Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка5/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 5
Напівперемога


Одного серпневого вечора Емілі зачула посвист Тедді, що долинав із Завтрашньої Стежки, й вибігла з дому на зустріч. Тедді мав якісь важливі новини — про це виразно свідчили його блискучі очі. — Емілі! — вигукнув радісно. — Я їду до Шрусбері! Мама сказала мені сьогодні: «Я дійшла висновку, що ти повинен отримати кращу освіту». Вона дозволяє мені їхати! Емілі зраділа, втім, радість її була не без домішки жалю, за що вона гірко собі дорікала. Якою ж самотньою буде вона цієї зими після від’їзду вірного свого товариша! Донині вона цілком не усвідомлювала, наскільки важливим було для неї товариство Тедді. Чи не завжди він перебував в осередді її думок, його дружбу вона вважала найщирішою і найнадійнішою. А тепер не матиме поруч нікого, навіть Діна, бо Дін, як на те, вирушав до Єгипту чи до Японії — ще не вирішив остаточно, куди саме. Що вона робитиме наодинці з собою? Адже всі книги, що їх подарує Джиммі, не зможуть заступити друзів та подруг — живих, з плоті й крові. — Якби ж і тобі дозволили їхати до Шрусбері! — мовив Тедді співчутливо, крокуючи з Емілі Завтрашньою Стежкою, що була вже майже Сьогоднішньою, так вимахали вгору молоді дерева за минулих три роки. — Не варто ні мріяти про те, ні говорити. Це тільки засмучує мене, — сказала Емілі меланхолійно. — Ну, на вихідні ми можемо бути разом. А щодо мого від’їзду, то цим я завдячую тобі. Те, що ти сказала моїй мамі тієї ночі, перед церквою, вплинуло на її рішення. Я бачив: вона роздумувала над тим день і ніч. Я чув, як вона говорила стиха: «Це жахливо — бути матір’ю. Бути матір’ю і страждати так тяжко. А вона ще назвала мене себелюбною!» Іншого разу вона ледь чутно казала: «Невже це егоїзм — бажати зберегти коло себе єдину на світі рідну душу?» Зате сьогодні, коли оголосила мені, що я можу їхати вчитися, вона була премилою. Я знаю: про маму говорять, нібито вона несповна розуму. Вона й справді буває дивакуватою, але тільки в присутності чужих людей. Ти не уявляєш собі, Емілі, якою милою, якою лагідною може вона бути, коли ми з нею удвох. Страшенно прикро мені, що мушу їхати від неї. Але маю здобути освіту! — Я тішуся, що мої слова спричинилися до такого рішення твоєї мами, та вона мені цього повік не простить. Вона завжди ненавиділа мене… Ти знаєш, я кажу правду. Ти бачиш, як вона дивиться на мене, коли я до вас приходжу. Так, вона дуже чемна зі мною, але її очі, Тедді, її очі… — Знаю, — відказав Тедді з видимою неохотою. — А все ж не будь до мами занадто суворою, Емілі. Я певен: вона не завжди такою була, хоч, скільки себе пам’ятаю, була саме такою. Нічого не знаю про її життя до моєї появи на світ. Нічого не знаю про мого батька. Вона про нього не згадує взагалі. Не знаю навіть, звідки взявся той шрам на її щоці. — Я не вважаю твою маму за причинну, — поволі проказала Емілі. — Я думаю, щось її мучить, не дає спокою, не може вона подолати якогось спогаду, якогось страху… Тедді, я впевнена: твоя мама є одержимою. Не злими духами, ясна річ… Не злими духами, а якоюсь страшною, невідступною думкою… — Вона нещасна, оце можна ствердити напевно, — сказав Тедді. — А до того ж ми бідні. Мама призналася мені сьогодні, що зможе відрядити мене до Шрусбері заледве на три роки. На довше вона не спроможеться! Але мені й трьох років вистачить. Це буде мені основою і стимулом, а потім я доучуватимусь самотужки, працюватиму… Я знаю, що дам собі раду. — З часом ти станеш великим художником, — замислено провістила Емілі. Дійшли до краю Завтрашньої Стежки. Емілі поглянула вгору, на вікна домівки пані Кент. В оселі не світилося. Мабуть, самотня вдова плакала поночі, замкнена у своїй господі разом зі своєю таємницею, змучена марною тугою за люблячим серцем. Емілі дивилася на призахідне сонце. Зажуреною вже не почувалася. Надовго вона ніколи не поринала в журбу, тим паче в товаристві Тедді. Не було на світі музики прекраснішої від його, Тедді, голосу. Як він був поруч, то все видавалося або можливим, або стерпним, або й чудовим. Вона не в змозі їхати до Шрусбері, але може вчитися й працювати над собою тут, у Чорноводді, у Місячному Серпі, а вчитися буде старанно, ох, як старанно! Пан Карпентер дає їй безумовно менше, ніж могла би дати вища школа у Шрусбері. Кожен має свою вершину, що на неї мусить спинатися; вона спинатиметься на свою вершину, йдучи від успіху до успіху, — ніщо не може їй перешкодити в досягненні омріяних висот… — Коли стану великим художником, то намалюю твій портрет, — обіцяв Тедді. — Назву його «Жанна д’Арк». Матимеш на ньому натхненний, одуховлений вираз обличчя, адже чутимеш неземні голоси. По тій розмові Емілі ладналася до сну в настрої радше сумному. Одначе вранці прокинулася з ясним передчуттям, що сьогодні їй у чомусь поталанить. Передчуття протягом дня не зникало, хоч година за годиною спливали найзвичайнішим чином, як минали усі суботи в Місячному Серпі: прибирали оселю, прибирали ретельно і навіть ревно, аби в неділю вона була ще чистішою, ніж повсякдень. Надворі сутеніло. Пустився доволі густий дощ. Жодної доброї новини за день так і не надійшло. Емілі саме складала у своїй кімнаті вірша під заголовком «Мрії в дощову погоду», коли зайшла тітка Лаура. Зайшла вона сповістити, що тітка Елізабет бажає з нею, з Емілі, поговорити й чекає на неї у вітальні. Бесіди з тіткою Елізабет у вітальні до приємних не належали. Емілі не пригадувала за собою жодного нещодавнього лихого вчинку, невиконаної доброї справи не пригадувала теж. А отже, тітка Елізабет вочевидь намірялася повідомити щось важливе, у противному разі її, Емілі, не кликали б до вітальні. Тут, у вітальні, відбувалися розмови й наради виняткового значення. Стоп, величенький кіт, що ним опікувалася Емілі, безгучно, як сіра тінь, прослизнув за нею до вітальні. Емілі сподівалася, що тітка Елізабет не викине його за двері. Його присутність покріплювала її дух. Що й казати: кіт, як маєш його під боком, є доброю моральною підпорою! Тітка Елізабет зашивала щось. Виглядала вона урочисто, сердитою навіч не була. На Стопа вона не звернула уваги, зате подумала, що Емілі здається дуже високою у цьому великому, заповненому сутінками покої. Як швидко ростуть діти! І раптом уздріла перед собою Джульєтту — ясноволосу, вродливу. Зусиллям волі Елізабет Муррей відігнала від себе цей образ. — Сідай-но, Емілі, — запросила вона. — Я маю до тебе розмову. Емілі сіла. Стоп, весело вимахуючи хвостом, наслідував її приклад. Емілі раптом відчула, що долоні в неї вологі, а губи сухі та спечені. Вона б охоче й сама заходилася штопати — так тяжко було сидіти отут без діла й чекати в нервовому напруженні, що ж станеться. А те, що сталося, було єдиною річчю, про яку Емілі навіть гадки не мала. Тітка Елізабет, ще трохи помовчавши, не уриваючи завзятого свого штопання, запитала без будь-яких передмов: — Емілі, ти хотіла би поїхати до Шрусбері на навчання? Уже з наступного тижня? До Шрусбері? На навчання? Чи добре вона почула? — Ох, тітко Елізабет! — тільки й спромоглася вона відказати. — Я обговорила цю справу з твоїми дядьками й тітками, — вела далі тітка Елізабет. — Вони поділяють мою думку: ти повинна отримати вищу освіту. Ясна річ, то будуть значні видатки… Ні, не перебивай мене — не люблю, коли мене перебивають. Рут у своїй господі дасть тобі помешкання й утримання. Дядько Олівер відшкодовуватиме їй половину коштів, дядько Воллес даватиме гроші на книжки й підручники, а я тебе вдягатиму. Звісно, ти будеш допомагати тітці Рут у господарстві — в міру сил і можливостей, — щоб віддячити їй за її доброту. Можеш їхати до Шрусбері на три роки. Але з єдиною умовою… Якою умовою? Емілі, що ладна була танцювати й співати, ще й сміятися з радості — у тій вітальні, де навіть її матінка не танцювала і не співала, — змусила себе до спокою і в думці поставила собі це питання. Відчувала, що нинішня хвилина є доленосною. — Три роки навчатимешся у Шрусбері, — говорила тітка Елізабет, — це дасть тобі не менше, ніж академія. Хіба захочеш отримати диплом учителя, що, зрештою, тобі не потрібно, бо заробляти на життя ти не мусиш. Та все це, як я вже сказала, з однією умовою… Чому ж тітка Елізабет зволікає, не оголошуючи тієї умови? Емілі стала непокоїтись. Може, тітка Елізабет і сама побоюється виголосити ту умову? Вона-бо не мала такої звички — тягнути час. Невже у неї на мислі щось страшне? — Ти мусиш дати слово, — суворо мовила тітка Елізабет, — що протягом трьох років не будеш писати отих своїх нісенітниць, на що збавляєш стільки часу, що на час твого навчання відмовишся від того взагалі й писатимеш лише шкільні завдання і вправи — нічого більше. Емілі сиділа мовчки. Було їй холодно. З одного боку — залишитись у Місячному Серпі, відмовитись від Шрусбері, а з другого — зректися поезії, новел, начерків, щоденникових записів у милих її серцю, пречудових «книгах Джиммі». Над відповіддю вона міркувала не більше хвилини. — Такого слова я дати не можу, тітко Елізабет, — промовила вона рішуче. Тітка Елізабет перестала штопати: була спантеличена. Такої відповіді вона не очікувала. Гадала, мовби Емілі настільки зрадіє перспективі навчатися у Шрусбері, що виконає все, чого від неї зажадають Мурреї. І йдеться ж про таку дрібничку! Тітка Елізабет вирішила, що це з боку Емілі впертість, неприпустима, гідна суворої кари впертість. — Що ти хочеш цим сказати — що не відмовишся від тієї дурної писанини заради любові до науки, якої завжди так сильно нібито прагнула? — спитала вона. — Ні, це не означає, що я не хочу навчатися, тітко Елізабет, — заперечила Емілі з розпачем у серці. — Це означає, що я не можу відмовитись від писання. — Знала, що тітка Елізабет цього не збагне, ніколи не могла збагнути. — Я не можу не писати, тітко Елізабет. Потреба писати у мене в крові. Наполягати марно. Я не в силі виконати таку обіцянку, то для чого ж мені обіцяти? — У такому разі можеш залишитись дома, — сказала тітка Елізабет, насилу стримуючи гнів. Емілі приготувалася до велично-урочистого виходу ображеної тітки з покою. Та тітка Елізабет і далі старанно штопала. Казати правду, Елізабет Муррей була приголомшена відповіддю Емілі. Адже збиралася вирядити її до Шрусбері, згідно з родинною традицією, що, зрештою, підтримували всі Мурреї. Однак умова, нею висунута, була її власною ініціативою. Гадала, наче випала їй чудова нагода відучити Емілі від тієї «базгранини», що є тільки марнуванням часу й паперу. Була впевнена, що задум її спрацює, бо знала, як сильно прагне Емілі їхати на навчання. І раптом ця нерозумна, недоречна, себелюбна впертість невдячного дівчиська! «Кров Старів дається взнаки», — з гіркотою думала тітка Елізабет, забуваючи про іншу спадковість — Шіплі. Що мала діяти? Зі свого досвіду вона знала: ніщо на світі не змусить Емілі відступити з позицій, колись нею зайнятих. Знала і те, що Воллес, Олівер і Рут не підтримають її дій, хоч і вважають писання Емілі справою дурною, даремною і не згідною з Мурреївськими традиціями. Елізабет Муррей передбачала цілковиту свою поразку, а така перспектива їй не подобалася. З якою насолодою схопила б нині за плечі цю бліду, худорляву істоту, що сидить перед нею на канапі, й трусила, трусила її до знемоги! Така юна, така тендітна — і така незламна! Протягом трьох з лишком років Елізабет Муррей силкувалася вилікувати її від манії писання і протягом трьох років не здобулася на перемогу. Роздратована Елізабет завзято штопала, а Емілі сиділа непорушно, намагаючись побороти гірке розчарування й відчуття несправедливості. Поклала собі, що перед тіткою Елізабет не розплачеться, але насилу стримувала сльози. Воліла би, щоб Стоп не вимахував зараз хвостом із таким задоволенням, ніби з його котячого, з погляду сірого плеканого кота, все було якнайкраще. Жадала, щоб тітка Елізабет нарешті веліла їй залишити вітальню. Але та штопала і штопала, неначе в забутті, й не озивалася ані словом. Усе те разом складалося мовби в якесь лихе сновидне марення. Зірвався вітер, дощ заходився порощити об віконні шиби, а покійні Мурреї визирали очима, сповненими глибокого осуду, з темних важких рам. Не мали вони симпатій до «книг Джиммі», до всяких там «промінчиків» та альпійських вершин, до невсипущої гонитви за швидкоплинними, любими творчому серцю примарами. Яке ж бо чудове оповідання можна створити на матеріалі нинішньої сцени! Зненацька двері відчинилися — ввійшов кузен Джиммі. Кузен Джиммі здогадувався, що тут відбувається, тож став біля дверей і взявся підслуховувати, аби здогади свої змінити на певність. Він знав, що Емілі ніколи не пристане на тітчину умову, сказав це Елізабет ще десять днів тому, під час сімейної наради. Був лише «дурнуватим» Джиммі Мурреєм, однак розумів те, чого розсудлива Елізабет Муррей ніяк не могла збагнути. — Що тут діється? — запитав, дивлячись то на тітку, то на її племінницю. — Нічого не діється, — зверхньо відказала тітка Елізабет. — Я надала Емілі можливість подальшого навчання, а вона її відкинула. Звісно, у цьому питанні вона має право розпоряджатися собою. Тут вона вільна. — Не має вона права розпоряджатися собою. Не вільний-бо той, хто має за плечима тисячу предків, — мовив Джиммі тим урочисто-піднесеним тоном, яким зазвичай виголошував подібні сентенції. Елізабет щоразу в таких випадках проймав дрож: не могла вона забути, що цей тон, цей надприродний, сказати б, характер його слів спричинені її діями. — Емілі не може обіцяти те, чого ти від неї жадаєш. Так, Емілі? — Так. І, всупереч твердій постанові, Емілі розплакалася — сльози потекли по її щоках. — Якби могла, — вів далі кузен Джиммі, — то обіцяла б тітці, еге ж? Емілі підтвердила й це. — Ти зажадала надто багато, — звернувся кузен Джиммі до сердитої дами, схиленої над шиттям. — Ти вимагаєш, аби вона зреклася писання взагалі. Зажадай, щоб вона перестала писати деякі твори. Емілі, ти згодна відмовитись від писання творів певного роду? Чи здатна відмовитись, як ти гадаєш? — Якого роду? — занепокоєно спитала Емілі. — Ну, скажімо, речей «неправдивих», — кузен Джиммі присів поруч Емілі й поклав руку їй на плече. — Елізабет не припиняла орудувати голкою, але рухи свої уповільнила. — Наприклад, перестати писати оповідання, Емілі. Її обурює передусім те, що ти пишеш оповідання. Вважає це брехнею, та й годі. Інші твори не так її дратують. Як гадаєш, Емілі, ти могла б не писати оповідань протягом трьох років? Освіта — то велика річ! Твоя бабця, дружина Арчібальда, віддала б кілька років життя за змогу отримати добру освіту — я сам чув, і не раз, як вона це казала. То що, Емілі? Емілі напружено міркувала. Як же вона любила писати новели! Важко їй буде зректися цього на довгих три роки. Зате віршуватиме — про що буде думати, про те й віршуватиме. Буде описувати людей, яких зустрічатиме, у низці начерків і замальовок, далі вестиме свій щоденник, а в нім зображуватиме події свого та навколишнього життя із забарвленням то гумористичним, то сатиричним, а то й трагічним, залежно від характеру події та особистого настрою. — Спробуй… спробуй, — пошепки переконував кузен Джиммі. — Чимось треба поступитися, Емілі. Ти ж завдячуєш їй стількома добрими ділами. Поступися їй наполовину… — Тітко Елізабет, — озвалася Емілі тремтливим голосом, — якщо ти згодна відправити мене до Шрусбері, я обіцяю, що протягом отих трьох літ не напишу й рядка, який не був би правдою. Цього, сподіваюсь, достатньо? Бо це все, що я можу тобі обіцяти. Елізабет штопала ще хвилину, поки зволила відповісти. Кузен Джиммі з Емілі вже встигли подумати, що відповіді не буде взагалі. Врешті-решт, вона відклала шиття й підвелася. — Добре. Хай буде так. Звісно, передусім я незадоволена тим, що ти базграєш оповідання, тобто вигадуєш усілякі нісенітниці. Що ж до іншої писанини, то піклування про твій час я покладаю на Рут: вона, поза сумнівом, залишить його тобі небагато, отже, не матимеш змоги марнувати його на дурниці. Тітка Елізабет залишила вітальню у вельми піднесеному настрої, адже зуміла з позірним тріумфом вийти зі скрутної ситуації, в яку сама ж себе і вплутала. Кузен Джиммі поплескав Емілі по голівці. — Все буде добре, Емілі. Знаєш: не треба бути занадто упертою. А три літа — то не вічність, курчатко. Три літа, звісно, не вічність, але здаються вічністю, коли тобі чотирнадцять років. Поки заснула, Емілі плакала в ліжку. Відтак, прокинувшись о третій ночі, знову зронила кілька сльозин. Засвітила свічки, підвелася й описала вечірню сцену у «книзі Джиммі». Старанно дотримувалася точності й правдивості кожного слова, щоб не закралася в її опис бодай іскорка фантазії. Обіцяла ж!

Розділ 6
Шрусбері. Початок


Тедді, Ільза й Перрі аж стрибали з радості, коли Емілі оголосила їм, що їде до Шрусбері на навчання. Емілі була щаслива, проте, що більше про це міркувала, то менше тішилася. Так, навчатися у вищій школі — це понад усе. Однак перспектива мешкати в тітки Рут до серця їй не припала. Взагалі: це стало для Емілі несподіванкою. Вона гадала, що тітка Рут не погодиться, не захоче оселити її під своїм дахом, що, як тітка Елізабет насправді вирішить послати її до Шрусбері, то вона проживатиме в іншому місці, можливо, разом з Ільзою. Принаймні воліла би саме такої перспективи. Знала: життя під дахом у тітки Рут не буде солодким. А до того ж, не вільно їй писати новел! Відчувати творчу наснагу, яка завше виповнювала її душу, і не мати права вилити її назовні, подумки насолоджуватися замислами гумористичними чи драматичними — і не могти втілити їх на папері, мати блискучі думки — і раптом усвідомлювати, що не вільно їх розвивати, — то все було справжньою мукою, яку не годен збагнути той, кому не випало народитися з тією фатальною, невгасимою жагою писання. Всі на світі тітки Елізабет неспроможні цього зрозуміти. Для них це тільки пуста забавка, дурничка. Останні два тижні у Місячному Серпі минали в напруженій праці. Елізабет і Лаура провадили довгі наради з приводу вбрання Емілі. Мала вона отримати щось на зразок дитячого посагу, який не завдав би Мурреям сорому; втім, вирішальним чинником була тут розсудливість і практичність, аж ніяк не мода. Сама Емілі у цьому питанні права голосу не мала. Котрогось дня Лаура й Елізабет радилися кілька годин, чи справити Емілі блузку з тафти (Ільза, до слова, мала три блузки шовкові) і врешті-решт постановили, що ні, до великого розчарування нашої героїні. Проте Лаура наполягла на своєму щодо сукні, яку в думці називала «вечірньою», а вголос — «святковою»; вираз «вечірня сукня» нехибно згубив би її в очах Елізабет. То було дуже гарне плаття тонкого шовку, блідо-рожевого кольору, без комірця (велика поступка з боку тітки Елізабет!), з широкими рукавами, оздобленими буфами, які тепер виглядали б кумедно, але, згідно з тогочасною модою, вважалися гарними й елегантними, як прикрашали плечі юної вродливої дівчини тієї доби. То була найкраща суконка з тих, що Емілі мала коли-будь, а заразом і найдовша — це багато важило в ті часи, коли довга сукня нехибно представляла саме дорослу панну. Така сукня подолом сягала кісточок. Якось увечері, коли обидві тітки вийшли з дому, вона одягла своє плаття, щоб показати його Дінові. Дін прийшов провести з нею вечір, бо вже назавтра збирався в подорож до Єгипту. Рушили в сад. Емілі почувалася цілком дорослою, філософувала завзято, хоч безнастанно мусила піднімати поділ сукні, щоб не замочити його росою. У волоссі мала вона червону стрічку й більше, ніж будь-коли, виглядала, як зірка; так уявлялося Дінові. Коти супроводжували їх, мов який почет: Стоп, веселий та жвавий, і Майк, що незмінно панував над котячою братією у повітці Місячного Серпа. Коти з’являлися і зникали, проте Майк був єдиним котом Емілі, чийого авторитету, чийого високого становища ніщо не могло підважити. Дін лаштувався до Єгипту, але знав, що, попри всі чужоземні враження, завжди матиме перед очима чудову картину: Емілі у святковому вбранні, зі своїми котами, в саду Місячного Серпа. Розмовляли вони менше, як зазвичай. Мовчання витворювало дивний настрій. Дін вагався: хвилинами він ладен був відмовитися від подорожі й зимувати тут, неподалік Емілі. Найкраще було б і йому податися до Шрусбері. На цю думку він лише знизав плечима і засміявся. Це дитя не потребує його присутності, його стережуть — і пильно! — панни з Місячного Серпа. А, крім того, для своїх забав вона має інших товаришів. Так, вона ще дитина, але ж ця постава, ці глибокі, сповнені мудрості очі! Який-бо ніжний вигин шиї, які привабні пурпурові губки! Невдовзі вона буде жінкою, а втім, не для нього, не для Горбаня Пріста, з роду її батька. Чи не всоте повторював собі Дін, що дурні свої мрії він мусить відкинути, що треба вдовольнитися тим, що прирекла йому доля, — дружбою і сестринською ніжністю Емілі. Адже протягом найближчих літ вона неодмінно когось покохає, і то буде прекрасне, щасливе кохання, та ощасливить вона іншого чоловіка. Поза сумнівом, думав Дін уже цинічно, вона ті скарби розтринькає — розтринькає на якогось красунчика-манекена, не вартого навіть її мізинця. Емілі ж думала, як сильно бракуватиме їй Діна. Сильніше, ніж дотепер. Це літо зблизило їх ще більше. Здружилися — нерозлийвода. Кожна розмова з Діном збагачувала її життя, її душу. Його мудрі, дотепні зауваження, сповнені гумору, а подеколи й сатири, розвивали її здібності. Були для неї стимулом і натхненням. А його компліменти, що їх вряди-годи говорив, додавали їй бадьорості та впевненості. Розумом цього не усвідомлювала, проте відчувала ясно. Тедді… гм… тепер вона знала, за що любила Тедді. Бо він був собою, Тедді був Тедді й ніким іншим. А Перрі… Перрі був милим, засмаглим, гостроязиким зухвальцем, якого не можна було не любити. Але Дін був цілком інакшим. Чим він приваблював — чаром Незнаного і Таємничого чи, може, досвідом, знаннями, душевною витонченістю, гіркотою з приводу речей, про які добре відав, однак ніколи про них не говорив? Цього Емілі не вміла собі пояснити. Знала тільки, що кожен у порівнянні з Діном бачився їй «тьмяним», навіть Тедді, хоч і любила його дужче, ніж будь-кого на світі. Дін задовольняв якусь невідкличну потребу її чутливої, багатої натури — і голодної, і спраглої, коли його не було поруч. — Дякую, Діне, за все, чого ти мене навчив, — сердечно мовила вона, як зупинилися побіля сонячного годинника. — Ти думаєш, Зіронько, що нічого мене не навчила? — Я — тебе? Таж я ще така молода, так мало знаю і розумію… — Ти навчила мене сміятися без гіркоти. Сподіваюсь, ти ніколи не звідаєш, що воно таке — гіркий сміх. Не дозволь тим людям зі Шрусбері зіпсувати себе, моя Зірко. Так радієш близькому від’їздові, що я не хочу лити тобі на тім’я холодну воду. Але краще, безпечніше, затишніше було б тобі тут… у Місячному Серпі. — Діне! Я маю здобути освіту. — Здобути освіту? Освіту не сьорбають ложечками алгебри і латини. Старий Карпентер навчив би тебе ще багатьох речей — і краще, і ґрунтовніше, ніж викладачі та викладачки Вищої школи у Шрусбері. — Так чи так, а я вже не можу відвідувати Чорноводську школу, — сперечалася Емілі. — Я буду в ній найстаршою, бо всі мої ровесники їдуть до Шрусбері. Не розумію тебе, Діне. Я гадала, ти будеш радіти з мого від’їзду до Шрусбері, з дозволу тітки Елізабет. — Я радію… бо ти радієш. Але знання, якого я прагну для тебе, не набувають у школах — нижчій, вищій чи навіть найвищій. Тобі самій треба працювати над собою. Не дозволь їм перетворити себе на ту, якою ти не є. Це найважливіше. А втім, сумніваюсь, щоб їм у Шрусбері це вдалося. — Можеш не сумніватися, — твердо сказала Емілі. — Адже я подібна до кіплінгівської кішки — роблю те, що мені до вподоби, й вимахую хвостом так, як мені заманеться. Тим-то Мурреї й дивляться на мене з незмінним знаком запитання в очах. Діне, Діне, пиши мені часто, добре? Ніхто так не розуміє мене, як ти. А, крім того, я так звикла до тебе, що вже не можу давати собі раду без твоїх думок, без твоєї присутності. Дін зашарівся. Вони ніколи не прощалися вголос — такою була між ними давня умова. Дін натомість подав їй знак рукою: до побачення! — Нехай кожен день приносить тобі радість, — побажав насамкінець. Емілі усміхнулася до нього своєю таємничою, «поступовою» усмішкою. Відтак повернувся й пішов. Раптово сад видався їй неначе самотнім, сумним. А втішилася на посвист Тедді, що пролунав невдовзі, з гайка Високого Джона. У переддень від’їзду пішла вона відвідати на прощання пана Карпентера й заразом дізнатися його думку про низку своїх рукописів, які принесла йому «на рецензію» кілька днів тому. Поміж ними були й останні новели, написані перед ультиматумом тітки Елізабет. Пан Карпентер був критиком суворим, але справедливим, тож Емілі почувала до нього безмежну довіру. — Оця любовна історія нічого не варта, — заявив пан Карпентер з усією відвертістю. — Я знаю: не є вона такою, якою б я воліла її бачити, — зітхнула Емілі. — Такою не буде жодна з твоїх новел. Ти можеш задовольнити інших, однак себе задовольнити не зможеш. Що ж до любовних історій загалом, то ти неспроможна ще їх писати, бо не відчуваєш самої теми. Не силкуйся писати речей невідчутих, вони завжди у тебе кульгатимуть. Тепер оповідання про стару жінку. Незле! Діалоги розумні, стиль простий і граційний. Хвалити Бога, ти виробила в собі почуття гумору, і тому (я думаю!) ти не сягатимеш успіху в жанрі любовних історій. Ніхто з письменників, що обдаровані почуттям гумору, не вміє писати про кохання. Емілі, проте, не розуміла, чому так є. Вона охоче писала новели про кохання, і то дуже сентиментальні, а подеколи й з трагічним фіналом. — А Шекспір? — запитала вона. — Сумніваюсь, аби твій талант дорівнював Шекспіровому, — сухо відказав учитель. Щоки Емілі зарожевілися. — Звісно, ні. Але ж ви сказали «ніхто». — І гадаю, що слушно. Його, Шекспіра, почуття гумору, безсумнівно, відпочивало, коли він творив «Ромео і Джульєтту». Однак вернімося до Емілі з Місячного Серпа. Ця історія… Ну, скажу так: молоденька дівчина прочитала б її без найменшої шкоди для себе, для своєї цноти. Емілі пізнала з голосу, що вчитель не схвалює її новели. Мовчала, а пан Карпентер далі переглядав рукописи, гортаючи аркуші з якимсь аж наче роздратуванням. — А це звучить як слабке наслідування Кіплінга. Ти, певно, читала його нещодавно? — Так. — Я так і думав. Не треба наслідувати Кіплінга. Якщо вже мусиш когось наслідувати, — наслідуй Лауру Джін Ліббі. У цієї новели тільки добрий заголовок. А «Приховане багатство» не є вдалим твором, бо, читаючи його, ні на мить не можна забути, що це новела. Розумієш? — Я прагнула написати щось дуже правдиве, взяте з реального життя, — пручалася Емілі. — І ось результати — прошу дуже! Всі ми бачимо життя, немов крізь полуду, навіть найтверезіші з нас. Тому й не переконують нас люди й ситуації, надміру точно скопійовані з реального життя. А тепер візьмімо «Родину божевільців» — теж реалістична спроба. Але це тільки фотографія — аж ніяк не портрет. — Скільки ж неприємного я сьогодні від вас почула, — знову зітхнула Емілі. — О, світ був би приємним, якби кожен говорив лише милі, приємні речі. Але був би вкрай небезпечним! — відрізав пан Карпентер. — Ти ж бо кажеш, наче тобі потрібні критичні зауваги, а не лестощі. От «Різниця» є доброю новелою, я сказав би — цілком доброю, якби не побоювався, що надмірний фіміам тобі зашкодить. За десять років можеш повернутися до цієї теми й зробити річ насправді вартісну. Так, так, за десять років, і не стягай брови, мала. Ти маєш талант, маєш незвичайне відчуття мови, щоразу вживаєш точного слова на означення певного поняття чи предмету, а це дар безцінний. Але маєш і вади. Ці безнастанні підкреслювання… Позбудься їх, мала, неодмінно позбудься — чуєш? Перед тим, як піти, Емілі розповіла вчителеві про свою умову з тіткою Елізабет. — Чудово! — аж вигукнув пан Карпентер. — Чудово?! — зумілася Емілі. — Так, чудово. Саме цього ти й потребуєш. Це навчить тебе ощадливості. Спостерігай життя протягом оцих трьох літ, відтак побачиш, як його можна відтворювати у прозі. Облиш фантазію і вдовольнися (коли вже дала слово!) тим, що описуватимеш людське повсякдення, життя буденне, звичайне. — Немає такого поняття — звичайне життя, — несподівано заперечила Емілі. — Життя є завжди незвичайним — бодай тому, що змінюється щодня, щогодини, щомиті. Пан Карпентер з хвилину дивився на Емілі. — Твоя правда, — сказав поволі, розтягуючи склади. — Однак доросла людина не може не чудуватися, коли чує таку мову з вуст підлітка. І з чого ти виснувала це? Ну гаразд, прямуй далі тією стежкою, яку собі обрала, — ти ж бо вільна… — Кузен Джиммі сказав, не може бути вільною людина, що має за плечима тисячу предків. — А люди ще величають його дурнуватим! — буркнув пан Карпентер. — Але бачиш, твої предки, здається, не вимагають від тебе нічого особливого. Ти успадкувала від них лише свій хист, вельми цінний, і маєш змогу спокійно плекати свої здібності. Побачимо: чи зазнаєш поразки, чи… — …здобуду перемогу, — впевнено закінчила Емілі, закинувши назад свою темноволосу голівку. — Дай Боже, — мовив пан Карпентер. Тієї ночі Емілі написала вірша «Прощання з Місячним Серпом» — пишучи, зрошувала його рясними сльозами. Добре їхати вчитися до міської школи, але ж прощатися з милим, улюбленим Місячним Серпом!.. Кожна дрібниця у ньому приросла їй до серця, стала часткою її внутрішньої істоти. «Не тільки я люблю мою світлицю, і дерева, і пагорби — вони теж мене люблять», — думала Емілі. Її невелика валіза була спакована. Тітка Елізабет простежила, щоб не забули нічого вкрай потрібного, а кузен Джиммі й тітка Лаура подбали про те, щоб у валізі знайшлися і деякі «непотрібні» дрібнички. Тітка Лаура шепнула Емілі, що знайде там пару ажурних панчох (шовкових навіть Лаура не сміла дати Емілі в дорогу), а кузен Джиммі поклав три книги в шкіряних оправах, ще й конверта з п’ятидоларовою купюрою. — Щоб могла купити собі те, що припаде тобі до душі, курчатко. Я поклав би й десять, однак Елізабет дала мені лише п’ять у рахунок моєї платні. Боявся, що вона здогадається… — А можна мені витратити долара на поштові марки Сполучених Штатів, якщо знайду їх у продажу? — занепокоєно спитала Емілі. — На що тільки захочеш, — з усією лояльністю відповів Джиммі, хоч невтямки йому було, як можна так пристрасно жадати американських марок. Та, якщо люба Емілі прагне купувати марки Сполучених Штатів, — нехай купує. Наступний день Емілі переживала немовби у сні. Прокинулася рано-вранці, зачула пташку, що виспівувала в гайку Високого Джона… А далі вже їхала до Шрусбері імлистим вересневим ранком. Холодне привітання тітки Рут… чужа школа… вечеря у тітчиному домі — чи могло те все відбутися упродовж одного дня? Будинок тітки Рут стояв наприкінці головної вулиці, майже за містом. Угледівши його, Емілі одразу вирішила, що це бридкий дім. Однак у Шрусбері венеційські вікна й червоні покрівлі вважалися чи не останнім криком архітектурної моди. Саду перед будинком не було, зеленів лише невеликий лужок. Але за домом, на радість Емілі, росли старі, високі, з густою глицею ялини. Тітка Елізабет провела у Шрусбері цілий день і тепер, опісля вечері, збиралася додому. На порозі вона подала руку Емілі, наставляючи її, щоб була хорошою, чемною дівчинкою і сумлінно виконувала всі доручення тітки Рут. Емілі вона, прощаючись, не поцілувала, зате голос її, як на тітку Елізабет, звучав навдивовижу лагідно. Емілі ж ледве стримувала ридання — стояла з очима, повними сліз, на чужому порозі, проводжаючи поглядом тітку Елізабет, що верталася до милого, любого Місячного Серпа. — Заходь, — мовила тітка Рут, — і прошу, не гримай дверима. Емілі ступила до передпокою. — Після вечері треба вимити посуд, — сказала тітка Рут. — Віднині це буде твоїм обов’язком. Я покажу тобі, де класти посуд і начиння. Сподіваюсь, Елізабет повідомила, що ти робитимеш мені деякі послуги й тим відшкодовуватимеш своє квартирування у моїй господі. — Так, — лаконічно відказала Емілі. Не боялася жодної праці, жодних «послуг», що їх доведеться робити, однак цей тон у черствих, невблаганних устах тітки Рут! — Твоє проживання буде мені коштувати недешево, — вела далі тітка Рут. — Але ми всі мусимо прилучитися до твого виховання в дусі мурреївських традицій. Я висловлювала думку, що ти повинна вивчитись на педагога і мати про всяк випадок відповідний диплом у кишені. — Я теж цього прагнула. — Он як? — Тітка Рут недовірливо випнула губи. — Тоді я не розумію, навіщо Елізабет прислала тебе сюди. Вона поступається тобі чи не в усьому — чого б тобі не закортіло. Отож, не збагну, для чого їй було наполягати на своєму, якщо ти — випадково! — мала рацію. Хіба не дуже сильно ти цього прагнула, всупереч нинішнім твоїм словам. Ну, менше з тим! Спати будеш у кімнаті побіля кухні. Взимку там тепліше, ніж в інших кімнатах. Щоправда, туди не проведений газ, але в жодному разі я б не погодилася палити газ під час вечірніх занять. Маєш право на дві свічки щовечора — не більше. Кімнату свою мусиш тримати в чистоті й порядку, а також приходити вчасно на обід і вечерю. На цьому я ставлю особливий наголос. І не вільно тобі приймати тут своїх подруг та приятельок. Ще їх бракувало мені брати на утримання! — Як — не можна мені запросити сюди ні Ільзи, ні Перрі, ні Тедді?! — Ну, Ільза як-не-як із роду Барнлі, отже, наша далека родичка. Іноді може прийти, але іноді — не часто! Втім, судячи з того, що я про неї чула, — вона для тебе не дуже бажана товаришка. Що ж до хлопців — ні в якому разі! Про Тедді Кента я не знаю нічого, а що стосується Перрі, то гордість не повинна дозволяти тобі водити дружбу з Перрі Міллером. — Насправді я занадто горда, аби з ним не дружити, — дала відкоша Емілі. — Не дуже мудруй, коли розмовляєш зі мною, Емілі. Тут не будеш керуватися своїми примхами, як ти звикла у Місячному Серпі. Я не бажаю, щоб якісь наймити відвідували мою племінницю у моїй господі. Й звідки в тебе такі уподобання? Навіть батько твій справляв враження людини порядної. А зараз ступай нагору і розпакуй свої речі. По тому сідай за уроки. О дев’ятій ми лягаємо спати. Емілі була не в жарт обурена. Навіть тітці Елізабет не спало на думку заборонити Тедді заходити до Місячного Серпа. Зачинилася у своїй кімнаті й взялася розпаковувати речі. Кімната була вельми бридкою, як і весь будинок. Двері щільно не зачинялися. Стеля була скісною і саме над ліжком такою низькою, аж можна було торкатися пальцями. Смак, властивий Мурреям, тут зовсім не відчувався. «Навколо не роздивлятимусь, щоб очі мені не боліли. Цей покій — не гостинний, у кожному разі, для мене. Я ніколи до нього не звикну», — міркувала Емілі. Враз її охопила болісна туга за полишеним домом, за свічками Місячного Серпа, за улюбленими деревами, за співами вітру в гаю Високого Джона, ба навіть за цвинтарем, на якому спочивали померлі у Бозі Мурреї. — Не буду плакати. — Емілі стиснула кулачки. — Тітка Рут висміяла б мене, та й годі. У цій кімнаті я не полюблю, не зможу полюбити нічого. А що там, за вікном? Вихилилася з вікна. Виходило воно якраз на ялини. Смолистий цілющий дух огорнув її. Ліворуч дерева стояли мовби шеренгою, крізь яку виднів окраєць неба з прегарним місячним серпом, що завис над долиною. Щодня можна споглядати захід сонця! «Як же гарно! — подумки вигукнула Емілі, жадібно вбираючи ніздрями пахощі живиці. — Батько завжди казав: скрізь можна знайти те, що гідне любові. Я любитиму цей краєвид.» Раптом тітка Рут просунула голову крізь відхилені двері. — Еміліє Стар, негайно зачини вікно. Ти що, збожеволіла? — Ця кімната така тісна, — спробувала пояснити Емілі. — Мені було задушно. — Можеш перевітрювати її вдень, але не ввечері, по заході сонця. Віднині я відповідаю за твоє здоров’я. Знай: сухотники мають уникати нічного повітря і протягів. — Я ж не сухотниця! — Не сперечайся зі мною! — А якби й була сухотницею, — все одно: нічне повітря — це краще, ніж зовсім без повітря. Доктор Барнлі говорить, завжди треба мати чим дихати. Я не зношу вузького, замкненого простору! — Молодим здається, ніби старі є дурними, а старі знають, що дурними є молоді, — тітка Рут виголосила цю сентенцію незаперечним тоном. Емілі, скрушно зітхаючи, спустилася донизу. Їдальня в тітки Рут була значно кращою і сучаснішою, ніж їдальня в Місячному Серпі. Але ж наскільки милішою була атмосфера, що панувала там! Емілі тужила дедалі сильніше. Здавалося їй, не полюбить нічого в цілому Шрусбері, навіть школи, навіть самої науки, бо не можна любити нічого, мешкаючи під одним дахом з тіткою Рут. І вчителі їй видалися поверховими й обмеженими проти яскравого і мудрого пана Карпентера. Й одна зі школярок збудила в ній нелюбов із першого погляду. А вона ж гадала, що буде їй так добре і весело у великому гарному Шрусбері, у Вищій школі! «В житті все не так, як ми собі заздалегідь уявляємо», — виснувала Емілі у нападі песимізму й рушила до своєї кімнатки. Дін казав їй, що мріяв ціле життя проплисти гондолою по венеційських каналах при сяйві місяця. Коли ж дочекався здійснення своєї мрії, то мало не був з’їджений москітами. Емілі стиснула зуби й гулькнула під ковдру. «Було б йому зосередити думки на місячному світлі й романтизмі, а не зважати на якихось москітів, — подумала вона. — Але ж яку нудьгу нагонить тітка Рут!»
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка