Любко Дереш Культ



Сторінка13/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.55 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


До горла підкотився клубок нудоти. Хвилею накотився запах кадила і солодкуватий аромат гнилі.

Він вибіг із церкви, потрапивши під потужний снігопад. Сніг прочистив його свідомість.

Банзай / коледж

Він здивовано пройшовся порожніми коридорами. Від зрадницької тиші він увесь вкрився гусячою шкіркою.

На дверях пана Ярослава писало:

Sorry, Юрко. Я захворів, за мною приїхала моя киця.

+ Ярко +

Так, хімік занедужав; Банзай на черзі. Він роздягнувся, взяв книжку, яку мав повернути пані Держиславі Черевусі. Випив гарячого чаю і пішов. У грудях щось недобре булькало: видавалось, наче в легені налили добре горнятко киселю. Треба буде, мабуть, заглянути в медпункт до Аліски.

У пані Держислави була перерва. Вона тихо сьорбала гарячий чай і покусувала розмочене у ньому тістечко. Пила вона, певне, уже довго, бо уся поверхня чаю була вкрита набряклими крихтами. Під дошкою на підлозі стояв великий непрозорий кульок, напханий чимось вогким. Принаймні так то виглядало — у мокрих місцях целофан прилип до вмісту.

— А а а а а а! Юрко! Ну, заходьте, заходьте...



Банзай сором'язливо зайшов (такі теплі вітання завжди вганяли його у червінь), виставляючи поперед себе книжку: зразу видно, навіщо він припхався.

— Ісус се С солодкий, Юрку, як ви змарніли! — сплеснула учителька зморшкуватими руками. — Певно, десь, постійно недосипляєте? Але ж то в вашому віці себе треба берегти...

— Та так то воно й так... я вам книжку приніс...

Пані Держислава неуважно кивнула головою і полізла під стіл за якимось кульочком. Витягнула його, поставила перед собою, розгорнула його горлечко і зачерпнула чайною ложкою з під чаю порядну порцію землі.

Йому злегка відвисла щелепа.

— А шо то у вас... — поцікавився він. — Земля?..

— Та так... Мені той мій лікар понадавав купу таблєток, але я навіть їх не пробувала, бо і так вони ніц не помагають. Хоче той доктор, аби я вже скорше померла, жиби мати чистий спокій.

— Може, варто було почати з таблєток?

— А де я знаю... Я вже стара, таблєтки — то для молодих, а як мені та земля смакує, то чо я маю си відмовляти?

Банзай знизав плечима, в душі тихо мліючи.

— А то вам допомагає?

— А чи я знаю... помагає — не помагає, а до землі привикну. І так вже скоро мене поховають. Думаєте, я не знаю, жи мене тутай тілько з ласки тримають? Та той Андрій Ярославович тілько чекає, коли я вже спочину в Бозі...

Запала незручна пауза. Отак відразу ж утікати не випадало, тому Банзай знічев'я спитав:

— А де ваш кіт?



Пані Держислава насторожено поглянула на Юрка.

— А вам то яке діло? — спитала вона строгим тоном.



Банзай тепер взагалі не міг знайти собі місця. Пані Черевусі явно стало бракувати кількох клепок. Банзай глянув на картину з песиками, маючи намір піти геть. Учителька скористалася моментом і перетягнула чимось темним і вогким (целофан місцями поприлипав до вмісту) непрозорий кульок під стіл. Банзай зробив вигляд, що нічого не помітив. Але у старої не було достатньо сили, аби підняти мішок у повітря, тому на паркеті внаслідок перетягування кулька залишився кривавий дугоподібний слід — від стіни під учительський стіл.

— Е... Василь десь пішов, — виправилася стара пані й підсунулася кріслом на слід, пробуючи затулити його. — Я йому і їсточки принесла, а він десь поплівся... Вічно міняє собі колєжанок. То одна, то інша... Так хвилююся за нього, може, де під машину попав...



Вузесенька цівочка крові проклала собі шлях через пилюку з під столу до Банзаєвих ніг. Юрко опустив погляд. Закусив нижню губу і відсунув носак черевика. Цівочка текти перестала, але на кінці почала набухати блискучим червоним горбиком.

— Ну то я, певне, м м м, вже піду. М м маю, м м м м, зараз лєкції.

— Так так, ідіть, але дбайте за себе! Бо такі бліді як смерть! — стара пані підняла суху руку на прощання, а коли двері зачинились, незадоволено по старечому наморщила вуста і ввіпхала в себе чергову ложку землі.

4.

Аліска

— Запалення. Пневмонія, Юро. Ясно як Божий день. І п'яна коза допетрає. Моя вам рада — їдьте додому.



Юрко якось дуже невиразно покрутив головою, мовляв, може, і поїду, чом би й ні, провідаю стареньких батьків, погрію кості при домашньому вогнищі і таке інше.

Зрештою, Аліска не мала зараз наміру крутити щось із отим студентом, а тому особливої пильності не проявляла. Не маленький уже, може й сам про себе подбати.

Студент вийшов із її невеликого (не набагато більшого, аніж у її гостя) кабінетика, обережно затуливши за собою двері. Він виглядав надто втомленим і виснаженим, щоб реально оцінювати стан речей. У якомусь сплеску материнських почуттів на мить Алісці закортіло притулитися до того вимученого невідомо чим хлопця, обігріти його, напоїти липовим чаєм з медом, вкласти у тепленьке ліжечко і дбати, дбати, дбати про нього... але відразу ж відкинула такі непричесані думки пріч. І без денних марень у неї було багато чого до розмірковування.

Як, наприклад, їх надзвичайно цікаві за своєю природою стосунки з Нелею Лісункою, вчителькою укрмови, дружиною Полісуна, вчителя укрмови, внукою старої Лісунихи, вчителькою укрмови, невісткою старого Полісуна, вчителя укрмови, того Полісуна, котрий приходився двоюрідним внуком Андрея Сильвестра Полісуна, відомого народного вчителя з Карпат, свата зовсім іншого Полісуна, того, котрий мав п'ятьох синів Полісунів (до слова, усі вони виросли вчителями; усі, крім найстаршого, котрий ще підлітком пішов у тутешні ліси і не повернувся), котрий був правнуком древнього роду Полісунів просвітян, перші згадки про родину яких викарбувані на скрижалях Велесової книги.

Аліска сама не могла збагнути, як отака халепа трапилась. Вона з дитинства була слухняною дівчинкою, брала кожне батьківське слово на віру, шанувала старших, помагала меншим, зустрічалася виключно з акуратними чистенькими хлопчиками з порядних сімей і незаплямованим родоводом. А тут на тобі маєш.

Перші враження про коледж і його підозрілих, сумнівної чести мешканців були не найкращі. Як на Аліску, надто багато епатажу й одіозності. Чи як то ще називають. А тут на тобі маєш: таку фантастичну кобіту зустріла — пані Нелю Лісунку, вчительку укрмови.

Напочатку це було дивне захоплення жінкою — її манерами, її способом поведінки, її внутрішнім світом і способом сприймання світу зовнішнього. Пані Неля любила часом кинути під час балачки кілька недоречних фраз латиною, від чого Аліска просто умлівала. Або процитувати дзвінким голосом загорнутий віршик котрогось із когорти Розстріляних. Від останнього Аліска взагалі божеволіла.

А буквально два тижні тому Аліска якось так мимохіть усвідомила, що по самі рум'яні кінчики мочок вух закохана, точніше, ЗАКОХАНА у свою тепер уже подругу Нелю. Таке невинне розуміння стало мікрошоком для її міокарду.

Але Аліска справилась із цим ударом. На превеликий подив, вона стала зауважувати Знаки Уваги і з боку пані Нелі! А вчора (о Боже, Пресвятий Солодкий Ісусе, що було вчора!)... Вчора вони навіть цілувалися! (О Боже, її вуста були солодкими, як свячена вода!) Вже вечорілося, усі зайві вчителі втекли додому, подалі від ґрипозного вогнища й інфікованих вилупків, лише добра, елеґантна, ввічлива, спокійна, вихована, завжди уважна до неї пані Неля залишилася у нагрітому зграйкою лякливих калориферів кабінеті перевіряти зошити. Вона покликала до себе Аліску, от, мовляв, дві файні кобіти поп'ють кавці з печивом, поґавендять по душах, та й зошити простіше перевірити. Вже було добряче темно, проте пані Неля світла, поки пилася кава, вирішила не вмикати. Вони сиділи за першою партою, притиснувшись одна до одної (гра називається: "Мені зимно притулись до мене поміцніше"), хлюпали каву, тримаючи філіжанки двома руками нараз і хихотіли із будь чого, немов оті школярочки, що нахапались коноплі в туалеті. А потім вони нахилились перевіряти зошити (апогей вищеназваної гри) і, не змовляючись, почали аґресивно цілуватись, масно, вогко, покусуючи губи і переплітаючись язиками.

Як вам таке, пані та панове? Бо Алісці, наприклад, таке надзвичайно сподобалося. Та й пані Нелі, гадаю, теж.

І тепер Аліска сиділа за своїм столом, обрізаючи бритвочкою "СПУТНИК" краї шмату картону, з якого їй доручили зробити стінґазету про СПИД і святого Миколая (так уже співпало, нічого не поробиш). Нелі нинькай не було — у неї вихідний. Останні двадцять чотири години вона безупинно думала над своїм становищем. Також про Нелю і все, з нею пов'язане. Вона плавала в золотистих водах ендокринного кайфу і найбільше зараз хотіла знову посидіти з Нелею. І цілуватись. Дивне таке відчуття — ледь відчутний зуд у товщі шкіри лиця, у вишневій глибині вуст. Відчуття, яке має задовольнятися лиш одним способом — цілуванням.

У двері постукали, і за мить увійшов пан Андрій. Аліска тяжко зітхнула і натягла на лице передсвяткову і переддиректорську ґумову посмішку. До неї вже приходив нині один божевільний старий — викладач гишпанської. Цілу годину він торочив їй одне і те ж саме. Що він буцімто досконало вивчив пророцтва українського Нострадамуса Мусія Вернигори, і "там чорним по білому написано — нам усім тапочки!". Скоро буде кінець світу — у пророцтвах так і сказано, Кінець Світу. Сказано: коли Двоголового Орла осідлає Сіра Пуцька, коли Рудий Лев, народжений у рік Тигра, вимажеться власним гівном, коли м'явчання Лева огулить його рать, коли залізні тигри роздеруть тінь від Півмісяця — отоді вам усім великі білі тапки. Так писав Вернигора Мусій, видатний провидець. І так цитував його напівбожевільний єврейський гишпанець, прогулюючи свій урок в Аліски.

Пан Андрій широко посміхнувся, від чого в неї під шкірою забігали мурашки.

— Добрий день, як ся почуваєте? — спитав він тоном "Я з'їв твоє сало бо мав тебе в сраці". Пан Андрій виглядав сьогодні навіженіше, аніж будь коли. Він був хворим, температурив, мабуть, мав гарячку, можливо, тому й очі так виблискують, ніби діамантики на ратиці в диявола. Тримай себе в руках, дитино, і не дай собі наплювати в кашу, як казав її покійний дідусик. Рідкісної вдачі чоловік був, скажу вам. Помер від раку простати. Аліска так за ним плакала.

— Добрий день. Е... вам шось треба? — не втрималася вона.

Пан Андрій промовчав і сів на крісло поруч із медсестрою. Він глибоко втягнув у себе повітря, мов перед серйозним виступом перед серйозною публікою. Аліска переставила жіночу сумочку на інший край свого крісла, щоб якось відгородитися від директора. Заклала ногу за ногу. Склала руки на грудях і приготувалася слухати. Серце їй виразно шепотіло: "Той скурвий син прийшов не просто так. Стережися його, будь готовою. Щоб не було, як тоді".

— Розслабся, не денервуйся. Я прийшов просто поговорити з тобою. Даю слово, — пан Андрій відчепив її руку із самообіймів і поклав на стіл, накривши власною долонею. Аліска спробувала вивільнити її, але пан Андрій притис її сильніше.

— Пустіть! Пус...

Директор зіскочив з крісла і кинувся на неї. Аліска запищала, бо старий викрутив їй руку за спину і затис рота. Він вклав її на стіл.

— Добре, дуже добре... — просипів пан Андрій. Аліска звивалася під його тілом як вуж. Її очі от от мали вискочити з орбіт. Вільною рукою Аліска розмахувала у повітрі, цілуючи у лице ґвалтівника. Пан Андрій почав здирати з неї колготки. Аліска запищала дужче, але директор міцно притис її животом до стола. Він намагався здерти, як і капронки, її трусики. Дихав він тяжко тяжко, наче мав за хвилю померти від перезбудження. Дівчисько звивалось і викручувалось, проте доля його була вирішена наперед.



Аліска продовжувала пищати, хоча й усі звуки чавилися його пітною долонею на роті. Раптом збожеволілий погляд упав на лезо "СПУТНИК", яким вона хвилю тому відрізала нерівні краї ватмана. Вона спробувала вхопити його, але бритвочка була надто пласкою, щоб підняти її отак просто із гладкої поверхні паперу. Аліска стисла лезо двома пальцями, вганяючи гостре ребро собі під ніготь. Пан Андрій сапів і терся об неї пахом, іще не встигнувши скинути штани.

Кров з під нігтя порскнула на білу поверхню. Аліска закричала від болю (з під долоні вирвалось лиш слабесеньке бекання вівці). Вона махнула вільною, перемазаною струмочком крові, рукою по гарячій долоні пана Андрія.

— А а а а а а а! С с с с сука! С с с су...



Він заревів, немов кастрований кнур. Зразу ж відпустив руку Аліски, схопившись за свою. Поміж пальців текла його кров.

Дівчисько хутко розвернулося до ґвалтівника і навідліг полоснуло його бритвочкою.

Пан Андрій тепер уже завив із болю, заревів і застогнав. Аліска махнула лезом точно по його правому, довірливо розплющеному оку. Заточений метал розтяв рогівку, як теплий шматочок масла, відтинаючи при нагоді кров'янисті клапті повік. Рана в оці переходила в глибоченну канаву на переніссі, з якої потоком юшила кров. Десь там біло висвічувала кістка чола.

Він вив і гарчав, абсолютно ошалілий від болю. Око витекло прозорим кисельцем і змішалось із червінню. Аліска в трансі дивилася на це дике видиво. Її почав бити дріж. Іще три хвилини тому вона сиділа собі, мило мріяла, аж тут прийшов ОТОЙ, намагався її, пробачте, виграти, а вона... А що їй залишалося робити? Все правильно, на твоєму місці так би вчинив кожен. Тільки заспокійся і відклади бритвочку.

Аліска уся враз пополотніла, а зуби зайшлися вибивати дріж. Лезо випало із затерплих пальців. Вона затулила рот обома руками і почала тихо вити: у неї дуже повільно влилося розуміння того, що трапилось. Дівчина стиха підвивала у долоні. Пан Андрій продовжував ревіти бугаєм, упавши на її стіл.

Було двояке почуття: або підійти до нього, вибачити усі ті дурниці, які він наробив, перев'язати рани і сердешно вибачитись; або втекти, попередньо пописавши трішки на його лиці "СПУТНИКом".

Несподівано пан Андрій піднявся, глипнув на неї непошкодженим оком (Аліска доволі справедливо подумала, що тепер, можливо, коли старого засудять за спробу зґвалтування, на зоні його кликатимуть Циклопом) і поліз рукою в кишеню. Витяг звідти звичайний креслярський циркуль.

— Ходи но сюди, сонечко, — прохрипів він. Очевидно, наступив больовий шок, і зараз усі відчуття у директора сильно притупились. Він виставив цю ненадійну зброю поперед себе і пішов в обхід столу. Аліска запищала знову і замість того, аби втекти з кабінету геть, також почала обходити стіл, зберігаючи дистанцію. Вона тихенько схлипувала.

— Не чіпайте мене, вас тепер посадять...

Пан Андрій кинувся вперед, від чого дівчисько запищало знову. Але той біг зовсім не до неї, а до дверей. Підскочив до них і закрив на ключ.

Аліска нарешті втямила, як наївно потрапила у пастку. Пан Андрій витер великим пальцем слимачок крові, що збіг з ока під ніс. І кинувся на дівчину.

5.

Банзай

Банзай був у себе в кабінетику. Він ходив навколо крісла, що стояло посередині. У руці тримав велике горнятко, наповнене гарячим чаєм. Хворим треба пити багато рідини, а Банзай якраз і був хворим. І саме почав то відчувати.

Він ходив навколо крісла. У кріслі сиділа Дарця, тримала таке ж горнятко, по вінця наповнене міцним трунком. Власне кажучи, чай у неї був лише згідно з назвою: наполовину Банзай долив туди коньяку із кабінету Діми (у нього були ключі); ще капнув півложки валер'янки.

Руки Дарці помітно тряслися. Раз по раз вона шморгала червоним носом, з якого постійно текло. Ще Дарця часто кліпала віями, струшуючи з них великі, немов чудернацькі блискучі плоди, сльози.

Кільканадцять хвилин тому відбулася невеличка сценка. Не з розряду тих, що любила влаштовувати Соля; дещо іншого характеру. У Дарці трапився приступ істерики.

Юрко сидів у себе, розтираючи пучками пальців чоло, намагаючись якось стримати той біль, що намагався прорватися досередини. До нього увірвалася вона сама, цебто Дарця, біла, як стіна навпроти, із хворобливо червоними губами, такими, ніби щойно комусь перекусила шийну артерію. Навіть через майку було чутно жар її тіла. Скидалося на те, що й Дарці не фортунило.

Вона сіла на крісло поруч із Банзаєм, виклала руки на стіл, нахилилася вперед, щоб знайти його очі, й довірливо прошепотіла:

— Банзаю, тебе тут насправді немає! Це все сон! Я сплю і бачу сон, і мені снишся ти. Але сон не мій, а того козла, того придурка, того кретина на дверях, охоронця, Корія, чи як там його. Поняв? Ти не існуєш! Ти мені просто снишся. Я можу тебе послати, і мені нічого не буде. Я можу тебе вдарити, і мені нічого не буде. Я можу з тобою переспати, чуєш, сновида? Але мені все рівно ні фіга не буде за то. Я навіть не залечу! Поняв? Сновида дурна!



Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:

— Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!



Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.

— То не сон...

— Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!

— Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?



Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:

— Я зі сновидами не розмовляю.

— Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.

— Ти не маєш ніяких доказів.

— Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідомлюю.

— За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний...

— Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала...

— Ну і шо, — Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. — Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.



Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: "Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар... покажи, хто господар у хаті... Вдар — і в підвал. І там, у підвалі... одним словом, як тоді"...

Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, так що засвербіло у носі і страшно захотілося вибити на коліні оте вперте дівчисько,

(по писку — і в підвал)

показати, хто в хаті

(як тоді)

господар.

Раптом він і сам злякався своїх думок. Здалося, ніби вони прийшли звідкись іззовні.

Дарця подивилася на нього з під лоба. Нижня губа почала дрібно трястися.

— Сон, я сплю... тебе немає... Сон...

— Не сон, Дарцю, не сон...

— Заткни рило, сновидо! Тебе ніхто не питає!



А потім Дарця почала плакати. Точніше, надривно ревіти, розмазуючи сльози по цілому лицю, поскільки не мала при собі хусточки. Банзай згріб її руками, притискаючи до себе. Дарця спершу пручалась, але майже відразу перестала, лиш ревіла на все горло. Банзай міцно притискав її до себе, зачудовуючись до болю знайомим запахом дівчиська.

Треба віддати належне: плакала вона довго.

Банзай витер її обличчя рукавом своєї футболки. Дарця обвилася руками навколо його шиї і дивилася за вікно, де вар'ювала хуртовина.

— Все? Можеш говорити? — тихенько спитав на вухо Банзай.



Дарця кивнула ствердно головою, проте відразу ж розревілася знову. За кілька хвилин вона, врешті решт, виплакалась і заспокоїлась. Юрко запарив чаю, заскочив до Діминого кабінету за коньяком і валер'янкою.

Пили чай мовчки, кожен гадаючи власні важкі думи. Дарця відставила горнятко і залізла йому на коліна, знову обвивши Юркову шию руками. Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:

— Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?

— Зараз? — так само пошепки спитав Банзай.

— Та.

— Тут?

— Де завгодно.



Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.

— Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?



Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.

— Чому зараз нє? — все ще шепотіла вона.

— Є ше питання до вирішення. Та ти знаєш... я хочу піти з тобою, подивитися, шо за справа з тим підвалом. Всьо зводиться до нього, правда? Підвали. Корій згадував про нього, коли я накурився, мені також говорили про підвали. Треба сходити перевірити. Не більше, Дарцю. Якщо там буде заходити на шось серйозне...

— Як, наприклад, шо?

— Якшо побачимо там Корія.

— То що тоді?

— Тоді втікаємо. Якшо хочеш, тоді до мене...

— Та. Хочу. Посидь ше трошки зі мною. Обійми мене.



Що Банзай і зробив.

За вікном шаленіла хурделиця, а вони сиділи, обійнявшись собі, як малі діти, а потім трішки цілувались, зовсім трішки, майже пристойно. Майже.

Але їм було добре; незважаючи на всі події зовнішнього світу, їм обом було добре.

1.

Дарця
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка