Любко Дереш Культ



Сторінка6/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Коло вікна при спортзалі стовбичила група його майже ровесників, які робили тут невідомо що. Можливо, прийшли зустріти старих знайомих та відчути ностальгію за старими часами. Банзай підійшов до тусівки й привітався з кожним окремо. Він добре знав їх усіх — Ґаден, що не полінувався приїхати з утопічно нереального містичного Баден Ґадена — міста поетів, дармових гетер та антикваріату, Шкряб (він же д'Армограй), котрий розважав публіку необітницькою лірикою, Флойд Морфінський, Каспер, Несквік, Ржепа, Дімочкінс та Скід. Дімочкінс, представляючись, завжди говорив: "Привіт, мене звати Дімочкінс, я написав "ВОРС" і лабаю "Коноплю".

Зрештою, кожен із вас знає, хто такий Дімочкінс. Дімочкінса знають усі.

Хтось пустив чутку, що на виступ має прибути сам Влодко Реланіум (чи то пак, Данко Еленіум). Про всяк випадок, шанувальники захопили зі собою по збірочці його поезій у прозі для автографа.

Трішки потусувавшись зі старими друзями, Банзай зайшов до спортзалу. Відразу при вході стояла зграйка гопніків — пацанів та пацанок. Серед них була і Риба Сонце. Поки Банзай стояв коло дверей, вишуковуючи очима вільне місце, почув, як говорить леґендарна Іра Коркуша:

— А еті будуть? — Риба трохи відхилилася назад і зробила жест, що мав би імітувати рухи диск жокея на вечірці, котрий крутить вінілову платівку. В Іри це дуже нагадувало дівочу мастурбацію. Банзай зайшов, його зауважили, і балачка відразу ж затихла. За спиною почув голос Риби Сонце:



— Фу, нєнавіжу єго. Как наркаман.

Юркові замахав Діма, кажучи тим самим, що приготував містечко. Волею неволею довелося сідати в один із передніх рядів, зарезервованих для викладацької еліти та ведунів.

Усі повільно засмокталися у зал. На сцену вийшов пан Андрій; відкашлявшись, він промовисто замовчав.

Пан Андрій мовчав так довго, що, здалося, надумав повторити нашумілу п'єсу "3.24" (це коли піаніст нерухомо сидить перед фортеп'яном і виконує ТИШУ; ТИША, у свою чергу, виконується глядачами, їхнім бурмотінням, шепотом, плямканням, скреготом, рипінням крісел і т.д.); виявляється, він лише хотів, щоб усі заткнулися.

Нарешті стихло все, тільки було чути, як Дімочкінс тихенько підвиває свою "Коноплю" десь у задніх плебейських рядах.

Почалася довга, занудна, патетична, еклектична та вельми безсенсовна промова, що місцями через невдало гостру сатиру нагадувала викривальну філіпіку (учительки англійської мови, яких філіпіка викривала одну за одною, зривалися з місць і з плачами вибігали із спортзалу; пан Андрій лише знизував плечима, ніби кажучи: "Ох уже це жіноцтво!").

Призерам олімпіад вручили по конвертику з батьками Хмелями всередині, чемних погладили по голівці, а нечемним, як то кажуть, добре дали по сраці.

Далі почалися занудні й не дуже виступи різних класів, які збурили у Банзая емоції лише двічі.

Вперше — тоді, коли на сцену вийшло троє хлопців (добре відомий усім Юрко Ржепецький, автор слів, — серед них) і заспівало доброї повстанської пісні:

Десь під Львівським замком

Старий дуб стояв,

А під тим дубочком

Неформал лежав.

Він лежить, не дише,

Він неначе спить,

Золоті кучері

Вітер шелестить.

Як ти був маленьким,

батько хіпував,

У подертих джинсах

Містом вишивав.

Було вас у батька

П'ятеро синів:

Перший був скінхедом,

Другий — роккабіл...

Друга несподіванка була радше драстичною, аніж алеґоричною. Невеличкий хор хлопчиків переспівувався з невеличким хором дівчаток російською. "Падаждьом маю маму?" — запитували дівки. "Падаждьом. Тваю мать"... — відповідали хлопаки. Банзаю страшно захотілося кинутись на сцену й покусати зубами якомога більше співаків. Але так файно покусати, так, щоб потім шви накладали.

Шоб знали.

Поки все точилося мляво, Банзай пригадував учорашній вечір. Роблячи вигляд, ніби щось гризе його у шию, Юрко постійно крутив головою, шукаючи очима Дарцю.

Нарешті почалось ВОНО. Ведунка старшокласниця з 11 В оголосила, що зараз виступлять Роман Малаялам та Андрій Семпльований. Дівчина нахмурила чоло, потім трохи примружила очі, розбираючи назву номера:

— Експериментальний... альтернативний танок балет "Лісова пісня".



Після того буде читати свій вірш Андрій Семпльований.

Банзай враз перестав крутитися і випростався у кріслі. Він весь перетворився у слух і зір.

З динаміків захарчала зловісна музика. Це нагадувало звучання сотні включених дрельок, якими грають на електрогітарі. Юрко нутром здогадався, що то мила вуху Семпльованого "KMFDM".

З за куліс на сцену випливли Павук та Семпл, обидва переодягнені на мітичних пост панкових індустріальних створів — Чахлика Невмирущого та Вужика Вогнепального. Семпльований, що виконував роль Вужика, мав натягнутий на голову протигаз без фільтрової камери. Він люто крутив своїм хоботом, витанцьовуючи складні піруети. Павук, у довгій чорній накидці на голе тіло, почергово накладав на різні виступаючі частини тіла ґумовий жгут і прикидався, ніби робить собі укол брудним багаторазовим шприцом. Потім почав набирати з чашечки Петрі розведений водою кетчуп і порскати імітацією крові на Вужика, цілячись у скляні протигазові очі. Вони кружляли один навколо одного в експериментальному танку, а коли музика сягла апогею, перевернули столи зі шприцами та чашками Петрі й зникли за кулісами.

Весь зал сидів кам'яно тихо. Із заднього ряду почувся голос Дімочкінса:

— Скід, маєш шось покурити?..



Поступово барви повернулися на обличчя глядачів, і серця знову забились у тахікардійному ритмі. Але на сцену повторно з'явився Семпльований, правда, уже без протигазу та шприців.

— Віршик називається... — він несміло м'яв папірці в руках, — ммм... Мантра порту Ґоа. Ода останньому бітнику. Гм м м...



Семпльований набрав повні груди повітря і почав тягуче читати:

— Веселись у подяку, як джміль у баку, або ніж у сраку, радій запаху смаку й гіркоті гаку, молись морфієм, колись торієм, синьою манною і дикою Ганною, що на світанні у голому вбранні відкрила волання мастурбування та підглядання, на крові гадання про дивні тарени й прозорі терпени; у жодному разі у вузенькому пазі ерекція сильна, рефлексія пильна у важкому полі, на Голгофі, в стодолі, радіти спермі на свинофермі, що з'їдає дітей, де гриби проростають, волають, літають, блукають, кінчають сивими соплями сонних сичів. Старий, це такий різновид і підвид мудаків, козаків і гопів, що гопіють, потіють, блукають, літають і лають, і лижуть, ковтають солодкі сунички кліторів дівчат.



Тішся днем, їздь конем, лютим шорохом, сипся порохом, гаком баком скаком безнадії (нею наповнена шафка №2 в кінці по коридору). Коаксил, мастодонт, імбецил, правий фронт. Волокно рудих світанків від жовтої брами і Барми і поганої карми, від наглої смерти і паскудного жертя, від холодного сексу і прокислого кексу (не їж кекси; крем — це застигла бича сперма, вона гірчить і погано пахне); бажанням нидіти й проханням сидіти, сідати й стояти, ловити й лапати, любити блювати й блювати любов'ю й застиглою кров'ю від застарілих внутрішніх кровотеч і банальних втеч навсібіч. На всі бач. Так. Я бач', як вони кохались у ванній, у зимному стіканні крові між її кахлевих ніг.

Порт Ґоа, порятуй мене від параної.

Ви всі — Анти Ної, лиш я Гіпер Каїн

Порт Ґоа, візьми мене до себе. Від диких таїн смачних окраїн, ласі сідниці та лисі спідниці. Там сходяться її кахлеві ноги, як ножиці у пропасниці однокласниці, над прірвою і сонною видрою з мокрою гідрою, з гідрами днів у відрах дощів, нічних багатих плащів, що переслідують мене.

Порт Ґоа, порятуй мене від них. А від тих, хто притих і розпух, як отруйний пампух:

тебе проковтне лисий пастух, що протух, як євнух, як сертак (все не так!). Волопас, гідропонік та просто мудак

(однак таки так!).

Порт Ґоа! Візьми мене до себе!

Дімочкінс почав плескати лише третім. Його випередив Банзай. Знаєте, хто почав аплодувати першим?

Ґєник Брєвнов з 11 В.

5.

У п'ятницю, коли почався дощик, на Банзая знову найшла меланохлія. Він відчував, як колір настрою переростає зі сиво сірого до темно сірого, а там

(Корій, так само Корій)

вже згущується у чорний. Банзай повільно брів порожніми, як після чуми, вулицями й тихо дякував, що зараз його ніхто не рухає і не чіпає. Завтра буде концерт, завтра побачить малявку Дарцю... Але не скоріше, ніж завтра. До завтра ще можна померти кілька разів.

Дощ наче зупинився у часі. Замість нього у повітрі повис липкий від сирості туман. Туману якимось чином вдалося згущуватись синхронно з Банзаєвою меланхолією.

Зненацька Юрко зупинився і озирнувся навсібіч. У сірій емульсії топились навіть стіни будинків. Туман, як і час, розчиняє межі. Банзай глянув через плече. Якась заблукала тінь далеко від нього пірнула у мокру сірість. Попереду, здається, також промайнуло щось темне. Хідники встигли покритися тонкою сіточкою вологи, що осіла.

Такого, звісно, не буває, але Банзаю видалося, що з вікон будинків за ним пильно стежать. Він повільно йшов далі, прислухаючись, як росте тривога. Навколо нього було лише відлуння від обцасів черевиків.

(озирнися)

Він озирнувся. Позаду нікого не було, але Юркові видалося, що саме в цю мить щось прошмигнуло попереду. Банзай повернувся навколо своєї осі, й котроїсь секунди серце заскочило до нього в голову й почало бити з середини по барабанних перетинках. Бо саме в ту секунду він не міг розпізнати вулиці, на якій знаходився. Банзая накрила повна дезорієнтація, наче він щойно випірнув зі сну в незнайомому місці. Не було зрозуміло, повертає вулиця, чи все ж таки йде прямо. Асфальтовий хідник видавався не пласким, а покритим нерівномірними зморшками та опуклими хвилями. Але мана відразу щезла, і Юрко впізнав вулицю Щорса. Туман приносив невідомо звідки надзвичайно низькі, тому й малопомітні вібрації, від яких свербіло в носі й сльозилися очі.

Він знову озирнувся.

Банзай пришвидшив крок і спробував заглибитись у себе.

(тоді не так страшно)

щоб налаштуватися на попередню прострацію, але відчуття

(Присутності)

зовнішньої обсервації не минало.

Юрко глянув через плече і відразу ж прямо вперед. Дуже легкі тіні пропливли углиб туманної завіси. У сутінковому мороці поповз легесенький ефемерний шепіт. Хоча, безперечно, це все здавалося. Банзай пришвидшив крок (тепер він мало не біг) і рвучко відчинив двері до будинку. "Ехо! — подумав він. — Відлуння від моїх кроків у тумані заломилось і перетворилося на шепіт... на гуркіт... правда? Ну правда ж?"

Він увірвався у студений коридор, освітлений однією кулястою лампою, що звисала з височенної стелі, і побіг крутими дерев'яними сходами, голосно гупаючи дубовими дошками. Зупинився коло ґотичного вітражу, що тягнувся барвистою вузькою смугою аж до піддашшя, і виглянув через прозоре скельце назовні.

Туман.

6.

Банзай зайшов у квартиру, кинув під стіну вітальні наплечник. Одна зі стін у кімнаті, якій вдавалося водночас бути Юрковим кабінетом, спальнею, читальнею, бібліотекою та вітальнею, ішла навскіс — третій поверх у цьому будинку був уже мансардним. Ця нахилена стіна була обшита світлими лакованими сосновими дошками. Решту стін він обклеїв нотами з партитурою "Летючого голландця" Ваґнера: коли Банзай пересвідчився, що кімната таки потребує побілки, а грошей на шпалери нема, він використав листки з нотами для оркестру. У нахиленій стіні, та ще у стіні поруч, були невеличкі вікна (якщо дивитись на будинок іззовні, то ці вікна можна знайти десь посередині даху). Під нависаючою стіною стояло його ліжко, під іншим вікном — робочий стіл. Під третьою стояла книжкова шафа.

Банзай пішов на кухню, зварив собі кави і закурив. Подумав, може то, розкурити кальян. Передумав і поставив грати платівку з "Креденсами" (сиріч "Creedence Clearwater revival"), куплену на вернісажі у старого знедоленого меломана. М'який ошпарок психоделу шістдесятих та древній рок н' ролець — власне те, що й потрібно у таку погоду, коли доводиться грітися на кухні при запалених пальниках газової плитки.

Випив каву з молоком, з'їв канапку й сидів. Слухав музику.

7.

Квадранс по сьомій хтось постукав у його двері. Від нежданного звуку Банзай здригнувся. Останнім часом він став на диво лякливим.

О тій порі надворі висів присмерковий туман. Знову постукали: у будинку, де Банзай винаймав помешкання, взагалі ніхто не мав дзвінків, хіба би інсталював собі сам.

Він підійшов до дверей. За ними стояла Дарця Борхес. Юрко прочинив двері та здивовано закліпав. Дарця дивилася на нього з під мокрого волосся сумними очима, з неї збігали малесенькі крапельки вологи. Від сирості волосся завилось більше, ніж звичайно. Дарця нагадала йому якогось безпритульного цуцика.

— Давай, заходь, — промовив Банзай.



Дарця роззулася, кинула свій наплечник у коридорчику і зайшла в його кабінет.

— Ух ти. Ну в тебе й кімната!.. — захоплено сказала вона і зробила те, що здивувало й добряче налякало Банзая. Вона не стала вивчати фурнітуру чи книжки; це Дарця зробила згодом. Першою справою вона підійшла до вікна у нахиленій стіні та виглянула на зовсім уже темну й наповнену туманами вулицю. Банзай зауважив, як напружувалось її лице, коли Дарця намагалася там щось розгледіти.

— Бачила шось на вулиці? Шось... гм м м... не таке? — спитав він, стоячи у дверях.

Дарця стомлено посміхнулась, відганяючи усі його тривоги.

— Нє а, просто вже темніє. Нічого не видно за туманом. Страшно було йти до тебе.



8.

Кухня у Банзая також була маленькою. Там була газова плитка, мушля для миття начиння, холодильник (такий, знаєте, низенький, округлий, старої конструкції), стіл та бамбетель з вишневою оббивкою. І одна шафа на посуд, муку та крупи.

Мала сіла за стіл, він дав їй горнятко чаю. Чай був міцний, кольору кори з ебенового дерева. Чай пахнув берґамотом, був гарячим і солодким; горнятко було великим, спеціально, щоб можна було випити півлітри чаю без доливання води та заварки. Це горня Банзаю зробили на замовлення: мало форму людського черепа, який люто шкіриться, з великим глиняним вухом на потилиці. Щоранку він пив із горнятка каву з молоком. Наразі Дарця лише з цікавістю розглядала пугар і гріла об нього долоні.

— Будеш їсти яєшню? — поцікавився він.



Дарця зиркнула на білий плаский годинник на стіні (пів на восьму) і ствердно кивнула. Банзай підрахував, що шлях звідси до коледжу займає десь із півгодини. Дарця прийшла квадранс по сьомій, отже, вийшла іще до вечері в їдальні. А отже, мій непутящий Уотсоне, мала вже голодна.

Дарця нічого не розказала, просто пила чай, підносячи череп до рота обома руками, і розпитувала у Банзая про всілякі дрібнички. Тим часом він смажив шестияйцеву яєшню "Кольт", підсипаючи туди всіляких трав та жмені тертого твердого сиру.

Мала сама дала тарілки й сиділа далі в очікуванні.

— Ти можеш заночувати у мене, — сказав Юрко обережно, думаючи про її наплечник та пожитки у ньому.



Вона широко посміхнулася.

— А ти думаєш, нашо я сюди прийшла?



9.

Десь посередині їхньої трапези зникло світло. Дарця розповідала, які негоди привели її до Юрка. "Задрали, бляді", — ну дуже вже хотіла сказати вона у двох словах, коротко і зрозуміло, без прикрас, якби не.

— Задрали. З а к у м а р и л и, — підсумувала вона.



Звісно ж, мова йшла про гуртожитський соціум.

— Я в тебе заночую до завтра, гаразд? — спитала вона вкрадливо, дивлячись на Банзая, що сидів поруч на бамбетлі; "Ніби я міг би тебе вигнати", — подумав він. Всередині все горіло. Дарця штурхнула його під бік ліктем, вимагаючи відповіді.

— Угу, — закивав головою він, оскільки рот був напханий яйцем та плавленим сиром.

Потім Дарця взяла до рук свічку і пішла разом із Юрком розглядати його вітальню. Вона дивилась на касети та платівки, підходила до шафи з книжками. Кафка, Іздрик, Берроуз (правда, Вільям, а не Едґар Райз), і Керуак, Маккена і Сковорода, Гроф, Уоссон, Перфецький, Бах, Маркес, Воннеґут і Андрухович, і Беккет, і Покальчук і купа інших.

Дарця сіла за його стіл і заявила, що збирається зробити зараз всі уроки. Банзай знизав плечима. Ліг на ліжко й милувався її обличчям у світлі свічки. А потім вчинив украй непедагогічно, запропонувавши:

— Хочеш, можемо покурити кальян...



Дарця розвернулася на кріслі лицем до нього. Її очі запалали.

— Ка лья н? — перепитала вона. Тут же зіскочила з крісла й стрибнула до нього на ліжко.

— Давай! Банзайчику, давай покуримо... — вона пропхала руки між його спиною та ліжком, притискаючись у слабкому світлі до його грудей.

— Ну давай, Банзайчику, давай... гашиш? Анаша? Давай, чуєш?



Банзай обійняв її, і потік слів миттєво припинився. Дарця тепло дихала йому в губи. Він заглянув у її темні очі, очі лані, вогкі, блискучі очі, очі без дна, у яких дуже легко втопитися, очі без жодних запитань чи заперечень. У її очах він бачив щось, чого не було в погляді Солі: не прохання виграти її так, щоби потім було важко ходити, а лише бажання бути поряд із тим, хто не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. Дарця проповзла по ньому вище, тягнучись устами до вуха.

— Ну давай, гашиш, анашу, чи шо ти там маєш. Ходи, ну?.. — так само вперто нашіптувала вона, дихаючи прямісінько у вухо.



Із театральним стогоном зітхнув (він просто кайфував від малої) і, вставши, поліз у шафу за кальяном. Дарця, збуджена, пішла за ним.

— Оце він? — спитала Дарця шанобливо.



Зовні кальян дуже нагадував лампу торшер. Приблизно метр від землі, тонкий і вишукано високий, немов хлопчик катаміт у гаремі старого педофіла, з дерев'яною різьбою по корпусу. На самому чубкові була металева чашечка для тютюну та вугілля. Унизу була велика скляна посудина, що за формою нагадувала хімічу колбу. У колбі (із товстим склом) була вода, в яку з дерев'яної верхньої частини заходила металева трубка. Колба наполовину була заповнена повітрям, і від того повітряного прошарку тягнувся металевий трубчатий отвір; у той отвір вставлявся довгий смугастий шланг (фактурою він нагадував покриття електрошнура до праски радянського зразка). На кінці шланга був довгий позолочений, прикрашений різьбленням мундштук.

Дарця сіла на п'ятки й розглядала кальян, водячи по ньому пальцем.

— Ходи на кухню, — сказав Юрко. — Треба розпалити вугілля.



Він витяг із паперового мішечка кавалок кам'яного вугілля, з полотняного — посріблені щипці. На кухні він над полум'ям нагрів кавальчик, тримаючи щипцями над пальником, аж поки той не став вишневим у кількох місцях.

— Тримай, — сказав Банзай, коли вони вже знову були перед кальяном. Дарця слухняно взяла жарину і стала злегка дмухати на неї, підтримуючи червінь. Банзай тим часом натягнув на верхню чашечку фольгу з під шоколаду. Фольга мала багато пробитих голкою дірок; із внутрішньої сторони до неї кріпився згусток якось масної липкої речовини.



Коли фольга була щільно припасована згустком досередини, Банзай промовив:

— Клади вуглинку на фольгу, тим розпеченим донизу. Будемо розкурювати.



Дарця поклала вуглинку, як Банзай і просив; він тим часом сів на підлогу, застелену жорстим твердим килимом, і почав що було моці втягувати в себе повітря через цибух. Коли закрутилася голова, він передав цибух Дарці.

— Тягни.



Нарешті у темряві рознісся запах терпкого тютюну з яблуками. З вуглини завився стійкий димок. Поки мала ще тягнула, він відчинив вікно.

Кальян перенесли до ліжка, щоб можна було курити, сидячи на підлозі й опираючись спинами об його край. Банзай узяв із ліжка коцик — крім того, що з відкритого вікна тягнуло гірською зимною вогкістю, у квартирі було студено через відмикання опалення. Банзай накрив їх обох коциком і, тримаючи одною рукою мундштук, пояснював:

— Просто так передавати цибух не можна. Треба скрутити шланг у кільце, — він показав, як. — І я мушу тебе двічі постукати по долоні. Так во.

— То чесно такий звичай є, чи ти сам придумав? — спитала вона з лукавим виразом.

— Чесне слово.



Дарця притулила кінчик мундштука до губ і затягнулась. Розлився запах тютюнових яблук. Вона випустила дим ротом і передала шланг Юркові.

— А де ти його взяв, Банзайчику?

— В універі мав одного знайомого. З Дамаску. Гомік, розумієш? До мене замаланювався. А коли мав їхати додому, подарував його мені. Казав, що буде завжди любити...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка