Любко дереш



Сторінка9/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Йостек біліє, тільки шия вкривається червоними плямами. Алік розгублено водить риб'ячими очками і плямкає губками.

— Заперечувати — це ваше право... — кволо подає він голос. Йостек гмикає.

— ...але все одно, радив би спершу спробувати самому, а вже тоді судити...

— Народ, — кажу я, — зам'яли. Гнилий базар. Шо кому не хавається, в того і проблеми. Хтось іде купатися на водоспад? Скупнемся, а там буде видно.

Але дівчата сидять, загіпнотизовані осідаючим жаром суперечки.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді...»

Віка, стара моя знайома Віка, відгукується йти зі мною. Лорна теж хоче на водоспад. Йостек киває: так, звичайно — і, погано вдаючи, ніби нічого не сталося, лізе в намет по рушник. Лорна скинула пуховик — ходить із цигаркою в руці, зиркає бісівськими очицями.

«Навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді...»

Лорна дивиться на Йостека (той підкреслено не бачить нікого, протирає окуляри) з насмішкуватою цікавістю. У неї вперше помічається хороший настрій. Вона підживлюється суперечками.

«...а кого із себе корчить».

Алік бурмоче, що піде в ліс, назбирає дрівець. Намагається дивитися повз тебе або в керунку дерев. Мовляв, справді, такий, знаєте, ліс цікавий, давно вже мріяв піти туди по хмиз. Після такої догани з боку Йостека мені й самому було б незатишно.

Лорна кличе Жанну йти з нами. Жанна ламається, як цілка. Саме так і не інакше: ламається, як цілка, я в тому ділі розбираюсь.

Врешті мені обридає дивитися на церемонію упрошування, я просто піддаюся імпульсу й збігаю донизу. За спиною Віка гукає зачекати її, але ноги несуть мене на якийсь фігвам, оббігаю його, перескакую через рівчак і, віддихуючись, озираюся. Збігає Віка. Бадьорим кроком скачуть Лорна, Йостек і Жанна.

Яке все-таки чудове місце — Шипіт.

На п'ятині землі, над урвищем — одна з найдавніших стоянок. Тут, між старими буками, зупиняються першопрохідці Шипота. Місцеві старожили відрізняються від залітних (як ото ми) птиць тим, що ставлять своє вогнище солідно та надовго. У них вважається хорошим тоном, коли багаття не гасне ні вдень, ні вночі, ані в найгіршу зливу. Бо куди йдуть свідомі хіпі, коли дощ заливає приватні багаттячка? Звичайно, до патріархів, набиратися розуму.

Також тут тулять свої типі симпатики червоношкірих. Сидять, вишивають бісером. Над всім цим ділом в'ється дим. Так мирно — замилуєшся. Не те, що мої кореші-чорнушники.

Схили урвища всипані ясним сухолистом. Спускаємося східцями до крикливої публіки внизу. Якісь голі дули, шпана пузата. Побачили чужих — і кінець хіпуванню: ховаються за камені, закриваються рушниками. Смішно, шановні.

Я незворушно скидаю штани, майтки і першим заходжу у воду.

Віка з Лорною і Йостек теж з честю проходять випробування холодом. Йостек навіть пірнає з головою. Тільки Жанна, не побажавши скинути бодай гольфа, тримає в руках їхні речі, щоб не повимазувалися на мокрому брудному камені. Вона намагається не дивитися, як теліпаються мої яйця, коли я на протилежному березі роблю гімнастику, щоби зігрітися. Бісівська сила підштовхує мене, і я намагаюся перекричати водоспад.

— Жанна! ЖАННА!

Вона киває підборіддям: «Що треба?»

— Залазь! — кричу. — Попробуй! Це ж КАЙФ!

Йостек і Віка, у захваті від холоду, теж кличуть до води. Але марно: Жанна показує рукою, що в неї болить горло. Небо захмарене. Йду поруч із Йостеком. Не втримуюся, щоб не спитати:

— Чуєш, братуха? Занафіга ти так на старого накинувся?

— Я йому не довіряю, — коротко відповідає він. — А ти?

— Ну... а я, в принципі, так. Довіряю.

— По-моєму, — каже Йостек, — він просто не вміє відбирати зерна від полови. Не можна ж так безоглядно вірити у все підряд, як він розказував. Треба бодай мінімальний здоровий скепсис мати! Я з такими типами знайомий. Коли людина перестає відрізняти, де справжнє життя, а де її фантазії, тоді й починаються всі ці сеанси, екстрасенси. З'являються всякі таємні співдружності меча та орала. — Йостек гмикає. — Не люблю я таких. З таким діагнозом.

Приходимо на стоянку. Знічев'я вирішую махнути в ліс.

— Ти куди? — питає мене Йостек.

Я показую йому рукою вигин гори, схожий на жіноче стегно. Йостек визивається йти зі мною. У мене язик не повертається заперечити, хоч я й потребую зараз самотності. А Йостек хоче не так поговорити, як потріпатися. Починаю шкодувати, що не відмовив йому. Такий як почне лялякати, потім фіг зупиниш.

— Слухай, чувак, — він звертається до мене «чувак», тому що я назвав його «братком», тепер хоче не підвести довіру, здаватися «своїм». Інтелігенція, бляха. — Слухай, чувак, тут такі люди зібралися, психи натуральні, тобі не здається? Не знаю, ти мені нормальним видаєшся, ну і ще Віка. Віці я чомусь довіряю.

— А вона тобі щось розказувала? — питаюся.

— Та... Про свого бойфренда. Того, що в космос зібрався. А ще, як вона у поїзді в параші вени собі перерізала.

— У поїзді?

— А ти не знав? Вона від цього психа втекла, сіла на поїзд додому. І в поїзді з нею стався припадок. Їй здавалося, ніби той Вітас теж сів на поїзд і йде по вагонах за нею. Замкнулася в туалеті й перерізала вену. Але її знайшли. — Йостек запнувся. — Вона тобі цього не розказувала?

Я заперечливо мотаю головою, але показую розповідати далі.

— Ну, я не знаю, я чомусь їй вірю, — каже він. — Не схожа вона на фантазерку. Вона розповіла, що втратила свідомість, а душа її повисла над тілом. І вона бачила, як хтось випадково зазирнув у туалет і застав її там, непритомну, в кров'ярі. Віка каже, що це був її ангел-хоронитель. Ця людина була копією її самої.

— Ангел хоронитель у вигляді її самої?

— Так, її ангел-хоронитель.

Я пробую втриматися від посмішки. Чому, на бога, Йостек не довіряє Алікові, зате вірить недолугим байкам дівчиська, яке ледве читає по складах?

— М-м-м. Це серйозно, — кажу я, думаючи про своє.

— Звичайно, серйозно. — Йостек сприймає мій тон як згоду. — Але ми — її підтримка. Он, бачиш, Жанні теж погано, але її підтримує Лорна. Я думаю, це правильно. Ми повинні підтримувати одне одного, раз ми вже тут. Повинні підтримувати, а не розказувати історії про те, як зійде янгол з небес із мієлофоном на голові.

— Ти правий, — бурмочу я. — Повинні помагати одне одному... — від згадки про Лорну чомусь бачу доволі дику картинку, сам не знаю, відкіль воно взялося. Бачу, як Жанна і Лорна лежать голі в наметі кольору жовтка і гладять одна одну в різних місцях. У них пальці ковзкі від запашних секрецій.

Ще трохи підіймаємося вгору, поки Йостек не пропонує перепочити.

— Оцей випадок із Вікою та її другом, — каже він, — це ж типовий приклад зомбування. Ти не зауважив, як Віка вдивляється у людей, які до нас наближаються? Я її спитав, чому вона так мружиться. А вона відповіла, що хоче здалеку побачити, якщо до неї буде наближатися цей її маніяк, Вітас. Уяви, вона навіть тут боїться його. Уявляєш, який це гіпноз?

Киваю головою. Йостек говорить про ці речі толково: схоже, непогано розбирається в темі.

— А ти шо, — питаю, — зомбуванням займаєшся?

— Та ні, просто цікавився свого часу. Потрібно було одну людину захистити від іншої. Розумієш, така ситуація в мене склалася. Або бери підіймай магічні трактати, чіпляй на стіну обереги, амулети. Або підходь до цього зі скепсисом, по-науковому. Ну, я й вирішив підійти зі скепсисом. Мені, Герма-не, жити легше тоді, коли розумію, що робиться. Я фізик за освітою. Фізика дає мені силу і розуміння. Вона захищає мене.

— Від чого?

— Та хоч би від таких, як Алік.

— Та що ти в того Аліка вчепився? — зриваюся я. — Старий Богу душу винний, а ти його ледь не сатаністом називаєш!

— Ну, з такими завжди краще жорсткішим бути. Тоді не нашкодять. Самі будуть боятися. Та тут навіть не в Алікові справа. Це хвороба — все те, що він говорить. Хвороба. Не він винний, а хвороба. Але він цю свою хворобу розносить, тому я мушу берегти себе і захищати тих, хто мені дорогий.

— Гаразд, — кажу, — а оту людину, яку ти хотів захистити, ти захистив?

Йостек стискає губи і заперечливо махає головою.

— Ні, не встиг. Тому я тут.

Над горами громадяться темні хмари. Я думав після прогулянки ще раз піти скупнутися, але холодний вітер відраджує від запланованого.

Алік сидить біля вогню і про щось зосереджено розповідає дівчатам. Я підходжу. Йостек, без видимої охоти, підходить теж.

— Значить, мені потрібен бубон і металева банка із чимось сипким. З піском, з крупою може бути...

— Я вже принесла, — каже Віка і показує на растаманський бубон, що лежить біля намету.

— Добре. Дримбу я маю. Зараз ми визначимо, хто буде першим, — Алік тримає в руках чорний мішечок із грубої тканини. — Один із камінців помічений. Тягніть!

Лорна, Жанна, Віка витягують з торбинки по пласкому камінчику. Я теж беру собі один, але не бачу ніякої помітки, хіба що цю маленьку виїмку.

— Йостек, а ви? — питає Алік з-за плечей дівчат. Йостек біля вогню старанно вишаровує казанок і тільки

відмахується. Я бачу, потай він спостерігає за Аліковими діями.

— Ой, у мене, певно, помітка, — озивається Віка, тримаючи камінчик на долоні. — Білий хрестик вибитий, правильно?

— Дай подивлюся, — лізе своїми в'юнкими пальцями Лорна. — Зубастік, це руна якась, та? Я знаю, ця руна значить нещастя!

— Ні, це просто хрестик, — пояснює Алік. — Що ж, Віка, ти не передумала?

Віка сідає на землю і думає. Раніше я не бачив, аби люди, для того щоб подумати, так конкретно діяли. Віка тре чоло, і я знаю, що так вона думає.

— Ну, я готова. Напевно. Тобто напевно, точно готова.

— Напевно чи точно?

— Напевно, та. Я не знаю... Та.

Віка трохи стривожена, вона роззирається навкруги і вдивляється напружено в постаті людей унизу.

Алік розсаджує нас на невитоптаній траві неподалік від наметів і примовляє:

— Ви будете спостерігати за тим, що відбувається. Ви — не просто глядачі. Ви невід'ємна частина містерії. З вами теж буде відбуватися подорож. І з Йостековою душею теж, — каже Алік тихо, ніби по секрету. — Його душа зараз теж тут, хоч він і не показує виду. — Алік підморгує. — Герман, принеси якісь дві миски. І пляшку з водою візьмеш? Дівчата, дайте мені закурити.

Коли я повертаюся, Алік сидить по-турецьки з незапаленою «Примою» без фільтра. Навпроти нього Віка. Теж із цигаркою. Сідаю біля дівчат. Віка знервована, погойдується взад-уперед, тре пальці, тре шию під нашийником. Кидає погляди на мене, але щось пригадує собі й відводить очі. Алік закурює сигарету. Він розслаблений.

— Як тебе звати повністю?

— Хантирбиєва Вікторія Миколаївна.

— А церковне ім'я маєш?

— Віра.


— Віра — гарне ім'я. Віра допомагає людині жити. Ти не любиш, коли тебе називають Вірою?

— Нє-а, воно мені не подобається.

— Чому?

— Коли я мала дев'ять років, я захворіла на запалення. Тоді я жила у бабусі в Криму. Вона боялася, що я помру. Я дуже довго лежала в гарячці, і мене охрестили. І назвали Вірою... А чо' ти питаєш, чи я християнка?



— Я мушу знати можливу реакцію на шаманські сили, які прийдуть до тебе. Християни, навіть непрактикуючі, мають деякі психологічні складнощі. Тому питаю.

— Ну... — Віка поправляє пасмо волосся, чорного як смола. Дивиться вбік, потім на мене. Я підбадьорливо киваю. — Ну... я нє. Бабка православна... мамка православна... вобше вся сім'я православна. А я нє. Ми з Вітасом, — Віка поправила нашийник, що мовби став тіснішим, — ми з Вітасом займалися магією. Я боюся, що Бог мені не простив цього. Тому я не вірю в Нього.

— Віка, розкажи пару слів про Вітаса, — каже Алік і бере до рук бляшанку з кавою. У нешвидкому темпі він ритмічно потрушує неповну бляшанку, і сухий, сипкий звук стає фоном бесіди.

— Ну, я вже все розказувала вам. — Віка озирається. — Може, давай вже сеанс проводь?.. Шо ти все питаєш?

— Я допомагаю тобі й собі зібратися з думками. Вважай, що ми вже почали. Скажи, Віка, ти в Криму жила біля моря?

— Та.


— Ти пам'ятаєш, як ти лежала на сонячному пляжі? Дивилася на хвилі?

— Ну... та.

— Віка... Мені важливо, щоб ти згадала одну річ. Коли ти лежиш на пляжі, гріє сонце, шумлять хвилі, точно як зараз, чи ти пам'ятаєш, як блищить сонце на воді?

— Та...


— Ти пам'ятаєш блиск сонця на морі. Ти пам'ятаєш запах моря?

— Та...


— Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять... накочуються... і шумлять... ти чуєш цей шум хвиль, Віка?

— Та...


— Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.

— Що б не діялось...

— Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег... цей шум хвиль... вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.

— Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.

— Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.

— Я бачу туман...

— Дивися глибше.

— Я бачу... собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.

— Він живий?

— Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.

— Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?

— Страх... жаль... відразу... удушшя... Його нашийник душить мене.

— Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?

— Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку... Цей собака — це я.

— Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?

— Насправді.

— Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову. Ти бачиш там Вітаса?

— Боже... Бачу. І він бачить мене. Він живий. О Боже, він шукає мене, Боже, він вже так близько...

— Віка, слухай мій голос. Вітас усередині дзеркала. Він у Задзеркаллі. Не назовні, він у тобі. Він гниє у тобі. Ти чуєш сморід? Сморід гниття?

— Та-а-а....

— Це гниє у тобі Вітас.

— Він хоче мене забрати із собою... туди... Не віддавайте мене йому! Не віддавайте! Хоч хтось, прийдіть сюди!

— Віка... Мій голос додає тобі впевненості. Ти стаєш хоробрішою, сильнішою. Ти мусиш сам на сам вистояти проти Вітаса. Це Вітас хоче, аби ти покінчила з собою?

— ...у мене рак душі. О Боже, я приречена.

— Віка, послухай, це Вітас хоче, аби ти покінчила із собою? Так чи ні?

— Ні, це не Вітас... У Вітаса теж рак душі. Його кров болить мені.

— Хто стоїть за Вітасом, ти бачиш у дзеркалі?

— Я бачу туман... бачу Вітаса... на ньому таке... за нього вчепилася якась істота. Вона схожа, мабуть, на гієну. У неї замість шкіри опариші, а замість очей гнояки. Я зрозуміла: це її Вітас хотів повторити у своїх чучелах. Він сам не знав, звідки цей образ. Господи, я пропаща, я вся в опаришах... я гнию, я розсипаюся...

— Віка, це демон із темних світів. Це він поїдає твою душу. Ти чуєш мій голос, і він дає тобі силу. Підкорися моєму голосу, він проведе тебе через усі небезпеки. Демон смокче з тебе страх, він живиться ним. Якщо страх помре, демон навіки відчепиться від тебе й від Вітаса, де б він не був. Ти чуєш мій голос?

— Я гнию... гниття... мені пече... це пекло... Мені звідси не вибратися... Я була тут у снах. Я тут вже давно. І мені тут залишатися навіки...

Якщо ти будеш слухати мене, ти виберешся назад, на світло. Мої слова ідуть у самі глибини твого «я». Віка, твоє гниття пришвидшується.

— Ні, ні, не треба!..

— Гниття пришвидшується. Придивися до нього. Гниття — це тільки гниття. Ти мужня, ти можеш поглянути на гниття. Воно частина світу. Частина колообігу природи.

— Я не можу... я гнию живцем!

— Дивися на гниття відсторонено. Ти не є тим, що гниє. Ти є тим, що спостерігає гниття. Ти відсторонено спостерігаєш, як...

— Ріки гною, гною і крові... я не можу тут бути...

— Відсторонено спостерігаєш, як протікають ріки крові та гною. Вони просто частина світу.

— Я розсипаюся, врятуйте мене хто-небудь... Господи, врятуй мене...

— Слухай мій голос! Ти не є тим, що розсипається. Ти те, що спостерігає за розсипанням.

— Я майже вся згнила, я купа гною, я лайно! Я гній і кров! Я гидота гидот!

— Гниття підходить до завершення, але ти не лайно. Ти є те, що спостерігає лайно. Ти є те, що спостерігає гидоту гидот.

— Від мене тільки пил... Сухий пил...

— Ти є те, що спостерігає пил...

— Я ніщо... Я ніщо... мене... нема... АМЕНЕНЕМА!..

— Ти є те, що спостерігає свою відсутність.

— АМЕНЕНЕМА!!! АМЕНЕНЕМА!!!

— Ти сягла дна дзеркала душі. Ти є те, що є, і те, чого нема. Ти не є ніщо, і ти не є щось. Ти не є десь, і ти не є ніде. Тепер скажи: «Я є».

— Я...є...Я...є...Я...є...

— Скажи: «Я є. Я є воля».

— Я є... Я є воля...

— Скажи це впевнено! Вслухайся у значення цих слів і скажи це впевнено.

— Я є. Я є воля. Я є... Я є воля... Я є! Я є воля!

— Перед тобою нескінченний порожній простір. Він не має кольору. Він не має форми.

— Так. Я бачу його.

— Простір заповнюється безколірним сяйвом...

— Я бачу це безколірне сяйво.

— Безколірне сяйво стає темрявою. Темрява густішає. Зараз ти дивишся зсередини на заплющені повіки. Перш ніж ти розплющиш їх, я дам тобі нове ім'я. Воно поведе тебе по життю і буде давати силу та хоробрість. Тепер ти сильна, безстрашна істота, яка сама будує своє життя. Ти наповнюєшся енергією. Могутній приплив енергії й радості... Тебе переповнює спокійна радість і сила... Ти є та, що померла і народилася. Твоє нове ім'я, о безстрашна, я беру із санскриту. Це дуже давня мова, о безстрашна. Таких, як ти, в Індії називали «героями». І на санскриті це звучало, крикнемо хором: Vira!

— Віра!


— Звучало: Vira!

— Віра!


— Всі хором: Vira!

— Віра!


— Віра, ти сила і безстрашшя! Ти впевненість і чистота! Розплющ очі!

Я розплющую очі, і світ обдає мене з ніг до голови яскравим полум'ям зелені. Я бачу все крізь легке марево. Небо. Дерева. Гори... Все у легкому тумані, який я бачила у нескінченному порожньому просторі.

Навпроти мене сидить... пробую підібрати влучне ім'я... згадала — Алік. Він посміхається.

— Віра, — шепочу я. На санскриті так називали героїв. — Я Віра, чуєте?

Я озираюся навколо. Бачу зачудовані, аж витягнуті від здивування обличчя Жанни, Лорни. Навіть похмуре, сплюснуте обличчя Германа розтягнулося під вагою відвислої щелепи. Я опускаю погляд і бачу, що зовсім гола — зовсім гола, в чім мати народила.

«В чім мати народила», — думаю я. Моя середина спокійна, як ніколи. Воїтельці без різниці, гола вона чи одягнута. Срібна паволока, яку я бачила у безмежному порожньому просторі, зараз тут, перед очима. І вона робить світ святковим.

— Дивіться, — каже Алік тим, хто навколо. — Вона навіть в йогічній асані сидить, яка називається «позою героя»!

Я посміхаюся йому. Його дитячій радості. Моя рука сама торкається шиї і не може там віднайти чогось.

— Це шукаєш? — показує Герман. В його руці нашийник. Мені хочеться забрати нашийник назад. Я знаю, що мені по-справжньому хочеться зробити з ним: закопати в землю десь у лісі, глибоко-глибоко. Мій погляд опускається нижче, я вся така плавна, як у дитинстві, коли бавилась у балет.

— Він душив тебе, і ти скинула його, — каже Герман. — Твоє обличчя було аж посиніло!

— А коли ти скинула його, то почала роздягатися, — каже Жанна. — Ось твій одяг.

— А потім ти виригала оце, — додає тихо Лорна, очі в неї круглі й величезні. Я дивлюся, куди показує Лорна, а показує вона на дві миски, з яких ми їмо. Вони заповнені якоюсь гидотою.

— Я виригала це? Не може бути!

— Бля буду, — шепоче Лорна, і в її голосі я чую захоплення. Краєм ока я заглядаю до мисок. У першій живий клубок заслинених спагеті. У другій — жовта юха впереміш із піною і кров'ю.

— Це дійсно я виригала?

— Це аскариди, — каже Лорна.

— Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, — каже Алік. — Кинь сама ту гидь до вогню.

Я беру дві миски і граційно рушаю до багаття, біля якого сидить, витріщившись на мене, очкарик Йостек. Виливаю жовч у вогонь. Кидаю клубок глистів у вогонь. Вогонь шипить і поглинає.

Сідаю біля вогню і просто дивлюся в нього. Мої нутрощі світяться зсередини. Кожна моя клітинка ніби наповнюється чистим повітрям. Не хочеться робити нічого іншого, тільки сидіти біля вогню і всотувати його тепло й світло. Хтось накидає мені на спину куртку. А я дивлюсь і дивлюсь у вогонь.

До ватри підсідають мовчазні дівчата й хлопці. Алік сідає поруч на ковбичку і каже стиха Германові щось типу: може, будемо їсти? Той бурчить, що не голодний. Я відчуваю, що в Германа великий тягар на плечах.

— Германе, ти ж брехав мені тоді, правда? Ти ж не гінеколог. Навіщо ти мені брехав?

Герман опускає голову між коліна, щось тре на шкарах.

— Розкажи, чому ти такий пригнічений?

Він підіймає на мене очі, дивиться вбивчим поглядом. Потім ніби нагадує собі, де він і хто він, і гмикає. Знову ховає голову, хитає нею, ніби насилу сміється з несмішного жарту.

— Геро, не тримай це у собі, — каже стиха Алік. — Я бачу над тобою темну пляму. Вона схожа на великого зубатого сома. Він чорний. Розкажи, що це за чорна риба?

— Чорна риба? — перепитує Герман. Натужно сміється. Я відчуваю, зараз йому самотньо, як ніколи. Його лице набирає виразу, ніби він ось-ось або чхне, або розсміється... або розплачеться.

— Ви, блядь, подуріли... Чорна риба, блядь... — Герман рвучко встає, різкими рухами затягує шнурки на бєрцах, накидає на плече шкірянку і без жодного слова йде в напрямку лісу. Лискучий ланцюг біля пояса гучно бряжчить.

— Геро, зажди! — гукає йому Алік. — Нам не варто зараз розходитись! Можливо, сеанс іще триває!

Не обертаючись, Герман відмахується. Великими кроками він чалапає до потічка і далі бреде по воді, вгору за течією, поки ми не втрачаємо його з очей. Відриваю погляд від місця, де ще ніби висить у повітрі силует Германа, і стикаюся поглядом з Йостеком. Я кажу йому поглядом, що мені зараз охота зробити з ним. Йостек стидливо ховає очі.

Нарешті я почуваю себе жінкою, яку ніхто не смикає за поводок. Яка ходить, де хоче. Я почуваю себе так, ніби мені все дозволено. Я можу підійти до будь-якого хлопа на цій галявині й виграти його. Мене ніщо не стримує. Я проста, як природа. Я вільна, як природа. Це здається мені смішним.

— Я і є природа, дурненькі, — кажу зі сміхом. Пояснюю їм, як маленьким діткам: — Я, розумієте? Я. Це і є — природа!

Вони дивляться на мене переляканими очима. Вони сковані своїм страхом перед власною природою.

— Я і є природа! — вигукую я. Мені радісно й просторо. Я задираю голову до захмареного неба і голосно, щоб усі почули, кричу: — Я ПРИРОДА!

Цей раптовий вереск «Я природа!» сягає моїх вух і мовби добуває зі сну, в якому я плаваю після шаманського експерименту. Виявляється, я зараз іду вгору по ледь помітній стежині, протоптаній пастухами та лісорубами серед сушняку й прогнилих колод. Дно лісу завалене блідим гілляччям та чорною корою, сьогодні ліс відчужений, негостинний.

Тепер рухаюся вздовж смуги лісоповалу, наді мною відкритий простір. Ясне світло зверху в поєднанні з негостинним лісом поряд створює ефект похмурості. Просуваюся сосновим молодняком. Насадження, в якому листяні дерева трапляються тільки де-не-де, клином врізається у буковий масив. Мені глицеві ліси завжди здавалися суворими. Певне, через контрасти — то вони темні й непролазні, то прозорі, сухі й сонні. Стовбури сосен руді, лускаті. Високо над головою погляд натикається на їхні всохлі оцупки. Сосни хизуються своїми розкішними кронами хіба перед вітрами та птахами, але не звертають уваги на мешканців найнижчого ярусу.

Переміна середовища трохи допомогла моєму мозкові впоратися з навалою емоцій і спогадів, що накотилися під час Алікових біснувань. Жанна, Лорна — вони, я встиг помітити, теж дістали якісь свої переживання, щось у їхніх душах зринало на поверхню, а я не впевнений, що з ден душ підіймається добре, світле й достойне бути вічним. Після сеансу картини того одеського вечора в кіоску раз по раз поставали перед очима. Аліковий голос, усі ці шаманські фішки кидали мене в нервовий дрож. Та й зараз я відчуваю посмикування у ліктях, грудях, у паху, в ногах. Подібний ефект на мене був справив хіба спіритичний сеанс із духом покійного Джона Беленса. Тоді я насправді переконався, що такі речі існують. А це неслабо б'є по психіці.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка