Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка1/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Любов ОВСЯННИКОВА

АФЕРИСТКА

Роман
Не можна прагнути лише особистого успіху чи щастя, бо то є побіжний ефект стремління до мети, набагато більшої за людину.

Віктор Франкл, австрійський психіатр


Розділ 1


1

Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.

Висока й струнка білявка стояла перед стендом з красномовним заголовком «Їх розшукує міліція» й відчувала одне — дикий, тваринний жах. Таким він завжди й буває, коли стикаєшся з утечею від смертельної небезпеки — явищем, відверто кажучи, неприродним для цивілізованої людини. До образи додавалося обурення: не в пустелі ж вона живе, не в хащах! Чи як? Бо, бач, наразі доводиться втікати, ні на кого не розраховуючи, замітати сліди… Бридота!

На думку дівчини, нині відбувалася якась абсурдна, навспак вивернута деформація стосунків — звір в образі Дидика полював на людину в її, Люленій, подобі. І вона оце тремтливо відвернулася абикуди, тільки б заховати обличчя від перехожих.

За коротке життя, втім виповнене пригодами й ризикованими починаннями, компенсованими надбанням скарбів і розкоші, таке трапилося з нею вперше. Ляк носив тотальний характер і захланну інтенсивність: боялися очі, тому не прагли подивитися назад; боялися ноги, тому прикипіло не зрушували з місця, хоч та нерухомість була вкрай чатівною, ладною кожної миті змінитися на біг; боялися руки, що нервово стискали сумку з жовтою валізкою всередині — предметом оцих неприємностей. А найгірше боялися плечі. Вони, зіщулені, трохи підняті до вух, занадто видавали її стан.

Як відомо, саме ляк втікача є каталізатором погоні, тому його ніяк не можна виявляти, бодай-як чи бодай-чим показувати іншим. Але як тому запобігти, як того позбутися? Втеча є втеча…

Ой, як голосно лунало оте страхітливе: «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», що — хвала Богу — не було стріляниною в глухому завулку, як не було відчутне «бух-бух-бух!» ударами кіперної баби на будівничих майданах навіжено розвернутого капіталізму. Перше, «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», — лише вчувалося Люлі в розпалених мозках, а друге, «бух-бух-бух!», — було реакцією її серця на витівки зляканої уяви.

Отож, малювала уява далі, будь ласка: «пах-пах-пах!», «піф-піф-піф!» — і все! І вже лежить вона тут, під оцим стендом, і більше не дихає, тільки стікає палкою до щастя кров’ю та розпливається калюжно на запльованому асфальті. Бр-р-р! Не хотіла б вона для своєї крові такої долі, вже краще нехай залишиться в зів’ялому з ляку тілі. Але Дидик її так просто, за здорово живеш, не відпустить. То до чого він удасться, яку помсту для неї вигадає?

Її очі вивчали кольорові портрети рекламно збалуваних злочинців і лихоманково перебігали супроводжувальні тексти на кшталт: «За вчинення тяжкого злочину розшукується…», «За жорстоке вбивство…». А ось уже дещо ближче: «За вчинки кримінального характеру розшукується шлюбний аферист… Зріст… Особливі прикмети…». От шкода, що тут не красується портрет гадючого торбохвата Дидика. Ох, як воно б зараз не завадило їй!

Ага, так значить він, як всякий гожий гад, обів’є її шию мотузкою і… Ось дивіться, який Люля має після цього вигляд, — вирячені очі, вивалений набік язик, синій набряк лиця. Навіть ім’я в нього відповідне до того — Давид, від «давити», задушувати себто. Але ж це несправедливо! Вона лише втікає од нього, прихопивши свої гроші, ну, — якщо ваші нерви витримають повну правду — на той шматочок і він вельми розраховував. Складається помилкове враження, ніби вона його пограбувала. Хоч то лише на його думку так. Але це і є стрижнем проблеми! То що ж робити, як не втікати? Адже те самісіньке хотів зробити й він — зникнути в туманній далині з отією жалюгідною валізою! Тільки, даруйте, вельмишановні, бридкі подробиці, — перед цим самраз і розмірковував, як з нею, Люлею, краще вчинити: «піф-пах» чи обвитися удавкою навколо шиї. Зрештою, Дидик не згидував би й ножа заштрикнути в бік та викинути її з вагона під колеса поїзда, коли б вона сиділа й чекала на завтрашню поїздку до Москви, як вони планували. Він солодко мріяв знешкодити її категорично й назавжди, щоб стати єдиним володарем жовтої валізки, а там, гляди, і всього її добра. Це як удасться. А чи не пішов би ти, дорогенький, під три чорти вибриком? — подумки запитала Люля, щойно вирахувала його наміри й упевнилася в них. І тут-таки зрозуміла, що на цю пропозицію він згоди не дасть. То для чого нариватися на неприємності, сидіти й чекати, поки за своє глупство накладеш головою?

Зваживши шанси сторін, Люля вирішила податися під три чорти сама — втекти куди подалі. Вже коли доля її така гірка, то ліпше довіку страждати з грішми, ніж пропасти нізащо злидаркою. Відтак вона зважилася й ось уже втілює своє рішення, діє… з дрижанням у колінах.

А ґедзь ляку, сто бісів йому, гуде: «Ось він тебе зараз — цап! І буде тобі, мила, привіт з того світу».

Саме тієї миті, коли дівчині мурахи побігли по шкірі й у сонячному сплетінні черв’ячком завертівся холодок, впевнена чоловіча долоня по-хазяйськи лягла на її плече й почала розвертати одерев’яніле дівоче тіло до себе.

— Так ось де ти, красунечко, є! Хотіла втекти од мене? Не вийде!

Люля тісніше стисла коліна, бо раптом учула ганебний напад на кшталт того, що розповідають про переполоханих ведмедів, — їй завжди це здавалося вигадками, чимсь з області мисливських байок. Тепер переконалася — ні, справді, клятий ляк перебігає з такими от фізіологічними ускладненнями. Та тільки вона дещо має в запасі! Що? Зухвалість. А ще — вміння миттєво зорієнтуватися й вдало піти ва-банк. Наразі не мала нічого іншого, як вдатися до того арсеналу, спокійно повернутися до чоловіка, котрий усе ще не прибирав своєї лапи з її плеча, і на ходу вигадати щось безневинне й правдоподібне, якщо ці цупкі граблі належать Давиду.

Мов кандидат в президенти перед теледебатами, безсоромно, нахабно, з викликом підняла очі, очікуючи побачити перед собою навісного переслідувача.

— Пробачте, я обізнався, — роздійняв клішні й одсмикнувся абсолютно чужий чоловік, зніяковілий, привабливий на вигляд і, з усього, інтелігентний.

— Ніч-чого, — заїкувато сказала Люля, враз утративши голос. — З ким не трапляється, — і мало не розцілувала його за те, що він не є анакондистий душогубець Дидик.

А думка за інерцією працювала у форсованому режимі, і вже не в попередньому напрямку — як втекти, а у випереджаючому — як знешкодити свого ворога. От було б прикольно, якби здати цього покидька в звіринець, відправити в буцегарню, нехай попариться на нарах та згадає яким лайном воно було раніше. Бач, на що зазіхнув: влопати зжатий нею врожаєць і не вдавитися!

Чоловік іще задкував од неї, смакуючи дивовижу того, що його омильність зробила щасливою чарівну дівчину й вона аж засіяла одразу. Мабуть, що він не встиг ні об чім подумати, бо, справді, де б же йому було знати про Давида, мурахи по шкірі, проблеми ведмежої хвороби й свою, раду для Люлі, непричетність до цього всього?

— То на все добре вам? — ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. — Так! А я поспішаю, — і чимдуж метнулася до квиткових кас.

2

«Маю за що похвалити себе, еге ж, — між тим підсумовувала втікачка. — Але не надто! Те, що вдалося здиміти з дому, тимчасово знешкодивши Дидика, є лише успішним початком. А що далі? Куди від нього подітися? Як уникнути переслідування й зазіхань, навіть замахів? До чого справа дійшла, Боже милостивий! Де сховатися надовго й надійно? Як вціліти від виродка, який замислив з тобою поквитатися?»

Відповідей вона не мала.

А мусила знайти їх, і терміново. Тому, як завжди робила в хвилини замішання, Люля примусила себе облишити безладні душевні метання, а натомість зупинитися й гарненько зібратися на думці. Вона так і зробила, вгледівши оцей стенд. Витріщившись тепер на дегенеративні пики злочинців, ще раз прокрутила в пам’яті недавні події, переживаючи їх заново, виважуючись на наступний крок: кудись податися.



* * *

Ніби збоку, побачила вона події цього вечора і себе. Побачила, як вона втікала з шаленим биттям серця, тінню ковзала в метрополітенівському тлумі й зловтішно посміхалася від задоволення, перебуваючи в тому швидкоминучому настрої, коли маєш кайф, що насипав ворогові солі під хвіст і уявляєш, як йому з того зле. Нехай, непотріб, узнає, як безрадісно буває на світі жити!

Самраз насувалася глупа ніч і в сітях денного тралення тягла за собою сповнену весняними чеканнями прохолоду, струшувала краплини несміливого тепла й повівала вельми вчорашніми, зимними вітрами. Втікачка ледве тепер спам’яталася й пошкодувала, що так розпачливо тремтіла й тряслась, покидаючи проти ночі свій затишок, од чого її мало правець не вхопив, і ось маєте — схибила й не прихопила бодай-якої вдяганки, запасу білизни, косметики, інших речей з «набору істинної леді». Чи то й на краще? — подумалося мимохіть. Може, нею взялася опікуватися милостива пані планида і треба до неї прислухатися, заткнувшись?

Гаразд, далі побачимо. Дяка Богу, що вона-таки зробила половину справи — одважилася на перший крок до порятунку.

А діло було так. Майже зненацька отримавши незаперечні докази і остаточно переконавшись в таємних — кривавих! — намірах свого милого, почала імпровізувати, на ходу вносячи останні корективи в попередньо продуманий план свого врятування. Вдавши, що готується спати, розшнурувалася вповні: змила макіяж, розібрала зачіску, склала до шафи вбрання, заховала нові туфлі на високому підборі — все, як завжди. А тут і він зі своєю простудою затіяв лікуватися. Атож, не приведи Господи злягти з температурою в дорозі, коли вже й квитки куплено, й у Москві все приготовано, й ситуацію до того, щоб після вбивства Люлі кінці сховати, створено. Все завбачив, людожер, не врахував тільки весняних протягів і авітамінозу. Люля, перебуваючи під натиском підозр, ще тоді нашорошила вушка, коли тільки він вперше чхнув, розім’яла прямо в упаковці таблетки снодійного й тримала під рукою, чатуючи на сприятливу нагоду. А тут бачить — він склянку окропу бере, заварює чай, засипає туди колдрекс, збирається пити.

— Ти б шкалик коньячку перед чаєм дербализнув для ліпшого зігріву та горло б обв’язав, — розбираючи постіль, тринькнула вона й з байдужістю позіхнула.

Дидик останнім часом страшенно люб’язним став, це, до речі зазначити, її й насторожило найбільше.

— Дякую, люба, слушно зауважуєш, але, певно, краще меду ложечку додати, — посміхнувся злодійськи і вийшов у кухню до бару.

Спрацювало! Не інакше, як сама доля їй спасіння посилає, розраховуючи, що не з дуркою зв’язалась. А з цією дамочкою треба рахуватися, бо в іншому разі вона й відвернутися може, розчарувавшись в підопічній.

— Ну, меду візьми, краще спатимеш, — недбало проказала Люля, хутко висипаючи в склянку заготовлене снодійне.

І скоро по тому вона (як не лише за паспортом, а чистісінько справжня тобі Улита) з незвично блідим лицем, облізлими очима й у зім’ятій допотопній джуді, накинутій на бачений кращі часи спортивний костюм, у стоптаних шльопанцях лупилася довкруж на всі триста шістдесят градусів, помножених на чотири. Чому на чотири? Ха! Бо мала сканувати простір у всіх його трьох вимірах, та ще й час контролювати — в одному вимірі, перебігаючи думками від вчорашніх намірів до завтрашніх реалій.

Відмовившись від спокуси скористатися таксі, неквапом спустилася на станцію метро «Майдан незалежності», перейшла на станцію «Хрещатик» і автоматично повернула до платформи, з якої можна дістатися на «Вокзальну». Підхоплена людським виром, ледве увалилася до вагону — час вечірній, пасажирів море.

Ото вже що рідко з нею буває — це спогади. А тут насіли, мов комарі, й почали крівцю пити. Чомусь згадалося, як давно в дитинстві, коли в неї ще були татко й мама, вона не вміла вимовляти своє ім’я і замість Уля говорила Люля. Звідтоді Улита, чи по-домашньому Уля, на все життя залишилась Люлею. З шармом і не утерто, — думала вона. Не якась там смертельно вовча Ляля чи анекдотична Льоля, не примітивна Люся чи двозначна Гуля. А саме Люля — тепло, без претензій чи мавпячості.

Долоню муляла ручка вишуканого шкіряного «дипломата». З ним незручно було протискуватись у натовпі, його облямовані металом кути чіплялися об чужу одіж, не кажучи вже про те, що він був заважкий і жовтим на колір, що робило його до дідька помітним. Ще й кидався в очі невідповідністю до її зовнішнього вигляду. Це не просто небажано, непокоїлася Люля, а вкрай небезпечно. Що робити? Найперше заспокоїтися. Хто знає, що в тебе там, у «дипломаті», лежить? Дидик знає! Але я саме від нього й утікаю, і у великій мірі саме через оцей «дипломат». То хіба вже я така ні на що негаразда, що вляпаюсь на перших же кроках?

Люля набрала незалежного й байдужого вигляду, однією рукою ліниво повисла на верхньому поручні й уп’ялася незряче за вікно вагона. Знову поринула в спогади, тепер уже про недавні події, про те, що її найбільше бентежило.

Отож, з декількох незначних дрібничок у поведінці Дидика — з промельку в очах, який миттєво оголював його доти укриті мотиви, зі скрадливих поглядів у її бік — Люля давненько запідозрила, радше звіряче відчула, що він замислив і до чого почав стреміти. Через те на всяк випадок устигла обмізкувати приблизний контрплан, враховуючи можливі відхилення від нього й небажані ускладнення в конкретних обставинах. Та, бач, далебі, — домашня думка в дорогу не годиться. За її попередніми намірами щезнути безвісно передбачалося в Москві, де в неї є друзі й можливості. Але цього вечора здалося, що вона туди не доїде, що Давид прагне прискорити події, аби розв’язатися з нею ще до того. Мусила випередити його, убезпечитися, але й з подвійним ефектом — сама з носом не залишитися і його в дурні пошити. Знайшовся тут — вершитель життя, розпорядник її долі! А ще й сама доля, очевидно, розгнівана, що Дидик нею погейкує, підсуєтилася — допомогла з тим чаєм.

Чортове колесо думок підкидало дівчині то слушну ідею, то дурницю, а то взагалі йшло в розніс. От навіщо було брати з собою обидва квитки до Москви? Для чого вони їй? А нехай злодюга Дидик думає, що у неї є спільник! Може, це хоч трохи стримає йому кортіж одразу перегризти їй горлянку. Гаразд. А чого оце пертися на вокзал, де він якраз і почне її шукати? Ще, давай, і до Москви подайся, хай він уже зовсім не вагається, де ти є й що у тебе шифер завернуло. Відчепись! — гаркнула Люля власному панікерству.

Вона різко мотнула головою, струшуючи густе волосся так, щоби воно якомога краще закрило обличчя, й хоробро вийшла з метро. На поверхні її зустрів той самий недобитий сонцем свіжачок, що, мов полоз, вився протягом межи будівлями, ті самі насмішкуваті зорі, навічно вмонтовані в чорну безодню, і така сама, як була під землею, вокзальна тиснява.

От і добре, що вона має первісний вигляд. І нащо ото придумано малюватися, мов у папуасів? Все аби доп’ястися примарної індивідуальності, вихизуватися чим-небудь поміж іншими. Але — треба ж таке! — природа вперто й послідовно зводить ті викрутаси нанівець, підсуваючи всіляким параноїкам нову моду. За її диктатом вони знову робляться однаковими, мов з інкубатора. Сказано, тлум геніїв — це все одно тлум. Облиште, мізерні небораки, сіпатися й бунтувати. Живіть, як Бог дав.

Як Бог дав? Атож! Отож і вона мусить тепер так жити. Мусить бути, як усі. Зрештою, то і є найнадійніша схованка. Слушна думка! — зраділа вона. Тепер би ще дистанціюватися од маршрутів, якими бродить хижий Дидик, та й злитися — ха-ха! — з народом.

Так, стосовно зовнішності стратегію знайдено й себе на неї психологічно налаштовано, відтепер — ніякої косметики, хіба що помада та парфуми. А ось сьогодні для повного антуражу їй не вистачає величезної клітчатої сумки, з якими тут товчуться через одного. Ну, нехай не величезної, а такої, щоби сховати в ній жовтого «дипломата».

На розі вокзалу розсілася опасиста тітка в оточенні свого товару.

— Хто не взяв з дому валізи? Хто не подбав про сумку завчасно? Целофанові пакети! Сумки! Недорого! — завчено рекламувала вона свою продукцію.

— Скільки коштує ота клітчата сумка? — Люля показала на стосик складених сумок.

— П’ятнадцять гривень, сонечко.

Дівчина зробила покупку й нарешті сховала свою небезпечно помітну ношу в придбану торбу, дещо заспокоївшись. Стримуючи бажання мчати якомога швидше, направилася до входу в вокзал. Несподівано помітила яскравий стенд зі свіжою ще фарбою — щойно змонтували — «Їх розшукує міліція» й зупинилася біля нього…

На Київ давно лягли щільні сутінки, й звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.

3

— То на все вам добре? — ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. — Так! А я поспішаю, — і чимдуж метнулася до квиткових кас.

Там біля кожного віконця, мов бджоли біля льотка, юрмилися люди, вишикувавшись по два-три чоловіки в шерензі у подобу черги, яка дуже повільно просувалася. Люля посмикалася туди-сюди, зрозуміла, що нічого не вдіє й мусить стояти, як усі. Та це ж для мене віднині — норма, нагадала вона собі, притлумлюючи бажання швидше владнатися.

— Хто на московський експрес, не стійте, — долинуло від віконця, поблизу якого Люля пристала до потенційних пасажирів. — Квитків немає.

Біля каси бився чолом об скло розгублений молодик, схожий на пошлюблене ракло.

— Я їду за викликом, ось телеграма, — тицяв касирці жовтий папірець. — Мені лише два квитки до Тули, там моя мама помирає.

— За телеграмами даємо тільки на похорони. Чоловіче, відійдіть од вікна. Не заважайте працювати!

— Боже мій милий, — вигукнув той. — Що ж мені робити? — Він усе ще стовбичив там і, здавалося, вже не праг нічого іншого.

Почулися збуджені голоси, нетерплячі й рішучі:

— Тобі, голубо, може, бо-бо зробити? — люто прохрипів якийсь штимп, протискуючись поближче до каси й нахиляючись до віконечка. — Яке ти маєш право футболити цього хлопця? — він вправно орудував ліктями й хитрував, аби дістати квиток без черги.

— Ну, что там такоє!?

— Нехай іде розбиратися деінде й не гальмує чергу!

— Та проженіть отого нахабу! Диви, як пхається?

— Да ви что, люді? Помогітє же єму!

— Я маю два квитки до Москви, але тільки на завтра, — несподівано для себе знайшлася Люля.

— Мені підходить! — зрадів хлопець біля віконця каси, розмахуючи звідти рукою.

— Тоді віддайте мені свою чергу.

— Залюбки! Проходьте! — щаслива згода того, хто застряг на передовій у боях за квитки, потонула в невдоволеному гомоні інших.

Таки фортуна мала її за кріпачку, знову поверталася до неї некультурним місцем, аби їй пусто зробилося. Тю, от дурна, отаке верзти про свій кревний приділ! — дорікнула собі Люля.

— Та що це робиться? Один стоїть там півгодини, інший без черги пре, а тепер іще й ця лізе!

— Не пропускайте її! Нехай в іншому місці за квитки розраховуються.

— Та вона ж спекулянтка! Ану чеши звідси! — штовхнув Люлю якийсь бовдур.

— Спокійно, дядя, тримай кишеню, зараз насиплю неприємностей, — і вона пильно й значуще ввіткнулася йому в очі.

— Ти що, здуріла? Я нечайно, — впав у вологість задерикуватий чоловік.

Та перепалка на мить знеязичила людей, і в черзі запанувала тиша. «Ага, зараз я розіб’юсь на цурки й влаштую вам тут безкоштовний цирк, чекайте», — посміхнулася про себе дівчина, затим поплескала бовдура по спині:

— Я теж шуткую, не бійтеся, — і почала продиратися до каси з успіхом, мало схожим на перемогу.

— На Москву квитки продано на тиждень вперед, — сповістила та рудера, що сиділа в касі, помітивши наближення Люлі. — Можете не поспішати, дівчино.

Натовп знову ожив, і кожен його член перетворився на плече, яке знало одне — не пропускати Люлю в свої шеренги.

— Пропустіть її, це моя знайома! — вигукнула чіта, котра до цього тихо ховалася за спиною хлопця, що мав їхати до хворої матусі, й яка тепер дісталася до заповітного віконця.

— Проходьте, проходьте! — і простягла до Люлі руку, наче вивільняючи перед нею дорогу.

— А ви куди квиток купуєте? — ні сіло, ні впало запитала Люля.

— До Дніпропетровська.

— Яке везіння! То візьміть і мені, щоб я туди не пхалася, — і від того раптового рішення до неї прийшло якесь спокійне й стійке впевнення, що вона саме туди й збиралася їхати, що це є найліпший варіант.

Поверх голів людей, які так і стовбичили тривкою обороною, Люля подала гроші, котрі, не рахуючи, встигла отримати за продані до Москви квитки.

— Вам який? — запитала самохітна помічниця. — Купейний?

— Який дістанеться, — одказала Люля, полегшено зітхаючи, як після тяжкої роботи.

Вона посміхнулася невідомо кому й одійшла вбік, чекаючи на свою несподівану рятівницю.

Дніпропетровськ… Щось давнє й дуже щемливе заворушилося в ній. Воно розлилося теплою хвилею по тілу так, що аж ноги заслабли, руки безвільно опустилися. А на лиці мимовільно виникла, мов у пришелепуватої, беззвітна посмішка. Такою й заскочила її чіта, коли підійшла з квитком.

— Як вас звати? — першою заговорила вона. — У нас квитки в одне купе, то давайте познайомимося. Я Тетяна, — першою назвалася дівчина повним іменем.

— Улита, можна Люля.

— Рідкісне ім’я. Банальні слова, але ж ви розумієте, що це так і є, — торохтіла Тетяна.

— Чому раптом Люля? Звучить легковажно.

— Я так себе в дитинстві називала. А ви маєте щось ліпше запропонувати?

— Улита звучить некепсько. Що тут ще придумувати?

— Добре тобі говорити, — з досади Люля перейшла на «ти», — маючи ім’я пушкінської героїні. А мене назвали так на честь маминої бабусі й у мене не запитали. Зваж, не на честь маминої мами, а маминої ба-бу-сі. Цьому імені сто літ в обід, а вони мені його припаячили. От і мучуся.

— Даремно. Я тебе називатиму Улитою, — Таня й собі відкинула «викати».

— Хоч горшком! — Люлі кортіло змилити звідси, забитися в якийсь притемок, бо здавалося, що на неї спитуюче поглядають підозрілі кібчики. Нехай, може, вони просто задивлялися на вродливу теличку, однаково хотілося спекатися їх, заспокоїтися в безпечному місці й відпочити. — Пробач, мені треба відійти, — обірвала балачку, озираючись довкруж.

— У нас вільних не більше п’ятнадцяти хвилин, — попередила здивована Тетяна. — Куди ти йдеш?

— Перетнемося, — зігнорувала Люля запитання і без пояснень покинула її.

Якби поряд стояв хтось уважний, то мав би привід для філософських роздумів — дівчата були разюче схожими.



4

На Київ давно лягли щільні сутінки, і звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.

Ще не наблизившись до десятого вагону, куди вона мала квиток на місце за номером сім, Люля визначила, що він є спальним. «Нічого собі! — саркастично хмикнула на адресу Тетяни, — по всьому, звичайна бичка, а диви, куди кінь копитом, туди й жаба клешнею, — в СВ їздить, не хоче на другому пльонтарі перебиватись».

Вона знайшла своє купе, де вже зручно вгніздилася несподівана попутниця. Тетяна встигла ввімкнути телевізор, причеплений високо над відкидним столиком, і, влізши на м’яке сидіння з ногами й задравши голову, з цікавістю дивилася, як Валерій Комісаров розвішував гидко спандьорену локшину на вуха шанувальникам програми «Моя сім’я».

Зрозуміло, старі передачі крутять у запису, — Люля метким оком кинула довкола.

— Де тут мій бамбетель, оце? — показала вона на порожню канапу. — Прибери з-під ніг шкраби, — пихнула ногою Тетянині туфлі.

— Так, — невідривно дивлячись на екран, відповіла Тетяна. Але вмить її увага до передачі, як і вся постава, зробилася якоюсь робленою, несправжньою. — Улито, ти що, сиділа в тюрмі?

— З чого ти взяла? — настовбурчилася та.

— Говориш якось дивно…

Це зауваження вмить протверезило Люлю. Господи, я ж маю бути, як усі! — згадала вона. Як усі — це як хто конкретно? А ось, як Тетяна, наприклад, — відповіла сама собі й заходилася пильніше приглядатися до тієї, кого їй було послано прикладом для наслідування.

— Ні, звичайно, — сказала вона чисту правду. — Пробач, що налякала тебе. Я нервуюся, а в такому стані завжди згадую дитбудинок і тамтешню лексику.

— О! То ти виховувалася в дитячому будинку? Де? — відраза до Улити, яка вже мало не пустила паростки, вмить щезла з Тетяниного серця, натомість заполонивши його почуттям теплим, змалечку знайомим. — Я теж сирота. Уявляєш?

— Чому одразу не сказала, що взяла квитки на спальні місця? — замість відповіді запитала Люля, заховуючи, тепер уже навмисне, в грубуватий тон свою прикрість од власного промаху. — А якби в мене грошей не вистачило?

— Взяла, які були, сама ж так сказала, — нагадала Тетяна і почала копирсатися в дамській сумочці. — Але ж ти дала достатню суму. Забула? На ось здачу, — вона витягла приготовлені гроші й подала супутниці.

— Ага, — індиферентно буркнула Люля, взяла гроші й підкреслено недбало кинула в тумбу під своєю канапою остогидлу клітчату сумку, згадавши, що віддавала новій знайомій на купівлю одного квитка до Дніпропетровська всі гроші, отримані за два квитки до Москви.

— Не забула, але мало що могло бути. Гаразд. Поїхали, значить?

— Поїхали, — Тетянин голос сів на глухуватий регістр, як буває в прихованому хвилюванні чи при згадці про щось приємне, від чого серце зачаєно тенькає. — А що з тобою? Чого ти нервуєшся?

— Дорогою розберемося, стомилася я, — посміхнулася Люля й тільки тепер опустилася на канапу та розпружено відкинулася на її спинку, відчуваючи блаженство з того, що ляк прищух, відпустив душу й тіло. — Добре, що ти так зручно влаштувала нас обох. Еге?

— Хм! — і собі зраділа Тетяна, остаточно відволікшись од передачі.

Наразі, придивившись уважніше, вона відмітила, що Люля одного з нею зросту, хіба дещо щупліша тілом. Вона мала приємне відкрите обличчя з великими зеленими очима й ледь продовгуватим, але надзвичайно витонченим носиком. Світла шкіра, можливо, псувала би загальне враження, якби на неї не відбивали свою привабливість та свіжість скульптурно окреслені вишнево-соковиті вуста. Яка гарна!

Тетяна гірко зітхнула й звичним рухом поправила хустку на голові.

«Так ось чому вона здалася мені бичкою, — відмітивши той жест і звернувши, нарешті, увагу на її хустку, зрозуміла Люля і вчасно обірвала себе, вдруге вичитавши за сленг. — Хіба, може, вона опромінена? Облисіла, то й запнулася». Але вголос запитувати не стала: раптом, справді, дівчина невиліковно хвора. Он і бліда вона, аж жовтувата, під очима синці залягли, змарніла.

— Скину-таки, — наважилася Тетяна й розіпнулася, по чому Люля мало не сахнулася од неї, не годна визволитися з жахного подиву, та якось утрималася. — Нехай голова подихає.

Зараз було модно носити хустину, зав’язавши її вузлом на шиї, щоб вона щільно облягала чоло, тобто по-мусульманськи. Але те личило не всім, а лише тим, хто мав гарну форму черепа й коротку стрижку. Дівчина ж, котра сиділа навпроти Люлі, була запнута по-баб’ячи, з глибокими складками хустки на щоках, за рахунок того чоло теж було повністю закрите, але вузол розміщався на підборідді. Вільний край хустини спадав аж на спину, пузирився, бугрився на плечах, і тому не видно було, що під ним ховається розкішна зачіска.

Попри те, картина оприявилася страхітлива. Ні, лисою Тетяна не була. Але все її лице рожевіло свіжими шрамами. Такі самі шрами, тільки ширші й яскравіші, облямовували обличчя на чолі та на скронях. А навколо вух розпливалися синьо-малиново-жовті розводи, як від сильних ударів.

Розбитна, жвава на язик Люля, яку неможливо було спіймати й у ложці води, втратила дар мови, сиділа закам’яніло й тільки глипала віями та ротом нестямно хапала повітря. А Тетяна спокійно підвела на неї зелені очі, великі, довірливо розчахнуті, подібні до її власних, і провела рукою по зачісці, гладко зачесаній і зібраній на потилиці тугим калачиком.

Спочатку обмацала його, а затим вийняла звідти кілька шпильок і струсила головою, розсипаючи по спині свій задбаний скарб — шовковисте густе волосся русявими хвилями впало нижче талії й розсипалось по канапі навколо неї.

— Прямо цесарівна! — у щирому захваті мовила Люля, бо мовчати було незручно, адже Тетяна знала, що являє собою незвичне й суперечливе видиво. — Таке багатство маєш і мовчиш.

— Хіба що тільки це, — вдоволено опустила очі Тетяна. — А обличчя? — вона запитально підвела погляд.

— Від чого то в тебе? — наважилася Люля.

— Пластична операція… Невдало провели.

— Для чого вона тобі потрібна, такій молодій? — у Люлиній голові бджолами зароїлися свої припущення й нечіткі, безформні ідеї на майбутнє.

— Надто негарною я була. Ось поглянь, — вона вишпортала з сумочки пластиковий конверт на кнопці й з безлічі папірців дістала ксерокопію своєї фотографії з доопераційного періоду. — Зверни увагу на ніс і губи.

Люля піднесла папірець ближче до освітлення й почала роздивлятися. Судячи з побаченого, Тетяна мала рацію, зважившись коректувати те, що їй дала природа. Великий ніс з високо задертим кінчиком, од чого звичайнісінька нежить одразу робилася помітною, мав ще й крупні ніздрі. У масть йому були й м’ясисті та широкі губи, аморфні й безколірні, а горішня з них ще й ділилася навпіл глибокою впадиною. Спрямовані кутами вниз, тяжкі, вони, здавалося, відтягували туди й усе обличчя, робили його майже квадратним. Обвислі щічки остаточно додавали Тетяні схожості з незлобивим бульдожкою. Розрізи великих і відкритих очей, гарних внутрішнім сяйвом, на жаль, теж поблизу скронь сповзали до низу. Все Тетянине обличчя нагадувало гіпертрофовану маску трагіка, витиснену на ликові Квазімодо. Його не врятовувала навіть наївна, безпровинна посмішка, незгірша ніж у Мони Лізи.

Отепер Люля второпала, що наївність на обличчі поганулі зовсім не прикрашає її, а дратує, підкреслюючи те, що до невроди Бог додав ще й нерозум. «Свята простота» — треба ж такий вислів вигадати? — беззавадно поєднується хіба що з гармонією форм, наводячи на неї остаточний полиск і створюючи те, що митці здавна оспівували в жінці. Воно лукавенько не має назви, і кожен називає його по-своєму. Але, як сказати щиро й у непрямий спосіб, то це відсутність душі й думки. Нащо чоловікам у жінці розум, мудрість, життєві прозріння? Пхе!

— Я тут ще юна, в сімнадцять літ, — ніби вгадавши Люлині міркування, пояснила Тетяна. — Негарна та ще й дурненька. Взагалі завал.

— Хоч мала б набратися розуму, раз в інтернаті виховувалася, — по-товариськи додала Люля.

— Атож, але мене там жаліли. А ось дали таку довідку, — Тетяна подала ще одного папірця, — для отримання паспорта на нове обличчя. Тут приклеєна стара фотографія, що засвідчує, якою я була, й нова, котра демонструє, якою я вийшла по операції. А тепер поглянь і порівняй. То що ти скажеш?

— Ти все правильно зробила. Не сумнівайся.

— Ой, не знаю. Обіцяють, що оці шрами заростуть, розіссуться, збліднуть і їх видно не буде. Якби ж не алергія! Уявляєш, мало того, що до ранки потрапила інфекція, викликала запалення, так і ця зараза ще вхопилася за мене якраз, коли довелося долати ускладнення. Ну ніяк не давала лікувати! Ось, — вона протягнула слухачці ще одну фотографію, — тут мені наклали макіяж і сфотографували на новий паспорт. Такою я маю стати після повного одужання. То, як?

— Такою ти й будеш! Адже, зрештою, це ти і є, — Люля відсунула медичну довідку про операцію й покрутила обидва знімки, порівнюючи їх. — Ніколи б не сказала, що це одна й та ж людина. — Вона кокетливо поглянула на себе в люстро за Тетяниною спиною і, клацнувши великим та середнім пальцями, запевнила дівчину: — Влітку трохи засмагнеш — на сонці шви добре зникають, — посвіжішаєш і будеш — клас. Слухай, не застрягай на дрібницях! Життя прекрасне! Вгамується твоя алергія, згасне запалення, відновиться кровообіг… Ой, подруго, основне, що ти жива, бачиш світ, людей, дихаєш повітрям. Що ще треба? Не завадило б, щоправда, поїхати на море, пополоскати рубці йотованою водичкою. То вони вмить щезли б! — Люля ще раз поглянула в люстро: — Якщо тобі обітнути коси, то ми будемо по диву гідно схожі. Глянь, що очі, що ніс!

— О, якби так могло бути, то не пожаліла б, обітнула!

— Та ти що, ні за які медяники не здумай таку красу псувати!

— А ще я, бачиш, маю ширші об’єми … — не вгавала скаржитися Тетяна.

— Схуднеш! — пообіцяла Люля.

— У мене губи залишилися повнішими…

— То добре! Зате вони прибрали якусь форму.

— Тобі легко говорити…

У двері постукали й до купе ввійшла провідниця. Вона попросила пред’явити квитки та заплатити за постіль.

— Щось пити будете чи спатимете? — запитала.

— І пити будемо, і спатимемо! — розвеселилася Тетяна. — А що у вас є?

— Чай, кава, різне-всяке. Можу щось з ресторану принести, раз ви збираєтесь погудіти.

— Саме погудіти! Як ви правильно сказали. Давай, Улю, приллємо моє нове обличчя? — запитально звернулася до супутниці Тетяна.

— І наше знайомство. Тільки, цур, гуляємо на мій рахунок. Ти витратилася на лікування, з тебе гріх брати гроші, а я не з бідних, — і Люля хвацько простягнула провідниці бозна-звідки видобуту п’ятсотгривенну купюру: — Значить, так. Несіть нам чекушечку коньяку «Наполеон» — в ресторані має бути в подарунковій розфасовці, — кетової ікри, смажену свининку з картоплею та побільше фруктів і овочів.

— Запивати чим будете?

— Слушно. Запивати будемо чаєм, — розчарувала Люля провідницю, котра гадала, що у неї на додачу замовлять дорожчого напою, хоча б кави.

Невже пронесло? — з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що поволі складалася.

5

Дівчата були разюче схожими. І не лише зовнішньо, де велику роль відігравала молодість, гарний зріст, стрункість, гожі риси лиця, пишне густе волосся. Їм обом Бог послав граційність, хист вправно рухатися, тобто фотогенічність, як сказав би шанувальник кіно. Вони були однаково спортивними й мали метку реакцію на зовнішні зміни, спритний розум, були діяльними й жвавими за темпераментом. Хоч тими чеснотами в бігучий момент обдаровані мало не всі представники молоді, але вони не вичерпують зміст людини. Є ще характер, усвідомлення реальності, сміливість у прийнятті рішень, змога діяти всупереч несприятливим обставинам. А це вже не од віку залежить, а від уміння розпорядитися отриманим даром, практично застосувати його, реалізувати в справах, вчинках, у стосунках з людьми.

Стосовно Тетяни, то, либонь, не кожна сирота, людина без підтримки й допомоги, зважиться перемінити обличчя, щоб улестити долю чи, навпаки, дати їй, неласкавій, стусана під п’яту точку й почати борню за щастя самотужки. І не кожна, як Улита, могла би забрати валізку, в якій лежить півмільйона буржуйських тугриків, нехай своїх, але з-під носа небезпечного злодія, який поклав на них око, й сліпма гайнути влаштовуватися на нормальне життя, покінчивши з романтичними пригодами.

Воістину, людину формують не лише задатки, а й життєвий досвід, який не береться з бездіяльності. І то суща правда, що талановита людина, живучи в статках і спокої, може ніколи не переступити пліт благополуччя і, як наслідок, прожити безсенсовно й ніколи не довести особистісний розвій до рівня, на який її планувало провидіння. Апріорі ж знедолена, забута в убогості людьми й небом, буремно бита та м’ята на життєвій трясовиці неборака врешті-решт загартовується, накопичує емпіричні знання і сягає вповні заслужених висот. У дівчат і тут було дещо спільне, а саме — сирітство й дитяче поневіряння в інтернатах.

— Некепсько було б перед загулом зняти вуздечки, — засміялася Тетяна, вивільняючи груди з тісної білизни. — Бачиш, я теж дещо пам’ятаю з дитинства, — натякнула на вжиті сленгові слова.

— Чому ж ні, адже насправді воно у нас нещодавно закінчилося.

Тим часом Тетяна дістала з битком набитої дорожньої сумки новеньку нічну сорочку, переодяглася в неї, а зверху накинула чепурний домашній халатик. На ноги взула не м’які черевики, які зазвичай беруть у дорогу, а літні туфлі на високому підборі. На всьому її одязі ще висіли фабричні бирки, і дівчина, тішачись тим, не квапилася їх знімати.

— Покрасуюся й розношу заодно, — показала на босоніжки. — У мене завжди проблеми з новою взуванкою, — і з тим взялася вмиватися. — А ти чого зволікаєш? Переодягайся, — здивувалася, що Улита сидить, як і раніше, схрестивши на колінах руки.

— А в мене нічого немає, подруго.

— Отаке? — Тетяна розгублено озирнулася, наче шукаючи в когось поради, а затим зважилася: — То на ось, візьми моє, — і вона, може, з подяки за слова підтримки, підбадьорення чи з якогось іншого теплого почуття витягла ще один комплект домашнього одягу й подала дівчині. — Шльопки, бачу, в тебе свої є. Але, коли твоя ласка, то розноси мені оце, — подала загорнуті в обгортковий папір новенькі модельні туфлі. — Як кажуть, ти мене гуляєш, а я тебе одягаю.

— Ну, якщо так, то не відмовлюся.

— Ти, виявляється, не киянка? — Тетяна спостерігала, як Улита, вмившись, з полегкістю влізла в новеньку сорочку, халат, підв’язалася паском і начепила трохи завеликі для неї туфлі. — Чи як?

— Киянка я, киянка, — буркнула та, оглядаючи себе, як уміють це робити тільки жінки й тільки тоді, коли напинають щось новеньке. — Боюсь, що туфлі я тобі не розтопчу, вони на мою ногу навіть щільно не лягли.

— Поноси, їм не завадить.

— Ну, нехай.

— А їдеш куди, не зібравшись? — продовжувала Тетяна, обсмикуючи й на собі обновки.

Люля остовпіла. Так буває, що передбачлива й бувала людина, зосередившись на досягненні важливої мети, забуває про щось другорядне чи менш вартове. Та загальнолюдська вада завше й призводить до викриття будь-яких змов чи таємних вчинків, не говорячи про злочини. А саме по такій доріжці йшла нині Люля, яка мала не гірше зайця запетляти свій слід, і не тільки від Дидика, але й од усіх інших, щоб вони ненароком не навели його на неї. Вона вдало організувала свою безпосередню втечу, і ось тут недопустимо втратила пильність — не подумала про офіційну легенду. Бо з людьми якось же треба спілкуватися і щось говорити їм про себе теж треба!

«Спасибі тобі, Теняночко, за нетактовність, за всю твою відкритість і довіру. Воно мені йде на користь, а я тобі, мила, віддячу за це», — подумала Люля, схаменувшись.

— На когось другого образилася б за відверте розпитування, а тобі, нехай вже, розповім. Тут така історія, що двома словами не скажеш, — тягнула Люля час у пошуках прийнятного пояснення.

У двері знову постукали, а затим з’явилася провідниця з тацею, супроводжувана нестерпно лоскотливими пахощами щойно приготованої їжі.

— Чи не малувато випивки, дівчата, для солідного застілля? — запитала вона. — Це я тому говорю, щоб мені не бігати ще раз.

— Не доведеться, — за обох відповіла Люля, неквапливо перераховуючи здачу, а потім повернулася до нової подруги: — Особисто я, що називається, пити не вмію, п’ю для годиться. А ти?

— Аналогічно, як кажуть братці-кролики. Зваж іще на мій стан здоров’я, то годі й торочити про це.

Нарешті влаштувалися з вечерею й налили по півчарки гарного на колір, запашного коньяку, випили, проголосивши тост за вдале видужання од добровільної Тетяниної недуги. Вгамували голод бутербродами з ікрою, зеленню петрушки, салатом із свіжих помідор. Скоро сп’янілих, розчервонілих дівчат потягло на балачки, відвертість, найщиріші зізнання й інші сентименти. Заминка трапилися лише тому, що Тетяну стримувало Люлине зауваження про недоречні запитання, а Люлю — те, як почати відповідати на них, щоб усе виглядало правдиво.

— Мені навіть ні з ким було порадіти з того, що я живою вийшла з лікарні, — першою порушила мовчання Тетяна. — Смішно сказати, що від косметичної операції я мало дуба не врізала. Так тяжко хворіла, просто жах. Понад тиждень мене палило, немов у печі. А потім шкіра пузирями взялася, свербіти почала. Боже, які то були муки! Здавалося, не витримаю.

— Все минулося, викинь з голови й забудь. Тепер ти маєш пожадану зовнішність. А щодо самоти… Від сьогодні моя доля стала чи не гіршою, — зважилася Люля оприлюднити наспіх вигадану байку, випробувати її на першому слухачеві, й у разі вона виявиться неправдоподібною, то вчасно внести корективи. — От ти запитала, чого я в поїздку не зібралася.

— Пробач, я не подумавши…

— Та ні, навпаки. Я вдячна, що ти дала мені привід вилити душу. От бачиш, навіть не знаю, з чого почати. Одним словом, їду куди очі дивляться.

— А що сталося, Улю?

— Давай вип’ємо за мене, щоб у мене все вийшло, — запропонувала оповідачка.

Вони знову випили, заїли паштетом з печінки, смаженням з картоплею, консервованим горохом.

— Я працюю, чи працювала — не знаю, як сказати — в науковій бібліотеці технологічного інституту, — почала викладати наспіх вигадану легенду Люля. — Сама розумієш, навкруги — молодь, високі поривання, мрії, дипломи, дисертації, захисти, банкети. Світське життя. Увагою обійдена я не була, але заміж не виходила — не траплялося підходящої пари. І ось приїхав на захист кандидатської дисертації один грузин з Тбілісі, Галавадзе Давид Гургенович, він був заочним аспірантом нашого професора Кейтельгіссера Іллі Ісайовича, фахівця з питань шкіряного виробництва. Побачив мене той Давид і запав на раз, причому, як здурів, — проходу не давав, руки мені при свідках заламував, ревнував до кожного, мало не бив, а після сварок квітами засипав. Ой!

На очах у дівчини виступили сльози, вона відвернулася до вікна, зсунула вбік фіранку і якийсь час спостерігала, як за шибами проноситься в’язка темінь, деінде всіяна зорями неба та земними жовтавими вогниками. У їхньому сяйві зрідка мелькотіли напівзруйновані станційні споруди, склади, багажні відділення, залишки понівеченої цивілізації, відкинутого життя, затоптаного, зацькованого минулого.

— Зійшлися ми, — продовжувала Люля. — Я вибралася з інститутського гуртожитку, де мала окрему кімнату, і перейшла мешкати до нього. На той час він уже ґрунтовно осів у Києві, обзавівся зв’язками, квартирою, почав лаштуватися на постійне мешкання. Проминув місяць чи трохи більше, я непомітно звикала до ревнощів, намагалася не подавати до них зачіпок. Коротше, адаптувалася. Та тільки йому не підходило, щоб я спокійно реагувала на сцени, які він влаштовував. Дурню хотілося криків, прокльонів, виправдань, пояснень — різної тягомотини, то в нього був такий прелюд до любощів.

Знаєш, я вже й так, і сяк пробувала, навіть підігравала йому, а потім стомилася, набридли мені ці ігри, остогиділи, змарудилися. Якось під вечір він знову, як завжди, завівся. Бачу, що буде всеношна. На душі зробилося невимовно сумно. Та чого це я маю пропадати замолоду — вільна, бездітна — з оцим садистом? Що він мене в люди вивів, чи що? Чи на світі тримає? Чи я йому якась мазохістка? Я від душі нагородила йому матюків, хряпнула дверима й подалася ночувати до приятельки, про яку він не знав. Щоправда, якимсь дивом встигла вхопити старий ридикюль, де тримала документи.

Пожалілася подрузі, сповідалася. Прошу — порадь, що робити? А нічого ти не зробиш, — каже вона, — він тебе від себе не відпустить, швидше задавить. І точно, приходжу на ранок до бібліотеки, а в мене запитують, чого, мовляв, повернулася, чи передумала. Що передумала? — запитую. Вдома сидіти, дітей виховувати, — відповідають. Виявляється, він зрання встиг там побувати, принести заяву про звільнення з роботи, написану від мого імені, і забрати мою трудову книжку.

Отак я залишилася мало що без житла, то ще й без роботи… Грошей також не було. Боже, що робити? До нього повертатися боюся, а ще більше — не бажаю. Не спускай йому кривди, — радить моя подруга, до якої я знову прийшла з новим горем, — тобі з ним однаково не жити, то забери шмотки й тікай подалі, а якщо боїшся йти туди сама, то давай сходимо вдвох. Вона має рацію, — у думці погодилася я, — адже я своє вбрання не один рік наживала. І ми пішли.

Зайшли в квартиру без пригод, і я за звичкою поперлася на кухню. Там на столі стояла попільничка, доверху заповнена попелом. Підійшла, придивилася, бачу, що це спалені папери, а з-під низу виглядає недогоріла обкладинка моєї трудової книжки. Уявляєш, який гад? Знищив такий важливий документ. Люля, — шепоче тим часом моя подруга, — він щойно тут був, ось його портфель стоїть. Справді, на стільці приткнувся його портфель, з яким він не розлучався, а на столі, поряд з попільничкою, лежала пластикова сумка з купленими наїдками, яку я не помітила. По всьому — він прийшов з роботи, залишив дома свої речі і вискочив на декілька хвилин за мінералкою чи хлібом. Нас обох обійняло жахом. А тут чуємо, щось клацає — відкривається замок. Він повернувся!

А ми ще не встигли ані нитки забрати з моїх речей. І вже треба втікати від того маніяка, в дитинстві вжаленого скаженим комаром!

— Тихо ходи за мною, — пошепки погукала я подругу в коридор, щоб сховатися за вхідними дверима, і миттю кинулася туди першою. Вона — за мною. Нам лепсько вдалася та змага з удачею — ми тихо перестояли за дверима, поки Давид пройшов до кімнати, а затим нечутно здиміли на вулицю.

Перевели подих, відмахавши не менше трьох кварталів, зупинилися — ніхто за нами не женеться. І тут я бачу в руках у подруги той самий пошарпаний портфель Давида, що лежав на кухні. Нащо ти його взяла? — питаю. А нехай, — каже вона, — не палить чужих документів, зараза. Щоб ти їй сказала?

— Авжеж, — тихо озвалася Тетяна.

— В портфелі лежали якісь неґаційні папери, банківські рахунки, квитанції, накладні.

Він, виявляється, був співвласником фірми по торгівлі шкірою. Але там ще лежала величезна бомба…

— Та ти що?! — сплеснула долонями слухачка, вимовивши те на глибокому вдиху.

— Ні, в переносному значенні. Гроші там були, долари.

— Багато?

— Мені не стачило сили їх рахувати, либонь, не мало. Лежали в банківських упаковках, тугенько вкладені в целофановий кульок. А з півсотні тих брусочків таки нарахувала б!

— Сотками?

— А то! Хто ж іншу купюру тримає в загашнику?

— То це, мама мійя, п’ятсот тисяч, півмільйона!

— Тепер я впевнена, що для нього то не бозна які гроші. Непокоїть інше, адже фактично ми з подругою вчинили крадіжку. Та ще й документи поцупили, ціни яким я не годна скласти. От і втікаю, подруго. Зрозуміла? Він мене вб’є, як зловить. Східний чоловік, мушу рахуватися з темпераментом.

— То це сталося сьогодні?

— Так. Звичайно, трохи грошей я звідти взяла, адже з його ласки допіру залишилася гола й боса, без даху над головою. А все інше залишила в подруги. Мене рятує надія, що він не зразу второпає, чиїх то рук справа, бо я свої речі не чіпала, може, він на мене й не подумає.

Приголомшена почутим, Тетяна довго мовчала, м’яла в руках серветку, зітхала. Вже було допито коньяк та зметено, мов за плечі кинуто, наїдки.

— Ось що, — нарешті зважилася вона. — Мабуть, у таких серйозних випадках шикарні жінки закурюють пахітоску, — покепкувала вона з себе, тяжко наважуючись запропонувати надумане. — Поїхали зі мною в Славгород. Ніхто тебе там не знайде.

— Це де? І що я там робитиму?

— Це велике селище, гарне. Обслуговуватимеш читачів у сільській бібліотеці, вона давно вже стоїть заперта — немає працівника.

— А ти чим займаєшся?

— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.



6

Невже пронесло? — з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що складалася. І не просто пронесло, а дало наслідки — вона отримала запрошення їхати з Тетяною до неї, ось вам і тарілочка з блакитною обвідкою. Користуйтеся, хай вам здоровиться.

Така легка перемога над Тетяниною настороженістю, що проявилася в перші хвилини знайомства, — навіть зиск у вигляді запрошення до себе! — привела Люлю не просто в замішання, а до справжньої розгубленості. А чи не пастка це, бува? Надто легко якось все йде, неправдиво. Дівчина не звикла отримувати дарунки від примхливої долі, хіба що вони були запрограмовані ще до її народження. Так у тому не було її заслуги. А як взяти загалом, то все, чим жила довгий час, з трудом вихоплювалося нею з годівниці життя. Довгий час…

Улита Омахіна вважала себе нереалізованою особистістю.

Почалося це давно, досить давно. Люля подумки хмикнула, кепкуючи з себе, — які її літа, щоб так казати? Давно…

* * *

Згадалися мама, тато, а надто бабуся Ганна, або Анна чи Нюра, як зазвичай її називали знайомі. Вона няньчила дівчинку й виховувала впродовж декількох років.

— Це наразі тобі час довго йде, — пояснювала бабуся онуці. — Але з роками він швидше збігатиме. То ж не квапся дорослішати.

Люля любила чепуритися, траплялося на самоті вдягала бабусині святкові туфлі на високих підборах, фарбувала губи яскравою помадою, квацяла щоки рум’янами і крутилася перед дзеркалом, вдаючи з себе артистку.

— Виступає співачка театру імені Немировича-Данченка! — об’являла свій вихід, затим робила реверанс і заводила пісню, яких багато чула по радіо.

Вокальними здібностями Бог її не обділив, проте дівчинка не вміла їх правильно розкривати. Отож видовжувала шию, старанно витягуючи високу ноту, і горлопанила так, що аж очі їй вивалювалися. Кицька, єдиний свідок тих спектаклів, сиділа на теплій батареї, дивилася на неї переляканими очима й пряла вухами. Бувало, стан голосових зв’язок був менш задовільним і Люля, старанно виводячи рулади на зразок солов’їного тьохкання, зривалася на справжній крик. Такого «співу» кицька довго не втримувала — схоплювалася з панічним нявканням і втікала на вулицю. Одного разу на виступ «співачки театру імені Немировича-Данченка» несподівано натрапила бабуся Нюра.

— Чого ти желіпаєш, як різана? — сполохано забігла до хати, а зрозумівши, в чому справа, розсміялася до сліз.

— І я… і я такою була, — заспокоїла Люлю, щоб та не ображалася на сміх і не соромилася свого гарного оксамитового голосу. А далі сказала оті слова про дивний взаємозв’язок між швидкістю часоплину і віком людини.

Зворушливе дитинство — о, як їй хотілося повернутися туди, бодай на мить одну відчути його пахощі! — скінчилося надто швидко, трагічно обірвалося коли їй ледве перевалило за десять років.

Мама й тато щезли водночас ще в її зовсім ранньому дитинстві. Це інша історія, і така болюча, що Люля не бажала торкатися її ні в розповідях, ні в спогадах. Крапку в ній не поставлено, не з’ясовано до кінця, що і як з ними сталося, хто винен і чи живі вони досі де-небудь, чи немає їх ніде. Може, настане час, і душа покличе Люлю докопатися до правди. Може. Але вона навіть не пам’ятає тієї пори, може, через те, що не було наявних ознак навічного прощання — ні похорону, ні плачів. А згодом не стало й бабусі — раптово померла на роботі від серцевого нападу. Тоді час був такий — переломний, перебудовчий, немилосердно жорстокий до тих, кого застав зненацька.

Дівчинка залишилася з прабабусею Улитою, старою й хворобливою жінкою, яка, хоч і любила її дуже, але мусила віддати до інтернату, як тільки та закінчила початкову школу й настав час відвідувати п’ятий клас. Коли саме прабабусі не стало, Люля не пам’ятає, адже сповістили їй про те не зразу, а через деякий час. Відчути горе чи втрату затерпле дитяче серце не змогло, бо не вміло тужити за втратами, не спостереженими навіч. Лише згодом дівчинка з сумом усвідомила, що їздити в гості тепер немає до кого, і радість канікул, як і радість будь-яка, надовго потьмарилася їй. Якщо не назавжди, бо досі вона знала не істинну радість, а ерзац — жалюгідний її замінник.

7

— А ти чим займаєшся?

— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.

Вона м’яла серветку тремтячими пальцями і, видно було, підбирала слова, з яких краще почати розповідь, — адже в її історії чимало неординарного. Вона здатна на чудні, з точки зору оточення, вчинки, як-от пластична операція, наприклад. Затим пішла навпростець:

— Власне, нічим особливим. Працюю бібліотекаркою в школі. Так само, як і ти, я рано залишилася без рідних. Але, бачиш, ти пам’ятаєш батьків, бабусю свою і прабабусю, а я — нікого. Згодом я дізналася, що мати залишила мене в пологовому будинку одразу після народження.

— А ти не намагалась розшукати її? — озвалася Люля. — Я чого питаю? Про себе я точно знаю, що у мене нікого немає, а твої, може, десь є, радітимуть тебе бачити.

— Намагалася. І міркувала так само, як оце ти зараз сказала. Але взнала лише те, що мою матір зняли з московського потяга, коли у неї почалися перейми. Це сталося в Синельниковому. Тому згодом я й опинилася в Дніпропетровському дитбудинку. Документів у породіллі не було, і в пологовому будинку вона пред’явила лише посвідчення працівниці Іванівської ткацької фабрики імені Ленінського комсомолу, видане відділом кадрів на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни. Я знайшла навіть фельдшерицю, яка приймала пологи і добре пам’ятала той випадок. Вона розповіла, що жінка була невродливою, але зовсім молоденькою і що ще тоді вона, хоч фотографія на посвідченні збігалася з зовнішністю пред’явниці, подумала, що те посвідчення несправжнє. Адже це легко було влаштувати. Якась працівниця відділу кадрів зробила послугу своїй доньці чи подрузі, чи доньці подруги, щоб розіграти саме такий сценарій подій, якщо він їм давав бажаний вихід із ситуації.

— І ти не продовжила пошуки?

— Навпаки, продовжила — я написала на цю фабрику листа, але мені відповіли, що такої ні службовки, ні робітниці там ніколи не було. Потім я ще посилала запити й навіть одного разу зібралася й поїхала в Іваново. Була на тій фабриці, заходила у відділ кадрів. Розпитувала, чи не пам’ятає хтось дівчини, котра вагітною поїхала на південь відпочивати, а звідти повернулася без дитини і без ознак вагітності. Ніхто мені нічого не сказав. Звісно, понад два десятки років минуло.

— Хоч дізналася, що ти росіянка, і то добре.

— Так, якщо ті відомості правдиві, — погодилася Тетяна. — Після закінчення школи я вступила до Харківського культосвітнього училища, потім отримала направлення в Дніпропетровську обласну дитячу бібліотеку. Але там гуртожитком мене забезпечити не змогли, і я взяла відкріплення й поїхала в своє рідне Синельникове, де з’явилася на світ. Пішла в райво, розповіла про себе і попросила допомоги з працевлаштуванням. Мене направили в Славгородську школу. От і все. Там я живу й працюю ось уже декілька років.

— А мешкаєш де?

— Спочатку наймала куток в старій хаті однієї старушенції, а коли та померла, я у її спадкоємців ту хату купила. Вірніше, спочатку хату викупила сільрада і передала мені, як тепер кажуть, в оренду. А згодом я сільраді сплатила повну вартість. Отак. В селі добре жити. Там серед людей не пропадеш.

— А я в Краснодарі виховувалася, — зізналася Люля, а потім спохватилася і прикусила язика.

Не стала розповсюджуватися, що від своїх рідних, зокрема від бабусі Уляни, чула щось про Дніпропетровськ, ніби вони у пошуках кращої долі звідти приїхали на Кубань. Більше, щоправда, про своє раннє дитинство Люля нічого сказати не могла, а про шкільну юність — не хотіла.

— Хто ж він є, той хлопець, заради якого ти зважилася на операцію? — запитала Люля, коли вони вже вклалися спати, тільки не вимкнули світло, щоб, бесідуючи, бачити одна одну.

— Який хлопець? — здивувалася Тетяна, не тямлячи, коли встигла проговоритися про свою таємницю.

— Облиш, я не повірю, щоб за твоїм вчинком не крилася любов.

— А-а, — зітхнула Тетяна. — Ти просто здогадалася.

— Не важко здогадатися.

— Його звуть Грицько Вікторович Летюк.

Тетяна ще довго й з легкістю розповідала про Грицька, про його невдале женіння, про те, який він вродливий, роботящий, добрий вдачею, м’який за характером. А Люля слухала чи ні те захоплене лепетання про якогось сільського телепня, але не зводила очей з натхненного обличчя Тетяни і згадувала свої любовні пригоди. Була і в неї подібна палка любов, і теж невзаємна. Причини, щоправда, були інші, та, як і Тетяна, Люля заради коханого теж ризикувала.



* * *

Тоді вона закінчила школу і їхала в Москву вступати до вищого навчального закладу, як давно мріяла, — до театрального чи музичного, на місці видніше буде, бо проявився все-таки в неї справжній хист до мистецьких занять. Вона гарно співала, в інтернаті брала участь в роботі драмгуртка, де її спіткав неабиякий успіх, і саме через виступи в шкільних спектаклях про неї взнала широка громадськість краю.

На такі відомі заклади, як музичне училище імені Гнесіних чи театральні училища імені Щукіна й імені Щепкіна, а тим паче ВДІК і ДІТМИС, не замахувалася — розуміла, що не має відповідної підготовки. Там засіли клани, столична богема, а не сироти з периферії. А ось Московське обласне музичне училище імені С. С. Прокоф’єва її приваблювало, й вона могла туди потрапити, нехай не на спеціальність «академічний спів», а на «народний хор». Планувалося й далі: ось закріпиться вона в Москві, почне навчатися, проявить себе, а потім переведеться, може, й у ВДІК імені С.С. Герасимова. Є там такий факультет, де можна вдало зачепитися: істориків і теоретиків кіно-, теле- й інших екранних мистецтв. Це було б уже дещо, а потім зробить наступний крок до здійснення заповітної мрій.

В поїзді Люля познайомилася з попутницею, дівчиною приблизно свого віку, яку звали Катериною. Дорога довга — розговорилися. Катерина виявилася москвичкою, вона поверталася з літнього відпочинку в бабусі.

— А я їду вступати на навчання, — похвалилася їй Люля.

Слово за слово, і вона розповіла новій знайомій, що є круглою сиротою, хоч батьків своїх, а також двох бабусь досі пам’ятає. Виховувалася в інтернаті, а оце закінчила школу, в зв’язку з чим її з інтернату відрахували, і тепер вона має влаштовуватися на самостійне життя.

— І одразу в Москву дременула? — неначе з заздрістю запитала попутниця, Люля нутрощами здорового звіра відчула ту заздрість, але ще не вміла опрацювати свідомістю сигнали, подані інтуїцією. — Де ж ти гроші на поїздку взяла?

Люля знову розкрила душу. Розказала, що трохи зібрала сама, бо завжди при нагоді не лінувалася підробляти, дещо видала їй держава у вигляді підйомних, а ще якусь суму зібрали шанувальники її таланту, які до неї доброзичливо ставилися. Знайшлися такі.

— Достатня сума вийшла?

— На перший час вистачить, — посміхнулася Люля. — Я ніколи не забуду тих, хто був до мене добрим, хто зробив можливою цю поїздку. Мені надзвичайно важливо продовжити навчання, щоб не зрадити їхню віру в мене, — додала вона з нотками романтичними й щирими.

— Тоді з вокзалу поїдемо прямо до нас, — запропонувала Катерина, підтримуючи Люлин настрій. — Світ не без добрих людей, так? На жаль впливових знайомих у нас немає, допомогти з вступом на навчання ми не зможемо, але заощадиш на проживанні, і то не зайве.

— А зручно? Твої батьки не заперечуватимуть?

— Ні, звичайно. У нас простора квартира.

Вони вже під’їжджали до Тули, скоро мали прибути в столицю. Люля, хвилюючись, вийшла в коридор і почала роздивлятися пейзажі за вікном. Нарешті оголосили Тулу, попередивши, що зупинка всього п’ять хвилин. Та пасажири все рівно висипали з вагонів для легкої розминки. Вийшла й Катерина, яку Люля вгледіла вже з вікна. Дівчина обернулася й махнула їй, прокричавши:

— Я швидко. Подарунок подрузі забула купити.

Проте назад вона не повернулася. Хвилин десять після того, як поїзд рушив, Люля ще ждала її, гадала, що попутниця вскочила в якийсь інший вагон і зараз прийде сюди. А потім здогадалася перевірити свої речі. Виявилося, що в неї не тільки гроші пропали, а навіть вся сумочка з паспортом, документами про освіту, з характеристиками — все вкрала аферистка.

Так, справді світ не без добрих людей. Її ридання почули пасажири з сусіднього купе. Це була молода подружня пара — чоловік військовий, дружина — стандартна столична красуня і хлопчик, який тільки вчився ходити. Вони розпитали, що сталося, і після Люлиної розповіді запросили її до себе няньчити малого. Що було робити? Люля зголосилася, тим більше, що В’ячеслав Омелянович, так звали військового, пообіцяв допомогти у відновленні вкрадених документів.

Далі схема була такою банальною, що про неї й згадувати не хочеться. Але з пісні слів не викинеш. Коротше, Люля закохалася в свого рятівника, і це закономірно, бо він швидко й без нервування з її боку виконав свою обіцянку. А це було доволі непросто. Чому? Тому що В’ячеслав Омелянович, познайомившись з Люлею ближче, запропонував змінити в нових документах її батьківське ім’я й прізвище.

— Знаю я, що нині документи просто так не викрадають, — сказав він. — Вчинять за допомогою них яке-небудь шахрайство на зразок банківського кредиту, а ти тоді весь вік розхльобуватимеш, доказуватимеш, що то не ти. Краще вже змінити ім’я.

Бажання спекатися можливих ускладнень в майбутньому було простим і зрозумілим, і Люля з ним погодилася. Тому по приїзді в Москву вони заявили в міліцію про крадіжку, а, отримавши довідку про втрату документів, подали в ЗМІ оголошення, що паспорт, метрика і свідоцтво про закінчення середньої школи, видані на Люлине ім’я, з дня надрукування вважаються недійсними. У заяві на поновлення документів дівчина виклала прохання про зміни в повному імені з слушною мотивацією. Після отримання на це принципового дозволу суду далі все було, як кажуть, копійчаною справою — звернутися у відповідні органи про видання копій викрадених документів, додати до них рішення суду про зміну імені і віднести все туди, де видають поновлені оригінали. Отак Люля стала Омахіною Улитою Геннадіївною, ім’я переінакшувати не стала як спогад про батьків і бабусю. Та й від прізвища дещо залишила — переклала на українську утворююче слово. Що не під силу рязанській сироті, те легко влаштувати бойовому генералу. Як тут було бідній дівчині не схилитися перед ним — сильним, всемогутнім, як не захоплюватися і не закохатися? Недарма кажуть, що дитина, яка виховувалася без батька, завжди перебільшує чоловічі достоїнства, адже вона їх завжди так потребувала, що ладна за них сприйняти просте людське співчуття. Звичайно, Люля розуміла, чим викликане її почуття до свого чуйного роботодавця, — безмежною вдячністю, тим, що якраз найміцніше прив’язує людей одне до одного. І вона, з трудом стримуючи свої ніжні почуття, не їла себе за них поїдом.

Тим більше, що хазяйка Маргарита Ісаївна виявилася вертихвісткою й незабаром покинула свого чоловіка через те, що його перевели хоч і на вищу посаду, але кудись на північ. Вона знайшла собі ще одного чупруна — цінителя жіночої краси, не обтяженої моральністю. Новий щасливець щиро вважав, що зробив вибір сам, що йому страшенно поталанило, й забрав її з дитиною до себе. Подейкують, що немає ліпшого, ніж бути замужем за дурнем. Може, й так, а цей дурень до того ж був не якийсь там роботяга, він працював у Москві на гарній посаді й не збирався звідси виїжджати.

Звичайно, Люля пропозицію Маргарити Ісаївни піти за нею в нову сім’ю прийняла — на той час була задоволена й цією роботою. Але вона не переставала вболівати за В’ячеслава Омеляновича, бо він писав дружині розпачливі листи і в них жалівся, що не перенесе розлуки з сином. А коли ця паразитка вже й при новому чоловікові завела шури-мури з якимсь непотребом, тоді Люля не витримала, вирішила приструнити спритну шукачку любовних пригод і в очі сказала, якої про неї думки.

— Геть! — закричала Маргарита Ісаївна, що аж понині лящить її лемент у вухах.

Тоді Люля вчинила злодійство, байдуже яке, зате вертихвістка повернулася до свого рідного чоловіка, піджавши хвостика, з сином в зубах, як шкідлива киця. А Люля легко щезла з її горизонтів. І далі у дівчини почалося інше життя — вона потрапила в коло по-справжньому впливових людей. Довгий час Люля була не просто успішною на цій стезі, а навіть вважала себе обласканою долею, бо та щедра доля час від часу переводила її з одного кола високопоставлених осіб в середовище ще більш елітних верств суспільства. Вона, як кажуть, нахваталася потрібних знань, засвоїла вимоги столичної тусовки до своїх завсідників і вродливих спокусниць, вивчила звички й уподобання товстосумів, самотужки пройшла повний курс заробляння грошей на модному гламурі серед тих, хто нудиться розкішшю й шукає все нових і нових відчуттів. Її знаряддям став безневинний нетворкінг, доведений нею, при надзвичайних акторських здібностях, до абсолюту — за це у в’язницю не кидають і в аморальності не звинувачують, навіть не ображаються. Хіба що в душі досадують, але й те почуття гамують, щоб не бути посміховиськом для інших. І ніяка б холера з нею не трапилася — Люля вже мала власну нерухомість, солідні заощадження, знайомства і вміла балансувати на грані фолу, якби в неї жевжики не заграли. Та всі живуть вперше…



* * *

Так, у відповідь на Тетянину відвертість Люля теж докладніше розповіла про себе, сказала й про першу любов до В’ячеслава Омеляновича, і про життя в Москві, щоправда, промовчавши про гарні статки раптового, неочікуваного походження.

— А потім набридло мені чужих дітей няньчити, прислужувати багатіям, захотілося все-таки отримати освіту, стати нормальною людиною, — говорила вона наостанок. — От я й приїхала в Київ, де мене не знали.

— І що? — тихо запитала Тетяна. — Ти вивчилася?

— Хіба я тобі не сказала? — здивувалася Люля, спритно доповнюючи вигадану версію останніх років свого життя новими подробицями: — Якраз четвертий курс закінчую… закінчувала… заочного відділення нашого інституту. Тобто, мала б закінчити при нормальному розвиткові подій, — уточнила вона.

Але, стомлена розмовою, Тетяна вже сприймала розповідь неуважно. Нарешті Люля, помітивши це, притихла і скоро почула тихе сопіння сплячої подруги.

Люля тихо вимкнула світло. Давно припинилося ходіння в коридорі, стихли голоси в сусідніх купе, а до неї все не йшов сон. Вона довго заспокоювалася після небезпечних пригод, звикаючись з думкою про кардинальні зміни в житті, мимоволі щось згадувала, будувала плани на завтрашній день і не припиняла аналізувати й виважувати свої хиби.

Як я могла закохатися в такого виродка, як Дидик?! Покинути найкраще в світі місто, стійке становище, зв’язки, зійти з олімпу і забруднитися стосунками зі шлюбним аферистом… Тьху, тмутараканьська дуриця, тричі бридка дебілка! Це ж добре, що я уникла неприємностей і ґрат! Щоб тобі було вилізло, як ти не бачила, з ким зв’язалася! Та на нього не поклала б око навіть і ґава невмивана! Бодай би ти була луснула, коли не розуміла, що він тебе тупо використовує! Краще б тебе трясця звела, ніж отак не шануватися, не берегти здоров’я. Он Тетяна — гидка, аж далі нікуди, а прагне тихого щирого щастя. І доб’ється свого, допоможи їй Боже! А я — вродлива, успішна, забезпечена, життям бита-перебита — і наламала дров?! Ой, дурна, ой ненормальна! Ні, недарма мені послано цю дівчину, а щоб я розуму від неї набиралася. Треба її триматися. Дивитись і вчитися, дивитись і вчитися! — наказувала собі Люля. А заодно відплатити вдячністю, адже тебе їй теж недарма послано — певно, мусиш клопотатися і спокутувати свої гріхи.

Цікаво, яке враження складе на мене той Дніпропетровськ, — встигла ще подумати вона, відчувши, що нарешті провалюється в солодке небуття.

Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка