Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка14/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.93 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ 20
У домі старого Джона


Справжню сенсацію в Чорноводді та Шрусбері викликало опублікування однією з наймасовіших нью-йоркських газет оповідання під заголовком «Жінка, що дала шльопанця королю», написаного Емілією Берд Стар. Передавали з вуст до вуст, ніби Емілі одержала за це оповідання аж сорок доларів. Відтак уперше вся родина поставилася до її письменницької «манії» з цілковитою серйозністю. Тітка Рут раз і назавжди перестала дорікати їй за «дурне марнування часу». Та вістка прийшла до Шрусбері саме тоді, як Емілі мало не занепала духом. Адже цілу зиму вона діставала самі лиш відмови. Тільки два часописи вмістили її твори — та й ті, в особі своїх видавців, найімовірніше, вважали, наче література повинна стояти понад справами матеріальними і не бажали поєднувати її з «ницою мамоною». Спочатку Емілі переживала це як болючі удари, та згодом загартувалася й перестала ронити за кожним разом гіркі сльози розчарування. Тільки спрямовувала на повернені рукописи «мурреївський» погляд і пошепки проказувала: «Все одно переможу!» Й ніколи, навіть у хвилини тяжкої зневіри, потай в душі не сумнівалася у своїй майбутній перемозі. Серце підказувало їй, що проб’є, конче проб’є її година. І, попри те, що боліла їй кожна відмова, за кілька годин по її отриманні вже сиділа за столом і писала нове оповідання чи нового вірша. А проте під тиском стількох розчарувань таємничий внутрішній голос таки ослаб. І публікація «Жінки» сталася саме вчасно, перетворивши надію на певність. Чек, звісно, теж мав своє значення, але популярність часопису серед читачів була для Емілі важливішою. Усвідомлювала, що зробила поважний крок назустріч літературному визнанню. Пан Карпентер, читаючи оповідання, кілька разів заходився сміхом і в наслідку оголосив, мовляв, це «справді добрий, цілком добрий твір». — Найліпша частина цієї історії належить, одначе, пані Мак-Інтір, — мовила Емілі зі скрухою в голосі. — Не можу визнати оповідання своїм. — Але оправа, підмалювання тла й розмаїті деталі-спостереження таки твої. До того ж, не занадто вигладила стиль, а це доводить, що ти стала справжньою майстринею. Скажи: ти відчувала спокусу краще відшліфувати своє оповідання? — Атож. Не в одному місці я хотіла поправити стиль. — Але встояла перед спокусою, і це твоя заслуга, — виснував пан Карпентер і залишив Емілі наодинці з її думками. Емілі витратила тридцять п’ять доларів зі свого гонорару так розумно і так ощадливо, аж навіть тітка Рут нічим не могла їй дорікнути. За решту грошей вона купила собі порцеляновий сервіз. Дуже пишалася тим, що має віднині власний сервіз, придбаний за свої, і то зароблені, гроші. Емілі й дотепер послуговується тим сервізом, дещо збляклим і трохи пощербленим, але дорожчим її серцю, ніж будь-які предмети, куплені згодом. Настали для неї тижні безтурботного щастя. Мурреї нею пишалися, пан Гарді вітав її з успіхами, драматичний актор, доволі популярний (за провінційними мірками), виголосив її твір на концерті в Шарлоттетауні. Й що найдивовижніше, якийсь невідомий читач із Мексики надіслав їй листа, багатого втішними виразами, дякуючи за приємність, якої спізнав під час читання її оповідання. Емілі перечитувала й перечитувала цього листа, поки не вивчила його напам’ять. Лягала спати й ховала його під подушку. Далебі, ще жодне любовне послання не викликало ні в кому такої ніжності, такої вдячності… Зненацька «справа дому старого Джона» впала, мов грім з ясного неба, — затьмарила їй життєвий обрій. У п’ятницю в Гусячому Ставі давали концерт. Ільзу запросили як декламаторку. Доктор Барнлі забрав усю компанію — Ільзу, Емілі, Перрі й Тедді — до Гусячого Ставу. Їхали його повозом, жартуючи й сміючись. Під час концерту доктора несподівано викликали: хтось у Гусячому Ставі серйозно занедужав. Виходячи з зали, він доручив Тедді завезти усе товариство до Чорноводдя. Доктор Аллан Барнлі не дуже зважав на «око людське». Тедді й Перрі були порядними хлопцями, Емілі з роду Мурреїв, Ільза не дурного розуму. Докторові навіть не прийшло на думку питання: чи це пристойно? По концерті рушили в путь. Падав густий, лапатий сніг. Тедді правив добре. Емілі, поправляючи на голові червоний капелюшок, все думала, чи завважив Тедді її нову зачіску «а ля Психея». Втім, думу про зачіску витіснила інша — про снігову завію, що завжди видавалася їй розкішною.  



 

Та, коли виїхали з лісу, почалися неабиякі труднощі. Вітер дув зі страшною, ураганною силою. Вузька дорога зміїлася крізь поля, попри одинокі ялини обабіч. «За такої негоди можна тут руки-ноги поламати», — бурчав Перрі. Зрештою, путівець перестали вирізняти зовсім, коні грузли в снігу по коліна… Проїхали милю дороги, коли Перрі свистом окликнув Тедді. — Слухай, ми ніколи не доїдемо до Чорноводдя, як будемо їхати в тому напрямку. — Кудись, а доїдемо! — змагаючись з вітром, відказав Тедді. — Тут, у полі, ночувати не можна. І жодного житла не видно, тож мусимо рушити пішки — ми двоє — і пошукати якогось притулку. Дівчата, укрийтеся добре під верхом повозу, а ми з Перрі йдемо шукати. Так і вчинили. Емілі вже не була певна, що хуртовина є чимось розкішним, захопливим. Перрі й Тедді були стривожені не на жарт. Розуміли, що коні не рушать далі такими глибокими снігами, що всі дороги засипано геть, а холоднеча бралася люта! Як рятуватися серед тих аж блакитних від морозу горбів поміж Гусячим Ставом і Чорноводдям? За хвилину хлопці вернулися. Адже пішки вони не пройшли б навіть півмилі. Спробували тягти коні за повіддя, але скоро знесилилися, та й бідолашні тварини дихали тяжко, натужно. — Залишається тільки одне, — сказав Перрі. — Мусимо повернутися до домівки старого Джона. Не можемо отак блукати поночі засніженими полями й шукати наосліп якоїсь садиби. Замерзнемо на смерть! Повернули назад. Сніг падав дедалі густіший. Путівець був засипаний зовсім, і якби оселя старого Джона стояла хоч трохи далі, не угледіли б і її. На щастя, вона знаходилася неподалік, і врешті-решт, завдяки спільним зусиллям обох парубків, подорожні добулися до ліска, посеред якого стояла рятівна домівка. Оселя була вже «в літах», коли сорок років тому Джон Шоу замешкав тут зі своєю молодою дружиною. Джон Шоу мешкав тут п’ять років. Дружина його померла, садибу він продав, але дім відтоді стояв пусткою. Двері не замикалися навіть на ключ. Лиш на кілька днів узимку зупинялися тут сини Малкольма, коли прямували на спортивні змагання. А бандитів та злодіїв у Гусячому Ставі не було. Отже, діставшись домівки, наші блукальці без особливого клопоту знайшли вхідні двері й, зітхнувши з полегкістю, переступили поріг. Нарешті вони опинилися у безпеці. — Ну, принаймні, не замерзнемо, — озвався Перрі. — Ми з Тедді спробуємо завести коней до стайні, а тоді повернемось і будемо лаштувати сякий-такий нічліг. У мене є сірники! Перрі запалив сірника, і з пітьми виринули дві наполовину згорілі свічі у високих підсвічниках, піч, яка ще трималася купи, три стільці, канапа й стіл. — Удома за нас будуть страшенно хвилюватися, — мовила Емілі, струшуючи сніг з пальта. — Протягом однієї ночі від хвилювання ніхто не помре, — зауважив Перрі. — А ранком у кожному разі повернемось. — От пригода! — засміялася Емілі. — Постараймося добути з неї якнайбільше приємності. Ільза ж мовчала. І це було дивно. Емілі поглянула на неї — обличчя подруги було незвичайно блідим і скривленим. Нараз пригадала, що Ільза й двох слів не промовила, відколи скінчився концерт. — Тобі недобре, Ільзо? — спитала занепокоєно. — Недобре? Мені зле, дуже зле, — відповіла Ільза з кволою усмішкою. — Почуваюся просто жахливо… Я хвора, як дикий буйвол, — додала з притиском. — Ох, Ільзо… — Тільки не здіймай очі до стелі, — осмикнула її Ільза. — Не починається у мене запалення легень чи напад сліпої кишки. Просто відчуваю якусь млість. Либонь, пиріг виявився для мого шлунку затяжким — той пиріг, що їла після концерту. Ох, ох!.. — Приляж на канапу, — порадила Емілі. — Може, стане тобі краще. Ільза, тремтячи всім тілом, лягла на канапу. Шлунковий розлад не назвеш романтичною пригодою — ще б пак! — але жертві цієї недуги до всього байдуже, бо втрачає чи не будь-яку життєвість. Тим часом хлопці знайшли за пічкою в’язанку дров і розпалили вогонь. Потім Перрі взяв одну зі свічок і подався на розвідку вглиб домівки. Не виявив у кімнатах жодних меблів, де-не-де на підлозі валялася тільки солома впереміш із сухою травою. Зате нагорі, в комірці, зробив справжнє відкриття. — Там є свиняча грудинка й квасоля, — оголосив він. — Ще й бляшанка з консервами. А це у нас що? Й урочисто підніс — так, щоб усі бачили, — невелику незакорковану пляшку. — Віскі. Їй-Богу, віскі! Небагато, але цього вистачить. Ось твої ліки, Ільзо. Вип’єш трохи оковитої з гарячою водою, й зі шлунком тобі одразу полегшає. — Ненавиджу віскі, — простогнала Ільза. — Тато не вживає горілки й не вірить у її лікувальну дію. — А тітка Томаса вірить, — відказав Перрі, відказав так, немов посилався на беззаперечний авторитет. — Це засіб нехибний. От спробуй — і сама переконаєшся. — Але ж води немає, — мляво пручалася Ільза. — Ну, то пий саму горілку. У пляшці лишилося не більше, як дві столові ложки. Пий — не зволікай. Якщо це не поставить тебе на ноги, то в кожному разі не вб’є. Бідолашна Ільза насправді почувалася так зле, що випила б першу-ліпшу отруту, аби лиш вона давала надію на одужання. Отже, сповзла з канапи, додибала до стільця коло пічки, сіла й взялася цмулити віскі просто з пляшки. Горілка була доброю, міцною. Хто-хто, а Малкольм Шоу розумівся на спиртних напоях! І було її таки більше, ніж дві столові ложки, хоч Перрі запевняв, що дві. Кілька хвилин Ільза сиділа, немов скам’яніла, відтак підвелася й поклала руку на плече Емілі. — Тобі гірше? — з тривогою запитала Емілі. — У… упилася, — пояснила Ільза. — На Бога, поможи мені дочвалати до канапи! Ноги мені підламуються. Не пам’ятаєш — хто це говорив, мовляв, ніколи не п’яніє, але горілка завжди б’є йому в ноги? А мені вона і в голову вдарила. Кола у мене перед очима… Перрі й Тедді шарпнулися на допомогу. Завдяки хлопцям, Ільза хитливим кроком добулася до канапи — знову сховалася у своїм укритті. — Що ми можемо ще зробити? — запитала Емілі благальним голосом. — Що могли, те зробили. Навіть більше, — відповіла Ільза з неприродньою поважністю. Заплющила очі й вже не відповідала — ні словом, ні жестом — на будь-які запитання. — Нехай поспить. Я певен, що після горілки їй попустить, — заспокоював Перрі. Емілі ж не могла ставитись до цього по-філософському. Та, коли рівне дихання Ільзи переконало її, що хвороба подруги не є тяжкою, — тоді Емілі почала розкошувати. Приємно було сидіти край вогню, вслухаючись у дике виття хуртовини. Свічі кидали відблиски на обличчя Ільзи, що поринула в сон, на обличчя хлопців, що розмовляли півголосом… Ніч була романтичною, захопливою, неповторною. Одної миті, несподівано звівши очі, Емілі помітила, що Тедді дивиться на неї чудними якимись очима. Їхні погляди зустрілися на секунду, не довше, але й секунди вистачило, щоб геть вивести Емілі з рівноваги. «Що сталося?» — запитала себе, коли трохи отямилася. Відчувала хвилю невимовного блаженства, що поймала і душу її, і тіло. Тремтіла, боялася чогось. Єдиною чіткою думкою серед виру інших думок, що тиснулися їй до голови, була та, що хотіла б отак сидіти з Тедді побіля коминка щовечора, аж до скону. Не важилася поглянути на нього знову, але щаслива була тим, що він близько, майже поруч. Відчувала його парубоцьку силу, його шляхетність і чесність, уявляла собі його сині променисті очі, задивлені в її обличчя. Знала віддавна, що любить Тедді, та нинішнє почуття було геть незвичайним, осібним. І враз вона збагнула, заради кого незмінно відкидала всі хлопчачі залицяння. Сила нових почуттів була приголомшливою, майже нестерпною. Мусила цей стан перервати. Схопилася, відчинила вікно. Захотілося вийти на повітря, охолонути, звільнитися від цього незбагненного, надпотужного душевного зворушення. Вітер почав задувати в кімнату… Довелося вікно зачинити. «Невже ти кохаєш Тедді? — запитала себе в думці. — Ні, не може бути. Ні, ні!» Перрі, цілком несвідомий того, що сталося, позіхнув і простягся на підлозі. — Слухай, Тедді, тут повно соломи — чим не постіль для нас? Он у тій кімнаті ліжко стоїть. Нанесімо соломи — багато — і зладимо сяку-таку постелю для дівчат. І насниться нам щось миле, приємне — особливо Ільзі. А там-он лежать шкури тварин — накриємось хутром і якось переночуємо. — Та я вже наяву почав снити, — відказав Тедді з незвичайною веселістю в голосі. — Про що? Про славу, про всілякі пригоди на морі й на суходолі, про хащі непролазні… Можу продавати сновиди та мрії — стільки маю цього добра в запасі. Що дасте мені за один сон? Емілі поглянула на нього і забула про все: туга за «книгою Джиммі» її охопила. Вмить-бо осяяв її задум новели під назвою «Продавець снів». Цілу ніч вона думала тільки про це. Хлопці розляглися на соломі. Емілі постановила залишити Ільзу на канапі, де тій було доволі зручно, а сама лягла на ліжко в малій кімнаті. Однак не заснула: сон її не брав. Забула про своє кохання до Тедді, забула про все на світі, наснажена новим задумом, новою ідеєю. Образи сновигали їй перед очима, ставали дедалі повнокровнішими, живішими — то сміялися, то розмовляли, були то щасливими, то стражденними; вона просто бачила їх на тлі завірюхи, що шаленіла за вікнами. Щоки її палали, серце гупало, наче молот, радість аж прискала з неї — радість творча, незалежна від справ буденних, земних. Ільза упилася горілкою Малкольма Шоу, Емілі ж упивалася вином безсмертя.

Розділ 21
Густіша, ніж вода


Емілі не спала аж до світанку. Хуртовина вляглася, краєвид за вікном простелився суцільно білим і непорушним, осяяний першим промінням сонця на сході й останніми променями місяця, що заходив. Емілі нарешті задрімала, задоволена тим, що новела над ранок її відпустила. Тепер залишалося тільки одне: занотувати те, що виснувала зі своєї уяви. Не знатиме спокою, допоки всього не запише — чорним по білому. Втім, зараз свою ідею остаточно не втілюватиме — хіба що за декілька років. Мусить зачекати, аби час і досвід перетворили її перо на знаряддя, спроможне відтворювати словом найсміливіші задуми — відтворювати так, щоб це було гідним того чистого джерела, з якого задуми постають. Розбудила її Ільза. Вона сиділа побіля її ліжка, трохи блідіша, як зазвичай, але з грайливою посмішкою на вустах. — Ну що, Емілі, — я вже переспала своє нездужання. Зі шлунком усе гаразд. Горілка справді допомогла, хоч думаю, що ліки є гіршими, ніж сама хвороба. Ти, певне, дивуєшся, чому я не озивалася до тебе вночі. — Я гадала, ти була занадто п’яна, щоб могти розмовляти, — простодушно пояснила Емілі. Ільза весело зареготала. — Була занадто п’яна, щоб не розмовляти! Коли лягла на канапу, то відчула потребу говорити. Потребу молоти всілякі дурниці, переказувати все, що будь-коли приходило мені до голови. Однак розуміла, що не повинна верзти всю ту глупоту, відчувала, що, як почну базікати, то вже ніхто мене не зупинить. Боялася виставити себе в негарному світлі, ще й у присутності Перрі. Як бачиш, я вже здатна владати собою. — Чого я не розумію, — сказала Емілі, — то це такої сильної дії такої малої кількості горілки. — Таж моя мати походила з роду Мітчелів! А відомо, що Мітчели без фатальних наслідків не можуть випити навіть ложечки оковитої. Таку-от маємо родову ваду! А тепер, сонце моє, вставай. Хлопці-он розпалили вогонь, Перрі запевняє, що перший сніданок буде просто відмінним. Не знаю, як ти, а я голодна, мов той вовк. Емілі підвелася й рушила до комірки — понишпорити, чи не знайдеться там ще якого провіанту. Але зробила зовсім інше відкриття: в куті стосом лежали старі книжки, що, ймовірно, належали ще Джонові та Альмірі Шоу. Емілі з цікавістю взялася їх переглядати, аж раптом з одної книжки випала пожовкла сторінка. Емілі піднесла її… і серце дівчини закалатало. «Легенда»! Поезія, що за неї Евеліна Блейк дістала нагороду як переможець конкурсу. Поезія, вміщена у книжці, видрукуваній кількадесят років тому. Евеліна лише скоротила її на дві строфи — саме ті, що були найкращими. «Для Евеліни це характеристично, — з презирством подумала Емілі. — Вона-бо не має жодного літературного смаку». Поклала книжку на місце, але сторінку засунула до кишені; сніданок вона їла, вже думаючи про інше. Тим часом на поближньому шосе з’явилися люди, що відгортали снігові замети. Перрі й Тедді знайшли у повітці лопату й за короткий час проклали дорогу від домівки до шосе. Нарешті добулися дому, їдучи поволі, зате без перешкод. А в Місячному Серпі не знаходили собі місця. Тітка Елізабет «заднім числом» перелякалася, почувши про ночівлю в оселі Старого Джона. — Могли замерзнути на смерть! — суворо сказала вона. — Не мали вибору, — ствердила Емілі. — Надворі ми точно замерзли б. І вже. Якщо все скінчилося добре, то що тут ще обговорювати? Так заведено було в Місячному Серпі. Одна з Мурреївських традицій! У Шрусбері панували інші звичаї та уявлення. І це проявилося кількома днями пізніше. Ільза розповіла у школі про ту пригоду, що їх спіткала, в подробицях описала свій стан після випитої горілки — описала з гумором і дотепністю, — її оповідь раз у раз переривалася гучними вибухами сміху. Того вечора Емілі зателефонувала до Евеліни Блейк — для останньої цілком несподівано. Домовилися про зустріч. Прийшовши до Евеліни, Емілі застала її в надзвичайно гарному настрої. — Люба моя, ти не могла би переконати Ільзу не розповідати тієї історії? — Якої історії? — Ну, про те, як вона упилася минулої п’ятниці — тієї ночі, яку ви провели з двома хлопцями у занедбаному домі в Гусячому Ставі, — з їдкою іронією пояснила Евеліна. Емілі спаленіла. У тоні Евеліни було щось таке, що з невинного випадку робило поважний переступ. Чи, може, Евеліна свідомо намагається її уразити? — Не розумію, чого це Ільза мала би мовчати про ту пригоду, — холодно відказала Емілі. — Історія потішна і захоплива. — Але ж підуть поголоси, — солодко заперечила Евеліна. — Те, що трапилося, може мати несприятливі для вас наслідки. Певна річ, ви нічим тоді не могли зарадити… Однак Ільза тільки погіршує справу. Яка ж бо вона нескромна! Невже ти не маєш на неї впливу, Емілі? — Не по те я сюди прийшла, щоб це обговорювати, — відрізала Емілі. — Хочу дещо тобі показати. Оце я знайшла в домівці Старого Джона. І простягнула їй аркуш паперу — той самий! — не випускаючи його з руки. Евеліна придивилася, й обличчя її стало пурпуровим. Інстинктивно простягнула руку по аркуш, та Емілі мерщій сховала його за спину. Їхні очі зустрілися. Ту мить Емілі зрозуміла, що війна між ними буде запеклою. Чекала, поки Евеліна оговтається. — І що наміряєшся з тим робити? — нарешті озвалася панна Блейк. — Ще не вирішила. — Напевно, хочеш показати це панові Гарді й скомпрометувати мене перед усією школою? — Гадаєш, ти на це не заслужила? — Я мусила здобути ту нагороду, бо тато обіцяв мені подорож до Ванкувера — влітку наступного року, — якщо здобуду перемогу, — вистогнала Евеліна. — Я так мріяла про це… О, не виказуй мене, Емілі! Тато буде страшенно обурений. Я віддам тобі свою нагороду, зроблю все, що захочеш. Тут Евеліна зарюмсала, вигляд її був жалюгідний. (Так і відзначила подумки Емілі.) — Не потрібна мені твоя нагорода, — промовила зверхньо. — Ти повинна зробити дещо інше. Мусиш признатися тітці Рут, що саме ти намалювала мені вуса у день іспиту з англійської — саме ти, а не Ільза. Евеліна плакала й витирала сльози. — То був тільки жарт, — виправдовувалася вона. — Але брехня твоя вже не була жартом! — Яка ж ти безжальна! — схлипувала Евеліна. — Кажу тобі: то був жарт, не більше. Я думала — прокинувшись, ти поглянеш у люстро. І я не знала, що твоя тітка візьме це так близько до серця. Звісно, я скажу їй, якщо… якщо… — Напишеш своє визнання й підпишеш його. Просто зараз, — веліла Емілі. Евеліна скорилася: написала те, чого жадала від неї Емілі, й засвідчила своїм підписом. — А тепер віддай мені аркуш, — простягнула руку по жовтий від часу папір. — О ні, це тим часом залишиться у мене. — І хто ж дасть мені поруку, що ти не пустиш його в діло? — Слово дочки Стара, — гордовито запевнила Емілі. Від Евеліни вона вийшла усміхненою. Нарешті здобула перемогу в затяжному двобої. Тепер вона очистить Ільзу в очах тітки Рут. Тітці Рут, як завжди, кортіло довідатись, яким чином, звідки й для чого… Але, наразившись на мовчання Емілі, вона скорилася долі, тим паче що Аллан Барнлі затаїв сильну образу по тому, як двері її господи перед Ільзою зачинилися. — Добре. Я ж бо казала тобі, що Ільза матиме право знову сюди приходити, щойно ти доведеш її непричетність до тієї справи. Довела! Я жінка справедлива і вмію дотримувати слова, — закінчила тітка Рут, яка, ймовірно, була найменш справедливою поміж усіх своїх сучасниць. Однак реванш Евеліни не змусив довго на себе чекати. Незабаром ціле Шрусбері аж вирувало з обурення від учинку Емілі та Ільзи, які в компанії двох парубків улаштували нічну пиятику, нібито криючись від сніговиці. На іменинах Джоанни Томпсон до Емілі поставилися так, що зі сльозами приниження вона мусила повернутися додому. Ільза була розлючена. — Аби ж я, принаймні, добряче напилася, — казала вона, — а то випила замало, щоб бути щасливою, й цілком досить, щоб геть отупіти. Є хвилини, Емілі, коли б я хотіла бути котом, тільки б оті літні поважні пані зі Шрусбері були мишами. Але цур їм! Не обходять вони мене. Незабаром стихне і ця поголоска. Врешті-решт, ми будемо боротися. — Як боротися з вигадками? — з гіркотою запитала Емілі. Ільза не надто переймалася тією справою, Емілі ж була в розпачі. Мурреївська пиха страждала! У якомусь ницому пасквілі було описано їхню пригоду — втім, без називання імен. Емілі вмирала від сорому. Натяки були такими підлими, такими брудними й ганебними! Так осквернити чари тієї розкішної, вельми поетичної ночі в оселі Старого Джона! А вона ж гадала, що це стане одним із найкращих, на всі часи, її спогадів. І зненацька такий удар! Тедді й Перрі були обурені вкрай і все погрожували когось забити. Але кого? Емілі цілком слушно зауважила їм, мовляв, що б не вчинили — тільки погіршать становище. Ота наклепницька статейка збурила суспільну думку добропорядного міста Шрусбері. Емілі не запросили до Флоренс Блек на вечір танців, що мав стати найяскравішою подією молодіжного життя упродовж зими. Жінки здебільшого не відповідали на її уклін, коли зустрічали її на вулиці. Або виявляли до неї холодну чемність, яка спонукала триматися на відстані. Молодики почали ставитись до неї зверхньо і запанібрата водночас. Один, незнайомий, котрогось вечора побіля пошти дозволив собі заговорити з нею. Емілі рвучко обернулася й зміряла його очима. Не перестала бути онукою Арчібальда Муррея! За хвилину молодик був далі від пошти, ніж нормальним кроком пройшов би за чверть години. Повік не забуде, як уміють дивитися очі Емілії Берд Стар, коли вона розгнівана. Та навіть Мурреївський погляд не міг приборкати розв’язаних язиків. Усі охоче повірили огидним пліткам, що розпускалися про невинне товариство чотирьох друзів. Донесли їй, мовляв, панна Персі, господиня книгарні, прилюдно заявила: «Ніколи не любила усміху тієї Емілії Стар». Емілі здавалося, що, подібно до нещасного короля Генріха, не усміхатиметься вже ніколи. Люди пригадували собі, що Ненсі Пріст до сімнадцяти років теж була несамовитою, а хіба ж пані Даттон, до того як вийшла заміж, не стала героїнею гучного скандалу? «Ви ж розумієте, яблучко від яблуньки недалеко падає» — і т. д. А мати її втекла з отчого дому — хіба ні? А мати Ільзи? Так, її смерть — у криниці старого Лі — була трагічною випадковістю, але хто зна, що б вона утнула, якби не загинула? А ще оте купання голяка, без купальних костюмів! Кінець кінцем, у порядних дівчат не буває таких литок, як у Емілі. Не буває, і край! Навіть скромний Ендрю перестав заходити п’ятницями на вечірнє чаювання. Емілі вважала його за нудного дурника й відчувала нехіть уже напередодні такого чаювання, але добровільне зречення небажаного залицяльника боляче її уразило, тим паче що причини цього були гранично ясними. Емілі, думаючи про те, аж руки заламувала. Дійшло до неї, нібито пан Гарді висловив думку, що вона, Емілія Стар, після такого «скандалу» має покинути президію старших класів, оголосивши відповідну заяву. Емілі відкинула голову назад. Оголосити про вихід з президії? Визнати провину, якої вона не вчиняла? Нізащо! — Емілі, не бери до серця! — втішала подругу Ільза. — Що тобі до того, що кілька столітніх розвалюх вернуть від тебе носа? Нехай пекельні сили мають їх у своїй обладі! Щонайбільше за місяць вони вже поганитимуть когось іншого, і справу буде закрито. — Ніколи цього не забуду! — спересердя вигукнула Емілі. — До смерті пам’ятатиму всі приниження, що їх зазнала цими днями. Ільзо, пані Толлівер написала мені, щоб я відмовилася від мого столика на доброчинному базарі святого Джона. — Еміліє Стар, що ти кажеш — це просто неможливо! — Ще й як можливо — це щира правда! Як на те, і привід знайшовся: мовляв, приїжджає її кузина з Нью-Йорка, тож мусить надати їй столик, а вже для мене вільного столика немає. Крім того, тепер мене величають «Дорога панно Стар» (зверни увагу!), тоді як досі до мене писали: «Моя люба Емілі!» Всі знатимуть, чому я не беру участі в базарі. А я ж мало не на колінах благала тітку Рут дозволити мені взяти в ньому участь. І вона врешті-решт дозволила… — А що каже на те все тітка Рут? — Це, власне, найгірше, Ільзо, що тепер тітка довідається про все. Досі вона про нашу пригоду не чула, однак тепер уся справа неминуче вийде наяв. Я не витримаю її дурних зауваг, її брутальної лайки, Ільзо! Я вже нині змучена і розпачена до краю! — Які жалюгідні, злостиві мізки у жителів цього містечка! — вигукнула Ільза. А втім, вона не надто переймалася. Емілі ж не справляло полегкості вигадування гострих епітетів і застосування їх до своїх недоброзичливців. Була вона пригнічена — не писала вже ні новел, ні поезій, не вела й щоденника. «Промінчик» перестав її навідувати — може, навіть назавжди, як думала Емілі. Життя уявлялося їй сірим, невдячним, невимовно смутним. Краси не стало у цьому світі — зникла! — навіть місячні ночі у Місячному Серпі не в силі були повернути її. Удома ж не здогадувалися про зажуру Емілі. Однак і це її мучило: незабаром дізнаються! Й будуть прикро вражені, що Мурреївна, хай безневинно, стала героїнею судів-пересудів, лихого язичення. А як вони оцінять поведінку Ільзи, що впилася горілкою Малкольма Шоу? Емілі від’їжджала до Шрусбері мало не з відчуттям полегші. У кожному погляді, кожному слові, зверненому до неї в школі, ловила вона або насміх, або зневагу. Тільки Евеліна Блейк удавала з себе чуйну подругу і навіть захисницю. І це справляло Емілі чималу прикрість. Емілі не знала, скільки в тому було злостивості, а скільки страху, але твердо знала, що це не має нічого спільного зі щирістю, — облуда завжди була їй огидною. Евеліна всіх запевняла, начебто не вірить у чутки, що поширюються про «бідолашну Емілі». Тітка Рут упродовж кількох тижнів була приречена на самотність через загострення ішіасу. Страждала сильно — так, що приятельки, які вряди-годи її провідували, не наважувалися доносити до її вух ті прикрі поголоси про її небогу, що невпинно кружляли містом. Зрештою, ішіас відступив, і це дозволило їй подумати про поточні справи. Передусім вона згадала, що Емілі останніми тижнями мало й неохоче їсть, що вона дуже бліда й очі її обведені червонястими колами. «Вона що — не висипляється?» Й тітка Рут постановила з’ясувати, у чому річ. Таємна журба в її господі була неприпустимою! — Емілі, я хочу знати, що з тобою діється, — сказала вона в суботу по обіді, коли Емілі, геть бліда й неуважна, вставала з-за столу, майже нічого не ївши. Дівчина трохи зашарілася. Надійшла хвилина, якої вона боялася. Треба все розповісти тітці Рут. Але відваги їй бракувало… Знала заздалегідь, що викличе обурення тим епізодом у домівці Старого Джона — неминуче! На думку про закиди, що їх почує нині, Емілі брала млість. Не могла розтулити губи — не могла, і край. І враз вона зчепила зуби. Мусить перейти крізь нове пекло — нічого не вдієш! — Нічого такого, тітко Рут, — відказала Емілі. — Просто вчинила одну річ, яку люди хибно витлумачили. Тітка Рут скривилася, одначе вислухала оповідь Емілі, жодним словом її не перериваючи. Емілі намагалася розповідати якнайстисліше. Перед лицем тітки Рут — прокурора, судді й виконавця вироків в одній особі — вона почувалася, неначе підсудний на лаві провинників. Коли скінчила — застигла в мовчанці, очікуючи на терпкі коментарі з боку тітки. — І що тут кому не до вподоби? — запитала тітка Рут. Емілі розгубилася, почувши геть несподіване запитання. — Я гадаю… гадаю, що вони… говорять… жахливі речі, — вистогнала вона. — Знаєш, тітко Рут… ніхто не замислюється над тим, що таке сніговиця… буран. А крім того, кожен тлумачить цю історію по-своєму, кожен щось додає і перекручує… І врешті-решт розноситься плітка, начебто ми всі там перепилися. — Що мене дратує, — сказала тітка Рут, — то це паплюження тебе чи не всім Шрусбері. Але чому, на Бога, ви не залишили тієї історії в секреті? — Це означало б удатися до хитрощів, — дала відкоша Емілі, в якій прокинувся давній демон. — До хитрощів? Це означало б виявити розважність! — просичала тітка Рут. — Не маю сумніву: то саме Ільза не змогла втримати язика на припоні. Скільки разів я повторювала тобі, Емілі, — нерозумний друг є стократ небезпечнішим за ворога. Але чому ти так переживаєш? Твоє сумління є чистим. Незабаром плітка помре, як рано чи пізно помирають усі плітки. — Пан Гарді, я чула, заявив, що я повинна оголосити про свій вихід з президії старших класів. — Джим Гарді?! Та його батько наймитував колись у господарстві мого діда! — промовила тітка Рут з невимовною погордою в голосі. — То він гадає, ніби моя небога може поводитись непристойно? Емілі була приголомшена. Невже це не сон? І ця гордовита, розумна жінка є справді тіткою Рут? Неймовірно! Емілі вкотре стикнулася з суперечливістю людської натури. Ту мить вона усвідомила, що можемо з кимось боротися, ганити когось, ба навіть ненавидіти, однак без наслідків це не минає — багатолітні стосунки неминуче призводять до утворення міцного душевного зв’язку між тобою і твоїм, так би мовити, супротивником. Поза тим, кров є завжди густішою, ніж вода. Коли чужі нападають на наших кровних, озивається голос крові. Тітка Рут володіла принаймні одною чеснотою Мурреїв — почуттям родинної солідарності. — Щодо Джима Гарді не турбуйся, — заспокоїла небогу тітка Рут. — З ним я дам собі раду. Я навчу людей не гострити своїх язиків на Мурреях! — А пані Толлівер наполягає, щоб я відступила мій столик на доброчинному базарі її кузині, — мовила Емілі. — Я завжди знала, що Поллі Толлівер — нікчемна дурненька вискочка, — відказала тітка Рут. — Нічого нового тут для мене немає. У день, коли Ернест Толлівер одружився зі своєю стенографісткою, Земля перестала обертатися круг Сонця! Десять років та дівчина була жалюгідним босоногим створінням, що крадькома пересувалося бічними вулицями Шарлоттетауна. Навіть коти її цуралися… А тепер вона корчить із себе королеву! Нічого: нині я поставлю її на місце. Ще пару тижнів тому вона була щаслива, що матиме за столиком на базарі молоду Мурреївну. Це ж означало для неї піднятися на новий щабель суспільної драбини. Поллі Толлівер! Подумати тільки! І що це діється на Божому світі?! Тітка Рут вийшла з їдальні, залишивши Емілі приголомшеною, спантеличеною, отетерілою. Незабаром тітка повернулася в новій хутряній шубі, в найкращій шовковій сукні й найкращому капелюшку. Відтак попрямувала до особняка подружжя Толліверів. Провела там не менш, як півгодини. Тітка Рут була дебелою, огрядною жінкою й виглядала у своїй новій шубі та парадній сукні страх як немодно, зовсім по-старосвітському. Пані ж Толлівер у паризькій сукні, з майстерно закучерявленим волоссям, з лорнетом у випещених пальцях — була живим уособленням сучасної моди й елегантності. Але перемога однаково схилилася на бік тітки Рут. Ніхто не знає, яка розмова точилася тоді між двома жінками. Однак по тому, як пані Даттон покинула її оселю, пані Толлівер повалилася на ліжко, ридаючи від образи й приниження, немилосердно мнучи паризьку сукню й несамовито шарпаючи прегарно викладене волосся. Тітка ж Рут переможно несла у своїй муфті запрошення для «любої Емілі» неодмінно взяти участь у базарі, адже кузина з Нью-Йорка не виправдала сподівань, повідомивши, мовляв, до Шрусбері приїхати не зможе. Дім доктора Гарді був наступним етапом короткої мандрівки тітки Рут, і знов пані Даттон здобула цілковиту перемогу. Покоївка пана Гарді чула на власні вуха, як тітка Рут промовила до керівника Вищої школи: — Я завжди знала: ти дурень, Джиме Гарді, але, на Бога, перестань бути дурнем бодай на кілька хвилин! Ні, це неймовірно. Покоївка вигадує, просто бреше… — Ну, Емілі, твоїм неприємностям покладено край, — оголосила тітка Рут, повернувшись додому. — Поллі та Джим почули все, що їм належало почути. Отож, коли всі побачать тебе на доброчинному базарі, — зметикують одразу, звідки дме вітер і дадуть тобі спокій. А при нагоді я вичитаю ще кільком особам! Що ж це діється, як подумати: пристойні дівчата, порядні хлопці не можуть уникнути загибелі від морозу, не наражаючись на обмову! Але ти, Емілі, вже тим не переймайся. І пам’ятай: за тобою завжди стоїть твоя родина. Як тітка спустилася донизу, Емілі підійшла до люстра й посміхнулася до Емілі-у-Свічаді — посміхнулася сердечно й водночас по-змовницьки. — І де ж бо я заподіла ту книгу «від Джиммі», в якій змалювала словесний портретик тітки Рут? Мушу додати до нього кілька нових штрихів — конче!
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка