Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка2/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 2
Розмаїті враження

Пропонована книжка аж ніяк не складатиметься з фрагментів щоденника юної Емілі. Проте мусимо навести ще кілька витягів з її, властиво, автобіографії — витягів, конче потрібних для створення цілісного уявлення про її життя та індивідуальність. Крім того, як не скористатися з матеріалу, котрий вже маєш під рукою? Адже щоденник Емілі, з його нескінченними курсивами, юнацьким максималізмом і невпинним аналізом власної душі є набагато ціннішим джерелом відомостей про дівчину з Місячного Серпа, аніж найприхильніші описи стороннього біографа. Через те зазирнемо знову до пожовклих сторінок старої «книги Джиммі», свого часу списаних Емілі на горищі в Місячному Серпі.  



15 лютого 19… Постановила собі ось що: кожного дня в цім щоденнику занотовуватиму всі свої добрі та погані вчинки. Запозичила цю ідею з якоїсь книжки, й вона припала мені до душі. Маю намір стати найпоряднішою, найчеснішою, найдостойнішою. Певна річ, занотовувати гарні вчинки буде легко й приємно, однак лихі… О, це дуже прикро! Сьогодні я вчинила тільки одну річ, яка доброю не була, принаймні я її доброю не вважаю. Була нечемною щодо тітки Елізабет. Їй здалося, ніби я задовго мию тарілки й полумиски. А я не вважала, що маю квапитись, не бачила для поспіху жодної причини, тож, миючи, подумки снувала сюжет повістини під назвою «Таємниця старого млина». Тітка Елізабет подивилася на мене, тоді на годинник і промовила вкрай неприємним тоном: — А що, Емілі, слимак є твоїм братом? — Ні, — відказала я зверхньо, — слимаки мені не рідня. По суті мої слова зухвалими не були, на відміну від стилю, від інтонацій. Я прагнула бути зухвалою! Бо надто мене дратують, ба навіть обурюють, ущипливі зауваження. Потім шкодувала, що піддалася лихим почуттям, однак не тому, що повелася негідно, — тільки тому, що вчинила дурницю, вчинила неправильно. Не таким, я гадаю, повинно бути справжнє, щире каяття. Що ж стосується добрих учинків, то нині я зробила їх два. Врятувала життя двом істотам. Майк упіймав пташку, а я відібрала її в нього. Пташка негайно пурхнула вгору; я бачила, що вона безмежно щаслива. А пополудні я піднялася на горище, аж там у мишоловці — здобич. Властиво, не вся мишка потрапила до пастки, лиш лапку її притисло пружинкою. Бідолашне створіння лежало знесилене, до краю виснажене надаремними борсаннями. Так жалісно дивилася своїми чорненькими очицями! Я не стерпіла й вивільнила її; вона мерщій побігла геть, хоч лапку її було понівечено. Я не впевнена до кінця, що цей учинок — добрий. З погляду миші — так, добрий безумовно, але що сказала б тітка Елізабет? Сьогодні ввечері тітки Лаура й Елізабет читали й палили старі листи. Читали вголос, ще й коментували, а я сиділа в кутку, лагодячи панчохи. Листи виявились надзвичайно цікавими, я багато чого довідалася про рід Мурреїв. Розумію: це велике щастя — належати до такого роду. Тож нічого дивного, що жителі Чорноводдя іменують нас «обраним людом», хоч і в доволі несхвальному сенсі. Здаю собі справу, що маю стояти на висоті наших родинних традицій. Сьогодні ж отримала довгого листа від Діна Пріста. Дін зимує в Алжирі. Повідомляє, що вертається в квітні й ціле літо пробуде в Чорноводді, у своєї сестри, пані Елфріди Еванс. Я так тішуся! Ніхто не розмовляє зі мною, як Дін. Зі старших, кого я знаю, він найцікавіший і наймиліший. Тітка Елізабет говорить, мовляв, він егоїст, як усі Прісти. Але вона упереджена в ставленні до Прістів. Крім того, завжди називає Діна Горбанем, що виводить мене з рівноваги. Справді: одна лопатка в нього трішечки вища, ніж друга, та хіба це його вина? Я вже просила тітку Елізабет не називати його так, а вона відказала: — Не я прозвала його Горбанем. Його ж рідня називає так твого друга, Емілі. Прісти не відзначаються делікатністю — ні в почуттях, ні у висловах. Тедді також отримав листа від Діна, вкупі з книгою: «Життєписи великих художників: Мікеланджело, Рафаеля, Веласкеса, Рембрандта, Тіціана». Тедді сказав мені, мовляв, не зважується показати цю книгу своїй матері, бо як побачить, що він читає її з захопленням, то спалить її неодмінно. Я певна: Тедді стане таким же великим художником, як ті, згадані вище, — аби лиш дістав змогу вчитися і розвивати свій хист.  

18 лютого 19… Нині, вийшовши зі школи, я подалася до гайка Високого Джона — прогулятися. І не пошкодувала! Сонце було вже над обрієм, а сніг — білий-пребілий! А тіні дерев на ньому здавалися блакитними. А коли ввійшла до саду кузена Джиммі, моя власна тінь виглядала дуже потішною — була такої довжини, аж трохи не сягала протилежного кінця нашого саду. І — негайно склала віршика з рядками: Були б ми такого зросту, як наші тіні,
О, якими великими були б тоді наші тіні!

Гадаю, в цім вислові є своя філософія.  



 

Сьогодні ж написала й новелу. Тітка Елізабет знала про це й була вельми незадоволена. Добряче висварила мене, мовляв, лиш марную час. Але ж ні, не марнувала я часу. Пишучи цей твір, я зростала внутрішньо, дорослішала. Відчуваю це ясно, впевнена у цьому. А, до того ж, люблю в моїй новелі деякі речення. «Така біла, така струнка, вона йшла крізь темрявий ліс, неначе сновида». Хіба не гарно? А пан Карпентер, як на те, говорить, що, коли мені якесь речення подобається особливо, то саме його я повинна викреслити без жалю. Однак цього я не здатна викреслити — о ні! Нізащо в світі! Дивує лиш те, що кожного разу, як пан Учитель радить мені щось викреслити, я чиню спротив, а через три місяці доходжу висновку, що рада його була цілком слушною, і тоді я соромлюсь недолугих своїх думок. Із нинішніми моїми стилістичними вправами пан Карпентер повівся вже зовсім немилосердно. Ніщо не припало йому до смаку — ніщо! — Три «на жаль» в одному реченні, Емілі. Коли ж навіть одного забагато! «Вельми нездоланний»… Емілі, на милість Божу, пиши по-людськи! Неподобство, та й годі. Справді. Я визнаю це; як він сварив мене, то відчувала, що сором огортає мене всю — від маківки до п’ят. У вправах моїх пан Карпентер голубим олівцем підкреслив чи не кожну сентенцію, викреслив усі найкращі, найхудожніші речення, ще й відзначив у них синтаксичні помилки. Сказав, наче з усього, що я пишу, проглядає манія мудрування, і зрештою, жбурнувши мені мій зошит із вправами, обіруч схопився за голову й вигукнув: — Ну, ти й пишеш! Дитино, візьми-но краще дерев’яну ложку і вчися куховарити. І вийшов геть, кленучи моє писання не дуже голосно, проте завзято. Я піднесла з підлоги мій бідолашний зошит; ні ображеною, ні навіть засмученою не почувалася зовсім. Куховарити вмію, а пана Карпентера з деяких сторін я вже пізнала. Він сердиться, гнівається через найкращі мої вправи. Тобто, що краще вони виконані, то дужче він лається. Останні вправи зроблені вельми добре — це очевидно. Насправді його дратує те, що я в змозі написати ще краще, а не зробила цього через недбалість або лінощі, а чи байдужість — так йому принаймні здається. Тітка Елізабет не згодна з паном Джонсоном. Каже, його теологія суперечить духові нашої релігії. Минулої неділі зазначив у своїй проповіді, що в буддизмі є багато цікавого і доброго. — Незабаром він скаже, мовляв, чимало доброго є в православ’ї, — обурено говорила тітка Елізабет під час обіду. Може, справді в буддизмі є щось добре й цікаве? Розпитаю про це Діна, коли приїде!  



2 березня 19… Сьогодні ми всі були на похованні старої пані Сари Пол. Я завжди охоче буваю на похоронах. Коли ж вимовила це вголос, тітка Елізабет з обуренням подивилася на тітку Лауру, а та не без докору сказала: — Ох, люба Емілі! Казати правду, мені навіть подобається викликати обурення в тітки Елізабет, але, засмутивши тітку Лауру, я щоразу відчуваю жаль. Вона-бо така ніжна, така добра, така люба мені! Тож я саме їй намагалася розтлумачити мої спонуки. Та іноді взагалі важко щось пояснити, а вже такій людині, як тітка Елізабет, — і поготів! — Поховання цікаві, — мовила я, — і навіть потішні. Моє зауваження, поза сумнівом, тільки погіршило ситуацію. Хоч тітка Елізабет відає достеменно: це й справді кумедно — спостерігати за рідними пані Пол на її власному похороні, рідними, які багато років її ненавиділи (правда, любити покійну було нелегко — це треба визнати, попри те, що віддала Богові душу), а тепер от сидять з носовичками, що їх раз у раз прикладають до очей, нібито плачучи. Я добре знала, про що вони думають — кожен зокрема і всі разом. Джекоб Пол розмірковував, чи ця «стара відьма» відписала йому щось у своїй духівниці, Аліса ж Пол, яка твердо знала, що нічого не одержить, мала надію на те, що й Джекобом у заповіті буде знехтувано. Це справило б їй полегкість. А пані Карла Пол замислилася над тим, коли вже можна буде опорядити оселю інакше, згідно зі своїми уподобаннями, цілком відмінними від смаку небіжчиці. А тітка Мішел побивалася через те, що веліла підсмажити замало м’яса для цілого юрмища кузенів та кузин, котрі з’їхалися на похорон. А Лізет Пол рахувала присутніх, відчуваючи справжнє приниження, оскільки на похорон матері завітало менше осіб, аніж на проводи Генрієтти Лістер, які відбулися минулого тижня. Коли я звірила все це тітці Лаурі, та відказала поважно: — Може, й твоя правда, Емілі (вона знає, що правда — моя), але така молоденька дівчина, як ти, не повинна засмічувати собі голову подібними речами. Хіба ж я винна, що бачу те, що бачу?! Мила тітка Лаура завжди так співчуває людям, що не помічає кумедного в людській поведінці. А втім, я й інше здатна побачити. Скажімо, те, що малий Джеккі Фрітц, якого пані Пол усиновила й пестувала, як могла, був просто невтішним, що Марта Пол, думаючи про давню свою колотнечу з пані Пол, виглядала згорьованою і засоромленою; побачила й те, що лице пані Пол, яке за життя виглядало таким жовчним і невдоволеним, тепер було лагідним і врочистим, мало не гарним — так, ніби смерть нарешті дала їй блаженний спокій. Ні, що не кажіть, а проводи завжди цікаві.  

5 березня 19… Нині падає сніг. Люблю спостерігати, як він поволі осідає на деревах — майже безгучно. Гадаю, сьогодні я справила добрий вчинок. Джей Мерровбі прийшов до кузена Джиммі допомагати йому рубати дрова. Я ж угледіла, як він, полишивши працю, зайшов до хліву і взявся пити горілку просто з пляшки, яку витяг був із кишені. Але нікому про це не сказала — ані натяком! — і це мій добрий учинок. Якби ж повідомила тітці Елізабет, як, властиво, й повинна була зробити, то вона вже ніколи не найняла б його на роботу, а він же мусить утримувати свою бідолашну дружину й дітей. Доходжу висновку, що це непросто — розрізняти добрі й погані вчинки.  

20 березня 19… Вчора тітка Елізабет неабияк на мене розсердилася, бо я не згодилася написати вірша — епітафії на честь старого Пітера де Гіра, що упокоївся минулого тижня. Пані де Гір сама, завітавши до нас, просила мене вшанувати епітафією покійного чоловіка. Я відмовила, ще й, правду казати, була сильно обурена її проханням. Адже то було б ніщо інше, як профанація мистецтва, якому слугую. Звісно, пані де Гір від мене цього не почула. По-перше, це образило б її, а по-друге, вона анітрохи мене не зрозуміла б. Навіть тітка Елізабет не збагнула нічого, коли по відході пані де Гір я намагалася пояснити їй свою точку зору. — Пишеш і пишеш цілі стоси всіляких дурниць, які нікому не стануть у пригоді, — мовила вона шорстко. — То вже могла б хоч раз написати щось корисне й путяще. Це би втішило пані де Гір, яка оплакує чоловіка. «Профанація мистецтва!» Ото ще… Коли вже говориш, Емілі, то говори розумно. Спробувала говорити розумно, з підкресленою поважністю: — Тітко Елізабет, подумай сама — як же мені написати для неї такого вірша? Та ж я не можу писати нещиро, тільки для того, аби справити комусь приємність. Ти ж бо знаєш: годі бути прихильним і правдивим воднораз щодо бідного старого Пітера де Гіра! Тітка Елізабет не відала цього, принаймні твердила, що не відала; так чи так, а мої пояснення ще більше налаштували її проти мене. Роздратувала мене до такої міри, аж врешті-решт я пішла до своєї кімнати і там написала віршований некролог про новопреставленого Пітера (написала для власного задоволення). Треба сказати, це дуже потішно — складати «правдомовний» некролог про когось, кого ти не любиш. Однак це не значить, що я почувала до Пітера де Гіра якусь огиду — я просто гордувала ним, як і всі, зрештою. Але тітка Елізабет розсердила мене; коли ж я сердита, — стаю саркастичною. І знов я відчувала, ніби «щось» водить моїм пером, однак це «щось» — інакше, як зазвичай: злостиве й глумливе. Щось таке, що тішиться з глузування над жалюгідним, ледачим, незграбним дурником, брехуном і святенником старим Пітером де Гіром. Думки, слова, рими з’являлися мовби на перший поклик, а оте Щось аж хихотіло від насолоди. Цей твір видався мені таким дотепним і досконалим, аж я піддалася спокусі й вирішила показати його панові Карпентеру. Гадала, йому сподобається, і справді бачила за виразом його обличчя, що певні рядки припали йому до смаку. Та, прочитавши до кінця, він згорнув зошит і подивився на мене серйозно. — Я розумію: є своя насолода в такому висміюванні людських вад, людської нікчемності, — мовив учитель. — Так, горопашний старий Пітер був людиною пропащою. Він помер, і Творець не відмовить нещасному грішникові у милосерді. Та люди, його ближні, істоти, подібні до нього, не відають милосердя. Коли я піду з життя, Емілі, ти й про мене напишеш так, як про нього, — в такому ж дусі? Безперечно, ти маєш хист… Риси небіжчика Пітера схоплено точно й подано вельми яскраво. Ти вмієш змальовувати людські недоліки й слабкості, дурість і ницість, умієш так, що це перевершує можливості звичайної дівчинки у твоєму віці. Проте… чи це вартує твоїх зусиль, Емілі? — Ні, ні, — відповіла похапцем. Переживала такий сором, такий жаль, аж мусила вибігти геть і виплакатися. Мене жахала думка, що пан Карпентер уявлятиме свою епітафію, написану мною в подібному стилі, так само злісну й ущипливу, — і це після всього, що він для мене зробив! Коли ж повернулася, пан Карпентер сказав лагідно: — Не варто писати таких речей. Сатира буває надміру дошкульною. Звісно, є інфекції, що лиш вогнем випалюються, проте залиш цю справу великим та геніальним. Краще лікувати, як шмагати. Ми, люди з ушкодженою душею, знаємо це достеменно. — Ох, пане Карпентере… — почала я. Поривалася сказати, що душа його зовсім не ушкоджена, і ще тисячу слів, однак передчувала, що він не дасть мені висловитися. Так і сталося: — Годі вже про це, Емілі. Коли помру, скажи так: «Він помилявся, блукав, але ніхто не відав краще, ніхто з більшою гіркотою не відчував ушкодженості його натури, ніж він сам». Будь милосердною до грішників, Емілі. Знущайся над підлотою та ницістю, якщо не можеш інакше, але зглядайся над слабкістю людською. Промовивши це, учитель підвівся й закликав учнів на черговий урок. Уночі я не склепила очей — так злостилася на саму себе. Нині ж урочисто, як девіз, занотовую вчителеві слова до щоденника: «Моє перо повинно гоїти рани, а не завдавати їх». Підкреслюю цей вираз; хай то буде вікторіанська чи ще яка старосвітська манера — підкреслюю, бо він є безмежно важливим, і я беззастережно його дотримуватимусь. Я так і не знищила того злощасного вірша. Рука не знялася. Надто він добрий, щоб віддати його вогневі. Я сховала його серед інших моїх паперів: перечитуватиму задля власної втіхи, але нікому ніколи не покажу. Ох, якби ж то пан Карпентер не почувався ображеним!  

1 квітня 19… Сьогодні чула думку приїжджих про Чорноводдя, думку, що сильно мене уразила. Подружжя Сойєр, жителі Шарлоттетауна, були на пошті одночасно зі мною. Пані Сойєр, дуже вродлива, модно вдягнена і доволі бундючна, звернулася до свого чоловіка: «І як тутешній люд витримує у цій норі? Я би з глузду з’їхала. Тут ніколи нічого не відбувається!» Я б охоче розповіла їй про Чорноводдя. Та мешканка Місячного Серпа, звісно ж, не стане здіймати прилюдних колотнеч. Тому, як пані Сойєр заговорила до мене, я обмежилася підкреслено холодним кивком голови і безмовно пройшла повз неї. За спиною почула голос пана Сойєра: «Хто ця мала?» Дружина йому відказала: «Це та, з роду Старів. А голову тримає так, як справжнісінька Муррей». «Тут ніколи нічого не відбувається»… Наклеп, та й годі! Насправді у нас відбувається сила-силенна подій важливих, а часом і приголомшливих. Я гадаю, життя тут прекрасне й подиву гідне. Стільки причин для сміху, розмов і плачу! От, пригадаймо події останніх трьох тижнів: яка ж бо суміш комічного і трагічного! Джеймс Бакстер несподівано перестав розмовляти з дружиною, й ніхто не відає, чому. Вона, сердешна, не відає також, і через те крається її серце. Старий Адам Гіліан, що не зносив бурхливих чуттєвих проявів, помер два тижні тому, й останніми його словами були такі: «Вимагаю, щоб на моїм похованні не чути було ніякого виття, ніякого шморгання носом». І справді: ніхто не «шморгав носом» і не «вив». Казати правду, нікому й не кортіло, а що небіжчик заборонив, то вже й поготів. Такого чудного похорону в Чорноводді ще не було. А я бачила весілля, сумніші від того похорону. Наприклад, одруження Елли Брайс. Якою ж пригніченою мала бути Елла, якщо забула взути білі черевички і зайшла до вітальні у весільній сукні й старих, геть стоптаних домашніх капцях, з дірками, крізь які виглядали пальці ніг. Коли б вона з’явилася голою, далебі, люди менше про це пліткували б. Нещасна Елла безперестану плакала під час весільної вечері — плакала від журби й приниження. Старий Роберт Скубі посварився з єдинокровною сестрою, хоч разом вони прожили душа в душу тридцять років (утім, про неї кажуть, ніби вона жіночка буркотлива). Вона не вчинила нічого такого, що могло би вкинути його в гнів, не сказала жодного прикрого слова — тільки з’їла горіхи, до яких він дуже ласий і які з обіду залишив собі на потім, аби ввечері з’їсти в ліжку. Коли ж виявив, що горіхи зникли, запав у страшний шал. Облаяв сестру старою чортицею і велів негайно забиратися з його домівки. Бідолашна Матильда переселилася до своєї сестри, що проживає в Гусячому Ставі, а Роберт навіть не думає просити в неї вибачення. Обоє затяті, як усі Скубі. Й жодному з них уже не спізнати в житті ні щастя, ні навіть простого задоволення. Джордж Лейк місячної ночі вертався додому з Гусячого Ставу. (Це діялося зо два тижні тому.) Зненацька уздрів на снігу чиюсь чорну тінь, що рухалася назирці за ним. А довкруг не було нікого — лиш вона, чорна тінь. Джордж увірвався до найближчої оселі, півмертвий од жаху, і подейкують, відтоді він трохи не при своєму розумі. Це найдраматичніша подія останніх тижнів. Зараз, коли я пишу про це, мене аж мороз обсипає. Джорджеві щось примарилося, поза сумнівом. Але то людина путяща, і не питущий він зовсім. Не знаю, що й думати! Арміній Скубі є людиною дріб’язковою. Повсякчас купує капелюшки для своєї дружини, і щоразу переплачує. А вдається до цього саме тому, щоб вона не купувала задорогих капелюшків! Усі жителі Шрусбері потішаються з нього. Минулого тижня він купував у крамниці пана Джонса черговий капелюшок, і пан господар обіцяв йому віддати вподобаний капелюшок задарма, якщо Арміній здолає шлях до вокзалу з тим капелюшком на голові. Арміній погодився! До станції було понад милю ходи, й усі хлопчаки Шрусбері бігли за ним із реготом та свистом. Однак Арміній на те не зважав: він заощадив аж три долари дев’яносто п’ять центів! А тут, у Місячному Серпі, одного вечора я мала нещастя вилити некруто зварене яйце на другу, за своєю елегантністю, кашемірову сукню тітки Елізабет. Це також була подія! Крах однієї з європейських монархій не спричинив би в Місячному Серпі аж такого переполоху… Отже, пані Сойєр, ви глибоко помиляєтесь. А, крім того, навіть без виняткових подій життя тут цікаве, адже цікаві тутешні люди. Не всіх люблю, але цікавлять мене всі. Наприклад: панна Метті Смоол — їй сорок літ, а носить лише світлі сукні. Останнього разу в церкві була у рожевому платті й яскраво-червоному капелюшку. Старий Рубен Баском — ледачий настільки, аж волів спати з парасолькою над головою, коли покрівлю його домівки було пошкоджено; волів радше цього, аніж просто відсунути ліжко. Пан Клоскі, який, оповідаючи про місіонерів, не сміє вживати слово «штани», отже, говорить — «нижня частина гардеробу»! Еймос Деррі, що отримав на виставці першу премію за городину, викрадену з поля старого Ронні. Ронні ж не отримав жодної нагороди. А Джо Бель, який учора приніс мені будку для мого песика! Всі пойменовані люди є цікавими, непересічними і потішними. Що ж: я, либонь, довела пані Сойєр, що присуд її був несправедливим. Тепер я вже не така сердита на неї, хоч і нарекла мене «тією, з роду Старів». І на чоловіка її, що назвав мене «малою». Чому мені так неприємно, коли про мене кажуть «мала»? Адже малі котики, приміром, є такими розкішними створіннями! Зате люблю, як називають мене «котенятком».  

29 квітня 19… Два тижні тому послала свій найкращий поетичний твір до одного з Нью-Йоркських часописів. А сьогодні отримала його назад із такою приміткою: «Шкодуємо, але надрукувати не можемо». Почуваюся просто жахливо. Тепер я бачу, що не подужаю створити нічого насправді доброго. Неправда: подужаю! Той часопис ще буде щасливий, що матиме змогу друкувати твори нині зневаженої авторки! Я не відкрила панові Карпентеру, що послала вірша до редакції. Він не схвалив би моєї ініціативи. Каже, за п’ять років я матиму вдосталь часу на пошуки видавців. Проте я знаю, що деякі поезії, вміщені у тому часописі, анітрохи не кращі від моїх. Навесні поезії пишуться якось вільніше, легше, ніж іншої пори. Втім, пан Карпентер радить мені боротися з весняним «натхненням». Твердить, мовби весна несе більшу відповідальність за ті дурниці, що нами кояться, ніж будь-який інший чинник на світі.  

1 травня 19… Дін приїхав! Спершу зайшов до своєї сестри, а вже потім до Місячного Серпа. Ми прогулювалися коло сонячного годинника і розмовляли досхочу. Як добре, що він повернувся — зі своїми зеленими очима й ніжними вустами. Гомоніли про Алжир, про переселення душ, про спалення тіл у крематоріях, про всілякі профілі (Дін говорить, у мене гарний, суто еллінський профіль). Я дуже люблю Дінові компліменти. — Зіронько моя світанкова, як же ти виросла! — здивувався Дін. — Восени, коли від’їжджав, я залишив дитину, а тепер, повернувшись, бачу жінку. (За три тижні мені виповниться чотирнадцять; мушу визнати, я доволі висока, як на свій вік. Дін радіє тим, радіє більше за всіх, особливо за тітку Лауру, що безнастанно зітхає, подовжуючи мої суконки й безупину повторюючи, мовляв, діти ростуть так швидко…) — Час не стоїть на місці, — відповіла я Дінові, зацитувавши вислів, викарбуваний на камені побіля сонячного годинника, — відповіла, як справдешній філософ. — Тепер ми майже однакові на зріст, — зауважив Дін. І з гіркотою додав: — Аякже, Горбань Пріст не вельми стрункий чоловік. Я ніколи не поминала про калічну його лопатку, свідомо уникала цієї теми, однак тепер заговорила: — Діне, будь-ласка, не говори про себе таким глузливим, знущальним тоном. Принаймні зі мною так не треба. Ти ніколи не був для мене Горбанем. Чуєш? Дін взяв мене за руку й зазирнув у вічі, неначе бажав прочитати щось на денці моєї душі. — А ти певна, Емілі, що ніколи не думаєш про мій горб, про моє каліцтво? І не прагнеш, аби я був простою собі, звичайною людиною? — Для твого добра я би прагнула чого завгодно, — відповіла я. — Але, запевняю, це мені зовсім байдуже й ніколи, повік не обходитиме. — Ніколи? О, якби я був певен, Емілі, якби я був певен! — Можеш не сумніватися, — рішуче ствердила я. Мене дратували його сумніви, а проте щось у виразі його обличчя підказувало мені, що я не все розумію, що у словах його може бути якась дещиця слушності. Почувалась я напрочуд ніяково. І нараз мені пригадалося, як він, урятувавши мені життя, оголосив, мовляв, відтепер моє майбутнє цілковито належить йому — саме тим, що він мене врятував. А я з неохотою думаю про те, що життя моє мусить належати будь-кому, хай навіть Дінові, тільки не мені самій. Та, з іншого боку, Дінові я віддаю перевагу перед усіма людьми на землі. Коли спустилися сутінки й на небі засвітилися зорі, ми почали розглядати їх у телескоп Діна. Це було так захопливо! Дін багато знає про зорі; мені здається, для нього взагалі немає таємниць — ні в небесах, ні на землі. Коли ж я звірила йому свою думку, він одповів так: — Одна таємниця лишається незвіданою. Безперечно! А я віддав би всі свої знання за розкриття одної-єдиної таємниці, яка, напевно, так і залишиться нез’ясованою. Це шлях до… шлях до… — До чого? — спитала з неабиякою цікавістю. — До серця, якого жадаю, за яким тужу, — мовив Дін, геть розмріяний, дивлячись на мерехтливу зірку, що зависла над кронами Трьох Принцес. — Мені здається, воно таке ж недосяжне, як он та зоря, подібна до самоцвіту. А втім, хтозна, Емілі, хтозна… Цікаво, чийого серця так сильно прагне Дін?  

4 травня 19… Дін привіз мені куплену в Парижі чудову папку для паперів; на зворотному боці обкладинки я записала мій улюблений вірш, з якого взяла й епіграф для цього щоденника. Присяглася була «зійти на альпійську вершину»! Тепер я починаю розуміти, що сходження на верхогір’я (в переносному сенсі) є справою надто важкою, і тут недостатньо «мати крила зі щирого світла». Пан Карпентер позбавив мене багатьох ілюзій. — Мусиш працювати в поті чола, зчепивши зуби. То єдина дорога, що прямо веде до мети, — научав він. Уночі, лежачи в ліжку, я обмірковувала заголовки для своїх книжок — тих, які напишу в майбутньому: «Дама з вищого світу», «Вірна до смерті», «Бліда Маргарита», «Королівство над морем»… Залишається тільки придумати зміст і написати їх. Нині пишу оповідання «Дім серед руїн»; заголовок начебто гарний, але з розмовами закоханих я досі не годна впоратись. Усе, що приходить мені на розум у тій царині, — таке блякле, безбарвне, таке безглузде, аж розпач мене огортає. Питала Діна, чи міг би мене навчити мистецтва любовних діалогів, нагадала йому, що це ж його давня обіцянка, та Дін відповів, мовби я ще занадто молода. І сказав це якось таємниче, як уміє лише він. Я відчула, що в словах його криється значно більше, ніж може здаватися невтаємниченому. От би й мені навчитися так говорити, а саме — значущо, це ж бо робить людину надзвичайно цікавою. Сьогодні, після уроків, сидячи в садку на кам’яній лавці, ми з Діном взялися читати «Альгамбру». Я почувалася так, наче перед моїми очима розчахнулася брама в країну добрих чаклунок. І так завжди, коли розкриваю цю чарівну книжку. — Як мені хочеться побачити Альгамбру! — вихопилося в мене. — Колись ми там побуваємо. Разом, — обіцяв Дін, наголошуючи на слові «разом». — Ах, це було б чудово! — вигукнула я. — Ти й справді гадаєш, що ми спроможні здійснити це, Діне? Перш як Дін устиг відповісти, з гайка Високого Джона долинув посвист Тедді, цей милий посвист, що складався з двох високих і одного низького, протяглого звуку. Наш умовний сигнал! — Пробач, Діне, я мушу йти — мене кличе Тедді, — сказала я. — Ти мусиш іти щоразу, як він покличе? — спитав Дін. Я відповіла ствердно й пояснила, чому. — Він кличе мене посвистом лиш тоді, коли я потрібна йому конче. І я дала слово, що завжди приходитиму, як буде хоч найменша змога. — Ти й мені конче потрібна! — сказав Дін. — Я прийшов сюди тільки на те, щоб читати з тобою «Альгамбру». Враз я відчула себе страшенно нещасною. Так хотіла залишитися з Діном, однак відчувала, що мушу йти до Тедді. Дін дивився на мене гострими, допитливими очима. Врешті-решт закрив книжку. — Що ж, іди, — мовив. Я рушила. Та ніби щось у мені обірвалося. Не знаю, що і чому.  

10 травня 19… Прочитала три книжки, позичені Діном минулого тижня. Одна була, мов розарій, — дуже мила, втім, дещо пересолоджена. Друга — неначе сосновий ліс на гірському схилі: з пахощами і навіть смаком живиці. Сильно вона припала мені до душі, хоч і сповнила якимсь наче розпачем. Була написана так гарно, так майстерно! Я так не вмію і, мабуть, не зумію ніколи. Ні, не зумію, я певна цього. Третя ж, остання книжка, відгонить хлівом — брудним і смердючим. Дін дав її мені помилково. Дуже був зажурений і сердитий на себе, коли виявив помилку. — Зіронько… Зіронько… Я б ніколи не дав тобі такої книжки свідомо. Це моя злочинна недбалість! Пробач мені. Та книжка є правдивим образом світу, але не твого світу. Дякувати Богові, не твого! І не того, що я колись відкрию перед твоїми очима. Зіронько, обіцяй мені, що забудеш ту книжку. — Якщо зможу — забуду, — відповіла я. А втім, не знаю, чи в силі забути. Надто бридка вона… Прочитавши її, я вже не здатна бути такою щасливою, як перше. Таке враження, наче забруднила руки й ніяк не можу вимити їх начисто. І ще одне враження: мовби зненацька зачинилися за мною якісь ворота, і я опинилася в геть невідомому світі, де не знаю ні доріг, ні стежок, одначе змушена перейти його, жити в ньому. Сьогодні я спробувала написати Дінів портрет — словесний, звичайно. Та він не дався мені. Вийшла ніби фотографія замість візерунка. У Діні криється щось таке, чого я не здатна осягнути своїм розумом. Кілька днів тому Дін сфотографував мене — випробував новий апарат, — але знімком лишився незадоволений. — Це не ти, — визнав він. — А втім, зоряне світло сфотографувати годі. Це ясно, як Божий день. А за хвилину додав — надміру гостро, як мені здалося: — Скажи отому ідіотові, Тедді Кенту, нехай залишить у спокої твоє личко й не вміщує його на кожнім своїм мальовидлі. То вже занадто! — Він цього не робить, — рішуче заперечила я. — Тедді намалював мене один тільки раз, і цей портретик привласнила собі тітка Ненсі. Я визнала це без тіні сорому, бо й донині не простила тітці Ненсі привласнення мого портретику. — У кожнім його мальовидлі, достоту в кожнім, є певна риса твого обличчя, — наполягав Дін. — Твої очі, твій вигин шиї, твоя манера тримати голову… І це найгірше. Я не піклуюсь так ревно про твої очі, твою шию, але принаймні не хочу, аби те «щось», що є в тобі, було підкреслено в будь-якому з його малюнків. То ніби крадіжка частки твоєї душі без твого відома; чого-чого, а цього я не бажаю категорично. Либонь, він сам не усвідомлює, що діє, і це найгірше. — Я не розумію тебе, — мовила згорда. — А Тедді молодчина… Сам пан Карпентер так висловився. — А Емілі з Місячного Серпа одразу повторює це, мов яка луна! О, в того молокососа безперечний талант, і з нього вийде з часом щось путнє, якщо тільки схиблена його матуся не зламає йому життя. Але нехай пильнує свого олівця, я ж пильнуватиму свою власність. Дін сміявся, вимовляючи ті слова. А я звела голову ще вище. Бо не є нічиєю власністю, навіть жартома. Й ніколи не буду.  

12 травня 19… Тітка Рут, дядько Воллес і дядько Олівер завітали до нас по обіді. Люблю дядька Олівера, а от тітку Рут і дядька Воллеса не полюбила анітрішечки. Вони прибули на малу родинну нараду й розмовляли у вітальні з тіткою Лаурою та тіткою Елізабет. Кузенові Джиммі було дозволено взяти участь у нараді, мене ж до тих посиденьок не допустили, хоч я відчувала, що йтиметься там про мене. Гадаю, тітці Рут не вдалося здійснити якісь свої наміри, бо за вечерею вона безупину мене ганила і, зрештою, заявила — мовляв, я виросла доволі бридкою. Тітка Рут завжди мене ганить, а дядько Воллес постійно намагається мною опікуватись. Казати правду, я волію вислуховувати догани тітки Рут, бо принаймні не повинна вдавати, ніби вдячна за них. До певного моменту я зношу їх мовчки, аж кінець кінцем тітонька стомлюється і змовкає й собі. — Емілі, не сперечайся, — каже раптом тітка Рут, неначе до малої дитини. Я поглянула їй просто в вічі й холодно відповіла: — Тітко Рут, мені здається, я вже достатньо доросла, щоб до мене зверталися з такими словами. — Та не достатньо доросла, щоб бути нечемною і шорсткою, — відрізала тітка Рут, погрожуючи мені вказівним пальцем. — Була б я на місці Елізабет або Лаури, я б добряче накрутила тобі вуха, панянко! Не зношу, як до мене говорять: «панянко». Таке враження, мовби тітка Рут поєднує в собі геть усі вади Мурреїв, а не має жодної чесноти, їм властивої. Син дядька Олівера, Ендрю, приїхав разом із батьком і залишиться тут на тиждень. Він старший за мене на чотири роки.  

19 травня 19… Сьогодні мої народини. Мені виповнюється чотирнадцять. Написала листа: «Від мене, чотирнадцяти років, до мене — сорокарічної», заклеїла конверт і сховала серед моїх паперів. Розкрию його у день свого сорокаліття. Є у тому листі певні пророцтва. Побачимо, чи справдяться вони до сорокових моїх народин. Нині тітка Елізабет віддала мені всі до єдиної книжки мого батька. Я так тішуся! Вони ж ніби татова частка! Кожен том підписано його ім’ям, його рукою, береги сторінок рясніють його зауваженнями та примітками. То наче посмертні листи, написані до мене. Переглядала їх цілий вечір, і знову батько був мені такий близький — я почувалася і щасливою, і вельми печальною водночас. Лиш одне зіпсувало мені цей день. Коли на уроці підійшла до класної дошки розв’язувати арифметичне завдання, всі почали стиха сміятися. Спершу не втямила, у чому річ. Аж нарешті на дошці помітила напис: «Емілія Берд Стар, авторка чотирилапої качки». Коли стирала цей напис — стирала гнівними, рвучкими рухами, — засміялися гучніше. Таке глузування з моїх творчих амбіцій доводить мене до нестями. Додому я повернулася роздратованою і пригніченою. Та, як примостилася на східцях альтанки й побалакала про те, про се з кузеном Джиммі, — весь гнів, уся журба розвіялися без сліду. Ніхто не може упиратися в гніві своїм, якщо зустрінеться з чистим серцем ближнього: це мирить із життям та світом. А все ж настане день, коли вони припинять сміятися! Вчора Ендрю поїхав додому. Тітка Елізабет запитала мене, чи він мені сподобався. Досі не ставила таких запитань — мої вподобання мало її обходять. Вочевидь зауважила, що я вже не дитина. Відповіла, мовляв, він добрий, привітний, дурнуватий і геть нецікавий. Тітка Елізабет була так незадоволена, аж цілий вечір не озивалася до мене й словом. Незадоволена чим? Та ж я повинна говорити правду! А Ендрю справді такий, як я щойно сказала.  

21 травня 19… Вперше цієї весни сюди навідався старий Келлі. Як завжди, питав мене, чи скоро я вийду заміж. Але так, наче мав щось на серці. Й коли я пішла до молочарні, підтюпцем рушив за мною. — Люба дівчинко, — заговорив якось таємниче. — Нині я зустрів на луці Горбаня Пріста. Він що — учащає сюди? Я звела голову якомога вище, як личить Мурреївні. — Якщо ви маєте на увазі пана Діна Пріста, — мовила я, — то справді, тут він частий гість. Адже Дін мій особистий друг. Старий Келлі скрушно похитав головою. — Любе моє дівчатко… Я ж остерігав тебе: не виходь за Пріста, за жодного з Прістів! Невже не пам’ятаєш? Я відказала: — Кумедні ви, пане Келлі! Я ні з ким не збираюсь одружуватися. Пан Пріст годиться мені в батьки, а я, як ви самі кажете, — дівчатко. Дівчатко, якому він допомагає в навчанні. Келлі знову похитав головою. — Дитино, я добре знаю Прістів. Вони завжди домагаються того, що собі постановили. А люди подейкують, отой Горбань вирішив з часом узяти тебе за дружину. І це спало йому на гадку саме тоді, як він тебе чи не з води витягнув. Ще кажуть, він справжній безвірник; всі ж бо знають, що коли його хрестили, він зірвав пасторові окуляри з носа. Чого ж доброго можна від такого очікувати? Пам’ятай, що каже тобі старий досвідчений Келлі: поки не сталося лиха, розірви з ним усякі стосунки. І не дивись на мене аж так по-Мурреївськи, миле дівчатко. Я застерігаю тебе для твого ж добра. По тих словах я рушила геть, залишивши Келлі самого. Не можу сперечатися з ним про такі речі й не хочу, аби мені накидали подібні думки. Тепер у присутності Діна я декілька тижнів почуватимусь скутою. Втім, знаю достеменно: все, що сказав мені Келлі, — повна нісенітниця. Коли старий поїхав, я описала його в зошиті, подарованому кузеном Джиммі. Ільза отримала від батька новий капелюшок із блакитним тюлем та червоними вишеньками; зав’язується під підборіддям з допомогою стрічок. Мені цей капелюшок до смаку не припав. І я мала необережність признатися в цьому Ільзі. Вона вмить розлютилася, звинувативши мене у заздрості. Не розмовляла зі мною два дні! Я мусила все це передумати. Знаю, що заздрості в серці не мала, проте дійшла висновку, що все ж таки схибила. Вже ніколи нікому не скажу нічого подібного. Хоч і мовила правду, — слова мої були нетактовними. Сподіваюсь, не далі, як завтра, Ільза мені пробачить. Коли вона гнівається й не розмовляє зі мною, мені до болю її бракує. Я так люблю її, вона така гарна, хороша — і лицем, і душею, — якщо, звісно, не сердиться. Тедді також на мене сердитий. Йому не сподобалося те, що минулої середи Джордж Норт проводжав мене додому після відправи у церкві. Маю надію, це спричинено тільки примхами Тедді. А чи треба писати про це? Втім, правда передусім! Якби Тедді здогадувався про мої почуття, я була б неабияк засмученою і засоромленою. По-перше, відчула гордість і мало не щастя, коли Джордж вирізнив мене з-поміж усіх дівчат. Доти мене ніхто додому не проводжав, а Джордж — хлопець із міста, вельми привабливий і добре вихований; старші дівчата, трохи не всі в Чорноводді, домагаються його прихильності. Я ж вийшла з церкви, почуваючись обік нього так, наче мені додалося кілька дюймів зросту. Та вже за хвилину я ненавиділа його. Взяв щодо мене такий ласкаво-зарозумілий тон! Вочевидь подумав, ніби я звичайна сільська дівчина, котра аж мліє в його товаристві. І це до певної міри правда! Й тепер це болить мені найдужче. Лишень подумати, що я була такою дурненькою! Він пихатий і навіває нудьгу. Ні про що не здатен говорити розумно. А може, не вважав за потрібне розпинатися заради мене. Я була надзвичайно сердита, вже коли наближалися до Місячного Серпа. А відрази наїлася мовби за ціле життя! Тітка ж Елізабет, довідавшись, що Джордж провів мене додому, оголосила, мовляв, більше ніколи не пустить мене на вечірню відправу саму.  

25 травня 19… Западають сутінки. Сиджу в своїм покої. Вікно відчинене, а жаби кумкають і кумкають — либонь, оповідають легенди жаб’ячої давнини. Надвечір дощ перестав, а загалом день видався дощовитим. Люблю всяку погоду, негоду люблю теж, легку негоду, під час якої Велителька Вітрів обережно похитує верховіття дерев. Однак люблю й шалені буревії, літні зливи, громи з блискавицями. Люблю слухати, як рясний дощ порощить об дах і шиби й вода гуркоче у ринвах, а Велителька Вітрів завиває, мов стара чаклунка, в лісах, полях і в нашому саді. Лиш коли дощить, а треба виходити з дому, то нарікаю на погоду, як усі. Такий вечір завжди нагадує мені той, весняний, коли три роки тому помер мій тато, нагадує милий старий будиночок у Травневому Гаї. Відтоді я ніколи там не бувала. Чи хтось мешкає у тій домівці? Чи Адам і Єва вкупі з Зарозумілою Смерекою ще стоять на своїх місцях? А хто нині спить у моїй кімнаті? Чи є кому любити отой невисокий чагарник і гратися з Велителькою Вітрів на оточеній смереками галявинці? Пишучи ці рядки, я живо пригадала собі ту мить, як пізньої осені я, восьмирічна, помітила на дереві два листочки, ще зовсім зелені та свіжі. Тоді я відчула дивне хвилювання, і вперше зблиснув мені «промінчик». З тієї пори чимало бачила всякого листя на різних деревах — всього й не згадаєш! — але ту пару листків я, з хвилюванням у серці, пам’ятатиму завше. Пам’ятатиму їх — і той чарівний настрій, що вони збудили в мені.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка