Люк Бессон артур І помста жахливого у



Сторінка1/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.6 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Annotation


Павук-листоноша доставив особисто Артурові тривожний заклик, написаний на крихітному рисовому зерняткові. Хлопчик занепокоївся: «Мініпутам загрожує небезпека — не можна гаяти ні хвилини!» Проте саме в цей час Артурів батько вирішує, що канікули скінчилися, пора їхати додому. Артур встигає попередити дідуся про одержане послання: а що як Арчибальд зможе щось придумати? З допомогою вірного пса Альфреда Артуру вдається вислизнути з-під пильного батьківського нагляду і повернутися до дідусевого будинку. Незабаром настане північ, місячний промінь торкнеться чарівної далекоглядної Арчибальдової труби і відкриється прохід до країни мініпутів. Але, на жаль, небо вкривають хмари, місяць потопає в них, і ні про жоден промінь не може бути й мови… Люк Бессон

РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 6

РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 12

РОЗДІЛ 13

РОЗДІЛ 14

РОЗДІЛ 15

РОЗДІЛ 16

РОЗДІЛ 17

РОЗДІЛ 18

РОЗДІЛ 19

РОЗДІЛ 20

РОЗДІЛ 21

notes123

Люк Бессон
АРТУР І ПОМСТА ЖАХЛИВОГО У
Роман

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Переклад з російської О. Думанської  



Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні цього проекту.  

РОЗДІЛ 1


 

Сталося! Нарешті легенький вітерець зарухав вітряка, якому давно набридло стовбичити без діла. Літнє марево налягло на нього і вкутало зусібіч. І ось тепер він задоволено поскрипує і час від часу крекче, як розсохлі двері на іржавих петлях, що враз відчинилися від протягу. Крила поволі розганяють гаряче повітря — вони скидаються на ложки, що ними розмішують картопляне пюре. Зморені спекою птахи лінуються, тому продовжили собі сієсту на весь день, рішуче відмовившись від битви з розпеченим важким повітрям. Скрипуча мелодія вітряка послужила довгоочікуваним сигналом до пробудження. Життєрадісні ластівки, не такі ліниві, як решта їхніх пернатих родичів, першими злітають із насиджених дротів. Щоб досягти потрібної швидкості, вони каменем летять до землі, і в ту ж мить, коли здається, що вони ось-ось розіб'ються, знову злітають угору і далі мчать зі швидкістю винищувачів у густому, як збиті вершки, повітрі. Всі сподівалися на цей сигнал. «Якщо ластівки літають, то й ми зможемо!» — думають вільшанки, жуки та інша летюча дрібнота. І ось уже крилата громада заметушилася, розправила крильця і перелазить з вітки на вітку, готуючись зайнятися ділом, відкладеним через спеку. Чудова бджілка в розкішній смугастій сукні також стала до праці — кружляє над садом, шукаючи квітку, з якої ще не встигла випити нектар. Це зовсім не просто, бо літо вже добігає кінця. На носі — вересень, тому не лишилося жодної квітки, якої б вона не відвідала. Та невгамовна бджола наполегливо прочісує сад, уважно придивляючись до ромашок, маку та інших самосійних квітів. Здобич невелика, але ж не повертатися у вулик із порожніми лапками! І бджола вирішила підлетіти до будинку. Її сто разів попереджали, що це небезпечна зона, яку ліпше обійти десятою дорогою, однак справа честі примушує бджолу ризикувати. І ось наша героїня несміливо наближається до будинку, як до заклятого святилища. Вона й не підозрює, що цей сільський дім — храм любові, добробуту, радості і гарного настрою, бо в ньому мешкає Артур. Довгий балкон із дерев'яною решіткою заново пофарбований в такий ніжний блакитний колір, що нікого не дивує, коли на нього сідають хмаринки, охочі трішки відпочити. Сам дім освіжили світлою фарбою, і тепер він виблискує проти сонця, аж сліпить очі. Просто шик! Наша бджола влетіла у крите патіо[1]. Там не так спекотно і стоїть слабкий запах свіжої, не зовсім просохлої фарби. Він задурманює маленьку бджілку, і вона, піддаючись волі повітряних течій, в ритмі плавного танку рухається вздовж стіни. Вона пропливає над велетенською вовняною купою, що не має навіть натяку на якісь кінцівки. Однак коли бджілка над сила йому привітне «ж-ж-ж», із купи з'являється хвіст і два гострих вуха. Купа перетворюється на щось оформлене, а точніш — на сплячого пса. Розбуджений несподіваними звуками, пес розплющує одне око, потім — друге і, помітивши бджолу, вітає її, постукуючи хвостом. У пса досить лукавий погляд і доброзичлива морда. Не помилитеся: це Альфред, Артурів пес. Бджола полетіла далі. Тяжко зітхнувши, Альфред заплющує очі і знову засинає, перетворившись на купу вовняного безладу. Бджілка залетіла за ріг будинку, надавши можливість Альфреду і далі вдавати із себе радше килимок, ніж мисливського пса. Запах свіжої фарби все більше задурманює і п'янить комаху. Стіни будинку виблискують, як льодяні, і повітря ковзає по них, як тобоган[2] на трасі. Бджілці невтямки, чому це місце знеславили, адже в ньому все влаштовано так, щоб усім було добре. Хоча є деякі вади: скажімо, на обрії не видно жодної квітки. Та бджола, здається, вже забула мету свого польоту. Зненацька вона натрапляє на справжній скарб. На широких перилах дерев'яної балюстради стоїть блюдце, посеред якого виблискує проти сонця невеличка желеподібна гірка, зовні дуже апетитна. Бджілка підлітає до неї, сідає поруч і пронизує поглядом своїх фасеткових[3] очей. І не довіряє жодній із тисяч своїх фасеток. Біля неї височить солодка гора, цілком придатна для транспортування… В неї вдома таку гору назвали б дивовижею. У нас вона називається значно простіше: повидло на блюдці. Юна бджілка, загіпнотизована дармовим скарбом, упирається всіма шістьма лапками в блюдце, запускає в гору свій хоботок і всмоктує солодке зі спритністю доброго пилососа. Щоки в неї мало не луснуть. Пузце ходить ходором, намагаючись помістити якомога більше здобичі. Щоб принести у вулик стільки нектару, їй довелось би облетіти із сотню квітів! Вона полетіла на пошуки звичайною бджолою, а повернеться національною героїнею! її віншуватимуть, влаштують справжній тріумф. Її привітає сама королева, хоча королева й не любить, якщо хтось із бджіл чогось досягне… «Незаплановані дії індивіда порушують рівновагу в колективі», — полюбляє повторювати гігантська королева, чиї мізки зайняті винятково проблемою продовження роду для підтримання рівноваги. Та наша бджілка, сп'яніла від такої кількості солодкого, думає лиш про одне: вона стане королевою. Хоч на день! І ця думка бадьорить її, спонукає смоктати ще й ще. Хіба можна називати це місце заклятим святилищем, коли тут така краса і таке багатство?! Маленька беззахисна бджілка повністю занурилася у мрії. Вона так пишається своїм відкриттям! Невимовне щастя переповнює її по самі вінця, і вона не помічає, як на безхмарному досі небі виникає велетенська темна тінь. Вона має форму кола, занадто правильного, щоб бути тінню від хмаринки. Поступово наповзаючи на безпечну бджілку, тінь несподівано збільшується і, не очікуючи, доки комаха зметикує, що пора втікати, згори на неї падає склянка і з несамовитим дзенькотанням стукає по блюдцю. Бджола вмить злітає, однак скляні стінки її не пускають. Вилетіти неможливо! Але ж ось воно — повітря, ось воно — світло! У неї перед очима! Вона їх бачить! Бачить — і судомно намагається знайти вихід. І скрізь натикається на скляні стіни. Із цієї пастки не втечеш, скільки не бийся крилами. Треба зауважити, що її пузце, завантажене повидлом, не дає занадто багато можливостей для маневру. Незабаром їй забракло повітря. І рай поступово стає пеклом. А її ж попереджали — не літай у той бік! Тепер вона зрозуміла, чому це місце називають заклятим. А, між іншим, про те, що небезпечне тут не місце, а його мешканці, їй, певно, не сказали. Мешканці дому називаються «люди». І в нашої бджілки немає жодного шансу на порятунок, бо вона натрапила на найтупішого із людей — на Франсуа-Армана, Артурового батька. Спостерігаючи за бджолою, що б'ється у стінки склянки, Франсуа так радісно загорлав, ніби спіймав на вудку карася вагою не менше тонни. Пес Альфред умить прокинувся. Будь-який звук від Франсуа-Армана не віщує нічого приємного. Струсивши із себе залишки сну, Альфред потягнувся і потрюхикав за ріг будинку. Там він побачив збудженого Артурового батька, який з ритмічними погуками виконував танок, чимось схожий на ритуальний індіанський. Певно, це танок переможця. Але знаки, які подає ця людина в повітрі, не дуже зрозумілі, і Альфред по-своєму, по-собачому пояснює його підскоки: пес переконаний, що Франсуа наступив на цвях. Так і є! Хоча, звичайно, тоді ніхто так широко не усміхається, коли цвях пробиває п'яту… — Люба! Швидше сюди! Я її піймав! — репетує Артурів батько кудись у простір. З-за протилежного рогу будинку виходить його дружина. Вона там ховалася, очікуючи, коли її покличе чоловік. Альфред озивається гучним гавкотом. Ні, молодиця ніскільки не потворна, просто пес її не впізнав. У тому смішному вбранні її може впізнати тільки чоловік. Вона скидається на городнє опудало напередодні зимових холодів. Її голова втонула у великому шоломі з густою сіткою, призначеною для захисту від бджіл та інших шестиногих комах, що літають в повітрі. Сітка така густа — навіть вітер не може через неї проникнути. Тому, крокуючи вперед, жінці доводиться бути досить обережною і час від часу піднімати захисний капелюх, який оберігає її голову. А це, погодьтеся, непросто, особливо коли на ногах замість капців кухонні рукавиці для гарячого. — Чудово, любий! Де ж вона? Де? — скандує дружина з-під густої сітки, під якою і люди, і пси однакові з вигляду. І в ту ж мить наступає на Альфредового хвоста. Альфред заскавулів, ніби йому на хвіст став слон, і стрибнув убік. — О! Перепрошую, дорогенький! Я стала тобі на ногу? — стурбовано спитала дружина. — Ні, ні! Нічого! Це був лише собачий хвіст! — байдуже відповідає Франсуа-Арман, що не звик помічати неприємностей, які не стосуються його особисто. — Ліпше поглянь сюди: моя пастка спрацювала бездоганно! Обіруч зафіксувавши на голові шолом, Артурова мати наблизила своє обличчя до склянки. Там нещасна бджілка все ще б'ється в прозорі стінки. Але поступово і сили, і сподівання на порятунок полишають її. Жінці робиться не по собі, що маленька комаха вже не вирветься із підло влаштованої пастки. — Ти бачиш?! Я впіймав її!!! — заявляє Франсуа, гордо усміхаючись, ніби він знешкодив найлютішого терориста і тепер очікує від усіх схвалення. — Так… Звичайно… Ти молодець, — затинається на кожному слові дружина. — Та… вона, певно, страждає… Хіба ні? Чоловік знизав плечима. — Комахи не мають нервів! Вони нічого не відчувають! І їм бракує мізків! Тому вони не розуміють, що для них добре, а що зле. «Цікаво, а чи хтось колись вивчав, чи є мізки у нього самого?! — замислився Альфред, убитий наповал тупістю цього представника двоногих. — І як тільки йому вдається пересуватися на двох ногах?!» Так питав себе пес, хоча й сам був не дуже кмітливим… — Ти й справді певен, що вона не страждає? — на всяк випадок перепитала дружина, бачачи, як під скляним ковпаком бджола намагається витягти з повидла ніжку. — Не переймайся! Якщо вона й мордується, то їй лишилося недовго! Піди принеси мені аерозольний інсектицид! Від такого наказу жінка здригнулася. Альфред теж. О, це страшна людина — і тут уже не до жартів! Артурів батько обома ногами став на шлях геноциду. Його дружина хотіла захистити бідолашну бджілку, та, помітивши ненависний погляд, звернений на комаху, вирішила не втручатися. І пішла в дім шукати аерозоль. Альфред не годен більше сидіти і спостерігати, як гине бідолашна бджілка. Він повинен урятувати комаху! Це ж ідеться про його гідність та солідарність усієї фауни, врешті-решт! І він граціозно (чого від нього ніхто не чекав) перестрибнув через балюстраду і помчав геть. Ті, що бачили його сплячим, ніколи б і не подумали, що в цього пса у родоводі були кенгуру; радше вони б віднесли його до родини ховрашиних. Але хай би там що казали, Альфред кількома стрибками перелетів через сад і понісся далі в ліс, який починався на межі садиби. Він біг до єдиної людини, здатної розв'язати такий масштабний конфлікт. До людини незвичайної, що знайде вихід із будь-якої ситуації. До справжнього шукача пригод, що здійснив тисячу і один подвиг, до того, кого люблять друзі і ненавидять вороги. Коротше кажучи, він мчав на пошуки свого господаря — Артура.  

РОЗДІЛ 2


 

В середині намету, зведеного за давніми традиціями племені бонго-матасалаїв, панує морок. Через завішаний шматком тканини вхід-вихід проникає лиш один промінець світла. Намет бонго-матасалаїв — споруда доволі велика: п'ять величезних жердин, уткнутих у землю і з'єднаних угорі, на яких напнуте гігантське полотно. Це схоже на індіанський вігвам. Полотно, коли придивитися пильніше, зшите із шкурок багатьох дрібних тваринок. І нема сумніву, що шкурки ці не добуто на полюванні — їх зняли з тварин, що померли своєю смертю. Горішня частина полотнища — зі шкури зебу Забо, вірного супутника племені впродовж тридцяти літ. Та тепер плем'я далеко, а намет служить прихистком усього п'ятьом воїнам. Воїни зібралися навколо вогнища. Як нам уже відомо, всі страшенно високі, вищі за два метри, і надзвичайно вродливі. Лишень у розкішних зачісках поменшало пір'я і мушель. Але така традиція. З наближенням осені опадає з дерев листя. Дерева через те сумують. Висловлюючи підтримку деревам, воїни-матасалаї виймають із волосся прикраси. Вони впевнені, що цим утішають дерева, щоб утрата листя не ятрила їм душі. Узявшись за руки, воїни утворили коло. — Ох! А чи могли б ви нагнутися нижче? Будь ласка! — пошепки промовляє чоловічок, на зріст менший за воїнів метра на півтора. У маленького чоловічка на обличчі — бойове пофарбування матасалаїв, а маківку увінчує головний убір із величезної мушлі, з якої стримлять три пір'їни. Будь-який хлопчисько може розмалювати себе по-бойовому і начепити на голову величезну мушлю. Та лишень в одного хлопця неслухняні веснянки не сховає ніяке пофарбування, навіть коли її нанесе сам вождь матасалаїв. Ці веснянки можна впізнати серед тисяч інших веснянок. — Вибачай, Артуре, — ми замислилися, — виправдовувався вождь матасалаїв. Усміхнувшись хлопчикові, воїни взяли його за руки і таким чином розширили коло. Якийсь час усі довго і глибоко дихали, а потім, дружно вдихнувши, разом вивільнили легені, випускаючи з них повітря просто на вогнище, — і воно розгорілося яскравіше. У такій вправі Артурові не наздогнати своїх друзів: доки вони роблять один вдих і видих, йому доводиться зробити те саме тричі. Можна сказати, що воїни з'їдають велику кисневу цукерку, а хлопчик ковтає кільканадцять дрібненьких кисневих льодяників. — Чудово, просто надзвичайно, — задоволено усміхається вождь такому початку дійства. — А тепер — Велику книгу мені! Сьогодні у нас сто тридцять сьомий день за селенельним календарем, квітка дня — маргаритка, і ми зараз їх вшануємо. Не чекаючи нового знаку, кожен із воїнів, а з ними й Артур, простягають руки і вкидають заховані в них квіти маргариток у глиняний горнець, що стоїть на вогні. Вода в ньому закипає — і маргаритки швидко розкисають. Спостерігаючи, як булькає вода, Артур відчуває одночасно і цікавість, і нудоту. Він знає: це вариться «маргариткова юшка». Та, схоже, що, незважаючи на таку гарну назву, та юшка не належить до його улюблених страв. Саморобною дерев'яною ложкою вождь наповнив варивом вирізану з дерева ринку і подав Артурові. Хлопчик скривився, але подякував — ледве чутно. — Вислів дня! — проголошує вождь, розгортаючи перед собою Велику книгу. — «Природа годує тебе щодня. Та настане день, коли ти годуватимеш природу. Так влаштоване велике життєве коло…» Артур мовчить. Він пильно вивчає вариво, а не задумується над осмисленням «вислову дня». В принципі, він не проти, коли надійде час, віддати тіло природі, тільки хлопчик упевнений, що це станеться не так скоро. Одначе зараз маргариткова юшка похитнула його впевненість. І пахне вона якось дивно… Цікаво, з якої причини: в ній же нічого нема, окрім квітів! — Що ж, починай! Пий! — ласкаво звертається до нього вождь. «З якого це дива він заговорив так ласкаво? І чому самі не п'ють?» — питає себе Артур. І враз у його душу заповзає підозра — щось тут негаразд! Та обличчя воїнів непроникні. І відповіді на свої запитання він не отримав. — Ще дуже гаряче! — відповів винахідливий хлопчик. Вождь вчуває сумніви. І усміхнувся ще ласкавіше. Він розуміє, що обряди дорослих воїнів — незрозумілі маленькому хлопчикові, навіть такому мудрому, як Артур. Значить, слід подати приклад. Тоді вождь наливає й собі того варива і випиває за дух. Четверо воїнів учинили так само. І бровою не повівши, вони проковтнули маргариткову юшку. Артур аж закліпав очима, і на його обличчі відбилося здивування. Нарешті всі погляди воїнів зупинилися на хлопчикові. Матасалаї мовчать, але й так зрозуміло, що відмова випити вариво сприйметься як образа або (ще гірше!) як зневага. А зневажити воїна — це найшвидший спосіб помилуватися своєю шкуркою нагорі шатра, де її охайно приштукують до шкури зебу Забо. Отже, Артур не має вибору. Ліпше померти гідно, ніж із сорому. І, затамувавши подих, Артур проковтнув рідину. Коли він був маленьким, так само йому доводилося пити сироп проти кашлю — буру бурду, ніби спеціально створену для того, щоб у дітей збудити огиду. Хоча мама з лікарем в одну дудку співали, що саме так найпростіше вилікувати бронхіт. Всередині в Артура стає так гаряче, аж повітря, яке випурхує з рота, перетворююється на маленьку пухнасту хмаринку. Якщо ця суміш призначена, щоб він сам зробився юшкою, то мети досягнуто — в шлунку хлопчика все кипить. І, широко роззявивши рота, Артур задихав часто-часто, намагаючись позбутися випарів рослини із родини складно-цвітних. — І як тобі юшка? Що це нагадує? — питає хлопчика вождь, однак цього разу його посмішка не ласкава, а ніби єхидна. — На… ну… можна сказати… маргаритку! Почувши коротку і чесну відповідь, воїни зареготали. — Точніш і не скажеш! — сміючись погодився вождь. Артур теж усміхнувся. Весь його переляк минув і тепер видається надуманим. — Вустами дитяти промовляє істина! — завершив вождь. Але Артурові відомо, що це прислів'я походить не із скарбниці мудрості матасалаїв. Воїни в доброму гуморі. Вони так розвеселилися, що ніяк не можуть заспокоїтися, і то один, то інший регоче, як навіжений. — А чим особлива маргариткова юшка? — допитливий Артур і тут не проґавить моменту дізнатися щось новеньке. — Та нічим! — сміючись, відповідає вождь і так заразливо сміється, що і решта починає сміятися, згинаючись у три погибелі. — Це ще одна традиція! Ми просто виконали припис із Великої книги! — гикаючи від реготу, видушує із себе слова вождь. — Гик! Кухарської книги! — додає один із матасалаїв, і всі заходяться сміхом ще дужче. Артур дивиться на воїнів, що корчаться від сміху. Як вони схожі на дітлахів, які сидять на спектаклі лялькового театру! А може, маргаритки й справді мають здатність веселити, тільки про це ще ніхто не знає? Або, зварені в окропі, вони виділяють випари, що веселять і збадьорюють настільки, аж здоровенні чоловіки дуріють, як малеча? — Дивно, — розважливо промовляє Артур, — адже маргаритка, точніш, Маргарита — це ім'я моєї бабусі! Почувши ці слова, матасалаї ще дужче розходилися. Хіба ж не смішно, якщо уявити бабусю, що закипає на дні глиняного горщика! І ось тут серед таких веселощів з'являється Альфред. Відсунувши мордою тканину, він просунув голову в намет і голосно загавкав. — А-га, і тобі схотілося скуштувати юшечки? — вигукнув один із воїнів, чим знову всіх розвеселив. Воїни тримаються за животи, бо від такого реготу кишки аж ходором ходять. Навіть Артур піддався на нього. Але ж Альфред примчав сюди не веселитися! Тепер, коли Артуровому життю нічого не загрожує, він повинен потурбуватися про тих, над ким така загроза нависла. Альфред гавкає і, зрештою, ухопивши Артура за рукав, тягне його геть. — Це смачно, Альфреде! Зачекай хвильку, я зараз нагрію тобі юшечки! — захлинаючись від сміху, промовив хлопчик. Воїни, зігнуті навпіл, вже лиш булькають, бо не годні сміятися. Альфред розгнівався. Полишивши Артура, він вискочив з намету, не припиняючи гавкати. Може, хоч так господар зрозуміє, що він, пес, хоче щось сказати. Нарешті цей трюк спрацював. Артур припинив реготати, струснув головою, ніби позбуваючись навіяних чарів, скочив з місця і вибіг до пса. А той, побачивши хлопчика, завертівся навколо своєї осі, як дзиґа, нахмурив брови і прищулив вуха. Ніякого сумніву — дома щось сталося. — Гей! Ти куди, Артуре? — долинули слова вождя, супроводжувані сміхом. Але хлопчик відбіг уже на таку віддаль, що відповідати нема потреби — все одно не почують. Та й що хотів вождь, Артур не розібрав. — Він побіг збирати маргаритки! — замість хлопчика відповів котрийсь із воїнів, якому сяк-так пощастило випростатися і ковтнути повітря. Його слова спричинили черговий напад реготу, і намет аж трусився через це. Долинало й хихикання, й схлипування, і вигуки: «Ой, більше не можу!» Цікаво, чи завжди після вживання юшки з маргариток настає такий бурхливий регіт? І чи знав про таку властивіть варива вождь?  

РОЗДІЛ 3


 

Вибігши з лісу, Артур помчав до самоката. Він його залишив на галявині, хлопчикові без нього легше було петляти поміж деревами. Альфред гавкає і крутиться навколо господаря, як набридлива муха. — Молодець, Альфреде! Я тебе зрозумів! Лечу! — скоромовкою відповів псові Артур, осідлавши свого вірного «коня». Вискочивши на стежку, він кілька разів сильно відштовхнувся ногою від землі, щоб самокат набрав швидкості, і стрімко понісся додому. Хлопчик чудово знає дорогу, йому нема потреби гальмувати, і він у курсі, де можна зрізати кут, не втрапивши до ями і не врізавшись у дерево. На перший погляд, самокат — нескладний в управлінні, одначе щоб на ньому ганяти, потрібні тренування і спритність. Артурова спритність усім відома. І на самокаті він тренується давно. Останній віраж… Артур пригинається, намагаючись зменшити опір вітру. Альфред висолопив язика, та аеродинамічні властивості пса через це ніскільки не зменшилися. Він біжить услід за хлопчиком, але, побачивши попереду дім, виривається вперед і першим підбігає до ґанку. Там він чекає, коли Артур зіскочить зі свого «коня», а потім веде хлопчика туди, де все ще розігрується жахлива драма… Бджола ще під склянкою. Вона лежить на спині, лапками догори і, ніби в неї вже почалася агонія, дряпає ними уявну землю. Бджолині лапки густо покриті липким повидлом. Артурові не віриться. Хто здатен на таку жорстокість? Хлопчик озирається навсібіч. Винуватець, вочевидь, випарувався. Одначе всі знають, що злочинець завжди повертається на місце злочину. І Артур обіцяє собі дочекатися його. Навіть сто років чекатиме, якщо прийдеться. Та тепер треба рятувати бджолу. Артур обережно підіймає скляний ковпак. Свіже повітря вмить обвіває комаху. Та вона майже не реагує — певно, вже прямує до свого цукрового раю. Хлопчик уміє відкачувати потопельників, знає, як діють рятувальники. Минулого літа його навчили в скаутському таборі багатьох корисних речей. Але бджілка занадто маленька, щоб їй вдихати повітря способом «рот у рот». Тому Артур лиш обережно дмухає на комашку. Від цього її тоненькі крильця злегка тремтять, одначе, схоже, вона ще не прийшла до тями. Хлопчик розгубився. Може, спершу треба помити лапки від повидла, а потім перевернути її на живіт? Тим часом Артурів батько, ставши на всі чотири кінцівки, з яких виднілася тільки одна пара, заліз в найглибший куток шафи під мийкою. Розбивши і перекинувши все, що тільки можна було розбити і перекинути, Франсуа-Арман виліз, переможно демонструючи балончик з інсектицидом. — Ось бачиш! Я ж казав, що там лишився ще один! — радісно повідомив він дружині, яку чомусь ніскільки не втішили його слова. — Я його не помітила, — невміло приховуючи ніяковість, відповіла вона вочевидь нещиро. Чоловік її, звісно, без сьомої клепки в голові, але навіть він про щось здогадався з такого невпевненого голосу. — Люба моя, хіба мені треба тобі нагадувати, що я це роблю задля всіх, а головне — задля Артура? — багатозначно промовив він, ніжно обіймаючи її за плечі. Дружина покірно погоджується. Чоловік же і далі щедро сипле сіль на рани своєї половини. — Ти що, забула настанови лікаря? Дружина знову покірно погоджується. Однак Франсуа-Арман ще не досяг свого — не налякав її до божевілля. — Він зрозуміло сказав, що бджолине жало для нього смертельно небезпечне. А ти хочеш, щоб я дозволив цим звірюкам літати навколо будинку? Щоб ми стали свідками, як саме в розпал гри в хованки наш маленький Артур скрикне від болю і впаде на землю? Хочеш, щоб веселий сміх нашого хлопчика змінився на жалібний стогін? Батько переміг. З очей матері покотилися сльози. — Ох, мій маленький Артуре! Я так тебе люблю! — заридала вона. Щоб заспокоїти дружину, — чоловік — як йому здається — підбадьорив її плесканням по плечу. — Тоді в нас нема іншого виходу. Вона… або він! Після довгих пошуків Артур нарешті натрапив на уламок сірника. Тепер він може почистити бджолині лапки. Зосередившись, ніби офтальмолог, що пересаджує кристалик, чи хірург, що пересаджує серце, він легенько, одну за одною, рятує лапки, знімаючи з них липке повидло. Комаха, напівзадушена, знетямлена, інстиктивно випускає жало, як це роблять бджоли під час нападу. Бджолине жало — шип, наповнений отрутою, поволі розгойдується, шукаючи ворога. Певно, комаха й не підозрює, що маленький пальчик, який швидко снує поруч із нею, належить руці, власник якої мріє лиш про те, щоб її порятувати. А чи знає Артур, що щоразу, коли йому вдається зняти з бджолиної лапки ще одну крапельку повидла, він ризикує своїм життям? Звісно, знає. Лікар добру годину переконував його, які небезпечні для нього бджоли. Він навіть збирався заборонити йому виходити надвір. Та це мало б такі наслідки, якби він наказав цвіркунові не сюрчати ціле літо. Любов до природи була в Артуровій крові, а серце він віддав тваринам. Тільки коли його легені наповнені чистим повітрям луків та полів, він почувається щасливим. І зовсім не розуміє, звідки взялася ця алергія. В глибині душі він переконаний, що старенький слабкозорий лікар просто помилився в діагнозі. Чи сплутав його амбулаторну картку з карткою якогось іншого хлопчика. Скажімо, його шкільного приятеля Боббі Паскуаля, тлустого, як рахат-лукум, білого, як рахат-лукум, і глевкого, як рахат-лукум. Довершити примітивний опис Боббі можна повідомленням, що улюблені його солодощі — той-таки рахат-лукум. Боббі виходить з дому лишень тоді, коли треба йти до школи. Він боїться всього! А головне, він боїться, що йому стане страшно! Тільки побачить бджолу, вже стогне, ніби вона його вжалила. Він стверджує, що має надчутливість. Однокласники ж переконані — він просто полохливий, як заєць. Проте Артура ніхто не порівнював із зайцем. Нарешті хлопчик завершив свою ювелірну роботу. Комахи славляться своїм безпомильним інстинктом, і, відповідно, інстинкт цього крихітного створіння теж повинен спрацювати. Тисячу разів бджола мала можливість вжалити хлопчика, і тисячу разів якась сила, якась хвиля накочувалася на неї, не дозволяючи це зробити. Вона, певно, відчувала, що цей хлопчик і мухи не зачепить. А значить, якщо провести логічний ланцюжок, то й бджоли не образить. Тіло комахи здригнулося. Бджілка потяглася, ніби перевіряла, чи на місці усі її кінцівки, що так довго були склеєні повидлом. Потім вона кілька разів звела і розвела крильця, з задоволенням констатуючи, що вони не пошкоджені. — Мені дуже шкода, що так сталося. Я зроблю все, щоб цього не повторилося! — палко вигукує Артур, покладаючи на себе зобов'язання вибачитися перед бджолою за батьків учинок. Кілька хвилин комаха дивиться на нього своїми фасетковими очицями, мовби намагаючись сфотографувати. Потім поводить крильцями, готуючись до польоту. І нарешті важко відривається від блюдця. Видно, що летіти їй нелегко — у животі ціла тонна повидла. Помахавши крильцями перед самим Артуровим носом, вона звертає вбік, набирає висоту і летить геть якомога швидше. Хлопчик простежує за нею, доки бачить око. — Це неможливо! — двадцятий раз повторює батько, обертаючи в руках склянку. Для нього втеча бджоли з-під ковпака і кролик, що з'являється з чорного циліндра фокусника, — факти однаково неймовірні. Отож тут теж якийся фокус! — Кінець — ділу вінець! — радіє Артурова мати, і усмішка на її обличчі розповзається до вух. — Артура ніхто не вжалив, а мерзотниця-звірюка повернулася додому! — додає вона, намагаючись насадити ковпачок на балончик з інсектицидом. Та її чоловік дуже невдоволений. Він не любить бджіл, не любить чарів, а, головне, не любить, коли порушуються його плани. І він підозріло поглядає на дружину, що ніяк не дасть ради з ковпачком для балончика. — Якщо в неї вистачить нахабства повернутися сюди, я наступного разу її дістану! — кидає він, нахмуривши брови. Його чоловіче самолюбство вочевидь постраждало. Схоже на те, що саме цього й чекала бджола. Хоча, мабуть, то вже була інша комаха, яка вирішила помститися за свою приятельку. Легко маневруючи, вона з неймовірною швидкістю, напевно, сто кілометрів на годину, летіла з виставленим уперед своїм мечем. Ціль, у яку вона збиралася влучити, — сідниця, схожа на велику спілу диню. Промахнутися неможливо! Зброя напоготові, підліт, поворот, встромляє жало — в десятку, в центр, в яблучко. Ужалений батько нелюдськи кричить: ревище збожеволілого мамонта зливається з вереском школяра, що сів на кнопку. Підскакуючи і розмахуючи руками, він збиває сітку з голови дружини, і та починає репетувати — певно, щоб показати, що й вона співчуває його болю. Як на лихо, жінка має звичку в таких випадках щось хапати в руки і стискати. А зараз у руках у неї балончик… Мить — і смердючий струмінь гучно виривається назовні. Мабуть, саме так чхає слон. Не отямившись від заштрику в сідницю, Франсуа-Арман дістає просто в обличчя пінний струмінь аерозольного інсектициду. Біль такий, що він навіть не скрикує. Проте не скрикує він радше тому, що має повен рот аерозолю… Стихла і його дружина. Катастрофа з її вини пригнітила її. Настала тиша, як це буває між блискавкою і громом. Чути навіть, як шелестять волосинки батькових вусів, дотліваючи під дією найсильнішого хіміката. І тут батько так загорлав! Звук був невідомого походження, майже надприродний і такий пронизливий, що його не відтворить жоден музичний інструмент. Звук настільки потужний, що з голови жінки злетіли три бігуді. Насичений мікрочастками аерозолю, звук ударяє в обличчя Артурової матері і зносить її накладні вії. Ніякий клей не витримає такого натиску! Волання полинуло далі, відлунням перекочуючись поміж пагорбами. На нього відгукнулися всі авто, поставлені на сигналізацію. Поступово все стихло. — Скільки я триматиму цей ідіотський компрес? — нетерпляче вигукує завжди незадоволений Франсуа. Це ж треба — чоловікові майже сорок, а до нього так і не доходить, що все це через його нетерплячку. — Ще десять хвилин. Так написано на ліках, — відповідає йому дружина. Відклавши набік коробку для ліків, вона заходилася лакувати нігті. Лежачи на канапі з вологим рушником на очах, батько знову вимахує руками, як немовля, що не хоче спати. — Ні, ні й ще раз ні! Та бджола не могла вилетіти самостійно! У неї були спільники на волі, вони й допомогли, — не вгавав потерпілий. — Ти ж знаєш, ці комахи такі розумні! А деякі з них ще й сильні! — переконує його Артурова мати, охайно наносячи лак на нігті лівої руки і розчепірюючи пальці, щоб його не стерти. — Не кажи, чого не знаєш! Охота тобі язиком плескати! Невже ти й справді гадаєш, що бджола, закасавши рукави, схопилася своїми м'язистими лапами за край склянки, підняла її і вибралася назовні? — гнівається батько, смикаючись навсібіч під своїм компресом. Гідна дружина злегка знизала плечима. Вона нічого такого не казала. В наш час трапляються дивовижні випадки. Ось, скажімо, по телебаченню показували, як пітон заковтнув цілу козу… — Та це ж інша річ! — нервово заперечив батько, аж дим із ніздрів пішов (можливо, то парував компрес). — Пітон ковтає козу цілком — то нормально! Ненормально, коли коза ковтає пітона! Дружина поринає в роздуми. Потурбувавши свою пам'ять і не пригадавши жодної телепередачі, в якій би вона й справді побачила щось таке, вона майже погодилась із чоловіком. Але її зненацька пронизала думка: людина щодня довідується про щось нове, і, напевне, телевізійники колись таки знімуть козу, яка ковтає пітона… чи навіть гіпопотама! Та щоб зайвий раз не хвилювати чоловіка, вона вирішила змовчати і залишити свою незгоду при собі. Ворушачи витягнутими пальцями, вона оглядає свої нігті і милується лаком, що блищить проти сонця. Задоволена наслідками своєї праці, вона збирається покривати лаком нігті на правій руці і несподівано помічає, що по її квітчастій спідниці повзе мурашка. Звісно, малюнок добре відбився на тканині, намальовані квіти — як живі, одначе від якісно зображених маків до справжнього макового поля, як до Москви рачки. Гігантська дистанція! І мати вирішила примусити мурашку поважати й дотримуватися цієї дистанції. — Іди геть! Повертайся до саду! — шепотіла вона, погрожуючи мурашці кінчиком пензлика для лаку. Вона шепотіла, бо якщо довідається чоловік, що в домі є комаха, навіть дрібненька, він знову скористається балончиком з інсектицидом. Та мурашка не чує — вона занадто зайнята своїми пошуками: намагається зрозуміти, чого ці прегарні маки такі пласкі і несмачні. — Обережно! Якщо моє зауваження не подіяло, я захищатимуся! — пошепки попередила мати. Переконавшись, що мурашка не слухається, вона розпочала діяти: пензликом змахнула мурашку зі спідниці. Підлетівши в повітрі, комаха каменем упала на підлогу. А на неї бризкає крапелька блискучого лаку. Зважаючи на величину мурашки, ми можемо передбачити, що ця крапля дорівнює відру гидкої хімічної рідини. Вона падає на комаху згори, придавлює її до підлоги, і очманіла мурашка довго вовтузиться, зчищаючи з себе липкі гидотні плями. Сяк-так причепурившись, вона щодуху побігла лише їй відомою стежкою, виблискуючи рожевими крапками на спині. Простеживши за мурашкою задоволеним поглядом, мати захотіла переконатися, що комаха повернулася до саду. Одначе мурашка, зупинившись на невидимому роздоріжжі, не поспішає… І несподівано біжить назад. Заінтригована жінка встає і легенькою ходою слона, який вистежує мишу, йде слідом. Добігши до сходів, мурашка рвучко повертає до стіни, відмежованої від підлоги високим різьбленим плінтусом. Плінтусом декоровано периметр кімнати. І так само, з'ясовує мати, ним, наче битим шляхом, безліч мурашок снує одна напроти одної. Скидається на те, що у них якраз час пік. Втративши від подиву мову і навіть голос, молодиця присідає, щоб побачити, звідки взялися ці крихітні мешканці. — Та що там казати, зрозуміло й так: комахи не вміють думати! От хоча б муха. Ти її відганяєш від столу, а вона все летить на нього й летить, навіть коли бачить, що ти чатуєш на неї з газетою чи мухобийкою. І літатиме, доки її вб'єш. Ні, таких тупаків, як комахи, ще пошукати! — бубонить батько. Йому набридло лежати на канапі, він весь час намагається підвестися. Та компрес на обличчі не дає. А не виконати припису не наважується. — А телефон, телевізор? Хто їх винайшов? Бджола? Чи комар? — риторично питає він, гордовито вигинаючи торс і розправляючи плечі. Він вочевидь хоче натякнути, що й сам належить до племені винахідників. Тим часом його дружина спостерігає за мурашиною автострадою вздовж стіни. Мурашки бігають нею в кілька разів швидше, ніж люди, поспішаючи на роботу. Дійшовши до кутка, мати остовпіла: між двома стінами перекинуто бездоганний підвісний місток, складений із найдрібніших шматочків дерева і тонесеньких бамбукових пластинок, скріплених жилками листочків. Усі деталі місточка добре оброблено і підігнано. Роззявивши від подиву рота, мати надовго застигла в такій позі. Зведено й справді бездоганно! Молодиця навіть не підозрювала, що такі дрібні істоти, як мурахи, мають великий хист до будівництва. — А Нотр-Дам? А Танкарвільський міст? Хто, цікаво, збудував міст в Танкар-вілі? Може, мурашки? — ніяк не вгамується батько, осліплений не так компресом, як своєю самозакоханістю. Мати оглядає бездоганний місточок, гігантський для мурахів і мініатюрний для людей, розуміючи, що він нічим не поступається Танкарвільському. — Любий, мені здається, в твоїх словах мало правди, — промовляє мати, коли нарешті здобувається на слово. — Тут ось якраз місток, що його збудували мурахи, і я ніяк не можу зрозуміти, як їм вдалося так майстерно звести його! Компрес зарухався: Франсуа зреагував на слова дружини. — Ну, ці мурахи, напевно, надіслали замовлення до мурашиного інженерного бюро, воно сконтактувалося із мурашиним архітектурним бюро… У мурахів же багато навчальних закладів, де готують архітекторів! Після тривалих дебатів мурашиний парламент проголосував за кредити, мурашиний банк знайшов кошти і мурахи-будівельники збудували міст! — єхидно відповів він, сподіваючись, що дружина поцінує його гумор. Він зовсім забув, що саме цього таланту його дружина не мала ніколи, і він не прокинувся в ній від споглядання мурашиної біганини. — Та невже?! Неймовірно! — подивовує мати з наївною простотою. — Ніколи б не подумала, що мурашине суспільство влаштоване, як наше! Компрес парує: батько задимівся, як котлета на розпеченій сковорідці. — Чи ти будь-коли думаєш? Як мурахи можуть спорудити місток?! — скипів розгніваний батько. — Мураха важить лише два грами! А щоб зважити її мізки, навіть терезів таких нема! Замислись хоча б на дві секунди, перш ніж плести нісенітницю! Артурова мати завжди вірить своєму чоловікові, особливо коли він кричить. Одначе ж місток у неї перед очима — і вона наважується відповісти. — Любий, тут справді збудовано місток! А судячи з того, яка кількість мурашок ним користується, це не тимчасова споруда! Франсуа-Арман зумисно довго зітхає, щоб продемонструвати глибину свого розчарування. — Чудово! Чому б і ні! Мурашиний місток просто в будинку! І мурахи інтенсивно користуються цим містком. Що ж, на здоров'я! Я за них тішуся! — відчайдушно намагаючись зберегти спокій, — каже батько. — Одначе зов-сім-не-мож-ли-во-щоб-ці-му-ра-хи-са-мі-збу-ду-ва-ли-цей-чор-тів-міс-ток! Зрозуміло?! Він зривається на крик, але голос його звучить глухо, ніби рота заткнули кляпом. Гніваючись, він жує компрес. Дружина погоджується. Всі знають, що розгніваний чоловік не чує, коли до нього звертаються. — Гаразд. Це не мурахи, — покірно поступається вона. І чоловік, задоволений, що переконав дружину, розслаблено простягнувся на канапі. — Але якщо не мурахи… то хто тоді? — питається жінка, коли ніхто від неї не чекає ніяких запитань. І Франсуа миттю спускає на неї всю зграю псів…  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка