Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка3/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 3
Липнева ніч


Кожен із нас пам’ятає переломні моменти свого життя, коли закінчується певний етап і саме починається наступний, кожен пам’ятає ті прекрасні години, коли юнак стає чоловіком, дівчина жінкою, а по тому гіркі хвилини, коли зненацька усвідомлюємо, що молодість уже за плечима, і зрештою тихі, утішні дні смиренної старості. Емілі Стар повік не забуде тієї ночі, коли скінчився перший етап її життя, коли назавжди простилася зі своїм дитинством. Будь-який досвід збагачує наше життя, і що глибшим є досвід, то більшим є багатство, яке випливає з нього. Та незабутня ніч, сповнена жаху, і таємничості, й дивовижної насолоди, дала дитячому серцю, дитячій душі таку зрілість, якої зазвичай досягають роками. Стояв задушливий липневий вечір. День, що минув, випав неймовірно гарячим. Тітка Елізабет настільки знесиліла, аж вирішила не йти на вечірню відправу. Тітка Лаура пішла до церкви з кузеном Джиммі та Емілі. А перед виходом Емілі дістала дозвіл тітки Елізабет по скінченні Служби Божої провести додому Ільзу Барнлі й переночувати в її оселі. То була подія! Адже досі тітка Елізабет рішуче заперечувала проти того, щоб Емілі ночувала у знайомих чи подружок. Того дня доктор Барнлі мусив їхати до хворого, економка ж лежала в ліжку, бо зламала ногу. Ільза просила Емілі переночувати в неї, й Емілі таки дістала тітчин дозвіл з огляду на виняткові обставини. Ільза про те ще не знала, тільки плекала несміливу надію, що тітка Елізабет цього разу поступиться. Одразу після відправи мала вона довідатись про позитивну відповідь на своє прохання. Коли б Ільза не спізнилася, Емілі повідомила б їй про спільне їхнє щастя ще до того, як зайшли до церкви, і це дало би змогу уникнути прикрих подій вікопомної тієї ночі. Але, на біду, Ільза, як завжди, спізнилася, і це призвело до сумних наслідків. Зайшовши до церкви, Емілі сіла на лавку Мурреїв, побіля вікна. Нинішня відправа була особливою, поєднаною з говінням, оскільки в неділю віряни мали урочисто причащатися святих тайн. Проповідь виголошував не пан Джонсон — молодий, запальний, красномовний; Емілі любила його слухати, хоч і згадувала щоразу про ту вельми прикру свою неуважність. Сьогодні виголосити проповідь прибув пастор зі Шрусбері; його слава стягнула до церкви ціле товпище вірян. Емілі придивилася до нього своїм критичним, проникливим оком і дійшла висновку, що славетний проповідник мало цікавий, ще й схильний до фальшивого пафосу. Декілька хвилин вона уважно слухала проповідь і з неї виснувала: мова пастора нелогічна, а він сам прагне дешевого успіху, та й годі. По тому взагалі перестала приділяти йому увагу, поринувши у власні марення, що мимоволі робила завжди, як бажала втекти від неприємної, дисгармонійної дійсності. За вікнами церкви місяць обливав ялини та сосни потоками срібла, а з півночі поволі насувалася важезна чорна хмара. Вряди-годи з невідомої далини докочувалася грізне гуркотіння, від чого тихе вечірнє повітря немовби коливалося. Спекотний, безвітряний, тихий, ледь не врочистий вечір. Іноді, правда, зривався вітер — несподіваний, рвучкий — і миттю вщухав, неначе приборкуваний чиєюсь суворою, переможною рукою. У красі того вечора — тієї пори, коли все віщувало наближення грози, — було щось бентежне, таке, що не відпускало душу Емілі, яка подумки описувала свої враження — цього разу прозою. А водночас вона оглядала присутніх, у кожному разі тих, хто знаходився в полі її зору. Що старшою ставала Емілі, то живіше віддавалася вивченню людських облич, вихоплених спостережливим оком з-посеред велелюдних зборищ. Це було таким захопливим — розгадувати різні вирази на обличчях, відчитувати з них історію людського життя, накреслену письменами, доступними тільки для втаємничених. Кожна людина має своє внутрішнє життя, свої душевні порухи, про які не відає ніхто, крім неї самої та Господа Бога. Стороннім дано про них тільки здогадуватися, й Емілі любила саме здогадуватися чи пак відгадувати. Хвилинами їй здавалося, що це навіть більше, ніж відгадування, що в моменти особливої психічної напруги їй вдається проникнути вглиб чужої душі, у приховані мотиви людських учинків, у самісінькі джерела таємних пристрастей, що незрідка навіть їхніми носіями не усвідомлюються. Емілі завжди важко було чинити спротив цій спокусі — спокусі психологічної гри, і щоразу її переслідувало неприємне відчуття: відчуття, що поводиться вона нетактовно, неделікатно. Зовсім-бо інша річ — линути на крилах фантазії у світ марень та видив, світ чарівної, захмарної краси, такий відмінний від реального, долішнього; там не буває причин для вагань і сумнівів. Але підслуховувати, користуючись бодай на хвилину прочиненими дверима, прозирати недосить пильно цієї миті стережену скарбницю душі та серця — це незмінно пробуджувало в ній відчуття своєї сили і водночас докори сумління. Це було чимсь забороненим, ледь не блюзнірським. Однак Емілі не була певна, чи спроможеться колись ту спокусу в собі здолати; зазирала безупину крізь прочинені двері людської душі до сердець ближніх, виявляючи там силу-силенну цікавого, поки здавала собі справу, що, власне, робить. Цікавого, але й моторошного — майже без винятку. Взагалі таємниці чи не завжди є моторошними. Добро і краса переважно не криються, на відміну від усякої гидоти й потворності. «Старий Форсайт за давніх часів був би тираном і гнобителем, — розмірковувала Емілі. — Про це свідчить його зовнішність. Ось він ловить кожне пасторове слово, адже той описує пекло, а Форсайт гадає, наче всі його недруги підуть саме туди. Авжеж, і тому в нього такий радісний вираз обличчя. А пані Буїс кількасот років тому була б чаклункою, і старий Форсайт велів би спалити її на вогнищі. Вона не зносить нікого довкола себе. Як же страшно всіх ненавидіти! Мушу, неодмінно мушу описати таку особу — особу, по вінця сповнену ненависті. Цікаво, чи та ненависть випалила з її душі останню любов, чи там лишився незайманий куточок, присвячений любові? Коли так, то буде спасенна. А це добра тема для повісті чи й роману! Маю записати її, перед тим як лягти до ліжка; клапоть паперу в Ільзи знайдеться. А втім… Ось у моїм молитовнику є чиста сторінка. Цього вистачить. Цікава я знати, що б ті люди відповідали, якби їм поставили запитання, чого вони прагнуть найдужче, і якби вони мусили відповідати цілком щиро, не криючись? Скільки дружин та скільки чоловіків запрагли б рішуче змінити своє життя? Кріс Фарер і його дружина точно запрагли б — вона іншого чоловіка, він іншої дружини. Зрештою, це відомо всім. Сама не знаю, чому я переконана в тім, що Джеймс Бітті та його дружина одне одного ледве терплять. На позір вони є щасливою парою, втім, одного разу я зауважила, як вона кинула на нього погляд, що палав ненавистю. Пані Бітті, звісно ж, не підозрювала, що за нею хтось спостерігає, через те я й дістала змогу заглянути вглиб її душі. Так, вона його ненавидить і боїться — страшенно! Зараз он сидить біля нього — маленька, щуплява, змарніла, — та душа її аж вирує. Найпалкішим її бажанням є звільнитися від нього чи, в кожному разі, бодай на пару тижнів вирватися з полону огидної буденщини. Так, це справило б їй полегкість. А от і Дін. Цікаво, що привело його сюди. Вираз обличчя урочистий, але на денці очей ховається глумливість. Пан Семпсон саме розводиться про мудрих дів. Не зношу мудрих, розважливих дів — мені здається, всі вони страшенно зарозумілі й себелюбні. Могли би вділити від своєї розважності дівам нерозумним. Не йму віри, що Христос хвалив їх, — не йму, та й годі! Він лише застерігав дурноверхих від недбалості й хотів довести, що зле бути дурнуватим і легковажним, бо мудрагелі насправді є зарозумілими егоїстами й не поспішатимуть на допомогу тим, горопашним. Замислююсь, чи дуже погано, що я почуваю до дів нерозумних радше симпатію і хочу їм допомогти, розрадити їх, а не захоплюватися дівами розумними і розважливими, які до краю захоплені самі собою. Кінець кінцем, давати втіху тим, нерозумним, — куди цікавіше. Он пані Кент і Тедді. О, вона з неймовірною силою прагне чогось, чого — не знаю, але чогось недосяжного, і це прагнення палить її душу і вдень, і вночі. Саме тому вона так наглядає за Тедді, саме тому. Однак не можу збагнути, чим вона відрізняється від інших жінок, — а відрізняється сильно! У її душу мені зазирнути зась, вона зачиняє двері перед будь-якими, допитливими чи недопитливими, очима; ці двері ніколи не бувають прочиненими. Чого ж вона прагне найдужче? Хіба зійти на самісінький верх найвищої вершини найвищого гірського хребта. „Щоб вирізьбити на брилі
Незнане жіноче ймення“.

Усі ми голодні. Усі вимагаємо від життя хліба насущного, але пан Семпсон не в змозі нам його дати. Хотіла б я знати, чого найдужче прагне ВІН? Душа його така імлиста — в ній годі щось розгледіти. Єдине можу сказати: чимало з його бажань і прагнень є ницими. Перш за все, він не терпить, коли над ним беруть гору. От пан Джонсон насправді жадає допомагати людям, нести їм світло істини; так, він щиро намагається виконувати на грішній землі апостольську місію. А тітка Дженні, як ніхто, прагне, щоб цілий світ прийняв християнську релігію. Вона не ховає в закапелках своєї душі ніяких нечистих бажань. Я знаю, чого жадає пан Карпентер — повернути собі втрачене становище в суспільстві. Кетрін Морріс хоче якнайдовше зберегти свою молодість, і нас, молоденьких дівчат, не зносить саме тому, що ми молоді. Старий Малькольм Стренг прагне попросту жити, існувати, бути — бодай рік, ще тільки один рік… Аби не вмирати! Який жах — не мати в житті іншої мети, окрім відтягнути власну смерть. А проте вірить у безсмертя душі, сподівається осягнути його. Коли б хоч раз йому, сердешному, блиснув мій „промінчик“, то не тремтів би так на думку про смерть. А Мері Стренг жадає померти до того, як зазнає страшного болю, нелюдських страждань. Це, кажуть, називається „рак“. Он там, вище, сидить пан Моррісон. Ми всі знаємо, чого він прагне: відшукати свою Енні. Том Сіблі бажає здобути місяць, хоч відає, що це йому не до снаги. Люди кажуть, він трохи несповна розуму. Емі Креб одно мріє, щоб Макс Террі повернувся до неї, — все інше її не обходить. Що бачу нині, про що нині думаю — все мушу завтра занотувати. Це дуже цікаво, ба більше — захопливо, а втім, я радше волію писати про гарне, сподобне. Та, попри все, ті, не вельми сподобні речі мають певне підґрунтя, котрого речі красиві здебільшого позбавлені. Місячне сяйво діє справжні дива з могильними плитами — найбридкіші з них виглядають чарівно. Як же спекотно у церкві, як задушливо, а той розкотистий гуркіт чути все ближче і ближче. Сподіваюсь, ми з Ільзою встигнемо додому, поки налетить буревій. Ох, пане Семпсоне, пане Семпсоне! Бог не суворий і не гнівний — ви нічогісінько про Нього не знаєте, якщо це стверджуєте. Так, Йому неприємно, коли ми, люди, вчиняємо помилки — це поза сумнівом, — але дрібничками Він не переймається, бо не є дріб’язковим. Знаєте, ваш Бог і Бог Елен Грін надзвичайно подібні, аж до нерозрізненності! Кортить мені встати з лави й сказати це вам в обличчя, однак Мурреївська традиція велить у церкві поводитись бездоганно. Таж ви спотворюєте образ Всевишнього! Він — прекрасний і милосердний. Ненавиджу тебе за це нав’язування людям сфальшованого Творця — ти, кремезний, дебелий… чоловічку.» Пан Семпсон, якому під час проповіді не раз впадало у вічі серйозне обличчя Емілі й те, як вона похитувала голівкою чи не в такт його словам, скінчив промову й сів на своє місце, переконаний, мовби справив на те дівча нечувано глибоке враження. Віряни ще не розходилися, в очікуванні заключної молитовної пісні й священичого благословіння, аж тут, вже зовсім близько, загуркотіла громовиця, і люди поспіхом, юрбою ринули з церкви на свіже повітря, щоб дістатися додому, поки вперіщить злива. Емілі, захоплена людським потоком, згубила з очей тітку Лауру. Юрба відтіснила її од виходу ліворуч, за кафедру. Збігло чимало часу, доки вона спромоглася відокремитись од натовпу й, зробивши коло по церкві, дістатися до центрального виходу, де мала надію зустріти Ільзу. Однак і тут наштовхнулася на стовпище, яке, щоправда, швидко розсмоктувалося, — Ільзи ж так ніде й не угледіла. І раптом згадала: таж вона забула на лавці свого молитовника! Відтак мерщій, оббігши юрмище, повернулася до лавки. Мусила будь-що-будь віднайти молитовник, бо вклала до нього аркуша з нотатками, зробленими крадькома під час відправи. А містили ті нотатки не дуже схвальну характеристику панни Поттер, доволі гостру характеристику пана Семпсона і ще кілька гумористичних зауваг — те все юна авторка воліла залишити в таємниці, по-перше, з огляду на вищеназваних осіб, а по-друге, шануючи своє натхнення: річ у тім, що оприлюднення найпотаємніших думок Емілі вважала ні чим іншим, як профанацією власного «я». Старий Джекоб Бенкс, церковний ключар, підсліпуватий і зовсім глухий, саме гасив лампи, коли Емілі приступила до лавки Мурреїв і схопила молитовник, що лежав на пюпітрі. Погортала — заповітного аркуша між сторінок не виявилось. Та при тьмяному світлі останньої лампи, яку старий Джекоб гасив саме тієї миті, вона зауважила на плитковій підлозі білий прямокутник. Нахилилася, підняла і вклала його до книжки. А Джекоб тим часом вийшов із церкви, замкнувши двері на ключ. Емілі цього не помітила. Внутрішність храму добре освітлювалася місяцем, дівчинка знов розгорнула книжку — роздивитись віднайдений папірець — і мало не скрикнула: аркуш не той! Де ж бо він запропав, її аркуш? Ага, ось де він! Емілі піднесла з підлоги жаданий прямокутник і побігла до дверей, що, на превелике її здивування, від сильних поштовхів навіть не подалися. Лиш тепер вона цілком усвідомила, що Джекоб Бенкс вийшов із церкви, замкнувши її на ключ, і вона тут сама-самісінька. Ще і ще силкувалася відчинити двері — марно! Загукала пана Бенкса — мовчанка. Зрештою, прожогом кинулася до центрального виходу. Там крізь замкнені двері почула тільки-но стукіт повозу, що від’їжджав. А водночас місяць, либонь, сховався за хмари, бо в церкві стало так темно, хоч в око стрель. Огорнена несвітським жахом, Емілі закричала, тоді взялася гатити кулачками в міцні двері, щосили торсати клямку, тоді закричала знову… Таж усі не могли піти геть, хтось таки має почути її. «Тітко Лауро! Кузене Джиммі! Ільзо!» І врешті-решт, у нападі справжнього розпачу: «Тедді! Тедді!» Зненацька блакитно-білий світляний сніп осяяв нутро церкви. Знялася шалена буря, одна з найпотужніших серед тих, про які згадують Чорноводські хроніки. А Емілі Стар опинилася замкненою в церкві посеред лісу — вона, що завжди боялася грози, боялася якимсь незбагненним і геть нездоланним страхом. Тремтячи всім тілом, вона повалилася на східці, що вели на хори, і скулилася, сподіваючись на якийсь порятунок. Хтось прийде з допомогою, неодмінно прийде, тільки-но зауважать її відсутність. А чи зауважать? Тітка Лаура й кузен Джиммі думатимуть, наче вона в Ільзи, як і було домовлено. Ільза, що вочевидь подалася додому, вирішить, мовби Емілі не отримала дозволу ночувати в неї, тож повернулася до Місячного Серпа. Ніхто не здогадається, де вона насправді, ніхто не вернеться сюди по неї. Мусить залишатися в цій зловісній, моторошній темряві, у церкві, яку досі так любила, а нині тремтить у її стінах від лютого страху. Нема звідси виходу! Вікна годі відчинити. Щоправда, вгорі були вентиляційні продухвини, котрі зачинялися й відчинялися з допомогою дротів або шнурів. Однак Емілі не могла дотягнутися аж до продухвини, та й не пролізла б назовні крізь її, продухвини, занадто вузький отвір. Дрижала вся, від голови до п’ят, — дрижала дрібним дрожем. Удари грому й спалахи блискавиць тепер видавалися майже безперервними. Дощ порощив об шиби — не дощ, а злива, прямовисна водяна стіна. Ще й час до часу церковні вікна бомбардував густий град. Зривався й буревій, моторошно вив у навколишньому безлюдді, мало не струшуючи стіни церкви, що, здавалося, от-от не витримають буряного натиску й заваляться. То була не люба Велителька Вітрів її дитинства — о ні! — то було ціле юрмище знавіснілих чаклунок. «Володар земних просторів наказує вітрові», — мовив колись божевільний Моррісон. Але чому прийшов їй на думку саме він, божевільний Моррісон? Ох, як ті вікна тріщать — неначе демон бурі ломиться до церкви! Емілі чула від когось оповідку про те, як темної ночі, в порожньому храмі, один чоловік ледь не до смерті був приголомшений раптовим звучанням органу: той грав без доторку людської руки! А що, коли зараз, цієї миті, заграє церковний орган?! Будь-яка, найнеймовірніша, подія уявлялася можливою в цій темній, порожній, моторошній церкві. От наче сходи зарипіли… Морок між спалахами блискавок був настільки густим, що здавався відчутним на дотик. Емілі примарилося, ніби ця чорнота зараз огорне її фізично, й від жаху вона сховала обличчя в коліна. Посидівши в такій позі хвилину-другу, Емілі дійшла гіркого висновку, що не втрималася на висоті Мурреївських традицій. Справжні Мурреї, либонь, не відають такого страху. Вони не бояться ні бурі, ні грому — принаймні панічно. Ті старі Мурреї, що спочивають вічним сном на цвинтарі ген за озером, відхрестилися б од неї як од звироднілого нащадка славетного роду. А тітка Елізабет, поза сумнівом, оголосила б, мовляв, то в ній, Емілі, озивається кров Старів. Треба бути відважною! Таж вона переживала й гірші хвилини, скажімо, тієї ночі, коли думала, мовби з’їла в майстерні Високого Джона затруєне яблуко, чи тоді, пополудні, як лежала на крихкій скелі над морською затокою. Нинішнє випробування було таким несподіваним, що вона ще не встигла отямитись і стати на прю з власним страхом. Але мусить опанувати себе. Нічого жахливого не станеться, нічого гіршого, ніж провести ніч у замкненій церкві. А вранці вона зможе привернути увагу якогось перехожого, сильно стукаючи у двері й волаючи про допомогу. Знаходилася тут самітно вже понад годину, й нічого лихого з нею не сталося, якщо тільки волосся її не взялося сивиною, як це, подейкують, трапляється в подібних випадках. Емілі витягнула з-за вуха пасмо волосся й стала чекати наступної блискавки. Сяйнула блискавка — Емілі переконалася, що волосся її, як було, так і залишилося чорнявим. Відтак зітхнула з полегкістю. Тим часом гроза поволі стишувалася. Удари грому рідшали, громовиця вже віддалялася. Та злива й не думала вщухати, а вітер нещадно продував церкву крізь усі шпарини. Емілі простягнула руки вперед і обережно поставила ногу на нижчу сходинку. Гадала, краще спуститися зі сходів на підлогу й опинитися між лавками. Бо сходи, від поривів вітру та громових ударів, можуть і зламатися під нею. А гроза з буревієм, чого доброго, ще повернуться! Так, найрозумнішим рішенням буде спуститися й сісти на лавку Мурреїв. Там вона заспокоїться, зосередиться, як слід обміркує своє становище. Емілі засоромилася свого панічного страху, хоч те, що з нею сталося, не могло не кидати в жах. Навколо все панував непроглядний морок, через що виникала ілюзія, ніби його можна помацати. Ймовірно, такий ефект був наслідком вологого, спекотного, задушливого нічного повітря. Вона знову простягнула руку, щоб намацати поруччя сходів, заледве стала на затерплі ноги… Втім, рука її торкнулася не дерев’яного поруччя, а… Боже великий, що це? Щось волохате! Емілі здригнулася від жаху, крик завмер на її вустах. І враз блискавиця осяяла внутрішність церкви: біля сходового підніжжя стояв велетенський чорний пес і, задерши морду, витріщався на неї кров’ю налитими, ворожими очима. Волосся стало їй дибки, великий, краплистий, холодний піт заструменів од потилиці по спині. Не могла поворушити жодним м’язом — хоч би як намагалася! Так само й жодного звуку зі своєї гортані не могла вона видобути. За лічені хвилини перейшла через пекло такої тривоги, такого страху, аж почувалася фізично хворою. Кінець кінцем, зусиллям волі, на яке спромігся б не кожен дорослий (гадаю, саме тієї миті наша Емілі назавжди розпрощалася зі своїм дитинством), вона зібрала думки й відновила самовладання. Стиснула зуби й кулаки: хай там що, — вона буде відважною і розсудливою!.. А то був звичайнісінький пес одного з мешканців Чорноводдя, який приплентався до церкви за своїм господарем, заблукав десь на галереї й залишився тут на ніч. І знову блискавка освітила чи не всю церкву: порожньо скрізь! Пес, либонь, почвалав до якогось кута, ліг там, згорнувшись, і чекає, поки розвидніє. Емілі поклала собі не залишати свого місця. Вона оговталася від паніки, але потреби торкатися чогось вологого й холодного, та ще й у темряві, аж ніяк не почувала. Ще не позбулася відчуття огиди від зіткнення своєї руки з шерстю звіра. Нині, ймовірно, північ. О десятій скінчилася відправа. Буря майже зовсім ущухла. Вряди-годи чути ще завивання вітру, але заводить він дедалі слабкіше. Тільки розмірений, одноманітний плюскіт дощу розлягається у темряві ночі. Помалу серце Емілі стало битися нормально, і водночас до неї верталася здатність мислити логічно. Ситуація, в яку потрапила, звісно, їй не подобалася, та вже замаячіли в її свідомості драматичні образи, що їх намірилася втілити словом в одній з книг, подарованих Джиммі. А, крім того, і в повісті (чи навіть у романі!), яку Емілі напише колись у майбутньому. То була ситуація скрутна, однак ідеальна — аби поставити в неї героїню майбутньої повісті; а врятувати, визволити її зі скрутного становища мусить, ясна річ, герой — герой майбутнього твору. Й Емілі заходилася витворювати сцену визволення у своїй уяві, посилюючи драматизм ситуації, насичуючи оповідь яскравими подробицями, шукаючи найточніших виразів для створення відповідного настрою… Це було так захопливо! Аби лиш знаття, де притулився пес. Як же стогне, як завиває вітер за вікнами! Однак тепер це озивається її давня приятелька — Велителька Вітрів. Вона, Велителька, — одна з дитячих фантазій, яким Емілі не зрадила, вже навіть будучи дівчиною. Нині ця вигадана істота приносить їй розраду, з нею у безлюдному храмі вона почувається не такою самотньою і всіма забутою. Шалені рицарі бурі й громовиці від’їхали геть, а давня товаришка Емілі повернулася. Вона зідхнула з полегкістю, мало не з насолодою. Найгірше-бо вже минулося. Й хіба не поводилася вона у тій скруті доволі гідно? Тож знову їй вільно себе шанувати. І враз, цілком несподівано, Емілі відчула, що в церкві вона не сама! Звідки постало це відчуття, вона не могла би сказати. Нічого не чула, нічого не бачила — нічого й нікого. Проте знала з нехибною певністю, що ззаду, на сходах, є хтось. Повернулася, обвела невидющими очима нутро церкви. Моторошною була необхідність дивитися просто в вічі страшній, може, й уявній небезпеці, та ще страшнішим було почування за своєю спиною чиєїсь незримої присутності. Емілі вдивлялася неприродньо розширеними зіницями у безпросвітний морок, а втім, не могла добачити нічого. Зненацька… почула згори, над собою, неголосний сміх — страхітливий, якийсь нелюдський, сміх божевільного. Їй був непотрібен спалах блискавки, що на кілька миттєвостей розпанахав темряву церкви: Емілі одразу здогадалася, що тут, за три-чотири кроки від неї, знаходиться Причинний Моррісон. А він уже наближався до неї, вона бачила його навіч — так, наче розверзалася перед нею прірва, крижана якась розпадина… Кричати вона не могла. Образ, який блискавиця зненацька вияснила перед її очима, назавжди закарбувався в пам’яті Емілі. Моррісон стояв на п’ять сходинок вище від неї. Його сива голова видавалася наперед, жовті зуби, оголені зловісним, нестямним сміхом, виглядали моторошно хижими, довга, вузька, коростява рука простягалася до неї, трохи не торкаючись її плічка.  



 

Тут Емілі зазнала жаху, який струсив усе її, таке вразливе, єство. Вона миттєво скочила на ноги. — Тедді! Тедді! Рятуй мене! — заволала несамовито. Вона не здавала собі справи, що кличе саме Тедді, не усвідомлювала, навіщо. Вже по всьому вона пригадала собі цю деталь — так, як пригадуємо тілесний дрож, котрий будить нас від глибокого жахітного сну. Знала одне: що він мусить їй зарадити, що вона помре, коли та моторошна рука торкнеться її тіла. Ні, не може, не буде вона її торкатися! Вона зірвалася, мов навіжена, в один скок опинилася долі й побігла до кафедри. Мусить укритися від його очей, до того, як блискавка знову освітить церкву. Не можна їй залізти під лавку Мурреїв, там він шукатиме її напевно. Тож присіла навпочіпки край бічної лавки, попід кафедрою. Тут для ока Причинного Моррісона вона була недосяжною. Попри те, все тіло її обливалося холодним потом. Вся душа її стогнала в лещатах шаленої, невгамовної тривоги. Єдиною думкою було інстинктивне: не дозволити старому божевільцеві хоч пальцем торкнутися її тіла! Хвилини, що минали, здавалися їй століттями. Тепер вона чула кроки; ті кроки то наближалися, то віддалялися. Раптом вона здогадалася, що робить Моррісон: він просувається від лавки до лавки, обмацуючи кожну, шукаючи Емілі на дотик і зовсім не чекаючи на спалах блискавиці. Не раз вона чула оповіді про те, як він переслідував молодих дівчат, у кожній бачачи свою незабутню Енні. Схопивши в обійми перелякану дівчину, він міцно тримав її однією рукою, а другою гладив її обличчя, голову. Ніколи нікому не заподіяв жодної кривди, зате й ніколи не випускав дівчину з рук, допоки хтось не визволяв її. Подейкували, наче до Мері Пакстон, що з Гусячого Ставу, після фатальної зустрічі зі старим Моррісоном психічна рівновага так і не повернулася. Нервова система її від такої урази досі залишається розладнаною. Емілі розуміла, що рано чи пізно, а він її відшукає, що це лиш питання часу. Не втрачала тями від страху й огиди хіба тому, що крайнім зусиллям волі зберігала ясність свідомості; якби ж зомліла, — негайно стала би здобиччю отих червоних потворних рук. І ось новий спалах блискавки виявив його присутність за одну чи дві лавки від неї. Емілі схопилася й перебігла на протилежний край церкви. І знов зачаїлася. Він її, безумовно, виявить, але вона й цього разу спроможеться утекти. Може, сила божевільного буде меншою, ніж її витривалість. Та, якщо ця гра у хованки триватиме цілу ніч, то Емілі якоїсь миті просто впаде від цілковитого виснаження, а тоді він кинеться на неї, можливо, заподіє їй смерть… Емілі здавалося, ніби ця жорстока забава точиться вже кілька годин поспіль. А насправді вона тривала не довше, як півгодини. Бідолашна дівчина вже не була нормальною людською істотою — була створінням, геть знавіснілим з тривоги і лютого страху, не менш навісним, аніж її переслідувач. А той гнав її по всій церкві з дивовижною, незрівнянною наполегливістю й затятістю. Врешті-решт вона опинилася біля порталу і, в цілковитому розпачі, зачинила перед носом божевільця внутрішні двері, які зазвичай лишали відчиненими. З останніх сил, обома руками вперлася у тяжкі двійчасті двері, намагаючись хоч якось, хоч власним тендітним тілом їх забарикадувати. І коли отак відчайдушно змагалася, раптом почула — ні, це, певно, сон або марення! — почула голос Тедді, що пробився крізь зовнішні двері. — Емілі! Емілі! Ти тут? Не могла збагнути, як він опинився коло церкви, звідки довідався, що вона тут. Розуміла одне: він — поруч! — Тедді, мене замкнено! — крикнула вона. — Тут Причинний Моррісон! Ох, швидше… швидше… Рятуй мене, рятуй мене! — Ключ висить на цвяху, там, праворуч! — гукнув Тедді крізь двері. — Ти зможеш дотягнутися до нього й відчинити замок? Як ні, то виб’ю шибку… Тієї ж миті хмари розійшлися, заяснів місяць. Емілі угледіла масивний ключ, який висів на стіні побіля головного входу. Підбігла, простягнула по нього руку, і водночас Причинний Моррісон, штовхнувши внутрішні двері, вдерся до притвору, і пес його за ним. Емілі таки спромоглася відімкнути зовнішні двері; відімкнувши, вона достоту впала в обійми Тедді, саме тоді, як Моррісон уже простягав свою коростяву руку до її волосся. Пролунав його дикий, розпачливий зойк. Та Емілі була вже у безпеці. Ридаючи ридма, тремтячи всім тілом, вона щосили тулилася до Тедді. — Ох, Тедді, забери мене звідси. Мерщій… мерщій! Не дозволяй йому торкатись мене, Тедді. Не дозволяй торкатись мене!.. Тедді стояв, тримаючи Емілі в міцних обіймах, і дивився просто у вічі божевільному. — Як ви сміли так її налякати? — спитав гостро, з притиском. На обличчі старого Моррісона блукала дурнувата посмішка. Не виглядав уже ані диким, ані шаленим — знову був старою людиною з розбитим серцем, чоловіком, що втратив кохану і не в силі змиритися з тим. — Я хочу бачити Енні, — прошепотів старий. — Де моя Енні? Я думав, цього разу нарешті знайшов її. Я лиш хотів відшукати мою кралечку Енні. — Тут немає вашої Енні, — відказав Тедді, міцно стискаючи крижану ручку Емілі. — А можеш мені сказати, де вона, моя Енні? — спитав таємничо, з надією в голосі нещасний пан Моррісон. — Можеш мені повідати, де моя темноволоса Енні? Тедді гнівався на пана Моррісона за те, що настрашив Емілі, однак відчай старого божевільця не міг не зворушити його. І враз у ньому пробудився художник. Відчув мальовничість тієї сцени на тлі церкви, опроміненої місячним сяйвом. Подумав, що залюбки намалював би Моррісона, отак, як він стоїть перед ним зараз, — високим, сухорлявим, у засмальцьованій одежині, з довгим нечесаним волоссям і довгою, скуйовдженою бородою, а головне — з тим глибоким благальним виразом на дні запалих, обведених темними колами очей. — Ні… ні… я не знаю, де вона, — відповів уже лагідно, провинним голосом. — Але думаю, ви неодмінно колись її знайдете. Моррісон тяжко зідхнув. — А так. Врешті-решт мій буде верх — мій, а не Енні. Ходи, мій песику, ходімо її шукати. Відтак, перейшовши церковну паперть, спустився зі сходів і поплентався вдалечінь, супроводжуваний незрадливим собакою. Й одразу пропав із життєвого виднокола Емілі. Вже ніколи вона не стикалася з безталанним паном Моррісоном. Але нині дивилася йому вслід лагідно й співчутливо, вона зрозуміла його і пробачила. Собі самому він аж ніяк не ввижався бридким стариганем, яким був для неї, принаймні тоді, коли її переслідував. Він гадав, ніби досі лишається молодим галантним нареченим або чоловіком, що шукає свою пропалу безвісти наречену чи й молоду дружину. Яснота його вірності, його молитви, яку розгледіла в його божевільних очах, розчулила душу Емілі, хоч не оговталася цілком від тяжкого свого переляку. — Бідний, бідний пан Моррісон, — схлипувала вона. Тедді повів, мало не відніс її до однієї з брил, що лежали обабіч церкви. Сіли на брилу. Емілі помалу заспокоювалася. Відчувала, що ніколи, ніколи не подужає розповісти, ба навіть описати у «книзі Джиммі» всього жахіття останніх годин. Адже це неможливо віддати словами. — І подумати тільки, — говорила вона, тамуючи ридання, — цей ключ висів там завжди. А я його не бачила, ніколи навіть не помічала. — Старий Джекоб Бенкс постійно замикає головний вхід зсередини тим великим ключем, що висить на стіні праворуч. Задні двері, там, де хори, він зачиняє ззовні невеликим ключем, відтак забирає його додому. Завжди так чинить, відколи три роки тому загубив той великий ключ і шукав його декілька тижнів, поки нарешті знайшов. Раптом Емілі пригадала, якою дивною, цілком неочікуваною була поява Тедді коло церковних дверей. — Як же сталося, Тедді, що ти опинився тут? — Зачув твій голос, — відповів юнак. — Ти ж кликала мене, хіба ні? — Так, — підтвердила Емілі, дещо розтягуючи це коротке слово. — Я загукала тебе, коли вперше уздріла пана Моррісона. Але ж, Тедді, ти не міг мене почути — ніяк не міг! Ваш дім стоїть за милю звідси. — Я чув твій голос, — наполягав Тедді. — Я спав, а твій крик мене розбудив. Ти кричала: «Тедді, Тедді, рятуй мене!» То був твій голос, я чув його так ясно, ніби стояв за два кроки від тебе. Отже, схопився, поспіхом одягнувся і щодуху помчав сюди. — А як ти дізнався, що я саме тут, у церкві? — Як? Ну, не знаю, — збентежено відповів Тедді. — Я над тим не замислювався. Просто знав, що ти у церкві, що звідти кличеш мене, і я побіг — так прудко, як тільки міг. То все таке… таке незбагненне, — додав непевним голосом. — Це… це трохи мене лякає, — мовила Емілі, здригаючись. — Тітка Елізабет твердить, наче я володію даром ясновидіння… Ти ж пам’ятаєш історію з матір’ю Ільзи? Пан Карпентер каже, мовляв, із мене вийшов би добрий медіум. Не відаю, що означає це слово, але здається мені, я воліла би стати кимось іншим. Емілі затремтіла. Тедді спало на думку, що їй стало холодно, і, не маючи нічого, чим би її обкутати, міцно обняв її однією рукою. Вчинив це, трохи вагаючись, бо не знав, що скажуть на те Мурреївська пиха вкупі з Мурреївською гідністю. Емілі не було холодно у фізичному значенні цього слова, вона лиш відчувала сильну потребу тепла як прихильності, приязні. Щось надприродне, щось таємниче, щось незбагненне наблизилося до неї впритул, і це не могло не справити на її надвразливу душу приголомшливої дії. Мимоволі вона пригорнулася до Тедді, інстинктом розуміючи, скільки хлопчачої ніжності криється за його нерішучістю. Ту мить вона усвідомила, що любить його сильніше, ніж будь-кого на світі, ще дужче, ніж тітку Лауру чи Ільзу, чи Діна. Тедді послабив дещо свої обійми. — У кожному разі, я щасливий тим, що з’явився вчасно, — сказав він. — А якби спізнився, то старий нещасний божевілець настрахав би тебе до смерті. Хвилину-другу просиділи мовчки. Все довкола ввижалося їм чарівним, навіть трохи нереальним. Емілі здавалося, мовби вона снить і бачить одну з казок, нею написаних. Гроза перейшла зовсім, хмари не заступали вже ясного, сяйливого місяця. У нічному безгомінні чути було, як із церковної покрівлі падають великі дзвінкі краплі, як шепоче Велителька Вітрів, як шумлять удалині морські хвилі, як від часу до часу якимись шурхотами (таємничими, дивними) озивається сама ніч. Емілі чула їх не вухами — радше душею, внутрішнім слухом. Ось сова радісно зареготала десь на верхівці сосни. Від того магічного звуку засяяв в душі Емілі таємничий «промінчик». Почувалася так, наче вони з Тедді геть самі посеред великого, чарівного світу, світу оновленого, інакшого, ніж той, у якому жили вони донині, світу, створеного винятково для них, для їхньої молодості, їхньої втіхи та радості. Вони самі, як вона почувала, були часткою цієї холодної, сріблястої ночі, були кровно споріднені з тим реготом сови, з цими квітучими стокротками, запашними, одначе незримими. Емілі у місячному світлі виглядала дуже сподобною — Тедді захопився її темними локонами, білосніжною шиєю та великими, сповненими якоїсь урочистої таїни очима. Пригорнув її дещо міцніше — втім, пиха Мурреїв, гідність Мурреїв не повстали й цього разу. — Емілі, — зашепотів Тедді, — ти наймиліша дівчинка на світі. Ці слова стільки разів стількома хлопцями шепотілися на вухо стільком дівчатам, що їх, через їхню заяложеність, пора би вже заборонити. Та, коли чуєш їх уперше, у чарівному юнацькому віці, до двадцятого року життя, вони видаються такими свіжими, неповторними і прекрасними, неначе підслухані були в самому Едемі. Ви, пані похилого віку, будьте відвертими, визнайте, що, як почули це освідчення вперше у житті з вуст якогось несміливого шанувальника, то затремтіли від хвилювання, і що була то велика, незабутня хвилина у вашому житті. Емілі огорнуло почуття дивовижної насолоди, була приголомшена і налякана заразом. Це почуття стало для її серця тим, чим «промінчик» був для її духу. Емілі спало на думку, що Тедді близький для неї настільки, наче був їй рідним братом, що вони, отже, можуть і повинні поцілуватися, як брат і сестра. І Тедді одночасно з нею подумав те саме. А втім, цього разу поцілуватись їм не судилося… Чиясь тінь просувалася до них від брами через садок, що оточував церкву. Тінь наблизилася впритул і торкнулася рукою плеча Тедді. Емілі придивилася і впізнала пані Кент. Вона стояла перед ними простоволоса, з трагічними, скорботними очима, що підкреслювалося яскравим місячним блиском. Емілі й Тедді зірвалися на ноги, немов пружину хто натиснув. Омріяний, чудовний світ Емілі миттєво розвіявся. Знов була у звичайному, тутешньому світі, і то геть недоладному, смішному. Авжеж — кумедним, смішним був світ, у котрий зазвичай вкидала її поява чи присутність пані Кент. Чи могло бути щось недоладніше, як те, що її і Тедді о другій годині ночі його мати спіймала на гарячому, тобто… на поетичній розмові? Тільки з глузливим сміхом про це говоритимуть сторонні люди. Як воно діється, що та сама річ даної хвилини така чудова, розкішна, а вже наступної така недоладна, безглузда? Емілі відчувала пекучий сором. А Тедді… вона знала, що Тедді почувається вкрай ніяково. Для пані ж Кент ситуація, що виникла, кумедною не була. В її очах вона була жахливою, нестерпною. Її хворобливі ревнощі надавали невинній сцені трагічного значення. Вона незмигно дивилася на Емілі своїми жадібними, неситими очима. — Отже, ти намагаєшся вкрасти у мене мого єдиного сина, — заговорила вона. — Він є всім для мене, а силкуєшся його вкрасти. — Ох, мамо, ради Бога, будь розважною! — став благати збентежений Тедді. — Він закликає мене до розважності, — трагічним тоном звернулася пані Кент до високого, байдужого місяця. — До розважності! — Так, до розважності, — зі стриманим гнівом повторив Тедді. — Навіщо здіймати такий галас? Емілі випадково замкнули у церкві разом з Причинним Моррісоном, який мало не заподіяв їй смерть — так її перестрашив. Я наспів саме вчасно, зумів її визволити, і от сидимо тут кілька хвилин, доки Емілі заспокоїться і зможе піти додому самостійно. Це все. — А звідки ти дізнався, що вона тут? — з підступною міною на обличчі спитала пані Кент. Справді! Це було непросте запитання. Скажи він правду, вона звучатиме дурною, ідіотичною брехнею. Та, попри все, Тедді сказав правду. — Вона кликала мене, — визнав він. — А ти почув її за милю звідси? І ти гадаєш, я в це повірю? — питала пані Кент, захлинаючись диким реготом. Поки тривав цей напружений діалог, Емілі встигла себе опанувати. Емілія Берд Стар не бувала розгубленою довше, ніж хвилину чи дві. Гордовито випросталася і, незважаючи на виразно Старівські риси обличчя, виглядала достоту так, як тридцять з гаком років тому мала виглядати сама Елізабет Муррей. — Вірите ви чи ні, однак це правда, — мовила вона зверхньо. — Я не збираюся красти у вас сина. Він мені непотрібен, і може йти з вами. — Передусім я відведу тебе додому, Емілі, — оголосив Тедді. Він схрестив руки на грудях, голову закинув назад — силкувався виглядати так само значущо й статечно, як Емілі. Добре відчував, що це йому не вельми вдається, а втім, постава його таки справила враження на пані Кент. Вона заплакала. — Іди, іди, — мовила вона з гіркотою. — Іди з нею, а мене покинь. Тепер гнів охопив Емілі. Якщо ця нерозважлива жінка з такою упертістю прагне сцени, — добре: буде їй сцена. — Він мені непотрібен, — повторила крижаним голосом. — Тедді, ходи з мамою додому. — Ага, отже, тепер ти вже й накази йому даєш, — заволала пані Кент, утративши рештки самовладання. Тіло її струшували нестримні ридання. Вона заламувала руки. — Хай він сам обирає! — викрикнула вона. — Нехай іде з тобою чи вертається додому зі мною. Обирай, Тедді, обирай сам! Ти не мусиш виконувати її волю. Обирай! — і театральним жестом простягнула руки до нещасного Тедді. Тедді почувався безпорадним і розгубленим, подібно до кожного представника чоловічої статі, коли дві жінки змагаються за нього в його ж присутності. Волів би бути нині за тисячу миль звідси. Яке безталання стати свідком такої сцени, і не лише свідком, а ніби головним персонажем, отже, справжнім посміховищем в очах Емілі! Чому, на Бога, його мати неспроможна поводитись так, як матері інших хлопців? Чому вона аж настільки чутлива і владна? Не було для нього таємницею, що в Чорноводді багато хто називав її «схибленою». Він не вірив у її «схибленість», не допускав навіть такої думки. Але зараз вона ставила його у становище, в яке нормальна мати не поставить свого сина — ніколи, нізащо! Тедді знав достеменно: якщо відпровадить Емілі додому, його мати буде плакати ридма й молитися цілими днями й ночами. А з іншого боку, покинути Емілі напризволяще, дозволити дівчині йти самотою вночі, безлюдною місциною, та ще після моторошної пригоди в церкві — ні, це просто немислимо. Однак неподільною, цілковитою господинею становища нині була саме Емілі. Емілі, розгнівана тим особливим, крижаним гнівом старого Х’юго Муррея, котрий не любив розпорошуватись на порожню балаканину, а неухильно та владно прямував до мети. — Ви, пані, нерозумна і вкрай себелюбна жінка, — промовила Емілі. — І рано чи пізно доведете сина до того, що він зненавидить власну матір. — Я себелюбна?! — зойкнула пані Кент. — Та я живу тільки для Тедді, він є всім для мене! — Ви себелюбна, — не вагаючись, повторила Емілі. Вона стояла випроставшись, очі були майже зовсім чорними, голос — різким. Дивилася справжнім «Мурреївським поглядом», у місячному світлі він здавався особливо грізним. Говорила й сама чудувалася, звідки вона все це знає. — Вам тільки здається, що ви його любите, насправді ж ви любите лиш саму себе. Ви наче заприсяглися зламати йому життя. Ви не дозволяєте йому їхати до Шрусбері, щоб не завдати собі прикрощів. Ревнощі з’їдають вам серце, і ви вже не пануєте над собою. Ви не здатні пережити найменшої прикрості для добра свого сина. Що ви за мати після цього? Тедді має неабиякий хист до малювання, це всі знають. Ви повинні пишатися тим і дати йому можливість навчатися. Та ви цього не бажаєте, і невдовзі настане день, коли він зненавидить вас. — Ні, ні! — скрикнула пані Кент. Вона простягала руки, мовби затулялася від примари тієї ненависті. — А ти жорстока, жорстока! Не знаєш, не можеш знати, скільки я вистраждала, який біль крає мені серце. Він, Тедді, — це все, що я маю, — все! Не маю нічого більше, ба навіть спогадів. Ти не розумієш, не годна зрозуміти. Я не можу зректися Тедді. — Якщо ревнощі й далі будуть вас засліплювати, ви його втратите, — невблаганним голосом сказала Емілі. Доти вона боялася пані Кент, віднині перестала боятися і знала, що вже не боятиметься ніколи. — Ви не зносите все, що він любить, не зносите його друзів, його пса, його малювання. Я знаю це. Але так ви його не втримаєте, пані Кент. Ви загострите ситуацію до краю, і тоді вже пізно буде її виправляти. Надобраніч, Тедді. Дякую, що прийшов мені на допомогу. Надобраніч, пані Кент. «Надобраніч» Емілі пролунало дуже рішуче і твердо. Відтак вона повернулася й пішла геть, не озираючись. Спершу почувала тільки палкий гнів, потім її огорнула втома — величезна, незборима втома. А тоді відчула, як проймає її остуда. Слабшала з кожною хвилиною. Що діяти? Не посміхалась їй думка рушити до Місячного Серпа: ні, несила їй буде дивитися в очі тітки Елізабет, як вийдуть назовні усі скандальні події, в осередді яких опинилася цієї ночі вона, Емілі. Отож, повернула в напрямку оселі доктора Барнлі. Надвірні двері там ніколи не зачинялися на ключ — Емілі ступила до передпокою, коли вже світало. Будити Ільзу не мало сенсу — ранком вона розповість їй свої пригоди й зобов’яже її мовчати. Не перекаже лиш однієї — чарівної! — фрази Тедді й розмови з пані Кент. Перше було занадто гарним, чудовим, а друге — вкрай неприємним. Хоча… Звісна річ, пані Кент відрізняється від інших жінок, і до неї не можна ставитись надто суворо. Однак зіпсувала, сполошила таку прекрасну, таку неповторну мить, перервала своїми дурощами найчудовіший настрій, здійснення потаємних дівочих мрій. А бідолашний Тедді вочевидь почувався дурником, і передусім цього не могла їй пробачити Емілі. Засинаючи, вона ще і ще раз подумки переживала події останніх годин. Випадкове ув’язнення в церкві… моторошні відчуття, коли доторкнулася до вологої собачої шерсті… стократ гірші, коли втікала від Причинного Моррісона… порятунок завдяки Тедді… коротка ідилія при місячному світлі… трагікомічне вторгнення матері Тедді, горопашної, хворобливо ревнивої пані Кент. «Сподіваюсь, я не була з нею занадто суворою, — міркувала Емілі. — Якщо ж була, то шкодую про це… І муситиму занотувати це у своєму щоденнику як поганий, негідний учинок. Почуваюся так, ніби мені за одну-єдину ніч додалося багато літ. І день вчорашній відокремлений від нинішньої хвилини кількома роками… Але ж який то буде розділ щоденника! Опишу все, геть усе… За винятком того, що мовив мені Тедді, — що я наймиліша дівчина на світі. Це надто… надто любе мені, щоб довірити його паперові. Про це я просто пам’ятатиму.»
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка