Лісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983



Сторінка7/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Обережно, самими пучками торкається цієї медалі, і зда­ється — гаряча вона, так і пашить від неї... Скільки сонця, скільки тепла було в залі, коли її вручали... Це ж уперше Державну премію республіки отримала працівниця сільсь­кого господарства...

Як плине час... В сімдесят четвертому році стала вона лауреатом. Здається, це було так недавно...

Тихесенько, щоб не розбудити всіх, будить сина — хай устає, хай ще хоч погортає конспекти, залік у нього...

Вийшла за ворота, роззирнулася: один вогник на всій вулиці — вогник у її вікні...
2
Один вогник на всій вулиці — вогник у її вікні.

Тихо. З дерев падають важкі краплини...

Прокидається, встає рідна Безлюдівка. І такою неприрод­ною здається в цю пору назва її: яке там безлюддя! З кож­ного подвір'я, з кожної хвіртки рушає хтось на роботу. Хто — на автобус до аеропорту (багато Вариних односель­ців працюють там), хто на якийсь харківський завод, а хто, як і Варя,— до радгоспу.

Вогні, вогні, вогні...

Вогні рідного села.

А он, попереду, не менш рідні вогні її ферми. Яка вона дорога Варі, оця велика світла споруда — сама наче по камінчику її склала...

Одчинила двері.

— Драстуйте, дівчатка!

Усі сто голів — одразу до неї. Варя іде рядами, погля­дає, чи все гаразд.

За спиною рипнули двері — ось і Олексіївна.

Олександра Олексіївна Ушко допомагає одв'язувати й прив'язувати корів під час доїння. Привіталися, погомоніли, та вже час і до роботи.

Перше ніж увімкнути тандем, Варя руками видоює ту корову, яка недавно отелилася: то дуже важливо, щоб на самому початку мале пожило на маминому молоці. Згодом, коли зміцніє, можна перевести і на те молоко, що йде від тандема.

Присіла — цеберка між колінами — дбайливо й лагідно оббирає соломинки з крутого коров'ячого боку:

— Галочко... Галочко...

Корова повертає голову, зітхає, намагається лизнути Варин лоб.

Здоїла, налила дволітровий алюмінієвий бідон, наділа на нього велику чорну гумову соску.

— Олексіївно, понеси малому гаряченького... Олексіївна хутко повернулася. Тепер можна і починати. Ожив тандем, застукотів, зачмокав. Один по одному за­повнюються станки.

Бризкають, хлюпають у сяючих трубках перші стру­мочки. Вони ширшають, і ось за мить уже трубки повні: пульсують тугі, голубуваті струмені. Іде молоко.


3
В доїльному залі тихо, прозорі труби молокопроводу вже промиті — чисті-чистісінькі, аж поблискують. Промита і вся система.

— Варю!


Озирнулася — Микола Васильович.

— Як справи, Варю? Краще братові?

Похнюпилася, мовчки похитала головою. Демидов зітхнув:

— І звідки воно береться... І чого це все на хороших людей валиться...

Помовчали. Першим заговорив директор:

— Тримайся, Варю... Хотів тут порадитися з тобою... Ну, як з членом обкому, як з депутатом, та, бачу, не до того тобі зараз...



  • Я до вас, Миколо Васильовичу, завтра зайду...

  • Завтра... Чи до розмов тобі буде й завтра? Завтра ж у тебе особливий день...

  • Особливий, це правда, — всміхнулася. І сумовито, і світло всміхнувся. — Але то й добре, що особливий. В особливий про особливе і поговоримо...

Директор пішов. Варя гарячою водою з шланга помила апарати, борти, бетонну підлогу, щіткою почала шарувати сталеві стояки огорожі станків. Терла, налягала з усіх сил, поливала, знов терла, а у серці бриніло й бриніло: «Завт­ра — особливий... особливий день...»

Так, завтра її свято. Щороку — сама для себе (мало хто про це зна) — відзначає його. Та цей рік дуже вже тяжкий. Братові все гірше й гірше, мама і не встає майже.

Нарешті все вимито.

Неквапною ходою людини, що добре, на совість потруди­лася, іде повз станки, неквапно чистим білим рушничком витирає руки.

«Руки доярки»... Згадала і мимоволі усміхнулася: це ж так називався один з нарисів про неї. Скільки вже їх чи­тала, та той чомусь запам'ятався. Як там було: «Руки до­ярки... Чисті-чисті руки доярки... Поцілуймо ті руки...»

Варя проходить з доїльного до молочного залу, все поми­то, треба тепер розливати в бідони. Вона б і почала, та двері знадвору прочинилися, на порозі двоє: молодий хло­пець явно у святковому, найкращому своєму костюмі і дів­чина в білому платті.

— Можна?

Хто це? Пам'ять у Варі добра, варто тільки поговорити з людиною — і вже запам'ятала назавжди. Ні, цих двох мо­лодят вона не знає.



  • Ви не помилилися? До кого ви!

  • До вас, Варваро Федорівно, до вас ми...

І зашарілися обидва. Особливо — хлопець.

Варя уже все зрозуміла. Дивиться на молодят — які ж вони, ну просто очей не відведеш... Як у пісні...

Нарешті дівчина трохи оговталася, несміливо підвела очі:


  • Просили батько і мати...

  • І ми просимо! — підхопив хлопець.

Варя засміялася:

  • Хороші ви мої... Не до весілля мені зараз...

У молодих — де й ділась розгубленість.

  • Та ви ж у нас!..

  • Та ми ж вас...

Дівчина виявилася особливо рішучою:

— Ні, ні, і слухати не хочемо! Без вас і за стіл не ся­демо!

Посміялися всі втрьох, провела Варя молодят і — знову за роботу. Підсунула до великого бака, що зветься танком, бідон, накрила його білим капроновим цідильником, повер­нула коліщатко крана. З чорної пластмасової трубки товс­тим пружним струменем вдарило у дзвінке дно біле-біле молоко... Ось уже й повний. Далі другий бідон, третій... п'ятий, сьомий... А влітку їх буває і шістнадцять, і двадцять...

Закінчила роботу, зібралася, вийшла на вулицю, стала, поглянула на сонечко, на сяючу голубінь, зітхнула: леле, яка краса... Який світ високий... А недавно, он у тій хаті, довелося вгамовувати п'яничку. Залив очі та ще й коми­зиться, дружину «вчити» надумав.

Сім'я... сім'ї... Скільки їх вона зміцнила, а то й просто врятувала за всі роки свого депутатства...

Прямуючи додому, зайшла до доярки, яка теж звертала­ся до неї по допомогу: донька тяжко хворіє. Розпитала, записала до блокнота, чим може допомогти. Погортала за­писник: післязавтра — до Харкова: пленум. З обкому за­йде до тресту — треба поговорити про новий молоковоз. Їхній уже зовсім старий, часто ламається. А молоко — воно довго стояти не може. Молоко — це молоко.


4
Молоко — це молоко...

Онучка Тетянка обережно, двома ручками, бере склянку і, поглядаючи на маму й татка, ковточок за ковточком п'є.

Варя дивиться, дивиться...

Яке це щастя, що на всьому величезному обширі від Уж­города до Владивостока кожна дитина у кожній родині мо­же отак, як Тетяночка, взяти у білі пухкі рученята білу і теплу склянку...

Споконвіку у казках і в піснях, у найзадушевніших роз­мовах по усіх землях, па усіх наріччях однаково свято й велично звучать слова, що означають одне — хліб.

А молоко?

Не було б його — не було б і дитинства, не було б і люд­ства. Воістину правий був поет, що закликав дякувати за молоко «від імені всіх людських немовлят».

Онучка поїла, і Варя пообідала. Сьогодні у них за сто­лом було аж шестеро, крім Варі, мами, Тетянки, сина з жінкою, посьорбала нашвидку ще й Олександра Андріївна, дружина брата Миколи.

По обіді вона й Варя зібралися до лікарні. І, звичайно ж, готуючи для Миколи передачу, перш за все налили у пляшку молока.

Вийшли, ідуть вулицею як дві сестри. Обидві засмучені, Варя особливо. Олександра ще сяк-так тримається, підба­дьорює. Мужності їй не позичати... Під час війни в Ниж­ньому Тагілі закінчила ремісниче і — в армію. Всю війну — на фронті: ремонтувала «Катюші». Двадцять сім років про­робила на заводі імені Малишева у ливарнім цеху...

Ідуть, тихо розмовляють, незчулися, як і прийшли.

Перед дверима спинилися — гарно на вулиці, ще тільки самий початок березня, а вже справжня весна...

Бач, які сосонки перед лікарнею — це ж, мабуть, із тих паросточків, що Варя виплекала тоді, ще в лісорозсаднику...

Сонечко, сліпуча голубінь, запахи відталої землі...

Ні, не віриться, що серед такої краси в такий сяючий день хтось може хворіти, мучитися, страждати.

А завтра ж свято у Варі...

Яке там свято, коли з Миколою отаке. Не стане вона завтра святкувати.
В лікарняному коридорі — тьмяне світло і запахи ліків.

В палаті теж чомусь тьмяно, обличчя у брата — немов сон­цем осяяне:

— Легше мені... Дивно — наче кімната світлішою стала... А вчора ж здавалось — темна, аж чорна...

Варя з полегкістю зітхає, їй теж починає здаватися, що у тьмавій палаті стає світліше.

Завтра все ж таки відзначить свій день — своє свято.

Все буде добре.


5
Все буде добре...

Прийшла на ферму, а там — теж наче аж світліше ста­ло: гості з Харкова... Просто проти корівника — автобус і ціла горба дітлахів — дитячий садок заводу імені Малише­ва.

Ось зайшла до корівника. «Дівчата» Варині, зачувши її голос, захвилювалися, і одна — вона стояла найближче до дітлахів — спритно (видно, це вона робила не вперте) зня­ла рогом ланцюжок і підтюпцем сама подалася до доїль­ного залу. Бігла та ще й скоса поглядала на свою господи­ню: чого ж ти стоїш, мовляв, іди, час уже...

Діти дружно засміялися.

Запрацював тандем, молокопровід виповнився перламут­ровим сяйвом...

Кожну корову, видоївши, Варя ще й перевіряє, додоює руками.

Нарешті — ось вона — остання корова. Поки Варя злива­ла молоко в бідони, дітлахи кудись зникли, вона ще навіть подумала: невже поїхали, не попрощавшись, та дуже скоро все з'ясувалося. Гості вирішили дати концерт.

В корівнику, у широкому проході вишикувалися, вихо­вателька, як заправський диригент, змахнула руками, і дзвін­кі чисті голосочки високо-високо вивели пісню.

Пісня була, мабуть, нова, принаймні Варя її ніколи не чу­ла: про ту дорогу, яку кожен обирає для себе раз у житті...

Діти співали ще і ще, декламували вірші. Чисто-чисто дзвеніли їхні голоси. А Варі раптом стало сумно.

Вона собі обрала дорогу. І обрала, і йде, нікуди не збо­чуючи, не рік, і не десять — усе життя. Але хто, хто замі­нить її?

З цими думками і підсаджувала па високі автобусні схо­динки майбутніх інженерів майбутніх ферм...

Провела гостей, забігла додому, нашвидку упоралася по хаті, па подвір'ї і знову почала збиратися — сьогодні їй ви­ступати у школі.

Не встигла й одягтися, а з вулиці уже сигналить машина — директор прислав: школа далеко, аж на Удянці. Задзвонив телефон: Емма, доярка з їхнього ж радгоспу. Так, каже, хочеться по душах поговорити... Домовилися, що поговорять увечері.

Емма... Емма Михайлівна Рибка.

Машина мчить і мчить. Варя відкинулася на спинку си­діння, думає про подругу. Почала Емма пізніше од Варі, вчилася у неї, зараз доїть сто шістдесят корів. У змаганні, бувало, випереджала, та під кінець року все одно завжди перемагала Варя. Емму Варя поважає — гарна вона і люди­на і доярка хороша...

Аж ось і школа. Попросила водія зачекати: після виступу треба не запізнитися на вечірнє доїння.

У залі — повно. Дев'яті класи, десяті... Варя вийшла до трибуни, уважно оглянула аудиторію.

Зараз вона їм розповідатиме про свій шлях, про древнє своє й почесне ремесло.

Зараз, зараз вона почне... І раптом так схотілося вийти з-за трибуни, підійти до краю сцени і просто спитати: «Хто хоче піти працювати на ферму? Хто хоче — підніміть руки...»

А що, як справді спитати?

Мало, дуже мало молоді у радгоспі...

Розповідала Варя довго, слухали її уважно, багато зада­вали питань. На всі ті питання Варя відповідала, а свого — свого гіркого, наболілого питання — так і не задала...

А ввечері, повернувшись додому після доїння, ще довго сиділа над своїми записами. Довго ще горів вогник у Вари­ному вікні. Останнім на усьому кутку він погасне.


ПІСНЯ НЕ ОСТАННЯ
Ось він і настав, день свята.

Повернулася після вранішнього доїння, скинула робочий одяг, урочисто, неквапно дістала з гардероба празникового жакета з усіма нагородами.

Аж золоті зайчики забігали по стінах... Онука аж руче­нятами сплеснула:

— Ой-ой-йой!

Син з невісткою були вже на роботі. Мати насилу-насилу підвелася, глянула — і наче сонечком освітилося її обличчя:

— Яка ти у мене гарна, доню...

Варя підійшла до календаря, неквапно зірвала листочок, сіла при вікні.

Не рік і не два — тридцять три роки тому, березневого ранку, вперше в житті збираючись на роботу в колгосп, зі­рвала календарного листочка з такою ж цифрою...



  • Варю, — це знову матуся. — Ти б хоч сьогодні побула вдома... Такий день...

  • Я ненадовго, мамо...

Встала, напнула святкову хусточку, осіннє пальтечко на­кинула:

— Я, мамо, ще з тобою побуду. Після другого доїння аж до вечора будемо удвох святкувати.

На вулиці сонячно, навіть погода святкова.

Сяє, голубіє ліс... Піти? А що? Сьогодні її свято...

Ні, спершу до Демидова. Обіцяла...

Вийшла на головну вулицю — широка вона тепер, заас­фальтована. Росте селище. Будиночки — один від одного кращий. Над кожним — телевізійна антена. У дворах — га­ражі. Заможно люди живуть...

Технікум будується, клуб на п'ятсот місць... А поки що діє старий, маленький. І школа біля нього — аж у кількох будиночках. Недовго вже так буде — у цьому році почнеться будівництво нової школи.

Вулиця Івана Підкопая, далі — Романа Левицького...

А ось і контора їхнього радгоспу.

У кабінеті директора побачила худенького жвавого діду­ся — стоїть біля столу, папери якісь подає Демидову.

Іван Володимирович Вент.

Це про нього розповідав директор школи на уроці іще тоді, до війни. Він колишній боєць Першої Кінної, один з не­багатьох комунарів, що дожили до наших днів...

Варя мимоволі замилувалася старим. Скільки це йому? Скоро вісімдесятиріччя святкуватиме, а на вигляд — років шістдесят, не більше. Сухенький, рухливий, в очах стільки доброзичливості, людяності, так і сяють ті очі...

Нарешті Демидов звільнився. Зібравши підписані папери, Іван Володимирович вийшов з кабінету.

Микола Васильович виходить з-за письмового столу, сі­дає поруч із Варею. Варя знає, про що буде розмова. В рад­госпі їхньому побудована державна зрошувальна система вартістю в шість мільйонів, самої техніки радгосп отримав на шістсот тисяч. На освоєння ж усього цього — жодної ко­пійки. А освоєння — це значить будівництво гуртожитку, лазні, майстерні...

Гуртожиток особливо потрібний, головна біда їхня — мало людей. А буде житло — будуть і люди. Про все це і йшлося в їхній розмові з директором. А ще про те, що настала пора діяти...

І ось Варя знову в лісі.

Снігу — наче і не було. Озерце — повне. Вода чиста-чис­та. Голубіша од неба...

Варя сідає на бережку, схиляється, дивиться на себе.

Ось вона яка, мати дорослого сина. Ось вона яка... В чис­тому свічаді лісового озерця і її обличчя, і нагороди...

Рідне її лісове озерце...

Варя дістає хусточку: чи то голубінь засліплює, чи запа­морочливий лісовий вітерець тому виною, та в очах тума­ниться...

Варя дивиться, дивиться... І непомітно, як це і завжди бува, напливає, починається диво. У живому трепетному дзеркалі з'являється дитяче обличчя. Бант у косі... Жовтий портфелик...

Нікому ще не відома безлюдівська школярка Варя зачудо­вано вдивляється у Варвару Федорівну, яку знає вся респуб­ліка...

Чи тільки республіка?
Ось він — величезний зал у Кремлівському Палаці... Два­дцять шостий з'їзд... Дівчинка Варя дивиться на Варвару Федорівну, на делегатку з'їзду...

Навкруг урочисті обличчя... І — тиша... Усе наче застиг­ло, усе —- в чеканні, от-от, мить, секунда і — станеться, поч­неться щось неймовірно величне і прекрасне.

І воно почалося.

Десь іздалеку, наче із вікової глибини, зринув, народив­ся перший звук «Інтернаціоналу»...

І чомусь,— сама не знала чому,— згадалося: біла, засні­жена безлюдівська вулиця — ведуть німецькі жандарми німецького комуніста Гейнца Таксвейлера. Смерть чекає на нього.

Хто заступиться?! Один він, самотній серед зграї вов­ків... Один?! Самотній?!

Вста-вай, проклятьем заклейменный,

Весь мир голодных и рабов!..

В залі співали всі.

Чуєш, сурми заграли?! –

співала Варвара Федорівна. Заграли! Та ще й як заграли! Б'ють, б'ють радянські гармати по гітлерівському рейхстагу! Загиблі воскресають, встають у лави атакуючих — Левиць­кий серед них, і Підкопай, і Таксвейлер...

І здається Варі, що тут, на з'їзді, поруч із нею — ось він, навіть плечем торкається її плеча — батько...

Він завжди з нею. А тут, на з'їзді, особливо... Про татка там, у Москві, думала і увечері, і вночі. І приснився він: ідуть у лісі удвох. В лісі так тихо... Отак, як зараз...

Варвара Федорівна слухає: шумить ліс... і в глибокому тому, співучому шумі вчувається давнє, ледь чутне:

Ой видно село,

Широке село...

Батькова пісня... Саме її, оцю пісню, востаннє почула від татка в останній рік його життя. Більше вже його голо­су не почує. Остання пісня...

Остання?!

Все Варине єство бунтує проти цього огидного слова. Пісня, як і Живий Світ,— це назавжди! Поки жива — жи­тиме у ній таткова пісня, татків голос...

Тихі, чисті хмарки плинуть над лісовим озерцем.



Тиха, заслухана в себе, дивиться Варя у вічну воду...


1 Комнезам у Безлюдівці почав свою діяльність 1920 року.

2 Ваньками у ті часи називали у Харкові візників.
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка