Люк Бессон артур І війна двох світів



Сторінка1/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.75 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Annotation


Підступності жорстокого Упиря немає межі. Він не зупиниться ні перед чим, на цей раз вже заради завоювання реального світу. Чи зможе відважний Артур кинути виклик лиходієві і поборотися з ним за межами світу мініпутів? Ворог сильний, але любов принцеси Селенії підтримає героя в його прагненні відновити справедливість… Хочете дізнатися як? Прочитайте цю чарівну казку, повну таємниць, чудес і неймовірних пригод. А в ролі казкаря виступить знаменитий Люк Бессон, великий майстер створювати дивовижні історії. Правда, на цей раз не на широкому екрані, а на папері… Люк Бессон

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 6

РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 12

РОЗДІЛ 13

РОЗДІЛ 14

РОЗДІЛ 15

РОЗДІЛ 16

РОЗДІЛ 17

РОЗДІЛ 18

РОЗДІЛ 19

РОЗДІЛ 20

notes1

Люк Бессон
АРТУР І ВІЙНА ДВОХ СВІТІВ
Роман

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Переклад з російської О. Думанської  



Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні цього проекту.  

РОЗДІЛ 1


 

Сонце прокинулося і покотилося, не поспішаючи, до зеніту, а вранішній туман поступово зникав, не лишаючи й сліду, мовби випадкове зітхання. Сад, що оточував Артурів дім, як завжди, скидався на райський куточок. Виднівся ліс, який теж красувався в зелених шатах. Дерева всі добірні, стрункі, з густим листям, що виблискувало проти сонця; квіти пишалися сліпучо-яскравим убранням. Та, незважаючи на красу цього чудового куточка, в ньому панувала мертва тиша. Не чути навіть шкрябання численних ніг стоноги, яка, важко дихаючи, дряпалася по стовбуру дерева. Навіть знаменитий соловей, учитель співів королівської родини, не подавав голосу. Соловей, який від народження не проґавив жодного ранку, щоб виконати на його честь бодай одну пісеньку! Утім, причини цієї тиші нам відомі: на околицях з'явився Жахливий У і всі живі істоти, навіть най дрібніші, відчувають зловісну присутність цієї похмурої особи. Та все ж… щось хруснуло, ніби хтось необережно наступив на суху гілку, чим порушив могильну тишу. Хто ж цей безпечний звір, що наважився з допитливості вискочити зі своєї нори? Певно, він сліпий, глухий та ще й має нежить, так що ніс його втратив нюх. Хто тут настільки немудрий, що пересувається з таким скрипом, ніби він іде не лісом, а ковзається по розсохлому паркету в будинку з привидами? Звісно, це людина, типовий представник людських різновидів, яких найчастіше називають homo idioticus, а точніше — Франсуа-Арман. — Артуре?! — кричить батько і лізе в хащі, вважаючи, мабуть, що син його сховався саме там. — Слухай-но, виходь! Тато на тебе не гнівається! І це правда. Франсуа-Арман стривожений. Його син зник минулої ночі, коли всі були впевнені, що він солодко спить на задньому сидінні автомобіля. Та коли хлопчика почали будити, з'ясувалося, що на його місці хропе пес Альфред! І відтоді Артура ніхто не бачив — ні дідусь Арчибальд, ні бабуся Маргарита. А позаяк після пригод на болоті скельця окулярів Артурової матері всуціль укрилися подряпинами, то навіть якби Артур постав перед її носом, вона все одно сплутала б його із псом. — Ти переміг, Артуре, і можеш виходити! Стривай-но, тато розгнівається, якщо ти його не слухатимешся! — гучно і вдавано строго заявляє батько. А ліс і далі німує. Арману уривається терпець — чи від втоми, чи через тривогу. — Якщо ти припиниш гру в піжмурки і вийдеш до мене, то отримаєш цілу коробку зефіру! — вкрадливо пообіцяв батько, вирішивши змінити тактику на привабливіші пропозиції. — І тобі дозволимо його з'їсти самому, хоча опісля в тебе обов'язково заболить живіт! Батько промовляв грайливо, а в ці хвилини в лісі усім не до іграшок. Одначе хтось таки купився на ласощі і не витримав — кущі зашелестіли. Очі доброго татуся спалахнули надією, а обличчя вмить розпливлося усмішкою. — Ага! Так оце твій живіт вуркає в кущах? Це-він-хоче-отримати-цілісіньку-коробку-зефіру? — звернувся батько до Артура, певно, забувши, що його син уже давно вийшов із того віку, коли за цукерку дитя ладне виконати будь-яку вимогу батьків. І справді, ідея звертання до шлунка виявилася плідною. Гілки заколихалися ще сильніш, і хтось почав торувати шлях через хащі. Цей ХТОСЬ дуже великий, бо кожен його крок супроводив гучний звук, ніби вам назустріч рухався камінний велет з острова Пасхи. Батько подивувався. Звісно, йому здається, що він не бачив свого сина цілу вічність, а значить, хлопчик міг підрости, одначе не настільки, щоб узуватися в черевики п'ятдесят першого розміру! У батька серце не на місці. Але, сподіваючись, що з його дитям нічого не сталося, він благальним голосом викликав його. — І-для-якого-слухняного-хлопчика-тато-має-коробку-зефіру? Відповідь надійшла швидше, ніж очікувалося: кущі розсунулися — із них вийшло чудовисько зростом два метри сорок сантиметрів. Це Упир власною персоною. — А коробочка зефіру буде моєю! — наспівно промовив повелитель мороку, доводячи, що можна бути і мерзотником, і гурманом одночасно. Інстинктивно наповнивши легені повітрям, Франсуа-Арман готувався побити рекорд із найгучнішого крику, та не зміг перебороти страх і голосові зв'язки відмовилися рухатися, а він лиш роззявляв рота і пихкав, нагадуючи викинуту на берег ошалілу рибу. Друга спроба заволати також не вдалася: він часто-часто роззявляв рота і дихав так швидко, що не зміг би загасити й трьох свічок на іменинному торті. Чудовисько підійшло до Армана і з висоти свого зросту стало пильно його роздивлятися. Батько тремтів, як у лихоманці, і листя на кущах затремтіло разом із ним. А ще він клацав зубами, а з горла вирвалося шипіння, і, поєднавшись, ці звуки відбили пристойно бадьорий ритм, що нагадував самбу. Маючи неабиякий музикальний слух, Упир не міг бути байдужим до початку фієсти і став пританцьовувати на місці. Хоча в цьому випадку слово «слух» — всього-на-всього метафора, бо Жахливий У вже наполовину гнилий і давно не має вух. Та це йому не вадить, бо він ніколи не слухає, хто там що каже. — Ну й де? Де ваш зефір? — нетерпеливиться У. Зібравши в кулак усю свою мужність, Франсуа-Арман нарешті спромігся на загадкову тираду. — Гей-я, гой-я, гей-гей-гей! — на мотив «Диких танців» заголосив він. — Я-я? Чого ти-ти? Ти зжер зефір? — підозрюючи найжахливіше, розсердився Упир. — Ох-ла-ла-лаІ Ой-ла-ла-ла! Ах-ла-ла-ла!.. — мимрив Арман, аж крижаніючи з переляку. — Що там за Аллах? Це він поласував зефіром? — стривожився Упир. — Ні! Ні! Зе… зе… зефір!., кефір!., вампір!., лежить!., на кухні!.. Моя… погнать… забрать… набрать… літать! — завершив Арман, не рухаючись із місця. Здається, Упир мало що зрозумів. — Гаразд! Згода! Одна нога тут — друга там! Будь-яке терпіння має свої межі, і це єдині межі, які я можу визнати! І він величним жестом відпустив переляканого Армана, що вже ладен був виконати його повеління, і на знак згоди хитнув головою. Залежно від того, доводиться йому казати «так» чи «ні», зуби його виклацували всілякі мелодії. Франсуа-Арман дременув, як кролик у нору. Не стримуючись, Упир голосно зареготав. Виявляється, маніпулювати людьми ще простіше, ніж він гадав. Навіть на осматів він витрачав більше часу. А тут лишень постав у всій своїй мерзенній красі — і маєш: людина радісно тобі підкоряється! Не треба й вити по-упирячому (таємниця того виття нікому невідома), не треба погрожувати кривими, як у коршака, кігтями. Слід стати на повен зріст — і людина розгубиться, перетвориться на смиренне ягнятко. Подумавши про це, У зобразив на своїй гидкій фізіономії щось схоже на посмішку. Втім, тільки добре знаючи Жахливого У, можна здогадатися, що це посмішка. Завбачивши таку гримасу, будь-хто кинеться телефонувати до психушки. Упир кинув погляд на принишклий, спорожнілий ліс. Насправді він зовсім не спорожнів. Із-під кожного кущика, з-під кожного корінця блищали цікавістю маленькі очка, що їх власники, холонучи від жаху, позирали на чудовиська — прибульця з іншого світу. Упир не бачив їх, але відчував присутність. Таж кожен повелитель знає, що він завжди в центрі уваги! Власне кажучи, викликати загальний захват, почуватися маяком, до якого в нічній імлі прикуто погляди заблудлих моряків, увіходить до обов'язків повелителя. Думаючи про те, яке численне товариство тепер спостерігає за ним, Упир посміхнувся ширше. Завмерши в тривожному очікуванні, товариство намагалося відгадати, що він учинить далі. Якби Жахливий У прибув з іншої планети, певно, нічого б не змінилося. Всіх би цікавило одне: чого він тут? Чи буде він поділяти з мешканцями незнайомих йому земель їхні радощі і жалі? Чи він завойовник і хоче пограбувати їхні багатства? І всі чекають від нього якогось знаку, щоб зрозуміти: він прийшов із миром чи з війною? Та нічого такого нема. Скориставшись тишею напередодні бурі, Упир задоволено озирнувся навсібіч і пожадливо вишкірився. Слід зауважити, що такі негідники, як Упир, мовчанням найвитонченіше катують. Десятки гризунів від жаху заклацали зубами, а сотні птахів — дзьобами; у зімлілої стоноги з хрустом зламалися всі сто ніг. Упир набрав у легені побільше повітря, і лісові мешканці, занімівши, чекали чогось лихого. Збагнувши нарешті, що його майбутні піддані достатньо перестрашені, повелитель гучно виштовхнув із себе повітря: — У-у-у-уххххх! Звук був несильний, навіть, можна сказати, заслабкий, особливо якщо зважити на зусилля, витрачені на його відтворення. Та завмерлі в очікуванні лихого лісові мешканці підскочили від жаху. Відлуння упирячого виття розлягається навсібіч і хаотично блукає лісом. Птахи мліли, стоніжки, спотикаючись, мчали врізнобіч, білки та зайці, штовхаючи одне одного, забивалися в першу-ліпшу щілину. Одне слово, всі запанікували. Навіть постріл із гармати, якби Упир удався до цього, не наробив би такого переполоху. І чудовисько зареготало — гучно, пронизливо, здригаючись усім своїм понівеченим тілом. Покотившись лісом, громоподібний регіт, збігши з навколишніх горбів, докотився до містечка, злякавши всіх його мешканців. І вони вважали, що насувається буревій. Громоподібний сміх, що скидався на гуркіт падаючого каміння під час зсуву, розбудив Арчибальда. Старенький спав у кріслі посеред вітальні. Нагадаємо, що вночі йому поспати не вдалося. Та і як він міг заснути, дізнавшись, що його внук зник назавжди в гущавині саду? Як тільки тривожна звістка дійшла до Арчибальда, він дістав із полиць усі книжки, в яких розповідалось про мініпутський світ, і почав їх гортати, намагаючись знайти хоча б крихітну зачіпку, яка б дала змогу сподіватися на порятунок онука. До другої години ночі Маргарита через кожні півгодини приносила йому свіжозварену каву. Але потім поважна пані знесилилася і ледве додибала до ліжка, щоб знеможено впасти. Арчибальд тримався стійко і вперто перегортав сторінки, намагаючись не втратити анінайменшого шансу знайти щось таке, що допомогло б йому визволити онука. Та пошуки були марні, втома зморила його, і він, не дочекавшись півнячого погуку, задрімав. Дідусь так стомився, що за хвилину вже спав, як після маку. І ніхто і ніщо не могло його пробудити. Окрім, звичайно, жахливого реготу Упиря, який і мертвого підняв би з домовини. Втім, Упир жадав відправити на той світ усіх живих. Арчибальд підскочив, як білка в дуплі, і тричі оббіг навколо крісла, доки нарешті отямився: він же в себе вдома. Струсивши із себе залишки сну, він зупинився і примружився, намагаючись зрозуміти, звідки лунає той нелюдський крик. (Цікаво, коли ми хочемо щось краще почути, ми примружуємо очі. Певно, є який таємничий зв'язок, що поєднує слух і зір). Отже, прислухавшись і примружившись, Арчибальд сам себе спитав: що за жертва в таку рань гине в нелюдських муках? Послухавши трохи, він констатував, що навіть свиня, яку коле колій, верещить значно мелодійніше. А жахливе ревіння, від якого кров холоне в жилах, долинає ззовні і складається із нерівномірного громового гуркоту. І той гуркіт такий могутній, що дрижать стіни і на підлогу падає рамочка, під склом якої — сімейне фото. Тепер воно лежить на підлозі, засипане розбитим склом. Дідусь піднімає фото — з нього, радісно усміхаючись, дивляться він сам, Маргарита й Артур. Арчибальд пригадує, як ще зовсім нещодавно всі були разом і безтурботно насолоджувалися сонечком, щедро дарованим теплом, забуваючи, що в природи напоготові завжди є хмари… Обличчя на фото променяться щастям і радістю — побачивши їх, будь-яке лихо мусить утікати, налягаючи на ноги. Та нещастя вміє бути терплячим і має могутнього союзника — час. На жаль, час завжди намагається обіграти щастя і почати нову партію за правилами нещастя. Час розлучає людей, від нього жовтіють і тьмяніють фото, а на обличчях він залишає мітки. Непрохана сльоза поволі сповзла по щоці Арчибальда. Як же йому хотілося повернути час, що втік, як пісок між пальцями, той час, коли щастя жило в кожному куточку його дому! Та час схожий на сон: його неможливо ні впіймати, ні зупинити… Тяжко зітхнувши, Арчибальд ставить фото на шафу. Громоподібні звуки стихли, їм на зміну прийшли інші, такі ж загадкові. Нові звуки лунали з двору, точніше, з майданчика перед ґанком. Вони настільки дивовижні, що неможливо відразу зрозуміти, чи виходять із якогось механізму, чи з живої істоти. Вони нагадують переривисте дихання забіганого пса, свист повітря із проколотої автомобільної шини і чхання викидної труби одночасно. Хоча, можливо, йдеться лиш про пса, що чхає від викидних газів із автомобіля з проколотою шиною… Щоб з'ясувати, в чому річ, Арчибальд відчинив ухідні двері і побачив, як стежкою до ґанку йде Франсуа-Арман. Артурів батько перебував у безтямному стані і, певно, тому пихкав, як задиханий пес, димів, мов радіатор, і спотикався, ніби авто на трьох колесах. Тобто Арчибальд не помилився у своїх припущеннях. Не дійшовши до ґанку, Арман знесилено впав на лавку біля веранди. Знетямлений вигляд зятів не полишив дідуся байдужим. Його охопила тривога, бо ж Франсуа-Арман навіть після партії в крикет із командою слонів був би в ліпшому стані. — Та що за чортівня! Що з вами сталося, дорогий Армане? питав дідусь, з пересторогою беручи зятя за плече. Бідолашний тряс головою, ніби наперед згодний із будь-якою відповіддю Арчибальда. Хоча той питав його, а не відповідав на запитання… — Так… Саме такі — несподівано вигукнув Франсуа-Арман, все ще не отямившись від жахливого видіння. — Так, саме так… Що так? — перепитував дідусь, ніби розмовляв з дитиною, ще не навченою говорити. — Диявол! Я бачив диявола! — відповів Арман, здригаючись у конвульсіях, і його очі мало не випали з орбіт. Арчибальдові не треба нічого пояснювати. Він твердо знає: тільки одна істота на землі може видаватися дияволом. Це Упир! Зітхаючи, дідусь сів поруч Армана. Дві такі важкі звістки поспіль можуть підірвати сили і молодшого за Арчибальда. Перша звістка полягає в тому, що Жахливий У проник у людський світ, і, певно, не для того, щоб погуляти чи відвідати магазини. Друга звістка випливає з першої і стосується Артура. Якщо Упир скористався променем, значить Артур лишився в мініпутському світі. Тепер його зріст — не більше двох міліметрів, і ніхто не знає, яким чином йому повернутися до свого звичайного зросту десятилітнього хлопчика. —. І хоча у повітрі не було й натяку на вітерець, Арчибальд тремтів так, ніби його проймало до самих кісток. І душу його заполонила холодна, як полярний шторм, думка: як зарадити Артурові? А головне, хто може допомогти?  

РОЗДІЛ 2


 

А в цей час Артур теж сидів на лавці — просто як Арчибальд, лиш поруч із ним Барахлюш. І ще невеличка відмінність: величина лавки не перевищує кількох міліметрів, а збита з дубових колод Арчибальдова лавка завдовжки понад метр. А якщо точніш, то Артур сидить на сірниковому уламку. Лавка-сірник — громадське надбання мініпутів, про неї знають усі. Вона править місцем зустрічі, бо стоїть на людному місці, а саме — біля головного майдану, на вулиці, що веде до північної брами. Від цієї брами починаються всі великі мініпутські мандрівки. Артур і Барахлюш так само занепали духом, як і Арчибальд з Арманом. І на те є причина! Перехід Упиря у великий світ нажахав усіх мешканців мініпутського королівства. Барахлюша все ще лихоманить. Артур раз у раз зітхає, намарне намагаючись відігнати від себе жахливе видовище: клешнеподібна кінцівка Упиря притискає ножа до ніжної шийки принцеси Селенії. На щастя, все обійшлося — Селенія вирятувалася із чіпких кігтів У, діставши лиш подряпину, король у черговий раз зімлів і беркицьнувся на землю, а мініпутський люд досхочу полоскотав собі нерви і нажахався. Одначе завдяки щасливому завершенню тієї страшної історії ніскільки не поменшало нинішніх Артурових проблем. Бо він і справді влип. Точніше, змалів до двох міліметрів. І як собі повернути свій зріст, головне, хто тепер завадить Упиря-ці здійснити його зловісний намір? Відповіді на це немає, і тому приятелі вже цілу годину сидять на уламкові від сірника і по черзі зітхають. — Зручна лавка, чи не так? — нарешті промовив Барахлюш, порушуючи мовчанку. Артур поглянув на нього невидющим поглядом, як баран на нові ворота. Про які зручності можна думати в таку мить? Та ще й про шматок сірника, твердого, як уламок граніту! — Якби ти посидів у вітальні моєї бабусі, тоді б зрозумів, що таке справжній комфорт, — відповів Артур. — Диван такий м'який, що дідусь тільки на нього сяде — зразу ж і засинає. — О-о, такого диванчика і я б поставив у своїй вітальні, — тоном істинного поціновувача вигод промовив королівський нащадок. Тільки-но Артур згадав про дім, як настрій його впав остаточно — далі нікуди. Нещодавно він цілісінькими днями сидів, поклавши перед собою дідусеву книжку, і мріяв про те, як знову потрапить у чудовий мініпутський світ, а вночі молився до неба, щоб воно якнайшвидше подарувало йому таку можливість. Але тепер, коли він не лишень перебуває у цьому світі, а навіть може залишитися в ньому назавжди, хлопчик розуміє, який дорогий для нього великий світ, дім бабусі і дідуся, його власна невеличка кімната, в якій постійно панує веселий безлад, навіть дідусеві сходи, де кожна сходинка скрипить по-особливому, ніби клавіша велетенського рояля. Артур годинами витанцьовував на тих сходинках, витворюючи все нові й нові мелодії. І не потрібно було ніякого піаніно — Артур успішно замінив його сходами. А ще в домі була велика світла вітальня, де на кожному вікні висіли сплетені бабусею фіранки. Вони захищали кімнату від сліпучого сонячного проміння, пропускаючи через свої дірочки світла стільки, щоб було приємно очам. Проникаючи через мереживні фіранки, світло разом із принишклою попід стінами тінню малювало на підлозі чудернацькі візерунки, вдало доповнюючи велику картину, виткану на старому полинялому килимі, який після тривалих подорожей зайняв почесне місце у вітальні. Різьблені пелюстки фантастичних квітів, зіткані зі світла і тіні, правили Артурові за траси авто-слалому, тому в сонячні дні він завжди бавився у вітальні своїми спортивними авто. Йому не потрібні були ніякі ігрові пристрої. Весь дім був йому ігровим майданчиком. Шафа виконувала роль священної гори, холодильник — Північного полюса, а сад перетворювався на Амазонію. В джунглях Амазонії полюбляла бавитися і страшна снігова людина — йєті (насправді — пес Альфред). Крихітна сльозинка покотилася по Артуровій щоці. Спогади про дім зачепили за живе, і він уже майже шкодує, що повівся на таку пригоду. Так часто буває: розлучившись зі своїми близькими, починаєш розуміти, які вони для тебе дорогі… У щоденному житті вони завжди поряд, цілий рік клопочуться біля тебе, а тому ти на них не звертаєш уваги. Добре, якщо скажеш «Привіт!» татові, цьомкнеш у щічку маму і мигцем зиркнеш на купу іграшок у кутку, і вони тобі видадуться такими давніми після двох тижнів забав, ніби кістки викопних динозаврів. Але якщо кудись поїдеш і бодай на мить уявиш, що більше не побачиш ні тата, ні маму, ні своєї кімнати, зразу відчуєш, як ти зрісся зі своїм домом, із родиною. І тепер Артурові шкода, що він не цінував родинного щастя і весь час забував сказати рідним, як він їх любить, як чудово, що вони в нього є… У Великій мініпутській книзі записано прислів'я, яке чи не найточніше передає хлопчикові почуття. Йдеться про вислів, записаний на сторінці сімдесят п'ятій: «Маєш — не бережеш, втратиш — заплачеш». Артур повністю погоджується із цим висловом. Йому часом хотілося чогось іншого, хотілося мешкати в іншому домі, мати інакші іграшки. І ці пожадання завадили вповні насолоджуватися тим щастям, яке дарувало йому його життя. На жаль, людині часто здається, що краще там, де її нема, і, замість того, щоб стати щасливою на своєму місці, вона намарне намагається посісти чуже… Артур тяжко зітхнув — одночасно з Барахлюшем. Обидва приятелі не в найкращому стані: тепер вони схожі на двох маленьких дідусів, що скоцюрбилися на лавці. — Сподіваюся, ви не збираєтеся тут сидіти, як дві мухоквочки, і зітхати до наступної повні?! — вигукнув тоненький голосок, несподіваний і грізний, як грім серед ясного неба. Голосок, звичайно, належав Селенії. У хвилину небезпеки принцеса завжди бадьора і сповнена енергії. Певно, нещастя для неї — як бензин для автомобільного мотора. Де лиш виникне проблема, запанує несправедливість чи станеться катастрофа, як маленька принцеса напоготові до мандрівки» щоб покарати винуватих і порятувати потерпілих. Її не слід умовляти не втручатися — вона вас не послухає. Вона — як яблучний хробачок, що, зачувши запах яблука, мчить до нього, налягаючи на ноги і не вибираючи стежки. — А що це за мухоквочки? — несміливо запитав Артур, позираючи, як Селенія нетерпляче пританцьовує. Барахлюш не знає, що сказати. Як кількома словами описати тварину, що має безліч усіляких якостей? Мухоквочки водяться на Другому континенті, на рівнинах Тама-Тама. Середньої величини, вони мають м'яку вовну і два великих блакитних ока, що печально і втомлено дивляться на світ. Мухоквочки живуть сім'ями і постійно зайняті тим, що вилизують одне одного, щоб запобігти появі паразитів і знищити тих, які вже вчепилися у вовну. Більше вони нічого й не роблять. Пожувавши жуйку, лягають спати водночас із сонцем. Але тільки-но на всіяне зорями небо викочується місяць, як вся родина мухоквочок прокидається, сідає на задні лапи і підіймає голови, линучи поглядами до нічного світила. І так вони можуть сидіти годинами, ночами і навіть роками. Можливо, їм хочеться розгадати таємницю Місяця? Будь-яка інша істота, спостерігаючи стільки часу за Місяцем, давно б уже розгадала його секрети. Але мухоквочки знані не лишень своїми великими печальними очима, а й браком кмітливості: ще жоден із них не розгадав ні одної загадки. — Ну, та як би це сказати… Це не дуже мудра тварина, і порівняння з нею — далеко не лестощі! — вистрілює пояснення. Барахлюш після коротких роздумів і кидає похмурий погляд у бік сестри. Та принцесу таким поглядом не залякати. Вона ніколи не лягає спати, доки не вирішить проблему. Хоча заздрити їй нічого: вона сама приймає рішення і сама ж їх виконує. — Повинен бути вихід! Повинен! Вихід є завжди! — шепотіла вона, рухаючись по колу. — «А коли немає виходу, значить, нема проблеми»! Стаття двісті друга Великої книги, — відрапортував Барахлюш, дуже задоволений, що йому вдалося хвастонути своїми знаннями. Селенія враз зупинилася і повернулася до Артура. — Нам треба скликати раду, знову витягти меч із каменя і знищити цього бісового У, доки він не нашкодив нікому. — Селеніє, я ладен тебе підтримати! Але ж Жахливий У виріс понад два метри, а ми — двоміліметрові! — резонно нагадав Артур. — Два метри, два міліметри! Хіба про те мова? — достойно відповіла принцеса. — Хоробрість воїна вимірюється не міліметрами! — А чим вимірюється дурість? Кількістю подяк, написаних на твоєму надмогильному камені? — відбився Артур, сердитий на своє безсилля. — Цілих два метри! Селеніє! Ти просто не уявляєш, яка це величина! Попри всю твою силу, твій меч видасться йому зубочисткою! Особливо коли він схопить його скрюченими кігтями! — Якщо ти, мій юний Артуре, гадаєш, що маленький зріст зупинить мене, ти помиляєшся! Я справжня принцеса і захищатиму своє королівство до останньої краплі крові! — відповіла Селенія, охоплена благородним поривом. — Прибережи свій запал для Великої ради! — як завжди, Барахлюш не втратив можливості вщипнути сестру. Селенія зміряла його поглядом, потім замислилася, ніби намагалася щось пригадати. — Ну ж бо, нагадай мені, Барахлюшику, чи давно я тебе збиралася придушити? Зіскочивши з лавки, Артур енергійно замахав руками: — Досить! Брейк! Від того, що ми передушимо одне одного, рішення не знайдеться! — Он воно що! Ну, тоді подумай над своїм планом, месьє Всезнайко! — понервовано вигукнула Селенія; їй дедалі важче було стримувати хвилювання. Артур підійшов до принцеси і, поклавши їй на плечі руки, примусив сісти. — Щоб продумати план, треба поміркувати спокійно. Спершу подумати, а потім діяти! — переконано сказав Артур. І він став посилено терти скроні — ніби хотів прискорити роботу мозку. — Підсумуємо: У — величезний, ми — маленькі. Очко на його користь. Але він потрапив у світ для себе незнайомий, а я цей світ знаю. І це очко на нашу користь. — А знаючи У, можна передбачити, що він швиденько збере своє військо і завоює твою країну! — додала Селенія. Та й Барахлюш не лишився позаду: — Йому потрібно було менше селенелії, щоб підкорити всі Сім континентів, а на той час зріст його сягав трьох міліметрів! — Звісно, ми це беремо до уваги і зараховуємо ще одно очко на його користь, — вів далі Артур, зосереджено дивлячись собі під ноги. — Отже, нам слід якомога швидше збільшитися, щоб зупинити Жахливого У. — Блискуче! Просто неймовірно! Головне, правильно передати ситуацію! — вигукнула Селенія, розвівши руки і звівши очі до неба. — І як же ти збираєшся збільшуватися? Увіллєш у себе сто порцій селенельної юшки, щоб вирости на один міліметр? Артурові відомо, що від юшки діти ростуть, а від селенельної й поготів — удвічі швидше, одначе це не вихід. Розв'язок задачі десь поряд. Усе ще зосереджено дивлячись у землю, Артур посилено вишукує в пам'яті відповідь… Як на лихо, в його голові такий само безлад, як і в його кімнаті, і він ніяк не може віднайти те, що шукає. До речі, не лише хлопчик не любить прибирати свою кімнату… Якщо чесно, то в Арчибальдовому кабінеті ще більший розгардіяш. І якщо б дідусь мав у своїй пам'яті таку мішанину, яка є в його кабінеті, то не згадав би і власного імені. Лишень на книжкових полицях у нього ідеальний порядок — там рівненькими рядами вишикувалися книжки. — Книжки! — зненацька вигукнув Артур. Барахлюш підскочив і з переляку кинувся на шию сестрі. — Які книжки? — вивільняючись від несподіваних братових обіймів, спитала принцеса. — Книжки мого дідуся Арчибальда! — Ти гадаєш, у них пишуть про збільшувальний засіб? — скептично затягнув Барахлюш. — Та ні! Засіб сховано між книжками! — радісно повідомив Артур. Нарешті він знайшов те, що так довго шукав у своїй пам'яті… І справді, саме напередодні переходу хлопчик сидів за дідусевим письмовим столом. Ніч була місячна, і він з нетерпінням очікував на промінь, щоб проникнути у світ своєї коханої принцеси. Щоб полегшити очікування, він уже вкотре гортав одну із Арчибальдових книжок. А по правді, розгортав її на п'ятдесят сьомій сторінці, де містився портрет Селенії. Артур міг годинами розглядати цей малюнок, обводити пальцями його контури. Та опівночі він поставив книжку на полицю і помітив маленьку пляшечку, сховану за книжками. Картинка на етикетці не давала сумніватися в тому, що то за рідину налито в пляшечку… — А ти впевнений, що та настоянка допоможе тобі збільшитися в зрості? А що як ти її ковтнеш — і зменшишся? — тривожно спитала Селенія. — Ліпше спершу перевірити, а вже потім пити, — філософськи зауважив Барах л юш. — Бо я серед вас і так найменший, і мені б не хотілося зробитися ще нижчим! — Мені здається, що рідина спрацьовує таким чином: великих зменшує, а маленьких збільшує до людського зросту. — Що значить «людський зріст»? — з образою в голосі промовила Селенія. — По-твоєму, ми, виходить, «нелюдського зросту»? Артур зрозумів, що зморозив дурницю, і з відчаю замахав руками, намагаючись вигадати пристойне вибачення. — Та ні! Хто тобі це сказав?! Ти найлюдськіша із усіх людей, яких я знаю! Я просто хотів сказати… сказати… що ти просто маленька! — Ось так! Так ти вважаєш мене маленькою?!! — повернула своє розгніване личко до Артура Селенія. — Та ні, ну що ти! Ти дуже вродлива! Я це… хотів сказати… ти… ти дуже-дуже велика! Хлопчик заплутався в словах і змовк, бо зрозумів, що в голові його стільки всього роїться — не складеш того в правильні гарні фрази. Розгублено кліпаючи, він стояв і дивився на принцесу, а та, немов роздратована тигриця, кружляла навколо лавки. Так, ситуація склалася ідіотська. Та Артур певен: не можна впадати у відчай. — Я збирався сказати, що та рідина дасть нам можливість стати потрібного зросту, щоб ми могли воювати з У як рівнії — заспокоївшись, чітко вимовив Артур. Селенія зиркнула на нього, ніби оцінювала пропозицію. — Згода! — нарешті милостиво дозволила вона. — Ходімо! І бадьоро рушила до королівського палацу. — Ходімо? Куди? — розгублено спитав Артур, не зрозумівши принцесиних думок. — Як це куди? Зберемо раду, виймемо меч і з каменя, доберемося до кабінету твого дідуся, вип'ємо рідину з пляшечки і намнемо ребра тому бісовому Упиряці! — на одному диханні скоромовкою сказала принцеса. Почувши закляте ім'я, Барахлюш аж підскочив на місці з переляку: адже через те ім'я самі нещастя! Та Селенія лишень знизала плечима. — З огляду на наш теперішній стан, я не знаю більшого лиха, яке може на нас упасти! Ледве встигла принцеса це сказати, як звідкись долинув глухий і грізний гул. Аж застрибав гравій на стежці, що вела до міста, а зі стелі, як це буває у зливу, попадали грудочки землі. Селенія звела очі до земляного склепіння, що заміняло мініпутам небо. — Що там за чортівня на поверхні?  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка