Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка7/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Розділ 8
Без доказів


Емілі завжди з неохотою полишала книгарню. Дуже любила запах книжок та свіжовидрукуваних часописів. Якнайчастіше навідувалася до книгарні й нишпорила цікавими очима по часописах, що їх купити не мала за що. Старалася з’ясувати, на якому літературному матеріалі спеціалізується те чи те видання. Особливо її цікавив відділ поезії. Не могла вона згодитись з тим, що більшість віршів, уміщуваних тими часописами, була кращою від її поетичних спроб. А, попри те, всі редакції систематично повертали їй надіслані нею рукописи. Емілі вже використала значну частину марок Сполучених Штатів, куплених за дещицю грошей, отриманих від кузена Джиммі, надсилаючи свої твори до американських часописів. І незмінно вона отримувала у відповідь грубшого, ніж очікувала, конверта. «Сміх сови» відбув уже мандрівку шістьма редакціями, і все без успіху. Та Емілі не втрачала надії побачити його надрукованим. Ранком того дня вона вкотре опустила листа до поштової скриньки побіля книгарні. «Сьомого разу мені поталанить, адже сімка — то щасливе число», — думала вона, звертаючи на вулицю, де в пансіоні мешкала Ільза. Об одинадцятій чекав на неї іспит з англійської, тож перед тим, як іти до школи, вона хотіла переглянути Ільзині конспекти. Емілі сподівалася, що на всіх іспитах дістане оцінки, котрі загалом дадуть їй не менш як вісімдесят балів. Отже, сьогодні на порядку денному англійська мова. Не сумнівалася, що дістане з цього предмету щонайменше дев’яносто балів. Залишався ще іспит з історії, яка так само належала до її улюблених предметів. Усі плекали надію, що Емілі складе іспити з відзнакою. Кузен Джиммі не на жарт хвилювався, а Дін заздалегідь надіслав їй привітання — так був певен її успіху. Його лист надійшов того самого дня, вкупі з пачкою, що містила Різдвяний подарунок. «Посилаю тобі невеличке намисто, зняте з мумії давно померлої принцеси, що належала до дев’ятнадцятої династії, — писав Дін. — Імення принцеси — Мена. Надгробок її сповіщає, мовляв, була вона „ніжною і сердечною дівчиною“. Гадаю, суворі боги зустріли її з поблажливою усмішкою, як стала вона перед їхніми очима. Цей скромний оберіг покоївся на її закостенілих грудях понад тисячу літ. Шлю його тобі разом з віками роздумів та любові, якими він обтяжений. Гадаю, то був дарунок від коханого. Як ні, то навіщо ж вона зберігала його на грудях століття й століття? Такою, певно, була її остання, передсмертна воля. Інакше на шию умерлої фараонової дочки наділи б коштовнішу прикрасу.» Оберіг вабив Емілі своїми таємничими чарами, а водночас вона його остерігалася. Аж тремтіла, чіпляючи його на шию, відчуваючи дотик холодного металу. Все думала про безталанну дівчину-царівну, що носила його за часів єгипетської величі. Яким-то було її життя, її надії та хвилювання? Тітка Рут, звісне діло, не схвалила Дінового подарунку. З якої речі Емілі має отримувати різдвяні подарунки від Горбаня Пріста? — Прислав би щось нове, коли вже кортить йому презентувати тобі сувеніри. — Наприклад, сувенір з Каїру — «виготовлено в Німеччині», — сказала Емілі з удаваною поважністю. — А хоч би й так, — погодилася тітка Рут, не вчувши у словах Емілі жодної іронії. — От пані Ейерс: отримала від свого брата, коли той повернувся з Єгипту, гарненьке люстерко в золотій рамці з мініатюрним овальним малюнком сфінкса. Паперову овальну картинку вставлено в рамку люстерка, але відокремлено її від власне дзеркальця вузенькою золотою смужкою. Оце я розумію: презент так презент! А цей пошарпаний часом предмет, безсумнівно, коштував Горбаневі Прістові кілька шелягів — не більше. — Кілька шелягів?! Але ж тітко Рут, невже не здаєш собі справи, що це намисто ручної роботи і що носила його єгипетська принцеса ще до народження Мойсея? — О, мине ще трохи часу, і ти віритимеш усьому, що наплете тобі Горбань Пріст! — виголосила тітка Рут, явно потішена своїм красномовством. — Я б не носила цього намиста, бувши тобою, Емілі. Мурреї ніколи не носили нікчемної біжутерії. Ти ж не збираєшся почепити його зараз на шию — ні, дитино? — Почеплю неодмінно, тітко Рут. Адже останній раз його надівали при дворі фараона за доби утиску юдеїв. Нині я матиму його на шиї, танцюючи на вечірці у Кітті Баррет. Яка ж бо різниця! Маю надію, що дух принцеси Мени не навідає мене цієї ночі. А може, вона винуватить мене у блюзнірстві? Але ж не я пограбувала її гробницю! Той, хто це скоїв, ймовірно, взагалі не думав про бідолашну юну принцесу. Коли б не я отримала це намисто, його носила би жінка, також байдужа до першої його власниці. Я впевнена: Мена ще менше раділа б, якби намисто лежало під склом у музеї, виставлене на позір для тисяч допитливих чи й зовсім байдужих, зимних очей. Ні, вона, поза сумнівом, не буде мені заздрити, що нині я носитиму її прикрасу. Ти, царівно Єгипту, чиє царство було розпорошене серед пісків пустелі, неначе вино, розлите по бочках та келихах, — я вітаю тебе крізь довгу плетеницю проминулих віків! Емілі вклонилася доземно, ще й картинно повела рукою, вшановуючи своє розкішне видиво. — Така пишномовність насправді є звичайнісінькою глупотою, — просичала тітка Рут. — Моє останнє речення є майже точною цитатою з листа Діна, — наївно відказала Емілі. — Атож. Я могла б і сама здогадатися, — зневажливо кинула тітка Рут. — На мою думку, твоє венеційське намисто личить тобі значно краще, ніж цей поганський оберіг. І пам’ятай, Емілі, не розважайся у гостях занадто довго. Ендрю має привести тебе додому не пізніше дванадцятої. Отже, Емілі йшла з Ендрю на вечірку до Кітті Баррет. То була надзвичайна ласка. Якби й до першої години не повернулася, тітка Рут подивилася б на те крізь пальці. Так, зрештою, і сталося, хоч назавтра Емілі почувалася дуже сонною і млявою, тим паче що попередньої доби вона засиділася, працюючи, до пізньої ночі. Тітка Рут, з огляду на час іспитів, щовечора видавала їй додаткову свічу. Що б вона сказала, якби виявила, що Емілі уживає ті додаткові свічі на писання поеми під назвою «Тіні». Емілі застала в кімнаті Ільзи Евеліну Блейк. Евеліна була в кепському настрої, бо не дістала запрошення на вечірку від Кітті Баррет. Тим гіршим було її приниження, що Емілія Берд Стар таке запрошення отримала. Тож, сидячи на столі й теліпаючи своїми довгими ногами — зумисне, щоб виставити напоказ шовкові панчохи й тим дошкулити своїм товаришкам, які мали тільки бавовняні, — Евеліна постановила, що буде сьогодні вельми і вельми нелюб’язною. — Як добре, що ти прийшла, як добре! — аж зойкнула Ільза, побачивши у проймі дверей Емілі. — Евеліна бурчить і бурчить, дзижчить і дзижчить мені над головою, мов та муха, цілий ранок. Може, виллє трохи жовчі й на тебе, а я тим часом перепочину. — Я її переконую, що вона має навчитися панувати над собою, — виголосила Евеліна урочистим, піднесеним тоном. — Хіба ви не поділяєте моєї думки, панно Стар? — А ти вже сьогодні встигла щось накоїти, Ільзо? — поцікавилася Емілі. — Посварилася з пані Адамсон. Рано чи пізно це мало трапитись. Я довго терпіла — мовчки! — поки не урвався мені терпець. Мері знала — правда ж, Мері? — Мері знала, що вибуху не уникнути. Пані Адамсон укотре взялася докучати мені неприємними запитаннями — як зазвичай. Далі почала буркотіти, а зрештою і плакати. Тоді я вліпила їй добрячого ляпаса. — Бачиш! — значущо проказала Емілі. — Я не могла стриматись, — говорила Ільза. — Я ще можу стерпіти її зухвалість, її вчепливість, та коли вона зарюмсала… О ні, це було вже занадто! Вона ж така бридка, коли плаче! Ільза гучно розреготалася. — І що ти думаєш? По-перше, вона одразу перестала ревіти. По-друге… Втім, за хвилину я вже почувала докори сумління. У кожному разі, я проситиму в неї вибачення. Я справді шкодую, що скоїла це, але знаю, що в подібній ситуації могла би вчинити так само. Якби Мері, тут присутня, не була такою доброю, я не була б і наполовину такою лихою. Мушу врівноважувати її добрість! Мері слабка і покірна, тож пані Адамсон попихає нею. Чули б ви, як вона сварить Мері, коли та ввечері виходить із дому частіше, ніж раз на тиждень! — І вона має рацію, — підхопила Евеліна. — Було б набагато краще, якби й ти виходила з дому рідше. Тоді про тебе, Ільзо, менше пліткували б. — А ти не виходила з дому вчорашнім вечором, еге ж, моя люба? — спитала Ільза з недоброю, уїдливою гримасою. Евеліна спаленіла й відповіла пихатою, зневажливою мовчанкою. Відтак Емілі поринула у читання конспектів, а Мері та Ільза вийшли з кімнати. Емілі була не від того, щоб Евеліна рушила назирці. Однак Евеліна, вочевидь, не мала такого наміру. — Чому ти не вплинеш на Ільзу, щоб вона поводилася по-людському? — заговорила вона довірчим, сповненим, одначе, стримуваної неприязні тоном. — Я не маю впливу на Ільзу, — холодно відказала Емілі. — До того ж, не вважаю, що вона зле поводиться. — Ну, люба моя, ти щойно сама чула розповідь про те, як Ільза здійняла руку на пані Адамсон. — Пані Адамсон заслужила на свій ляпас. Це огидна жінка. Плаче й плаче без найменшої причини. Саме це й вивело Ільзу з терпіння. — А ще Ільза знову втекла вчора з уроку французької й подалася на прогулянку до річки з Ронні Гібсоном. Якщо це траплятиметься надалі, її виженуть зі школи. — Що вдієш: хлопці до Ільзи таки небайдужі, — зауважила Емілі, знаючи, наскільки Евеліні важлива прихильність хлопчачої половини школи. — Небайдужі… Гм, найгірші з них, може, й небайдужі, — Евеліна заговорила м’яко, чи не ласкаво, чудово розуміючи, що це дратує Емілі найдужче. — Завжди вона водить за собою гурт нечемних, диких парубчаків. Милі, добре виховані хлопці не знаються з нею — зауваж! Евеліна зверталася зараз на «ти», адже зміст був їй важливіший від претензійної, зумисне вживаної форми «ви» — вона, форма, застосовувалася щодо Емілі з метою підкреслити дистанцію у взаєминах. — Хіба Ронні Гібсон не є чемним, добре вихованим хлопцем? — Нехай так. Але що ти скажеш про Маршала Орде? — Ільза не має нічого спільного з Маршалом Орде. — Ой, невже? Таж вона минулого вівторка їздила з ним верхи до дванадцятої ночі, а він був напідпитку, коли виводив коней зі стайні. — Не вірю! Ільза не їздила, не могла їздити верхи з Маршалом Орде. Емілі аж вуста побіліли з обурення. — Мені розповідала про те людина, що бачила їх на власні очі. Ільза й сама розводиться про той випадок на кожному кроці. Може, й не маєш на неї великого впливу, але точно маєш дорадчий голос. А втім, ти й сама робиш дурниці. Скажімо, йдеш купатися без купального вбрання, зовсім нагою. Уся школа вже знає! Я на власні вуха чула, як брат Маршала неабияк тим потішався. Хіба це з твого боку не безум, люба моя Емілі? Емілі почервоніла з досади. Допекло їй радше оте звертання «люба моя Емілі», аніж власне плітка. О, те розкішне купання при сяйві місяця — скільки галасу воно спричинило! А втім, не буде вона сперечатися про те з Евеліною. Не скаже їй навіть, що насправді мали вони тоді з Ільзою на собі натільні сорочки. Хай собі думає, як їй думається. — Ну, деякі речі ти навряд чи спроможна розуміти, панно Блейк, — мовила вона з ледь відчутною іронією. — А так, я й забула: ти ж належиш до людей обраних, — уїдливо засміялася Евеліна. — Безумовно, — спокійно відказала Емілі, не підводячи очей від сторінки зошиту. — Люба моя, — не будь такою вразливою! Я кажу все це лишень тому, що жаль мені Ільзу, яка постійно збивається на манівці. А я люблю її, безталанну! А ще б їй не так яскраво, не так зухвало вдягатися. Минулого тижня вона виступала на концерті у тій червоній сукні… Їй-бо, мені аж очі боліли! — Вона виглядала золотою лілеєю у пурпурових шатах, — заперечила Емілі. — Ти віддана подруга, моя люба. Сумніваюсь, щоб Ільза так завзято боронила тебе. А втім, не буду відволікати тебе від науки. Об одинадцятій іспит з англійської, чи не так? Іспит прийматиме пан Сковіл. Пан Треверс, на жаль, занедужав. Ти не вважаєш, що пан Сковіл має прегарне волосся? До речі, коли вже мовиться про волосся… Чому не зачісуєшся так, щоб закрити вуха, ну хоч би кінчики? Це, моя люба, личило б тобі набагато краще. Тут Емілі поклала собі, що, як Евеліна Блейк бодай ще раз назве її «моя люба», вона, Емілі, пожбурить у неї чорнильницю, повну чорнила. Евеліна, проте, мала у своїм сагайдаці ще одну отруйну стрілу. — А знаєш, твій юний приятель, що наймитував у вас, у Місячному Серпі, силкувався доскочити до «Пера». Надіслав патріотичного вірша. Том показав його мені. Не вірш, а скандал! Один дворядок особливо розкішний: «Канадо, ти, як дівчина, Вітаєш радісно своїх синів». Том аж ричав зо сміху, показуючи мені сього вірша. Емілі усміхнулася мимоволі, хоч була прикро вражена тим, що Перрі виставив себе на глум. Невже він не розуміє, що пороги Парнасу для нього занадто високі! — Я не думаю, щоб видавець «Пера» був зобов’язаний, а навіть і право мав показувати відхилені рукописи особам, які не входять до складу редакції, — промовила вона крижаним голосом. — Ну, Том не вважає мене за чужу для нього особу. Отже, йду до книгарні. Емілі зітхнула з полегкістю, коли за Евеліною нарешті зачинилися двері. Повернулася Ільза. — Пішла Евеліна? Миле створіння — нічого сказати! Не розумію, що знайшла у ній Мері. Вона, Мері, хоч не вельми цікава, зате порядна. — Ільзо, — мовила Емілі з підкресленою поважністю, — ти їздила верхи вночі з Маршалом Орде? Ільза спершу отетеріла. — Ні, дурненька, не їздила, — спростувала вона, отямившись. — А я здогадуюсь, хто пригостив тебе цією пліткою. Не знаю, хто міг би їздити з ним, з отим Маршалом Орде. — Добре. Але ти пропустила урок французької заради прогулянки з Ронні Гібсоном — так? — Атож, пропустила. — Ільзо, ти не повинна була… розумієш? Ну, справді… — Емілі, відчепися, — перервала подругу Ільза. — Ти стаєш сварливою бабою — далебі! Що б таке утнути, щоб це не перейшло у тебе в хронічний стан. Ненавиджу всякий педантизм і будь-які повчання! Годі, мене вже нема — перед школою ще забіжу до книгарні. Ільза схилилася над книжками, схопила кілька й прожогом вибігла з кімнати. Емілі позіхнула, відклала конспекти. Мала ще з півгодини часу. Можна прилягти на Ільзиному ліжку й трохи відпочити. Навіть незчулася, як знову сиділа на ліжку, уп’явши круглі від жаху очі в годинник Мері Карсвел: менше п’яти хвилин до одинадцятої, а на дорогу їй потрібно чверть години! Емілі зірвалася з ліжка, схопила пальто й капелюшка, зошит з конспектами й вилетіла з кімнати. Прибігла до школи захекана, здивована тим, що люди оглядаються на неї, придивляються до неї з неприхованою цікавістю. Залишила в гардеробі пальто й капелюшка, відтак побігла до класу, не глянувши в люстро. Коли зайшла, у класі вмить запанувала тиша, після чого розлігся гучний, невгамовний регіт. Пан Сковіл, високий, худорлявий, елегантний чоловік, роздавав картки з іспитовими завданнями. Одну з карток поклав перед Емілі й запитав поважно: — А ви, панно Стар, дивилися у дзеркало перед тим, як сюди прийти? — Н-ні, — вражено відповіла Емілі, відчуваючи, як над нею затяжіла якась невідома загроза. — Я поглянув би… на вашому місці, — ледве із себе видушив, чи не вистогнав свою фразу пан Сковіл. Емілі підвелася й попрямувала до дівочої роздягальні. У коридорі зустріла директора, пана Гарді. Директор, побачивши її, зупинився й спантеличено задивився на її обличчя. Що діється, у чому річ? Поглянувши в люстро, Емілі збагнула все. Понад верхньою губою намальовано було величезні, розкішні чорні вуса, вони заходили аж на щоки, ще й хвацько підкручені були догори. Емілі приголомшено, з жахом дивилася на своє обличчя. Навіщо… як… і хто це витворив?!  



 

Була обурена, озлоблена, скривджена до глибини душі. Й тут увійшла до роздягальні Евеліна Блейк. — Ти… ти це вчинила! — скрикнула Емілі. Евеліна дивилася на неї з хвилину, по тому зайшлася божевільним, нестримним реготом. — Еміліє Стар! Ти виглядаєш, як справжнє городнє опудало. Ти що, ввійшла до класу з тією мазаниною на обличчі? Емілі стиснула кулаки. — Це ти вчинила! — повторила вона. Евеліна вище звела голову. — Далебі, панно Стар, я такими дурницями не займаюся. Припускаю, це твоя улюблена подруга, Ільза, викинула такого коника, щоб випробувати сталість твоїх почуттів. До речі, сміялася з чогось до сліз, до знемоги, коли прийшла до школи кільканадцять хвилин тому. — Ільза ніколи б такого не скоїла! — крикнула Емілі. Евеліна знизала плечима. — Я б на твоєму місці змила передусім оті вуса, а вже тоді з’ясовувала, хто це вчинив, — промовила спокійно і вийшла з роздягальні. Емілі змила вуса, тремтячи всім тілом від сорому, приниження та гніву. Таких мук вона досі не зазнавала. Постановила, було, вертатися додому. Проте за хвилину змінила рішення, опанувала себе і, зчепивши зуби, повернулася до класу, тримаючи голову аж надто високо й нарочито поволі ступаючи до своєї лавки. Обличчя її горіло, душа вирувала почуттями. В кутку, схилившись над зошитами, сиділа Ільза. Інші дівчата посміхалися, перешіптувалися. Пан Сковіл мав поважний вигляд, але в тій поважності прозирав осуд. Емілі взяла перо — рука з пером затрусилася над папером. Якби вона виплакалася, її збурені почуття знайшли б вихід, вихлюпнулися назовні. Та вона заборонила собі плакати. Не буде плакати — і край! Не дасть їм усім побачити, якого глибокого, якого жорстокого зазнала вона приниження. Коли б Емілі разом з усіма посміялася з того лихого жарту, то враз відчула би полегкість, не переживаючи такого пекучого сорому. Але, будучи Емілі, до того ж, не ким-небудь, а Мурреївною, не в силі була сміятися. Всім серцем, всією душею відчувала вона, що її зневажено. Тепер могла вже сміливо вертатися додому. Іспит з англійської блискуче провалено. Адже втратила двадцять хвилин, і мине щонайменше десять, поки спроможеться тримати перо у тремтячих пальцях. Не могла зібрати докупи розпорошені, гарячкові думки. А завдання були складними, як усі майже вправи, пропоновані учням вимогливим паном Треверсом. У мозку бідолашної Емілі панував невимовний безлад. Написала казна-що, сама не усвідомлюючи, що пише. Коли здала свою роботу і вийшла зі школи, то вже знала, достеменно знала, що не носити їй золотої зірки, тієї омріяної відзнаки. Та не це її хвилювало зараз. Побігла додому, до своєї незатишної кімнати. Тітки Рут, на щастя, не було. Емілі кинулася на ліжко і зайшлася плачем. Почувалася геть розчавленою, ніби над нею вчинили жорстоку наругу, безжально позбиткувалися… Але найдужче мучив її один сумнів, у якому ледве сміла собі признатися. Ні, Ільза не робила цього! Не могла вона… Хто ж тоді — Мері? Ні, неймовірно. Тільки Евеліна. Більше нікому! Евеліна повернулася з крамниці й встругнула їй цю огидну штуку. Щоправда, вона все зі стриманим обуренням заперечила, проте очі її мали вираз штучної, фальшивої невинності. Ільза мовила: «Ти стаєш сварливою бабою! Що б таке утнути, аби це не перейшло у хронічний стан?» Невже?.. Невже Ільза обрала такий негідний, безчесний, такий дикий засіб проти її, Емілі, уявної сварливості? — Ні, ні, ні! — розпачливо, крізь ридання, повторювала Емілі. Та сумніви не полишали її зболену душу. Тітка ж Рут жодними сумнівами себе не обтяжувала. Того дня вона відвідала свою приятельку, пані Болл, чия дочка теж, як і Емілі, вчилася в молодшому класі. Аніта Болл повернулася додому з новиною, що вся школа, всі класи — і молодший, і середній, і старший — аж конали від сміху через горопашну Емілі Стар, котрій Ільза Барнлі встругнула таку недобру, а втім, таку веселу штуку. — Я чула, — озвалася тітка Рут, зайшовши до кімнати Емілі, — я чула, добряче тебе розмалювала сьогодні Ільза Барнлі. Тепер, я думаю, ти зрозуміла, з ким в особі Ільзи маєш справу. — Ільза цього не робила, — заперечила Емілі. — Вона сама тобі це сказала? — Ні. Я б не скривдила її подібним запитанням. — А я вірю, що то саме вона. І не пущу її більше до своєї господи — ніколи. Запам’ятай це. — Тітко Рут… — Ти чула, що я сказала, Емілі. Не пасує тобі товаришувати з Ільзою Барнлі. Забагато я чую про неї останнім часом. А те, що вона скоїла сьогодні, прощати не можна. — Тітко Рут, а якщо я поставлю Ільзі питання, чи це вона вчинила, і вона заперечить, ти їй повіриш? — Ні, не йму я віри дівчині, так погано вихованій, як Ільза Барнлі. Я вже пересвідчилася, що здатна вона на все: на всяку прикрість і на всяку брехню. Не бажаю бачити її коли-будь у своїй оселі. Емілі звелася на рівні й спробувала уразити тітку Рут справжнім Мурреївським поглядом. — Тітко Рут, — мовила вона крижаним тоном, — я не буду нав’язувати тобі Ільзу, якщо ти не хочеш її бачити. Та я й надалі до неї ходитиму. А будеш мені забороняти — повернуся до Місячного Серпа. Зараз мені так тяжко на серці, що я взагалі не знаю, чи витримаю тут. Тільки в жодному разі, ніколи вже не подам руки Евеліні Блейк. Тітка Рут розуміла добре, що мешканці Місячного Серпа вкрай негативно поставилися б до цілковитого розриву між Емілі та Ільзою. Надто приязними були їхні взаємини з доктором Барнлі. Пані ж Даттон не любила його віддавна. І дуже зраділа, коли з’явилася причина, зачіпка, щоб віддалити Ільзу від Емілі. Тільки зачіпки вона й чекала. Її обурення походило не від прихильного ставлення до Емілі, ні — розгнівало її те, що на глузи взято представницю Мурреївського роду, Мурреївну по крові. — А я гадала, Ільзи тобі вже досить — після того, що сталося! Що ж до Евеліни Блейк, то вона дівчина занадто вихована і розумна, аби встругнути таке неподобство. Я знаю Блейків. Це порядна родина, а батько Евеліни є видатною особою. Саме так. Ти перестанеш нарешті плакати? Гарно виглядаєш — нічого сказати! Який у тім сенс — плакати? — Жодного сенсу, — зі смутком визнала Емілі. — Тільки ж не можу я себе опанувати… Не зношу, коли мене здіймають на глум. Усе ладна стерпіти — тільки не це. Ох, тітко Рут, благаю тебе — залиш мене саму. Не можу я нині вечеряти. — О, тебе зовсім вибито з колії — справжнісінька Стар! Ми, Мурреї, вміємо загнуздувати свої почуття. «Нема чого загнуздувати, адже ви позбавлені будь-яких почуттів», — подумала Емілі. Душа її клекотіла… — Після нинішнього випадку тримайся від Ільзи Барнлі подалі — тоді не зазнаєш публічної зневаги, — чи то веліла, чи то порадила тітка Рут, виходячи з кімнати. Вночі Емілі не стулила очей. Хвилинами їй здавалося, що вона задихнеться, якщо не подужає негайно проламати рукою гнітючу стелю над головою. А встала з твердою постановою з’ясувати справу до кінця. Відтак попрямувала до Ільзи й переказала їй те, що говорила тітка Рут. Ільза спалахнула, обурилася, стала злитися, та Емілі з тривогою зауважила, що подруга не повстає проти самого звинувачення. — Ільзо… ти ж… ти не робила цього? — спитала Емілі тремтливим голосом. Була певна, що Ільза непричетна до того, що трапилося, а все ж хотіла почути підтвердження з її вуст. На подив Емілі, Ільзине обличчя вмить забарвилося кривавим рум’янцем. — Ти гадаєш, твоя подруга є підлим, паскудним псом? — запитала Ільза, явно збентежена. То була непряма відповідь, до того ж, Ільза нечасто бувала збентеженою. Відтак повернулася до Емілі спиною і заходилася порпатись у своєму портфельчику. — Ти ж не думаєш, ніби я могла встругнути тобі щось подібне? — Звісно, ні, — спроквола відказала Емілі. Тему начебто було вичерпано. А втім, деяка непевність залишилася й безнастанно ятрила вразливу душу. Не йняла вона віри, щоб Ільза це скоїла, а потім ще й брехала, замість визнати свою провину й просити в товаришки вибачення. Ні, ні, це неможливо! Але чого ж вона була такою збентеженою, такою зніяковілою? Чи ж безневинна Ільза не вилаяла б Емілі по-своєму, як вона вміє, за саму лише підозру, не спалахнула би сварка, аж кінець кінцем вони обнялися б, як сестри, поцілувалися, і жало з отрутою було би вирване раз і назавше? Про той випадок вони у розмовах більше не згадували. Однак він кинув тінь на їхні стосунки. Позірно їх дружба була такою ж міцною, як доти, втім, Емілі здавала собі справу, що є між ними щось невимовлене чи недоговорене. Даремно вона силкувалася не думати про це. І те, що Ільза нібито геть не усвідомлювала нового стану речей, тільки поглиблювало прірву, яка вже існувала між ними. Виходить, Ільза так мало цінує їхню дружбу, що навіть не зауважує змін у стосунках? Така байдужа, що не відчуває її, Емілі, недовіри? Вона думала, думала і ставала дедалі сумнішою. То був кошмар, який і вдень, і вночі гнітив її палку, пристрасну душу. Жодна відверта суперечка, сварка з Ільзою не вразила б її так боляче. Ці переживання геть зіпсували їй Різдвяні канікули в Місячному Серпі. Що більше над усім тим розмірковувала, то жахливішим їй те все уявлялося. Була нещасна, вічно стривожена, з розпорошеною увагою. Тітка Лаура й кузен Джиммі бачили її душевний стан, але обидвоє приписували це розчаруванню з приводу не зовсім успішного складення іспитів. Емілі прямо сказала їм, що відзнаки, омріяної золотої зірки, їй не бачити. А втім, будь-які шкільні відзнаки й перемоги тепер не надто її цікавили. Коли Емілі, повернувшись з канікул, прийшла до школи, то зразу побачила вивішені на дошці оголошень результати іспитів. Вона, певна річ, не знайшла свого імені серед імен чотирьох привілейованих учениць, на чиїх грудях блищатимуть золоті зірки — зірки найвищого визнання з боку викладачів. Тітка Рут дорікала їй тим упродовж кількох тижнів. Була впевнена, що прізвище Муррей в особі Емілі зазнало чи не ганьби — не могла їй пробачити. Емілі ж відчувала: Новий рік розпочався для неї під нещасливою зіркою. Перший місяць був таким сумовитим, що й згодом не любила вона вертатися до нього в своїх думках. Почувалася дуже самотньою, ледь не всіма покинутою. Після заборони тітки Рут Ільза не могла її навіщати. Вона, як і перше, ходила до Ільзи, та жало стриміло у серці, отрута просочувалася в душу, й прірва між ними поглиблювалася чи не з кожним днем. На Ільзиному обличчі нічого не можна було прочитати. Щоправда, вони майже ніколи не залишалися віч-на-віч. Кімната Ільзи мало не завжди була переповнена дівчатами — отже, гамором, сміхом і жартами. Те все було цілком невинним і навіть приємним, але ж яким далеким від тихої, щирої близькості, яка донедавна поєднувала двох подруг. Давніше вони примудрялися удвох проговорити кілька годин поспіль або сидіти мовчки, ні словом не озиваючись, і почуватися безмежно щасливими. А тепер вони не мали часу на подібне мовчання. Коли ж траплялося, що все-таки опинялися на самоті, обидві щебетали весело і завзято, немовби кожна потай в душі остерігалася, що ось-ось настане хвилина мовчання — та, котра виявляє таїну людської душі. Серце Емілі кривавилося з жалю за втраченою дружбою. Щоночі вона проливала на подушку рясні сльози: була не в силі викорінити зі свого серця болючих сумнівів. Хоч як намагалася! Щодня вона переконувала себе, мовляв, Ільза Барнлі органічно нездатна вчинити таке. І — прямувала до Ільзи, з незламною постановою бути знову такою, якою була перед тим злощасним випадком. А єдиним наслідком її зусиль була лиш деяка неприродність, нота штучної сердечності, яка уподібнювала її до Евеліни Блейк — не до колишньої Емілі, завше сповненої простоти і щирості у поводженні з людьми. Ставлення Ільзи теж виглядало сердечним і дружнім; розлам у стосунках тривав і тривав… «Тепер Ільза мене вже не лає», — з ностальгійним сумом думала Емілі. То була правда. Тепер Ільза — Ільза! — була щодо Емілі незмінно люб’язною, виявляла до неї бездоганну чемність, не порушувану жодним вибухом, жодним спалахом. Емілі відчувала, що з радістю зустріла б шалену атаку колишньої Ільзи. Вона, атака, проламала б тонку (ще наразі тонку!) кригу, яка утворилася в їхніх стосунках, і знову вільно й бурхливо заструмувала би течія колишньої щирості та сердечності. Що найприкріше, Евеліна Блейк здавала собі справу з охолодження взаємин поміж Емілі та Ільзою. Її глузливі очі, її ущипливі натяки ясно виказували її радість з цього приводу. Це завдавало Емілі невимовного болю; вона почувалася безсилою і беззахисною. Евеліна ж була дівчиною, котра не терпіла справжньої душевної близькості між подругами, і дружба Емілі з Ільзою дратувала її до нестями. Адже то була така досконала, така висока дружба, що робила обидві сторони такими щасливими! Не було в ній місця третій, ще й недоброзичливій особі. А Евеліна не любила почуватися зайвою, не мати доступу до будь-якого огородженого саду чи замкненого палацу. Тож була потай душі несказанно щаслива, що ця дражлива для неї, прекрасна дружба між двома ненависними їй дівчатами нарешті сконала чи ось конає на її очах.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка