Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка6/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 7
Попурі


20 вересня 19… Останнім часом я геть занедбала мій щоденник. Людина, що мешкає в тітки Рут, багато вільного часу не має. Але сьогодні п’ятниця, а я не мала змоги поїхати на вихідні додому, тож, аби втішити себе, далі веду мій щоденничок. Я маю право їздити додому що два тижні, не щотижня. Кожної другої суботи я мушу залишатися тут, адже потрібна тітці Рут для «генерального прибирання». Прибираємо цей будинок безнастанно, коли треба й коли не треба, а в суботу гаруємо вже зовсім без будь-якої потреби, хіба на те, щоб мати після чого відпочивати в неділю. Нині в повітрі вже відчувається морозний подих. Як би сад у Місячному Серпі не постраждав од приморозків! Незабаром кузен Джиммі почне варити у старому саду картоплю для свиней — і читати вголос свої поезії. Довкола нього зберуться Ільза, Перрі й Тедді, що приїхали додому на вихідні (щасливі створіння!), і Стоп увиватиметься біля дружніх ніг. А втім, не хочу про це думати. Надто сильна проймає мене ностальгія. Здається мені, я все-таки полюблю Шрусбері й тутешню школу. Хоч Дін мав рацію, твердячи, що я ніде не зустріну другого такого вчителя, як пан Карпентер. Вчуся у наймолодшому класі, на який старші й середні класи поглядають згорда. З них лише кілька учнів спустилися до того, щоб зав’язати зі мною сякі-такі стосунки. Наприклад, Евеліна Блейк, чия найкраща подруга, Мері Карсвел, мешкає разом з Ільзою в пансіоні пані Адамсон. Я ненавиджу Евеліну. Це безсумнівно. І вона, радше за все, так само ненавидить мене. Ми є інстинктивними ворогинями — дивимось одна на одну, як двоє чужих котів. Досі я нікого не відзначала своєю ненавистю. Тож ненависть є мені чимсь новим, цікавим, відмінним. Евеліна вчиться в середньому класі, вона висока на зріст, гарна на вроду, розумна, з вузькими світлими, проте зрадливими очима. Говорячи, відчутно гугнявить. Має літературні амбіції і вважається найбільшою чепурухою і франтихою в усій школі. Може, й слушно. Та її сукні справляють сильніше враження, ніж вона сама. Дехто критикує Ільзу — мовляв, вона вбирається занадто пишно і поважно, але вона завжди є вищою від своїх уборів. А Евеліна — ні! Щоразу думаєш передусім про її убрання і вже по тому про неї саму. Відмінність полягає у тім, що Евеліна фантазує для інших, а Ільза — для себе. Мушу скласти її портрет, коли краще її пізнаю. То буде приємно, адже стане мені своєрідним відшкодуванням моральних збитків. Вперше я зустріла її в Ільзи. Рекомендувала її Мері Карсвел. Евеліна поглянула на нас (вона трохи вища від мене і, зрештою, старша на один рік) і промовила: — О, панна Стар? Я чула про вас від моєї тітки, пані Генрієтти Блейк. Пані Генрієтта Блейк — це колишня панна Браунел. Я поглянула Евеліні просто у вічі й сказала: — Не сумніваюсь: Генрієтта Блейк намалювала схвальний мій портрет. Евеліна засміялася. Не люблю її сміху. Складається враження, мовби вона сміється з людини, а не з того, що ця людина сказала. — У яких часописах ви друкуєтесь? — солодко запитала Евеліна. Знає, знає достеменно, що не друкуюсь у жодних. Наразі — так. — В «Ентерпрайзі», що виходить у Шарлоттетауні, у «Тижневику Шрусбері»… От і все, — відказала. — Я, власне, уклала з ними угоду: отримуватиму двадцять центів за кожну нотатку, надіслану до «Ентерпрайзу», і двадцять п’ять центів на тиждень за дописи у відділ світської хроніки «Тижневика». Евеліну моя іронія здивувала. «Наймолодші» зазвичай не вдаються до такої зброї. Це привілей «середніх» і «старших». — Я питала, і то цілком серйозно, про шкільні часописи, — зверхньо пояснила вона. — Часописом нашої школи є «Перо». Це місячник, який видається членами нашого літературного товариства, а належати до товариства можуть лише учні старших і середніх класів. Статті у «Пері» редагуються самими учнями. Властиво, кожний учень нашої школи може подавати до місячника свої твори, але на практиці твори наймолодших у часописі майже не з’являються. Евеліна є двоюрідною сестрою видавця «Пера». Виголосивши свою промову, вона відвернулася, либонь, подумавши, що вже набридла мені остаточно, — перестала приділяти мені увагу. Лиш коли мова зайшла про сукні та інші убори, знов пустила мені шпильку: — Нині я повинна оглянути нові моделі. Ймовірно, Джонс уже має пречудові нові суконки. Ця оксамитова хустка, яку ви, панно Стар, носите на шиї, дуже гарно на вас виглядає. Я й сама носила такі хустки (поки не вийшли з моди), адже вони до лиця кожній жінці. Не зуміла їй відповісти нічого путнього. Приходять мені на думку різні мудрощі, коли вже нема в них потреби. Та, коли відказати треба негайно, слушні думки мене не навідують. Отож, не сказала нічого, лишень посміхнулась зневажливо. І це розсердило Евеліну більше, ніж словесна відсіч, адже згодом я випадково почула її слова: «У Емілії Стар дуже неприродна усмішка». Примітка. Багато чого можна домогтися тією чи тією усмішкою! Мушу докладно вивчити це питання. Усмішка приязна… усмішка з докором… усмішка недбала… усмішка приваблива… звичайна усмішка чи просто гримаса вуст. Що ж до панни Браунел (чи пані Блейк), то я зустріла її на вулиці два дні тому. Проходячи повз мене, вона сказала щось до своєї супутниці, відтак обидві голосно засміялися. Дуже лихі в них манери, як на мене. Тепер я люблю Шрусбері, люблю нашу школу, проте ніколи не полюблю господи тітки Рут. Цей будинок має неприємну індивідуальність. Будинки ж як люди: одних ми любимо, а до інших почуваємо нездоланну відразу. Покої тут чисті, охайні, але що б не поставити чи повісити в них на стіні, все виглядатиме так, ніби має бути не тут, а деінде. Немає тут милих романтичних куточків — таких, як у Місячному Серпі. Моя кімната при ближчому знайомстві кращою не стала — якраз навпаки. Стеля давить мене і гнітить — так низько нависає над моїм ліжком, — а тітка Рут не дозволяє пересунути ліжко. Понад те: була неабияк обурена, коли я їй це запропонувала. — Ліжко завжди стояло у тому куті, — сказала з притиском. Тим самим тоном вона могла б заявити: «Сонце сходить щодня». Проте найгірше в «моїй» кімнаті — це так звані картини: олеографії найнижчого ґатунку. Я перевісила їх зображенням до стіни, а тітка Рут, зайшовши до кімнати (вона ніколи не стукає), миттєво це зауважила. — Емілі, ти навіщо відвернула ті картини? Тітка Рут полюбляє запитувати: «Навіщо те, для чого се?» Часом я можу їй пояснити, а часом — ні. То був один із випадків, коли не могла пояснити. Одначе мусила відповідати на поставлене запитання. Тут зневажливий усміх не зарадив би. — Комір королеви Олексадри діє мені на нерви, — мовила я. — А вираз обличчя Байрона на смертному ложі заважає мені готувати уроки. — Емілі, — озвалася тітка Рут, — ти повинна виявляти хоч трохи вдячності! Вже ладна була запитати: — Кому? Королеві Олександрі чи лорду Байрону? — але стрималася вчасно. Натомість повернула всі картини зображенням до наших очей. — Ти не відкрила мені справжньої причини, через яку відвернула ті картини, — суворо, карбуючи склади, проказала тітка Рут. — Припускаю, ти й не збираєшся її відкривати. Я завжди казала: ти хитра. Першого ж дня, коли побачила тебе у Травневому Гаї, я прилюдно оголосила: ти найхитріша дитина, яку я бачила у своєму житті. — Тітко Рут, навіщо ти кажеш мені таке? — спитала я, вже виведена з рівноваги. — Чи тому, що любиш мене і хочеш випробувати, чи тому, що ненавидиш і хочеш мене скривдити, чи просто тому, що не можеш не виказувати прикрощів? — Ти, панно Нахабо, мусиш пам’ятати, що це моя господа. І мої картини ти надалі залишиш у спокої. На перший раз я тобі прощаю, але не раджу тобі повторювати свій учинок. Я викрию справжню причину, чому ти відвертаєш їх до стіни, — будь спокійна, — і твої хитрощі тобі не зарадять! По тих словах тітка Рут вийшла з кімнати, втім, знаю: хвилину-другу вона стояла під дверима, наслухаючи, чи я, бува, не почну говорити сама до себе. Невпинно стежить за мною, підглядає постійно — навіть коли нічого не каже. Я відчуваю це. І почуваюся, неначе муха під мікроскопом. Ніщо не вислизає з її прискіпливої уваги. А що не вміє вона читати в моїй душі, то приписує мені найгірші думки й наміри, до яких я насправді зовсім не здатна. Саме це дратує мене найдужче. Невже я неспроможна робити добрі діла, тітко Рут? Я знаю: на твій погляд, неспроможна. Що цікаво: вона чесна і доброчесна, справедлива і вельми практична. Та не має чеснот, які привертали б до неї серця. Ніколи не відмовиться від розслідування, чому я перевернула ті злощасні картини. Не в силі вона повірити, що я сказала їй правду. Однак… Могло статися й гірше. Тедді на моєму місці, либонь, назвав би ім’я не королеви Олександри, а самої королеви Вікторії! Утім, я маю кілька власних малюнків, привезених з Місячного Серпа, і це неабияк мене розраджує. Один подарований Діном. Споглядаючи цей малюнок, я забуваю про королеву Олександру та лорда Байрона. Одного разу тітка Рут запитала, звідки в мене малюнок. Я сказала. У відповідь вона засичала: — Не збагну твоєї симпатії до Горбаня Пріста. Що б я робила з таким чоловіком? Ще б пак: такий чоловік не для тебе, тітко Рут! Будинок бридкий, моя кімната геть непривітна, але Країна Висот є напрочуд гарною, тож підтримує в моїй душі рівновагу. Країна Висот — це та ялина, що росте за будинком. Так охрестила її, бо всі ялини — навдивовижу високі й стрункі, хоч і скромні, прості. А, крім того, за ялиною видніють узгір’я, видніють крізь просвіт у галуззі дерева — такий вузький, аж ледве помітний. Ті узгір’я також належать до Країни Висот. Коли я сумна, коли почуваюся самотньою, невдоволеною чи надміру амбітною, то сідаю на підвіконня й задивляюсь на цей прегарний краєвид. Ніхто не може довго журитися, дивлячись на темні верховіття, що мало не сягають небесного склепіння. Часом іду під дерева з книжками, сідаю на лавку і вчу уроки, хоч тітка Рут бачить у тому ще один прояв моєї хитрості. Незабаром сутенітиме рано, і я вже не зможу ні навчатися там, ні просто читати. Шкода! Книжки мої набувають там іншого сенсу — іншого, ніж будь-де поза тим розкішним куточком. У Країні Висот є стільки чарівних куточків! І всі вони сповнені запаху живиці й шуму трав, що їх любовно колихає Велителька Вітрів. А перед самісіньким моїм вікном ростуть дві смереки — при світлі місяця вони виглядають двома понурими відьмами. Коли вітер гойдає смерекове гілля, то виникає враження, мовби ті чаклунки відправляють якісь магічні обряди. Вперше побачивши їх у світлі призахідного сонця, при червонястому одсвіті свічі у шибці, я вперше за час мого перебування у Шрусбері відчула в собі — «промінчик»! Була такою щасливою, що все інше неначе перестало для мене існувати. Отож, і скомпонувала на цю тему вірша. Як же я прагну писати новели! Я знала, що тяжко буде дотримати слова, даного тітці Елізабет, однак не передбачала, що буде аж так тяжко. І з кожним днем мені дедалі тяжче і тяжче: такі розкішні задуми тиснуться мені до мозку! Та мушу задовольнятися ескізами й словесними силуетами людей, котрих бачу. Створила вже кілька таких силуетів. Маю постійну охоту трохи підмалювати тло, додати кілька потішних деталей, проте вчасно опам’ятовуюсь: обіцяла ж тітці Елізабет писати лише правду. Отже, стримую себе і намагаюсь описувати людей якнайточніше. Окреслила й силует тітки Рут. Справа захоплива, однак небезпечна. Ніколи не залишаю щоденника чи іншої «книги Джиммі» у своїй кімнаті. Знаю-бо: тітка Рут нишпорить там, коли я виходжу. Тож доводиться мені носити «книги Джиммі» у своєму портфельчику. Ільза прийшла до мене сьогодні опісля вечері. Готували уроки разом. Тітка щоразу хмурить чоло, як бачить нас удвох. Казати правду, не певна, чи не має вона у даному випадку рації. Ільза така потішна, така кумедна, що здебільшого, замість навчатися, ми голосно і весело сміємось. А назавтра, як ведеться, гірше відповідаємо уроки. До того ж, цей дім є ворогом будь-якого сміху. Перрі й Тедді подобається у вищій школі. Перрі заробляє на оплату помешкання тим, що наглядає за приготуванням їжі та миє посуд, а на прожиття — тим, що подає до столу. Крім того, отримує двадцять п’ять центів за годину більш тяжкої роботи. Я бачу його рідше, ніж Тедді, хіба тільки суботами й неділями, що їх ми проводимо вдома, у Чорноводді. Статут нашої школи забороняє хлопцям і дівчатам йти разом до школи чи разом повертатися з неї по скінченні уроків. Та учні не зважають на цю заборону. Я теж маю змогу обходити статут, але, подумавши, дійшла висновку, що вчиняти так є незгідним з традиціями Місячного Серпа. Кінець кінцем, тітка Рут щовечора питає мене, чи не проводжав мене додому хтось зі школярів. І здається, я інколи відчуваю розчарування, відповідаючи «ні». Щиро кажучи, я взагалі не маю охоти прогулюватися з жодним із тих хлопців, котрі охоче прогулялися б зі мною.  

20 жовтня 19… Кімната моя виповнена сьогодні осінніми пахощами, але не вільно мені відчинити вікно. Я б ризикнула зробити це — попри все! — якби тітка Рут не була цілий день у вельми поганому настрої. На вчора припала саме та неділя, котру я мусила відбути в Шрусбері; коли ми зайшли до церкви, я сіла скраєчку лавки, в самісінькому куті. Я не знала, що зазвичай там сидить тітка Рут, а вона подумала, мовби я вчинила це зумисне. Як повернулися додому, вже пополудні, то годину чи й довше читала вона Біблію. Я відчувала, що вона читає її мені на злість, однак не могла утямити, що власне трапилося. Нарешті сьогодні вранці вона запитала мене, чому я вчора так повелася. — Як? — перепитала я спантеличено. — Ти знаєш, що ти вчинила. Май на увазі: я не збираюсь потурати тобі у твоїм ошуканстві. Відповідай: які мотиви керували тобою? — Тітко Рут, я не маю і найменшого уявлення, що ти маєш на гадці, — відказала я з гідністю, бо відчувала, що тітка хоче мене скривдити. — Емілі, вчора ти сіла скраю лавки, щоб зайняти моє місце. Навіщо ти так повелася? Я поглянула на тітку зверхньо. Я ж бо тепер вища від неї, тому це легко мені дається. І це, звичайно, їй не до вподоби. Я була роздратована і, без сумніву, дивилася Мурреївським поглядом. Уся та історія була сущою дрібницею, і через таку дрібницю здіймати колотнечу? — Якщо я скоїла це навмисно, щоб зайняти твоє місце, то хіба ти сама не назвала щойно причину? — мовила я з погордою, і це було точним виразом моїх почуттів. А тоді взяла свій портфельчик, напакований книжками та зошитами, і рушила до дверей. Але на порозі, несподівано для самої себе, зупинилася. Спало мені на думку, що, якими б не були спосіб життя і мислення, і власне поведінка Мурреїв, я в цій ситуації поводжусь не так, як личить дочці Стара. Мій батько, поза сумнівом, не схвалив би такої відповіді. Тож обернулася до тітки й заговорила так чемно, як тільки могла. — Я не повинна була так із тобою розмовляти, тітко Рут. І прошу мені пробачити. Сідаючи скраю лавки, я не мала жодного умислу. Так сталося тільки тому, що я першою ввійшла до церкви. Я ж бо не знала, що це твоє місце. Напевно, я перебільшила у своїй ґречності. Так чи так, а мої вибачення розгнівали тітку Рут ще дужче. У відповідь вона засичала: — На цей раз я тобі прощаю. Але хай це більше не повторюється! Звісно, я ні секунди не сподівалася, що ти відкриєш мені справжні мотиви свого вчинку. Для цього ти занадто лукава і хитра. О, тітко Рут, тітко Рут! Якщо не припиниш називати мене хитрою, то змусиш мене до справжніх викрутів, а тоді начувайся! Якщо вдамся до хитрощів, то вмить обведу тебе круг мізинця. Ти можеш давати собі раду зі мною лише завдяки моїй чесності. Щовечора мушу лягати спати о дев’ятій годині: «Люди, загрожені сухотами, потребують багато сну». Коли вертаюся зі школи, то сідаємо обідати, а потім я цілий вечір готую уроки. Тож не маю для себе ані хвилини. Й не маю змоги писати! (Знаю: це наслідок змови, котру уклали між собою тітка Рут і тітка Елізабет). Попри все, я мушу писати! Отже, встаю чи не вдосвіта, одягаюсь, накидаю на плечі й пальто, бо ранками вже доволі холодно, і мережу папір щонайменше годину. Не хочу, щоб тітка Рут спіймала мене на гарячому і вкотре звинуватила у хитруванні, — тому розкрила їй свою таємницю. Вона ж дала мені на здогад, ніби я несповна розуму, ще й сказала, що я погано скінчу, найімовірніше в божевільні чи в якому притулку. А втім, наразі не заборонила мені моїх ранкових занять. Либонь, зрозуміла, що заборонами тут нічого не вдієш. Ота година на світанку є найчарівнішою в моєму теперішньому житті. Протягом дня обмірковую свої оповідання, бо ж писати їх мені зась. Проте, подумавши, дійшла висновку, що й таким чином я порушую обіцянку, дану тітці Елізабет. Ламаю її думкою, не ділом, одначе думка — то найважливіше, адже з думки все починається. Отже, й від того відмовилася. Сьогодні я написала портрет Ільзи. Вийшов дуже цікавий начерк. Ільзу складно описувати й аналізувати. Надто вже вона своєрідна, неповторна. Вона навіть сердиться не так, як інші. Я страшенно люблю її «вихватки». Вона вже не частує мене всілякими прізвиськами, як було раніше, та, коли гнівається, коли втрачає самовладання, то стає надзвичайно пікантною. («Пікантний» — нове для мене слово. Люблю вживати нові слова, письмово чи усно. Тоді мені видається, мовби я привласнюю певне слово, стаю його повелителькою). Пишу край вікна. Страшенно люблю спостерігати, як вогники будинків Шрусбері мигочуть крізь глицю смерек на узгір’ях. Нині я отримала Дінового листа. Він у Єгипті, поміж руїн стародавніх храмів, поміж гробниць фараонів. Ту дивовижну країну я бачу його очима, разом із ним поринаю вглиб історії — на століття, на тисячоліття… Я відчула всю таємничість, весь чар тієї безмежно далекої країни. Читаючи його листа, я перетворююсь на Емілі з Карнаку чи Емілі з Фів — перестаю бути Емілі зі Шрусбері. Таким даром володіє лише Дін — ніхто більше! Тітка Рут зажадала категорично, щоб я показала їй Дінового листа. Прочитавши його, вона оголосила свій присуд: лист — безбожний. Що-що, а таке означення ніколи не спало б мені на думку.  

21 жовтня 19… Зійшла сьогодні на один із пагорбів, що їх видно з мого вікна, — на верховині спізнала щирого захвату. Сам лише факт підкорення якоїсь вершини справляє людині величезне задоволення. Краєвид, що відкривається звідти, — розлогий і вельми гарний. Забула про все — про тітку Рут з її хворобливою допитливістю і пронозливістю, про Евеліну Блейк з її претензійним, чванливим тоном, про комір королеви Олександри — словом, про все, що не є сприятливим у моєму житті. Такі розкішні думки тиснулися мені до голови — зліталися, наче птахи. І то були не мої думки. Я не вмію мислити так вільно і так яскраво. Їх навіював мені хтось. Вертаючись додому, я зненацька почула сміх, що долинав з верхівки ялини край мого вікна. Зупинилася, наче вкопана. Знала: цей сміх — не людський, і, хоча він лунав, як сміх Шекспірівського Пака, — я вже нездатна вірити в існування ельфів. Як багато, одначе, втрачає людина, коли стає недовірком! Хвилину-другу я ще трохи боялася, сама не знаю чого. І раптом збагнула: це ж голос сови! А й справді: дві сови сиділи на гілці й зареготали були, очевидно, з якогось дотепного совиного жарту. Ні, я мушу написати на цю тему вірша, хоч наперед знаю, що не подужаю відтворити весь чар, всю демонічність пережитого щойно моменту. Ільзу вчора викликали до директора, бо днями вона поверталася зі школи в товаристві Гая Ліндсея. Пан Гарді сказав їй слова, що розлютили її так, аж пожбурила (в нього чи в стіну?) вазон з хризантемами, який стояв на директорському столі. Вазон розбився на друзки. — Якби не розбився об стіну, то влучив би у вас, — заявила вона при тому. Не одна зі школярок мусила б гірко розкаюватись, учинивши подібне; втім, пан Гарді приятелює з доктором Барнлі. Й, зрештою, у жовтих очах Ільзи є щось таке, що їй минають речі аж зовсім неприпустимі. Я знаю добре, яким поглядом дивилася вона на пана Гарді, — по тому, як шпурнула в нього вазон. Гнів тоді вже, напевно, її відпустив, зате очі сміялися зухвало й безсоромно — так мовила б тітка Рут. Пан Гарді зауважив, що вона поводиться, мов нерозумна дитина, і мусить заплатити за вазон, який належить до шкільної власності. Це остудило Ільзу до решти: такою-бо прозою геройські чини не увінчуються. Я насварила її гостро. Адже хтось повинен виховувати Ільзу, ніхто ж не бере на себе такої відповідальності! Доктор Барнлі знай сміється з усього, що вона йому розповідає. Отже, доводиться сварити мені, хоча з тим самим успіхом могла б її сварити й Велителька Вітрів. Ільза ж у відповідь лише сміялася й раз по раз стискала мене в обіймах. — Емілі, мила, що то був за грюк! Коли я почула його, то вмить охолола. Минулого тижня Ільза декламувала на шкільному концерті — всі були у захваті. Тітка Рут сказала мені сьогодні, мовляв, плекає надію, що я стану «провідною ученицею». Всі школярки, які отримують дев’яносто балів зі ста можливих на передріздвяному іспиті, крім того, з кожного предмету отримують не нижче вісімдесяти, іменуються «провідними ученицями» й відзначаються золотими зірками, що їх носять на грудях аж до наступного іспиту. Це висока відзнака, і далеко не кожній школярці вдається її засягнути. Якщо ж зазнаю провалу й «провідною» не стану, тітка Рут буде страшенно розчарована. Тим-то мушу скласти іспит на «відмінно».  

30 жовтня 19… Листопадове число «Пера» вийшло сьогодні з друку. Тиждень тому я надіслала до видавця вірш про сову, але його не надрукували. Зате вмістили вірша Евеліни Блейк — пустого, хоча й претензійного віршика про «осіннє листя», щось подібне до того, як я сама віршувала три роки тому. Евеліна взялася розраджувати мене перед усім класом; Том Блейк, імовірно, сказав їй про те, що я надіслала вірша. — Ви не повинні журитися тим, панно Стар. Том каже, що вірш, у кожному разі, непоганий, але, звісно, ще не дотягує до рівня «Пера». За рік чи два ви, безумовно, зможете співпрацювати з нами. Отже, працюйте далі. — Дякую, — відказала. — Я не журюся. Чим же? Я не римую «вірний» і «спокійний». Якби так римувала, то справді мала би чим журитися. Евеліна спаленіла аж до кінчиків вух. — Не виявляй так виразно свого розчарування, дитино, — «від щирого серця» порадила вона. Однак тему розмови їй довелося змінити. Для власного задоволення, повернувшись додому, я одразу ж написала критику на вірш Евеліни. За взірець я мала начерк Макколея про безталанного Роберта Монтгомері. Пишучи, я так утішилася, що вже не почувалася ні приниженою, ні зажуреною. Як буду вдома, у Чорноводді, то мушу показати свій витвір панові Карпентеру — реготатиме до сліз, до знемоги!  

6 листопада 19… Нині, гортаючи свій щоденник, я зауважила, що від певного часу перестала занотовувати мої добрі й погані вчинки. Напевне тому, що більшість моїх учинків наполовину добрі, наполовину лихі, й незмога було визначити, до якої категорії належить даний учинок. Іспити почалися в понеділок уранці. Нині розбирали твори, написані на задану тему. До свого твору я доточила уривок із власного вірша «Морський вітер». Коли я вже відходила від гурту екзаменаторів і ладналася спуститись додолу, де сидять наймолодші учні, мене окликнула панна Ілмер, заступниця директора школи: — Емілі, а що то за гарні рядки, які ти подала перед своїм твором? Звідки вони у тебе? Чи маєш цілого вірша? Я була приголомшена і ледве здобулася на відповідь. — Так, панно Ілмер, — підтвердила майже пошепки. — Я би хотіла, щоб ти його мені переписала, — мовила панна Ілмер. — Можеш? До речі, хто автор? — Автором, — відповіла, вже сміючись, — є така собі Емілія Берд Стар. Визнаю, панно Ілмер, — я забула про припис статуту, який передбачає подання перед твором певних віршованих рядків — епіграфу. Тому останньої хвилини мені довелося звернутися до власних поезій. Панна Ілмер не відказала нічого. Лиш протягом хвилини дивилася на мене пильно-пильно. Це доволі огрядна, середнього віку жінка з правильними рисами обличчя і лагідними, красивими очима. — Ви й далі хочете, щоб я переписала вам вірша, панно Ілмер? — спитала я, усміхаючись. — Так, — ствердила жінка, не зводячи з мене погляду, так, наче ніколи доти мене не бачила. — І, будь ласка, перепиши його власноруч, добре? Я обіцяла їй, відтак спустилася сходами донизу. Спускаючись, мимоволі озирнулася. Вона все ще стояла, не сходячи з місця, й дивилася мені услід. В очах її світилося щось таке, що робило мене щасливою. Я почувалася і гордою, і впокореною одночасно, була у тихому захваті. Ось точний вираз, яким окреслюється тодішній стан моєї душі. Ах, то був прекрасний день! Що мені тепер і «Перо», і визнання (чи невизнання) Евеліни Блейк? Сьогодні пополудні тітка Рут вийшла до міста, щоб навідати Ендрю, сина дядька Олівера. Нині він працює в місцевому банку. Мене «прихопила» з собою. Під час відвідин обдарувала Ендрю силою-силенною повчань щодо моральності, харчування й манери вдягатися, зрештою, запросила його до себе на котрийсь із найближчих вечорів. Ендрю ж, бачте, Муррей — отже, він має право переступити поріг, зависокий для Тедді та Перрі. Ендрю — юнак пристойний і миловидий, з рудавим волоссям, що немилосердно стирчить у різні боки. Попри все, вважаю гостину не цілковито змарнованою, бо пані, в якої мешкає Ендрю, пані Гарден, має прецікавого кота. Той кіт явно мене уподобав — лащився до мене безперестану. Коли ж Ендрю погладив його, ще й назвав «бідолашним котиком», інтелігентне звірятко добряче його подряпало. — Не можна бути з котами надміру довірливим, — застерегла я Ендрю. — А звертатися до них належить словами ґречними, приємними. — Фі! — засичала з відразою тітка Рут. Але кіт є кіт: інтуїтивно він знає, хто чого вартий.  

8 листопада 19… Ночі тепер холодні. Коли в понеділок я повернулася з Місячного Серпа до Шрусбері, то привезла з собою пляшку, що зберігає воду гарячою. Лягаю з нею до ліжка, відтак розкошую контрастом приємного тепла в постелі й хуртовиною за вікном. Тітка Рут, одначе, побоюється, що корок одного разу вистрілить і в ліжку буде справжній потоп. О, це було б так само зле, як випадок минулої ночі. Прокинулася опівночі з блискучим задумом оповідання в голові. Відчувала, що мушу встати й негайно занотувати свій задум на папері. А за три роки матиму право розгорнути його у повноцінну новелу. Отже, випірнула з ліжка й стала потемки обмацувати стіл, аби знайти свічу. І ненароком перекинула чорнильницю! Це вже зовсім позбавило мене здорового глузду, я нічого не годна була відшукати. Сірники, свіча — куди воно все поділося?! Поставила чорнильницю як належить — денцем на стіл, — але знала, що на столі розпливається велика чорна пляма. Всі пальці мої були замащені чорнилом — не могла доторкнутися ні до чого й не мала чим витерти руки. І чула, безупину чула, як чорнило скрапує на підлогу. В розпачі я прочинила двері (прочинила пальцями ніг, бо рукою не важилась торкнутися клямки) й спустилася донизу, де витерла руки пічною ганчіркою й віднайшла кілька сірників. Це розбудило тітку Рут; вона, звісно, встала і взялася допитуватись: що сталося, як сталося, чому сталося? Після допиту відібрала в мене сірники, засвітила свою свічу й рушила зі мною нагору. Ох, то була трагічна ніч! Як може така маленька чорнильниця містити так багато чорнила? Там було чи не півлітра, судячи з розміру катастрофи. Я почувалася, немовби старий шотландський емігрант, який одного вечора прийшов додому, побачив свою домівку спаленою дощенту, а дружину й дітей оскальпованими (справа рук індіанців), і промовив: «Це ж позбавлене будь-якого сенсу!» Серветка на столі була заплямована, килимок увесь чорний, шпалери й ті постраждали. Сама лише королева Олександра посміхалася своєю незмінною посмішкою, а лорд Байрон помирав собі та й помирав. Тітка Рут виказувала мені чи не годину часу. Її мова була напоєна оцтом і жовчю. Тітка Рут не повірила мені, коли я зізналася, що встала, аби накреслити задум оповідання. Вона, мовляв, знає, що я керувалася зовсім іншими спонуками, тож нині отримала новий доказ моєї хитрості й облудності. Наговорила мені ще й багато всякого іншого, чого я тут не наводитиму. Що й казати: я заслужила на її гнів тим, що перекинула злощасну чорнильницю, однак не заслужила всього, що вона мені наговорила. Втім, я вислухала її гучні звинувачення дуже сумирно. По-перше, я була винна. По-друге, мала на ногах нічні пантофлі. Будь-хто може тебе перекричати, якщо ти в нічних пантофлях. Кінець кінцем, тітка відійшла, оголосивши, що цим разом вона мені прощає, але щоб це було вже востаннє. Перрі побив у спортивній школі всі рекорди й здобув найвищу нагороду. Своїм успіхом він хизується аж занадто — Ільза знову на нього сердиться.  

11 листопада 19… Вчора ввечері тітка Рут застала мене за читанням «Девіда Копперфільда». Я плакала над сценою розлуки Девіда з матір’ю, була вкрай обурена поведінкою пана Мордстоуна. Тітка Рут мусила довідатись, чого я плачу; коли ж я сказала їй правду, вона вкотре мені не повірила. — Плачеш над долею людей, котрі ніколи не існували? — запитала вона з недовірою. — Але ж вони існували й існують досі, — заперечила я. — Вони є не менш живими істотами, ніж ти, тітко Рут. Невже ти вважаєш панну Бетті Тротвуд за якусь примару? Їдучи до Шрусбері, я гадала, ніби матиму змогу пити справжній чай, але тітка Рут вважає, що це для здоров’я некорисно. Тож доводиться мені пити холодну воду — не хочу я більше пити ромашкової настоянки. Я-бо вже не дитина!  

30 листопада 19… Ендрю був у нас сьогодні ввечері. Він щоразу приходить тими п’ятницями, коли я не їду до Місячного Серпа. Тітка Рут залишила нас самих у вітальні й пішла на збори Спілки Жіночої Взаємодопомоги. Під опікою Ендрю мене залишити можна, адже він Муррей! Не можу сказати, що не люблю Ендрю. Як не любити таке безневинне створіння! Він належить до тих м’яких, балакучих людей, котрі збуджують в нас непереборну спокусу чимось їм дошкуляти. А потім, як ведеться, зазнаємо докорів сумління, бо ж вони такі добрі, такі нешкідливі! Лиш сьогодні я усвідомила, як мало нам є що сказати одне одному. Вперше були ми так довго на самоті. Зауважила, що з легкістю можна спекатись Ендрю кількома «так» або «ні», промовленими зі сміхом чи навіть без. А найкраще даю собі раду, вряди-годи повторюючи: «Надзвичайно!» Він говорить, говорить, говорить, а я думаю про своє і на всяк випадок, від часу до часу перериваю його вигуком «Надзвичайно!» Вчинила те сьогодні, як бути точною, одинадцять разів. Ендрю ж говорив і говорив, я бачила, що він захоплений своїм успіхом. Безперечно, хлопчина відчував, ніби сам є «надзвичайним» і його мова так само. Я ж подумки перебувала далеко, в чарівних краях: на Рів’єрі, а ще в Єгипті, за царювання Тутмоса Першого. Обидвоє ми, отже, були неабияк задоволені. Можу й надалі так чинити. Ендрю є надто вже нетямущим, аби мене викрити. Тітка Рут, повернувшись додому, запитала: — Ну, як вам балакалося? Щоразу вона ставить нам таке запитання. І я знаю чому. Здогадуюсь, яку таємну змову уклали Мурреї, хоча й непевна, чи вже встигли зодягнути її в слова. Але думають вони про одне й те саме… — Чудово, — відказала я. — Ендрю робить успіхи. Сьогодні він подужав сказати принаймні одну цікаву річ, до того ж, не мав, як звичайно, стільки клопоту з руками й ногами. Не знаю, навіщо я відповідаю тітці у такий спосіб. Було б не робити цього. Проте щось (я, певно, успадкувала це від предків), щось велить мені говорити до неї саме так. — О, ти, поза сумнівом, знайшла б цікавіших приятелів серед ковалів або шевців! — зневажливо промовила тітка Рут.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка