Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка8/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

Розділ 9
Велика мить

Емілі спускалася сходами. Спускалася мляво, недбало, відчуваючи, мовби всякі барви й мелодії відійшли з життя, що лежало перед нею суцільно сірим і одноманітним. Та вже за кілька хвилин заграла на видноколі веселка, а в пустелі її майбуття розквітли найрозкішніші троянди. Причиною тієї чарівної переміни став лист, якого вручила їй тітка Рут — вручила з усміхом, властивим лише їй та іншим тітонькам, до неї подібним. Як додаток вручила й номер часопису, хоч наразі Емілі не звернула на це особливої уваги. Погляд її упав на верхній ріжок конверту, де під маркою читалася адреса певного видавництва. Пучками відчула, що конверт є незвично тонким, не подібним до тих конвертів, які містили відхилені редакціями рукописи. Серце авторки забилося частіше й сильніше. Розірвала конверт і пробігла очима кільканадцять рядків машинописного тексту.  



Достойній панні Емілії Б. Стар, Шрусбері, Айленд, Канада. Шановна панно, раді Вам повідомити, що Вашу поезію «Сміх сови» прийнято до друку редакцією часопису «Сад і ліс». Твір уміщено в останньому числі нашого тижневика, яке Вам надсилаємо. Ваші поезії позначені справжнім талантом, тож будемо раді, якщо надсилатимете їх нам і надалі. У нас не заведено платити готівкою за твори, що ми їх публікуємо, та, може, Ви зволите вибрати якісь саджанці або насіння з каталогу, який надсилаємо теж. Вибрані Вами культури (ціною до двох доларів) ми негайно вишлемо на Вашу адресу. Красно дякуємо за співпрацю з нами й підписуємося з глибокою повагою Е. Карлтон і партнери.  

Емілі згорнула листа й тремтячою рукою витягла з конверта випуск часопису. В голові їй паморочилося, букви стрибали перед очима, душа її зазнала великого і радісного струсу… На першій сторінці часопису, з віньєтками на початку й наприкінці, красувалася поезія «Сміх сови», підписана Емілія Берд Стар. То був її перший літературний успіх — що ж дивного, що він достоту зачарував, оп’янив її. І це аж ніяк не свідчило про її глупоту або дитячу наївність. З листом і часописом рушила вона до своєї кімнати, щоб насолодитися досхочу виглядом свого надрукованого вірша. Не відчувала погляду тітки Рут — допитливого, недовірливого, — не чула її бурчання за своєю спиною. Тітка Рут не могла без підозри поставитись до рум’янцю на щічках небоги, до її блискучих очей, до цього раптового піднесення над усім земним, пересічним, буденним. У своїй кімнаті Емілі перечитала надрукованого вірша — з таким почуттям, наче ніколи раніше його не бачила і не читала. На жаль, закралася в текст одна помилка — набірна, а втім, то був її вірш, її власний, схвалений редакцією та вміщений у справжньому часописі вірш. До того ж, їй платять за цей твір! Так, чек був би їй миліший, два долари, зароблені самотужки, власним пером, були б для Емілі цілим багатством. Але з якою приємністю вони з кузеном Джиммі вибиратимуть насіння й саджанці для садка у Місячному Серпі! В уяві своїй вона вже бачила ту прегарну клумбу, яка там розквітне майбутнього року, — пурпурову і жовту, блакитну і золоту. А ще ж у листі написано: «Ваші поезії позначені справжнім талантом, тож будемо раді, якщо надсилатимете їх нам і надалі». О, блаженство! О, раювання! Вона підкорила світ, чи не зійшла на альпійські верхогір’я. Що там важать ще кілька кроків угору? Емілі не могла залишатися у цій похмурій кімнаті, під низькою, гнітючою стелею, поміж бридких меблів. Могильний вираз обличчя лорда Байрона неначе глузував з її щастя. Тож накинула на плечі плаща і поспіхом рушила до Країни Висот. Коли переходила кухню, тітка Рут, чимраз більше охоплена підозрами, запитала з неприхованою іронією: — Що сталося? Чи не пожежа, бува, спалахнула? — Ні. То в моїй душі спалахнуло полум’я радості, — відказала Емілі, загадково усміхаючись. Зачинила за собою двері й миттю забула про тітку Рут і взагалі про всіх неприємних осіб та всі неприємності. Яким прекрасним був світ, яким чудовим було життя, якою чарівною була Країна Висот! Емілі повагом зійшла на верховину пагорба. Здавалося їй, наче лине на крилах, — не відчувала під ногами землі. «Позначені справжнім талантом, щирим талантом, непересічним талантом, — стиха проказувала Емілі, повторюючи (і вдосконалюючи) ті неймовірні, п’янкі до запаморочення слова. — Вони просять, аби я й надалі висилала їм свої твори. Ох, якби-то батько міг бачити мої поезії надрукованими!» Колись у старій домівці в Травневому Гаї батько її, схилившись над донькою, що спала, промовив такі слова: «Буде любити палко, страждати тяжко, зате переживатиме хвилини справжньої слави». Саме таку хвилину переживала вона тепер. Відчувала радість бодай тому, що жила на світі. Творча наснага, приспана упродовж останніх місяців, завирувала в її душі з новою силою, запалала, немов смолоскип. Враз позбулася усіх хворобливих, гнітючих станів, отруйних думок, ницих підозр. В одну мить Емілі збагнула, що Ільза ніколи б такого не скоїла. І засміялася радісно, втішена цим осяянням. — Якою ж дурепою була я досі! Якою несосвітенною дурепою! Ну, звісно, ніколи в Ільзи не знялася б рука. Тепер вже немає між нами жодної перепони, все по-старому. Побіжу зараз до неї і скажу їй… Негайно! Емілі хапливо спустилася з горбовини. Країна Висот підносилася за нею — таємнича у місячному освітленні, немовби оповита чарівною містерією зими. Вона, Країна Висот, перебувала у нерозривній єдності з красою і врочистою зимовою тишею. Несподівано дмухнула Велителька Вітрів, й одночасно в душі Емілі засяяв «промінчик». До Ільзиної кімнати вона вбігла з відблиском «промінчика» на серці. На щастя, Ільза була сама. Закинула їй руки на шию, притулилася до неї міцно, всім тілом. — Ільзо, прости мені! — чи не скрикнула Емілі. — Я не повинна була сумніватися в тобі. А все-таки… сумнівалася. Але тепер я знаю… знаю! Ти пробачиш мені? — Ти, мала козо, — з удаваною похмурістю відказала Ільза. Емілі невимовно зраділа, почувши це «миле» найменування. Перед нею була колишня, була її Ільза. — Ох, Ільзо, яка ж я була нещасна! — Ну-ну, не дуже про те пищи, — сказала Ільза. — Я теж була невесела. Слухай, Емілі, як воно все відбувалося насправді. Того дня я зустріла Евеліну Блейк у книгарні. Ми повернулися до пансіону (Евеліна забула в мене якусь книжку), аж бачимо — ти спиш без задніх ніг. Ти спала так міцно, аж навіть не прокинулася, коли я вщипнула тебе за щоку. Тоді отак, суто для жарту, я взяла олівця і сказала: «Намалювати їй на обличчі вуса — однаково не пробудиться». Евеліна скривила пику і промовила: «О ні, це підло було б — ти не думаєш?» Я бовкнула про вуса тільки жартома, однак протест Евеліни так мене розлютив, що я заявила, мовляв, конче зроблю те, що сказала. Коли ж прокинешся, то поглянеш у люстерко. А ще я вирішила про всяк випадок дочекатися твого пробудження чи й розбудити тебе завчасу і подати тобі люстерко. Але тут нагодилася Кетті Еррол — просила мене піти разом із нею. Отож, я не встигла тебе розмалювати і вийшла з кімнати. От і все, Емілі, — можеш мені вірити. Але потім я картала себе неймовірно — за те, що подала комусь таку негідну ідею. Коли ж побачила, що маєш на мене серце, то просто затялася. То була особлива злість — не шалена, ні — холодна, стримана, проте запекла. Гадала, тобі взагалі не повинна була прийти на розум така підозра — а саме, що я зумисне дозволила тобі зайти до школи з розмальованим обличчям. Отож, я сказала собі: якщо має про мене таку думку, то хай і надалі її дотримується — я не буду її спростовувати. Але зараз я тішуся невимовно, ти, гуско мала, що перестала підозрювати мене у такому паскудстві. — Ти гадаєш, Евеліна утнула це навмисно? — Ні. Тобто вона справді на таке здатна, тут сумніватись не доводиться, та я не уявляю, як вона могла це «утнути». До книгарні ми рушили втрьох: я, вона і Кетті. Кетті залишилася в книгарні, а ми з Евеліною пішли до школи — за п’ятнадцять хвилин були вже у класі. Не могла вона встигнути намалювати тобі на обличчі ті кляті вуса! Можна припустити, що це вчинила Мей Гілсон, ота мала чортиця. Саме була присутня, коли я розмахувала олівцем. Мерщій скористалася з поданої ідеї. Так чи так, але Евеліна, як виглядає, тут ні до чого. Емілі ж, попри все, була переконана, що саме вона, Евеліна, стала призвідцею її ганьби. Однак тепер її найдужче турбувала непохитна впевненість тітки Рут, мовби Ільза була справжньою винуватицею скандалу. І спробуй переконати її у зворотньому! — Я мушу вивідати, хто це вчинив, — сказала Емілі понуро, — і тим довести тітці Рут, що вона помиляється. Назавтра пополудні Евеліна Блейк застала обох подруг в особливому настрої. Ільза принаймні була надзвичайно веселою і сердечною. Емілі сиділа, схрестивши ноги, її обличчя виражало нудьгу і презирство, очі були напівзаплющені. Евеліну це мало би втішити як вияв холодних, недобрих стосунків між подругами. Та вже за хвилину Ільза взялася і лаяти, і обзивати Емілі, що Евеліну вкрай засмутило: це достеменно свідчило про те, що вони помирилися. — Я тішуся, що ти пробачила Ільзі ту підлу витівку, — солодко говорила вона до Емілі наступного дня. — То ж була з її боку попросту легковажність, я всім це відтоді повторюю. Вона не подумала, що тим виставляє тебе на посміх, на глум. Бідолашна Ільза є такою жвавою, такою емоційною. Ти знаєш, я хотіла тоді її втримати… Не казала тобі, щоб не додавати до жару приску. Та їй зауважила, що це неймовірно підло — зробити з найкращої подруги загальне посміховище. Ти повелася шляхетно, пробачивши їй, дорога моя Емілі. Маєш краще, чуліше серце, ніж я. Мені здається, я б ніколи не спромоглася пробачити тому, хто наразив мене на людський глум. — І ти не врізала їй по писку за цей наклеп? — жорстко спитала Ільза, коли Емілі слово в слово переказала їй Евелінину мову. — Я примружила очі й задивилася на неї по-нашому, по-Мурреївському, — відказала Емілі. — А це, щоб ти знала, буває страшнішим, як смерть.

Розділ 10
Година шалу


Щорічний концерт у Вищій школі на користь її бібліотеки був для Шрусбері подією великого значення. Влаштовували його у першій половині квітня, коли учні та учениці ще не мусили скніти над книжками й зошитами, готуючись до весняних іспитів. Цьогоріч програма концерту обіймала музичні виступи, декламацію, а також невеличку комедію. Емілі запропонували зіграти у ній роль. Тітка Рут за жодних обставин не дала б на те своєї згоди, якби панна Ілмер не завітала до неї з проханням дозволити Емілі взяти участь у виставі. Панна ж Ілмер була онукою сенатора Ілмера, тож тітка Рут рахувалася з нею більше, ніж з будь-ким у Шрусбері. Панна Ілмер запропонувала учням скоротити музичну програму, відтак розіграти комедійку в двох актах замість планованого раніше діалогу. Учнівська молодь сприйняла пропозицію «на ура». Емілі отримала роль, яка відповідала її душевному складові, тому зацікавилася майбутньою виставою неабияк. Їй подобалися і репетиції, що відбувалися в будівлі школи вечорами, двічі на тиждень. За режисера була сама панна Ілмер. Комедійка стала предметом жвавих розмов для цілого Шрусбері. Зацікавленість новим починанням Вищої школи була такою сильною, аж студенти з Шарлоттетауна вирішили приїхати на концерт, щоб оцінити п’єсу та її сценічне втілення. І це ще більше схвилювало новоспечених акторів. Студенти академії в Шарлоттетауні були досвідченими знавцями сценічного мистецтва, адже самі відіграли вже низку п’єс, і то не конче з аматорського репертуару. Отже, приїдуть на те, аби критикувати. Уся Вища школа не шкодувала зусиль, щоб вистава зробила честь Шрусбері як місту. Сестра Кетті Еррол, яка навчалася у театральній студії, ставила юним акторам голос і дикцію. Коли ж настав довгоочікуваний вечір, небувале збудження запанувало в усіх оселях родинних, в усіх пансіонах містечка. Емілі у своїй кімнатці при світлі свічок задоволено дивилася на Емілі-у-Свічаді, для чого, правду казати, мала підстави. Зарум’янені щічки, потемнілі сірі очі увиразнювалися на тлі блідо-рожевої сукні. У волоссі поблискувало срібне листя, що надавало їй вигляду русалки. А втім, русалкою вона не почувалася. Тітка Рут веліла їй зняти мереживні панчохи, натомість одягти бавовняні. Силкувалася навіть схилити її до шерстяних, але відступилася, передбачаючи ганебну свою поразку. Зате примусила Емілі вдягнути під рожеву суконку фланелеву сорочку. — Яка бридота! — буркотіла Емілі, маючи на увазі, певна річ, сорочку. Втім, за тієї доби у моді були переважно округлі форми, а стрункість Емілі давала змогу носити навіть грубшу сорочку, ніж та, до якої її схилили. Вона саме чіпляла на шию своє єгипетське намисто, коли до покою рішучим кроком увійшла тітка Рут. З першого ж погляду Емілі збагнула, що тітка Рут неабияк розгнівана. — Емілі, пані Болл телефонувала мені хвилину тому. Повідомила щось таке, що мене заскочило. Це правда, що ти сьогодні гратимеш у комедії? Емілі була спантеличена. — Так, звісно, тітко Рут. Ти ж знала про це — хіба ні? — Коли ти просила мого дозволу на участь у концерті, йшлося про діалог, і те саме казала мені панна Ілмер, — крижаним тоном промовила тітка Рут. — Так, але згодом панна Ілмер вирішила діалог замінити короткою комедією. Я гадала, ти знаєш про це, тітко Рут. Ні, правда: я в цьому й не сумнівалася. Мені здається, я навіть згадувала про це в розмові з тобою. — Тобі не може здаватися, Емілі. Ти зумисне приховала це від мене, бо знала, що я ніколи не дозволю тобі грати в комедії. — Помиляєшся, тітко Рут, — заперечила Емілі з усією поважністю. — Я не мала наміру це приховувати. Визнаю лиш те, що уникала розмовляти з тобою про концерт, — адже знала, що не схвалюєш подібних заходів. Коли Емілі говорила поважно, тітка Рут щоразу сприймала це як зухвалість. — Ну, це всьому вінець, Емілі. Я, правда, знала, що ти хитрунка, завжди знала, однак не думала, що можеш бути аж такою хитрою. — Яка ж то хитрість, тітко Рут?! — роздратовано вигукнула Емілі. — Чи ж не дурістю моєю було б намагатися приховати те, про що гомонить увесь Шрусбері? Не уявляю, як ти могла б не довідатись про те! — Ти знала, що я не виходжу з домівки через бронхіт. Мене не ошукаєш! — Я й не старалася тебе ошукати. Гадала, ти знаєш, що саме ми будемо грати, — от і все. А не розводилася про концерт, бо знала твою відразу до розваг подібного роду. Ось як насправді було, тітко Рут. І, зрештою, яка різниця між діалогом та комедією? — Велика різниця! Комедія — це погано, дуже погано. — Але ж то мала, маленька комедія! — переконувала, вже на межі розпачу, Емілі. Й зненацька вона засміялася: почула власні слова, що лунали так по-дитячому, так наївно, аж дурний сміх до неї вчепився. Той сміх тітку Рут допік до живого. — Мала чи велика, коротка чи довга… а в комедії ти не гратимеш. Емілі знову зумілася, аж брови їй звелися. І трохи зблідла. — Тітко Рут, я повинна… Через мене вся вистава може зійти нанівець. — Хай краще комедія зійде нанівець, аніж людська душа. Емілі не знайшла в собі одваги посміхнутися. Адже йшлося про надто важливі речі. — Не будь такою… такою суворою, тітко Рут, — мовила вона. Ледь не сказала — «несправедливою». — Шкода, що ти не схвалюєш комедій. Надалі я не братиму участі в жодній, але нині зваж на моє становище: сьогодні я мушу відіграти свою роль! — Ну, люба Емілі, я не думаю, щоб ти була аж такою незамінною. Тітка Рут була не в жарт роздратована. Як прикро може звучати слово «люба»! Але й цього разу Емілі себе опанувала. — А так. Сьогодні я справді незамінна. Бачиш-но, тітко, — не можуть мене замінити в останню мить. Панна Ілмер мені б не пробачила. — Невже прощення панни Ілмер тобі важливіше, ніж прощення Господа Бога? — запитала тітка Рут із виразом судді, що вирікає остаточний (і геть безжальний!) присуд. — Так, важливіше, ніж прощення твого Бога, — відрізала Емілі, вже нездатна володіти собою після недоладного запитання тітки Рут. — Невже ти не шануєш своїх предків? — з гіркотою питала тітка Рут. — Вони достеменно перевертаються у домовинах, чуючи такі блюзнірства з вуст онуки та праонуки! Емілі почастувала тітку «нищівним» Мурреївським поглядом. — Коли так, це буде для них першокласною гімнастикою. Хай там що, а я відіграю свою роль у тій комедійці, тітко Рут. Емілі говорила спокійно, дивлячись на тітку зверхніми, вольовими очима. Та ж переживала вкрай неприємне для неї почуття безпорадності. Двері кімнати не замикалися на ключ, а силоміць небогу затримати годі. — Якщо підеш, додому сьогодні можеш не вертатися, — оголосила тітка Рут, бліда від обурення. — Цей дім зачиняється на ключ о дев’ятій вечора. — Як не вернуся сьогодні, то не вернуся вже ніколи, — відказала Емілі, занадто збурена, щоб могти обрахувати всі наслідки своїх слів та дій. — Якщо застану двері зачиненими на ключ, то подамся До Місячного Серпа. Там усі знають про комедію. Навіть тітка Елізабет охоче дозволила мені взяти в ній участь. Вона сягнула рукою по пальто, натягнула на голову невеличкий капелюшок із пір’ячком, подарований їй на Різдво дружиною дядька Олівера. Хоч панни з Місячного Серпа завжди брали під сумнів смак тітки Едді, проте капелюшок був справді гарненьким, і Емілі виглядала в нім дуже добре. Тітці Рут впало у вічі, що дівчинка справляє враження не за літами зрілої, дорослої панни. Та це відкриття лиш посилило її злість. Емілі пішла грати комедію, Емілі посміла зневажити її заборону, відмовити їй у послуху! Нахабна, підступна! Треба її провчити! Рівно о дев’ятій годині тітка Рут замкнула на ключ надвірні двері й лягла спати. Комедія зажила великого успіху. Навіть студенти Шарлоттетаунської академії захоплено вітали п’єсу й акторів, винагороджуючи їх гучними, щедрими оплесками. Емілі грала натхненно, з посиленою енергією — розбурхала її перепалка з тіткою Рут. Геть забула про огидну фланелеву сорочку… Панна Еррол була приємно здивована, оскільки на репетиціях ставила Емілі в докір за холодну гру в сценах, що вимагали емоційного розмаху й особливої щирості. Юну акторку засипали компліментами. Навіть Евеліна Блейк промовила з підкресленою люб’язністю: — Казати правду, люба Емілі, ти була неперевершеною. Справжня «зірка». Поетеса, новелістка… Яку ще несподіванку ти нам готуєш? Емілі подумки: «Яка ласкава! І яка бридка!» А вголос: — Дякую, Евеліно! Весела, щаслива своїм тріумфом, Емілі верталася додому в товаристві Тедді. Край порога сердечно побажали одне одному «Надобраніч!», а тоді… а тоді Емілі довелося пересвідчитись, що тітка Рут слів на вітер не кидає: двері було замкнено. Гнів Емілі, притишений враженнями того вечора, вибухнув з новою силою. Не дозволить вона ставитись до себе у такий спосіб! Годі вже терпіти від тітки Рут всілякі прикрощі — годі! Це була, як то кажуть, остання крапля, і чашу терпіння вона вочевидь переповнила. Не можна-бо зносити геть усе, навіть з любові до науки. Людина має дбати і про власну гідність, про захист власного «я». Три шляхи відкривалися перед нею. Перший: стукати так довго, аж доки тітка Рут підніметься з ліжка і впустить її до господи. Так одного разу вже трапилося, чим тітка Рут дорікала їй тижнями — жодної нагоди не змарнувала! Шлях другий: іти до пансіону, де мешкала Ільза. Дівчата ще, звісно, не спали. Тітка Рут, либонь, сподівалася, що Емілі вчинить саме так. Гаразд, але потім Мері Карсвел розповість про це Евеліні Блейк, а вже та, з уїдливим сміхом, роздзвонить усій школі. Емілі не вабила жодна з тих можливостей. Від тої миті, як наштовхнулася на замкнені двері, вона серцем вже знала, що стане на третій шлях: простувати до Місячного Серпа і там залишитися. Місяці утисків з боку тітки Рут призвели до неминучого бунту. Емілі пройшла через хвіртку, зачинила її за собою без найменшої Мурреївської гідності й самовладання, одначе з серцем, з гарячковістю, властивою справжній Стар, і вирушила на свою семимильну прогулянку. Було саме опівночі. Коли б вона мусила здолати навіть тричі по сім миль, — все одно б не завагалася. Була настільки обурена, що ця вимушена прогулянка не видалася їй надміру довгою. Не відчувала й пронизливого холоду квітневої ночі, хоч мала на собі доволі благеньке пальто. Сніг уже розтанув, та земля була ще примерзлою, твердою, аж ніяк не зручною для туфельок, подарованих їй на Різдво кузеном Джиммі. Емілі пригадала, в душі засміявшись (сміхом гірким, саркастичним), як тітка Рут переконувала її одягти фланелеву сорочку й шерстяні панчохи. Ніч була ясною, місячною, хоч небо заволочували склубочені хмари; весь виднокруг був наче скупаний у тьмяному, сіруватому світлі. Вітер постогнував і посвистував у полях. Емілі задоволено відзначила, що нинішня ніч цілком відповідає її настроєві. Ніколи не вернеться до тітки Рут — у цьому була вона певна. Байдуже, що скаже на те тітка Елізабет (а скаже, мабуть, чимало), байдуже, хто що повість. Якщо тітка Елізабет не погодиться, щоб вона проживала у пансіоні, вона відмовиться від навчання взагалі. Знала, що таке її рішення справить у Місячному Серпі великий переполох. Тяжко їй буде! А втім, у її теперішньому стані всі незвичайні рішення видавалися бажаними. Не дозволить більше принижувати себе — ніколи, жодного разу — не дозволить, і край! Тітка Рут перекрочила всі межі. Проте нікому не вільно збиткуватися над дочкою Стара! «Скінчила з Рут Даттон назавше!» — присягалася Емілі. Й відчувала неймовірне задоволення, випускаючи слово «тітка». Коли опинилася вже поблизу садиби, хмари несподівано розійшлися, і дерева у гайку Високого Джона заясніли в яскравому місячному сяйві. Це було так чудово, аж Емілі від захвату перехопило подих, і вона забула, принаймні на кілька хвилин, про тітку Рут. Однак незабаром гіркота спогаду взяла гору над чарівністю Трьох Принцес. Вікно кухні світилося. Емілі пойняла цікавість, хто не спить о цій порі у Місячному Серпі. Дорогою вона уявляла, що застане весь дім зануреним у темряву. Ладналася прослизнути до оселі головним входом, навшпиньки пробратися до милої своєї кімнатки й лягти спати, залишивши усі з’ясування на день прийдешній. Тітка Елізабет щовечора урочисто замикала кухонні двері на ключ, але парадні двері на ключ не замикалися ніколи. Злодії та розбійники просто не могли бути вихованими так погано, щоб залізти до Місячного Серпа через головний, парадний вхід. Емілі перейшла садок, відтак, наблизившись до будинку впритул, зазирнула до кухні крізь вікно. Побачила: кузен Джиммі сидить самотою, щоправда, у товаристві двох свічок. Очі втопив у шинку, що звисає зі стелі, й безгучно ворушить губами. Все ясно: кузен Джиммі складає вірші, хоч не цілком зрозуміло, чому віддається тій справі о такій пізній годині. Емілі обережно відчинила кухонні двері й увійшла досередини. Бідолашний кузен Джиммі з несподіванки втратив дар слова. Це справді Емілі чи, може, її дух? Емілі у пальто гранатового кольору, в гарненькому капелюшку з пір’ячком, Емілі з розпущеним волоссям і трагічними, скорботними очима. Емілі в запорошених вечірніх туфельках, у цьому дивовижному вбранні тут, у Місячному Серпі, о такій порі, замість лежати у своїй дівчачій постелі в Шрусбері? Кузен Джиммі схопив холодні ручки, що їх простягнула йому дівчинка. — Емілі, люба моя дитино, що сталося? — Казати просто, без недомовок: я покинула дім тітки Рут і вже ніколи туди не вернуся. Кузен Джиммі наразі не відповів нічого. Перейшов через кухню, розпалив вогонь, присунув крісло до пічки й посадовив на нього Емілі. Засвітив ще пару свічок і поставив їх на піч. А тоді знову сів на своє крісло, поклавши руки на коліна. — Розкажи мені все. Емілі, ще збурена і сповнена гіркоти, розповіла йому з усіма подробицями весь перебіг подій. Кузен Джиммі слухав уважно, киваючи головою. Емілі почувалася ніяково. Що сильніше кузен Джиммі кивав головою, то невпевненішою ставала Емілі, то менше самій собі здавалася героїнею. Скінчила свою оповідь, повторивши твердо: — У жодному разі до тітки Рут не повернуся. Кузен Джиммі кивнув головою ще енергійніше, після чого простягнув їй кілька горіхів. — Підживися, курчатко, — запропонував він. Емілі вагалася. Дуже ласа була до горіхів, а від часу вечері нічого не їла. Проте горіхи мали небагато спільного з викликом, бунтом, з революційною ситуацією. Горіхи були, поза сумнівом, елементом консервативним. Через те Емілі відмовилася від горіхів. Довелося кузенові Джиммі частуватися самому. — Отже, до Шрусбері ти не повернешся? — У кожному разі, до тітки Рут не вернуся нізащо. — Це, власне, те саме. Емілі це розуміла. Знала добре: не варто й сподіватися, щоб тітка Елізабет витрачалася на її проживання у пансіоні. — І ти здолала весь шлях у туфельках, одна-однісінька, глупої ночі! — знов закивав головою Джиммі. — Гм, міцний у тебе характер! — Ти не схвалюєш мого вчинку? — спитала Емілі тремтячим голосом, відчуваючи, як весь її внутрішній гарт ламається, зникає під дією отого кузенового кивання головою. — Н-н-ні. То було безсовісно й підло з боку Рут Даттон — залишити тебе за дверима на цілу ніч. — Визнаєш… правда ж? Ні, я не в силі вернутися до неї після того, що трапилося. Кузен Джиммі уважно розглядав горіхи, крутячи їх у пальцях. — Не думаю, щоб котрась із твоїх прабабць так легко зреклася можливості навчатись, — промовив він. — Принаймні, з боку Мурреїв — жодна, це достеменно, — додав після деякої паузи, мовби хотів зазначити, що не знає родини Старів, тому й не може нічого стверджувати щодо них. Емілі сиділа, не озиваючись. Як мовив би Тедді, кузен Джиммі влучив одразу в десятку. Відчувала, що коли вже він у приступі натхнення посилається на її жіночих предків, то все набуває інакшого значення. Атож: речі й люди, якщо розглядати їх під кутом традиції, постають у відмінному світлі. Мері Шіплі, Елізабет Барнлі, ті любі небіжчиці з Місячного Серпа, дивляться зараз на свою онуку — запальну, неприборкану, шалену — дивляться докірливо й співчутливо. Кузен Джиммі немовби дає на здогад, що Стари повсякчас керувалися лише чуттєвими імпульсами, піддавалися власним слабкостям. Ні, ні, вона доведе їм, що вони помиляються! У даному випадку вона сподівалася від кузена Джиммі більшої прихильності, більшого розуміння. Знала наперед, що тітка Елізабет засудить її вчинок, що й тітка Лаура буде засмучена. Проте на кузена Джиммі вона розраховувала як на безумовного свого союзника. І досі він завжди таким союзником був. — Мої прабабці ніколи не мали справи з тіткою Рут! — ображено кинула Емілі. — Зате вони мали справу з твоїми прадідами, — відказав кузен Джиммі, неначе мав на думці, що це було найтяжче випробування, немовби хотів сказати, що для того, хто спізнав норов Арчібальда чи Х’юго Мурреїв, тітка Рут є тільки чистилищем, аж ніяк не пеклом. — Кузене Джиммі, ти вважаєш, я повинна вернутися й вислухати нову лайку, витерпіти нові утиски з боку тітки Рут і далі поводитись так, мовби нічого не сталося? — А що ти сама думаєш про це, курчатко? — спитав кузен Джиммі. — Візьми-но горішка, маленька. Цього разу Емілі дала себе умовити. Прагнула хоч якоїсь розради. Спробує гризти улюблені горіхи й, попри те, залишатися постаттю драматичною. Емілі з тону скорботного зненацька перекинулася у тон задерикуватий. — Тітка Рут була сьогодні просто потворною, і не лише сьогодні, а всі останні місяці — надто відколи бронхіт не дав їй змоги виходити з дому. Ти не можеш собі уявити, чим було життя в її господі. — Чому не можу — ще й як можу! Рут Даттон завжди робила нещасними всіх, хто її оточував. А чи зігрілися в тебе ноги, Емілі? — Я ненавиджу її! — викрикнула Емілі, гарячково шукаючи собі виправдання. — Це страшно — жити під одним дахом з людиною, котру ненавидиш. — Так, це труїть кожну хвилину життя, — погодився кузен Джиммі. — Не моя у тому вина. Я силкувалася її полюбити, здобути її прихильність. Вона завжди знаходить, чим мені дорікнути, завжди краще від мене знає, що я думаю, які мої наміри. Винюхує зневагу до себе у кожному слові моєму, у кожному вчинку. А сама безупину кривдить пам’ять моїх предків. Безупину прощає мені не скоєні мною провини чи радше добрі мої вчинки… — Це ще прикріше, — підтакував кузен Джиммі, не втрачаючи серйозності. — Ще прикріше — твоя правда. Знаю наперед: як стану перед нею завтра, то неодмінно скаже: «Цього разу прощаю тобі, але гляди — щоб це більше не повторювалося». А, крім того, вона так сичить — о, її мова є справдешнім зміїним сичанням! — Ти чула колись сичання змії, курчатко? — спитав кузен Джиммі. Емілі не зволила відповісти. — Якби навіть хотіла, я не можу весь час поводитись зле, проте, на думку тітки Рут, я взагалі нездатна вчинити щось добре. Не дозволяє мені вечорами виходити з дому — під приводом того, що сухотниці, як і сухотники, повинні рано лягати спати. Коли їй холодно, я мушу вдягати теплу сорочку. Вічно ставить мені неприємні запитання, а коли я даю їй свої пояснення, не йме мені віри. Безперервно закидає мені хитрість, ба більше — підступність. От і цього разу твердила, наче я була настільки хитрою, аж приховала від неї участь у комедійці, знаючи, що вона не дозволить мені грати у ній. А мені таке просто на думку не спало. Таж минулого тижня писали про це місцеві газети. Тітка Рут уважно ті газети читає! Про одну й ту саму річ вона може говорити тижнями, були б лише тема і привід для бурчання чи лайки. Коли я ненароком заплямувала іржею одну з моїх сорочок, то вчинила мені натуральний допит — як, чому і коли це сталося, — а я не мала про те жодного уявлення — правда! Я божеволіла від самого лише звучання слів «іржа» та «сорочка»… — Будь-яка нормальна людина сприймала би це так само, — промовив кузен Джиммі до шинки, що звисала зі стелі. — Кожна поодинока, кожна окрема сцена є лиш дрібницею — я знаю! — і ти вважаєш мене дурепою, що все це кажу, але… — Ні, ні. Сто дрібниць важать більше, ніж одна гостра колотнеча. — Отож-бо: коле й коле мене своїми отруйними шпильками! Не дозволяє бувати у мене ні Ільзі, ні Тедді, ні Перрі, не вільно й мені нікого відвідувати, за винятком отого дурника — Ендрю. А мені від нього вже душу верне! Заборонила мені йти на вечірку, де були чи не всі учні мого класу. Не було мене й на святкуванні Нового року; всі пішли — всі, крім мене. Йду собі на узгір’я, до Країни Висот — вона вже переконана, що там діється щось підозріливе, щось недобре. Вона сама ніколи не відчуває потреби руху, потреби насолоджуватися красою природи, то звідки ж у мене, мовляв, такі забаганки? Твердить, я надто високої думки про власну персону… Ні, неправда. Чи ти гадаєш, вона має рацію? — Ні, — замислено відповів кузен Джиммі. — Ти справді високої думки про себе, однак не занадто високої. — Каже, мовляв, я завжди роблю не те, що належить робити. Її педантизм є просто нестерпним. Тільки й чую від неї: чому, для чого, навіщо? Тільки й чую, кузене Джиммі! — Тепер, коли ти виказала все, що в тебе на серці, ти почуваєшся краще — правда ж, курчатко? Емілі, зітхнувши, присунулася вкупі з кріслом до столу і взялася їсти горіхи. Щойно почавши їсти, відчула, наскільки вона голодна. — А чи Рут годує тебе досита? — занепокоєно спитав кузен Джиммі. — О, так. Принаймні у цьому пункті тітка Рут дотримується традицій Місячного Серпа. Кухня в її оселі є справді доброю. Але горіхів катма. — А ти ж не від того, аби погризти щось перед тим, як лягти в ліжко — хіба ні? Тиждень тому, одначе, ти прихопила з собою до Шрусбері коробку горіхів… — Тітка Рут по приїзді одразу їх сконфіскувала. Щодня виділяє мені якусь дещицю на десерт після обіду. Але в тім уже немає тієї насолоди, з якою гризеш їх потай, недозволеної години, — правда ж? А що сталося, що ти пильнуєш такої пізньої пори, кузене Джиммі? — Одна з корів заслабла. Сиджу ось і вряди-годи заглядаю до неї. — Як добре, що ти не спав, коли я прийшла. Я вже спокійніша, кузене Джиммі. Знаю: ти маєш мене за схиблену. — Кожен є схибленим на свій лад. — Добре. Отож, я вертаюсь і проковтну пігулку без нарікань. — Ти прилягла б на софу й відпочила. А на світанку я відвезу тебе до Шрусбері. — Ні, ні, це неможливо — з кількох причин. По-перше, дороги о цій порі року недобрі. По-друге, тітка Елізабет неодмінно почує нас, отже, й довідається про все, чого я, звісно, не хочу. Нехай година мого шалу залишиться нашою таємницею, кузене Джиммі. — То як же ти вертатимешся до Шрусбері? — Пішки. — Пішки? О такій годині? — Таж я прийшла сюди вже поночі. Доведеться мені повторити мою прогулянку в зворотному напрямку. Маю тут у шафі пару старого взуття. Зараз воно придасться мені краще, ніж вечірні туфельки. Геть знищила твій чудовий дарунок у своєму шаленстві! Вдягну й старе моє пальто. У ньому буде мені тепліше. На світанку дістануся Шрусбері. Тільки-но впораємося з усіма горіхами — вирушаю в дорогу. Кузен Джиммі погодився з доводами Емілі. Була вона юною і сильною, а що менше знатиме Елізабет про ту родинну колотнечу, тим краще для всіх. Відтак зітхнув з полегкістю. А спершу побоювався, що впертість Емілі цього разу не вдасться перебороти. — Скажи-но, як там твоє писання? — Пишеться мені добре, хоча зранку в моїй кімнаті страшенно зимно. А втім, байдуже: я так люблю писати! Мрію створити в майбутньому щось насправді гарне і вартісне. — І створиш. Навіть не сумніваюсь. Тебе ж ніхто не штовхав до криниці! Емілі вдячно потисла його руку. Вона одна розуміла, що міг би звершити кузен Джиммі, якби не штовхнули його в дитинстві до криниці. Коли всі горіхи були з’їджені, Емілі перевзулася у старі черевички й одягла старе пальто. Казати правду, то була злиденна одежина, та її молода врода не потребувала ще рам, покликаних ту вроду підкреслювати й уяскравлювати. Виглядала Емілі, мов зірка в убогій, курній хатині. Кузен Джиммі не зводив з неї очей. Думав, яка вона гарна, щедро обдарована, життєрадісна юна особа і що певні речі, яких їй доводиться зазнавати, є просто ганебними… — Висока і ставна, — промовив стиха, — як усе Мурреївське жіноцтво. За винятком тітки Рут, — додав після деякої паузи. Емілі засміялася і скорчила дружню, веселу гримасу. — Цей випадок буде тяжіти над її сумлінням до кінця року. Та не журися, мій найдорожчий кузене, — у близькому прийдешньому я не вчиню жодної дурниці. А тітка Елізабет подумає, ти з’їв силу-силенну горіхів, доглядаючи за недужою коровою… — Може, тобі потрібна вже нова книга? — Ще ні. Останню списала тільки до половини. І кожна нова книга мене мовби гнітить — я ж бо не можу наразі писати новел. О, якби знову могла, кузене Джиммі! — Свого часу зможеш, обов’язково зможеш, — утішав її Джиммі. — Не втрачай терпіння — і дочекаєшся. Не жени гоном нічого в житті — й те, чого прагнеш, само до тебе прийде. Відтак випустив Емілі й зачинив двері. Загасив свічки — всі, крім одної. По тім проказав голосно, у захваті від того, що Елізабет його не чує: — А Рут Даттон нехай забирається до… — не стало йому відваги, — до… неба! Емілі верталася до Шрусбері при місячному світлі. Дорога була гарною, понад усяке сподівання. Емілі ж була однією з тих «невільниць краси», про яких співають у пісні, мовляв, вони «панують над світом». Відчувала неабияку втому, але в такому стані ми незрідка сприймаємо навколишні явища і переживаємо наші почуття сильніше й гостріше. Мислила вона жваво, чітко. Снувала видива і марення, що наче несамохіть розгорталися в її нестримній уяві, компонувала діалоги блискучі й дотепні — хвилинами бувала собою, своїм хистом приємно здивована. Життя було прекрасним і захопливим, а її саму аж розпирала внутрішня життєвість, молода і навальна. Простувала вона самотою, але самотньою аж ніяк не почувалася. Крокувала, уособлюючи, за давньою своєю звичкою, все, що бачила навкруги. — Людина, втрачаючи легковір’я, втрачає надто багато, — промовила сама до себе. Подумала, що це доволі мудре зауваження, тож закортіло їй якнайшвидше опинитися біля столу в своїй кімнатці, аби мерщій занотувати влучний вислів. Отже, змивши з душі гіркоту в чарах весняної ночі, надихавшись свіжого, цілющого повітря, відживившись напруженим духовним життям, Емілі врешті добулася до господи тітки Рут. Узгір’я були вже залиті пурпуром сонця на сході. Дівчина була певна, що надвірні двері застане ще зачиненими на ключ. Аж ні: клямка подалася, двері відчинилися, й Емілі зайшла до кухні, де тітка Рут саме розпалювала у печі вогонь. Дорогою Емілі придумала цілу низку привітань, відповідних моментові. Але, ступивши до кухні й уздрівши тітку Рут, вона миттєво забула всі заздалегідь приготовані формули. Натомість їй спало на думку щось геть незвичайне: — Тітко Рут, я повернулася, щоб сказати… Я прощаю тобі, але щоб це більше не повторилося! Казати правду, пані Рут Даттон відчула велику полегкість, угледівши на порозі племінницю. Вона побоювалася Елізабет і Лаури (суперечки між Мурреями бували грізними!), а, крім того, вона потерпала, що Емілі може рушити до Місячного Серпа у тонких туфельках і благенькому пальтечку. Лихою жінкою Рут Даттон, властиво, не була — була нерозумним, вкрай упертим створінням, яке замірилося видресирувати жайворонка. Переживала щиро, що з її вини Емілі може застудитися й по-справжньому занедужати на сухоти. Коли ж дівчина вирішить за жодних обставин не вертатися до Шрусбері, то люди почнуть пліткувати, а Рут Даттон не зносила пліток, якщо сама ставала їх персонажем. Тим-то, не довго думаючи, постановила, що ліпше буде не почути зухвалого «привітання» небоги. — Ти що, провела ніч на вулиці? — терпко запитала вона. — На вулиці? Ні, звичайно. Я ходила до Місячного Серпа, погомоніла з кузеном Джиммі, попоїла горіхів і ось вернулася, як бачиш, назад. — Ти бачилася з Елізабет? А може, з Лаурою? — Ні. Вони спали. І знову пані Даттон зітхнула з полегкістю. — Ти вкотре засвідчила велику свою невдячність, Емілі, — проказала вона крижаним тоном. — Але прощаю тобі цього разу… — і зненацька запнулася. Хіба ж не були ті слова промовлені хвилину тому? І, поки встигла обміркувати інше речення, Емілі вже зникла, вибігши по сходах нагору. Пані ж Рут Даттон залишилася стояти з неприємним чуттям половинної перемоги, якщо взагалі доречно говорити про якусь там її перемогу.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка