Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка16/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ 24
Долина поезії


Чи вирушить Емілі до Нью-Йорка з панною Роял? На це питання вона, Емілі, мусила нині дати відповідь. Не вона радше, а тітка Елізабет. Од її слова залежало все. Емілі не мала великої надії на те, що тітка Елізабет погодиться її відпустити. Мурреївська пиха й суспільні забобони можуть стати у даному разі нездоланною перепоною. Емілі нічого не сказала тітці Рут про ініціативу панни Роял. Тітка Елізабет мала бути сповіщена про це першою; саме до неї належало звертатися небозі у справах життєвої ваги. У п’ятницю вони з панною Роял поїхали до Місячного Серпа й представили проект виїзду тітці Елізабет. Та вислухала мовчки. Її мовчання було виразом осуду, Емілі відчула це з абсолютною певністю. — Жінки з роду Мурреїв ніколи не заробляли собі на прожиття, — оголосила вона холодно. — То не буде, власне кажучи, заробітчанство, дорога панно Муррей, — заперечила панна Роял з тією терплячою ввічливістю, з якою відповідаємо літній дамі, що репрезентує погляди старшого покоління. — Кінець кінцем, тисячі жінок нині здобувають собі фах і працюють за фахом. — І правильно чинять, коли вже не виходять заміж, — підхопила тітка Елізабет. Панна Роял вмить зашарілася. Знала, що в Шрусбері й тим паче в Чорноводді її вважають за звичайну стару діву, а отже, за невдатне створіння, без огляду на її статки та її становище в Нью-Йорку. Проте зразу ж опанувала себе й повела атаку з іншого боку. — Емілі має незвичайний літературний хист, — зазначила вона. — Гадаю, вона може створити щось насправді вартісне, якщо матиме відповідні умови й можливості. Ми повинні забезпечити їй такі умови й можливості, дорога панно Муррей. Ви ж бо знаєте: тут немає для неї гідного поприща. — Емілі цьогоріч заробила своїм пером дев’яносто доларів, — зауважила тітка Елізабет. «Боже, дай мені терплячості!» — подумки звернулася панна Роял. А вголос промовила: — Так, за декілька років, сидячи тут, вона заробить дві-три сотні. Якщо ж поїде зі мною, то за десять років вона зароблятиме кілька тисяч на рік. Емілі була неабияк здивована, що тітка Елізабет погодилася над тим поміркувати. Адже внутрішньо вона, Емілі, приготувалася до беззастережної відмови. — Тітка дозволить, от побачиш! — шепотіла їй панна Роял. — Я знаю Мурреїв! До цифр вони аж надто чутливі! — Боюсь, не дозволить, — скрушно прошепотіла Емілі. По від’їзді панни Роял тітка Елізабет уважно поглянула на племінницю. — Ти хочеш поїхати, Емілі? — Так… Мені здається, так… Якщо дозволиш… Емілі дуже зблідла. Надії на позитивну відповідь вона не мала — жодної. Тітка Елізабет розмірковувала цілий тиждень. І не сама: радилася з Рут, Олівером та Воллесом. Рут не без вагання сказала своє слово: — Ми повинні дозволити їй виїхати до Нью-Йорка. Там вона матиме широкі можливості й перспективи. Зрештою, не їде вона самотою, на що я особисто ніколи б не дала своєї згоди. Жанета буде про неї піклуватися. — Замолода вона, замолода! — застеріг Олівер. — Як хоче, нехай їде. Жанета Роял зуміла ж пробитися й домогтися свого, — рішуче висловився дядько Воллес. Тітка Елізабет написала й до тітки Ненсі. «Нехай Емілі вирішує самостійно», — надійшла відповідь. Тітка Елізабет визнала цю пораду за наймудрішу й покликала Емілі на розмову до вітальні. — Хочеш їхати з панною Роял — їдь, — оголосила вона. — Не маю права закривати перед тобою можливості, що так несподівано з’явилися. Знай: нам тебе бракуватиме, ми воліли б затримати тебе тут, у Місячному Серпі, ще на декілька років. Нью-Йорка я не знаю. Ймовірно, це страхітливе місто. А втім, ти отримала добре виховання. Лауро, чого ти плачеш? Емілі відчувала, що от-от розплачеться й сама. Щасливою не почувалася анітрохи. Тепер, коли всі перешкоди було знято, вона вже не мала охоти від’їжджати до Нью-Йорка. Не пішла вона одразу до своєї кімнати, щоб написати до панни Роял радісного листа. Подалася до саду, щоб зібрати думки, — міркувала все пообіддя суботи й цілу неділю. У Шрусбері весь наступний тиждень була такою тихою і замисленою, аж тітка Рут не раз крадькома до неї приглядалася. Але допиту не влаштовувала: може, Емілі думає про Ендрю? Крім того, діяла одностайна Мурреївська постанова: не впливати на вибір Емілі. Вона й сама не розуміла, чому не написала до панни Роял негайно. Адже поїде з нею — певна річ! Хіба могла не поїхати? То ж була рідкісна можливість пізнати великий світ, у праці своїй, у творчості сягнути нового, вищого щабля. Чого ж за тиждень пішла по раду до пана Карпентера? Учитель мало чим міг їй зарадити: лежав із нападом ревматизму. — Тільки не читай мені нових своїх творів, — зажадав він одразу. — Ні, я нічого не маю з собою, — відказала Емілі з кволою усмішкою. — Я прийшла по інше. Й розповіла йому все. — Якщо хочеш замериканізуватися, то їдь, — шорстко відреагував пан Карпентер. — Я завжди прагнув, щоб ти залишалася справжнім дитям Канади. У Нью- Йорку не можна жити безкарно. Там кожен набуває янківських рис. Писати ж можна скрізь, але там ти не знайдеш чистих джерел натхнення — якраз навпаки! — Я не є Шарлоттою Бронте, — з гіркотою заперечила Емілі. — Я повинна жити у певному середовищі, аби зрештою вибитись в люди. Тут я не зможу нічого. — Тоді рушай. Моя думка є відмінною, але це особливого значення не має. Емілі верталася додому пригніченою. Прагнула порадитися з Діном, але Дін мандрував по Каліфорнії і не писав уже кілька тижнів. А з Тедді важко було обговорювати цю проблему. Від часу тієї незабутньої ночі в домівці Старого Джона вони спілкувалися ніби так само, але з’явилася у їхніх стосунках якась силуваність, неприродність. Емілі не бажала признатися самій собі, що просто боялася звернутися до Тедді за порадою. А раптом він скаже, щоб вона їхала? То був би для неї удар, бо це нехибно доводило б, що йому однаково, поїде вона чи залишиться. Втім, ясно цих речей Емілі наразі не усвідомлювала. — Ну звісно, поїду, — вголос проказала сама до себе. Може, промовлене слово усталить її рішення? — Що я робитиму тут наступного року, якщо не поїду? Тітка Елізабет не дозволить мені самостійно бодай з місця зрушити. Ільза від’їде, Перрі й Тедді також поїдуть. Тедді каже, що мусить їхати у великий світ — заробити гроші на вищу художню освіту. Отож, і мені треба рушати… Так вона відповідала якомусь невідомому опонентові. Коли надвечір повернулася додому, обійшла всі покої з таким почуттям, неначе відвідувала їх уперше в житті. Яка чарівність, який смак, яка, зрештою, гідність людська — у кожній деталі обстанови! А її кімнатка — її власна кімната! А сад, виплеканий Джиммі! Чи помешкання панни Роял буде так само любим її серцю — бодай почасти? — Ну звісно, поїду! — повторила вона голосно. Вийшла до саду. Зачула віддалений свист потяга. Зупинилася біля сонячного годинника. Заслухалася тихого шелесту Велительки Вітрів, своєї давньої вірної приятельки. Чи озиватиметься до неї Велителька Вітрів поміж гамору й гуркоту великого міста? — Ох, відчуваю, що в Нью-Йорку «промінчик» мені не зблисне! — зітхнула вона. Який же красивий цей сад, вирощений дбайливою рукою кузена Джиммі! Якою ж бо гарною, догляненою є садиба Місячного Серпа! А хто, крім неї, опише романтичну чарівливість Трьох Принцес? Як же вона покине цю стару оселю, яка прихистила її й полюбила (не кажіть мені, що оселі не можуть любити!), ті могили спочилих предків над чорноводським озером, ті широкі лани й заселені духами ліси, де вона відіснила барвисті, вибагливі сни свого дитинства? І нараз вона зрозуміла, що не в силі розлучитися з ними, що насправді потай душі не мала й наміру їх полишати. Тому й ходила, тамуючи відчай, до чужих людей — питати їхньої думки. Тому так гаряче прагнула повернення Діна, котрий, безсумнівно, відраджував би її од виїзду до Нью-Йорка. — Я належу до Місячного Серпа, тут я серед своїх, — упевнено проказала вона. Це рішення було остаточним; Емілі вже не потребувала нічиїх порад, нічиєї допомоги. Була внутрішньо заспокоєна, навіть задоволена собою, коли входила до кухні старого дому, де в магічному світлі свічок побачила Елізабет, Лауру та Джиммі, що сиділи круг столу. — Тітко Елізабет, до Нью-Йорка я не поїду. Залишаюся з вами тут, у Місячному Серпі. Тітка Лаура видала радісний крик. Кузен Джиммі вигукнув: «Ура!» Тітка Елізабет загубила петлю в панчосі, яку виплітала спицями. — Я знала: Мурреївна вирішить саме так, — промовила вона за хвилину. Понеділком Емілі поїхала до Ешборна. — Тітка Елізабет дозволила мені самій вирішувати свою долю, — сповістила вона. — Дякую вам від усієї душі, панно Роял, але їхати я не можу… — Емілі, дитя моє любе! Але чому, скажи — чому? — Я не в силі розлучитися з Місячним Серпом. Занадто я його люблю. Занадто прив’язалася до нього… — А я гадала, Емілі, ти справді хочеш поїхати зі мною, — сказала докірливо панна Роял. — Так і було. Частина моєї душі справді хотіла їхати. Не думайте про мене, ніби я дурна і невдячна. — Я так не думаю, — запевнила панна Роял, безпорадна перед рішучістю Емілі. — А все ж ти трохи нерозумна, дівчинко моя. Відмовляєшся і від кар’єри, і від щастя! Не уявляєш, які труднощі на тебе чекають… — Я створю тут власну атмосферу, власний світ — і працюватиму, — відказала Емілі. — І тут є поле для спостережень. І тут люди живуть, працюють, грішать, радіють і журяться. — Але тут ні до чого не допрацюєшся, дитино моя. Ніколи не матимеш вишуканого помешкання, розкішного вбрання, власної челяді… — Ні, — перервала Емілі з поважним обличчям. — Те все до Мурреївських традицій не належить. — …І благ духовних також не матимеш, а це ж найважливіше. Бачу наперед усе твоє життя, Емілі, — звужене, безбарвне, змарноване. — Я бачу його ніби в зоряному світлі, — гордо заперечила Емілі. — І якщо тут нічого не досягну, то в Нью- Йорку й поготів. Висохне в моїй душі якесь джерело, якщо покину те, що так полюбила… — На мою думку, — мовила панна Роял зі смутком, — ти, Емілі, вчиняєш велику помилку. З часом ти визнаєш мою рацію. Тоді ти напишеш до мене, і я радо відчиню перед тобою двері мого дому. Сюди я не повернуся, до цієї глушини, де молоді ставляться до мене як до матрони, а старі на кожному кроці говорять мені, мовби я подібна до своєї матері… Мати була шляхетної душі, але на вроду не гарна, — розумієш? Попрощаймося, Емілі, — попрощаймося без образ і нарікань. — Панно Роял, — з теплотою в голосі озвалася Емілі, — хіба ви не відчуваєте, як високо я ціную вашу доброту? Ще ніхто не ставився до мене з таким щирим серцем, як ви. Панна Роял крадькома піднесла хусточку до очей. — Дякую тобі, дівчино, за ці слова, — відказала вона трохи не урочисто. Відтак усміхнулася, поклала руку на плече Емілі й поцілувала її в щоку. — Бажаю тобі всього найкращого — повсякчас, на все життя, — мовила вона. — Пощастило б мені, якби мала на світі місце, що стало б для мене тим, чим став для тебе Місячний Серп. Уночі, о третій годині, Емілі, прокинувшись, не без задоволення пригадала, що справжнього Чу-Чіна вона так і не побачила.

Розділ 25
Кохання у квітні


«Вчора ввечері Ендрю Олівер Муррей просив руки Емілії Берд Стар. Пойменована вище Емілія Берд Стар відмовила». Добре, що це вже за плечима. Від певного часу я знала, що мені загрожує така пропозиція. Ендрю приходив щовечора й намагався говорити «поважно», а я щоразу вислизала: віджартовувалася й змінювала тему. Вчора пішла до Країни Висот — чи не в останній раз. Коли знаходжуся на верховині, я ладна вірити в усе на світі — у прадавні міфи та легенди, у домовиків і фавнів, і русалок. Почувалася так, ніби душа моя вже полишила тіло й ширяла, вільна від земного тяжіння, у просторі всесвіту. Надійшов Ендрю — весь висвіжений, накрохмалений, урочистий. Я знала, що Ендрю хоче поговорити зі мною. Того й подався за мною до Країни Висот. Я воліла, щоб розмова відбулася тут, на пагорбі, себто без свідків. То вперше наші бажання збіглися, хоч і з різних причин. Між іншим, тітка Рут є впевненою, що я не поїхала до Нью-Йорка, бо не хочу розставатися з Ендрю! Утім, я не збиралася проводити з Ендрю ніч при місячному світлі. Він довго зважувався заговорити; зрештою, запропонував «посидіти отак разом». Я відказала рішуче, мовляв, не маю наміру спізнюватись на вечерю, й спустилася з пагорба. Він рушив за мною назирці. По вечері, нудній як звичайно, ми розташувалися у вітальні. Тітка Рут подалася до кухні. Ендрю зненацька вистогнав: — Емілі, візьмімо шлюб, тіль… тільки-но я матиму змогу одружитися… Хотів щось додати — це знати було по обличчю, — та не знав що. Отже мовчав. — А навіщо нам одружуватись? — запитала я. Ендрю був спантеличений. Вочевидь, Мурреївська традиція велить дівчині під час освідчин поводитись інакше. — Навіщо? Як це… навіщо? — пробелькотав він. — Так, навіщо? — Бо я цього прагну. — А я ні. Ендрю знову був ошелешений. — Але… чому? — спитав тоном тітки Рут. — Бо я не кохаю тебе. Ендрю зашарівся. Певно, визнав мою відповідь за нескромну! — Гадаю, кожна дівчина згодилася б… — простогнав він. — Може, — тільки не я, — відказала тоном, який не допускав і найменших сумнівів. Такий був здивований, що не виказав навіть розчарування. Мурреєві, однак, негоже наполягати! Вийшов з вітальні, потім з будинку — гадала, то він гримнув дверима, а виявилось, то був лише вітер. Я воліла б, одначе, щоб це був таки він. Трохи прикро — відхилити освідчення чоловіка й довідатися, що він тим фактом лише здивований. Назавтра, уранці, тітка Рут запитала мене, що між нами сталося. Либонь, і сама здогадалася! — Що ти можеш закинути Ендрю? — невдоволено спитала вона, вислухавши мою відповідь. — Нічого. Тільки не подобається він мені! Має багато чеснот, але бракує йому дрібки розуму. — Сподіваюсь, ти не потрапиш у тенета якогось вискочки, — мовила тітка Рут, явно маючи на думці Перрі. Щодо Перрі я могла її заспокоїти. Минулого тижня він прийшов сповістити мене, що їде до Шарлоттетауна вчитися на правника. Узяв його до своєї контори пан Абель, відомий адвокат. Привітала його сердечно й тішилася разом з ним. — Житиму на заробітну плату, — сказав Перрі, — і вже якось дам собі раду, коли треба буде купувати одяг. Тітка Томаса більше не хоче витрачатися на мене. Ти знаєш, чому. — Бідний Перрі, — відказала я напівжартома. — Ти не проти, Емілі? — спитав він. — Я б охоче вирішив, що з часом ми візьмемо шлюб. — Я вже вирішила, що ні. Не можу говорити до Перрі серйозно — так, як до Ендрю. Маю враження, що їм тільки здається, ніби вони закохані. — Ти не знайдеш розумнішого від мене чоловіка, — переконував Перрі. — Я високо злечу! — Певна цього, і буду щиро радіти, бо є тобі давнім та вірним другом. — Другом, — повторив Перрі з ноткою досади. — Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! Утім, я знаю: наполягати не годиться, згідно з Мурреївською традицією. Скажи мені одне: ти вийдеш за Ендрю Муррея? — Ні, ніколи. — Добре. А отже, як зміниш свою думку щодо мене, то дай мені знати. Одружимось, якщо мої почуття до тебе не згаснуть. Нашу розмову я відтворила точно, не додаючи й не випускаючи жодного слова. А в книзі «від Джиммі» описала все так, як воно мало відбутися. Здалося мені, що Перрі був сильніше засмучений моєю відмовою, ніж Ендрю, і це мені болить. Надто я люблю Перрі як товариша і друга! Так мені тяжко на душі, що завдала йому прикрості! А втім, я знаю: він скоро відновить душевну рівновагу. Отже, я залишаюсь у Чорноводді сама. Що ж: буду працювати, поволі спинаючись на альпійське верхогір’я. Хвилинами я шкодую, що не поїхала з панною Роял. Однак віри у свої сили не втрачаю. Мій світ посейбік завіси — мій внутрішній світ.  

Місячний Серп, 21 червня 19… Щойно приїхала додому, як одразу відчула, що атмосфера тут просякнена невимовленим осудом. Відтак збагнула, що тітка Елізабет уже довідалася про нещасливі освідчини Ендрю й не в жарт розгнівана. Тітка Лаура вельми зажурена. Але ніхто нічого не говорить. Кузен Джиммі повідав мені у саду, мовляв, Ендрю, відколи дістав мою відмову, втратив апетит і помітно схуд. Тітка Едді обурена й питає, чи я, бува, не збираюсь вийти за принца, коли вже її син мені не підходить. Кузен Джиммі вважає, що я повелася правильно. Але додав, що я вчинила би ще краще, якби, вислухавши освідчення Ендрю, забила його і закопала труп у Країні Висот. Як добре мати одного такого друга — не більше! — бо мати чимало таких друзів людині шкідливо…  

22 червня 19… Не знаю, що гірше: почути освідчення людини, яку не кохаєш, чи не почути його від людини, яку справді кохаєш. І перше, і друге приємності не справляє. Доходжу висновку, що я лиш уявила собі деякі речі під час тієї ночівлі в домівці Старого Джона. Тітка Рут, очевидно, має слушність, кажучи, ніби моя уява потребує добрячої узди. Нині я несподівано зачула посвист Тедді. Чи не має він для мене якоїсь важливої новини? Так і сталося. Тримав у руці листа: склав іспит настільки успішно, що дістав єдине стипендіальне місце в художній школі у Монреалі. Стипендія — п’ятсот доларів на два роки. — Блискуче, Тедді! — промовила я, аж тремтячи від радості за нього. — Як же я тішуся! Але як твоя мама? Що вона скаже на те? — Вона дозволила мені їхати, але житиме тут самотньою і нещасною, — відповів Тедді. — Я хотів, щоб вона їхала зі мною, та вона відмовляється покидати свою домівку. Ти могла би стати для неї чудовою розрадницею, Емілі. Який жаль, що вона тебе не любить! Не прийшло Тедді на розум, що я теж потребую, може, якоїсь розради. Запала мовчанка. Рушили до Завтрашньої Стежки, такої гарної нині, що, певно, жодне Завтра не зможе посилити її чарівності. Упродовж кількох хвилин я почувалася дуже щасливою. Але мовчання тривало задовго, й за хвилину-другу мені стало дуже і дуже сумно. — У Монреалі я працюватиму не покладаючи рук. Може, вдасться мені з часом дістатися до Парижа. Там, за кордоном, я матиму змогу оглянути оригінали великих художників — те, до чого я поривався весь час. А коли повернуся… Тедді урвав свою мову і звернувся обличчям до мене. Я гадала, він скаже мені щось подібне до того, що сказали Перрі та Ендрю. Не знаю, що б я йому відповіла. — Що буде тоді?.. — запитала я. — Прославлю прізвище Кент на всю Канаду! — урочисто виголосив Тедді. Я широко розкрила очі. Відтак промовила декілька люб’язних, але цілком утертих фраз, і ми розійшлися. Я могла би шалено, до нестями кохати Тедді Кента, якби я собі це дозволила, якби він сам цього прагнув. Та йому байдуже до мене — тепер це очевидно. Забув про те, як зустрілися наші погляди в оселі Старого Джона, забув, що казав мені коло церкви тоді, три роки тому… Тепер він зустрічатиме у своєму житті безліч гарненьких дівчат, а про мене й не згадуватиме. Хай буде так — нічого не вдієш! Якщо Тедді до мене байдужий, то і я повинна збайдужіти до нього. Так велить Мурреївська традиція. Але ж я тільки наполовину Мурреївна. І мушу рахуватися з другою половиною — Старівською. На щастя, я маю амбіції, маю своє мистецтво і бачу перед собою кар’єру. А богиня мистецтва, як мовить пан Карпентер, є богинею вельми ревнивою: вона не терпить, коли її вшановують напівсили. Живуть у моїй душі три взаємосуперечні почуття. Перше: я владаю собою, я дотримуюсь традицій і тим пишаюся. Друге: на споді моєї душі є щось таке, що нестерпно боліло б мені, якби цього не тлумила. Третє — панує над усім: насолоджуюсь своєю волею, своєю свободою — втішно мені, що її наразі не втратила.  

26 червня 19… Ільза обурена тим, що наш спільний друг Перрі не втрачає надії стати моїм чоловіком. — Хіба це зарозумілість? Це не зарозумілість, а ласкавість, — переконувала її, сміючись. — Адже Перрі належить до роду герцогів Карабасів. — Він, без сумніву, доскочить високого становища, але завжди матиме вади, пов’язані з його походженням, — правила своєї Ільза. — Скажи: чому ти незрідка була до нього такою суворою? — запитала я. — Бо він є ослом, що дратує мене, — буркнула Ільза. — Він зробив чималі успіхи впродовж трьох років. — Емілі, благаю тебе — не будь аж такою розумною і поблажливою! — вибухнула Ільза. Мушу визнати: колючість Ільзи добре зрівноважує мені поблажливість кузена Джиммі. Я, зрештою, заслужила на її нагінку.  

27 червня 19… Снилося мені вночі, мовби уздріла Загублений Діамант. Виблискував у траві край моїх стіп. Нахилилася й піднесла його. Хвилину він лежав у моїй долоні, хотіла затиснути його в кулаці, однак не подужала. Яскраво зблиснувши, він злетів у повітря, описав світляне півколо й перетворився на вечірню зорю, мою зорю, яку поклала собі переслідувати й наздогнати. Зненацька став обік мене Дін; він приєднався до гонитви за тією зорею. Ми не в силі були розлучитися. Раптом з’явився Тедді — простягнув мені руку. Очі мав такі, які бачила у нього лише двічі. Дивилися одне одному в вічі, аж тут пролунав жахливий крик Діна. Я повернулася на голос. Тим часом зоря згасла. Я прокинулася. Дощовий, похмурий світанок. Немає Тедді, нема його чулого, проникливого погляду. Що може цей сон означати? Щось таки означає! А втім, я не повинна про це думати. Забобонність незгідна з традиціями нашого роду.  

28 червня 19… Надходить моя остання ніч у Шрусбері. Завтра прибуде по мене кузен Джиммі, і я вертаюся до Місячного Серпа. Оце триліття, коли охоплюю його думкою, видається таким довгим. А водночас маю враження, ніби все сталося не далі, як учора: початок навчання, різні переживання, сутички й непорозуміння з тіткою Рут, усі радощі та прикрощі. Я зробила деякі успіхи. Менше підкреслюю, не зловживаю курсивом. Краще володію собою, навчилася багатьох життєвих істин (у тому числі — гірких), навчилася приймати з усмішкою повернення своїх рукописів. Останнє було найважчим і заразом найважливішим. З відстані часу чи не всі події та випадки постають мені дещо іншими, ніж тоді, коли їх переживала. Скажімо, неприязнь Евеліни, навіть оті жахливі вуса, намальовані нею, у моїх теперішніх відчуттях не є вже таким трагічним випадком, яким уявлялися тоді. Натомість перші мої літературні успіхи стоять мені перед очима як низка подій радісних, що їх повік не забуду і завжди переживатиму з однаковою силою і гостротою. А очі Тедді в домівці Старого Джона — ох, цей погляд з биттям у серці згадуватиму навіть тоді, як лежатиму вже на лоні Вічності. Й обіцянка, дана тітці Елізабет, не минула без користі для мого творчого розвитку, як точно передбачив пан Карпентер. Сьогодні ми складали випускні іспити. Дін, який розважався в Монреалі, з дороги додому прислав мені квіти: сімнадцять троянд — стільки, скільки маю років. Й вручили їх мені по скінченні останнього іспиту. То була прегарна ідея — милий, любий Дін! Перрі виголосив промову од імені цілого класу. За своє красномовство отримав пам’ятну медаль. На цю медаль претендував Вільям Морріс, але перемогу здобув Перрі. Написала сьогодні останню світську хроніку для часопису пана Тауерса. Не люблю цієї праці, однак ті центи, що їх у нього заробила, стали мені в пригоді. А крім того, треба помалу підійматися щаблями літературної драбини — хай у редакції незначної газети: «Часу», що виходить у Шрусбері. По обіді пакувала речі. Тітка Рут зайшла до моєї кімнати й мовчки задивилася на мене. Врешті сказала: — Мені буде страшенно сумно без тебе, Емілі. Про те, що вона це промовить чи навіть подумає, годі було й мріяти. Дивно мені стало на душі. Відтоді як тітка Рут повелася так гідно у справі скандалу, пов’язаного з нашою ночівлею в оселі Старого Джона, мої почуття до неї зазнали зміни. А все ж не могла їй відказати, мовляв, сумуватиму без неї. Щось відповісти, одначе, мусила! — Я завжди буду вдячна тобі, тітко Рут, за все, що ти зробила для мене упродовж оцих трьох років. — Я лиш виконала свій обов’язок, — з підкресленою скромністю промовила тітка. Відчуваю, що мені страшенно жаль покидати цю кімнатку, яку, втім, не любила ані хвилини і яка анітрохи не полюбила мене. Попри це, не можу викресати зі свого серця ні іскорки почуття до королеви Олександри і до вазону з квітами. А Джованна, звісно ж, поїде зі мною. Вона належить до моєї кімнати в Місячному Серпі, є її невеличкою складовою частиною. Тут вона завжди виглядала чужою, вигнанкою в чужій стороні. Засмучує мене усвідомлення того, що я вже ніколи не почую голосу вітру в Країні Висот. Зате щовечора чутиму мій улюблений вітер у гайку Високого Джона. Сьогодні ввечері я ходила прощатися з озерцем у парку, де не раз ми прогулювалися з Ільзою. Сонце спускалося за обрій, забарвлюючи плесо кольоровими смугами. Через кущ, повний білого квіття, нахилилася до води. Угледіла в ній своє віддзеркалення, а квітучий кущ видався наче гірляндою, що повила мою голову. Сприйняла це як добрий знак. Може, Тедді просто бракує рішучості. Кінець

 



notes

Примітки


1


Королівський замок у Шотландії — прим. перекладача.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка