Лісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983



Сторінка6/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Що ж діяти? Здатися, погодитися з таким проектом — це значить витратити величезні кошти, а умов для механі­зованого роздавання кормів знов не буде. Подумали-поду­мали Варя й Микола Лаврентійович, поговорили з головою, і всі разом вирішили: треба їхати в Харків, воювати за отой метр.

...Нескінченний червоний килимок на білих мармурових сходах. Можна б і ліфтом, та Варя завжди йде пішки, на який би поверх треба — тільки пішки. Це особливий будинок... Просторий, світлий, сонячний; фасад його вихо­дить на майдан Дзержинського. Уже своїм зовнішнім ви­глядом завжди настроює на високий лад. А височенний вестибюль, високі склепіння коридорів, — зайдеш у цей бу­динок, і здається: все дрібне, каламутне, все дріб'язкове, несуттєве й зайве назавжди залишилося там, на вулиці, за порогом.

Дивне, щось з дитинства знайоме завжди бентежить Ва­рю, коли йде коридорами обкому, заходить до кабінетів. Що це за почуття? З яким іншим схоже? І чому воно знане змалечку!

Подумала про все це і головою похитала: і приходить же отаке на думку! Тут треба все добре обміркувати, поговорити так, щоб помогли, щоб дозволили збільшити корівник на отой клятий метр, про діло треба їй думати, а вона — про дитинство, про почуття...

З цими думками Варя неспішно роздягається, здає у гардероб пальто і ще раз перевіряє у своїй теці: чи па­пери всі на місці. Наче все взяла. Головне — ось він, план її майбутньої ферми. Оце креслення зараз — найголовні­ше.

Піднімається сходами — і тривога на серці, і радість. І знов оте дивне відчуття: радість оцю — саме оцю — знала і змалку. Що це значить — адже змалку вона тут не була ні разу...

Все, що було далі, Варя не раз потім згадувала. Дивно: нічого ж наче особливого не сталося, не вперше їй розмов­ляти із секретарем обкому. Та й розмова ж наче суто ді­лова, і все ж таки було в їхній бесіді щось таке, що запа­м'яталося. Немов душа торкнулася душі.

Секретар — немолодий уже чоловік з уважними, дуже втомленими очима — спершу детально розпитав про кол­госп, про ферму, про Варину роботу. Вислухав нарікання на проект і, відсунувши набік всі папери, попросив пока­зати креслення. Варя подала.

Довго роздивлявся, думав, знов розпитував, уточнював окремі деталі, потім узяв червоного олівця і написав збоку: «Прошу збільшити на один метр». Підписався, поставив дату.

Подав Варі креслення, подивився їй в очі і раптом теп­ло і трохи сумно усміхнувся:

— Важко?


Варя тільки мовчки кивнула.

— І мені важко... — відкинувся на спинку крісла, замис­лився.

А потім устав — встала і Варя — вийшов з-за столу, рі­шуче простягнув руку:

— Бувай. А що важко, то — нічого. Подужаємо. Поду­жаємо? Еге ж?

Варя хотіла сказати так багато, стільки у неї було такого, що оце б зараз — саме зараз! — мудрій оцій і дуже добрій людині взяти б і як у дитинстві розповісти все-все, до остан­нього слова... Але ж — он скільки там у приймальні чекають, і очі... Очі у секретаря такі стомлені... І Варя знову тільки кивнула.


  • От бачиш, і ти так думаєш... Обов'язково подужаємо! Адже ми з тобою хто? Я виріс у цеху. А твоя ферма теж буде, як цех. Ми з тобою — робітничий клас. А робітничий клас, що б там не було, все одно завжди перемагав...

Сходинки, сходинки... Світлий червоний килим...

Світла тиша вестибюля...

Варя вдягається, виходить на вулицю — тепер уже ніщо не заважає їй усією душею, всіма тривогами і скорботами погрітися в отому сіянні, що ніби засвічується в ній у цьому будинку.

Що ж це за почуття? Щось воно їй нагадує... Щось дав­нє-давнє, перше-найперше...

Йде задумана, заслухана в себе...

І раптом аж спиняється вражена: ну звичайно ж! Ну точно ж! От звідки оце сіяння... Точнісінько таке світло, таке щасливе і тривожне тепло виповнювало усю душу, всю істоту, коли вона, Варя, зовсім іще маленькою розмовля­ла з батьком...
3
Підійшла до книжкової полиці — ось вони, три сині то­мики, стенографічний звіт партійного з'їзду. Вчора в Хар­кові купила, а ще й не роздивилася як слід. Взяти б от зараз і почати з першої сторінки першого тому... Глянула на годинник — ні, хоч і рано ще йти, але такі книжки тре­ба читати особливо — повільно, вдумуючись у кожне слово, і, головне, тільки тоді, коли весь ти, уся твоя увага настро­єні тільки на цю книжку. А у Варі сьогодні... Аж дух за­биває, як подумає, що її сьогодні чекає...

Вперше в їхньому колгоспі, вперше в районі, вперше в об­ласті одна доярка доїтиме сто корів, і доярка оця — во­на, Варвара Федорівна Савельєва...

Шерехатою, розтрісканою долонькою погладила сині па­літурки. Ну, нічого,— заспокоїла себе,— сьогодні ж увечері прийде, впорається, ляже — всі вже заснуть, а вона чита­тиме і читатиме. Не просто читатиме — згадуватиме все, що бачила, чула, все, що усім серцем увібрала там, у Моск­ві, на партійному з'їзді.

Взяла годинника, завела. Заводячи, подивилася на свої руки: цікаво, хто ж це їй недавно сказав, що такі пальці, як у неї, у доярок не бувають, надто, мовляв, тонкі та довгі, піаністка і квит.

А... То у Чугуєві... Побувала вона там на фермах, поди­вилася, потім виступала, а хтось із залу й сказонув.

Варі смішно: що це вони, змовилися, чи що? В Чугуєві — піаністкою назвали, а торік кореспондент порівняв з бале­риною: ви, каже, стрункі і вродливі, як артистка балету. Щось у вас, каже, таке... Зовсім не селянське...

А от оце вже і не смішно. Бач, «не селянське»... Що він знає про сучасне село?

Поставила годинника на стіл, почала вдягатися.

На вулиці тихо і темно — перед світанком завжди наче темнішає. І зорі стають яскравішими. Півні кричать... От-от сіріти почне.

«Балерина», «піаністка»... Так, Варя любить і балет, і му­зику, і живопис, і гарну книжку. Все це — прекрасно. Але прекрасне не тільки в мистецтві.

Ось вона, її красуня, її ферма. Мов той палац. Висока, довга, з віконець світло так і б'є. Гарно! Дивилася б отак і дивилася.

Стривай, а хто ж це там біля воріт так рано? Невже го­лова?

Микола Данилович теж помітив її, пішов назустріч:


  • Здорова була, імениннице! Із святом тебе! Аж розсердилася:

  • Чи не рано починаємо святкувати?

Поручкалися. Голова уважно поглянув:

— Ну ти — того... Ти дуже не переживай. Усе буде га­разд.

Постояли, мовчки оглядаючи будівлю. Не змовляючись, ступили на стежку, що бігла навкруг корівника.

— Розумієш, Варю, — нарешті озвався Юшков, — свято там чи не свято, тобі видніше. Та одне — зрозумій: не часто у житті людини бувають такі дні, як оце зараз у тебе. Був і у мене такий день...

Знову помовчали.

— На війні? — тихо запитала Варя. І ще тихіше попроси­ла: — Розкажіть...

Вони йшли повільно, дуже повільно. І повільно, тихо, мало не пошепки оповідав Микола Данилович.

Було це на Дніпрі, на Букринському плацдармі... Що бу­ло? А день був такий, все на грані: або—або.

Він — заряджаючий на батареї. І йому наказали: «Кар­теччю. Ставити на нуль». А «на нуль» — це значить: виле­тить снаряд із ствола, пролетить метрів двадцять і розри­вається...

Чому так наказали? А тому, що від нашої позиції до во­рожої якраз і було метрів двадцять п'ять.

Ну вже й день був... Усе вони витримали, все змогли... Відстояли плацдарм. Хто вижив, хто впав — нікого не за­були потім. Йому, сержанту, — медаль «За відвагу», коман­дирові — посмертно — зірку Героя...

Де тільки не проходили з боями, з яких тільки річок не черпали воду...

І ще один день запам'ятався. Сержант Юшков — такий собі звичайний хлопчина з Бабаїв, що під Харковом, — пі­дійшов до гітлерівського рейхстагу, підняв з землі гарячий іще осколок і на чорному обпаленому камені навіки викар­бував: «Хай живе Перемога!»

Отака була, Варю, наша перемога. Нелегка, дуже не­легка... А тепер, бач, колгосп «Перемога»... А що? Все пра­вильно! Перемогли на фронті, переможемо й тут! Запам'я­тай оцей рік. Дивись, на даху викладено шифером: «1 9 6 2». Запам'ятай... Цей рік — твій рік...


Світало. Сонце вставало величезне й червоне — урочисте і тривожне... Майже одночасно приїхали секретар парторга­нізації, зоотехнік, районний ветеринар. Юшкова одразу ж кудись покликали, і Варя — укотре? — пішла подивитися, чи усе готове в доїльному залі.

Так, це був і справді зал...

Високий. Угорі, на стелі, — лампи денного світла. Трохи нижче — прозорі, сяючі трубки: по них, саме по них стру­менітиме молоко. Ще нижче двома строгими рядами — пра­воруч і ліворуч — станки для корів. Між рядами — бетоно­вана траншея. Обабіч її на дерев'яних бортах — апарати. Пульсатори, доїльні стакани, шланги, шланги...

Усе оце, вся установка, — оце і є той «Тандем», що про нього стільки вже чула.

Пройшла траншею, піднялася бетонованими східцями, спинилася: цех... Справжній цех... Цех і квит!

Цех? Але ж хіба цех, то тільки машини? Є такий вислів «організація праці»... Так от, як у її, у Вариному, цеху із тією організацією? Непросто все це, дуже і дуже непросто...



  • Ну що, будемо починати? — це знову Юшков.

  • Будемо. Я готова. І почали.

Почали з того, що Микола Данилович узяв звичайну, як він сам висловився, «архаїчну» мотузку, налигав Горобину (таке прізвисько мала дебела чорно-ряба корова) і обереж­ненько, лагідно умовляючи, повів-потягнув її до дверей до­їльного залу. Горобина опиналася, намагалася брикнути, та потім наче прислухалася до умовлянь, піддалася, обе­режно зайшла до станка, недовірливо понюхала комбікорм, що його Варя щедро — мало не повну цеберку — сипнула до кормушки.

— Лапочко, лапочко... Ну чого ти...— ласкаво примовля­ла, масажуючи вим'я.

Горобина повернула голову, напружилася вся і раптом ратицею вдарила Варю по руці.

Аж зігнулась од болю, аж сльози виступили. А втім, не від самого болю — іще і від жалощів: ну як можна спокійно дивитися в оці просто-таки божевільні від жаху Горобини­ні очі...

— Ну чого ти... Чого дзигаєшся? Злякалась? Дурненька ти моя.

А Горобина таки і справді не на жарт злякалася. Вуха нашорошені, вслухається в пульсуючий чмокіт і стукіт — шум працюючого тандему, тремтить вся... І раптом — як кинеться, як стрибне! Мить — і вона уже в траншеї. Як Ва­ря встигла відскочити, і сама досі не розуміє.

Ледве витягли пошкрябану, смертельно перелякану Го­робину, як інша, Берізка, знов так боляче вдарила по руці, що Варя аж застогнала. Рука одразу потемніла, спухла.

Корови ревли, опиралися, а коли їх затягли-таки до станків, брикалися, не давались доїтися. Уже у Варі не руки — суцільні синці, уже й серце розболілося, та все ж таки видоїла всі сто.

Подруги дивувалися: як це вона, з такими руками? А Ва­ря була така стомлена, що уже і дивуватися не мала сили. Прийшла додому, сіла за стіл, а ложку і не вдержить. По­клала — яка вже там їжа, пора спати. Спати, спати і спати.

Спати?


Все ж таки не втрималася, знову підійшла до книжкової полиці і спухлими, тяжко знівеченими пальцями обережно, лагідно торкнулася синіх обкладинок...
Наступного дня було ще важче. Руки — пальці — суціль­ні болячки. А по тих синцях — нові і нові удари.

Боляче було Варі, дуже боляче і все ж таки незрівнянно сильніше од рук боліло серце. Тяжко вболівала: а що, як не подужає, а що, як не справиться. Боляче було про це навіть думати. І все ж таки був іще біль третій, нестерпно було дивитися, як бояться, як тремтять корови і як від жаху того меркне, тьмянішає у прекрасних коров'ячих очах рідне з дитинства Живе Сяйво...

Ні, Варя не просто розуміла необхідність машинізації сільської праці, — машини оці були їй любі не менше аніж Живий Світ. І — більше: Варя усвідомлювала, що машини на селі — це і є той, омріяний татком, час, коли всі сільські трудівники стануть робітниками...

Так, все це — буде. Все це обов'язково збудеться.

А поки що Варі просто нема вже сили.

Після вранішнього доїння вийшла з корівника, стала, зі­перлася на одвірок. Підійшов голова, а вона й не почула. Взяв її під руку, кілька кроків пройшли мовчки, а потім і каже:

— Я все, Варю, розумію. Сам такий затятий. Але ж усьо­му є межа. Завтра паняй на Харків, полежиш у лікарні, підлікуєшся, відпочинеш...

Аж руку вирвала:



  • Та як ви можете?!

  • Ну що ж... — знову поглянув на неї, розвів руками.

Голова пішов, а Варя ніяк заспокоїтись не може. Іде до­дому, а думки — про одне: легко йому говорити! Та поки Варя лежатиме у лікарні, корови відвикнуть від тандема і все доведеться починати спочатку.

Спочатку... А чи є у неї уже цей початок?

Так, це правда, вона перша взяла групу в сто корів. Вона вже їх доїть. Але — як... План у неї триста тонн. Чи змо­же вона його виконати? А що, як не зможе?

Ось її подвір'я, її хвіртка. Взялася за клямку і стоїть: так чогось не хочеться йти додому. Поговорити б з кимось. Був би зараз живий батько...

Постояла-постояла і вирішила піти провідати тітку Гор­пину, давно вже в неї не була.

Старенька жила в центрі, на Зміївському шляху, вікна дивилися якраз на трасу.

Іде Варя, похнюпилася: наобіцяти, наговорити сім кіп гречаної вовни, це — просто. А от спробуй виконай свою обіцянку.

Триста тонн.

Тітки вдома не застала, і від цього зробилося іще смут­ніше. Вийшла на шлях — день сонячний, вітряний, дерева над дорогою так шумлять, що заплющиш очі — і вже зда­ється: то не дерево, то бурхливий потік кипить, плюскоче хвилями...

Любила Варя у дитинстві стати під деревом, заплющити­ся і отак, як зараз, слухати, слухати...

Триста тонн...

А корови — майже ніяких змін — бояться тандема і квит. Коли вони звикнуть?..

Триста... Чи справиться? Чи зможе вона?

Варя розплющує очі, дивиться на дерево — на крону, на стовбур. Тополя...

Тополя!

Леле! Головою струснула, очі протерла. Та це ж!.. Так це ж та — її, Варина, тополя! Комунівська, кому­нарська...



На крутому узвозі, перед самою вершиною свого життя згадала Варя свою клятву, клятву бути гідною подвигу ко­мунарів. Впізнала свою подругу — бач, як виросла. Висока-висока...

Стоїть Варя, дивиться, а на думці все одне й одне.

Триста тонн.

І раптом аж злість узяла: та як же вона могла сумніва­тися? Як це вона ще роздумує: «зможу» — «не зможу». Ко­мунари — роздумували? Ото ж то й воно!

Пізно увечері, тяжко стомлена, але просвітліла душею, Варя, помившись, застелила стіл чистою скатертиною — старою, ще тою, що дівчиною сама вишивала... — зняла з по­лиці три заповітні томики і довго сиділа, читала, згадувала і думала, думала...

В кінці третього тому знайшла список делегатів з ухваль­ним голосом — великий, майже на двісті сторінок. Відомі, уславлені на весь світ імена — полководці, державні діячі, митці, вчені... На одній із сторінок прочитала: «ГАГАРІН Юрій Олексійович. Парторганізація — Московська, міська. Посада, професія — льотчик-космонавт».

А далі, в тому ж списку:

«САВЕЛЬЄВА Варвара Федорівна. Парторганізація — Харківська. Професія — доярка колгоспу «Перемога» Хар­ківського району...»

Доярка і космонавт...

Комуністи...


ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
1
Минуло три роки. Багато подій відбулося за цей час. Колгосп їхній став радгоспом. Микола Данилович уже не го­лова, а директор. Запроваджено і зовсім нові, досі ще не знані посади.

Свіжого листопадового ранку ввічлива молода жінка за­вітала на Варину ферму. Відрекомендувалася:

— Інженер по труду й зарплаті. Маю завдання провести хронометраж.

— Для чого?

— Досвід передовиків треба вивчати і пропагувати. Попросила маленький стільчик, вмостила його просто на бетонованій сходинці. «Тут,— каже,— зручніше: і корів, і траншею видно» — присіла, розгорнула блокнота.

Варя спершу з цікавістю поглядала на гостю, та потім захопилася роботою й забула про неї, а тій цього й треба: кожен крок доярки, кожен її рух — все це тепер немов на екрані...

Гостя дивиться, а про блокнот і забула. Рухи доярчиних рук просто-таки вражають граничною точністю, швидкістю, особливою граціозністю, справжнім артистизмом. Інженерша зітхає та усміхається.

Усміхається і одразу ж смутніє. Саме в цю мить Варя і поглянула на неї:

— Щось наче ви засумували?

— Та от... Не виконую своє завдання, нічого не запи­сую...

— А чого ж це ви?

— Та... — і знову засміялася. — Хіба встигнеш за вами! Тепер уже засміялася й Варя.

— Оце лихо! Доведеться мені для вас працювати повіль­ніше!

Розговорилися. Варя розповідала про роботу, а руки її ні на мить не спинялися — все чаклували, продовжували жити у тому ж нестримному і чіткому, у тому ж дивному, просто-таки музичному ритмі...

Інженерша давно вже поклала блокнота й олівця і за­хопленими, зачудованими очима дивилася, дивилася... «Швид­кі і невтомні... Вродливі і вишукані...» — так, здається, писа­ли в газеті про руки цієї людини?


  • Варваро Федорівно... — і знітилася, замовкла.

  • Ви щось хочете запитати?

— Та ні... Я просто сказати хочу... Коли б це залежало від мене, то я б вам... Я б вам дала зірку — зірку Героя...

— За що?!



  • Ну... — аж зітхнула. — Невже ви самі не розумієте!.. Зірка...

Давно вже пішла та інженерша, так майже нічого й не записавши, давно вже Варя і здоїла, і молоко злила у бідо­ни, і оце вже миє свій тандем, а розмова ота не виходить і не виходить із голови.

Про зірку Героя Варя уже не вперше чує. З місяць тому викликали до райкому партії, попросили автобіографію, сфотографуватися і все це одвезти до облвиконкому. Не втрималася й запитала:


  • Для чого це?

  • Потім скажемо...

І всміхаються. Запитала у себе в партбюро — і там нічо­го не пояснили. А в облвиконкомі сказали:

— Висуваємо вас... Готуйтеся... Готуйте місце для Золо­тої Зірки...

«Готуйтеся...»

Слова про можливу нагороду, звичайно ж, бентежили не на жарт. Весь той день ходила, як у сні. Та все ж таки навіть у ті хвилини ясно усвідомлювала: не за нагороди працює. Коли б склалося так, що не то що нагороди, але й просто, коли б за усе життя ніхто навіть і не похвалив ні разу, все одно б трудилася точнісінько так, як зараз.


2


  • Савельєва Варвара Федорівна!

  • Я...

Іде до стола президії, зал затихає, ані шереху. Ось уже, ось уже він, стіл під червоним сукном.

Серце — от-от вискочить... Здалеку звідкись — голос... Аж озирнулася. Де там, ось він, поруч, голова облвиконкому — не здалеку, зблизька звучать, наростають, у серці відлуню­ють слова:

— Оператор машинного доїння радгоспу «Безлюдівський» Савельєва Варвара Федорівна...

Варя слухає, слухає, а серце — серце наче аж бринить у грудях. Голова облвиконкому довго говорить про її досяг­нення, а потім нахиляється, прикріплює до Вариної кофтини орден Леніна і медаль Золотої Зірки, подає диплом, по­свідчення і золоту медаль ВДНГ.

Рукостискання, цілунки, привітання...

Крім неї, ще кілька чоловік отримали високі нагороди. Потім усі гуртом святкували...

А день був — дзвеніло усе на вулиці: і струмки після щедрої квітневої зливи, і п'яні од сонця горобці, і небо — вимите, сліпучо-блакитне, і трамваї — теж вимиті, аж сяючі, голубі та оранжеві, і голоси дітлахів на алеях Шевчен­ківського саду, куди Варя разом з усіма зайшла...

День квітневий — як рік. Повернулася до Безлюдівки, за годинником уже й вечір, а сонечко не сідає.

Вийшла з машини, попрощалася, уже й шум мотора за­тих за рогом. Куди піти? Додому? Там її уже давно ждуть не діждуться. Мама ще звечора чаклувала над діжею, цілу ніч з кухні запоморочливо-прекрасно пахло дитинством...

Ні, додому ще встигне. Зараз вона піде уклонитись най­ріднішому, найзаповітнішому. Піде — на звіт.

Рідні Зміївська, Квашівка... Кожен закапелок, кожне де­рево з дитинства знані. А отут, біля оцього подвір'я, зби­ралася їхня «вулиця»...

Колодязі... Осокори...

А ось їхнє Безлюдівське кладовище.

Ось вона — могила татка.

Прибрано, пісочком посипано, квіти прополені, земля між ними підпушена.


  • От я і прийшла, татку. Я все робила, як ти казав. І жила, і працювала по-твоєму, по-робітничому.

3
Сніги, сніги...

Весь учорашній день, усю ніч кушпелило, і зараз, перед світанком, не улягається. Дорогу на ферму зовсім замело. Бреде Варя, бреде, тоне в снігу, де по коліна, а де й по пояс...

Насилу пробилася.

Подоїла, вийшла на подвір'я — ну куди його йти... Ні, хай уже якось тут перебуде до обіднього доїння, а там, мо­же, бульдозер пришлють, прогребе дорогу. Скільки живе — не бачила ще таких снігів.

Бульдозера не прислали, прийшов директор з якимось незнайомим хлопчиною. Директор тепер новий — Микола Васильович Демидов, Юшкова обрали головою селищної Ради.

Микола Васильович витер із чола хусточкою піт, приві­тався. Привітався і гість, він виявився кореспондентом ком­сомольської газети.

Пройшли по фермі, Варя, на прохання кореспондента, усе показала і розказала. Зайшли до червоного куточка. По­ки директор розповідав усякі відомчі новини — вчора він був у тресті — кореспондент пішов ще раз подивитися ферму.

Попрощалася з Миколою Васильовичем, до другого до­їння ще часу і часу. Хотіла відпочити, та тут знову зайшов кореспондент.

— Варваро Федорівно, а ми з вами так і не поговорили... Пробачте, я стільки ще хотів би у вас розпитати...

— Будь ласка, розпитуйте.

Сіли на лаві. Кореспондент попросив дозволу запалити. Поки діставав сигарети, прикурював, розкладав папери, Варя дивилася у вікно. І раптом, ніби продовжуючи давно вже почату розмову, хвилюючись, затинаючись, він заговорив:



  • Ви... Ви ж знаєте... Не можете не знати: в кожної людини раз, тільки раз у житті настає головна її, вирішаль­на, зоряна година, та година, під час якої чоловік або злітає, стає героєм, або, навпаки, якщо не стане сили на злет, починає гаснути, втрачати себе... От ви... Ви вгадали свою годину... Розкажіть мені про неї, про оцю вашу годи­ну... годину вашого подвигу...

  • А чому, власне, годину? — Варя уже не всміхалася. Хлопець їй усе більше й більше подобався: ну точно як її синок — і щирий такий же, і чистий, і наївний...

  • Ну, може, не годину, може, кілька годин, може, день, але ви розкажіть саме про той день, коли ви стали героєм... Героєм Соціалістичної Праці...

День, година...

Варя зітхнула, замислилася. І буває ж таке... Колись же і вона, Варя, точнісінько як оцей хлопчина, твердо вірила, що вона настане і для неї — година подвигу. Її година. Як вона чекала оту зоряну годину, як мріяла про неї, скіль­ки роздумувала, уявляла, якою вона буде. І день, коли вона взяла двадцять п'ять корів, спершу здавався їй саме отаким днем, і день, коли взяла сто... А все виявилося набагато простіше... і складніше. Не година, не день усе вирішували...

Хлопець ждав-ждав відповіді і аж похнюпився: що діяти? В газеті чекають нариса, а тут — навіть розмова не кле­їться... Як же йому розговорити оцю людину?

— Скажіть, будь ласка, а скільки років це ви вже на фермі?

— Та вже, вважай, більше тридцяти...

— Тридцять років! — хлопець і олівця випустив. — Три­дцять років... І це ж ви не просто доїте, це ж у вас і — план...

— Є й план. План я завжди виконую...

Поглянула на хлопця і аж жаль його стало, зітхнула, сама почала розповідати, наводити цифри, проценти. Ко­респондент писав і писав.

Хлопець захопився, а Варя знову замовкла, знову зади­вилася у вікно. Завірюха іще наче погустішала, і вітер, ма­буть, посилився, шибки подзенькують.

Сніги, сніги.


ПІСНЯ ДЕСЯТА
1
Розбудив дзвінок. Ну звичайно ж — це ж вона сама зве­чора завела будильник. Завжди обходилася, та вчора ляг­ла надто вже пізно.

Тихо у кімнаті... Цокає годинник. Чути, як у хлівці голо­систо й задиристо заспівує півень...

Варя починає вдягатися, відкриває дверці гардероба — ні, кофтини тут явно нема, десь, мабуть, на вішалці. Можна і закрити дверці, та рука на хвильку все ж таки затримує­ться. Ось він, празниковий костюм... Ось він, жакет... А на жакеті — аж сяйво б'є в очі — всі її нагороди. Орден Леніна, Золота Зірка, орден Жовтневої Революції, орден «Знак Пошани», медаль лауреата Державної премії УРСР...

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка