Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка9/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Розділ 11
Радість і смуток


Шрусбері, 28 квітня «Суботу й неділю провела у Місячному Серпі, до Шрусбері повернулася сьогодні ранком. Тужу за своєю домівкою. Понеділками тітка Рут ще незносніша, як зазвичай, чи, може, мені так видається через контраст між нею, з одного боку, та тіткою Лаурою й тіткою Елізабет з другого. Кузен Джиммі був таким же милим, приємним, як завше. Кілька разів озивався до мене так дивно, як тільки він спроможний. Був трохи сумний, бо молоді деревця, ним посаджені, вмирають — зашкодили їм зима, та ще й попелиця. До того ж, ніяк не може умовити тітку Рут запровадити деякі зміни в господарстві, що, на думку Джиммі, є конче потрібними. Але тітка є запеклою консерваторкою і не пристає на новизну, навіть якщо вона очевидно сприяє покращенню господарських справ. А я, признатися, тішуся в душі, що вона не погоджується. Я все люблю у нашому Місячному Серпі й прагну, аби все лишалося так, як нині. Коли вдалося мені вирвати кузена Джиммі з його турбот, з його зажури, ми разом переглянули каталог Карлтона, радячись, що вибрати за два долари, рівноцінні „Сміхові сови“. Складали сотні комбінацій для квітів у клумбах, і треба сказати, ця насолода коштувала б не одну тисячу доларів, аж нарешті скомпонували подумки довгий, вузький квітник з айстр і лаванди, облямований гвоздиками. То буде надзвичайно красиво, відтак у вересні майбутнього року я споглядатиму цю красу й думатиму, що це вийшло і з моєї голови теж! Тим часом зробила ще один крок у напрямку до письменницького Олімпу. Минулого тижня „Жіночий тижневик“ прийняв до друку мою поезію „Велителька Вітрів“, а заплатив мені двотижневою передплатою на цей часопис. Готівкою, отже, мені ще не платять, але й на те прийде час (я переконана!). Мушу якнайшвидше роздобути чимало грошей, аби сплатити тітці Рут за проживання й утримання все до цента. Поверну їй геть усі кошти, що їх витратила на мене. Тоді вже, либонь, не колотиме мені очі тими жертвами, на які вона йде заради мене, невдячної! Немає-бо дня, щоб вона мені про те не нагадувала. „Ні, панно Бітті, цього року не зможу дати такого великого внеску на місію, бо витрати мої суттєво збільшилися“. „О так, пане Моррісон, ваші тканини справді чудові, але цьогоріч я не в змозі справити собі шовкової сукні“. „Цей покій аж волає про оновлення, шпалери вже зовсім пошарпалися, та впродовж наступного чи навіть двох наступних років про це годі й мріяти“. І так безперервно! Ні, не лежить мені душа до тітки Рут. „Сміх сови“ передрукували в „Часі“, що виходить у Шрусбері, — передрукували з тою самою набірною помилкою. Евеліна Блейк твердить, мовляв, неймовірно, щоб я була авторкою цього вірша, що вона вже читала його кілька років тому, лиш не пригадує, де саме. Впізнаю тебе, люба моя Евеліно! Тітка Елізабет про все те не каже ні слова, та кузен Джиммі шепнув мені, мовби вона вирізає з часописів мої твори і вкладає їх до Біблії, що лежить на столику біля узголів’я її ліжка. Коли я оголосила їй, що отримаю за свого вірша рівновартість двох доларів у вигляді насіння, вона відказала, що незабаром я, безсумнівно, довідаюсь про банкрутство тієї фірми! Маю намір послати до „Золотих миттєвостей“ те оповідання про дитину, що так сподобалося панові Карпентеру. Добре було б надрукувати його на машинці, та нині це, на жаль, неможливо. Доведеться переписувати пером — переписувати уважно й ретельно. Все думаю, чи зважитись на такий крок. За оповідання заплатили б готівкою — це достеменно. Невдовзі повернеться Дін. Тішуся заздалегідь! Цікаво, чи скаже він, що я дуже змінилася. Я підросла ще — підросла безперечно. Тітка Лаура говорить, мовляв, незабаром я вже носитиму довгі сукні й зашпилюватиму волосся, однак тітка Елізабет зауважила на те, що я ще надто юна — мені ж лише п’ятнадцять років. На її думку, нинішні дівчата у такому віці є менш жіночними, ніж за часів її молодості. Я знаю: тітка Елізабет побоюється, що я, тільки-но виросту, втечу, „як Джульєтта“. Але куди мені поспішати? Я ще не хочу ставати дорослою. Краще затриматися на межі дитинства й панянського віку. Вряди-годи можна бути дитинною — і не соромитися того; а коли захочу проявити свою дорослість, то мені додадуть „авторитету“ кілька понаднормових дюймів мого зросту. Нині теплий дощовий вечір. Чи не скласти віршика під заголовком „Весняні краєвиди“»?  

5 травня 19… У Вищій школі — справжній вибух віршування на тему весни. Евеліна й собі скомпонувала вірша, надрукованого у травневому випуску «Пера», — «Квіти». Знову лихі рими. А Перрі! Й він почув щорічний запах весни, як мовить пан Карпентер, і втнув жахливого вірша під заголовком «Старий хлібороб сіє своє зерно». Перо вмістило його в рубриці «Гумор». Перрі дуже пишається тією публікацією — не здає собі справи, що корчить блазня. Ільза аж пополотніла від злості, прочитавши цей опус, — відтоді не розмовляє з його автором. Каже, мовляв, його товариство не для неї. Все-таки Ільза є засуворою щодо Перрі. Однак і я, читаючи ту маячню, відчуваю охоту його замордувати. А сам Перрі зовсім не розуміє, чим вірш є поганим. — Скажи: рими є чи ні? — О так, рими є! Ільза ще кілька днів тому посварилася з Перрі, бо він з’явився до школи з одним-однісіньким ґудзиком на куртці. Це, признатися, роздратувало й мене, тому шепнула йому, аби по скінченні занять чекав мене на розі вулиці. Взяла з собою голку, нитку та ґудзики і просто там, на вулиці, пришила їх до куртки Перрі. А він не розумів, чого не можна було зачекати з тим до п’ятниці: тітка Томаса пришила б. — А чом би тобі самому не пришити — га, Перрі? — спитала я. — Не маю ґудзиків і грошей на ґудзики теж. Але менше з тим: у майбутньому, якщо тільки захочу, я носитиму золоті ґудзики! Тітка Рут чіпким своїм оком угледіла, що я вертаюсь додому з голкою та ниткою в руці, й одразу вчинила допит: що, де, як, чому, навіщо? Я відказала їй правду, а вона на те: — Було б тобі залишити турботу про ґудзики Перрі Міллера його друзям. — Я ж і є йому найкращим другом, — відповіла я. — Не можу збагнути, звідки в тебе ті простацькі уподобання, — вкотре знизала плечима тітка Рут.  

7 травня 19… Сьогодні після обіду Тедді повів Ільзу й мене гуляти над річкою. Вирушаючи, ми хотіли нарвати травневих квітів. Й справді нарвали повні кошики різноманітного квіття і взагалі провели чудову годину над річкою у затінку могутніх ялин, жадібно втягуючи ніздрями пахощі живиці. Та, коли вже верталися додому, зненацька нас огорнула густа імла. Тедді, одначе, впевнено повів нас на свист од потягів-паровиків, тож ми не боялися заблукати. Йшли, наче плинули білим морем — непроглядним та безмежно спокійним. Тиша стояла цілковита. Ми були наче відокремлені від реального світу. Вряди-годи подув вітру на мить роздирав ту щільну запону, і вона починала клубочитись, витворюючи фантастичні форми та видива. А тоді знову нас обкутувала непрозора цілокупна білина. То була справжня поезія, втілена у реальному житті, і я вельми шкодувала, що так швидко опинилася в місті, а відтак і вдома. Тітка Рут виявила своє занепокоєння тим раптовим напливом туману: — Якби я знала, то не дозволила б тобі навіть вийти з домівки. — Не було жодної небезпеки, тітко Рут, — нічого нам не загрожувало. Подивись-но краще на ці розкішні квіти. Тітка Рут на квіти навіть не глянула. — Нічого не загрожувало! А якби заблукала, потрапила під потяг чи під копита коня? — Але ж у місті туман не страшний, тітко Рут. А який він гарний! Ідеш крізь нього, немовби мандруєш над Землею у міжзоряному просторі… Говорила я з запалом, волосся моє, очевидно, було дещо сплутаним, бо тітка Рут промовила з виразним жалем: — Шкода, що ти вродилася такою ентузіасткою, Емілі. Цей крижаний і навіть зневажливий тон завжди виводить мене з рівноваги, тож відказала доволі гостро: — Але ж подумай, скільки радості втрачаєш через відсутність будь-якого ентузіазму, тітко Рут. От наприклад: немає більшого задоволення, як танцювати навколо багаття. І для чого ж думати про те, що все скінчиться купою попелу? — Як доживеш до мого віку, — мовила тітка Рут, — то матимеш більше олії в голові, і вже не захоплюватимешся різними там туманами. А от мені видається неймовірним, щоб я могла коли-будь зістаріти й померти. Знаю, що це станеться, станеться неминуче, а все ж не вірю, не йму віри… Я нічого не відповіла тітці Рут, через що вона перевела розмову на інше. — Я бачила Ільзу, вона простувала нашою вулицею. Емілі, невже та дівчина не носить натільної сорочки? — «Прикрасою їй — шовки та пурпур», — стиха проказала я, цитуючи Святе Письмо, просто тому, що звучання цих слів мене зачаровує. Немає-бо стислішого і прекраснішого опису гарно вдягненої жінки. Тітка ж Рут, вочевидь, не здогадалася, що то цитата, вона майже не пам’ятає біблійних виразів — подумала, ніби я силкуюся говорити зверхньо. — Якщо ти маєш на увазі, що вона носить шовкову сорочку червоного кольору, то скажи це людською мовою. Гм, шовкова сорочка… Якби це від мене залежало, вона не носила б шовкових сорочок. — Колись і я носитиму шовкові сорочки, — мовила я не без виклику. — Невже, панянко? А можна поцікавитись, за що ти купуватимеш ті сорочки, за чиї гроші? — Переді мною велика майбутність! — проголосила я, намагаючись говорити якомога гордовитіше, по-Мурреївськи, як промовляли колись блаженної пам’яті Муррей чи Мурреївна. Тітка Рут засичала на те щось незрозуміле. Відтак, увійшовши до своєї кімнати, я поставила квіти у вази, розставила їх, де хотіла, і навіть лорд Байрон став виглядати так, ніби мав незабаром одужати.  

14 травня 19… Послала своє оповідання про дитину до «Золотих миттєвостей». Вкинула конверта до скриньки біля книгарні й досі ще тремчу від хвилювання. О, якби вони прийняли мою новелу до друку! Перрі знов насмішив цілу школу. Сказав прилюдно, у класі, мовби «Франція експортує моду». Ільза підійшла до нього після уроку й сказала, як припечатала: «Ти, неплідне насіння!» І вкотре перестала з ним розмовляти. Евеліна і далі солодким своїм голоском вимовляє різні ущипливі, отруйні слова, сама ж при тому й сміється. Шпильки я можу їй пробачити, а сміху не пробачу ніколи.  

15 травня 19… Вчора відбулася традиційна, щорічна травнева вечірка молодших класів. Та, коли посходились на вечірку, то виявилось, що газ не запалюється. Вже потім з’ясувалося: то середні класи перекрили газ, аби нам дошкулити. Першої хвилини ми не знали, до чого вдатися. І раптом я згадала, що тітка Рут отримала в подарунок від тітки Елізабет коробку свічок. Отже вернулася додому по свічі (тітка Рут, на щастя, була відсутня). Свічки ми розставили по всій кімнаті, засвітили їх, тож вечірка таки відбулася — понад те, вдалася на славу. Все пускали у діло — навіть імпровізовані канделябри; і те сказати, світло свічок є набагато приємнішим, лагіднішим, як світло газових ламп. Усі того вечора були веселими і дотепними. Кожен, діждавши своєї черги, виголошував промову. Перрі мав говорити про історію Канади — я вже приготувалася внутрішньо до справжньої лекції, вельми розважливої і вкрай нудної, — але несподівано він змінив свій намір і заговорив про свічі, імпровізуючи в міру натхнення. Розповідав про свічі, що їх бачив у різних країнах, як був ще хлоп’ям і плавав морями-океанами разом зі своїм батьком. Це було так захопливо, так яскраво і дотепно, аж ми, слухачі, сиділи, наче прикуті. Я впевнена: і школярі, й школярки вмить забули тоді про злощасну французьку моду і про старого хлібороба, що орав і сіяв. Тітка Рут не завважила ще браку свічок. Завтра їду до Місячного Серпа. Проситиму тітку Лауру про ще одну коробку свічок (вона не відмовить — я знаю!), відтак привезу її тітці Рут і матиму спокій.  

22 травня 19… Сьогодні надійшов на мою адресу довгий, грубий, ненависний конверт. «Золоті миттєвості» повернули мій рукопис. Друкований текст повідомляв: «З цікавістю прочитали Ваше оповідання. Шкодуємо, але наразі не можемо його надрукувати». Спершу я силкувалася втішитись тим фактом, що прочитали його «з цікавістю». Однак, повернувшись додому, раптово збагнула, що, як отримуєш друковану відмову, то хвальні вирази стосуються всіх авторів, чиї рукописи відхиляють. Але, що найприкріше, — тітка Рут бачила конверт, перш ніж я повернулася зі школи. Я почувалася приниженою, осоромленою. — Сподіваюсь, Емілі, це переконає тебе остаточно, що не варто тринькати гроші на поштові марки й відправляти до редакцій всілякі нісенітниці. Невже ти гадаєш, ніби спроможна написати новелу, придатну для друку? — Два моїх вірші — коротких, щоправда, — надрукували! — вигукнула я. Тітка Рут засичала: — Фі! Вірші. Поезії. Та ж мусять вони чимось заповнювати шпальти — як ти думаєш? — Може, й так, — відказала я з гідністю, ковтаючи сльози. Відтак пішла до своєї кімнати, де прикрість, досада моя розвіялися швидко. Прийшло мені на розум, чи не спалити цей нещасний рукопис — спалити, і край. Але схаменулася: ні, перепишу його наново і спробую щастя в іншому місці. Мушу боротися і перемогти! Здається мені, коли переглядаю останні сторінки мого щоденника, що починаю давати собі раду без підкреслень і курсиву. Інколи, втім, це буває потрібно — справді потрібно!  

Місячний Серп, Чорноводдя 24 травня 19… Від зими не лишилося й сліду. Щойно перейшов дощ. Квіти розгорнули свої пелюстки, птахи співають. Сиджу у своїм покої край відчиненого вікна, в улюбленій моїй кімнатці. Як любо приїжджати сюди, до Місячного Серпа, від часу до часу. Понад гайком Високого Джона небо є жовтим, одна зірочка світить, ледь помітна серед цієї оргії розтопленого золота. Все навколо є таким чудовим, розкішним — око, споглядаючи, не може насититись, вухо з насолодою вслухається в добре знайомі, а все ж таємничі, завжди нові, завжди, кожної весни, чарівливі звуки. Часом я думаю, що не варто писати нічого нового, — адже все з такою досконалістю висловлене у Святому Письмі. Будь-яке означення, будь-який опис, котрий там знаходиш, виповнює мене почуттям чи не безсилля: там-бо кількома словами відтворено те, на що я потребувала б кількох сторінок. Нині після обіду ми, кузен Джиммі та я, засіяли наш квітник. Треба сказати, посилка з насінням не змусила себе довго чекати. Вочевидь, фірма ще не збанкрутувала. Все одно: тітка Елізабет підозрює, що насіння є гнилим і прорости не зможе. Дін повернувся! Навістив мене вчора увечері. Не змінився анітрохи. Його зелені очі так само зелені, як і були, його ладні вуста так само ладні, його цікаве, привабне обличчя — так само цікаве й привабне. Взяв мої руки у свої, подивився на мене уважно і мовив: — А ти змінилася, Зіронько. Виглядаєш, як весна, — більше, ніж коли-будь. Але прошу — далі вже не рости. Не хочу, щоб дивилася на мене згори. — Я теж не хочу цього. Мовила правду. Не хочу бути вищою за Діна. Це виглядало би зле. Тедді ж вищий від мене на цілий дюйм. Дін каже, мовляв, Тедді з минулого року домігся значного поступу в малюванні. А пані Кент і далі ненавидить мене. Я зустріла її сьогодні, коли йшла на вечірню прогулянку. Не зупинилася, щоб перемовитися зі мною кількома словами, — прослизнула повз мене, як тінь. Глянула тільки мигцем, а в очах її чорніла безодня ненависті. Мені здається, з кожним роком вона дедалі пригнобленіша, дедалі нещасніша. Під час моєї прогулянки я зайшла до Розчарованого Дому. Так мені його жаль — завжди! Це ж бо дім, який, властиво, ніколи не жив, який не здійснив свого призначення. Порожні вікна виглядають такими сумними на мертвому його обличчі, немовби шукають щось таке, чого знайти годі. Ніколи не світило крізь них світло домашнього вогнища — ні в літні сутінки, ні в зимовий морок. Але відчуваю, що ця домівка пильно береже свої сновиди й марення, і колись вони справдяться. Я дуже прагну цього. Відвідала нині всіх своїх давніх приятелів: гайок Високого Джона, старий садок, наш родинний цвинтарик, озеро, Завтрашню Стежку. Так люблю її, ту стежину, — для мене вона є найближчим, найсердечнішим другом. Гуляючи, я снувала мрії та видива і старалася втілити їх у найкращих виразах. Вишукування гарних виразів та зворотів щоразу тішить мене і захоплює. Коли знаходжу новий, сподобний вираз, то радію так, неначе відшукала якусь коштовність, і не можу заспокоїтись, допоки не вберу його у шати відповідного речення.  

29 травня 19… Сьогодні тітка Рут повернулася додому з лиховісною міною на обличчі. — Емілі, що означає та поголоска, що облетіла вже ціле Шрусбері, — начебто минулої ночі ти прогулювалася по вулицях у товаристві якогось парубка — він пригортав тебе, і ви цілувалися? В одну мить я здогадалася, про що йдеться. Ледве не зареготала, почувши таку нісенітницю — настільки ж кумедну, наскільки й дурну. Тітка Елізабет негайно зметикувала б, що це неправда, вигадка, дурниця. Але тітці Рут, як завжди, потрібні були серйозні, докладні пояснення. Ось що трапилося насправді… Ми з Ільзою пізно ввечері «вешталися» по вулицях. Перед будинком старого Тейлора зустріли якогось чоловіка. Що за один — не знаю, і згодом я не впізнала б його. Не відаю, був він високим на зріст чи малим, старим чи молодим, білим чи темношкірим, юдеєм чи християнином, невільником чи вільновідпущеним… Знаю одне: того дня він не голився! Зіткнулися «лобом у лоб» на розі вулиці. Я відступила вбік, щоб дати йому дорогу, він відступив у тому ж напрямку — не змогли розминутися. Я йду ліворуч, він — праворуч, і знову стоїмо лицем до лиця, бо йшли у протилежні сторони. Врешті-решт, я рвучко відскочила вбік, йому одночасно спало на думку те саме, тож протягом якої секунди я перебувала в його обіймах, адже він, бідака, передчуваючи неминуче зіткнення, простягнув руки вперед. Оскільки я худорлява, то впала достоту йому в обійми, ще й добряче «торкнулася» кінчиком носа його щоки. — Вибачте, пані, вибачте, — простогнав безталанний перехожий, а тоді відштовхнув мене, мов яку прокаженну, і зник за рогом. Ільза реготала, аж трусилася, — до знемоги. Сказала, мовби ніколи в житті не спостерігала нічого кумеднішого. Сталося все так хутко, аж можна було подумати (так говорила Ільза), що ми з незнайомим добродієм впізнали одне одного й кинулися в обійми, як брат і сестра, котрі не бачилися кілька років і ось несподівано зустрілися. Мені болів ніс. Ільза сказала мені, що на мить у вікні дому Тейлорів майнуло обличчя панни Тейлор — саме тоді, коли все й відбувалося. Ну звісно, стара завзята пліткарка переказала той випадок по-своєму, у власній інтерпретації. Те все я розповіла тітці Рут, яка поглянула на мене з недовірою, вочевидь, уважаючи те, що трапилося, подією особливого, непересічного значення. — Дивна річ: ти не годна зробити й трьох кроків, щоб когось не поцілувати, — сказала вона. — Послухай-но, тітко Рут, — відказала я. — Знаю: ти маєш мене за хитру, дурну і невдячну. Але ж, так чи так, а по крові я наполовину Мурреївна. То як тобі здається, може Мурреївна цілувати на вулиці чужого чи навіть знайомого чоловіка, чи навіть родича? На вулиці?! — Я зразу сказала, що це видається мені дивним, — визнала тітка Рут. — Але панна Тейлор запевняє, що бачила те на власні очі. Й усі, хто був присутній, це чули. Не люблю, коли таке говорять про мою родичку. І нічого б не трапилося, коли б не пішла на прогулянку з Ільзою Барнлі всупереч моїй волі. Нехай такі випадки більше не повторюються — чуєш, Емілі? От і поговори, чоловіче, з тіткою Рут!  

З червня 19… Країна Висот є неповторно чарівною. Знову можу писати собі на верховині. Тітка Рут поглядає з підозрою — щоразу, як туди вирушаю. Не забула, що колись я зустріла там Перрі! Краєвид з узгір’я простеляється прегарний. Спало мені на розум: а може, то чарівна гора, з вершини якої можна уздріти власне майбутнє? І що ж я звідти побачу — перемогу чи поразку? Ох, ні — тільки не поразку!  

9 червня 19… Минулого тижня у тітки Рут був день уродин. Подарувала їй серветку під лампу, що вишила її власноруч. Тітка подякувала мені стримано і вже не звертала на мій подарунок уваги — ні того дня, ні пізніше. Нині після обіду я сиділа у своїй кімнаті край вікна і розв’язувала, поки ясний день, алгебраїчні завдання. Надолі балконні двері були відчинені, звідти чулися голоси тітки Рут і пані Інс — вони, вочевидь, сиділи у вітальні. Я гадала, вони знають, що я нагорі, та, либонь, затуляла мене фіранка. Несподівано пролунало моє ім’я. Тітка Рут, як можна було зрозуміти, показувала пані Інс мій витвір — серветку під лампу. — Моя небога, Емілі, подарувала це мені на уродини. Ви лиш погляньте, яка майстерна, тонка робота. Вона має справжній хист до рукоділля. Невже це промовила тітка Рут? Неймовірно! Я заклякла від подиву. — Вона не тільки до рукоділля має хист, — підхопила пані Інс. — Директор школи, пан Гарді, казав мені, що вона має всі шанси вибитись на перше місце у школі за результатами наступних іспитів. — Її мати… моя сестра, Джульєтта… була надзвичайно розумною та інтелігентною жінкою, — зауважила тітка Рут. — І вроди Емілі не позичати, — додала пані Інс. — Її батько, Дуглас Стар, був напрочуд красивим чоловіком, — ствердила тітка Рут. По тому вони залишили вітальню. Цього разу, підслуховуючи, я почула щось вельми приємне! Але стільки утішних слів з вуст тітки Рут!  

17 червня 19… Сиджу тепер над підручниками до пізньої ночі, адже наближаються останні перед канікулами іспити. Перрі довів до справжнього шалу пана Треверса, не до речі зацитувавши на звороті алгебраїчного завдання Святе Письмо. (Не до речі — це найгірше!) Написав: «Бачиш скалку в оці брата твого, а колоди у власному оці не добачаєш». Пан Треверс, відомий своїми надзвичайно скромними знаннями в математиці, неабияк обурився й за кару оцінив роботу Перрі як незадовільну! А бідолашний Перрі хотів зацитувати інше: «Благословенні милостиві, бо вони помилувані будуть». Відтак пішов до пана Треверса й намагався виправдатись, але пан Треверс не забажав його вислухати. Тоді вже Ільза пішла до пана Гарді й просила його, щоб заступився за Перрі, розтлумачивши його, Перрі, помилку панові Треверсу. Пан Гарді обіцяв допомогти. Кінець кінцем, Перрі отримав добру оцінку, але й дістав застереження, щоб надалі словом Божим не легковажив.  

28 червня 19… Школа скінчилася. Іспити я склала на «відмінно». То був рік посиленого навчання, напруженої праці, а водночас радощів і забав. Тепер я вертаюсь до любого Місячного Серпа на два чудових місяці — місяці свободи і щастя. Постановила: під час канікул напишу книжку про наш сад. Виношую цей задум вже кілька тижнів. Як не вільно мені писати новели, то буду вправлятися, пишучи етюди про сад кузена Джиммі. До кожного етюду долучатиму короткий віршований опис. То буде для мене добра стилістична школа, крім того, я знаю, що втішу цим кузена Джиммі.

Розділ 12
Під стогом сіна


— Для чого тобі це потрібно? — спитала чи радше засичала тітка Рут. Коли йдеться про тітку Рут, завжди належить уявляти собі те неповторне сичання, що виходить з її вуст, — навіть тоді, як авторка твору не згадує цієї подробиці. — Хочу поповнити мою убогу скарбничку кількома доларами, — відповіла Емілі. Канікули промайнули, книжку про сад було написано. Емілі читала її, мірою того, як вона поставала, кузенові Джиммі, на превелику його радість. Надійшов вересень, а з ним повернення до школи, до праці, до Країни Висот і… до тітки Рут. Емілі носила вже трохи довшу сукню, зачіска ж була такою високою, що скидалася на вежу. Тепер вона як школярка належала до молодших класів. Власне, хвилину тому вона розповідала тітці Рут, що збирається робити в ті суботи, які проводитиме поза Шрусбері. Річ у тім, що редактор місцевого «Часу» мав намір видати спеціальне, багато ілюстроване число, а Емілі зобов’язалася знайти передплатників. На те вона не без труду отримала дозвіл тітки Елізабет — дозвіл, якого ніколи б не домоглася, коли б тітка Елізабет сама одна давала кошти на освіту Емілі. Але ж Воллес платив за підручники й зошити, тому він переконав Елізабет, що, як вона дозволить Емілі самотужки заробити кілька доларів, то це буде з її боку вельми шляхетно. Елізабет у глибині душі не дуже любила свого брата Воллеса і ставила йому на карб зарозумілі міни, які почали з’являтися на його обличчі, відколи він долучився до освіти Емілі. Коли ж почула аргумент, мовляв, Емілі може заробити на всі підручники й посібники, що будуть їй потрібні упродовж цілого навчального року, — здалася. Треба сказати, Воллес охоче прийняв би кошти, витрачені на навчання Емілі, якби їх вертала йому сама небога. Від Елізабет він прийняв би їх вкрай неохоче — Мурреївська пиха! — до того ж, на кожному кроці повторював, що молоде покоління взагалі повинно бути самостійнішим, а дочка Стара — і поготів. Тітка Рут не могла не дати свого дозволу, якщо вже дозволила тітка Елізабет, але в кожному разі не схвалювала цього починання. — Що за ідея така — мандрувати самотою по всій околиці! — Я не буду сама — Ільза піде зі мною. Тітка Рут, вочевидь, не вважала, що це може виправити становище. — Вирушаємо у вівторок, — вела далі Емілі. — У п’ятницю уроків не буде, бо вмер батько пана Гарді, а в четвер уроки скінчуються о третій годині. — А можна дізнатися, де ви збираєтесь ночувати? Невже посеред битого шляху? — Звісно, ні. Переночуємо в Ільзиної тітки у Вілтні, другу ніч проведемо в родичів Мері Карсвел у Сент-Клері, а в суботу вертатимемось назад уздовж річки. — Дурість несосвітенна! — оцінила план Емілі тітка Рут. — Жодна Мурреївна не вчиняла нічого подібного. Дивуюся Елізабет! Це ж просто непристойно, аби дві молоденьких дівчини мандрували самі від селища до селища аж три дні. — А що може статися? — наївно спитала Емілі. — Трапитись може що завгодно! — суворо відказала тітка Рут. І вона мала рацію. Багато що могло й насправді трапилося під час тієї подорожі. Та Емілі й Ільза вирушили в путь у піднесеному настрої, з твердим рішенням спостерігати все, що зустрічатиметься дорогою, — здебільшого під гумористичним кутом зору. Емілі почувалася особливо втішеною. Того дня вона отримала листа від редакції третьорядного часопису, що платив їй трьома наступними числами за поезію «Ніч у саду», яку вона і кузен Джиммі вважали коронною в її книжці про сад Місячного Серпа. Емілі залишила «книжку» вдома, але зараз, уже в дорозі, вирішила переписати з неї низку фрагментів та розіслати по різних часописах. Це добрий знак, що так швидко взяли до друку перший надісланий твір! — Ну, Ільзо, ми вільні! Нарешті вирушили! — мовила Емілі. — Цікаво, що нас чекає дорогою? — Без сумніву, зберемо силу матеріалу для наших вправ, — відповіла практична Ільза. Пан Гарді оголосив молодшим класам, що зажадає від них у першому кварталі навчального року цілої низки вправ-нарисів. Емілі з Ільзою постановили, що теми для кількох принаймні нарисів братимуть зі «скарбнички» своїх дорожніх вражень. Буде вельми цікаво порівняти різне бачення тих самих предметів і явищ! Отже, мандрівка мала подвійну мету: передплата й літературні вправи. Було чудове вересневе пообіддя — таке чудове, як буває лиш ранньої осені. Дівчата йшли зачаровані, хоч незабаром їм доведеться пересвідчитись, що «вербувати» передплатників — справа нелегка. Щоправда, побіжно вони, як мовила Ільза, робили психологічні відкриття, та все одно — їхня праця була доволі важкою і не завжди приємною. Один старий, наприклад, водно повторював «гм» на все, що вони говорили. Коли ж, кінець кінцем, вони попросили його поставити свій підпис, відповідь була простою і категоричною: — Ні. — Як добре, що ви хоч цього разу не сказали «гм», — не витримала Емілі, — бо це вже, далебі, ставало надокучливим. Старий поглянув на неї здивовано і раптом зареготав. — А ви, панно, либонь, із роду пихатих Мурреїв. Замолоду я наймитував у садибі, що зветься Місячний Серп. Одна з тамтешніх панянок, на ймення Елізабет, мала звичку так само, як ви, дивитися на людей — згорда. — Моя мати була Мурреївною. — О, я так і подумав. На вашому обличчі — явний відбиток вашого роду. Ось, панно, маєте два долари — напишіть на вашому аркуші моє прізвище. Та, перш ніж поставлю свій підпис, я волів би побачити отой спеціальний номер. Не люблю, знаєте, купувати кота в мішку. Однак це, далебі, варте двох доларів — уздріти пихату Мурреївну, що просить старого Біллі Скотта розписатися на папері! — Скажи: чому ти не розчерепила йому голову? — спитала Ільза трохи перегодя. Емілі крокувала з піднятою головою, роздимаючи ніздрі. — Я вирушила в дорогу, щоб шукати передплатників, а не на те, щоб побільшити на світі армію вдів. Сумніваюсь, аби від того комусь була б хоч якась користь. Інший старий все бурчав і ремствував, поки Емілі пояснювала йому суть справи, і врешті-решт, коли вже приготувалася почути відмову, підписав аж п’ять замовлень. — А цей любить викликати розчарування чи робити приємні несподіванки, — мовила до Ільзи, як вийшли з його домівки. — Воліє справити комусь приємність — аби лиш уздріти на людському обличчі подив чи спантеличення. Один селянин аж сипав міцною, добірною лайкою, інший ось-ось мав поставити свій підпис, коли до кімнати буквально вдерлася його дружина. — Я, тату, не брала б того номеру на твоєму місці. Адже видавець є безвірником! — У такому разі він, безсумнівно, є типом огидним, — виснував «тато» з усією поважністю і сховав гроші до кишені. — Блискуче! — пошепки проказала Емілі. — Мушу описати цю сцену у «книзі Джиммі». Загалом жінки приймали їх люб’язніше, як чоловіки, проте чоловіків легше було умовити на передплату. Єдиною жінкою, що підписала угоду про передплату, була вже літня дама, невтішна по втраті свого улюбленого кота. Емілі підкорила її серце, щиро перейнявшись її горем і виявляючи непідробне співчуття. Найгірші враження мали вони від розмови з одним грубіяном, який добряче їх вилаяв, оскільки його політичні переконання не збігалися з політичними переконаннями редактора «Часу». Нечема вважав обох дівчат особисто відповідальними за ту несумісність поглядів. — От бестія! — вирвалося в Ільзи, коли подруги віддалилися від негостинної оселі. — Вже маю тему для першого нарису: «Людська натура з погляду газетного агента». Опишу того типа й на папері викажу йому все, чого не виказала у вічі! Емілі розреготалася і вмить повернула собі добрий настрій. — Ти можеш собі це дозволити. А я навіть права не маю на подібний реванш. Я-бо зв’язана обіцянкою, даною тітці Елізабет. І мушу дотримуватись фактів — реальних життєвих фактів. Але забудьмо вже про того брутальника. Ну, принаймні ми назбирали чимало підписів. А тепер нам варто звернути увагу на захід сонця — щоб не опинитися у скруті. — А все ж я залюбки стерла б отого вампіра на порох! — оголосила незаспокоєна Ільза. У наступній, одначе, господі зустріли їх приязно, ще й запросили на вечерю. Повечерявши, дівчата вирішили задовольнитися на сьогодні тими підписами, які назбирали. Відтак рушили на Вілтні. Мусили перейти через густий ліс або прямувати довшою дорогою — полем. Ільза голосувала за довшу, проте надійнішу путь. Емілі, що завжди марила романтикою, воліла йти лісом: на тлі буйного зела дерев так гарно вирізнятиметься ясноволоса голівка Ільзи. Ільза мусила поступитися. Крокували вперто і мовчки: Ільза неабияк стомилася, до того ж (легко, щоправда) підвернула ногу, спіткнувшись об камінь. Емілі марила, снувала мислені образи — як зазвичай у подібних обставинах. Врешті-решт, добулися вони до узлісся, де стояло кілька халуп, але й сліду не вгледіли міста, до якого, власне, прямували. — Куди ми зайшли? — з тривогою запитала Ільза. — Вілтні не видно ніде. Емілі відігнала від себе всі мрії про майбуття, всі марення про незвідане і таємниче — насилу зібрала докупи розпорошені думки. Відтак роззирнулася довкола… — Он баня церковна видніє — це, вочевидь, церква в Індіан Хед, — визначила вона. — Це означає, що ми рушили у хибному напрямку. Вийшли з лісу східною стороною, а мали вийти північною. — Отже, ми віддалилися од Вілтні на цілих п’ять миль, — у розпачі виснувала Ільза. — Я вже не годна здолати ці милі, за жодних обставин! Та й лісом іти поночі — це справжній безум. Що ж нам, до лиха, робити? — Якщо заблукали, то можна знайти у тім щось гарне, — стримано відповіла Емілі. — Ще й як заблукали! — простогнала Ільза, знеможено опускаючись на густий смарагдовий мох. — Не розумію, втім, що гарного можна у тому знайти. Заночувати тут, на місці, ми не можемо. Єдиний вихід — ночувати в одній з тих халуп. Мусимо проситися на нічліг! Хоч мені це не до вподоби: тутешні люди є надто вбогими і брудними. — Але чому не можемо заночувати просто тут? — поцікавилася Емілі. Ільза глянула на Емілі з недовірою, одначе зразу переконалася, що подруга питає цілком серйозно. — Де ж маємо спати? Хіба завісимося на дереві? — Спатимем просто на сіні, — впевнено відказала Емілі. — Ось стіг, до нього, як бачиш, приставлено драбину, сіно, вочевидь, сухе і чисте, ніч тепла, комарів о цій порі року ще нема, а накриємось нашими плащиками. Чим не нічліг? Ільза подивилася на стіг, на драбину, потім на Емілі, відтак зайшлася сміхом, який нехибно свідчив про її згоду. — Уявляю, що тобі скаже тітка Рут! — Тітці Рут необов’язково про це знати. Один раз я насправді буду хитрою та підступною — покараю її за нескінченні підозри. А зрештою, я завжди мріяла переночувати просто неба. Це одна з моїх найпотаємніших, щоб ти знала, мрій. І нині вона здійсниться. Дар богів — не інакше! — А як пуститься дощ? — запитала Ільза, котрій ідея спати на сіні подобалася менше, ніж Емілі. — Дощу не буде, на небі ані хмаринки. Отже, піднялися на верх стогу, повалилися на м’яке запашне сіно й аж тоді зітхнули з полегкістю і насолодою. Понад ними простиралося небо — ясне, ще літнє небо, що ледь рожевіло від призахідного сонця. Ластівки пурхали над їхніми головами. Вдалині малювалася темна смуга лісів. Навколо ні душі. Настрій у подруг був прегарний (заборонена насолода виявилась надзвичайно сильною), почувалися несказанно щасливими й сміялися просто так, без видимої причини. — Це здається мені неймовірним, — пошепки говорила Емілі. — Так мені добре, так розкішно, аж хвилинами серце проймає біль. Боюся мовити голосно, щоб не сполохати цих чарів. Удень ми гнівалися на того зануду, на того незносного буркуна з його політичними теоріями. Дурненькі! Адже він не існує — не існує, і квит. Принаймні у цьому, у теперішньому світі… Ось я чую, як Велителька Вітрів легкими, майже нечутними кроками вибігає на узгір’я. Вона є справдешньою відьмою, коли налітає з півночі; самотнім шукачем долі-щастя, коли з’являється зі сходу; усміхненою вродливою дівчиною, коли прилітає з заходу; а нині я відчуваю її повіви з півдня — повіви крилатої доброї чарівниці. — Слухай, звідки у тебе такі думки, такі образи? — спитала захоплена уявою подруги Ільза. Подібні запитання щоразу, невідомо чому, справляли Емілі прикрість. — Не знаю, самі на розум приходять, — відказала вона лаконічно, ледь не брутально. Ільзу розсердив її тон. — На Бога, Емілі, не будь уразливою бабою! — вигукнула вона. Тож на хвилину затремтів, захитався в своїх підвалинах той чарівний світ, у якому перебувала нині Емілі. Однак… — Не сварімося тут, — попросила вона. — Щоб одна із нас не скинула другу зі стогу. Ільза пирснула зо сміху. Сміятися щиро і бути при тому розгніваним — річ неможлива. Таким чином, ця неповторна, розкішна ночівля просто неба не була зіпсована сваркою. Розмовляли стиха про шкільні секрети, звіряли одна одній свої мрії та острахи. Розмовляли навіть про своє майбутнє заміжжя. Не повинні були — звісна річ! — а все ж розмовляли. Ільза песимістично оцінювала свої шлюбні перспективи. — Хлопці люблять мене як товариша, друга, однак сумніваюсь, аби хтось закохався в мене. — Дурниці, — втішала подругу Емілі. — З десяти хлопців дев’ятеро закохані в тебе. — А мені до душі припаде отой десятий, — замислено відказала Ільза. Гомоніли чи не про все, про що лиш можна гомоніти. Кінець кінцем, заприсяглися одна одній, що яка з них помре першою, то вернеться на землю до другої, якщо це буде хоч трохи здійсненним. О, скільки подібних обітниць пролунало на землі, відколи на ній живе людина! Та чи бодай одну з них було виконано? Врешті-решт Ільзу зморило на сон. Та Емілі сон не брав — не відчувала навіть потреби у сні. Відчувала потребу лежати отак, горілиць, і споглядати зорі, насолоджуватись чарами цієї розкішної ночі. Коли ж виплив місяць — округлий, величезний, променистий — захват Емілі посилився до такої міри, аж сльози потекли з очей, сльози щастя і вдячності Творцеві. Як добре, що Ільза спить. Жива, активна присутність найдорожчої навіть людини їй, Емілі, зараз небажана. Нині вона самодостатня — не тужить ні за любов’ю, ні за дружбою, ні за іншими почуттями, що зв’язують людину з людиною. Її щастя, її блаженство є досконалими, замкненими у власному просторі. Такі хвилини трапляються в людському житті надзвичайно рідко, та, коли вже трапляються, є невимовно прекрасними — неначе дочасне й скінченне враз вивищується до вічного й нескінченного, мовби людство на мить підноситься до Божественних високостей, а всяка бридота зникає зі світу, поступаючись місцем красі, самій лиш красі. О, краса! Емілі аж тремтіла, вимовляючи це чарівне слово. Любила красу понад усе, а нині була нею виповнена, як ніколи. Боялася зайвий раз поворухнутись чи дихати глибше, щоб не перервати цей плин краси, який поймав усю її істоту. Життя уявлялося їй чарівним інструментом, що на ньому душа її вигравала небесні мелодії. — Боже, сподоб мене стати гідною цієї краси, сподоб мене, Господи! — молилася вона. Чи стане вона колись достойною свого покликання, чи спроможеться передати людям, бодай приблизно, зміст «Божественного діалогу»? Передати — мусить, не має вона права поховати його в собі. А світ — чи дослухається… чи зрозуміє… чи відчує? Лиш тоді відчує, коли вона подужає точно відтворити правду життя, іншим переказати те, що було їй сповірено. І байдуже, хвала від людей чи хула, слава чи неслава! Вона-бо жриця краси, лиш йому, божеству краси, вона у житті слугуватиме. Заснула в піднесеному, безжурному настрої. Снилося їй, наче вона є Сафо, славетною еллінською поеткою, що стрибає в море зі скелі. Відтак пробудилася і з подивом зауважила, що лежить попід стогом, а нагорі, на стозі, сидить Ільза і дивиться на неї допитливими очима. На щастя, доволі багато сіна сповзло донизу разом із Емілі, тож Емілі не постраждала. Мала підстави промовити зі сміхом: — Бачу, попри все, я таки вціліла!
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка