Любко дереш



Сторінка8/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

Зараз, після сну, продовжую носити в серці почуття огиди до себе.

Вилажу із намету. Я спав цілу ніч сам, Віка так і не з'явилася. Небо сьогодні зовсім інше: затягнуте пеленою хмар.

Здивовано глипаю на Жанну.

Не втямлю, чого це вона так рано прокинулась. Ладно я — у мене сни довбануті. А їй чого? Сидить біля погаслого вогнища, закутана в куртку з капюшоном. Капшук оторочений поганково-синюшним синтетичним пухом. Лице зібране у грудку болісних рисок, губи різко бліді. Мене від Жанни вивертає. Якийсь тухлий душок витає довкруж неї.

Жанна курить. Дивно, учора я не помічав її з цигаркою.

Раптом здогадуюся: вона спати й не лягала. Така змучена, чого не поспати? Що їй так муляє?

— Доброго ранку, — вітаюся я, ще й підіймаю долоню. Жанна злякано зиркає на руку, кутики рота здригаються і пробують прогнутися в посмішку. Кидаю погляд в імлу, понад пасмо. Жанна викликає у мене відчутний дискомфорт у грудях, наче звідти відкачують повітря. А ще — нудоту, цілком реальну нудоту, як при перших ознаках отруєння. Тому розчиняю це гнітюче відчуття у спогляданні холодного краєвиду.

Жанна дивиться на мене, але не бачить у мені, крім тривожної нудьги, більше нічого. Вона смокче сигарету, аж чути, як шкварчить сирий тютюн. Видно, почала палити зовсім недавно: затягується і тут же видихає.

Стягую светра, всідаюся навпроти Жанни. Вона кидає короткі погляди, не наважується глянути на мене прямо. Я не можу намацати зоровий контакт — все вона з'їжджає десь очима. Це дратує — складається враження, ніби вона чекає, коли я, нарешті, почну її принижувати. За такі нечестиві підозри хочеться від душі дати цій здохлячці по шиї.

— Як спалося? — питає Жанна. — Ти так рано прокинувся...

— Нормал спалося. Тільки миші товклися. Тебе миші не турбували?

Її рот знову здригається у посмішці, вона ховає погляд у ніжному шарі попелу в кам'яному колі ватри. Каміння обкопчене, присипане блідим пухом. Кілька каменів розкололися, зрадивши свої рожеві нутрощі.

Мовчимо. Я внюхуюся в запах вітру — теплого, але поривчастого.

На кінчик носа Жанні накочується велика крапля. Вона змахує сльозу (пальці тремтять) і продовжує нервово курити.

— Чого ти? Не плач...

Жанна все ще силується відшукати посмішку. Ця робота так перекошує їй обличчя, що страшно глянути. Сльози біжать вже по щоках. Жанна кидає недопалок у ватру, розмазує сльози по обличчю і голосно шльохає носом. Я підсідаю до неї ближче і беру за руку. Вона виривається, різко встає. Жанна здригається від плачу.

— Ти не зрозумієш, — харчить вона крізь схлипування. — Ви ніхто не зрозумієте...

Дівчина в пуховику розвертається і бреде в ліс.

На душі мені тоскно. Пощо було взагалі до неї чіплятись? Небо хмариться і хмариться. Червона шматина — прапор смертників — тріпоче під вітром.

Піду-но я в село, куплю молока.

Спускаюся з гір у Пйлипець. Ранкова вилазка — достойний спосіб позбутися мороку зі сну. Йду вздовж тихих різнобарвних наметів: «дзвіночків», «будиночків», стрілчастих, трикутних, конусоподібних — яких лише хочеш.

Вітаюся звіддаля з іншим раннім пташком — сивим бороданем. Волосся у хвіст, голий по пояс, з червоною хусткою на шиї. Босий, він сидить у позі лотоса й інтенсивно дихає животом. Він відповідає темним поглядом і знову зводить очі собі на кінчик носа.

Ненадійним, кам'янистим спуском йду-перестрибую через товсті коріння дерев. Збігаю до потічка, вже спітнілий, з провентильованими легенями. Чвакають важкі від роси черевики, обліплені насінням трав. По-ранковому холодно і по-пташиному щебетно.

Занурюю в потічок долоні й протираю ними шию, лице та під пахвами. Потічок зовсім мілкий, зате завширшки десь метрів п'ять. На інший берег проліг дерев'яний місток. За містком загорожа для сміття. Віднедавна на Шипоті почали стягувати екологічний збір.

З правого боку долинає гучний шум водоспаду. Перш ніж іти на село, лізу по протоптаній туристами стежині до падучої води.

Величне видовище. Абсолютно незалежне від тебе. Віє льодом і каменем. Дурість сну щезає зовсім.

У Пилипці взяв у жінки, що верталася із Подобовця, півтора літра молока в капроновій пляшці. Скуштував — холодне, ситне.

Понад табором самогубців в'ється дим. Стегна ниють від швидкого підйому. Як високо ми забралися з наметами! Пітнію, мов коняка, а з потом виходять продукти розпаду амфе-таміну.

Наблизившись, помічаю Аліка. Видираюся на пагорб і падаю біля вогню. Вітаємося: добрий ранок — добрий ранок. Роззуваюся, скидаю промоклі наскрізь шкарпети й ставлю ноги ближче до полум'я. Шкіра на ступнях сира, побабчена.

Мовчимо. Потягую каву з молоком.

Кава з молоком на сніданок — щось особливе. Але, на відміну від тріади золотих С — cigar, cognac, chocolate — що визнано трьома піками смаку, пиття coffee with milk я вважаю чимось заледве не сакральним. У всякому випадку дуже інтимним. Кава з молоком ніколи не повторюється однаково — ти ніколи не здобудеш бажаного автоматизму. Крім того, кава з молоком не підпадає під диктат елітарності кавових зерен. Немає різниці, яку — натуральну чи розчинну — каву ти використовуєш, все одно отримаєш чудовий вранішній напій. Звичайно, є свої нюанси між кавою, приготованою з додаванням згущеного молока (грубі заводські вібрації), і кавою з натуральним молоком (прозоріше, тонкіше, спіритуалістичніше).

З іншого боку, тільки зі згущеним молоком можна приготувати те, що я називаю «Ніч у Багдаді». До горнятка, наповненого чорною кавою, повільно ллється згущене молоко. Воно осідає на дні. Подається немішаним, у холодній кімнаті. Розбовтуєш ложечкою згущівку, і чорнота напою розвиднюється блідим світлом арабського світанку. (Лунає перший крик муедзина.)

— Жанни не бачив?

— Я? Ні. — Алік дивиться десь у далечінь. — А що?

— Та так. Зранку з нею хотів поговорити, вона тут сиділа. А підійшов, то вона втекла. Здається, навіть розплакалась.

Алік далі визирає на північ. Ми всі вичікуємо координаторів.

— У неї все біополе відмерло, тому й дуріє дівчисько. Мав би я тут рамочку свою, я би її швидко на ноги поставив...

Я хочу порозпитувати Аліка. Але мені нудно слухати про рутину цілителя, тому я зразу питаю, що в його житті траплялося ще такого вже геть незбагненного.

Алік надовго задумується.

— Був колись у мене один такий випадок у Ялті. Незбагненний, як ти кажеш, — повільно починає він. — Вертаємося з колегами на машині після зльоту екстрасенсів. А машина в нас — простий «москвич». І тут нас дві дівки якісь на вишневій «дев'ятці» обганяють. Ну, нас це заїло. Друг дає газу, але обігнати «дев'ятку» не може. І друг каже: «Ану, давай мотор мені розжени, треба баб обігнати». Я тільки почав на мотор екстрасенсорно діяти, як дівчата знову вириваються вперед. Тут уже стає зрозуміло, що ми маємо справу з відьмами. Теж, видно, на зліт приїжджали. Коли мені в голову приходить ідея: треба їм бензопровід перекрити. Я ефірною рукою р-раз — і «дев'ятці» бензин перекриваю. А вони взяли і поїхали далі. Отаке, Герман, було. Всяке бачив, але щоби без бензину машина їхала...

Ми сміємося. Звідкілясь знизу човгає Віка. Вона мерзлякувато обіймає себе обома руками. Еге ж, зранку в горах холодно.

Наближається. Зблизька видно, як вона запухла від сну. Сідає і, не спитавшись, гилить добрячий ковток із мого горнятка. Мимоволі кривлюся: а раптом у Віки гонорея чи щось в такому роді?

— Сушить? — запитую.

Вона киває. Подаю їй пляшку з водою зі струмка — нічого мені каву переводити. Віка жадібно п'є, примовляючи різні непристойності. Нарешті тамує спрагу, сідає лицем до вогню. Я підкидаю ще полінце.

— Я в Омара ночувала, то нічого?

— Це ти в мене питаєш? — уточнюю, припалюючи їй папіросу.

— А в кого ж?

— Ну, тоді гаразд. Тобто нічого. І як він тобі?

— Афіґ-ґєнний мужик. Во-о-отакий, — показує великий палець.

— Заміж виходити не надумала?

— Іди знаєш куда?! — обурюється вона. — До нього сьогодні ґєрла приїхала... Омар сам із Пітєра, а ґєрла з Вільнюса.

Алік сміється.

— І шо, в шию надавали? — питаю.

— Нє. Вона нама-альна. Доросла тьотка, паше менеджер-кою у солідній канторі. Має двох дітей. Так що я в прольоті. Але все одно, класно погуляли.

Близько десятої з намету вилазять Йостек та Лорна. Мені навіть здалося, у них за ніч виникла певна близькість.

Розпогоджується. Веселі хмаринки віщують сонячний день. З'являється Жанна з оберемком галузок і порожніми очима.

Гадаю, пора би з'їсти щось суттєве. «Мівінку» якусь, абощо? Беруся готувати сніданок. Втім, ініціативу швидко перехоплюють Віка і — що дивно бачити — Йостек.

Лорна у своїй пуховій куртці, мов закам'яніла птиця, сидить навпочіпки й курить сигарету за сигаретою. Алік пішов скупатися на водоспад. А я чалапаю босий по хмиз. Мимоволі шукаю свіжих червоних шматинок. Ахой, коордінаторес!

Йостек має ґрунтовний запас вермішелі швидкого приготування. Тепер її можна готувати на різні смаки. До вже продемонстрованих мокрого та сухого способів уживання китайської локшини додаю третій — із консервою.

Як і попередні два, він по-даоськи простий. Вивалюю вміст консерви в миску, товчу суху «Мівіну» надрібно й сполучаю інгредієнти. Добре вимішую й додаю спеції за власним смаком. Виходить апетитно.

Целофанові упаковки з-під макаронів кидаємо до вогню. Також і маленькі пакетики з олією. Її ніхто не їсть, не тільки я. Я знаю — це собачий жир. Собаки відразу асоціюються у мене з вовками, яких я бачу останнім часом скрізь.

Наївшись, знову почуваю любов до звірят і людей. Дивлюся, як смачно покурюють Віка і Йостек. Невинні втіхи молодих людей Лорна споглядає з роздратуванням.

З'являється Алік. На ріці він поголився і помив голову, від чого набрав благовидості. Віка не бариться накласти йому добрячу порцію даоських макаронів із кількою в томаті.

— А ти чого не їси? — питається співчутливо Алік у Жанни. Справді, Жанна впродовж сніданку не поклала й крихти в рот.

— Я не хочу... Мене шось нудить... — кривиться вона. Але під суворими поглядами компанії вона накладає собі в миску локші. Обережно цямкає. Раптом помічаю, що вся увага самогубців зосереджена на Жанні, на тому, як вона пробує втиснути в себе чергову ложку макаронів. Жанна це теж помічає і вже не може не їсти. Її ж так усі попросили. Вона починає давитися сльозами і наминати макарони. Боже, на це гидко дивитися.

Її плечі здригаються від ридань, а з рота стирчить і випадає вермішель.

— Жанна, — м'яко питається Алік. — Що з тобою, сонечко?

— НІЧОГО! — вигукує вона і жбурляє миску в Аліка. Вона не плаче по-людськи, а скавчить. До Жанни підсідає Лорна. Обіймає одною рукою і починає щось шепотіти, ніжно гладити.

Алік знічено мовчить, він підбирає з трави негарно розкидані макарони з кількою. Всі інші теж мовчать. Вдають, наче нічого не сталося. Жанна й Лорна зникають у наметі.

Настає та мить на Шипоті, що находить стан, коли немає певності, чим би хотілось зайнятися. Може, сходити на водоспад, поплюскатися в «джакузі»? Чи піти он на ту полонину навпроти назбирати чорниць? Або взагалі, піти на цілий день у гори, підкорити оцей височенний підйом, що тільки здалеку видається простим і ненапруженим?

Всі ліниво лежать довкола вогню. Крізь м'яку пелену сонце гріє напрочуд ніжно. Під розсіяним світлом хочеться куняти, не до кінця поринаючи в сон... Плечі стають лінивими, руки важкими, злипаються очі.

— Ще по чайкові? — запитує Йостек, і Віка ствердно киває.

Поки Йостек готує черговий казанок чаю, курці меланхолійно курять, некурящі смокчуть соломинки. Внизу, наскільки дозволяє зір, бачу — відбувається те саме, що й учора, й позавчора Особливо ініціативні вже почали стандартні дії: хто пішов купатися, хто до лісу гратися. Основна ж маса народу поглинута почухруванням власних дул і перевертанням з боку на бік біля своїх музичних скриньок. В когось лунає Jefferson Airplane.

У нас про ранковий інцидент ніхто вже й не згадує. Все тихо, спокійно, аж наганяє лінь. Знову задумуюся — чим мали б займатися насельники табору самогубців? На думку першою спадає програма: чекати невідомих «координаторів», це заняття нескладне, і його легко можна поєднати з іншими. Оповідати історії. Мо', справді розговорити когось із присутніх? Та схоже, це діло більше для ночі, коли не видно лиця й можна розказувати так, ніби для себе. Можна гадати з приводу того, навіщо ми тут насправді опинилися. Теж заняття не з продуктивних. Утім, перевіримо:

— Лорна! — гукаю дияволицю. Вона підіймає очі.

— От ти учора так репетувала, щоб Алік розказував про своє життя. Ну, він розказав. А ти нахріна приперлася?

— Шоб такі пиздюки, як ти, не зайобували. Але бачу, помилилася.

От і поговорили. Йостек наливає мені в закіптюжене горнятко ще чаю. Він з Аліком і Віка мирно гомонять про біополя та різні цілительські прийомчики. Коли Йостек почав розказувати про те, що йому відомо про фестиваль, я присунувся до товариства.

— Взагалі-то, — каже Йостек, — я про це багато й не знаю. Так, читав на одному напівзакритому форумі в інтернеті, буцім жила собі одна дівчина, закохалася у хлопця. А він лохотронщиком виявився. У неї квартиру видурив, продав, попутно ще й дитину їй зробив, а сам утік. У дівчини з того всього стався викидень, і сама вона ледь у дурку не загриміла. Настільки було все безпросвітно, що одного похмурого дня дівчина вирішила покінчити із собою. Але якесь диво її від цього відвернуло і дівчина передумала кінчати самогубством. Натомість зайнялася мережевим маркетингом ув «Оріфлеймі» і досягла в цьому реалізації своїх мрій. Жартую. Але дівчина хоч і працювала в мережевому маркетингу, вдома займалася самовдосконаленням, читала Ошо, Лазарєва, практикувала очисні клізми, і в якийсь момент відчула, що у неї перед силою, яка її врятувала, є боржок, причому, поки вона працювала у косметичній мережі і принагідно чистила собі кишківник, набігли конкретні проценти, і взагалі, як каже мій товариш, тьотка відчула, що прийшло «врем'я піть Херши». Отож вона, щоби віддати цей борг, зібрала на природі групу людей, яким по життю довелося стикнутися з подібними кризами. Ця жінка спробувала допомогти їм. Роздуплити, як каже Лорна. І ходять чутки, це їй вдалося.

Самогубці уважно слухають, що оповідає цей білявчик. Йостек, користуючись нагодою, стає красномовнішим.

— Разом із однодумцями ця жінка взялася створити групи самопомочі. Я вам скажу, товариші, недурна була баба. Напевне, зналася на матпрограмуванні. Схема в неї була така. Ті люди, що успішно відбули фестиваль самогубців, теж повинні були викупити свій борг перед людиною, яка їм допомогла. Тобто вони, у свою чергу, на наступний рік мали зібрати ще по сім чоловік кожен і організувати такий фестиваль самопомочі вже десь у своїх краях. Але тут є один нюанс.

За моїми прикидами, тільки кожен сьомий зможе провести фестиваль самостійно. Для того треба мати неабиякі організаторські таланти, все-таки. І листи розіслати, і місце вибрати, і розмови провести. Але хоч би й кожен із учасників семінару, хто відчув поліпшення, дав обіцянку організувати такий фестиваль самостійно, тільки та людина, котрій це справді під силу, доводить почате до кінця. Розумієте, як хитро? Система не розростається в експоненційній прогресії, тому що всі ми різні, але деякі з нас подібні між собою.

— Хитро, — кажу я.

— Головне, принцип ви зрозуміли: якщо у всіх у головах ситуація поміняється на краще, наступного літа кожному з нас доведеться організувати власний фестиваль. Якщо не наступного, то ще колись. Рано чи пізно борг віддавати доведеться. А оскільки цей борг не перед якоюсь конкретною людиною, а щось більше, то я кажу на нього Борг — з великої літери Бе.

— А якщо не вдасться? — питає Алік. — Якщо я виявлюся тим поганим організатором?

— Я думаю, це не так важливо. Важливо, що ти пробував. Головне, ти чесно робиш найкраще, що і як тільки можеш. Саме тим віддається борг — твоїм старанням бути кращим.

У мене шкірою пробігають морозні дрижаки.

— Тобто нас зібрав тут невідомий, щоб виразити дяку тим, хто допоміг йому знову стати на ноги?

— Виходить, так.

— А ви не знаєте, Йостеку, що відбувалося на попередніх збіговиськах такого плану?

Йостек знизує плечима.

— Кажуть, було класно. Тріп-репорти з подібних фестивалів рідко публікуються відкрито, але я знаю, що система працює. Я читав, що з'їзди проходили під Донецьком, на Ман-

гулі в Криму, на Зміїних Валах. Кажуть, десь під Вінницею, біля ставки Гітлера, пройшов потужний фестиваль. Про нього мені розповідали в особистій переписці. Їхнім координатором був театральний режисер. Просто подарунок долі. Група займалася по Ґротовському. Розігрувалася семиденна психодрама за мотивами Апокаліпсису Івана Богослова. Оце, мабуть, потужна штука була. Та дівчина, з якою я по ай-сі-к'ю переписувався, казала, що це стало найсильнішим її переживанням за все свідоме життя. Уявіть собі, це написала наркоманка з восьмирічним стажем. Двічі лежала в дурці. А після фестивалю — преобразилася.

— Стала баптисткою? — іронізує Лорна.

— Не знаю. Може, й стала. Це її справа. Може, для тебе її слова нічого не значать, а я чомусь їй вірю. А ви як ставитеся до цього всього?

— Ну, якби я робив наше збіговисько, — каже Алік, — я обов'язково би включив у список заходів якісь катартичні процедури. Не можна ж отак людині з таким каменем на душі просто сидіти й чекати, поки прийде невідомо хто і робитиме із нами невідомо що. Ви погоджуєтеся, друзі?

«Друзі» кивають головами. Жанна, звертаю увагу, підсідає поближче до Йостека. Може, він їй сподобався?

— Я, коли в це діло, в екстрасенсорне поліз, багацько всякої літератури перелопатив. Я ж мусив усяке читати, і наукову, і популярну літературу. І от що б я включив у свою програму. Друзі, ви не знаєте, що таке шаманський екстаз? О, це могутня терапія духу. Я би знав, як допомогти іншим... Хе-хе, признаюся вам, колись я й сам думав влаштувати щось подібне: знаєте, зібрати людей, дати їм правильний настрій, провести з ними навчально-оздоровчі тренінґи...

— Ясно, — хмикає Йостек. — Хотіли собі секту організувати, так? Знаємо вас.

— Ну чому ви, Йостеку, такий гострий? Я ж не зробив цього. Тим більше, зараз сам опинився в такому стані, що потребую допомоги від інших. Мені просто здається неправильним сидіти отак, склавши руки, чекати цих координаторів. Чому би нам справді не влаштувати сеанс шаманського зцілення?

Ближче підсідає також і Лорна.

— А шо це ше за байда? Ти шо, Зубастік, умієш це робити?

— Ну, а що там уміти? — знизує плечима Алік. — Я, правда, ніколи цього професійно не робив, пару раз хіба. Тому я нікого не закликаю. Навпаки, можу вас відрадити. Одна моя колега ще по заводу, хе-хе, такий психоз тим шаманським зціленням собі заробила, що ой-йой-ой. Тільки-тільки на зв'язок вийшла Шамбала, як санітари були вже тут як тут.

— І шо, упакували?

— Упакували. Але то негостра форма в неї була. Ін'єкція сульфазину, і по контактах. Хе-хе, як рукою знімає. А все тому, що робила без нагляду спеціаліста. А в нас спеціалістів такого профілю й немає. Це далі треба їхати. На Сибір, на Алтай. От там спеціалісти вищого класу. А ми що? Ми гречкосії, а не спеціалісти.

— Похуй, — каже Лорна. — Похуй спеціалісти. Я, наприклад, сильніше не тронуся. Я можу хоч зараз.

— Хоч зараз не вийде, тому що ти недавно поїла. Краще на повний шлунок не експериментувати.

— Ей, — Йостек із сумнівом дивиться на Лорну. — Ти що, дійсно хочеш робити це казна-шо? А якщо тобі стане ще гірше?

— Не сци, Геморойчик. Стане — то стане. Кожен рішає сам за себе, усьок?

Йостек важко зітхає.

— Розкажи нам ще шось, — озивається Віка. — Так цікаво!

— Ну, тоді слухайте, друзі, — каже Алік. — Сеансу боятися не треба. Якщо ми дійсно його будемо робити...

— Я готова, — впевнено повторює Лорна.

— ...тоді ми повинні підготуватися. Але дозвольте, я вам трішки розкажу про саму терапію. Ви вже вибачте, що я не професіонал — поясню, як розумію. Отже, є у людини такий ресурс, що дає доступ до певного стану. Я називаю цей стан шаманським екстазом, або ясним розумом. Я придумав йому назву, коли сам пережив цей стан після смерті матері. А потім виявив, що багато хто подібний термін вже використовує. Воно й не дивно, все ж бо йде звідси, — Алік постукав себе по чолу, не знати що маючи на увазі. — Екстазу можна досягти багатьма шляхами. І танцем, і молитвою, і співом, і навіть через шок чи біль. Розумієте? Це дуже своєрідний, виразний стан. Не глюк, а ясність. Вона гоїть рани. Чим довше ти в ній перебуваєш, тим глибші рани можливо зцілити. Розумієте, друзі, зцілення себе — це наче приведення всіх частин себе до загальної згоди. Чи до спільного знаменника, Йостеку, якщо вам це милозвучніше.

— Так шо, проводимо сьогодні сеанс чи нє? — ставить Лор-на питання руба. — Хто не сцить? Шо скажеш, Гемор?

— Я? Ні, ні. Я в це не вірю.

— А ти, замориш? — питає вона у Жанни. — Давай, не ламайся.

Жанна мнеться, але видно, що Лорні пощастить схилити дівчину.

— Давайте я теж спробую, — вирішую я.

— І я теж хочу, — каже за мною Віка. Алік дивиться на нас і ніби щось оцінює.

— Всім заразом не вийде. Будемо по черзі. Але майте на увазі таку річ. Хоч я буду працювати з кимсь одним, задіяними виявляться всі. Навіть ви, Йостеку. Шкода, правда, що ці слова ви зрозумієте лише в кінці. Проте доводжу це до вашого відома, друзі, щоби всі були готові до несподіванок.

Жанна зразу знебарвлюється, а Віка питає:

— А які можуть бути несподіванки? Алік бере у руки Вікину долоню й каже:

— Несподіванки можуть бути всякі, лапко. Наприклад, зрине на поверхню болючий спогад. Чи навіть цілий пласт спогадів. Або хтось із присутніх зрозуміє щось дуже важливе... і на цьому фоні вирішить укошкати інших — за їхню, пробачте, туподоходячість. Між іншим, часто буває й таке, що зовнішній світ теж стає задіяним у сеанс. Тоді він своїми впливами доповнює наші внутрішні процеси. Зрештою, ще ж нічого не сталося.

Лорна іронічно гмикає. Алік продовжує:

— Неприємності можуть бути хіба тоді, коли людина перестане співпрацювати із силами, яким я вас представлю. Якщо людина повністю довіриться їм, відпустить себе, то все зайве й чужорідне, що сиділо в ній, вийде на чисту воду і зникне. Головне — повна, виняткова довіра до всього, що буде відбуватися. І не тільки зараз, але й далі... Багато далі... Як співали в часи моєї юності, «єсть у революції начало, нєт у революції конца». Така от коротка викладка. Ніхто не передумав?

Начебто ніхто.

Але знов озивається Йостек.

— А вам не здається, шановний, що ви забагато берете на себе? Отак зразу — приїжджаєте сюди, починаєте нас грузити своїми історіями про всіляких екстрасенсів, про свою квантову місію во ім'я Небесного Єрусалиму. А на ранок вже, бачу, починаєте нами тут маніпулювати? Теж мені. А ви? — Йостек звертається чи то до мене, чи то до Віки з Жанною. — Ви всі отак берете йому й вірите. «Товаришу екстрасенсе, зціліть нас!»

— Чьо' ти розбушувався, Геморойчик? Засцав?

— Не засцав, а поостерігся. Я, дозвольте, скажу все, що я тут про декого думаю. Невже нікому не спадало на думку, що весь цей фестиваль — це формена западня? Може, це недобрі люди зібрали нас тут? Може, дехто вирішив, що раз він вже накинув на себе овечу шкіру, ніхто не здогадається про його наміри?

— Йостеку, думайте, що говорите...

— А ви не перебивайте! Не перебивайте. Дайте сказати. Може, декому тут подобається вдавати із себе гуру велемудрого? Може, йому цього в житті не вистачало і він використовує нас, щоби втілювати свої брудні фантазії? Хіба вам таке в голову не приходило?

Алік буряковіє.

— Браток, — озиваюся я. — Прикрий шторку. А то ж за базар відповідати доведеться...

— А ти не погрожуй. Дай сказати. На фестивалі кожен має право голосу.

— Тоді говори за себе.

— За себе і говорю, ясно тобі? — Йостек викинув руку з відстовбурченим вказівним пальцем. — Я цьому вашому екстрасенсові не довіряю. І добреньким я вас, Аліку, зовсім не вважаю, можете не прикидуватися.

Звідки у вас, Йостеку, стільки злості?

— Звідки треба. Не прикидайтеся святеньким, шановний. Ми одне одного зовсім не знаємо. І я, приміром, навіть уявлення не маю, ким тут хто є насправді, а хто кого із себе корчить. Без образи, але то є так. А те, що тут дехто говорить, не дуже мене переконує. Весь цей шаманізм. Ці фокуси. Балаган. Не люблю балагану.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка