Лісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983



Сторінка3/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Ж за роботу. Треба встигнути почистити, понапувати телят теплою водою — впоратися, поки не прийшли важити. Встиг­ла...

Важили телят раз на місяць, і завжди у Вариних був доб­рий приріст. Цього разу теж її вихованці додали по вісімсот грамів, а деякі й по кілограму на добу.

Тільки поважили, побігла по концентрати. Клопоту виста­чало, і все ж таки до обіду викроїла більше години вільного часу.

Ворітця — на защіпку і щодуху до корівника.

Тут уже вона не вперше і все одно завжди, як вдихне отих особливих, молочних, трав'яних п'янощів, аж трішечки наче зомліє. Гарно... Корови повільно повертають великі го­лови, уважно вдивляються вологими лагідними очищами.

Прибігла вчасно — якраз доїння. Підійшла, стала за спи­ною доярки, дивиться, як мелькають невтомні руки, слухає, як видзвонюють у цеберці молочні цівки. Гарно... До чого ж гарно...

Просить:

— Дайте, я спробую...

Котрась усміхнеться, встане зі стільчика:

— Ану, спробуй.

А інша й скривиться: і так тут, мовляв, ніколи. І тоді Варя йде до Андрія Яковича. Старий завжди привітно її зустрічає. Хоч і не дояр — скотар, але й доярські премуд­рості добре знає. Поговорить, покаже. Присяде Варя з дій­ницею і — ось вони, довгождані хвилини! Уже і з-під її паль­ців дзенькають у лункий цебер пружні струмені.

Здоїть, вийде на сонечко і аж очі заплющить — гарно! Гарно жити на світі! Але...

Але все це — тільки на хвилинку: вона — не доярка. За­раз їй знову треба повертатися до свого телятника.

Ну й що? Хіба їй там уже стало недобре?

Ні, працювати телятницею їй подобається. Але...

Ну вже й лихо з оцим «але»! Глибоко-глибоко, десь аж там, у самісінькім серці, затаєно від усіх, живе воно і живе, не гасне. То розгортається у справжню жагу, і тоді дівчина просто-таки не знаходить собі місця, то примерхає до ледь помітного вогника. Коли ж засвітився він?

Десь аж із самого початку жевріє, та вперше сяйнув, за­палахкотів — отам, уночі, під тополею, під комунарською тополею...
Подивилася на годинничок — ще встигне заскочити до контори.

Ось вони, двері кабінету. Вкотре вона вже сюди йде, а рі­шуче поговорити, поставити категоричну вимогу все якось не вистачає духу. Просить, а їй відмовляють, просить — від­мовляють. І все одно вона піде. Знову піде...

— Можна?

— Заходь-заходь... З чим прийшла? Якщо у доярки проси­тися, то ми з тобою уже про це балакали.

Мовчки кивнула, опустила очі.

— Слухай, дівчино, — голова аж устав. — Не розумію я те­бе й квит! Ну чим, чим тобі погано зараз? Сама ж проси­лася? Просилася. Що ти за людина... Все тобі треба чогось і треба... Працюєш добре, на правлінні ми тебе відмічаємо, в районі на нарадах перший секретар завжди про тебе згадує, у приклад тебе ставить. Мало тобі цього?! Ну чого, чого ти ще хочеш?!

Глянула спідлоба, нахмурилася і, знову опустивши очі, проказала тихо, ледь чутно:

— Багато чого...

Так і пішла — знову ні з чим.

Весь день працювала, а подумки все говорила і говорила з головою. Переконувала його, доводила: їй треба, їй просто необхідно стати дояркою. Телятницею їй подобається працювати, але ж вона може більше, набагато більше зро­бити...

Ні, вона таки ще не раз поговорить з головою і поставить нарешті питання руба.

Вийшла з телятника — поночі. Надворі вже холодніє. Осінь... Уже осінь. За роботою не помітила, як і літо ми­нуло. Роботи — море: уже в неї не двадцять п'ять теляток, як було на початку року, а сімдесят чотири.

Осінь. А вітер уже сніжком пахне. Ще день минув, ще один вечір...
Сніжок, сніжок за вікнами... Та й ранній він цього року. Від першого снігу завжди у Варі святково на душі, а от сьогодні — не лише від нього. Сьогодні — оце тільки-тіль­ки — зважилася-таки на рішучу, вирішальну розмову. Ні, вона вже не пішла до голови, говорила із зоотехніком.

Розмова була коротка, дуже коротка: не переведете в до­ярки — розрахуюся зовсім. Зоотехнік спершу і слухати не хотіла, довго пояснювала, що вона, Варя Савельєва, при­роджена телятниця, що у неї неабиякий талант саме до цієї роботи. Багато говорила. Варя слухала уважно. Та, вислу­хавши, повторила те ж саме, чим і почала розмову: не пере­ведете — зовсім піду.

І зоотехнік здалася, пообіцяла умовити голову і перевести.

Пішла кожна у своїх справах, зоотехнік — до контори, Варя — в телятник. Дивно, спокійно і навіть радісно було на душі — ні, Варя не дуже вірила, що зоотехніку вдасться умовити голову, не чекала легкої перемоги, то уже врешті не так важливо — рано чи пізно, а все одно голова згодить­ся; важливо було інше — сама Варя уже вирішила, зважи­лася: або—або. І ніяких доріг назад. От так.

Увечері до телятника зазирнула зоотехнік:

— Ну, все. Вітаю з новою посадою. Буде у тебе, красу­не, аж дванадцять корів. Справишся?

Варя нічого не відповіла.
ПІСНЯ П'ЯТА
1
І знову покотилися дні за днями. Третій рік минає, а Ва­рі здається, наче усе життя ходить і ходить на вранішнє, денне та вечірнє доїння.

Дванадцять корів дали їй одразу: чотири в одної доярки взяли, чотири в другої та ще й чотирьох нетелів привели. Прийде додому — і одразу спати. Вставати рано... Влітку ні­чого, іде разом із сонечком, а взимку — темно, глухо...

Важко було? І важко, і водночас легко — уперше в жит­ті відчула: оце вже вона і на своєму місці. А потім і втом­люватись стала менше, і не самі вже труднощі були, а й ра­дощі. Її одразу ж помітили, все частіше й частіше хвалили. Першого ж року восени на перевиборних зборах голова від­значив: Савельєва надоїла більше од усіх доярок. А втім, хвалили не тільки керівники.

— Трудима... — оце чисто безлюдівське «трудима» (пра­цьовита) мов приросло до неї: — Трудима... Що трудима, то вже трудима...

Говорилося це, ясна річ, так, щоб Варя не чула, але те, що люди люблять її, знала добре.

Наче усе гаразд, мета досягнута. Можна ніби й заспоко­їтися. Якби ж то... Глибоко-глибоко, десь у найпотаємнішо­му закапелку єства, жила, не вгамовувалася давня ота спра­га, вічна її жага.

«Ну чого? — заспокоювала сама себе. — Ну чого тобі ще треба? Все ж у тебе е. Все...»

Все?


Ех, якби ж то усе...

Багато чого їй треба, дуже й дуже багато. Їй треба, щоб у роботі своїй не просто труднощі зустрічала, не просто супротивні вітри, а хуги, хуртечі. Їй треба, їй потрібне та­ке, щоб не самі м'язи, — вся її душа, все єство бриніло — співало! — у граничній напрузі. А головне, їй треба, щоб не тільки мамі й таткові ставало від її роботи легше й світ­ліше...

Лише кілька років, як про війну говорять «була». Скільки іще ран незагоєних. Бачила недавно у Харкові: руїни ще й досі не всі розібрали. Ніхто уже в чунях не чалапає, ватян­ки побачиш не часто, та все ж таки як ще бідно, як убого зодягнені дівчата й хлопці. Особливо дівчаток жаль...

А на селі? Скільки отих рук треба, скільки сил, скільки коштів, щоб — хай не усе, хай найважливіше — відновити, підвести з попелу. В колгоспі іще такі нестатки: людей ба­гато, кожен рветься до роботи, але чи усе зробиш голими руками. Кошти, кошти і кошти потрібні. Кожен повинен не просто працювати, кожен мусить.

Мусить? І згадалася ота, читана іще при каганці, перша радянська газета. Разів із десять від початку до кінця чи­тав її татко вечорами уголос, тож і не дивно, що хоч і стіль­ки вже років минуло, а деякі місця пам'ятає слово в слово.

«Кожна радянська людина на визволеній землі прагне знову бути у колективі, кожен вважає за щастя віддати всі сили відбудові...»

«Прагне»... «Вважає за щастя»... Так! Саме так — прагне, а не мусить!.. Прагне віддати всі сили!

А вона, Варя Савельєва, віддає? Чи все вона робить, що може, що здатна робити?

В газетах читала, чула по радіо: «Техніка... наука...» Пе­ред Наукою вона з дитинства схиляється, ще з тих часів, як, просто-таки холонучи, завмираючи, вперше читала Жю­ля Берна. І от тепер з не меншим хвилюванням вчитується в газетні повідомлення про те, як на колгоспних молочно­товарних фермах починають застосовувати апарати для ма­шинного доїння.

Апарати на молочній фермі... І бентежила ця звістка, і не на жарт лякала, і — аж дивно дівчині — тривожною не­зрозумілою радістю стискала серце.

От якби змогла, зуміла...

Відтоді, як почула про машинне доїння, тільки й думала про це. Та хіба тільки про це? В газетах пишуть, по радіо говорять: в сільській праці впроваджується механізація — підвісні дороги, автопоїлки. А в них?

Багато чого в них змінилося. Ось уже немає в Безлюдів­ці невеличких колгоспів: і їхній, імені Другої п'ятирічки, і другий колгосп — імені Будьонного, і всі інші артілі об'єд­налися в один величезний колгосп. І назвали його як гар­но — «Перемога»! Все це добре, та от з механізацією — що вже тут таїтися — справи кепські. Цеберки, бармаки, ви­ла — оце й уся їхня техніка. Лихо та й годі, іде на робо­ту — думає про це, на роботі — про це тільки й мова...

І так — щодня, день у день. Котилися дні, мчали, як вог­ники у вікнах досвітніх поїздів. Гриміли й гриміли ті по­тяги. Недалеко гриміли — біля самого колгоспного двору, над самою Вариною долею...


...Прокинулася од відчуття суму.

Що сталося? Може, наснилося щось давнє, про війну, про окупацію? Так ні, нічого ж наче не снилося. В чому ж річ, чому — сумно?..

Ось уже майже рік, як живе вона не з мамою й татом. Тепер її домівка на Морозівці... Її? Якби ж то її... Не при­живається вона щось на новому місці, і з чоловіком не кле­їться, і з його ріднею. Так, може, від цього і сумно? Хтозна, може, і від цього...

Надворі місячно, і в кімнаті аж наче сріблястий присмерк. Чути, як чітко й сухо цокає годинник, рівно й спокійно ди­хає поряд чоловік.

Потихеньку, щоб не розбудити, встала з ліжка, піднесла до вікна будильник. Ого! Мало не проспала. Похапцем одяг­лася, ковтнула кисляку, заїла перепічкою, ватянку на пле­чі і — гайда. У сінях зняла із цвяшка торбину — їжа їй на цілий день: сьогодні Варя чергова по фермі і додому зможе прийти тільки пізно ввечері.

На вулиці — краса неймовірна, дерева аж світяться, кож­на гілочка у іскристо-синьому кожушку. Морозець... Памо­розь починає осипатися. Сніжок так і видзвонює під чобіт­ками.

А вітер який — чим він тільки не пахне, отой вітер: і сні­гом, і димом (особливим — такий буває тільки тоді, коли топлять соломою), і смаженим салом (десь уже куліш на сніданок зварили), і річкою, і лісом, і теплим, аж гаряч­куватим, щойно здоєним молоком...

Гарно. І все ж таки — і все ж таки сумно... Вдома щось? Ні, зовсім не чоловік і не свекруха винні...

Учора,— якраз перед обіднім доїнням,— прийшли піо­нери. Хтозна, може, вони сюда приходили і не вперше, може, для інших доярок це і звичайна річ, а вона, Варя, розхвилювалася не на жарт.

Така рідна, така знана жага світилася в дитячих очах — жага дива, жага того, щоб не усе на світі було, як двічі по два. Жага справжньої, великої краси, жага подвигу. Ди­тинство так і встало перед очима. Чи не отак колись і вона, школярка, вперше увійшла в оцей дивний, пропахлий лу­говими травами і молоком світ? Аж сльози витерла. А втім — це хоч і бентежило, але то була радісна, щаслива бентега. Розтривожило, засмутило інше.

Піонери обступили, заговорили усі одразу. Вони і питали, і розповідали, і кожен намагався говорити голосніше. Ма­ленька дівчинка перекричала всіх:

— Варваро Федорівно! Варваро Федорівно!

Варя спершу навіть озирнулася: до кого це дівча гукає? Та тут же збагнула — до неї... Вона, саме вона, а не хтось інший, уже для цих дітлахів не Варя, а Варвара Федо­рівна...

Аж серце стислося, так стало сумно. От і вся причина її смутку. Невже вона й справді уже не Варя? Невже — справ­ді?

А ось уже й ферма, ось уже і вогні видно. Ось ворота. Увійшла, щільно причинила за собою стулки, стала біля порога — тихо... Чути, як дишуть уві сні корови, деякі вже прокинулися, ремигають. Варя жадібно — на повні груди — вдихає знайомі п'янкі запахи і вперше за весь ранок усмі­хається.

Роботи — непочатий край, і все ж таки півхвилинки во­на витратила на себе. Підійшла до лампочки, витягла з ки­шені районну газету «Трибуна трудящих». Розгорнула — ось він, нарис про неї. Ба як пишуть: «І почався день. Чергова сьогодні Варвара Савельєва. Савельєву у районі знають як сумлінну трудівницю...» Отаке співпадіння — Варя сьогодні і справді чергова! Ну що ж, почався, так почався.

Метнулася на подвір'я. Там на паколах догори дном су­шаться звечора бідони. Повносила, прогребла у грубці, за­зирнула у казан — майже порожній. За цеберки і — до ко­лодязя. Наносила води, закрила казан кришкою, розпалила в грубці. Тепер треба понапувати корів — знову за відра і майнула до криниці. Поналивала в корита у загорожі, ви­пустила корів — п'ють... Знову метнулася до грубки, підки­нула дровець, а вже і доярки почали сходитися — чистять і виносять гній, цебра задзенькали, заплюскотіла, запару­вала вода...

Варя, як завжди, і почистила у своїх корів раніше од усіх, і погодувала, і здоїла раніше.

Доярки, впоравшись, пішли — до обіднього доїння є час відпочити, а черговій треба пильнувати.

І Варя пильнувала — весь день, до самого вечора. А увечері, якраз після вечірнього доїння, сталася радісна подія: у її, Вариної, Лиски народився бичок, та такий гарнень­кий...

— Мій ти малесенький... Ну чого, чого тремтиш...— пес­тила, витирала сухим м'яким сіном. — Як же тебе назва­ти, голубчику?..

Стояла вона якраз при стіні, глянула у маленьке віко­нечко,— тонко-тонко прорізався молодик... Варя подивилася, зітхнула і раптом аж засміялася: ну й дурненька! Та яка там старість може бути в такому молодому світі! Ніколи вона не постаріє! Ніколи!

Бичка назвали Молодиком...
2
На столі — газета, великі літери заголовка видно і в су­тінках: «Ширше впроваджувати машинне доїння». Прочи­тала й зітхнула — і встає і лягає вона з думкою про це впровадження. А що з того?

Снідати ніколи, сховала до кишені окраєць (уже не по картках, не пайковий!), знайшла полапцем ключа, узяла серп.

Ну й вітер... Ой же й лихо, оцей квітневий вітер! Ну про­сто тобі як парубок.

Соловейко витьохкує...

Не може Варя спокійно слухати солов'їв — плакати хо­четься. Не склалося родинне життя, не те думати — і зга­дувати гірко. Знов вона з мамою і татком. Синочкові Пав-ликові шостий рік... Ні, солов'їв їй краще не слухати.

Знайшла на кролятнику порожні мішки, зав'язки, вико­тила возика.

Курява, спориші, а он уже й колгоспні луки. Закотила возика під ожеред, пішла з серпом, вишукує, де трава гус­тіша. Перепілки підпадьомкають, місяць ховається за хмар­кою, і від того хмарина починає світитися.

Роса... Гарно жати по росі, трава соковита... Гарна трава. Стисне Варя у лівій руці жмуток, підсуне під нього серп, придивиться, а стинати — жаль...

Кожен кущик — окремий світик. Ось деревій... Скільки у нього ще імен: і ріпкою його звуть, і білоголовником, і зая­чою травою. Варя знає: рани від тої травки швидше гоять­ся. Буркун... І з тютюном його змішують, і як ліки вжива­ють. І на сіно він добрий. А ось — кмин. Старі люди ка­жуть: буде у сіні кмин, буде молока вдосталь. Тимофіївка, лисохвіст, метлиця — скільки їх, таких наче звичайних, а насправді таких непростих, таких загадкових. Трави — це і справді не двічі по два...

Та хіба тільки трави? А оте просто-таки неймовірне, як казка, досі ще не бачене машинне доїння?

Лютневого хурдельного вечора батько приніс новину: ка­зав йому хтось із сусідів, що колгосп їхній купив доїльні апарати, уже в коморі стоять...

Аж приснилися їй оті апарати. Ніби заходить вранці до корівника, а там, у глибині,— фіалковий серпанок, і миго­тять, світяться у тому серпанку дивні прозорі трубки... На­че це уже не ферма, а сяючий від скла і металу цех... От тільки чи зуміє, чи зможе вона працювати з отою химер­ною машиною? А якщо ні?.. Від самої думки про це стає тоскно.

Ледве тоді дочекалася ранку. Тільки подоїла, впора­лася,— одразу ж до комори. Пощастило: комірник виявився на місці, двері розчинені. Зайшла, глянула — ніякого сяй­ва...

— Що шукаєш, Савельєва? На доїльні апарати прийшла подивитись?

— Ага...

— Іди, покажу... — і комірник повів її аж у найдальший куток. — Ось вони...

Дивилася і очам не вірила: оці бідони з трубками, оце і є апарати? А комірник тим часом витяг з кишені тонень­ку брошуру і покликав Варю до столу. Сіли вони, прочита­ли, розглянули малюнки, схеми. Все наче просто. Знову пі­дійшла до апаратів, взяла в руки доїльні стакани:


  • Так оті штуки одягати корові на дійки?

Комірник здвигнув плечима:

  • Виходить, оці...

  • А корова віддаватиме молоко?

Комірник нічого не відповів. І Варя втратила спокій.

От і зараз — жне траву, а думка про ті апарати. Треба зважуватися... Треба.


Туго набиває чували, зав'язує, вмощує так, щоб, бува, дорогою не попадали. Здається, усе гаразд. Ще раз переві­рила і хотіла уже впрягатися, та раптом почула: стежкою з того кінця луків торохкотить, наближається ще чийсь возик. Місяць вийшов з-за хмари. Варя придивилася і впі­знала молодичку — на Квашівці живе. Разом і на вулицю ходили. На возику в неї, точно як у Варі, три чували з травою.

— Здорова була, Варко!

— Здорова...

Варя натягла на плече лямку, викотила свого возика на стежку. Поки не вибралися на широку дорогу, молодичка їхала позаду, на дорозі наздогнала, і два возики покоти­лися поряд.



  • А ти, Варко, молодець...

  • Чим молодець?

— А тим... Усюди встигаєш. І на зборах мене критику­єш, що траву колгоспну краду, і сама тут, на луках, не ло­виш гав...

Варя нічого не відповіла, а молодиця не відступалася:

— Мовчиш? А ти не мовчи. Ти поговори зі мною, попро­си, щоб я нікому не розповідала. Я, може і змилуюся, я — добра... Ну, чого хмуришся? Та ніякого тут страшного грі­ха нема. Всі ми однакові, кожен гребе до себе...

Варя її вже не слухала, думала про своє. Скільки це вже в коморі лежать апарати? Третій місяць?

Чи віддаватимуть корови молоко?..

Але ж є колгоспи, де вже доять отими апаратами. Є такі колгоспи, сама читала, є...

Незчулися, як і в село в'їхали. На вулиці іще жодної душі, вікна темні. А ось і перехрестя. Варя зупинила візок.


  • Бувай, — кивнула молодиці, — мені сюди, ліворуч.

  • Куди? — здивувалася та. — Куди ліворуч? Ліворуч — ферма, а твої ворота аж он, праворуч, а не ліворуч. Тобі ж зі мною по дорозі майже до самого двору.

  • Ні,— сумно всміхнулася Варя. — Не по дорозі мені з тобою, зовсім не по дорозі...

  • Що? — молодиця і рота розкрила. — Та ти що, на фер­му траву везеш?

  • На ферму.

  • Тю...

  • От тобі і «тю». Бувай здорова. І щоб я тебе більше не бачила вночі на колгоспних луках.

  • Слухай... — молодиця все ще ніяк не могла оговта­тись. — Слухай... Та ти жартуєш! Жартуєш? Ага? А може, ти того... Може, ти малахольна? Та на ферму ж тобі й так привезуть...

Це вже Варю почало дратувати: сказати б їй, мабуть, па­ру слів... Ет, що ця дурепа зрозуміє? Хіба їй поясниш, що кормів підвозять недостатньо, менше, ніж треба. І нема в тому нічиєї злої волі — техніки ще у колгоспі обмаль. Зро­били на фермі підвісну дорогу, а грузовиків не вистачає, і тракторів мало. Ясна річ, можна і на тих кормах, що при­возять, якось протримати корів, щось надоїти. Можна то можна, але їй, Варі Савельєвій, усі оті «якось» та «щось» не до шмиги. Не якось вона хоче жити, а на повний подих...

  • Бувай,— махнула рукою. — Ніколи мені тут з тобою теревені правити.

  • Ти що... Ти іще поїдеш? — молодиця дивилася на Варю мало не з жахом.

  • А тобі яке діло? І поїду.

Так вони й розійшлися, дві молодиці — обидві високі, вродливі, схожі, як сестри, і возики у них схожі, і лантухи, і трава з одного лугу, все, майже все однакове. Дороги — різні...

У молодиці — до своєї корови.

У Варі — до своїх. П'ятнадцять корів уже в неї і всі — свої.

Перед самою фермою зупинилася, поглянула на комору. Замок на дверях... А за тими дверима...

Невже вона таки не зважиться?

Серцем відчула: назад дороги нема. Знала себе — не да­дуть їй тепер спокійно жити оті апарати. Поки вони стоять отам, за отим замком, за отими дверима, — не дадуть.

Невже не зважиться?
3
Зважилася...

Перша з усіх доярок прийшла на заняття, перша склала техмінімум.

Ніколи не забуде перше пробне доїння.

Дві стихії, два світи зійшлися. З одного боку — розумні, задумливі очі корів... Так, саме вони в ті хвилини уособлю­вали їх Величність Живий Світ Варвари Савельєвої. Світ-пісню, світ-казку, світ її дитинства і юності.

З одітого боку пісня-казка. А з другого...

А з другого — пульсатор, колектор, шланг, кран. Тіль­ки — вони?

Ні! Аж ніяк — ні.

За всіма тими металево-гумовими премудростями всім своїм єством відчувала Варя такий же величний і дорогий їй, такий же тривожно-прекрасний, як і перший, — світ другий, татків, робітничий світ.

Батькові тихі пісні, батькові оповіді в місячні матіолові ночі, такі дорогі серцю, такі любі пахощі металу — батькові пахощі. І — головне — горда, заповітна мрія і самій стати робітницею, все це таємничо жило в усій отій, не такій уже й хитрій машинерії, що її мала опанувати Варя.

Опанувати... Легко сказати...

Віками усталювалося: залізо добре там, де камінь, де земля, дерево. Корові ж — теплому і ніжному вим'ячку — потрібні ніжні і теплі жіночі руки. А від отих залізяк ще, гляди, почнеться запалення вим'я, або, як бабусі кажуть, «осовище».

Та й лякалися корови, дуже лякалися. Спершу треба було призвичаїти їх до самого вигляду апарата. Потім починати потроху, неподовгу... Коли корови молоді, вони швидше звикають. У Варі ж більшість — старі.

— Ну, рибонько, ну, сонечко... Не бійся... Я ж тобі ні­чого лихого не зроблю...

Перше пробне доїння.

Два світи зійшлися. І радісно Варі, і страшно: а що, як не зуміє, не зможе? А що, як не піде молоко?

Пішло... Варя подивилася в оглядове скло і раптом та­кою щасливою себе відчула.

Видоїла одну, до другої перенесла апарат.

— Рибонько моя... Сонечко...

Гладить, говорить, заспокоює. Наче заспокоїла трохи, по­чинає теплою водою підмивати вим'я. І все розмовляє, роз­мовляє. Корова нашорошує вуха, повертає голову — уваж­но слухає, боїться вона вже менше, та все одно ще боїться.

А Варя щаслива — виходить у неї! Виходить!

Підмиє, витре сухим рушничком. Після цього, якщо на­віть і просто доїти — руками, не апаратом,— вим'я треба добре помасажувати. Перед тим, як насунути на дійки до­їльні стакани, Варя не просто масажувала,— пестила. І все умовляла, умовляла. Перевіряла руками, чи з кожного соска молоко біжить. М'які, ніжні дотики ще більше заспокоюва­ли корову.

Всього бувало: і брикалися оті Рибоньки й Сонечки («дзигались», як казала Варя), і скоса, зі злістю поглядали на химерну оту — звідки вона, мовляв, клята, взялася?! — схожу на бідон посудину з кришкою й шлангами, що теж називалася доїльним відром. Поглядали і все намагалися перекинути оте несправжнє відро.

— Дурненькі мої, — зітхала Варя, — ну як вам пояснити? Вас же більше й більше стає, руками ж доїти я вже не встигну. Машиною треба... Звикайте, голубоньки. Я — обе­режненько, лагідно... Ось я ще й руками після апарата до­дою... Звикайте.

І «голубоньки» теж зітхали — шумно, по-коров'ячому. Го­лубоньки починали звикати.

За турботами цими і літо відшуміло, і вересень одзвенів першими у житті її Павлика шкільними дзвониками. Пішли дощі. Рано захолодало. Тепер не тільки вим'я треба було підмивати теплою водою, але й доїльні стакани підігрівати...
Багато днів у житті минає безслідно. Та багато й таких, що наче й зовсім не минають, лишаються в пам'яті назав­жди. Запам'ятався Варі один звичайний жовтневий день...

Ще по дорозі на ферму наздогнала подруг-доярок. За­йшла до корівника не одна. Молодиці щось щебетали, вона слухала. А потім і сама щось казала...

Все, що сталося далі, бувало вже не раз і не двічі. Див­но, чому ж вона раніше не звертала на це уваги? А сталося таке: поки вона мовчала, поки говорили інші, її, Варині, корови і голів не підводили. Та й інші всі теж стояли собі й ремигали. Та тільки Варя озвалася, як усі п'ятнадцять рогатих голів, мов соняхи до сонечка, повернулися до неї. Замукали, заревіли кожна по-своєму, кожна наче оповідала про щось своє...

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка