М. Т. Рильського Національної академії наук України Анатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії Вінниця Нова Книга



Сторінка1/27
Дата конвертації06.05.2016
Розмір4.32 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського Національної академії наук України

Анатолій Іваницький

Польові зошити.

Фольклористичні

розвідки.

Рецензії


Вінниця Нова Книга 2014

УДК 398 ББК 82.0 І–19

Рецензенти:

Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін

Відповідальний редактор доктор історичних наук, професор, академік НАН України Ганна Скрипник

Друкується за редакцією автора

Іваницький А. І.

І–19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Анатолій Іваницький. – Вінниця : Нова Книга, 2014. – 356 с. : іл., фото.

ISBN 978–966–382–512-0

У книзі подано вибрані фольклористичні праці. Перший звід містить польові записки з музичними, етнографічними, побутовими спостереженнями, у тому числі нотатки про традиційну народну культуру сіл Луб’янка і Товстий Ліс, які згодом потрапили в зону чорнобильської трагедії. Другий звід – статті, написані за матеріалами фольклорних експедицій. Третій звід – статті теоретичні. Звід четвертий містить рецензії автора, а також колег на його праці. Видання адресоване науковцям, педагогам, студентам, шанувальникам народної музично-традиційної творчості.

УДК 398 ББК 82.0

ISBN 978–966–382–512-0

© Іваницький А. І., 2014 © Нова Книга, 2014

Зміст


Від автора 5

Звід перший. З польових зошитів 18

Експедиція 1970 року. Керівник С. Й. Грица.

Співанки-хроніки. Гуцульщина. Буковина. Галичина.

Західне Поділля 18

Експедиція 1973 року. Керівник О. І. Дей.

Слідами Зоріана Доленги-Ходаковського 33

Експедиції 1981–1983 років. Керівник А. І. Іваницький.

Київське Полісся 43

Експедиції 1984–1988 років. Керівник А. І. Іваницький.

Північна Бессарабія (історична Хотинщина).

Північна Буковина. Покуття 62

Звід другий. Нариси за польовими обстеженнями 93

Інструментальна музика та музиканти 93

Пісні російських старовірів 103

Особливості співу старших жінок 110

Новотворчість (пісенні версії, авторство, міжетнічні взаємини) 122 Слідами записів Сергія Венґрженовського – Миколи Лисенка... 139

Звід третій. Теоретичні розвідки 155

Езотеризм обрядових наспівів 155

Типологія купальської пісні “Гей, око Лада” 177

Форма російської протяжної пісні 191

Ритмоструктурна типологія: генетичні підстави 200

Поетичний паралелізм з погляду еволюції

мислення та музики 217

Про старо-традиційне фольклорне виконавство 227

Про типологію родильно-хрестинних пісень та обрядовості 242

3

Методологія “Коментаря” Климента Квітки



до збірника “Українські народні мелодії” 252

Звід четвертий. Рецензії. Відзиви 268

Анатолій Іваницький. Вітальне слово Софії Йосипівні Гриці

(відзив-есе з нагоди)   268

Анатолій Іваницький. Пісні Анни Драґан з Галицької

Лемківщини 273

Анатолій Іваницький. Думки про всезагальну історію

мистецтва і не тільки: що було, що є, що буде (рецензія-есе) 277

Софія Грица. Нові досягнення у фольклористиці 288

Олена Бріцина. З музичного життя історичної Хотинщини 292

Микола Ткач. Музика мови і мова музики 297

Людмила Іваннікова. Монографічне дослідження родильно-

обрядового фольклору  336

Резюме  351

Summary   354

4

Співакам-селянам присвячую


Від автора

Нотатки з польової роботи, вибрані теоретичні, історичні розвідки, рецензії дають уявлення про наукові нахили автора, дослідницьку методику польовика, історика культури й теоретика. Опрацьовуючи певну тему, я прагнув до її комплексного бачення, залучав відомості з суміжних галузей знань, не запобігав гіпотезам.

Зміст збірника укладено в чотири Зводи. Поняття зводу застосоване як вказівка на єдність групування наукових матеріалів за предметними напрямками та засобами їхнього опрацювання.

Матеріали першого Зводу – експедиційні спостереження.

На зміст польових записок впливали обставини праці, побутові враження, продумані завдання і, звичайно, випадковості. Фахова спрямованість поєднувалася з увагою до явищ, постатей, подій, які опинялися перед оком, і були важливими або здавалися цікавими для бачення традиційної культури як органічного, неподільного явища. Займаючись насамперед піснею, я завжди мав на увазі також комплексність народного побуту. Розмови, характери й поведінка селян мене цікавили не менше, ніж сама музика.

Переходячи до вступного огляду змісту книжки, спершу розгляну особливості студентської фольклорної практики.

Одна річ – власне наукові завдання польових досліджень. Зовсім інша – заїзди зі студентами, коли треба дбати про побут, харчування, стосунки між членами групи. Отже, зі студентською фольклорною практикою серйозні науково-етнографічні завдання не надто лучаться. На додаток, умови навчальної практики потребують урахування інтересів студентів і місцевих жителів, які не завжди збігаються. Одним

5

із переконливих способів виправдати в громадській думці селян втручання практикантів в інфраструктуру сільського побуту є культурноосвітня робота. Наведу приклад.



Афіша концерту студентів у селі Луб'янка. Малювала студентка Олійник Таня, третя ліворуч. 1982 р.

У 1982 році ми з Євгеном Єфремовим показували фільм у селі Луб’янка Поліського району на Київщині, де минулого року записували пісні. Клуб був повен. Глядачі жваво відгукувалися на постаті знайомих односельців, яких бачили на екрані: “О! та це ж ти, Маріє!” і т. д. А вона та інші – тут же в залі, поруч. Перед сценою на підлозі сидять підлітки, чоловіки курять, жінки радісно сміються... Це було справжнє свято для селян, заклопотаних щоденною буденною працею. Що й казати, до цього в односельців до наших інформантів-співаків подекуди простежувалося “вибачливе” ставлення. Тепер воно змінилося навіть на гордість: “А й ми в кіно!” Завдяки ініціативі кінозйомок

6

Євгена Єфремова (зараз він заслужений діяч мистецтв) людям було подаровано немало радості. А далі був ще гарний концерт наших студентів і загальні танці.



В експедиціях з Євгеном Єфремовим ми воднораз готували схожого змісту звіти для Інституту культури (у вигляді концерту, доповідей студентів, демонстрації фільму).

Мої подорожі на Київське Полісся 1981–1983 рр. відбувалися зі студентами Київського інституту культури паралельно з групами Євгена Єфремова. Їздили ми нарізно (інститутський автобус завозив у різні села), але напередодні повернення до Києва зустрічалися в сільській школі, варили куліш, розважали одна група іншу складеними спеціально для зустрічі гумористичними піснями-віршами, співали, обмінювалися враженнями. Ініціатором культурних програм був Євген Єфремов. Бувши екстравертною людиною, він розумівся на психології студентської молоді і, на відміну від мене, мав природжений хист організатора-педагога.

Я не відразу оцінив архаїчне багатство поліської музичної культури. А коли зрозумів, вирішив, що це терен Єфремова, який ще раніше зацікавився Поліссям (згодом він захистив дисертацію на власних експедиційних спостереженнях над співом поліщуків1), і я вирішив змінити своє базове фольклорне поле. Тим більше, що на той час уже визрівала думка проїхатися слідами записів Сергія Венґрженовського – Миколи Лисенка.

В останню мою, 1983 року, експедицію на Полісся я поїхав у Чорнобильський район Київської області. Зустріч із Агафією Федорівною Чередніченко, участь у проводах русалок для мене залишилися найяскравішими спогадами про Київське Полісся.



1 Єфремов Є. В. Варіантність та імпровізаційність у фольклорі (на матеріалах ліричних пісень Київського Полісся). – К., 1989 р. Дисертація на здобуття наук. ступеня канд. мистецтвознавства.

7
А польовим заміткам із сіл Луб’янка і Товстий Ліс, які через три роки потрапили до 30-кілометрової зони відселення після катастрофи на Чорнобильській АЕС, судилося стати останніми задокументованими свідченнями про традиційний уклад життя поліщуків на прабатьківських землях.

Вісім експедицій у Північну Бессарабію (на історичну Хотинщину й контрольно в кілька сіл Північної Буковини) я провів сам (участь студентів у перших двох була номінальною). Від 1986 року в зв’язку з чорнобильською катастрофою студентська експедиційна практика в Інституті культури була припинена (і потім не поновлена).
* * *

У нинішній книжці вміщено вибрані щоденникові записки з-понад десяти експедицій.

Перша – з Софією Йосипівною Грицою (зараз вона член-кореспондент Національної академії мистецтв України). Подорож мала жанрову спрямованість. У 1970 році (тоді я ще був її аспірантом) Софія Йосипівна рушила збирати співанки-хроніки – готувала видання цих своєрідних “усних газет” карпатського регіону. Це була складова частина її інтересів у галузі української народної епіки.

Експедиція 1970 р. з С. Грицою надала мені виняткову можливість спостерігати музичне життя та побут насамперед гуцулів і лемків (останні були повоєнними вигнанцями з Польщі), чим я й займався, маючи, спасибі Софії Йосипівні, свободу вибору дій. Гуцульщина з її мовою, співом, традиціями, етикою справила просто приголомшливе враження. Я записував усе, що встигав: народну мову, вислови, музичні й побутові враження. Багатства традиційної культури й своєрідності Гуцульщини стали для мене на довгі роки одним із найяскравіших скарбів пам’яті. Відтоді розпочався мій науковий інтерес до західноукраїнського фольклору.

8

Для мене, степовика з народження й виховання, мова, музика, одяг, поведінка цих людей були тим же, чим, мабуть, для американського етнографа життя й культура індіанців. Цю у високому розумінні екзотику, гадаю, мені вдалося до певної міри відтворити в записках, що зараз публікуються.



Докладніше про подорож із Софією Йосипівною я написав у статті-есе (див. Звід четвертий, “Вітальне слово Софії Йосипівні Гриці”).

* * *


У 1973 році я поїхав у розвідувальну експедицію з Олексієм Івановичем Деєм (доктором філологічних наук, професором, у ті роки завідувачем відділу фольклористики ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН УРСР).

Експедиція була різновидом цільової пошукової мандрівки з дуже цікавим лідером та іншими, по-своєму нерядовими супутниками. В О. Дея була думка пройтися слідами З. Доленги-Ходаковського: саме в той час він готував до друку записи цього самовідданого збирача народної творчості. Тоді було також немало записано (десь зразків до 300, матеріали здано до відділу фондів ІМФЕ). Ця експедиція посприяла ствердженню думки – пройтися слідами записів Сергія Венґрженовського у Північній Бессарабії та простежити музично-культурні особливості цих земель. Щоденникові записи експедиції з О. Деєм мають певний екскурсійний відтінок.

Але мета експедиції (слідами З. Доленги-Ходаковського) не принесла сподіваних наслідків. У моєму польовому щоденнику увага приділена не тільки фольклору, але й психологічним характеристикам членів експедиційної групи. Досі, за винятком “Коментаря” Климента Квітки, у нашій фольклористичній літературі мені не траплялося відповідних записок2. “Коментар” К. Квітки поєднує польові спостереження з характеристиками співаків і теоретичними дослідженнями.

2 Квітка К. Українські народні мелодії. Частина 2. Коментар / Упорядкував та зредагував А. Іваницький. – К., 2005. – 384 с.

9
Отже, якщо мої записки з експедиції по Гуцульщині відтворюють колорит і яскравість карпатської культури (зокрема, мудрі, а іноді й дотепні вислови про спів і життя), то подорож з О. Деєм почасти має різновид пошукової та ознайомчої польової екскурсії в чоловічому товаристві.


* * *

Окремо за науковими наслідками стоїть четвертий комплекс експедицій: вісім моїх подорожей на землі історичної Хотинщини (1984–1988 рр., у деякі роки двічі). Їм належить провідне місце в першому зводі. Ці записки зосереджені на регіональних особливостях місцевого побуту й музичної культури (звичайно, інші теми, аналогічні тим, про які йшлося у записках попередніх, також не обійдено).

Отже, після Полісся в наступну експедицію зі студентами Інституту культури я поїхав до Північної Бессарабії. Загалом по цих землях мною було здійснено вісім подорожей від 1984 по 1988 рр., іноді двічі на сезон, і організовано один концерт у 1989 р. у Спілці композиторів запрошених мною співаків із с. Топорівці під Чернівцями. Від них я тоді також зробив ряд записів.

Польові записки з Бессарабії3 є своєрідним документальним доповненням виданих мною матеріалів монографії “Історична Хотинщина”. Приводом для обстеження колишнього Хотинського повіту стала думка Климента Квітки, що останній збірник Миколи Лисенка містить записи, зроблені земським статистиком Сергієм Венґрженовським в останній чверті ХІХ століття саме на цих землях. Так я визначився з власним регіоном. І слова, сказані мені Володимиром Гошовським: кожен етномузиколог має видати бодай один збірник за особистими польовими записами, з власними транскрипціями, коментарями, науковою розвідкою, – послугували авторитетною підставою обстеження межиріччя Дністра і Прута (земель історичної Хотинщини).



3 Деякі мої експедиції до Чернівецької області від 1986 року субсидіювала Спілка композиторів України, за що я вдячний її керівництву.

10
Експедиційні враження надалі плідно впливали на опрацювання лекцій з українського музичного фольклору й наукових розвідок, а також сприяли створенню навчальних посібників, зосереджених на історичному значенні селянської музичної та побутової культури.

Якими б уривчастими та ескізними не Володимир Гошовський були експедиційні записки, вони завжди вартісні – як засвідчені сучасником факти життя й музичного побуту. Польові записки є особливо вагомими для історії традиційного селянського співу й культури, що втрачається на очах. Узагалі, на моє переконання, як у наукових розвідках, так і тим більше в польових подорожах не слід обмежуватися тільки вузько професійними нотатками. Обставини польових екскурсій надзвичайно збагачують розуміння людських стосунків і характерів. В оприлюднених нині польових записках відображено кілька цільових і методичних різновидів обстеження й записування народної музики й традицій.

* * *


У музично-етнографічній польовій роботі простежуються два почергові етапи. Від кінця ХУІІІ і до початку ХХ століття збирання й публікація народних мелодій зводилися до накопичення записів. На цьому етапі провідною була популяризація фольклорної культури. Видавалися мелодії, зібрані здебільшого під час випадкових контактів зі співаками, публікації були орієнтовані на смаки освічених верств. Стратегія визначення й обстеження регіонів і наукова систематизація пісень ще не були актуальними завданнями.

11

У публікаціях народних мелодій часто застосовувалися обробки для голосу й фортепіано. До цього напрямку (від другої половини ХІХ століття, з розвитком національних композиторських шкіл) потім приєднався смак до хорових обробок.



Наприкінці ХІХ – поч. ХХ століть формується науково-етнографічний напрям вивчення та збирання народної музики. Принциповою рисою нової методології стає етногеографічне розгрупування4. Тенденцію розглядати національний фольклор як єдиний інтегрований стиль Квітка оцінював негативно: “Статичне дослідження народної музики, як і статична лінгвістика, має тенденцію до нормативності, до канонізації рис, що спостерігаються в синхронії, і до створення національних [музичних] граматик”5. Ці та інші погляди видатного вченого є методологічною вказівкою на те, що справжню наукову вагу мають регіональні обстеження фольклору.

* * *


Одним з найменш досліджених до 1980-х років був колишній Хотинський повіт Бессарабської губернії. Його територія чітко окреслювалася географічно: на заході до початку ХІХ століття кордоном між Російською імперією та Австро-Угорщиною, з півдня й півночі течіями Прута і Дністра. Від 1940 року західна частина Північної Бессарабії увійшла до складу Чернівецької області УРСР. На побутовому рівні цю територію в радянські часи почали називати Буковиною. Насправді в кордонах адміністративної Чернівецької області опинилися три культури. Два райони Гуцульщини на заході (Путильський і Вижницький); на схід до умовної лінії Хотин – Новоселиця лежить Північна Буковина; від неї на схід розпочинається Північна Бессарабія.

4 Квитка К. Избранные труды. – Т. 2 / Сост. и коммент. В. Л. Гошовского. – М., 1973. – С. 11.

5 Там само. – С. 5.

12

Ця українська культура далі дисперсно представлена на території Молдови.



Вибір мною цього регіону був, як я вище зауважував, обумовлений двома причинами. Перша – спроба виявити варіанти пісень, опублікованих Миколою Лисенком у його останньому, сьомому випуску “Збірника українських пісень” (К., 1911 р.), а отже за можливості встановити місце запису їх Сергієм Венґрженовським в останній чверті ХІХ століття. Друга причина вибору регіону (і головна) полягала в музично-етнографічному обстеженні історичної Хотинщини. Головним методом роботи був синхронічний запис народної музики та спостереження над музичним побутом і традиціями. Діахронний метод використовувався як супутній – у пошуках варіантів Венґрженовського – Лисенка.

У нотаціях застосовувався емпіричний метод транскрипції: він забезпечує максимально можливе збереження традиції співу, а також сприяє наближенню до реальної картини музично-фольклорного побуту кінця ХХ століття. Матеріали нотацій, польові щоденники, мої пояснення до пісень дають уявлення про тодішній стан народного виконавства й музичного побуту. Також зверталася увага на аналіз випадків дефектності у формі, змістові, ритміці, ладовому компоненті. Коментарі до таких зразків скеровані на потреби розвитку музично-фольклористичної текстології.

Моя монографія “Історична Хотинщина”, укладена за матеріалами польових обстежень, – не тільки науковий збірник народної музики. Це насамперед дослідження регіональної музичної культури (створення образу етнографічного, використовуючи влучну лексику Оскара Кольберґа, як він охарактеризував свій збірник з Покуття).

У матеріалах цього збірника пропонуються часткові відповіді на ряд нагальних питань етномузикології: регіональні особливості й жанровий склад фольклору Хотинщини; моделювання й систематика музичних типів; еволюція традиційної музичної культури; апробація діахронного аспекту досліджень у музичній етнографії (записи С. Венґрженовського – М. Лисенка); критика і текстологія співу та нотацій.

13
* * *

Українська народна музична культура Північної Бессарабії належить до маргінальних теренів етнічної культури. Під час моїх заїздів в українські села Молдови, де від старого до малого усі розмовляли українською мовою, на питання: “Хто вони?” відповідали: “Руські”. І в цьому є своя історична правда – пам’ять про києво-руську історію, коли в Північній Бессарабії селилися племена уличів і тиверців, що належали до племінної спільноти Київської Русі.

У радянські часи українська мова в Молдові замовчувалася, а народна культура Чернівецької області, не зважаючи на об’єктивне субетнічне районування, подавалася як “буковинська” (Північна Буковина).

Етнографічна нерозбірливість, зумовлена тиском радянської ідеології, пояснює назви збірників “Буковинські народні пісні” та “Пісні Буковини”6. У них подано пісні з адміністративної Чернівецької області сумарно – з Гуцульщини, Північної Буковини та Північної Бессарабії, без спроб хоча би в паспортах зазначити їхню субетнічну належність.

У збірнику “Буковинські народні пісні” Л. Ященка налічується лише 20 зразків з Північної Бессарабії. Збірник “Пісні Буковини”, упорядкований фольклористом-словесником А. Яківчуком у співпраці з нотатором К. Смалем, містить близько 60-ти бессарабських записів7. Цими двома збірниками вичерпувався основний матеріал музичних публікацій з історичної Хотинщини. На увагу з боку дослідників-фольклористів Північній Бессарабії не таланило: ні за Австрії, ні за Росії не знайшлося музикантів, які зацікавилися б тутешньою народною музикою.

Найзначнішою і найоригінальнішою частиною музичного фольклору Бессарабії є обряд “Маланка”. Це таке ж неповторне регіональне явище в історії української музичної традиційної культури, як



6 Буковинські народні пісні / Упоряд. Л. Ященко. – К., 1963; Пісні Буковини / Упоряд. А. Ф. Яківчук, К. А. Смаль. – К., 1990.

7 Докладніше див.: Іваницький А. І. Історична Хотинщина. – С. 8–9.

14

коломийки на Гуцульщині, русальні пісні на Поліссі, кустові на Рівненщині або рогульки у Підляшші. Витоки маланкового обряду поринають у києво-руські часи (певно, й глибше). Територіальна типологія обряду збігається з середньовічним розселенням давньоруських племен тиверців та уличів8, які, певно, і є його творцями.



* * *

Перш ніж торкнутися наступних зводів нинішньої праці, згадаю імена вчених, науковий доробок яких вплинув на вибір мною дослідницької методології. Це насамперед Климент Квітка, вивченню й публікації наукової спадщини якого я присвятив чимало вдячної уваги9; це наукові польові дослідження за синхронічною методикою Петра Богатирьова; також особисте спілкування з Володимиром Гошовським, листування з ним та вивчення його етномузикологічних праць. В. Гошовський був однодумцем П. Богатирьова й обидва пройшли вишкіл західноєвропейської етнології. П. Богатирьов у 1920-ті роки працював у Чехословаччині, Німеччині, Данії. У ті ж роки він проводив польові дослідження в Закарпатті10 та ін. теренах, застосовуючи статистичний (синхронічний) метод дослідження швейцарського лінгвіста Фердинанда де-Соссюра. В. Гошовський навчався в 1940-ві роки в Карловому університеті в Празі, де структуральна лінгвістика викладалася за де-Соссюром, а після війни визначив і обстежив музичні діалекти Закарпаття11.

Звід другий збірника містить тематичні нариси, які є науковим підсумком польових (і власне людських) спостережень. Методологія

8 Мироненко Я. П. Молдавско-украинские связи в музьжальном фольклоре. – Кишинев, 1988. – С. 95–124.

9 Квітка К. Українські народні мелодії: Частина 1. Збірник. Частина 2. Коментар / Упоряд. та зред. А. І. Іваницький. – К., 2005.

10 Богатирев П. Г. Магические действия, обряды и верования Закарпатья / Багатирев П. Г. Вопросы теории народного искусства. – М., 1971. – С. 167–296.

11 Гошовский В. Украинские песни Закарпатья. – М., 1968.

15

перших чотирьох нарисів другого Зводу емпірична (синхронічна, за П. Богатирьовим). Але мною було долучено також діахронічну методику – пошук варіантів С. Венґрженовського – М. Лисенка та їхнього порівняння з моїми записами. Власне з цієї ідеї й почалося дослідження історичної Хотинщини, хоча потім основна увага була перенесена на обстеження сучасної культури регіону – на синхронічну методику.



Як доводить моя польова практика (а також інших фольклористів), обстеження “слідами попередників” не обумовлює суттєвих наукових здобутків. Експедиції “слідами” зводяться переважно до тектологічних частковостей і можуть бути певним внеском у розумінні буття народної музики в часі. Це, так би мовити, тактичні завдання.

Кардинальними ж є завдання стратегічні – обстеження регіонів, межі яких мають бути мотивовано окреслені: етнографічно, географічно, лінгвістично, історично, але ні в якому разі не адміністративно (сучасні область чи район). Між іншим, територіальний поділ українських земель у Російській імперії та Австро-Угорщині до певної міри враховував історико-етнографічні особливості, тоді як сучасний районно-обласний не можна розглядати інакше, як антиісторичний, абсолютно непридатний для застосування в етнографії, етномузикознавстві чи діалектології12.



12 Лінгвісти, до речі, вживають адміністративний поділ лише для умовного окреслення території, професійно нехтуючи штучні кордони сучасних районів та областей.

12

Звід другий – описова й наукова характеристика побуту, натур, поведінки народних співаків та інструменталістів, їхніх естетичних поглядів та виконавської вправності. Такої методики й досі бракує у фольклористиці для поглибленого опису традиційної культури та психології її носіїв13. Лише живі портрети виконавців і художні образи, передані через власні враження фольклориста, можуть викликати емоційне співпереживання і справжню повагу до інтелектуального поступу сотень поколінь, на досягненнях яких вибудувано всю пізнішу (авторську, професійну, церковну) культуру.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка