Лісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983



Сторінка4/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Мої ви голубоньки, лапоньки мої... Ну, прийшла вже... Прийшла, ну, заспокойтесь...

Доярки тільки ззирнулися: отаке, бач... Чи вона слово яке знає?

Почистила, роздала корми, заходилася доїти. Поставила два апарати, дві дояться, а Варя тим часом підмиває, ма­сажує — готує ще двох, і дивиться, стежить крізь оглядове скло, чи йде молоко, чи, може, й час уже виключати й пе­реносити апарати. Недосконалі вони, дуже ще недосконалі, підв'язувати їх доводиться. А тут треба вгадати — і над­мірно підтягувати не можна, і дуже попускати не слід,— і те, і те шкодить.

О, ця уже подоїлася, можна апарат переносити далі. Підключила до третьої, а вже і в другої все готово.

Незчулася, як і впоралася. Вийшла на вулицю, — поки доїла, а тут підморозило, сонечко визирнуло. Гарно на ву­лиці. І на душі гарно. Наче свято якесь...

Яке? Може, вона чекає чогось а чи когось? Ні, наче не чекає... Яке ж свято? Подумала і раптом аж засяяла від щастя: та це ж у неї сьогодні перший такий день, коли і здоїла швидко, і апарати працювали добре, і молока біль­ше, ніж учора, і — головне — корівки її стояли так спо­кійно, наче не кілька місяців, а вже кілька років доїть їх вона оцим ДА-3...

Це справді свято. Це значить, вона перемогла.

Так само гарно — спокійно й весело — пройшло й друге, обіднє доїння. А на третє, тільки вона на ферму, а в неї... гість! Та ще який дорогий... Синок... Просто зі школи, і до­дому не заходив. Прийшов мамі допомогти, хапається за вила, гній хоче вичищати.

Щасливо усміхаючись, забрала вила: малий ще. Дала мо­лоток, хай б'є макуху.

Павлик узявся до роботи з усією серйозністю. Поклав під стіну портфельчика, засукав рукава і ретельно, не поспі­шаючи, почав розбивати сірі, тверді, як камінь, кружала. Подрібнену макуху зсипали у вагонетку, залили теплою во­дою.

Потім Павлик ще й тирси наносив сапеткою, і сам же й потрусив під кожну корову.

Додому йшли удвох, мама й син, два трудівники, двоє друзів, обоє і стомлені, і радісні.

Син так і світиться від щастя. І мама...

— Варваро Федорівно!

Спішилася: хто це? Озирнулася — секретарка з контори.

— Варваро Федорівно! — засапалася, аж за серце хапає­ться. — Ну та й швидко ви з сином крокуєте. Насилу на­здогнала.

— Щось трапилося?

— Та ні... Не знаю... Голова чогось вас кличе. Терміново кличе. Усе, — каже, — нехай кидає і біжить.


  • Ну так що, що там сталося?

  • Не знаю...

4
Спинилася перед порогом, поправила хусточку на голові. Чого вона так хвилюється? Чи вперше в конторі? Ось вони, двері... Табличка: «Голова колгоспу «Перемога» Войтенко С. О.» Чує серце: неспроста, ой неспроста її викликають...

— Можна, Сергію Олексійовичу?

— А, Савельєва! Заходь, заходь... — високий, кремезний, добродушний здоровань важко підвівся з-за столу, пішов Варі назустріч

— Щось трапилось, Сергію Олексійовичу?

— А трапилось... Що трапилось, то трапилось... Сама винна...

Повільно, наче роздумуючи, підійшов до стіни з діагра­мами та графіками, подивився, поводив пальцем по рядках літер, вдоволено крекнув і неквапно опустився на стілець, що стояв під стіною.

— Сідай, Савельєва. Та не там — отут. Отут-отут, ближче до мене. Сідай рядком, та поговорим ладком. Вся біда в тому, що доведеться тобі, Савельєва, купувати шляпку...

Варя, хоч і була чомусь украй стривожена, а всміхнула­ся: про особливу, чисто войтенківську бережливість ходили легенди. Які б витрати на колгоспні потреби не планувало правління, Сергій Олексійович обов'язково перечить: «Ну куди, куди ви хочете отакі гроші вбухати? Потерпіти не можна? Он у мене одні штани, і нічого, живу...»


  • Яку шляпку, для чого? Мені і в хустині гарно...

  • Доведеться тобі, Савельєва, їхати...

  • Куди?! — Варя аж підхопилася. — Знову в Харків на нараду?! Та у мене ж корови!.. Та я...

  • У всіх — корови... — голова насмішкувато примружив­ся. — Всім ніколи. А що їхати тобі треба, сама винна. Ось дивись,— і повернувся до діаграм. — Минулого року хто найбільше надоїв? Савельєва. А цього року — ось дані за перше півріччя — хто перед веде? Знову Савельєва. От і є рішення взяти оцю Савельєву і послати...

  • Куди? У Харків?

  • Ні...

  • До Києва?!

  • Ні...

Варя, нічого не розуміючи, стенула плечима і враз... І враз так і зашарілася, так і засяяла:

— Та невже?!

Голова засміявся:

— Не «невже», а «вже». Вже, Варю! Поїдеш на Всесоюз­ну виставку до Москви. О! Це розуміти треба. Ти розумієш? Усвідомлюєш, що це таке?

Нічого не відповіла, сиділа немов оглушена. Наче здалеку долинули слова голови:


  • ...Ну так ти їдеш? Їдеш? Поїзд післязавтра увечері.

  • Їду.

Подякувала, вийшла. Голова здивовано подивився вслід.

Добре йому питати: «Ти їдеш? Їдеш?»

Новина була така приголомшуюча, що Варя не могла її ніяк усвідомити, осягнути до краю...

Москва...

Це звучало водночас і як висока музика гімну, і як тиха вечорова батькова пісня. Москва...

Та невже ж це не помилка, невже й справді її, Варю Са­вельєву, звичайну доярку, дочку звичайного робітника, за­прошує Москва. Ніч не спала, потім цілий день працювала, а втоми — нема. На другу ніч устала, зварила синові й батькам їсти і вдосвіта пішла на ферму. Іде і — ну точно, як у тих призабутих дитячих снах — все їй здається: оце за­раз, в оцю мить, відштовхнеться від стежки і полине, по­пливе над сонним селом...

І ще диво: і не їла майже нічого, а втоми й досі нема... І тільки вже у вагоні, коли лягла, відчула дивну, неймо­вірно приємну втому... Тільки торкнулася подушки — так і заснула. Прокинулася, а вже й Москва за вікном.
На пероні їх зібралося багато. З яких тільки областей не було. Молоді, літні, жінки, чоловіки, і всі схвильовані, збуджені. Приїжджих зустрічали представники Міністерст­ва сільського господарства. Одразу ж стало ясно, хто в яко­му готелі житиме.

— ...Савельєва! Савельєва! Колгосп «Перемога»!

Варя аж здригнулася - невже це її? Хто її тут знає?


  • Савельєва! Де ви?

  • Осьдечки... Ось, ось я!..

  • Готель «Москва».

На привокзальному майдані всіх чекали машини. Заїха­ли до готелю, залишили речі, вмилися, жінки причепури­лись, і всі пішли дивитися Москву.

...У гомінкім гурті вперше ступає Варя на Красну площу. Куранти б'ють... Ось він, Мавзолей... Повільно, крок за кроком сунеться черга. Немов відлиті із бронзи, застигли вартові. Сходинки... Червонясте сяйво і — напружена украй дзвінка тиша. Тамуючи сльози, вдивляється Варя в облич­чя найдорожчої Людини...

Вийшла з Мавзолею, іде садом. Крізь гілля дерев ясно голубіє небо... Вулицями йде, майданами — навколо вирує Москва, а у Варі перед очима — обличчя... Його обличчя...

Пізно увечері знову прийшли на Красну площу. Тепер гурт їхній поменшав і наче потіснішав. Поки йшли майда­ном, ще стиха перемовлялися, та, коли знову наблизилися до Мавзолею, до Спаської вежі, усі замовкли.

Мінялися вартові. Чіткі, карбовані кроки, уповільнена урочиста хода. Солдати Революції, солдати Жовтня... Чи не про таких, як вони, і ота таткова пісня, що у ній «чер­вонеє військо» іде «волю захищати»...

Разом з усіма пройшла попід Кремлем, сіла на лаві під деревами. Тихо в саду, дуже тихо. Прислухалася: а шерехи отут — нічні, вологі шерехи опалого листя — ну точно та­кі ж, як і на Україні...

Ніч місячна. Сад, стіна, башти — все у синьому серпанку. В темній зоряній синяві живою казкою — велетенські ру­бінові п'ятикутні зорі...

Думалося легко, ясно. Згадався вечір — найрадісніший, найщасливіший у житті.

...Притишений урочистий зал. Головуючий щойно прочи­тав заяву:

— Прошу прийняти до лав Комуністичної партії... Анкета...

Виступи рекомендуючих...

І ось вперше у житті стоїть Варя перед партійними збо­рами. Стоїть, дивиться, і дивне, незнане досі почуття ви­повнює душу: і зал наче знайомий, і кожну людину в ньому давно й добре знає, а все разом — все це уже зовсім нове, все це несказанно велике і радісне, все це — партія... І са­ме їй — наймогутнішій, найріднішій — розповідатиме Варя про своє життя...

Всім серцем уже давно збагнула: немає, не було і не мо­же бути для неї вищого щастя од щастя подвигу. І живе вона, Варя, тільки одним — великим чеканням, великою ві­рою: прийде, настане колись і її час... Скільки він трива­тиме — годину, день чи усе подальше життя? І чи настане? А може, вона так і проживе свої роки, не дочекавшись?

Варя знову подивилася на могутні мури, на багряні зорі, на все світаюче, свіже листопадове небо і раптом — аж здригнулася — всім серцем, усім єством чітко відчула: бу­де! Збудеться!

Підвелася і, вже йдучи, озирнулась, ще раз поглянула на Кремль. В променях зорі він був прекрасний... Стала.

Довго-довго дивилася, ніби пила очима дивну, предковіч­ну і вічно юну красу. Рідну красу.

Яке це щастя, що в неї, простої української селянки, є Москва... Тут, у столиці братніх народів, вона як удома, як у маминій хаті... Притисла руку до грудей і не долонею — серцем відчула: ось він, найдорожчий із найдорожчого, її партійний квиток. Перший рік він коло її серця...

Йшла задумана. Незнаною снагою бриніло усе її єство. Незнані досі веселі гордощі аж кипіли в серці: все, все вона зможе! Усе подужає! Прийде її час, обов'язково при­йде!

Він уже близько...
ПІСНЯ ШОСТА
1
І він настав.

Настав її день...

Почався отой день звичайно. Встала вдосвіта, на снідан­ня, як завжди, не лишилося часу: давно вже взяла собі за правило — що б там не трапилося, а на ферму приходити хвилина в хвилину. Так і цього разу прийшла. Здоїла, по­вернулась додому. На думці: поснідає оце та, може, трохи й відпочине. Щось недужиться...

Ввімкнула радіо. Харків транслював з Києва концерт, дзвеніли бандури, глибокий, глухуватий баритон виводив сумно й повільно про степ, про безкінечну дорогу...

Послухала та й тяжко зітхнула — і цю пісню татко ко­лись співав. Оце вже скоро рік, як нема його. Горе одно не ходить, спершу з чоловіком розлучилася, а потім — тат­ків похорон... Не складається життя. Тільки в роботі й ожи­ває душею...

Музика змовкла, диктор повідомив: зараз почнеться пере­дача із циклу «Наші маяки». Перед мікрофоном виступати­ме Герой Соціалістичної Праці Марія Савченко.

Знову забриніла пісня, далека, ледь чутна. Тихий жіно­чий голос задумливо почав оповідь.

Про своє село, про Токарі-Бережки розповідала Марія Ха­ритонівна. З двох боків обступили його бори, а з третього Псел, луки. Трава на них густа, гарна, а що вже квітів... Та не самими квітами красна ота земля...

Про Савченко, про її досягнення Варя чула не раз. А от село, де живе Героїня, не уявляла.

Гарне село... Бач, як розповідає... Варя немов сама іде широкими рівними вулицями. Будиночки під залізом, під черепицею... Садочки... А он, на Пслі,— міжколгоспна гід­роелектростанція...

Варя слухає про Токарі-Бережки, а думка вже — про своє. її Безлюдівка теж ожила. Новенькі будиночки скрізь так і червоніються, а навколо садки. Навесні солов'їв там... От тільки Брідок зовсім замулився. Рідний Брідок... Річечка її дитинства.

Марія Харитонівна говорить про свою роботу, про ферму, про корів, про автопоїння. Такі знайомі слова: «продуктив­ність»... «добовий раціон»... «сухостій»... А до цього слова ще й приказку докинула: «Дбатимеш про корову під час су­хостою — жди великого надою». Про минуле, про вчо­рашній день на своїй фермі говорить. А ось і про сьо­годні:

— Після грудневого Пленуму ЦК КПРС, в якому мені випала честь брати участь, я вирішила працювати не з од­ним, а з трьома апаратами, видоювати 36 корів. Я виріши­ла...

«Я вирішила... — повторила подумки Варя. — Я — вирі­шила...»


Давно вже закінчилася передача, знову — музика, а вона і снідати покинула, і спочивати не лягає.

У чому річ?

Вимкнула радіо, вийшла на подвір'я. Сонячно, день теплий-теплий і надто вже звичайний. Подумала отаке і здивувалася: звичайний? А чому б він мав бути незвичай­ним? Що сьогодні сталося в її житті?

Леле, яка вона щаслива, ота Марія, що вона вже, у ж е вирішила...

Варя поволі рушила стежкою. Вона повертає то праворуч, то ліворуч, сосни то обступають доріжку, то віддаляються, і тоді обабіч вузенького лісового путівчика розлягається моріжок. Коники на ньому сюрчать, зовсім як літо...

А на оцій галяві — посадка. Стрункі сосонки — рядками, рядками... Чи не вона, Варя, колись оці деревця виплека­ла? Може, й вона. І тут вони колись саджали, і в цьому лісі.

Перед очима — стежина, бір, а думка — далеко: а як там, у тих Токарях-Бережках, у лісі їхньому... Бори, казала, кругом бори...

Стежка скінчилася, вивела на просіку. А просіка — на ши­року стару дорогу. Попереду проти сонця свіжо зблиснула вода.

Озерце...

Стривай-стривай... А вона ж це озерце пам'ятає! Ну точ­но, це воно і є... Аж у серці потепліло. Це ж тут, на оцьому бережку, стояла вона колись, іще до війни, із жовтим своїм шкільним портфеликом...

Аж засміялася, так стало гарно. Весь отой давній-давній осінній день так ясно згадався...

Так, саме сюди прийшла вона після того, як разом із усім класом вперше побувала в телятнику і вперше в жит­ті збагнула, що радісний її Живий Світ може бути не тіль­ки світом її душі, але і її роботою, її покликанням.

Так, саме на цьому місці стояла дівчинка Варя. Тепер же от стоїть Варвара Федорівна... Чи справді це так? Завжди житиме в ній оте дівчисько...

А озерце не пересихає...

Жінка нахиляється, сідає на бережку, дивиться у воду. Спершу видно лише підводні трави. Потім щось ніби за­ступає їх і вже не близьке дно бачить Варя, — бездонну небесну голубінь. Настає якась дивна тиша — і в лісі, і в душі. Настає велике прояснення. І здається їй, наче не в бору вона, не на бережку озерця — на високій горі. І гора та не звичайна, не простір із неї відкривається, а час. Все її життя — як на долоні...

...Кози-одномасниці, пасовище на глинищі, батькове сло­во-заповіт: «Не для себе — для всіх...», мрія про диво, про щастя для усіх, мрія, яка отам, під комунарською тополею, вперше розгорілася у жагу... Це вона, саме вона, ота жага, вела під кулі, коли Варя несла їжу і воду для поранених... Жага жити так, щоб це було «не для себе — для всіх...».

Лісництво... А ось Варя вже телятниця...

Ось вона вже на фермі... І скрізь, скрізь — одне: все її життя, вся біографія — це її безмежна жага.

«Не для себе — для всіх...»
Сонячно в соснах. Коники сюрчать у сухій траві. Тихо в лісі, а Варі звучить і звучить голос Марії Савченко: «Я ви­рішила... Я вирішила...»

Вирішила...

А вона, Варя, — вирішила?

Підвелася, але знову нахилилась, стала навколішки і, за­черпнувши долонями холодної, чистої, аж наче голубої, во­логи, припала до неї розпашілим обличчям, наче попроси­ла: «Благослови...»

Рішуче підвелась. З лісу пішла вже іншою стежкою — просто на ферму.

Аж ось воно, колгоспне подвір'я, он уже і ворота корів­ника...

В цю мить і побачила райкомівську «Волгу». Стала, при­дивилася — так, це машина першого секретаря...

Клацнули дверці, виліз водій і одразу кудись пішов. Трохи згодом вийшов і секретар. Привітно кивнув Варі. Варя теж кивнула і саме отоді і відчула: ось вона, ось її година, її день...

Кроків десять відділяють її від секретаря, і ці кроки треба — обов'язково треба! - саме зараз пройти. Пройти впе­ред...

Уперед?


А може, отак — назад, назад і в корівник? Працювати, як і раніше... Як усі... Може, таки назад?

Ні. Варя йде. Варя підходить...

— Добридень... Я хотіла...

Почала і замовкла, губи не слухаються.

— День добрий, Варю. Чим це ти так схвильована?

Зітхнула, поправила хустину. Очі у секретаря примруже­ні, серйозні. Як їй почати?..

— Я... Я слухала сьогодні по радіо виступ Марії Савчен­ко. І от я... — знову замовкла, віддихалася. — Я хоч і не ге­роїня, але я теж... теж хочу взяти збільшену групу... — і вже зовсім тихо закінчила: — Я хочу взяти двадцять п'ять корів. Я — вирішила...

Секретар уважно вислухав, уважно подивився. Очі його ще посерйознішали.

— Так двадцять п'ять, кажеш?..

Глянула Варя, а очі у секретаря такі світлі, такі лагідні...

— Двадцять п'ять, значить... А справишся? Упевнена? Не треба так хвилюватися...

Варя відповіла не одразу:

— Я вже не хвилююсь, — проказала тихо і, подумавши, додала: — Я — справлюсь. Я — вирішила...
2
Вийшла на ганок — хуртовина, вітер ватянку так і рве. Морозець, смеркає... Стала, прихилилася до стіни, а потім змела рукою із сходинки сніг, сіла.

Мете, свистить, голосить у голому гіллі. Варя прислуха­ється — стільки в тому шумі вчувається свого, давнього, до­рогого серцю...

Солов'ї...

Тьохкають, тьохкають... І вона — ще така молода, тільки-тільки оце стрілася із своїм любим. Валентин... Де він за­раз? Мабуть, уже одружений...

Мати вишивала рушники, готувала доньці мереживо на підзорники. Несміливо, натяками (спробуй, розбери її, оцю теперішню молодь!) заводила розмову, випитувала, чи є у неї хто, чи припав уже хто до серця.

Еге ж, так Варя і скаже... Змалку звикла: нікому — нічо­го. І собі часом не признається. А подобалася ж багатьом іще в школі.

Микола... У класі він добре вчився... Такий спокійний на­че, завжди урівноважений, а як працювала вона вже телят­ницею, прийшов якось, говорить, говорить, схвильовано так, збуджено і все якісь околяси — про погоду та про при­роду... А потім взяв її за руки, глянув у вічі і — напролом:

— Виходь заміж за мене!

Згадує Варя і всміхається: до чого ж гарний був хлопець... І вродливий, і чесний, і роботящий. А от не любила. Не любила і квит.

І ще сваталися, і ще... Ті вже — прямо, до батьків. Мати сміялася: «Ну й женихів у тебе, Варю! Напихом ідуть! Чим ти їх приворожуєш?» Нічим вона їх не чарувала, все ви­ходило само собою.

Холодно... Варя повертає голову, і буря одразу аж подих забиває. Звідти вітер, з того боку, де ферма... Як вони там зараз, її корівки? Сьогодні востаннє здоїла своїх п'ятна­дцять, завтра вранці доїтиме двадцять п'ять...

Більше місяця готували їй місце. У приміщенні, де бу­ла, колгоспна конюшня, зробили підвісну дорогу, змонту­вали обладнання для машинного доїння. Будуть у них те­пер і автопоїлки. Усе по-новому, і не тільки в роботі — у житті. І справді наче на височенну гору сходить. Вершина вже зовсім близько. Зовсім... Завтра останній крок. Чи ста­не в неї сили зробити його?

Завтра вранці вона — вперше у своєму житті, вперше у їхньому колгоспі — має здоїти свої двадцять п'ять корів одночасно з тими доярками, які доять по дванадцять та по п'ятнадцять.

Має, повинна, мусить, але — чи зможе?

А справді, раптом не зможе, не впорається? Що тоді? Найпростіше, найлегше — здатися, руки вгору і — назад...

Назад?!


Ні! Назад дороги нема.

Не впорається? Та якщо й справді так буде, якщо не встигне вона здоїти одночасно з усіма, якщо сміятимуться, потішатимуться над нею,— що ж, усіх вислухає, усе ви­тримає, стисне серце у кулаці і...

І вдруге почне все спочатку.

Вдруге не вийде, впаде, не дійде вершини,— утретє підведеться і, зціпивши зуби, утретє рушить. Вчетверте, вп'яте, усоте...

Не відступиться.

Назад дороги нема.

Ну й холодне ж воно, оте «назад», морозом сипле поза спиною. Все. Скінчилося життя «як можу», починається життя «як треба».

«...Не для себе, а для всіх...»

Так, саме для всіх. І саме тому вона вже не може від­ступитися. І вона не відступиться. Усе буде, як треба.

Мете, свистить, морозом обпікає щоки хурделиця, а Ва­рі — гарно: любить вона отаку погоду — так прозоро, так високо думається, так віриться...

Варя підводиться, обтрушує сніг. Скільки оце зараз? Ма­буть, уже і північ скоро, може, таки засне...

А в хаті теплінь — мама ще звечора натопила. Спить уже, натомилася... І синок... Підійшла, постояла над узголів'ям. Може, і їй заснути? Ні, вона себе знає, заснути цієї ночі уже не зможе.

Знайшла у шухляді клубочки шерсті, сіла біля причілко­вого вікна, то в'яже, а то опустить спиці і слухає, слухає, як за стіною гуде, сатаніє завірюха.

І знову вчуваються солов'ї...

...Ну й смішна ж була: не дівка, не дівочка — дитина і все. Щасливими, зачудованими, широко розплющеними очима дивилась на світ...

Корови — у таборі. Тут же і річка, і ліс. Повітря — вдих­неш і наче джерельної води ковтнув. Бідно тоді всі жили, бідно, та дружно. Всі доярки, так само як і Варя, прино­сили з дому хто що міг: та — картоплі, та — пшонця, а та і сала кавалок. Всі гуртом варили польову кашу... Гості до них частенько навідувалися — у лісі стояла військова час­тина. З гармошкою приходили хлопці — «проводили врем'я», як казала Варина подруга. Вона, ця ж подруга, і познайо­мила з Валентином...

Здалеку був хлопець, із Росії. Високий, плечавий, а що вже веселий — кого хоч розвеселить. У клубі в їхньому на­віть виступав, гуморески читав... Щось було нестримне у ньому, крилате, по-справжньому російське... Льотчик... Зо­лоті крильця на голубих петличках...

В середу і в суботу Варя приходила додому. Весняного суботнього вечора пішов Валентин Варю проводжати. Сто­яли — солов'їв слухали. Вечір палав пишно-пишно, а вони ж, сатанята, мов серце виймають — так витьохкують, так заливаються — луна іде бором. Місяць зійшов — повня, на узліссі — хоч голиння греби. Подивився Валентин Варі у очі, зітхнув і похапцем почав щось діставати із нагрудної кишеньки на гімнастерці.



  • Ось... На. Хай все це у тебе буде...

  • Що це? Фотографії?

— Та це... Сирота я... Ось все, що в мене є: ось — брат... Ось другий... Хай все це у тебе буде... Все одно я буду з тобою, тільки з тобою...

Шаленіли, захлиналися солов'ї. До самого ранку не змов­кали. А зранку Валентинові їхати. Попрощалися, поглянув Валько в небо, там, високо-високо, у сяючій світанковій си­няві ясно зблискує іскорка.

— Винищувач... — щасливо всміхнувся. — Отак і я завт­ра буду...

Дуже скоро прийшов перший лист. Другого дня Варя отримала аж два послання. На третій — теж два. Поштарка сміялася: про що можна так багато писати?.. Було про що. І на кожен лист Варя відписувала відповідь. І листи писа­ла, і щоразу, як загуде, так і вибігає: який — пасажирський чи військовий? А що, як це Валентин? Не рік і не два ми­нуло відтоді, але й тепер, як побачить у синяві срібну ця­точку, серце стискається...

Все було — і при місяці стояли, і листи писали, а стежки свої так і не змогли поєднати...

Якось розговорилася Варя з мамою. Вболіває старенька: не складається у доньки сімейне життя, і всю свою любов, усю нерозтрачену ніжність віддає роботі. Любить роботу — несамовито, до нестями любить... Але жінці, окрім роботи, потрібна іще родина — чоловік, діти...

Послухала Варя, послухала, а потім і каже:

— Не треба про це, мамо... Син у мене є —тут я щас­лива, бач, який хлопець росте... А чоловік... Ніколи я біль­ше не буду одружуватися...

Мати її зрозуміла.

І татко б зрозумів,— нема татка...

До останніх днів, уже тяжко хворий, усе вболівав, що не може, як раніше, підвезти доньці возиком трави: наче й немало зеленої маси вивантажують щодня біля ферми з тракторного причепа, але ж і корів багато...
Варя відкладає в'язання і — вкотре — поглядає на старі, іще батькові ходики: рано іще, та вже, мабуть, можна і по­чинати збиратися.

Приготувала сніданок, а сама їсти так і не змогла. Одяг­ла ватянку, бурки... Вийшла на ганок, а хуртовина вже влягається. Скоро і зовсім стихло...

Саме в отій тиші — холодній, досвітній — і зринула страш­на думка. Найбільша, найтяжча за оту ніч тривога крижа­ним холодом охопила душу.

Варя опиралася, не піддавалась, заспокоювала сама себе, та тривога не відступалася. «Ну, добре, — немов нашіпту­вав хтось, — все це правильно, назад дороги нема. Ти по­винна цього ранку здоїти своїх двадцять п'ять корів одно­часно з тими, у кого по дванадцять чи по п'ятнадцять. Якщо не здоїш, не встигнеш,— це ще не все втрачено — удруге почнеш, утретє. Але ж...

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка