Любко дереш



Сторінка14/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

В підвалі біснується натовп. Ми протискаємося крізь гущу розпашілих тіл, наші рухи схожі на рухи пластикових ляльок. Мовчки сідаємо у самому кутику приміщення й мовчки палимо цигарки. Я дивлюся на мобільний: 20 пропущених викликів, з них 11 — Йостек, 7 — мама і 2 — тато. Та головне для мене зараз час. Від моменту ін'єкції пройшло якихось п'ятдесят хвилин. А здається — вічність.

Починає грати повільна музика з приємним заколисуючим ритмом, і Лорна тягне мене танцювати. Це щось депресивне, з надірваним жіночим вокалом. Йостек збирає таку музику.

Лорна обіймає мене за талію, а я її — за плечі. Ми похитуємося в такт і поступово тулимося одна до одної все тісніше. В темряві клубу на нас ніхто не звертає уваги. Я відчуваю, як енергетичні потоки проходять крізь нас. Лорна свята, — знаю я.

Я буду такою ж, — вирішую я.

Цілую Лорну взасос.

Коли танець закінчився, я відчула себе майже в нормі. Був дивний похмільний стан, але він не впливав на те, як і що я роблю. Я сказала Лорні, що їду додому. Вона ніжно обійняла мене на прощання (все-таки загальмованість триває). Дорога додому нагадувала пробудження із затяжного, насиченого сну.

Поки я підіймалася сходами на свій сьомий поверх, з мене вивітрювалися всі мої уявлення про те, як я (нова я) тепер повинна поводитися з батьками і взагалі зі світом. А коли я дзвонила у двері, то відчула себе вже геть старою собою. Заляканою і скутою.

Удома, поки я роззувалася та скидала пальто, мені виписували по всіх фронтах. Все було навіть гірше, ніж я чекала. Бабця злягла в ліжко з серцем — розхвилювалася, що мене довго немає. Бабця вирішила, що я вагітна від когось непутящого і боюся признатися їм, тому втекла з дому. Цю версію, поки мене не було, вона постійно прокручувала батькам вголос. Мама вже плакала, тато був заведений. Але я не мала сил щось пояснювати їм. Пішла у ванну, вмилася. Пішла на кухню, почала собі гріти їсти.

Поки я їла, на кухню прийшла мама. Сіла на найнижчий стільчик (такий, для ніг) і стала дивитися на мене знизу вгору повними сліз очима. Я не зважала. Мама, побачивши, що я не звертаю на неї уваги, стала шльохати носом, почервоніла і розревілася. Я не витримала і сіла біля неї на підлогу, щоб бути ще нижче, ніж вона, і самій дивитися на неї знизу вгору.

— Мамочка, — заспокоювала я її, — все буде добре. Зі мною все в порядку...

— Ти куриш? — спитала вона крізь сльози.

Сьогодні вперше курила, — призналася я.

— Скажи мені, тільки чесно: ти вагітна?

— Ну що ти, мамочка! У мене якраз сьогодні перший день!

— Ти була з хлопцем?

— Ні! Мамочка, ти що! Я була з подругою! Мама наче трохи заспокоїлася.

— Жанночка, ми так хвилюємося за тебе. Ти ще така маленька.

— Не хвилюйтеся, мамочка!

— Ми так хвилюємося за тебе! Так хвилюємося! — мама прикрила рот рукою і знову почала плакати.

А далі я пішла до себе. Мама з татом лягли спати, і бабця нарешті заснула. Тоді я тихцем вийшла на кухню, відкрила кватирку і закурила. Набрала домашній номер Лорни.

— Ал-ло? — сонно протягнула Лорна.

— Привіт. Це Жанна. Я тебе люблю...

— Хороша історія, — каже Віра. — Мені сподобалась.

— Але це тільки початок. Через день ми знову зустрілися з Лорною, і вона сказала, що її маму поклали в лікарню, і я можу пожити в неї якийсь час.

— А що, в неї тата не було?

— Ні. Вона з чотирьох років росла без тата. А з мамою трапилося щось серйозне. Лорна така, що від неї неможливо нічого випитати, якщо вона не хоче казати. Я тільки зрозуміла, що Лорна з мамою не ладила. У себе вдома я пояснила, що хочу пожити з подругою. Вони — мої домашні павучки-упирята — звикли, що їх мовчання, яке нормально мало б символізувати їхню згоду на мою волю вирішувати самій, насправді означає засудження мого вибору. Але я вже на ці натяки не зважала. Спакувала речі, конспекти і поїхала ввечері до Лорни.

Її квартира справила на мене незгладне враження.

В тій хаті панувала атмосфера, як у кошмарному сні, де ще нічого не трапилось, але скоро трапиться. Якась напруга у повітрі. Коли я переступила поріг, мені здалося, що тут особлива тьмяність світла. Лорна швидко потягнула мене на кухню. Мені відразу ж упали в око кілька використаних шприців — вони лежали на холодильнику, на підвіконні, а на столі десь чотири ватки з обламаними кінцями ампул впереміш з крихтами хліба й недопитими горнятками. У заваленій горою немитого посуду кухні висів тютюновий дим. Видно було, що тут постійна неохайність — не тільки за відсутності господині. Я зрозуміла, що Лорна з мамою живуть значно бідніше, ніж ми.

Лорна налила води у кавоварку, досипала свіжої кави і почала порпатися в холодильнику. Магнітофон на підвіконні грав щось жваве й крикливе. В цій обстановці я почувала себе некомфортно. Я почула, як у сусідній кімнаті хтось щось сказав, і спитала:

— У тебе є гості?

Лорна припинила вовтузитися в холодильнику.

— Немає.

Я чомусь стрепенулася.

— А хто в тебе у сусідній кімнаті?

— Нікого. Кіт.

Але кіт (звичайної дворової масті) сидів біля батареї й дивився крізь стіну в сусідню кімнату.

Лорна буркнула щось типу: «Заїбало, блядь» — і зробила музику гучніше. Чомусь мені стало страшно.

— Карочє, є борщ. Є гречка. Є консерва, — вона витягнула з холодильника у зворотному порядку консерву ставриди, банячок з гречкою і борщ. — Зроби з цим щось.

Я поставила борщ грітися і спитала, де можна переодягнутися у щось хатнє.

Лорна повела мене вузьким коридорчиком до своєї кімнати, торкаючись по ходу різних дверей і бурмочучи: «Тут ванна. Тут параша. Тут Машка спить. Туда не ходити. Тут моя кімната». Я опинилася у захаращеній комірчині, посеред якої стояло старе пружинне ліжко з неприбраною постіллю. Підлога була завалена книжками, компактами й касетами впереміш із брудним (або майже) одягом, скрученим у клумки. З дешевої люстри звисала якась химерна «прикраса» з капронових пляшок. Я встигла побачити ще щонайменше дві зігнуті пластикові пляшки, з яких безумовно курили драп.

— Дати тобі одяг? — спитала вона.

— Не треба. Чому в тебе такий безлад?

Лорна змовчала і тільки дивилася, як я переодягаюся. Від тьмяного світла в цій хаті мені почали боліти очі й голова.

Атмосфера квартири давила на мене. Хоча магнітофон на кухні грав майже на повну гучність, мені здавалося, що він звучить десь дуже далеко і не здатний збовтати цю в'язку тишу, на яку, мов на липучку для мух, падали і залипали звуки. Поки я переодягалася, Лорна стояла поруч, підперши стіну, й дивилася на мене спідлоба. Я дещо демонстративно скинула трохи тіснуватий ліфчик і повернулася до неї. Нібито роздивлялася, де лицьовий бік футболки. Нібито це нічого не означало.

— Тобі подобається дивитися на мене? — спитала я з напускною грайливістю, тому що насправді мені було дуже незручно під її поглядом, що ковзав по моєму животу, по персах, по шиї.

Лорна змовчала. Поки я одягала футболку, вона озвалась, передражнюючи мою фальшиву інтонацію:

— Тобі подобається прикидатися дурочкою?

У грудях запалала образа. Я відчула, як червонію. За кого вона мене має?

— Чому ти все тримаєш в собі? — спитала вона після ще одної паузи.

Я відчула, що на мене психічно давлять. Сіла на край ліжка, стримуючись, щоб не розплакатись. Я йшла до неї, як до коханої людини, а вона зі мною...

— Ти не можеш бути щирою. Ти фальшивка, — сказала вона.

— Іди нахуй, — не втерпіла я і враз відчула, як стало легше. Між нами спалахнув контакт, і напруженість з боку Лорни зменшилась. Пітьма, що наповзала на нас із тьмяного світла кімнати, наче відступила.

На кухні ми мовчки їли борщ. Я думала собі, що для Лорни важливим поняттям був «контакт». Я часто чула від неї це слово в дуже різних випадках. Фактично, вона завжди керувалася «контактом», пливучи у людському морі, без жалю посилаючи нахуй усіх, з ким у неї цього «контакту» не було. Контакт — це щось особливе у стосунках, тонкий момент взаємної довіри. Людям, з якими в неї контакт, Лорна давала певного роду аванс на спілкування. Лорна казала, що зі мною в неї контакт і вона «відчуває мене». Інакше ніколи б не запросила сюди, на квартиру. Лорна справді тонко відчувала мене. Вона відчула, що я була несправжньою в своєму недоречному кокетстві. А коли я повелася спонтанно, послала її, вона вибачила мені. Тому я знову подумки настроювала себе бути відвертою, без штучності. По-справжньому і глибоко.

Однак мені хотілося, щоб не я одна була такою відкритою. Я хотіла, щоби ми з Лорною могли спілкуватися нарівні. Коли ми сіли пити каву, я попросила її:

— Розкажи мені про своїх дівчат. Йостек казав, у тебе їх було кілька.

Але Лорна була якась не та. Вона тільки махнула рукою і скривила міну, буркнувши:

— Не хочу.

Щось її турбувало, вона ніби дослухалася до чогось...

Коли я почула, як у коридорі скрипнув паркет, мені по шкірі продер мороз. Стало лячно. Лорна дивилася на двері в коридор. Здавалося, її вуха ворушаться майже так само, як у кота, що насторожено вдивлявся туди ж.

Тепер скрипнув паркет у сусідній кімнаті. Там хтось був.

З крана дзюрчала вода. Я його швидко закрутила. Прибрала гучність у магнітофоні й стала прислухатися, чи не почується той звук знову. Лорна дивилася тепер на мене.

— Хто там у тебе? — спитала я, відчуваючи, як наростає в грудях страх.

Лорна мовчала.

У квартирі ще більше потемніло, стало майже так сутінково, як буває, коли от-от знепритомнієш.

Знову щось шаркнуло в кімнаті за стіною і скрипнула підлога.

— Це миші в тебе... — почала я з полегшенням, аж коли знову рипнуло, на цей раз твердо. Як від поступу важкого чоловіка. У мене заворушилося волосся. Лорна вхопила мене за руку і стиснула так сильно, що я ледь не закричала. Її губи напружились, вона незмигно дивилася на дверний отвір.

— Дай звук в магнітофоні, — процідила вона крізь зціплені зуби.

Але мене мов паралізувало. Магнітофон стояв за метр від мене, та я боялася потягнути руку до нього, боялася відірватися від Лорни. Тут я побачила у віконній шибі віддзеркалення порожніх коридорних дверей, і це налякало мене більше, ніж аби я там вгледіла чиюсь постать. Я пискнула й притиснулась до Лорни.

— Сука, блядь, Жанка, включи звук в магнітофоні, дура йобана, блядь...

Цього разу я без роздумів ввімкнула звук на повну котушку — і дурнуваті електронні чвакання японського хіп-хопу ввірвалися у згусле повітря кухні.

— Ходять тут всякі, блядь, — поцідила Лорна, все ще дивлячись на двері в коридор. — Потім труси пропадають.

Дурна фраза насмішила мене, і я коротко реготнула. Страх не минув, але смішно стало теж. Кіт змінив позу, сів стовпчиком і обгорнув себе хвостом. За якийсь час він ліниво потягнувся лапами і пішов понюхати — чи щось нового, бува, не з'явилося у його мисочці? Лорна підхопила кота на руки, стала тулити його до себе, цілувати йому морду, примовляючи щось пестливе. Кіт терпляче, хоч і з помітним презирством, приймав поцілунки, поки врешті не вирішив, що з нього досить, і не втік прямо з рук десь у темряву коридору. Особисто я переступити поріг кухні все ще не зважувалась.

— Що то було... кгм... можеш сказати? — видавила я з себе хрипко.

— То було... кгм... йобане чмо, — відповіла вона, копіюючи мою хрипоту, і ми розреготалися. — Будеш кетамін? В мене є.

— Може, не треба нині? — несміливо попросилася я.

— Як хочеш, — відповіла Лорна збайдужілим тоном, наче я вмить стала для неї безінтересною.

Її синьо-зелене обличчя наштовхнуло мене на висновок, що з часу, як її маму поклали в лікарню, Лорна собі в кетаміні не відмовляла. Того вечора вона більше про кетамін не згадувала і, слава Богу, без мене колотися не збиралась.

— Не колися більше, — сказала я їй того вечора. — Тобі це не потрібно.

— Це не твоя справа, — відрубала вона. — Розкажи мені про Йостека. Тобі подобалося з ним трахатись? Як ви з ним це робили?

Мені здавалося несправедливим, що я повинна вивертати душу, а Лорна нічим не ділиться. Я знову спробувала повернути нас до якогось паритету.

— Я розкажу. Але ти мені теж мусиш щось розказати.

На що Лорна відповіла:

— Ти торгуєшся. Ти хочеш бути щирою в обмін на щось. Ти корислива брехуха, Жанка. Коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто на цій планеті, обіцяю тобі. Від моєї правдивості роздеруться небеса.

— Я, може, теж буду щирою, коли прийде момент, а не коли хтось буде просити.

— От зараз ти вже лукавиш. Ти не будеш щирою.

— Звідки ти знаєш? — мене її впевненість напрягла.

— Бо ти не вмієш бути щирою. Тобі треба вчитися біля мене. Я вмію. І коли прийде момент, спонтанний момент, я буду щирою. А ти в цей момент будеш із пальцем в жопі. Ясно?

— По-моєму, ти хитруєш, — сказала я, бо справді, ця її позиція мені здавалась непрозорою.

— По-моєму, це ти хитруєш, — відрубала вона. — Я свята. Я твоє дзеркало. Розумієш? Я бачила Бога й ангелів. Тепер я чиста. В мені ти бачиш свої недоліки, не мої. Ти зажата. Ти обманщиця і хамелеон. Я витягну всі твої недоліки на поверхню.

Ти побачиш, що ти в гріху. Коли ти переконаєшся, що погрузла в гріху й фальші, то зможеш змінитися. Зможеш бути, як я — відьмою. Святою. Ким завгодно. Я почула себе несправедливо ображеною.

— Ні, Лорна. По-моєму, ти граєш на почуттях. Ти добре знаєш, ти для мене дуже важлива, і користаєшся цим.

Вона презирливо гмикнула.

— От бачиш?! Так ти захищаєш свої слабкості. Виправдовуєшся. Ти не живеш по закону відьом. Ти обдумуєш все наперед. Ти будь-що хочеш перемогти... Ти фальшивиш. Коли ти фальшивиш, у нас пропадає контакт.

Це були страшні слова. Вони ранили в саме серце. Горло стиснулося від сліз.

— Ну чого ти така зі мною? — видавила я крізь плач. — Чого ти така зла?

— Серце Бога далеко. Не збагнути його простим смертним.

Я втратила над собою рештки контролю і розридалася. Та Лорна й не думала втішати мене. Я заридала ще гіркіш і пересіла з табуретки їй на коліна. Я хотіла стати маленькою-маленькою, щоб вона мене могла тримати на долонях і колисати. Я панічно обіймала її, боялася, що вона буде відпихати мене — й тому тулилася ще сильніше. Лорна стримано пригорнула мене, стала гладити по голові, примовляючи: «Все буде добре. Головне — бути чесною із собою... Головне — бути чесною, не стидатися того, чим ми є...»

Ці слова подіяли на мене, як удари батогом, і я мало не завила з муки, яку мені з невідомих причин завдавали ці слова.

— Не м... у-уч м... е-ен... н... є — схлипувала я крізь ридання.

— Ти сама себе мучиш. Я допоможу тобі, якщо ти хочеш подолати це. Скажи, ти хочеш, щоб я повела тебе до світла?

— Н... н... е-езн... н... а-аю.

— Жанка, ти уникаєш відповідальності. Скажи твердо: так чи ні, щоб я знала, як нам дальше будувати стосунки.

Я знову завила. Як нам дальше будувати стосунки... Ці слова мене вбили. Я вже не могла більше плакати, я тільки здригалася в колючих, твердих-твердих обіймах своїх ридань.

— Д... го-гоб... ре. Добре.

— Тобто так?

— Та-... га-га... ак.

— Що так?

— Проведи... — схлипую. — Проведи мене до сві... гі... гі... світла.

Лорна усміхнулася, і враз її обійми перестали бути чужими й холодними. Я відчула, як мене переповнює її любов. Я майже очима побачила, як її любов у вигляді білуватого світла входить в моє тіло. Прилив гострої ніжності до Лор-ни пройняв мене — від самого нутра й аж до пальчиків на ногах. Я почала пристрасно обціловувати її обличчя, губи, очі, чоло, волосся. Тепер я плакала від радості. Все буде добре. .. Все буде добре...

Ми лягли в одне ліжко, накрилися однією ковдрою. Під ковдрою Лорна зовсім... зовсім не лякала мене. Вона була там як дитина. Я її обійняла, а вона обійняла мене.

— А йобане чмо сюди не зайде? — спитала я пошепки.

— Ні, — відповіла вона, теж пошепки. — Сюди — ні.

І ми притиснулися одна до одної ще міцніше.

Вранці наступного дня ми вмивалися разом і Лорна сказала мені:

— Я зрозуміла корінь твого фальшу. Ти дуриш людей своїм виглядом.

Вранці я сприймала такі заяви спокійніше. Тому тільки поцікавилася, з чого вона це взяла.

— Ти створюєш в уяві людей оману своїм одягом. Своєю зачіскою. Макіяжем. Ти хочеш, щоби тебе приймали за іншу, ніж ти є. Це обман, а всякий обман служить сама знаєш Кому. З цим треба покінчити. Подивись на мене. Яка я всередині, така і назовні. Я не соромлюся цього.

Я в цей час милася перед нею в тазику. Я робила це демонстративно, показуючи, що мені не залежить на її думці (тобто не обманюю себе, що це має якесь значення) й що мені справді хочеться в глибині душі, аби вона бачила, як я це роблю.

— Що мені треба зробити? — спокійно спитала я.

— Постригтися. Відмовитись від макіяжу. Змінити стиль одягу. Наразі цього досить.

— Тобі не подобається довге волосся?

— Воно брехливе. Давай я підстрижу тебе. — І Лорна, як була мокрою й голою, вискочила в коридор і повернулася з ножицями.

— Ой, що ти надумала?.. — я навіть не встигла заперечити, коли побачила в її руці добрий шмат свого волосся. Фіть-фіть — і ще пару пасом впало на підлогу ванної. «Я буду чесна із собою, я це витримаю», — повторювала я, поки Лорна карнала мене на свій розсуд.

Те, що вийшло з-під її чикання, викликало в Лорни захоплений зойк, схожий на крик якогось птаха.

— Модно! — викрикувала Лорна, захоплена моєю новою «фризурою». — Вау, як модно!

Якщо їй подобається, значить, мені теж подобається, думала я, дивлячись в люстро на жалюгідні пістрюхи, що стирчали нерівними кінцями на всі боки моєї голови.

Далі прийшла черга одягу. Вибір Лорни впав на зелену сукню її мами із старомодної дешевої матерії. Сукня сиділа на мені не найкращим чином, особливо обвисаючи на животі. Я поглянула на себе в дзеркало й вжахнулась. Це була катастрофа. Якби Лорна сама не вдягалася так само божевільно, я подумала б, що з мене безсовісно знущаються. Дякувати Богу, Лорна дозволила взути мені мої мешти.

Ми домовилися зустрітися після пар, о пів на п'яту, біля театру юного глядача, де в Лорни відбувалися репетиції. Лорна ходила до театральної студії. Після репетиції ми з нею мали піти до якихось приятелів «слухати музику».
Такого сорому, якого я зазнала в університеті через свій вигляд, за своє свідоме життя я ще не мала. Я ледве стримувалася, щоб не зірвати з себе цю дурну безформну хламиду, яку до мене носила стара, некрасива жінка. Мені здавалося, ніби мене вигнали з хати батьки і я бідую, ходжу по людях, вдягаючись у чуже дрантя. Я хотіла додому, хотіла знову стати собою, заплести волосся в косу...

Коли я згадувала, що Лорна постригла мене, на очі наверталися сльози. На мене і так витріщався весь потік. Я стримувала себе, ховаючи обличчя в долоні. Коли сльози відходили десь вглиб каналів, я знову могла відкрити обличчя.

На перерві я чула, як мене обговорюють хлопці. Ключовим словом було: дура довбанута. «Боже, як мені це стерпіти?» — питала я себе. Але твердо вирішила пройти цей шлях.

На мобільний продовжували приходити виклики від Йостека, валили есемески. На дзвінки я не відповідала. Повідомлення холоднокровно стирала, не читаючи. Я вирішила йти до кінця.

Але не витримала, одягла пальто і так просиділа всю третю пару в душній аудиторії. Згадки про Йостека, що зринали у зв'язку з цим пальтом, роздирали мені душу.

Коли ми зустрілися з Лорною, я зрозуміла, що боюся сказати таке, що може їй не сподобатися. Боюся зрадити себе чимось. Це було явним ухиленням від відьомського правила, та я не могла нічого зробити із собою, тому вирішила бути чесною принаймні в тому, що я безсила щось змінити на даний момент.

Ми мовчки йшли у невідомому мені напрямку — звісно, вела Лорна. Я хотіла порушити мовчання, хотіла поговорити про щось тепле й добре, що було між нами вночі. Ніяких ніжностей — але, безумовно, певний контакт був.

— Мені було дуже добре з тобою вночі, — сказала я.

Лорна гмикнула. Сьогодні вона була похмурою, навіть чимось озлобленою.

— Лорна, я тебе... я тебе дуже люблю... Вона знову гмикнула.

— Але ти деколи така далека...

Лорна не відповідала. Важкий тягар знову здавив мені груди. Раптом я здогадалася, в чому може бути причина похмурого настрою Лорни.

— Це через Йостека? — спитала я.

— Сука, блядь, я йому покажу, — процідила вона з ненавистю.

— А що він тобі тоді сказав?

— Не важливо. Гемор мені заплатить за це.

Лорна називала Йостека не інакше, ніж Геморой. Я особисто з Йостеком вирішила перервати всі стосунки. Лорна ж про щось із ним бурхливо листувалася. Іще вона обмовилась, що випадково перетнулася з Йостеком на вулиці. Саме ця зустріч і стала причиною Лорниної люті.

Мене дивувало й непокоїло те, як швидко близькі їй люди ставали об'єктами її ненависті. Від цього я почувалася невпевнено. Захотілося змінити тему.

— А хто ці друзі, до яких ми йдемо?

— Ми йдемо до одного. Всі решта пустишки. Він відьмак. Дуже крутий відьмак.

— Можеш розповісти мені, що це в тебе вчора по хаті ходило?

— Можу, — як не дивно, озвалась вона. — А що ти хочеш почути?

Я згадала паралізуючий жах, який накотив на мене, коли щось ходило в сусідній кімнаті, а потім по коридору.

— Воно живе в тій кімнаті, куди ми не заглядали?

— Ага. Але вночі воно виходить.

— Воно небезпечне?

Лорна поглянула на мене своїми дивними, по-котячому зеленими очима...

— Воно шумить вночі. Моя Машка дуріє від цього. Ми спимо при ввімкнутому світлі.

— Це через нього твою маму в лікарню поклали? Вона задумалась.

— Можливо... Деколи воно торкається тебе. Коли ти спиш.

Більше мені говорити на цю тему не хотілося. Якось дуже виразно пригадався той холодний кошмар, до якого я доторкнулася в неї на хаті. Подумала, що сьогодні знову доведеться ночувати у Лорни, і зробилося по-справжньому лячно.

Я спробувала забути про страх, переключити увагу на зовнішній світ. Ми йшли старою вуличкою. Синьо-сірий колір кам'яниць контрастував із яскраво-жовтим кленовим листям, що ледь не по коліна завалило тротуари. Листя приємно шурхотіло. Чомусь я подумала, якою ж мусить бути хороброю ця Лорна. Щодня вона повинна повертатися у квартиру, де накочується дикий, крижаний жах чогось потойбічного. Тепер я хоч трохи розумію, чому вона така дивна. І від чого вона тікає в кетамін.

Я сплела свої пальці з її, а потім швидко нагнулась і поцілувала в губи. Лорна усміхнулась. Контакт! Ми йшли, тримаючись так за руки, вздовж важких сірих стін, шурхотіли листям під навислим небом. Зараз «йобане чмо» здавалося нестрашним, але його реальність, його небезпечність робили світ моторошно-таємничим. Це осіннє світло, ці хмари, це листя — все дихало загадковістю.

Ми завернули у пропахлий котячими сцяками двір і піднялися по сходах на третій поверх.

У квартирі вже було п'ятеро людей: троє чоловіків і дві дівчини з жахливим макіяжем. Чоловіки, хоча на вигляд різні, все ж мали дещо спільне. Напевне, то був певний вираз в їхніх очах або відтінок шкіри... Принаймні щось групове було виписано на їхніх обличчях.

Вся компанія розмістилася на великій канапі й двох фотелях. Вони курили цигарки, струшували попіл у переповнену попільничку, що стояла на низькому журнальному столику між фотелями й диваном. Поряд лежала запакована пачка шприців і розпечатана коробочка з ампулами. Я здогадалася, що це кетамін. З потужної «аудіовежі» неголосно лунала похмура тягуча музика, сповнена жіночого вереску, металевого брязкоту, неприємного скреготу й моторошних відлунь.

Я одразу відчула, що ці люди настроєні проти мене. Я між ними чужа. Лорна — своя, а я — зайвий придаток. Але я вже не могла опиратися ситуації. Я привіталася. Всі кивнули у відповідь. Ніхто не представився і не спитав, як мене звати.

Чоловік, якому вже було десь під п'ятдесят, почав ладити шприци. Він був на двадцять — двадцять п'ять років старшим за інших, але вдягався, говорив і поводився приблизно так само, як і ті, молоді. Ще раніше я збагнула, що то і є «відьмак», про якого казала Лорна. Нічого дивного в його некрасивій зовнішності я не помітила, та все ж вчувалося щось недобре довкола нього.

Розмовляючи з Лорною, він дивився тільки на неї, я ж була пустим місцем. Говорили вони про Йостека.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка