Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка4/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 4
Якими нас бачать інші люди


Емілі саме скінчила мити підлогу на кухні, відтак притрушувала її піском у доволі вибагливий і в чомусь навіть граційний спосіб, що був однією зі сталих традицій Місячного Серпа як винахід прапрабабці, славної своїм «Я тут залишусь!» Тітка Лаура навчила Емілі, як це робити; дівчинка пишалася своїм умінням. Навіть тітка Елізабет — і та зволяла визнавати, що Емілі справляється з тією роботою вельми добре, а коли вже хвалила тітка Елізабет, то всякі інші оцінки були недоречними і зайвими. Місячний Серп був єдиною господою в Чорноводді, де підлогу посипали піском; в інших оселях господині давно вже освоїли новіші методи прибирання, незрідка навіть механічні. Але панна Елізабет Муррей і чути не хотіла про подібні новації. Допоки вона є повноправною господинею Місячного Серпа, у домі щовечора горітимуть свічі, а підлоги регулярно посипатимуться піском. Ту мить, як Емілі закінчила свою роботу й відставила вбік, попід вікно, посудину з піском, з передпокою долинули чужі голоси. Позирнула у віконце і переконалася, що голоси належали панні Саломеї Поттер та пані Анні Сіріллі Поттер, які, поза сумнівом, прийшли у справі задуманого ними Товариства Жіночої Взаємодопомоги. Гості зупинилися біля дверей на кухню. Так заведено було в Чорноводді: якщо відвідини були діловими, тобто відвідували з метою отримати якісь відомості чи у справах фінансових, торговельних або громадських, то заходити належало дверима «для челяді». Пані Анна Сірілла постукала двічі. Та Емілі, за розпорядженням тітки Елізабет, для прибирання кухні вдягнула цілком допотопний халат тітки Лаури, не менш кумедний, ніж отой незабутній «ляльковий фартух», і навіть не думала постати у такому вбранні перед очима двох не вельми доброзичливих — вона це знала! — жінок. Тому чекала, поки тітка Елізабет почує стукіт і відчинить їм двері, а тоді вона вислизне до своєї кімнати, де матиме змогу свій блазенський одяг перемінити на більш пристойний. Панна Поттер була худорлявою їдкою пліткаркою, яка нікого не любила, а вже Емілі на дух не зносила. Пані Анна Сірілла — осадкуватою, втім, гарненькою жіночкою, що так само полюбляла пліткувати. А що позірно була доброзичливою і лагідною, то протягом тижня їй вдавалося заподіяти лиха більше, ніж панні Поттер за цілий рік. Емілі ставилася до неї з насторогою, хоч, попри все, вона їй подобалася. Не раз вона чула, як пані Анна висміювала людей, що з ними віч-на-віч була чарівливо милою і солодкою, а надто глузувала з недоладностей у зовнішньому вигляді, зокрема з того, як одягаються деякі жінки, — адже походила з родини кравця, що проживала в Гусячому Ставі. І знову стукіт. Цього разу стукала панна Поттер, Емілі впізнала її наполегливе, нервове «стаккато». Жінки, очевидно, втрачали терпіння. Хай собі стукають хоч до вечора, вирішила Емілі. Не відчинить вона їм дверей у цьому старосвітському халаті — не відчинить, і край. І раптом зачула голос Перрі, який сповіщав жінок, що панна Елізабет за стодолою — обриває малину. Він зараз же піде по неї, а пані тим часом, якщо їхня ласка, нехай розташуються в кухні й трохи зачекають. На відчай Емілі, саме так і сталося. Ледве встигла вона сховатися в запічку. Панна Поттер сіла, крісло під нею затріщало. Сіла й пані Поттер, сукня її зашелестіла. Тут Емілі зрозуміла, що потрапила у справжню пастку. Було їй дуже гаряче і задушно. Одну мала надію: що Перрі незабаром відшукає тітку Елізабет. — Ох, і спекотно ж тут, — простогнала пані Анна Сірілла. Бідолашна Емілі… А втім, не називаймо її бідолашною. Вчинила вона дуже нерозумно, і на співчуття не заслуговує. Отже, Емілі цілком поділяла думку пані Поттер: було гаряче і задушно. — Мені спека дошкуляє менше, ніж людям огрядним, — зауважила панна Поттер. Сподіваюсь, Елізабет не змусить нас довго чекати. Чуєш кроки Лаури на горищі? Але з нею говорити немає сенсу — Елізабет не зважить на жодну обіцянку сестри, бодай тому, що обіцяла не вона, а Лаура. Бачиш, підлогу тільки-но притрушували піском. А як тут усе занедбано! Елізабет має поправити кухню, одначе для цього вона є занадто скупою. Онде свічі, приготовані на вечір, а все через те, що трохи гасу для нашої Елізабет коштує задорого. Гм, не забере ж своїх грошей із собою в труну, буде змушена залишити їх на поверхні землі — дарма що Мурреївна. Емілі аж здригнулася. Враз вона здала собі справу, що нині вперше від того пам’ятного вечора у Травневому Гаї підслуховує чужу розмову. Тоді вона чинила це зумисне, бо дядечки з тітоньками вголос вирішували її долю, визначали все її майбутнє життя, тож, сховавшись під столом, вона силкувалася довідатись про їхнє рішення принаймні на дванадцять годин раніше. Тепер вона підслуховує, так би мовити, ненароком — лишень для того, щоб не показатися перед гостями у зовсім комічному, на її думку, вбранні. Та це аж ніяк не міняло суті справи: панна Поттер і далі вправлятиметься у лихослів’ї, не підозрюючи про сторонні вуха, а Емілі ненароком, мимоволі привласнюватиме чужі секрети. Емілі гнівалася на панну Поттер: тітка Елізабет не є скупою! А коли й так — чому це повинно її обходити? Емілі незрідка сама критикувала тітку Елізабет, одначе подумки, не розтуляючи вуст. Але чути, як її критикує, ба більше — паплюжить хтось чужий — о ні, це просто нестерпно! А шпилька на адресу Мурреїв, Мурреїв як цілого роду! Емілі навіть уявила собі лихий вогник в очах панни Поттер, коли та свою шпильку відпускала. Що ж до свічок… «Мурреї, щоб ви знали, краще бачать при світлі свічок, аніж ви при яскравому світлі у сонячний літній день, вельмишановна панно Поттер», — думала Емілі з погордою, на яку тільки здатна людина, що обливається потом з голови до п’ят і насилу дихає. — Гадаю, що, з огляду на кошти, Елізабет наступного року не посилатиме Емілі до школи, — говорила пані Анна Сірілла. — Люди кажуть, мовби вона повинна відправити її на рік до Шрусбері — бодай через родинну пиху. Втім, я чула, Елізабет рішуче проти цього заперечує. Серце Емілі забилося частіше й сильніше. До цієї хвилини вона не підозрювала, що тітка не виряджатиме її до Шрусбері. Сльози бризнули їй з очей — пекучі, рясні сльози розчарування. — Емілі має здобути якийсь фах, — зазначила панна Поттер. — Її батько не залишив їй ані шеляга. «Він залишив мені — мене», — пошепки процідила Емілі крізь стиснені зуби. Гнів осушив її сльози. — Ох! — вигукнула пані Анна Сірілла, заходячись глузливим сміхом. — Емілі, видно, готується заробляти собі на прожиття писанням романів та повістей. Я чула, вона уявляє, що це принесе їй навіть маєток, не лише хліб насущний. І знов засміялася. Ця думка була такою потішною! Давно вже пані Анна Сірілла так не веселилася. — Подейкують, вона збавляє на ту писанину цілі дні, — докинула панна Поттер. — Коли б я була її тіткою, я би хутко вилікувала її від тих пустощів. — Насправді це нелегке завдання. Вона важко піддається вихованню — бо вперта, як може бути впертою тільки нащадок Мурреїв. Увесь клан Мурреїв вирізняється ослячою впертістю. (Емілі, спересердя: «Що за манера висловлюватись — ніякої пошани до нашої родини, до нашого роду! Ех, не мала б я на собі цього клятого халату, то вийшла б на середину кухні й зажадала б від них пояснень!») — Її належить тримати міцною рукою, я-бо знаюсь на людях, — провадила далі панна Поттер. — Вона фліртуватиме, коли виросте, — це видно зразу. Буде викапаною Джульєттою — ось побачиш! Вже зараз пускає бісики до кожного хлопця, котрий на неї погляне. (Емілі, гнівно, а водночас ущипливо: «Неправда! І мати моя ні з ким не фліртувала. Могла б, однак не робила цього. А ви, мабуть, і хотіли б, але не можете — ви, шановні матрони!») — Вона не така вродлива, як Джульєтта. Крім того, дуже підступна і хитра. Пані Даттон каже, мовляв, не стрічала ще дитини хитрішої та підступнішої. А втім… дещо у тій бідолашній Емілі мені таки до вподоби. Тон пані Анни Сірілли був образливим своєю поблажливістю. «Бідолашній!» Емілі, зачувши це, скреготнула зубами. — Чого я в ній не люблю, то це її марнославства, — твердо промовила панна Поттер. — Вона щоразу проголошує всякі мудрощі, вичитані у книжках, і видає їх за власні помисли. (Емілі, вражено: «Неправда!») — Вона дуже іронічна й ущиплива, а вже пихата, як сам Люцифер, — сказала, немов припечатала, панна Поттер. Пані ж Анна Сірілла засміялася поблажливо, чи не лагідно! — Для кожної Мурреївни ці риси є невід’ємними. Найбільшою вадою Мурреїв є переконаність у їх безумовній вищості над усіма іншими людьми, й Емілі саме такої думки про власну персону. Їй навіть здається, що може краще відправляти Службу Божу, ніж пан Джонсон. (Емілі: «Це все тому, що я сказала одного разу, мовляв, пан Джонсон суперечив самому собі в останній своїй проповіді; так, зрештою, і було. Однак я чула, як ви, пані Анно Поттер, піддавали критиці не одну, а цілу низку його проповідей».) — Вона непомірно заздрісна, — вела далі пані Анна Сірілла. — Не зносить чиєїсь вищості, мусить бути першою скрізь і в усьому. Поза сумнівом, проливає зараз гіркі сльози — через те, що на концерті, кілька днів тому, Ільза Барнлі зірвала гучні оплески за свою декламацію. Емілі ж декламувала кепсько, до цього вона зовсім не здібна. А ще любить перечити старшим! Це було б навіть кумедно, якби не свідчило про погане виховання… — Дивно: Елізабет не викорінює в небоги цієї риси. Мурреї переконані, мовби їх виховання поза всякою критикою, — ствердила панна Поттер. (Емілі: «Атож, саме так і є».) — Врешті-решт, особисті вади Емілі походять від надміру тісного спілкування з Ільзою Барнлі, — сказала пані Анна Сірілла. — Панна Елізабет не повинна заплющувати на це очей. Кажуть, Ільза така ж безвірниця, як її батько. Я чула, вона не вірує ні в Бога, ні в диявола. (Емілі: «Аякже! Немає гіршого переступу у ваших очах!») — Ну, доктор Барнлі, відколи з’ясувалося, що люба його дружина не втікала з Леоном Мітчелом, ставиться до своєї дочки трохи краще, — просичала панна Поттер. — Посилає її до недільної школи. А все-таки Ільза — не подруга для Емілі. Лається, мов який гренадер, їй-право! Пані Марлін Бернс нещодавно відвідувала доктора і чула на власні вуха, як Ільза, звертаючись до пса, проказала: «Ти, клятий мерзотнику!» — Боже мій, Боже мій! — захитала головою пані Анна Сірілла. — Ти знаєш, що я бачила минулого тижня? Бачила на власні очі! — панна Поттер вимовила це з великим піднесенням. Пані Анна не повинна-бо навіть підозрювати, ніби вона дивиться на певні справи не своїми очима. — Ти не здивуєш мене нічим, — солодко мовила пані Анна. — Подейкують, вона брала участь у тому котячому концерті, що влаштували бідолашному Джонсонові минулого вівторка. Тоді вона була у хлопчачому вбранні. — Цілком слушно. Але те, що я тобі розповім, трапилося на моїм подвір’ї. Була вона в мене разом із Дженні Стренг — та приходила по троянди для своєї матусі. Я спитала Ільзу, чи вміє вона шити й куховарити. Відказала: ні, без найменшого сорому чи збентеження, — а тоді запитала… Як ти гадаєш, що за питання поставило мені те дівчисько? — Звідки мені знати?! Ну, яке? — пані Анна затамувала подих. — Важко переказати… Слухай: стала на одній нозі й запитала, примруживши очі: «А чи вмієте ви, стоячи на одній нозі, піднести другу до висоти чола — га, панно Поттер? Ні? А я вмію!» І… — панна Поттер зо два рази судомно ковтнула слину, — і зробила це! Емілі ледь не вибухнула гучним сміхом. Знала, як любить Ільза при нагоді позбиткуватися над добропорядною панною Поттер. — Боже милостивий, чи не було при тому якогось чоловіка? — спитала пані Анна. — На щастя, ні. Але я була — хіба цього не досить? А, крім того, Ільза вчинила би те і в присутності самого пастора. Стояли ми коло хвіртки, тож міг її бачити хтось із перехожих. Я ладна була від сорому крізь землю провалитися. За мого часу дівчина радше сконала б, аніж на подібну вихватку зважилася. — Ну, це не гірше, ніж прогулянка Емілі з Ільзою зовсім нагими над морем, у місячному промінні, — зауважила пані Анна. — Ото був, либонь, найгучніший скандал. Ти чула про це? — Ще б пак! Ця історія облетіла все Чорноводдя. Всі чули про це — всі, за винятком Лаури й Елізабет. Не можу збагнути, як те все вийшло на світ Божий. Чи хто їх побачив? — Ні, до цього, хвалити Бога, не дійшло. Ільза про все розказала сама. Вона ж бо не розуміє, що добре, а що зле. Я вважаю, хтось мав би застерегти Лауру й Елізабет. — То розкажи їм про той випадок, — заохочувала панна Поттер. — Ні, я не хочу сваритися з сусідами. Я не відповідальна за витівки Емілії Стар. Дякувати Богові, не відповідальна. Якби я її виховувала, то не дозволила б їй так тісно спілкуватися з Горбанем Прістом. Він-бо найбільший дивак з усієї родини Прістів. Я впевнена: він справляє на Емілі поганий вплив. Оті його зелені очі діють мені на нерви. Не можу збагнути, чи вірить він бодай у щось. (Емілі, знов іронічно: «Невже і в диявола не вірить?») — Оповідають дивну історію про нього та Емілі, — казала панна Поттер. — Не доберу ума! Начебто у четвер пополудні прогулювалися вони узгір’ями, дивлячись на небо. Вряди-годи зупинялися, бралися за руки, потім рознімали їх, рушали далі — і все вдивлялися у крайнебо, на якому нічого не було, ну нічогісінько, і все на щось одне одному показували. Пані Прайс спостерігала за ними з вікон своєї домівки й сушила собі голову, що все це означає. Цілу ніч не стулила очей, роздумуючи над побаченим. — То все походить з одного-єдиного джерела: Емілія Стар мусить чимось вирізнятися! — оголосила пані Анна Сірілла. — Часом мені здається, що я повинна заборонити Мюрієл і Гледіс так багато з нею спілкуватися. (Емілі, як і перше: «От було б добре! Вони безупину кружляють навколо Ільзи й мене, а самі до того дурні, до того обмежені й пересічні, що знуджують нас до півсмерті».) — Та в глибині душі мені, попри все, її жаль, — мовила панна Поттер. — Вона-бо немудра і зарозуміла, і жоден порядний, розважливий чоловік не візьме її за дружину. Джордж Норт каже, провів її одного разу додому, і вже з нього досить! — Але вона, ймовірно, не доживе до тих літ, коли можна буде серйозно говорити про одруження, — зауважила пані Анна. — Вона виглядає, як сухотниця. Твоя правда: нещасна дівчина заслуговує на те, щоб її пожаліли. Це стало тією самою останньою краплею, що, за приказкою, переповнює чашу терпіння. Вона, Емілія Стар, нащадок Мурреїв, є об’єктом жалощів з боку пані Поттер! Халат не халат, а цього вже несила стерпіти. Емілі зненацька вискочила з запічка й стала перед незичливими гостями. Її щоки аж паленіли, очі потемніли од гніву. Панна Поттер і пані Анна Сірілла не встигли стулити губ — сиділи, немов скам’янілі, зашарівшись по самісінькі вуха. Були ошелешені. Емілі з хвилину дивилася їм просто у вічі. Мовчання було промовистим! А по тому з виразом ображеної королеви, величним кроком перейшла через кухню і зникла за дверима вітальні. Водночас тітка Елізабет увійшла до кухні з передпокою, з питомою своєю гідністю приносячи вибачення за те, що примусила так довго на себе чекати. Панна Поттер і пані Анна Сірілла були заскочені до такої міри, аж ледве спромоглися пояснити свою ініціативу щодо жіночої взаємодопомоги, тож після короткого обміну запитаннями та відповідями простилися й пішли. Тітка Елізабет не могла собі розтлумачити їх дивної поведінки і, зрештою, дійшла висновку, що вони, радше за все, образилися, оскільки, за їхніми уявленнями, їм довелося чекати на неї занадто довго. А незабаром і зовсім перестала про них думати. Мурреївна нездатна-бо розмірковувати довгий час над почуттями й думками якихось Поттерів. Не знала вона, що Емілі лежить на ліжку у своїй кімнатці й плаче, голосно схлипуючи, — плаче від сорому й приниження. Її гордість зазнала тяжкої, болючої урази. І все через дурне її марнославство — вона усвідомлювала це, — але ж кара була надміру суворою. Слова панни Поттер менше її уразили, однак тонше, підступніше жало пані Анни вкололо її боляче. Досі вона любила гарненьку, напрочуд люб’язну пані Анну, що завжди була з нею такою милою, такою, на позір, ласкавою, і говорила їй самі лише компліменти. Гадала, наче пані Анна щиро любить її. А тепер вона добре почула, як та ставиться до неї насправді! — Невже не могли вони сказати про мене жодного доброго слова? — схлипуючи, говорила вона пошепки. — Ох, я почуваюся замазаною, заплямованою… як моєю власною дурістю, так і їхньою підлістю й ницістю. Чи вдасться мені коли-небудь піднестися над цим приниженням? Вона відчула себе «очищеною» лишень після того, як описала цей гіркий випадок у своєму щоденнику. «Пан Карпентер твердить, що будь-який життєвий досвід збагачує наш розум і нашу душу, — писала Емілі. — Саме будь-який, незалежно від того, позитивний чи негативний. Тільки ж мусимо розглядати його об’єктивно, з холодним розумом. Це засада, — додає він з гіркотою, — яку виголошую все життя, однак досі не вмію застосовувати її на практиці». Добре, спробую поглянути на сьогоднішній випадок неупереджено, з холодною головою. А отже, мушу розібрати все, що сказано було про мене, і з’ясувати, скільки в тому правди, скільки неправди (і несправедливості), а скільки свідомої, зумисної обмови, що, мабуть, є ще гіршим від неправди й несправедливості. Отож, перший мій учинок — лихий: я не повинна була ховатися у запічку. Другим кепським учинком була несподівана поява перед очима тих жінок. Якщо вже так довго просиділа у запічку, то мусила висидіти там до кінця. Дарма: не в змозі я поки здобутися на повний об’єктивізм, бо тішуся якнайщиріше, що саме так учинила! Тішуся попри те, що таки постала перед ними у тому жахливому халаті. Повік не забуду їхні обличчя тієї миті! А надто пані Анни. Панна Поттер, безсумнівно, невдовзі радітиме — скаже, так мені й треба, — але пані Анна залишиться невтішною аж до скону — через те, що була ненароком і так несподівано викрита. А нині розглянемо їхні зауваги про Емілію Берд Стар. Чи заслуговує пойменована вище особа на таку нищівну критику? Будь чесною, Емілі, вір у себе й старайся пізнати свої помилки, вади й недоліки. Намагайся побачити себе такою, якою ти є насправді, а не такою, якою ти бачишся панні Поттер, або такою, якою ти волієш себе бачити. (О, я передчуваю, що це буде захопливо!) По-перше, пані Анна сказала, мовби я вперта. Чи справді так? Я знаю, що я рішуча, а тітка Елізабет називає це впертістю. Рішучість є чеснотою, а впертість — вадою. Особа вперта здебільшого не розуміє власної глупоти, бо треба бути просто дурним, щоб стояти на своєму до останнього; поза тим, вона плекає впертість як мистецтво для мистецтва. Людина вперта силкується проламати головою стіну. Ні, я не вперта. Далі. Панна Поттер сказала, ніби я полюбляю фліртувати. Це відверта неправда, не буду над тим навіть замислюватися. А ще сказала, начебто я «пускаю бісики». Невже? Гадаю, що ні. Якщо й «пускаю», то незумисне — цього я певна. Виходить, можна пускати бісики й несвідомо — тож як запобігти лихові на майбутнє? Не знаю — не ходити ж мені з опущеними повсякчас очима! Дін сказав мені кілька днів тому: — Коли так дивишся на мене, Зіронько, я не здатен відмовити тобі ні в чому. А от тітка Елізабет минулого тижня була незадоволена, бо, за її словами, я дивилася на Перрі «нескромно», просячи його піти зі мною на вечірку, що її влаштовувала недільна школа. (Перрі не зносить такого роду забав.) Ох, здається мені, що і в першому, і в другому випадках я мимоволі показала себе вертихвісткою. Пані Анна Сірілла твердить, мовби я не гарна на вроду. Що ж, побачимо… Емілі відклала перо, підійшла до свічада і стала дивитися на своє віддзеркалення «об’єктивно». Отже: чорне волосся… пурпурові губи… темні, глибокі очі. Незле! Чоло надміру високе, але можна до половини закрити його волоссям. Шкіра її занадто біла, щоки бліді, однак тепер вони ніжно-рожеві, неначе перлинова мушля. Вуста заширокі, але зуби гарні, міцні. Шпичакуваті вуха надають їй своєрідної привабливості — привабливості маленького фавна. Шия з таким вигином, який подобається їй самій, — тут нічого не вдієш. Струнка, ще дитяча фігурка доволі ладна. А ноги в неї від Шіплі, це повідала їй тітка Ненсі. Емілі серйозно й уважно споглядала Емілі-у-Свічаді, після чого вернулася до свого щоденника.  

«Дійшла висновку, що я таки не вродлива, — писала вона. — Мені здається, я гарно виглядатиму, як матиму гарну зачіску. Але справді красива дівчина виглядає красиво навіть тоді, коли має негарну зачіску. Отже, у цім пункті пані Анна має слушність. А втім, я певна, що зі мною не все так погано, як вона каже. Далі вона ствердила, ніби я хитра й підступна. Чи це правда? Ні, неправда. Але чому люди вважають мене хитрухою? Тітка Рут не втомлюється відзначати в мені цю рису. Либонь, це походить від того, що маю звичку, як стає мені нудно, втікати до свого маленького світу, зачиняючи двері до нього перед носом людей сторонніх, чужих. Це, звісно, метафора, та люди сприймають її як життєвий факт і гудять мене. Що, зрештою, цілком зрозуміло. Це не хитрість, одначе, а самозахист! Вони неправильно це називають. Отже, й нема чого тим перейматися. Панна Поттер мовила річ огидну: нібито я видаю різні мудрощі, вичитані у книжках, за власні свої думки. Це зухвала брехня. Насправді я ніколи не хизувалася мудрістю — уявною чи справжньою, байдуже. Але вряди-годи мені важливо почути, як звучить моя думка, висловлена вголос. Може, це якраз від бажання похизуватися? Треба звернути на це увагу. Я заздрісна? Аж ніяк. Люблю бути першою скрізь і в усьому — це визнаю. Однак це не заздрість, і не від заздрості плакала я по концерті, на якому так відзначилася Ільза. Плакала, бо відчувала, що зле впоралася із своїм завданням. Але ж і роль, яку мені призначили, не вельми пасувала моєму характерові, а в таких випадках я не вмію декламувати як належить. Згодилася грати цю роль винятково з пошани до пані Джонсон і почувалася страшенно осоромленою, адже бачила її розчарування. Саме з тієї причини страждала моя гордість, однак ревнувати до успіху Ільзи — таке мені навіть на думку не спадало. Навпаки: я нею пишалася, бо грала вона блискуче! Так, я люблю перечити старшим, опиратися їхній волі. Визнаю: це велика моя вада. Але ж люди говорять безліч всіляких дурниць! І, зрештою, чому мені не дозволено перечити, коли дорослі щось кажуть, а дорослі дозволяють собі перечити, коли щось кажу я? Вони щоразу так чинять, хоч я маю слушність не рідше, ніж вони. Іронічна? Так, це теж моя вада. Ущиплива? Ні. Я дуже вразлива, тож мушу боронитися. Пихата? Гм, справді — я трохи загорда, можливо, це і є пиха. Але, у кожному разі, менше в мені пихи, ніж люди гадають. Не вмію тримати голову схиленою до землі й не годна боротися з приємними почуттями, коли подумаю, що маю за плечима декілька поколінь достойних, чесних людей, зі своїми традиціями й чималими заслугами. На відміну від тих же Поттерів. Виросли, немов з-під землі, не далі, як учора чи позавчора! Ох, як ті добропорядні дами паплюжать бідолашну Ільзу! Ну, не могли ми припустити, що хтось підглядатиме нашу сцену з „Макбета“. Звісна річ, панна Поттер, як і дружина одного з Поттерів, не відають, хто такий Шекспір, ба більше — цього навіть не можна від них вимагати! Отже, ми грали сцену з „Макбета“. Ільза у тім неперевершена. Й ніколи не брала вона участі в котячому концерті, казала тільки, що залюбки взяла би в ньому участь. Що ж до купання в затоці при місячному світлі, то це правда, однак не було в тому нічого поганого, стидкого — лишень гарне, романтичне. А тепер воно, звичайна річ, залишиться в пам’яті споганеним людською підлотою. Шкода, що Ільза прохопилася про те при сторонніх людях. Подалися ми того вечора на узбережжя. Було напрочуд гарно. Захотілося нам скупатись, але не мали з собою купальних костюмів. Тож сіли просто на пісок і взялися розмовляти на різні теми. То була справжня розмова — не пусті балачки. Затока прослалася перед нами — срібляста, розкішна, таємнича, немов океан у чарівній казці. Я мовила: — Воліла б я сісти на корабель і поплисти далеко, далеко… Цікаво, де б я зійшла, на якому березі? — В Європі, напевно, — відказала Ільза, налаштована, як на мене, занадто прозаїчно. — Ні, ні — в зачарованій країні, — заперечила я, геть розмріяна. — Десь на незнаному узбережжі, де „ніколи не падає дощ, і вітер ніколи не віє“. А може, допливла б до тієї країни, куди прямував „Діамант“, до якої він, певно, так і не дістався. Бо ж і назад не вернувся! Душа поривається в далечінь, коли дивишся на сріблясті води такої розкішної ночі, як ця. — Гадаю, в тобі озивається туга за небом, — зауважила Ільза. І почали говорити про безсмертя душі. Ільза призналася, що безсмертя боїться. Її жахає ота неминучість життя нескінченного. Твердить, що безсумнівно буде стомлена, змучена до краю своїм власним „я“. Я ж відказала, що мені до вподоби уявлення Діна про низку людських існувань, послідовних утілень тієї самої душі (не можу збагнути, він сам вірить у те чи ні). А Ільза відповідала, мовляв, це було б дуже гарно, якби людина мала певність, що повернеться у цей світ особою чесною і достойною, а якщо ні?.. — Ну, безсмертя без ризику навряд чи можливе, — докинула я. — У кожному разі, — провадила Ільза далі, — ким би я не була у наступному житті, а все-таки сподіваюсь, що не матиму такої незносної вдачі. Інакше я пошматую сама себе. Ти ж бо знаєш, Емілі, — я кажу правду. Вчора знову мала страшну колотнечу з Перрі. Посварилися тільки так! Це моя провина. Але чому він мене безнастанно і безпричинно дражнить? От би мені навчитися панувати над собою! Я вже не зважаю на гнів Ільзи. Знаю: вона не має лихих намірів, тільки невгамовна у своїй поривності. Посміхаючись до неї, занотовую на папірчику всі назвиська, якими вона мене нагороджує. Це доводить її до такого шалу, аж починає труситися всім тілом, не в силі й слова промовити. Тоді припиняє лаятись. А поза тим Ільза така мені люба і є прекрасною товаришкою. — Ти не владаєш над своїми поривами, бо любиш гніватися, — зауважила я. — Ні, не думаю. — А так, не сумнівайся. Ти насолоджуєшся своїм гнівом. Подумай про це. — Гм, може, й твоя правда, — визнала кінець кінцем Ільза. — Інколи мені справляє задоволення — лаяти когось, обкидаючи його назвиськами. Ти маєш рацію, Емілі. Дивно, що досі це не приходило мені на розум. Можливо, якби я насправді була нещасна під час нападу злоби, то вміла би опанувати себе завчасу. Але потім я завжди переживаю такі докори сумління! Вчора, після колотнечі з Перрі, я плакала до пізньої ночі. — Так, але спершу це справило тобі задоволення. А навіть і сльози каяття були приємними — хіба ні? Ільза замислилася. — Можливо, Емілі. Ти все-таки незвичайна дівчина. Облишмо вже цю тему. Ходімо краще скупаємось. Що, не маємо костюмів? Дарма. Навколо ж ні душі. Не можу я спокійно дивитися на ці хвилі. Вони кличуть мене. Я почувала те саме, крім того, купання при світлі місяця видавалося мені таким романтичним. А в тому насправді є велика романтика, хоч усі Поттери, разом узяті, не мають про це і найменшого уявлення. То був здійснений, утілений в реальному житті вірш і водночас омріяна казка. У воді ми взялися за руки й танцювали, як німфи, по тому вийшли з води, одягнулись і рушили додому щасливі. Мусили, правда, розвісити в наших кімнатах мокрі спіднички, але ніхто цього не бачив. І цей-от випадок спричинив у Чорноводді такий скандал! Так чи так, а маю надію, що він не дійде до вух тітки Елізабет. Шкодую, що пані Прайс мала нічниці через Діна й мене. Ми просто прогулювалися біля Чарівної Гори й фантазували, на що (чи радше на кого) подібні оболоки над нашими головами. Це може видатись дитячою забавою, але справляє таке задоволення! Оце я в Діні люблю — те, що він не боїться невинних розваг, які в декого можуть викликати підозру, наче він дитинний і легковажний. Один оболок, що він його мені показав, виглядав достоту, мов янгол, який пливе по ясному, блідавому небу, тримаючи в ніжних обіймах маленьку дитину. Над головою він мав блакитний німб, а трохи лівіше від чола світилася бліденька зірка. Крила його були ніжно-рожевими, а шати — прошитими золотом. — Ото Янгол Зорі Вечірньої з маленьким Завтра в руках, — мовив Дін. Це було так прекрасно, що я спізнала одну зі своїх чарівних миттєвостей. Але десятьма секундами пізніше оболок прибрав вигляду верблюда з неймовірної величини горбом! Ми з Діном провели чудових півгодини, хоч пані Поттер чи пані Прайс і справді могли подумати, що ми схибнулися з розуму: вони ж бо на небі нічого не бачили! З того всього випливає, що жити про око людське не варто. А отже, лишається тільки одне: жити „про власне око“. Потай душі я вірю в себе. Я не така лиха і не така дурноверха, як їм видається, не хвора на сухоти і вмію писати. Вже зараз, трохи виписавшись, я почуваюся значно краще. Лиш одне журить мене і сердить: жалощі панни Поттер. Я — об’єкт жалощів з боку якихось Поттерів! Визирнула у вікно і побачила грядку красолі, а біля неї кузена Джиммі, що підливає квіти. Раптом зблиснув мені „промінчик“. Панна Поттер, пані Анна з їхніми злостивими язиками враз перестали для мене існувати. Красолі, прегарні божисті витвори, — хто вас розмалював? Я знаю відповідь: постали ви з літнього призахідного неба! Щоразу помагаю кузенові Джиммі в його садівничих роботах. Люблю це заняття — мабуть, не менше, як він. Щодня ми робимо нові й нові відкриття. Отже, тітка Елізабет не збирається виряджати мене до Шрусбері! Я відчуваю таке розчарування, ніби плекала надію, що вона дасть свою згоду на мій від’їзд. Тепер у мене враження, неначе брама життя зачинилася переді мною назавжди. Але треба бути справедливою: я багато чим зобов’язана тітці Елізабет. І вона дозволить мені ходити до місцевої школи ще два роки — поза сумнівом! А пан Карпентер може навчити мене ще стількох цікавих і потрібних речей! Я маю своє перо, яким за певний час буду спроможна заробляти собі на життя і твердо стати на ноги. А ще я отримала в подарунок чудового сірого котика, котрий саме скочив на мій столик, даючи на здогад, що вже годі писати. Тепер я знаю: справжній кіт має бути сірим!»
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка