Любко Дереш Культ



Сторінка1/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.55 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17



Любко Дереш

Культ



Аннотация
Перший роман молодого автора відразу набув розголосу серед читацької аудиторії, а в деяких колах, немовби виправдовуючи свою назву, став майже культовим. Напружена інтрига, динамічний сюжет, яскраві образи, вишуканий гумор — ось складові його успіху. В той же час «Культ» став своєрідним підсумком більшості літературних пошуків 90 х років минулого століття.
Любко ДЕРЕШ
Культ

Частина 1. АМАЛЬГАМА
1.

Багато хто запитував його, чи він, бува, не той Юрко Банзай. Ні, відповідав Юрко Банзай, посміхаючись. Ми навіть не родичі, — відразу ж випереджував наступне запитання.

Банзай учився на п'ятому курсі біофаку. Як одного з кращих студентів, його скерували на практику в один коледж, відгалуження від універу, на викладання біології у старших класах. Відверто кажучи, доти, доки Банзаю не сказали, як називається те місто, він навіть не підозрював про його існування. Мідні Буки.

Дуже далеко розташоване, їхати дві з половиною години, та ще й потягом, який зупиняється біля кожного стовпа, наче кобель спаніеля.

Банзай переїхав у Мідні Буки в кінці серпня. Він винайняв однокімнатну квартиру в старезній триповерховій будівлі. Страшна немов атомна війна бабця баптистка змусила передплатити їхній баптистський вісник, а заразом і місцеву ґазету "Патріот", де працював редактором її син. Ґазета не користувалася шаленою популярністю, проте хтось її та й купував. Часопис розповідав про найновіші рішення райради, міські новини. Не цурався й вічних тем: зґвалтування, вбивства, випадки розтління малолітніх та інші перчені штучки, які так подобаються пенсіонерам.

Ось уже тиждень, як він працював у коледжі. Навчання почалося 28 го, що само по собі було поганим знаком. (Завжди як не в людей, уже вкотре повторили собі під ніс учні.) Люди розумні рубали дрова і скуповували свічки перед тим, як ті різко подорожчають із першими вимиканнями світла. Зима обіцяла бути холодною, темною та безнадійною. "Принаймні, — подумалося йому, — у Мідних Буках не вимикають воду, на відміну від Львова".

Щоденно, крім неділі, Банзай виходив з хати з великим гірським наплечником за спиною. Хоча у "єрмаку" лежало всього кілька книжок, пара загальних зошитів та канапка з двома яблуками, він ніколи не проміняв би його на звичайну сумку, а тим паче на кульок. Юрко Банзай вірив у щирість слів Карлоса Кастанеди, а дон Хуан, незабутній учитель Карлоса, радив носити все виключно на плечах.

До речі, про яблука: Банзай прочитав, що піддослідні студенти, які з'їдали два яблука щоденно, почували себе набагато краще й інтелектуально вище за тих, котрі яблук не їли. Такі факти дуже пройняли Банзая, тому що він був якнайчуйнішої думки про свій інтелект і старанно плекав та зрощував його у сприятливому середовищі. Але загалом він був скромним хлопцем, і ніхто (за винятком хіба що однієї двох осіб) не здогадувався про глибинний символізм акту поглинання паперівок.

2.

Його тато хотів, щоб син пішов по батькових слідах і став юристом. Син, тобто Юрко Банзай, цього аж ніяк не хотів і потайки вирішив ще у восьмому класі, що набагато краще бути сільським вчителем біології, ніж нотаріусом чи ще якоюсь потворою. Поступлення на біофак стало першою справжньою тріщиною у їхніх і без того натягнутих стосунках. Усі наступні з'явилися в ході навчання, і тепер Банзай збирався приїжджати до тата й бабці лише за рештою речей. І не показуватись у Львові до Різдва. А ще краще — до Вербної Неділі.

3.

За часи навчання на біологічному факультеті Банзай тричі потрапляв у реанімацію.

Першого разу це сталося навесні першого курсу. Він намагався синтезувати LSD 25 із певного виду спорині — пліснявого грибка. Коли грибок було проковтнуто, у нього почалося сильне запаморочення. Банзаїв кращий кумпель — Сергій Мокоша, який усім представлявся як Дощ, — знайшов безтямного Юрка у квартирі на кухні. Банзай мав диявольське щастя, що забув замкнути двері.

Наступного разу, на другому курсі, він вирощував у себе вдома священні мексиканські гриби роду Строфарія, які нібито містять психотропну речовину псилоцибін. Експеримент не вдався, тому що замість чарівних строфарій у Банзая проросли бліді поганки. Після того, як його відкачали вдруге, Банзай дуже довго подумки (і дуже часто — вголос) кляв недбалість усього відділу мікобіології, всіх педантів аспірантів та всю кафедру з прибиральницями разом узятими.

Третій раз мало не став для нього фатальним. Це було якраз після Дня міста Лева на четвертому курсі, коли від нього пішла його кохана Соломія. Він з'їв три прекрасні екземплярчики мухомора червоного, якого, знову ж таки, виростив у домашніх умовах із крадених на кафедрі мікобіології спор. Він узяв на віру слова подружжя Уоссон, які стверджували, що мухомор є славнозвісною індуїстською сомою, і що гриб може подарувати незабутні психоделічні пережиття. Але на власне розчарування, окрім дивних великих барвистих плям, жодних інших галюциногенних переживань він не отримав. Коли різь у шлунку стала пекельно нестерпною, він подзвонив у швидку. Пік інтоксикації був, напевне, найпаскуднішим відчуттям у його житті. Голова нестримно крутилася, суглоби виломлювало диким болем, шлунок палав токсичним вогнем, і все, що не було закріплено в його кишківнику, вихлюпувалось із обидвох виходів. Ніхто з персоналу чи родичів (а їх було всього двоє — тато і бабця) так і не сказав йому, наскільки близько він зумів підійти до краю.

4.

Його кращий товариш Дощ вивчав межі реальності за допомогою спиртних напоїв, проте це не заважало йому бути досить таки успішним студентом. Разом із Банзаєм вони вчилися на біохімії й обидвоє схиляли голови у пошані перед величчю циклу Кребса. Вони навіть планували видати кілька страшенно розумних і глибоких книжок на цю тему. Банзай подумки вже бачив, як він розкриває одну дуже вчену книжку й читає:

Видавництво "Наукова думка" готує до друку:

Банзай Ю., Мокоша С. "Ілюстрований путівник по циклу Кребса в алегоріях"

Банзай Ю., Мокоша С. "Цикл Кребса для "чайників"

Мокоша С., Банзай Ю. "Цикл Кребса в прислів'ях і приказках" (видання друге, доповнене і перероблене)

Ще було б непогано написати стереографію (тобто наукову роботу, виконану двома людьми) на тему: "Слово на захист фекалотерапії". Нехай знають, що не сечею одною можна зцілитись.

5.

Банзай стояв, спершись на підвіконня, навпроти кабінету директора. Він мав на меті з'ясувати, кого, де і скільки він буде вчити. Директор саме балакав по телефону. Судячи з підлабузницького тону, це була дружина. Юрко вирішив, що тактовніше зачекати за дверима.

На протилежному кінці підвіконня сиділа якась мала, не то десяти , не то одинадцятикласниця, не красуня, та все ж доволі симпатична. Вона втомлено зітхала, слухаючи теревені якогось хлопця, що вився коло її ніг. Той дурнувато посміхався й розказував своїй пасії якусь вельми нецікаву бувальщину:

— О, ну і ми з Андрійом включили ту штуку в її хаті, знаєш? Шо там такі бульки міняються?.. — хлопчина аж упивався, мало не захлинаючись, власною історією. Весь його вигляд показував, що, з одного боку, соромився того випадку, а з іншого — пишався своєю зухвалістю, що він, мовляв, потрафить розказати ту оказію дівчині.

— І ми дивимося на ті бульки, а тут заходить її мама! — хлопака буквально сочився слиною, так його те тішило й розбурхувало. — А булька якраз прийняла форму... ну, ти знаєш, чого, а мама... Ну, форму відомої речі...

— Член, чи шо? — байдуже кинуло дівчисько.



Якраз із дверей вигулькнув пан Андрій, і Банзаю не довелося побачити реакцію хлопця. Звалився без дихання від апоплексичного удару, не інакше. А мала, мабуть, байдуже глянула на тіло й апатично попленталася коридором.

Директора звали Андрій Ярославович. У нього було начебто єврейське прізвище — Вайсґотт, хоча чоловік виглядав дуже навіть по українськи. У своєму дорогому фотелі він сидів чинно й поважно, з високо піднятим підборіддям, наче хетський цар Суппілуліума І. Вони потисли одне одному руки (Юрко зауважив, що робилося це з такою міною, наче пан Андрій жартома здоровався за руку з п'ятирічним хлопчиком — "О, хлоп'я хоче виглядати як дорослі? Дай дяді руцю! Покажи на пальчиках дяді, скільки тобі рочків!"); пан Андрій запропонував пану Юрієві ("Чи, може, просто — Юра?" — спитав він, хитро мружачись у котячі вуса) сісти на кріселко з дешевших.

Пан Андрій витримав довгу паузу, змусивши Банзая почувати себе незручно. Пан Андрій незадоволено плямкнув губами, наче йому було впадло розповідати якомусь там Юрасикові про філіґранні справи коледжу. Нарешті пан Андрій зітхнув і почав розказувати. Він вирушив у довгу мандрівку часом, торкаючись моменту заснування, нагадуючи про устав коледжу, про те, що його писали, порівнюючи з уставами різних допотопних ґімназій, включно з тією, де навчався Пушкін; торкнувся нетрадиційного підходу до дітей, нетрадиційного способу викладання, сказав, що його, Юри, не традиційний вигляд буде сприяти нетрадиційно високому рівню успішності і цілком пасуватиме до їхніх нетрадиційних традицій у коледжі. Торкнувся ноткою печалі трагічної загибелі попереднього директора, але відразу ж залився легковажним сміхом і сказав, так, між ними, що, з іншого боку, то й добре, бо попередній директор був алкоголіком і хворів сатиріазом. Ще пан Андрій висловив сподівання, що Юра знайде спільну мову як із учнями, так і з викладацьким колективом. Після того, як вони потисли на прощання руки (пан Андрій знову усміхавсь у вуса), директор запропонував йому часом заскакувати до нього в перервах на каву з коньяком. Банзай дипломатично невизначено кивнув головою і сказав: "Можливо, можливо, дуже навіть можливо". Він пішов зиркнути на свій кабінет.

6.

Кабінет був на четвертому поверсі. Поряд із ним були нірки психолога та хіміка, пана Ярослава. Директор так патетично і з таким трепетним пієтетом говорив про Банзаєву кімнату, що той почав думати про неї вже не інакше, як про Кабінет, із трьома вентиляторами з червоного дерева під стелею, які мірно розсікають повітря, з велетенським письмовим столом із ебену та надсучасним антигемороїдальним кріслом із поручнями та вшитим у сидіння масажером "Сідниця 1". Та ще й з панорамним дзеркальним вікном на всю стіну.

Ледве Банзай відчинив замкнені на ключ двері, майже відразу ж закрив їх і пішов далі коридором, гадаючи, яким це дивом потрапив у стінну шафу...

Аж коли пройшов увесь четвертий поверх ушосте, серце підказало, що ота стінна шафа й БУЛА його Кабінетом з вентиляторами, ебеновим бюрком та панорамним затемненим вікном.

7.

У нірці було вікно, дуже щільно заставлене всілякого роду таблицями та графіками. Ще там був мацьопкий письмовий столик з лакованої вагонки і мала книжкова шафа, яка у порівнянні зі всім іншим виглядала просто велетенською. Банзай прочинив вікно, впускаючи гостре гірське повітря. Шиби виходили просто на ліс. Якщо висунутись із вікна до пояса й подивитися праворуч, то можна побачити дівчат у гуртожитку.

Наступні три години Банзай впорядковував свій кабінет.

1.

Сусідами по нірках були психолог та хімік. Обидва виявилися дуже одіозними та неординарними типами.

Психолог був лисим старим чоловічком з молочною куцою борідкою (Банзаю він до сміху нагадував верховного папу Смерфа). Повністю його звали Дмитром Дмитровичем Хорсою, однак він усіх просив кликати його просто Діма. Навіть учні мусили так його звати, бо на будь яке інше звертання він просто не реаґував. Поза очі Діму кликали "психо хологом", тому що він сміявся високо й дзвінко, так що було виразно чути кожне "хо хо хо!". У Діминій нірці висів чорно білий плакат Бітлів, котрі переходять вулицю по "зебрі", причому Джон Леннон — босий. "Новий рік, Мироська, "Мішель" і мастурбації у ванній", — бувало, мурмотів він, ностальгійно вдивляючись у плакат. Кожного разу, коли Банзай приходив до нього на каву (що не кажіть, а кавувати з Дімою та хіміком приємніше, ніж із директором), у тракті розмови Діма, тримаючи в руці філіжанку, підходив до плаката й барабанив нігтями двох пальців по голих ступнях Джона, примовляючи: "То знак. Дуже важливий знак, друже. Вір мені на слово, Банзаю, то знак". Діма єдиний із дорослих називав Юрка Банзаєм. Ще він (психо холог тобто) постійно запитував, коли ж Банзай нарешті зробить собі сеппуку, ніколи, правда, не пояснюючи, що воно таке.

Ще у Діминому кабіненті висів легкий гострий аромат "трави". Його дуже потішало спостерігати за учнями, які заходили до кабінету й починали несвідомо принюхуватись, водячи носом та здригаючись від знайомого запаху, мов собаки. Особиво його веселила реакція Банзая — ще жодного разу йому не вдалося приховати нервового перешарпування цілим тілом. У такі моменти Діма підскакував до нього і, пританцьовуючи довкола, вигукував: "Ага!.. Ага!"

Пан Ярослав, якого Банзай звав просто Славком, був також дуже загорнутим чуваком. Худезний, з довгим смоляним волоссям та чорною бородою, в піджаку зі шкіряними латками на ліктях, під час "вікон" він практично не вилазив із комп'ютера, хіба що інколи приходив посидіти під Полом Маккартні. На його лиці панувала особлива, блакитно сіра комп'ютерна засмага, а окуляри, наче живі дерева, щороку нарощували собі додаткові кільця лінзи.

Під табличкою з написом "Кабінет БІОЛОГІЇ" Юрко чорним Діминим маркером великими літерами написав:

Б А N Z А Й

Хай знають.

2.

Поступово, з плином часу та навчання Банзай знайомився зі всім тим так званим "викладацьким колективом".

Він запізнався зі вчителем української мови та літератури, паном Лісуном, який мав вигляд стовідсоткового гоміка, та з його дружиною, вчителькою мови та літератури — панею Полісункою, котра виглядала, як стовідсоткова лесбіянка. Якимось дивним чином разом вони складали досить непогану пару.

Він познайомився з Держиславою Черевухою, маленькою засушеною, наче мертвий горобець на стриху, старушенцією, викладачкою світової культури. Вона була сивою, але малювалася на фіолетово, щоб бути схожою на Мальвіну. У її класі на стіні висіла велика репродукція, гарна, щоб не сказати, — чарівна. Під репродукцією писало:

СОБАКИ У ФІОРДІ КАНДЕРДЛУАРССУК

І справді, два псиська розляглися на снігу й ліниво поглядали на отой засніжений фіорд Кандердлуарссук. Пані Слава дуже любила своїх песиків і казала, що той зліва — це Еріх, а справа — Марія. Якось Банзай мав необережність похвалити її колекцію поштівок різних класиків та імпресіоністів. Пані Держислава впала в екзальтацію, властиву лише дуже відданим колекціонерам, і сказала, що у неї вдома є рівно 3427 поштівок, ні однією менше, і вона нізащо не понесе їх на продаж, навіть якщо в хаті не буде ані крихти хліба й жодного тома Еріха Марії Ремарка. Майже щодня вона приносила йому папки поштівок і щоразу нагадувала, щоб він прийшов ще й завтра, бо тоді вона принесе ЩЕ БІЛЬШЕ нових, справді раритетних карточок, які в цілому коледжі належно можуть оцінити лише вони двоє. Банзай справді приходив наступного дня, переглядав чергову спухлу від поштівок течку, з якої навсібіч стирчали Моне, Тулуз Лотреки, Деґа та Ван Ґоґи. Натомість він отримував різні цікаві книжечки для читання у вільну хвилю. У пані Держислави був дуже файний кіт — чорний худезний вуличний волоцюга, який, кажуть, мешкав у коледжі ще до приходу великих людей з за гір. Старенька вчителька стверджувала на повному серйозі, що іноді, будучи в доброму гуморі, кіт розмовляє. Звали кота Василем.

До слова, пані Слава також запрошувала його на чай з печивом (не кава — у неї тиски). Банзай уже вкотре здивувався: усі так запрошують одне одного, а самі лишаються на місці й п'ють свою подать на самоті.

Ще коледж мав власного письменника, за професією — вчителя географії. Усі свої графоманські дітища (серед них "Її рота ворота, оченят її блиск", "Я йду від тебе, моя мила", гіт графоманського сезону "У пошуках незайманки" та реакційний памфлет, що приніс йому популярність, — "Буржуа з печери Кро Маньйон") цей імпозантний пан ("Дзвін": "Мабуть, найперспективніший автор, доступний сприйманню не лише старшому, збагаченому духовно поколінню, але й молоді"; "Плерома": "Кічмен №1 на теренах Галіції та Лодомерії") підписував твори майже власним іменем: Вітайль Ханигін Тичинда. Він говорив, у силу власної гаркавості, наче вуйко з Канади, так, що усі літери "Р" у його мові самі по собі перетворювалися на "R".

І взагалі, він, напевне, уявляв свою балачку записаною латинкою, як старі українські часописи, що виходили за Польщі. Якщо раніше гаркавлення дратувало його, то з приходом письменницької слави це навіть набуло в очах пана Вітайля певного діаспоритянського шарму. Він завше говорив дуже масно й пишно, як і пасує тим, хто показово носить вишиванки й друкується у часописі "Дзвін":

— Добrого дня, пане Юrію. Як ся маєте, пане Юrію? Чи малисте пrиємні сновидіння, пане Юrію?



Із кожним новим запитанням Ханигіна Тичинди Банзаєві кортіло йому відповісти: "Не Ваша пся спrава, пане Віталію".

Загалом, дуже живописний "колектив". Але це було ніщо у порівнянні з тими нещасними, ображеними на весь світ жертвами абортів, яких чомусь звикли так ласкаво називати учнями.

3.

Перед своїм першим уроком Банзай дуже переживав. Як не хвилювався уже з часів сесії на третьому курсі, після якої, здавалось, усі ендокринні залози, пов'язані з емоціями, раптово атрофувалися.

Викладач біології — Інокентій Ярилов, у миру Кєша, — який поступився частиною пастви (бо вже не мав сили осіменити кожного учня своїм священним біо словом), сидів там, в аудиторії, посміхаючись в очікуванні файної забави. Банзай зайшов у клас.

Усі втупились у нього. Середнього зросту, коротка акуратна зачіска, невеликі бакенбарди, темні, як і волосся. Баки, як у Траволти в "Бріоліні". Велика біла футболка з кольоровим словом

Y E S

розфарбованим у стилі "Мамо, я малюю!". Добре спокійне лице флеґматика. Під словом "YES" пише "the new art rock generation". Великі сірі балахонисті штани з глибоченними кишенями та з додатковими кишеньками на колінах.

— Ну шо ж, — зітхнув він, переводячи погляд з одного безжального обличчя на інше. — Мене звати Юрко Банзай, звертатися просто — Юрко.



Якусь жахливу секунду Банзай усвідомлював, що йому більше нічого сказати. Ніби внутрішні голоси нарешті захлинулися порожнечею.

Тут у голову стрелила дурнувата думка. Колись із його класом молода психологічка, яка прийшла знайомитися, зробила саме такий трюк:

— Давайте зараз по черзі вставайте, називайте себе і кажіть, чим ви пишаєтеся у своєму житті... з чого ви горді...



Банзаїв погляд мимоволі скошувався на скептичне обличчя біолога, від чого в животі утворювалася порожнеча, немов у ваккумній камері. В класі розпухала, мов "Тампакс" в унітазі, задушна тиша. "Ні хріна не вдалося", — промайнуло в голові, як раптом почув чийсь приємний голос; він глянув на свою рятівницю. Це була та дівчина, яку він сьогодні бачив у такому апатичному стані:

— Мене звати Дарця Борхес, я горжуся тим, що прочитала всього Кінґа і Воннеґута. І маю повну колекцію альбомів Джиммі Гендрикса.



У класі хтось тяжко зітхнув, а хтось пробурмотів: "Апять та дура".

4.

Потім учні стали жвавішими, ба навіть навіженими. І вже кожен хотів сказати, як його хрестили і чим він любить бавитися. Банзай старався запам'ятати кожного хоча б на ім'я. Був один чувак, який назвав себе Андрієм Семпльованим і сказав, що він кайфує від електронної музики і групи "KMFDM". Ще один казав, що він гордий з того, що вже мав струс мозку, перелом ребра, ноги і пальця на правиці, і все це після однієї аварії на мопеді, і тепер він ні фіга не боїться. Ще якась дівчина, підлиза до цибулин волосся на лобку, сказала, що вона пишається тим, що вчиться у "Шкурі Оленя" (так тут називали той коледж) і гордиться тим, що у неї буде такий викладач біології. Ще один, Ромко Малаялам, сказав, що він є РУН вірівцем і вміє грати на трубі. Малаялам був найволохатішим із хлопців у класі. Були такі, котрі гордилися тим, що вони пацани, були такі, що пишалися своєю класною керівничкою або власним вмінням грати на "веслі". Банзай, здається, став на правильний шлях.

Після уроку до нього підійшло кілька дівчаток підлиз спитатися, до чого їм готуватися на завтра, але Банзай не міг відірвати погляду від тої Дарці Борхес, що сиділа самотою на задній парті й сумно визирала у вікно. Вже вкотре за сьогодні Банзай звинуватив себе у педофілії.

Коли натовп підлиз потроху спав, Юрко побачив Семпльованого, що крутився біля дошки, спершу мацькаючи руки крейдою, а потім облизуючи білі пальці. У того була коротка зачіска з вишневою мілієровкою і вже впізнавана Банзаєм комп'ютерно підвальна засмага.

— Слухай, Семпльований...



Семпльований задер голову, явно зраділий, що його зауважили.

— А як розшифровується та твоя "KMFDM"?



— "Kill Mother Fuckin' Depeche Mode", — сказав Семпльований і пішов їсти булочку в їдальню.

1.

Дорогий Романе,

щиро дякую за твій Подарунок, ми його отримали зовсім недавно. Не буду розказувати про Здоров'я своє та Братове. Гадаю, ти Знаєш, як Воно.

Мене Стривожила дивна Річ. Козодої знову гніздяться коло Дому. Гадаю, і тут ти Знаєш, у чому Справа. Передбачую, що з приходом зими ти будеш проводити Ритуал. Чи Впевнений ти у своїх Силах? Як наразі, Спроба у Мідних Буках є найперспективнішою з часів Пригод у Данвічі. За винятком Увеа та рифу Диявола, звичайно. Але ж То відбувалось Там! Навіть Іннсмут є Нічим у порівнянні з твоїм Містом. Мене продовжує захоплювати Думка про Особливість Мідних Бук.

Повністю розумію, що мої Слова Застороги не викличуть у тебе Серйозних Вагань, та все ж... Старанно Розваж свій Крок, аби не допустити Помилки.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка