Лісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983



Сторінка2/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
, страх не любив усього, що пов'язано, як він висловився, «із плебейською тупістю і темнотою».

Дядько з хутора Логачівки обережно, дуже ввічливо на­тякнув, що час, мовляв, важкий і що селяни, може, і не знайдуть стільки яєць та курей. Шарфюрер здивовано змі­ряв його поглядом і гидливо пересмикнув куточком губ. По­середник зрозумів: ціна остаточна...

Минуло кілька днів, батьки Варині назбирали з усіх ро­дичів потроху курей та яєць, приготували мішки з картоп­лею...

Крім Варі, викуплені були ще три дівчини з Безлюдів­ки — допоміг все той же посередник. Всіх чотирьох поса­дили на грузовик. Уже з кузовка Варя востаннє подивила­ся на шарфюрера: так от він який, її ворог... Худенький, миршавенький, у пенсне. Ось він знову протирає скельця. А очі у нього зовсім не злі — просто заклопотані. Одягнув пенсне і ще раз оглянув уже проданий товар: чи не про­дешевив?..

Ех, був би у Варі зараз автомат! З якою насолодою вса­дила б увесь диск просто в оце пенсне, в оці голубенькі, водянисті очиці, в цей досить-таки високий, сірий, як за­курена крейда, лоб!..

Так ось ти який, ворог!

Гендляр.


Власник.

Капіталіст...


3
Пісок, пісок... В'язнуть ноги, угрузають колеса. Возик ледве сунеться, а він же порожній, це ж вони тільки ту­ди, а як — назад?..

Батько — посередині, для Варі збоку прироблена лямочка. Тягнуть удвох... Стомилися, а це ж тільки перший день, перший ранок. Ночуватимуть, коли пройдуть сорок кіло­метрів, це тому, що татко із нею, сам він і по шістдесят проходив. Не вперше мандрує на мінку, взимку — з сан­чатами, влітку — з возиком... А втім — яка там мінка, жи­ли не в розкошах, добра особливого не надбали, все, що бу­ло з одягу кращого, празникового, уже виміняно. Зараз більше їздять заробляють - кому картоплю викопають, ко­му татко сіна накосить чи полагодить хлівець. Батько все вміє, за що не візьметься.

Пісок, пісок... і пити хочеться, і їсти... Сонце палить — як із печі. Щоб не думати про їжу й пиття, Варя починає згадувати. Це вже вона не вперше робить, давно помітила: болить щось а чи їсти нестерпно хочеться,— не думай про це, згадуй щось таке, що колись тебе схвилювало. Почнеш пригадувати — і біль починає вгамовуватися, і голод не та­кий лютий. А згадувати є про що. І зовсім недавнє...

Страшна валка тягнеться через Безлюдівку. На возах фанерні чемодани, вузлики з харчем. За возами — хлопці, дівчата, зовсім не набагато старші од Варі. Скоро і їй буде чотирнадцять, і тоді і її можуть отак погнати. Бре­дуть хлопці й дівчата, востаннє поглядають на село, на домівки. Бредуть... Обабіч — поліцаї з карабінами напе­реваги.

До Німеччини почали брати ще тоді, восени сорок пер­шого. Щоправда, спочатку оголосили запис добровольців. Плакати, розклеєні мало не на всіх воротах, обіцяли райсь­кі блага. На будинку поліції їх було аж п'ять і всі одна­кові. Потім почали розсилати повістки. Люди не йшли, хова­лися, поліцаї ночами нишпорили по хатах. І молодь, яку за віком мали забрати, ночувала в степу. Додому забігали удень і потай, бо останнім часом облави бували і серед дня.

Варя допомагала, як могла: побачить — облава і поспішає, городами забігає уперед, стукає в хати, де є молодь: — «Ті­кайте, ховайтеся!» Багатьом так урятувала життя...

Згодом, не знаходячи молодь по домівках, поліцаї почали заарештовувати батьків, погрожуючи розстріляти їх, якщо син чи дочка не з'являться.

Жила у Безлюдівці сім'я Левицьких. Батько до війни пра­цював археологом в Харківському історичному музеї, мати вчителювала. Хворого батька до армії не взяли. Під час окупації сім'я тяжко голодувала, та найбільше натерпілися не від голоду: дітей — Романа й Оксану — щохвилини могли забрати до Німеччини. Сховатися? Так тоді розстріляють батьків.

...Повістка прийшла Роману. Оксана бачила, як тужить брат, знала: з чистою його, комсомольською душею поїхати на роботу до Німеччини братові все одно, що вмерти. Отож і почала умовляти, щоб їй дозволив піти замість нього — у неї малярія, все одно не візьмуть, а піти за брата дозво­лять, поліція місцева на такі заміни дивилася крізь пальці. Брат довго не згоджувався, та потім замовк, похню­пився.

Оксану таки не взяли і справді. Повернулася додому за­мучена, ледь жива, а на серці було так світло: виручила, урятувала брата.

Коли взимку до Безлюдівки прийшли наші, Роман довго просив узяти його до армії. Не брали — віком, мовляв, над­то іще не підходящий. Нарешті-таки вимолив, узяли...

В боях при форсуванні Дніпра Роман Левицький став Ге­роєм Радянського Союзу. Там же, у битві за Дніпро, він і за­гинув...

Минуть роки, і будинок правління рідного Варварі Са­вельєвій радгоспу постане на вулиці імені Романа Левиць­кого. А додому Варвара Федорівна ходитиме вулицею імені Івана Підкопая, теж безлюдівського хлопця. Іван, як і Ро­ман, став Героєм при форсуванні Дніпра... Але це буде че­рез роки й роки, а поки що...

На все життя запам'яталися Варі оті страшні валки: бре­дуть хлопці і дівчата Зміївським шляхом, бабусі хрестяться: татарське іго повертається... А у Варі стискаються кулаки. Дивиться на поліцаїв, на есесівців, що раз у раз проносяться на мотоциклах: «Та коли ж на вас, гадів, кара буде?! Дожити б, побачити погибель вашу!»


...Пісок, пісок. Спека — уже й дихати ніяк. А до села, де вони мають перепочити й пообідати, ще йти та йти.

Пообідати... Весь обід їхній — чотири макорженики з дер­ті й картоплі, два солоні огірки та кілька варених буряків. Буряки — то десерт.

Іде Варя і мріє: от якби там, в отому селі, у закусочній, вдалося купити окропу... Дівчина вже знає: ніщо так не вгамовує спрагу і не підкріплює сили, як гаряча вода. Що ж, може, й нап'ються — от тільки коли це буде, до села того ще дуже й дуже далеко... І Варя, щоб хоч якось подолати втому та голод, знову поринає в спогади...
...Вибухи над Безлюдівкою, просто у небі — вибухи: рву­ться шрапнелі. Місяць побули наші і вже знову ідуть. Зи­ма — то відлига, то морозець. Підкидає Варя у грубку, треба хату нагріти, щоб пораненим не було холодно. Боже ж, які тяжкі: той стогне, а той у маячінні маму кличе. Здоро­везний, уже майже сивий, а кличе маму... Дівчина-медсест­ричка каже: навряд чи житиме...

Так минув день. І ніч. Поранених стали вивозити — під снарядами, під обстрілом, везуть і везуть. Туманного сльо­тавого вечора вивезли двох останніх — одного від них, дру­гого від сусідів. Снаряди рвуться... На шляху машини го­рять, над Харковом заграва. Всю ніч гоготіло вогненне пек­ло. Перед світанком гуркіт затих, пожежі почали пригасати. Підморозило...

Похмурого холодного ранку стало зовсім тихо.

Варя вийшла на ганок. Прислухалася і одразу ж почула важкі кроки. Вони все наближалися і наближалися. Хвірт­ка з брязкотом розчинилась, високий, товстий, геть увесь об­вішаний зброєю есесівець ступив на подвір'я.

— Руські зольдат єсть?

Не чекаючи Вариної відповіді, зайшов. За ним ще двоє. Обдивилися подвір'я, сарай, посвітили у погріб, уважно оглянули хату. Все це — ніби не помічаючи хазяїнів. Мати заметушилася на проході, не встигла дати дорогу — спокійно, стволом автомата відштовхнув убік. Кинули на підлогу не­допалки, сплюнули і пішли. Мати зачинила за ними хвіртку та сінешні двері, а Варя потайки, щоб ніхто з батьків не помітив, набила в кишені, за пазуху маминих перепічок. Мить — і на вулиці.

Жодної душі... Прожогом через дорогу, по місточку і — в ліс.

Так вона й знала: не всі встигли відійти...

У хащах, у чагарях, у заростях торішньої кропиви просто на снігу лежали і сиділи бійці. Багато було і поранених. Ті, хто міг ходити, обступили Варю, радіють. І всі — про одне:


  • На Чугуїв — як?.. Як пройти?

  • Як дорога на Чугуїв?

  • На Васищеве вам треба, — пояснила, — на Лизогубівку. Отак — лісом, лісом...

Роздала пораненим перепічки і — в поле. А там наших — і мертві, і ще живі...

— Водички... Хоч ковточок...

А від села — кулемети, кулі так і свистять.

Зняла у кількох поранених фляги і, пригнувшись, а де й поповзом — до джерела. Набрала — назад до поранених. Трьох напоїла, а четвертому вже й не треба, не діждався хлопець тієї водички.

Чорнявий, гарний... Узбек, мабуть, чи туркмен... Вродли­вий... На верхній губі — пушок...

А з села гатять... І видно, як метушаться чорні та зелені постаті...

Та коли ж на вас, клятих, кара буде?! Та невже ж не до­живе, не побачить погибелі на цю сволоту?!

Лежить хлопець на снігу...


Пісок... Пісок і в роті уже, і на зубах рипить. І небо — вигоріле, випалене полудневе небо — теж наче піщане: сіре, аж жовте од спекотної степової юги. Важко... І все ж таки уже легше, уже видно село і справді «широке село під го­рою»... Ген, яке широке... А он і базарна площа, ото, мабуть, закусочна. Там, може, і окропу нап'ються...

Пісок, пісок...


Гарячої води їм так і не дали: окріп входив у меню обіду, а обід коштував надто дорого. Таких грошей у батька не було.

Поставили вони возика під вербами біля колодязя, при­лягли на горбочку.

Полудень...

Батько і їсти не став, ліг, як упав, і вмить заснув. Варя, теж стомлена украй, притулилася таткові головою до плеча і так солодко задрімала... А втім, солодощі оці тривали не­довго.

— Ком-ком!

Аж шарпнулася, та в ту ж мить зціпила зуби і виду не подала, що почула оклик. Озирнулася. Просто перед ними зупинився грузовик, і водій гукав хлопчиськові, що саме тут пробігав. Малий кинувся був тікати, та солдат вихопив пістоля, бахнув угору, і ось уже блідий, смертельно пере­ляканий хлопчик стоїть перед шофером. Німець дістає із ка­бінки щітку і наказує малому почистити чоботи...

Що лишалося — тремтячими рученятами узяв щітку.

Хлопчиська, коли той виконав наказ, німець відпустив, машина давно вже поїхала, а у Варі — де й дівся сон. Шум­лять-шарудять верби над стародавньою криницею, вологою віє від цямриння, від землі. Втома така — і ворухнутися не­має сил, а сну нема... Втома і туга: бач як просто — «ком-ком»— і все...

Заплющує очі, хоче полічити до ста, та в цю мить яскра­вий, як спалах, спогад гасить і втому, і тугу.
...Перший вибух прогримів опівдні. Всі вибігли з хати: що це? Літаки? Наші літаки? Ні, в небі жодного зенітного роз­риву. Снаряди рвуться? Але ж фронт ще дуже й дуже да­леко.

І все ж таки це були снаряди. Тільки от не наші — ворожі. Вибухи гриміли й гриміли. Хмари диму схоплювалися над станцією, над величезним німецьким складом боєприпасів. Шляхом у бік складу промчало кілька чорних «опелів», про­гуркотіли грузовики, повні солдат. Село завмерло. Люди бо­ялися і виглядати на вулицю: окупанти зараз особли­во люті. Просто так, щоб зігнати злість, можуть пристре­лити.

А вибухи не змовкали. Навпаки, все частішали, дужчали і скоро злилися в суцільний оглушливий гуркіт. Земля так і ходила під ногами...

Ось вона, кара!..

Це було таке щастя, таке щастя... Варя аж світилася вся. Так вам! Так вам, проклятим! Ще! Ще! Ще!

Хто ж той сміливець! Чия чесна, свята рука карає? Мама хрестилася:

— Господи... Збережи його, господи... Хай його, рідного, усі кулі минають... Хай його не помітять... Дай, дай йому, господи, врятуватися... Хто він? Наш, безлюдівський? Чи з полонених? Хоч би ім'я знати... Вік би молилася за нього...

Ім'я його (чи їх) ніхто так і не взнав. Невідомо й досі, хто відважився, висадив у повітря величезний склад бомб, мін, снарядів.

Одне відомо — загинули всі...

До самого вечора гриміло. А як смеркло і вже стало тихо, сусідка через паркан розповіла: есесівці від того пекла біг­ли на всі боки, як миші. За складом починалися канали хар­ківської очисної станції — всі нечистоти з міста зливалися до війни в них. От у ті канали, брьохаючи по коліна, а то й по пояс у смердючім багні, і бігли ховатися есесівці. Осо­бливо панікували офіцери, ще б пак, — їм, арійцям, юбер­меншам, істотам з голубою кров'ю, життя було особли­во дороге. Верещали, як пацюки, з головою пірнаючи у багно...

Кара! Оце кара! — раділа Варя. Але — чи вся кара? Ні, це тільки початок. Час справжньої кари іще попереду...

Коли ж він настане, грізний оцей і світлий час? Коли на­стане?


4
Тринадцять днів гриміло і горіло небо над Безлюдівкою. Тринадцять днів під ногами ворогів горіла оця земля. По-справжньому горіла — «катюші» працювали на совість...

Виглянула Варя вночі з погреба — пекло. Пекло, і квит. Знову чомусь пригадався миршавенький голубоокий шарфю­рер. Як він тоді — уважно, крізь пенсне — оглядав її, як він обмірковував і нарешті встановив ціну: три пуди... Згадала і всміхнулася: отак, значить, всього три пуди картоплі і вар­то її, Варине, життя, її майбутнє? Гірко всміхнулася, а по­тім навпаки — зловтішно: а його самого, того шарфюрера? Чи варте його пацюче життя хоч картопляного лушпиння?

І ще один німець пригадався, отой німецький солдат, яко­го вели сонячного березневого ранку жандарми до чорної поліцейської машини...

Не знала тоді дівчина, яка тяжка, яка героїчна доля че­кала цього німця. Пізніше, набагато пізніше Варя... Та не Варя, а вже Варвара Федорівна, уславлена на всю республі­ку трудівниця, вперше почує про життя Гейнца Таксвей­лера.

...Заарештованого у Безлюдівці судив трибунал і прису­див до розстрілу. Смерть потім замінили каторжною тюр­мою. Сидів Гейнц і у харківській тюрмі, і в кременчуцькій, і в артемівській, і в місті Дубно. Потім його перевели до концтабору, в'язні якого працювали недалеко від Танненбер­га на осушенні боліт. Потім знову тюрма, на цей раз у місті Торгау. Потім тотальна мобілізація — і Гейнц знов на війні. На Волховському фронті, побачивши у розташуванні своєї частини радянських розвідників, здався їм у полон. Одразу ж включається у діяльність Національного комітету «Вільна Німеччина», рветься на фронт. Радянське командування не раз посилає його за лінію фронту, у ворожий тил. Військова рада 59-ї армії нагороджує Гейнца Таксвейлера знаком «Від­мінний розвідник». Загинув Гейнц на фронті, виконуючи бо­йове завдання. За наказом командуючого 59-ї армії німця Таксвейлера поховано на радянському військовому кладови­щі. Над могилою його прогримів салют, бойові побратими, радянські воїни і німці із комітету «Вільна Німеччина», спі­вали «Інтернаціонал»...

Та все це Варя узнає потім, а зараз вона просто думає про двох німців. Два... І які вони різні... Як два світи... Одному світові, світові Гейнца, належить майбутнє, а другий світ, світ шарфюрера, приречений на смерть. І, як завжди, мертве хапалося за живе — в останні свої дні окупанти особливо лютували.

— Перед погибеллю казяться... — зітхала мати і весь час дослухалася: чи не чути поблизу чужих кроків. Кроки оті уже всі навчилися розпізнавати. А кішка — особливо. Вона вже давно перейшла у сім'ї Савельєвих на становище цілком легальне і тому разом з усіма сиділа у погребі. Так от, Мур­ка раніше од усіх чула наближення ворога. Всі вже знали: якщо кішка заметушилася, лізе у найдальший закапелок, значить, до погреба підходять ворожі солдати...

Земля — горіла. Але і в огні вона залишалася живою. Живий Варин Світ не вмирав і у полум'ї.

На подвір'ї — з погреба було видно — під вікнами їхньої хати ось уже дванадцять днів цвітуть два кущики, дві ви­сокі бадилини петрових батогів. Зранку, як тільки сонечко прогляне крізь хмари диму, розтуляють пелюстки сині-сині квіти. Їх аж сім, Варя, виглядаючи, коли трохи влягається стрілянина, підрахувала точно: три квітки на тій стеблині, що ліворуч, і чотири на правій. Зранку, якщо сонячний день, усі семеро розквітали, під вечір — ніби заплющувались. Так було всі дванадцять днів бою. А сьогодні, на тринадцятий, виглянула: сонячно, а квіток — тільки чотири. Де ж іще три? Поодцвітали? Придивилася — ні... Ліво стебло майже під корінь стяте великим осколком — зрізавши бадилину, він так і вгородився у лутку...

Квітки зацвітали, одцвітали, на дереві червоніли яблука, зріли і помідори на городі, от тільки бігати за ними навіть Варя не завжди наважувалася — зовсім осатаніли есесівці, стріляли по всьому живому...


Тринадцятий день нічим не відрізнявся від попереднього, дванадцятого, від одинадцятого, десятого... І тринадцятий вечір, і тринадцята така ж вогненна і громохка ніч.

А чотирнадцятий ранок...


Варя, як завжди, першого прокинулася. І — пе від гурко­ту, до нього уже всі звикли, не звертали уваги, — розбудила тиша. Дивна, давно вже забута, вона аж дзвеніла у вухах. Дівчина схопилася, визирнула і тієї ж миті несамовито і ра­дісно закричала:

— На-а-а-аші-і-і-і!!!

Немов вітром винесло на вулицю. Перший боєць, якого Варя побачила, був високий, зовсім уже не молодий, — сиво­вусий старшина. Обхопила його обіруч, припала обличчям до грудей, хотіла щось сказати, багато хотіла сказати, та сльози здушили горло і вона заплакала.

Старшина погладив по голові, поцілував у щоку і раптом, незвично окаючи, проказав, значущо так проказав, наче до­вірив таємницю:

— В Вологдє у мєня дочь...

Хотів, видно, ще щось сказати, та чомусь і сам витер очі і тільки рукою махнув.

Пішов солдат. А за ним Мурка їхня — біжить, аж до са­мого рогу проводжає.

Весь той день до хати заходили і виходили бійці. Ті — во­ди попити, ті — трохи перепочить, і кожного разу кішка пер­шою чує їхнє наближення. Диво та й годі! Варя дивиться на неї і аж сміється від задоволення: Мурка біжить солда­там назустріч, треться об ноги і муркоче, муркоче, наче розповідає, поспішає, стільки хоче розказати...

А у висаджене вікно зазирає квітуча бадилина — вціліла-таки, і вже на ній не чотири квітки, а сім! Тепер уже на одній — сім.

Старші на те ніякої уваги, а у дівчини щасливо холоне під серцем: це її світ, її Живий Світ...

Так, це він, топтаний і нівечений окупантами, обпалений і зранений у битві, вижив, вистояв, і нині червоними як жар помідорами, величезними соковитими яблуками, малень­кими місцевими кавунчиками-тріскунцями, зустрічає най­рідніших йому на всій землі хлопців — стомлених, закіптю­жених у бою, різноплемінних, дуже і дуже різних, але з однаковими червоними зорями на пілотках.

Посидять ті хлопці, погомонять з татком і мамою, відпочи­нуть і знову ідуть. Дивиться їм Варя услід, і здається дів­чині, що назустріч тим воїнам дерева самі простягають гілки із стиглими плодами, а пройдуть оті солдати — квіти схиляються, цілують їхні сліди...


ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
1
Роки, роки...

Уже й Перемога відгула, уже й сьомий клас за плечима. Що ж далі робити? Вчитися? Йти працювати? А куди? Роз­мов удома було багато, батько наполягав: тільки вчитися, і не тут, у Безлюдівці, а в Харкові. Треба мати «городську освіту». Він так і говорив, та ще й наголошував: «городську»...

Варя добре знала давню таткову мрію. Ні, він не шукав для своєї улюблениці теплого та затишного куточка, йшлося зовсім про інше. Старий робітник, син селянина, батько глибоко й ніжно любив село, любив працю коло землі, та над усе на світі — над своє життя - любив свою роботу, свою залізницю. Був твердо переконаний: настане час, і всі хлі­бороби стануть робітниками, сільськими робітниками. Кожна ферма буде як цех... Так буде. Але коли? У далекому май­бутньому. А доньці ж його жити і працювати зараз. А во­на ж у батька вдалася — робітнича кісточка...


  • Підеш у ремісниче училище. У залізничне...

  • Ні. Я, татку, уже давно вирішила. Я піду у колгосп.

  • Що-що? Як — «давно»? А чого ж я не знаю?

Не відповіла нічого. Тихо-тихо в кімнаті, чути навіть, як там, за щільно причиненими віконницями, на березі у ста­рій, ще довоєнній шпаківні попискують молоденькі шпаки — уже й темно, а вони ніяк не вгомоняться.

  • Ким же ти у колгоспі робитимеш? Де?

  • На фермі. Коло корів... Батько починав сердитися:

— На фермі? Думаєш, там тебе тільки й чекають? Щось я не чув, щоб у якомусь із наших безлюдівських колгоспів були потрібні доярки чи телятниці. Не сама ти туди націли­лась. Може, і не знаєш, а я знаю...

Ні, Варя теж добре знала,— багато її подруг оббивають зараз пороги у конторах безлюдівських колгоспів, просяться доярками. Знала і тому й досі не наважувалася піти по­спитати щастя. Ходила, як і торік, до лісорозсадника, все ждала, очікувала, все розпитуючи, чи не звільнилося де міс­це на фермі...

Поговорила отак з татком, засмутила старого і сама за­смутилася. На тому й закінчився день.
...Снилося, що прокидається. Прокидається, встає. Вона ще невелика, ще і до школи не ходить. Встає з думкою: от як би їй тихенько — тихо-тихо, щоб не розбудити татка і маму... Треба їй хутенько вдягтися, погодувати своїх підопічних — бездомних собак, кішку з кошенятами...

Отаке ж і присниться! Аж засміялася, коли справді про­кинулась.

Глянула на ходики — рано. Так, саме в такий час проки­далася тоді, в ті часи, які щойно привиділися...

Що ж, може, їй і зараз піти та потайки роздати цуцикам щось їстівне? Подумала так і знову засміялася: по-перше, навіщо потайки? По-друге, що роздавати? Сутужно у них у родині з харчами, страх як сутужно: макуха, буряки... А як десь мама дістане дерті, то це вже як свято...

Збігала по воду. Розпалила у літній кухні, розігріла учо­рашній кандьор, в чавунчик із солодушкою вкинула лісових кисличок та смородинового листя й теж поставила на во­гонь. Принесла невелику миску із батьківським хлібним пай­ком: ого! Їм ще заздрять, сімсот грамів татко отримує...

Впоралася, знов глянула на ходики: рано ще, цілу годину можна поспати мамі й таткові. Хай посплять. Хутенько роз­шукала ряднину, уже па подвір'ї прихопила під повіткою дерев'яні граблі і скоренько — до лісу. Поки не повставали, встигне ще й по голиння збігати.

Ліс зустрів, як завжди, особливими, чисто лісовими запа­хами, особливою лісовою тишею. Тільки-тільки розвиднілося. Нагрібала голки, а думкою була уже там, на роботі.
...Сосонки росли добре. Малесенькі, цього року тільки зі­йшли, кожна стеблина лободи над ними як велетенське дерево, а вже в них усе, як у великих сосон, — і гілочки, і запах.

Сіяла їх Варя на звичайних грядках — ну точно, як на маминому городі. Два рядочки — посипле рукою насінняч­ко, рукою ж позагортає, а потім, через п'ять сантиметрів, ізнов — два рядочки.

Вчора ті рядки уже викопували — рослини цілком готові до посадки. Викопували незвичайною — вузькою, видовже­ною, чимось схожою на меч, лопатою. Колись — Варя про це десь читала — лопата ця так і називалася «садильний меч», і винайшов цю лопату у минулому столітті її земляк, харківський вчений Колесов.

Малесенькі саджанці мали, як завжди, висадити десь у лісі на вирубці чи на тих галявинах, де старі дерева чомусь повсихали. Доводилося і їй висаджувати оті паросточки, скрізь садили — і під Васищевим, і за Лизогубівкою, а вчора...

Ахала з отими саджанцями, мріяла, думала все про те ж, про своє майбутнє, про свою долю — коли вона нарешті бу­де у колгоспі, на фермі... Їхала, на дорогу і не дивилася. А приїхала, глянула — оце так так! Та вона ж додому при­їхала — он воно, колгоспне подвір'я, телятник, ферма...

Садила сосонки, а голову щось так і повертає: ось воно, ось... Зовсім близько...


Отаке згадалося.

Нагребла голок, і зв'язала кінці рядна, ривком закинула вузол за праве плече, на ліве поклала граблі.


Цього ранку, як і вчора, і позавчора, вони з татком ви­ходили на роботу разом. Це в них було, як традиція, як осо­бливий, дорогий для обох, звичай, мало не ритуал. Посьор­бали кандьору, посмакували крихітними кусниками пайко­вого житняка, запили солодушкою і повставали з-за столу. Мати прибирає посуд, а батько з донькою, побравши кожен свого вузлика з харчем, рушають до хвіртки. Поряд руша­ють, як рівні, - два трудівники...

Звичайні ніби хвилини, стократ вони повторювалися, і все одно Варя завжди помічає якусь особливу урочистість в батькові. Видно одразу: тато зворушений, але усіх сил до­кладає, щоб не показати цього.

За хвірткою, уже на вулиці, на мить спиняються.


  • До побачення... — завжди каже батько. — Час добрий...

  • Час добрий, тату...

Пішла.

Перед річкою зупинилася. Їй — до лісорозсадника, ліво­руч: просікою до залізничного насипу, далі — до дубового гаю, потім — через кладочку... Це все — якщо ліворуч. А пра­воруч?

А праворуч — колгосп! Рукою подати... Кинути б зараз усе і навпростець, до контори: «Приймайте! Ким завгодно приймайте! Хай навіть і не дояркою...»

Не дояркою? Ну це... Хіба що тимчасово. Щоб тільки до колгоспу взяли. Дояркою вона буде. Все одно буде.

Так захотілося повернути праворуч... А може, й справді повернути? Озирнулася, а батько й досі стоїть. І наче від­чув, прочитав її думки:

— Час добрий, доню... — дивно він це проказав, лагідно і значущо. — Час добрий... У добрий час...


2
Свіжий фіалковий присмерк виповнює кімнату — уже не вдосвіта, та іще й не світання. Одірвала з календаря лис­точок, підійшла до вікна — весна, березень... Два роки миру...

Ще раз подивилася на листочок і обережно причепила його на видному місці, біля дзеркальця. Наче будень, а їй — свято. Може, це і справді так? Адже саме сьогодні піде во­на таки до колгоспної контори і попроситься на будь-яку роботу. Проситиметься, ясна річ, спершу у доярки, але туди її ж нізащо не приймуть, не приймуть і у телятниці — і тих, і тих скрізь досить, це вже вона точно знає, у всіх знайомих, по всіх безлюдівських колгоспах про те розпитала.

Поглянула на ходики: чи не рано? Прийде до контори, а там ще замок. Посидіти, почекати вдома? Ні, їй уже не вси­діти...

Вийшла на вулицю — рано, а от людно: старі й молодь, знайомі і незнайомі — всі йдуть в одному напрямку, всі поспішають туди, куди і вона. Мимоволі згадалися батькові розповіді про щоденну його дорогу на роботу. Ходив він на мохначанський поїзд. Лінію цю — «Харків-Мохнач» — по­будували у колективізацію, і, мабуть, тому поїзд свій татко називав «колективним». Їхати було небагато, вставав перед самою Основою біля семафора, та за ті короткі хвилини стільки встигав передумати. У вагоні завжди самі робітни­ки, у кожного, як і у нього, звичка завжди сідати в один і той же вагон. За роки спільної їзди давно вже не тільки перезнайомилися — здружилися. «Розумієш, доню, — часто каже батько,— дивна штука отой поїзд, чужі ж наче, а зда­ється, рідніше од родичів. Увесь вагон — як сім'я...»

Це ж відчула сьогодні і Варя, прямуючи до контори. Різ­ні люди її оточували у цей час на вулиці, знайомі і незна­йомі, і всі вони їй були такі зрозумілі, такі близькі...

Біля контори — людно. Сиділи на колодках, на лавах, по­ходжали, юрмилися навкруг бригадирів, і всі — говорили, говорили, говорили.

До війни, після того, як учителька привела Варин клас у телятник, часто і вдень, і в такий же ранковий час приходи­ла Варя на колгоспне подвір'я, до контори, і ніколи туї не бувало так людно. Контора давно вже відчинена, та голова (ще поночі) поїхав кудись, от-от мав з'явитися. І Варя, очі­куючи його, підійшла до великого диктового щита з учораш­ньою газетою.

Багато чого змінилося у житті. Раніше — до війни — Варя не раз помічала: газету спершу проглядають, пробігають очима заголовки, а тоді вже, вибравши щось найцікавіше, читають. Тепер — інакше.

Десь на сьомий а чи на восьмий день по визволенню при­ніс батько додому свіжий номер «Правды». Читали її разів із десять, уже й потерлася, уже й дірочки на ріжечках сві­тяться, а, як трапляється вільний вечір, татко знову і знову розкладає газету і, присунувши каганця, довго й уважно читає уголос.

Починає з передовиці. На все життя запам'ятався її зміст. Саме цими думками і почуттями жила Варя, її сім'я, її ро­дичі і сусіди, її село, усі люди на щойно визволеній землі. Батько читав урочисто, повільно. Остання фраза — скільки не повторював оту передовицю — завжди в його устах зву­чала, як поетичний рядок:

«...Колгоспи відроджуються, всім серцем тягнуться люди до колективної праці...»

Це була сама правда, саме життя. За роки окупації не так за хлібом, як за усім радянським, усім істинно колек­тивним зголодніли люди.

Дочитавши все. до останнього рядка на останній сторінці, батько обережно згортав газету і ховав її до тої — найго­ловнішої — шухляди, де зберігалися фотографії дітей, їхні листи з фронту. Листи оці — потерті, як і газета, — читав теж вечорами при світлі блимочка, читав урочисто, повіль­но...

— ...Голова ...голова приїхав!

Усі посунули до дверей контори.

У кабінеті накурено. Людей — насилу протовпилася до столу.



  • Чого тобі, доню? — великі задумливі очі сумно всмі­халися.

  • Та от... Заява... — і тремтячою неслухняною рукою по­клала на стіл аркушик із шкільного зошита.

  • Заява, значить... — голова пробіг очима оті Варині, п'ять разів учора переписані, чіткі й акуратні кілька рядків, зі­тхнув, розвів руками: — Не можу, доню... Де ж ти була ра­ніше? Стільки людей уже прийняли... Не можу.

Вийшла на вулицю, іде, за слізьми світу не бачить. По­стояла-постояла — куди ж тепер? Може, до колгоспу імені Будьонного? Там на трудодень більше дають. Далеченько, правда, чотири кілометри, та що вдієш... Подумала-подума­ла та й пішла.

Чого тільки не надивилась, поки дісталася до того, дру­гого колгоспу. Не дуже їй досі випадало бродити по селу — влітку у лісорозсаднику працювала, взимку — до школи, та й удома роботи вистачало. Оце вперше за кілька років про­йшлася Безлюдівкою.

Скільки нового... Майже на кожному подвір'ї щось буду­ють — браві засмаглі хлопці у вицвілих гімнастерках хвацько зблискують сокирами. Зводять нові хати, ремонтують, підновлюють ті, що вціліли. На вулицях вкопують нові стов­пи. На колгоспні ферми електрика вже проведена, тепер тяг­нуть лінії на сільські подвір'я, в першу чергу до удовиних хатин. Не вистачає дроту, в діло іде навіть колючий дріт — концтабірний, круппівський. Служив чорній справі, хай по­служить і світлій...

Проходила через колгоспні городи. Зупинилася, роздиви­лась, розпитала: може, і їй тут випаде працювати... Важко трудяться люди. Ось помідори садять — усе руками... Тися­чу ямок лопатою викопай, гною сапеткою наноси у ті ямки, посади та ще й полий.

Варя проходила якраз під обідню пору, ланка поспішала, руки жіночі так і миготіли, худі засмаглі обличчя заливав піт. Жінки ще не помітили Варі, а та все стояла, дивилася.

«Нелегко, дуже нелегко... — та тут же подумала інше: — Важко, і все ж таки, яке це щастя — отак з усіма... Вільно, без отого тричі проклятого «ком-ком», «шнель-шнель»... Вільно... На вільній землі...»

А молодиці ще й заспівали — давньої, довоєнної:

Спят курганы темные,

Солнцем опаленные...

Про любов заспівали, про свою юність...


  • Обід! — дзвінко гукнула ланкова. Покидали лопати, збилися до гурту і аж тут тільки побачили Варю. Знайшли­ся і знайомі, дві навіть з її класу.

  • Варю! — загукали. — Ходи до нас!

Підійшла. Присіла. Молодиці подіставали все, що в кого було, поскладали докупи на ряднину — картоплини, печені буряки, макуху, молоко в пляшках, а одна уже літня жінка розгорнула вишиваного рушничка і поклала на купу велику рум'яну перепічку.

  • Ого! — вихопилося у кількох. — Багато живеш!

  • Та... — і зашарілася, засвітилася щастям: — Іван... син жениться...

Посиділа-посиділа Варя — така заздрість у неї до цих жі­нок... Попрощалася, підвелася, пішла.

Всього чекала Варя: і що голови не застане, і що коли й застане, то не прийме на роботу, а все вийшло навпаки — і голова був на місці, і заяву Варину взяв.

Про ферму і говорити не захотів, а до рільничої бригади записав.


  • А на роботу коли? — боязко запитала.

  • А коли б ти хотіла?

  • Сьогодні можна?

  • Можна! — сміється. — Хоч зараз!

І розповів, до кого звернутися, куди йти. Поле, де Варі сьогодні працювати — розкидати гній,— не так і далеко від її домівки.

Вийшла з контори — землі під собою не чує. Ет, якби можна було не йти, не бігти, а, як у сні, відштовхнутися від стежки і — навпростець. Сказати мамі, порадувати, а по­тім — вила на плече і — в поле.

Вона таки не йшла — бігла. Уже недалеко від своєї хвірт­ки стрілася знайома доярка:

— Куди це ти так?

Похапцем, ковтаючи слова, розповіла про все. Хотіла вже прощатись — нащо час марнувати — та доярка спинила:

— Ну й гаряча... Зажди. Скажи мені, ти і справді дуже хочеш працювати на фермі?

Варя аж розсердилася: питає таке!


  • Ну, добре, добре, не гарячкуй. От що я тобі скажу: го­лова наш іще не знає, що нам потрібна буде нова телятни­ця. Підеш?

  • Телятницею? Боже... Та я...— поглянула недовірливо, зітхнула. — Жартуєш. А я й повірила.

Та доярка і не збиралася жартувати. Не минуло й годи­ни, як вона й Варя говорили з бригадиром...
Додому Варя прийшла аж увечері — просто-таки знеси­лена від щастя. Підійшла до дзеркала, знову узяла той календарний листочок. Ну і день! Ну просто тобі другий день народження...

Минуть роки, і вже не учорашня школярка Варя — відома по всій республіці Варвара Савельєва завжди святкуватиме в цей день.


3
Прийшов син бригадира з фотоапаратом. Клацнув. «Завт­ра, — каже, — матимеш знімок». І приніс. Варя довго роздив­лялася: все, як є, — і хлівець телячий, стінка біла-білі­сінька, сама недавно підбілювала, і плямисті її телятка, і огорожа, і навіть віялка колгоспна за огорожею — і ту видно. Посередині — вона, Варя: у чорних чунях, у бурках ватяних. Жакет на всі гудзики застебнутий. А на обличчі — усмішка щаслива-щаслива...

Щаслива?


А насправді, в житті щаслива вона чи ні?

Подумала, і аж досадно стало — лізе ж отаке в голову, стільки роботи, а вона...

Подякувала за фотокартку, загорнула у папірець, сховала: вдома буде час, роздивиться краще.

Хлопець пішов, а Варя за цеберки і до свиноферми, там вона брала гарячу воду, холодну наношувала іще зранку. Притягла воду, тепер можна і по молоко. Принесла два від­ра, почала напувати. Кожному теляткові, після того, як на­п'ється, обов'язково треба вимити мордочку теплою водою. Вимити та ще й витерти сухим чистим рушничком. Телят­ка — як діти, не витри дитині губенята, зашерхнуть, а там, гляди, і вавка яка прикинеться. А у телятка і волоссячко мо­же повилазити.

Зараз Варі уже легше, зараз — нове приміщення. А до цього намучилися. Дали їй на самому початку двадцять п'ять малесеньких — усі як е молочняки. Теляток дали, а те­лятника спеціального колгосп ще не мав, нашвидкуруч об­ладнали колишній інкубатор. Для кожного з підопічних зробили окремий станочок.

Як вона раділа... Ходила по тому хлівцю, роздивлялася, і все, ну просто-таки все хотілося погладити, поторкати ру­ками. Стіни — чисті, тільки-тільки потиньковані, підлога гладесенька, без щілин. Не втерпіла і нову, добре виструга­ну підлогу іще й помила...

Відтоді мила її щодня. Вичистить, повиносить гній, вимиє чисто-чисто, щоб аж блищало, підожде, поки висохне, і тіль­ки тоді починає стелити солому. Старанно стелить, а потім, коли закінчить, іще й сама ляже, покрутиться, перевернеть­ся з боку на бік: чи не твердо буде теляткам.

От і сьогодні — вимила, натрусила соломи, лягла на мить і замислилась. Знову чомусь згадалася фотокартка, і оте химерне, аж дивне оте питання знову вигулькнуло: «Чи щас­лива? Чи справді вона, Варя, щаслива?..»

Хотіла відмахнутися — де там. Мов цвях засіло.

Схопила цеберки, побігла по вечірнє молоко, а в голові — одне: «Чи справді?»

Принесла молоко, а коло телятника — татко. Цілий возик трави привіз. Кормів у колгоспі не вистачає, а у батька — відгул. Вчора обходив свою дільницю і понад насипом під лісосмугою гарної трави нагледів. Узяв сьогодні зранку ко­су, возика...

Яке це щастя, що в неї такий татко...

Вхопила сапетку і — руками, руками. Вил Варя не ви­знає — руками і швидше, і чистіше виходить — і травинки у возику не залишиться.

— Ну, коли ж ти сьогодні додому підеш? — буркоче тат­ко. — Може, тут і ночуватимеш? Що у тебе за робочий день: в шість ранку ти вже тут і увечері тебе не докличешся...

— Прийду, прийду, куди дінуся...

— Та тобі коли б дозволили, ти б тут і ночувала...

Пішов батько, поторохтів колесами старенький возик — годувальник їхній окупаційний: скільки це разів мандрував з ним татко на мінку і з мінки, а, бач, і знову пригодився...

Пішов татко, і всі, хто працював на колгоспному подвір'ї, теж пошабашили. Телята уже вляглися на пухкій соломі. Тихо... Уже наче все зроблено, що треба було зробити, а от і справді — так би і не йшла звідси зовсім.

Присіла, поклала голову на руки і знов — укотре — та ж думка. І чому їй весь день про це думається? Щастя... Чи щаслива вона? Чи по-справжньому щаслива?

Мабуть-таки, ні...

І не тільки тому, що при всіх її заробітках у сім'ї їхній все ж таки дуже й дуже сутужно і з харчами, і з одягом. Все це, ясна річ, важливе, але зовсім не головне.

А що ж головне?

Що?
...Прийшла на ферму — тільки-тільки світає, і одразу

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка