Ліман Френк Баум Чарівник Країни Оз Країна Оз – 01 Л. Френк Баум



Сторінка1/8
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.46 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
Ліман Френк Баум

Чарівник Країни Оз
Країна Оз – 01

Л. Френк Баум

Чарівник Країни Оз
Цю книжку присвячую моїй любій подрузі, доброму товаришеві – ДРУЖИНІ
СМЕРЧ
Дороті жила в самому серці неозорих канзаських прерій, на фермі в дядечка Генрі та його дружини тітоньки Ем. Хатина їхня була зовсім маленька, на одну кімнату, і збили її з дощок, які довелося здалеку везти сюди фургоном. У хатині стояли тісно одне побіля одного стара чавунна грубка, мисник, стіл, кілька стільців та двоє ліжок: велике – дядечка Генрі й тітоньки Ем – в одному кутку, а маленьке – Дороті – в іншому. Горища в хатині не було, погреба – теж, якщо не вважати за погріб вузьку яму, яка звалася сховом. До схову всі троє могли залазити на випадок урагану чи коли б здійнявся грізний і могутній – від землі до неба – смерч, що змітає зі свого шляху геть усе, навіть будинки. Під лядкою, що була в підлозі, до темного схову вела драбина.

Довкола ферми – скільки займеш оком – слалася одноманітна сіра прерія, і не було там жодної людської оселі, жодного деревця. Під палючим сонцем розорана земля запікалась, бралася змереженою тонкими тріщинами сірою кіркою. Влітку трава втрачала свої зелені барви – сонце висушувало високе стебло, знебарвлювало його так само, як і все навкруги. Колись хатина радувала зір свіжою фарбою, але на сонці фарба облупилася, її змили дощі, й сірі стіни немовби злилися з безрадісним краєвидом.

Тітонька Ем приїхала сюди жвавою, гарненькою молодицею. Але сонце та вітер не пощадили її. Вони пригасили веселі іскорки в тітоньчиних очах, висушили й знекровили колись рум’яні щоки, вишневі уста. Тітонька схудла, згорбилась і навіть розучилась усміхатися. Коли до них приїхала сирітка племінниця Дороті, тітонька Ем спершу страшенно лякалася дитячого сміху. Зачувши веселий голосок племінниці, вона скрикувала й хапалася за серце. «Чого б я ото так раділа?» – чудувалася вона.

Ніколи не сміявся й дядечко Генрі. Він з ранку до вечора трудився в поті чола, але що таке радість – не знав. Дядечко теж був весь якийсь сірий – здавалося, його з голови до ніг, від сивої чуприни, довгої сивої бороди й до стоптаних черевиків укривала сива пилюка. Завжди насуплений, завжди замкнутий, він навіть балакав знехотя, здебільшого ж – мовчав.

А знаєте, хто не давав Дороті нудьгувати, хто весь час розважав її? Тото. Ось хто не був сірий! Тото, маленький чорний песик із довгими шовковистими кудлами й чорними очицями, що весело поблискували обабіч смішного, блискучого, як ґудзик, чорного носика, цілими днями грався, й Дороті гралася разом із ним і дуже його любила.

Сьогодні, проте, вони не гралися. Дядечко Генрі сидів на порозі й тривожно поглядав на небо. Дороті стояла на дверях із Тото на руках і теж дивилася на небо. Тітонька Ем мила посуд.

Ось із півночі до них долинуло басовите гудіння вітру, й дядечко Генрі з Дороті побачили, як з за обрію по високій траві побігли хвилі, віщуючи бурю.

Аж тут у повітрі розлігся пронизливий свист. Він долинав із протилежного боку – з півдня, і, глянувши туди, обоє побачили, що й звідти набігає вітер, котячи по траві хвилі.

Дядечко Генрі рвучко підвівся.

– Не мине нас смерч, Ем, – гукнув він дружині. – Я побіг до худоби. – І він кинувся до повітки.



Тітонька Ем випустила з рук казанок і підскочила до дверей. Визирнувши надвір, вона вмить збагнула, яка небезпека загрожує їм.

– Мерщій до схову! – крикнула вона Дороті. Але Тото вирвався в дівчинки з рук і чкурнув під ліжко. Дороті, звісно, полізла слідом, щоб витягти його звідти. Нажахана тітонька відкинула лядку й хутко спустилася по драбині у вузьку темну яму. Дороті нарешті впіймала Тото за загривок і вилізла з під ліжка. Та до схову не добігла: вітер зненацька страхітливо заревів, і хатину трусонуло так, що дівчинка не встояла на ногах і гепнула на підлогу.



І тут сталося диво дивне.Хатина крутнулася раз, удруге й повільно здійнялася вгору! Дороті навіть подумала, що так, напевно, злітає в небо повітряна куля.

Північний та південний вітри зійшлися саме над хатинкою, і вона опинилась у центрі смерчу. Всередині цієї величезної повітряної вирви ніякого руху не було, але під могутнім натиском двох вітрів, що, зштовхнувшися, закружляли в шаленому вихорі навколо хатини, вона здіймалася вище й вище, аж доки опинилася на верхівці смерчу; там вона й зависла, і смерч поніс її за багато багато миль, наче то була не хатина, а легесенька пір’їнка.

Хоч у кімнатці панував морок, а вітер за стінами несамовито вив, Дороті незабаром призвичаїлася до польоту. Переставши кружляти, хатина на одну лиш неприємну мить стрімко нахилилася, але одразу ж вирівнялась і тепер тільки злегка погойдувалася, потроху заколисуючи дівчинку.

На відміну від Дороті, яка тихенько сиділа на підлозі й чекала, що буде далі, Тото не знаходив собі місця: голосно гавкав, гасав з кутка в куток – і таки догасався! Коли песик уже вкотре пробігав повз отвір у підлозі, хатину гойднуло, і він випав. Дівчинка з жахом подумала, що втратила його назавжди, але за мить побачила над отвором чорне вухо: потужний повітряний тиск підтримував Тото, не даючи йбму шугнути в безвість. Дороті підповзла до отвору, вхопила песика за вухо й зачинила лядку. Години спливали, й дівчинка поволі заспокоювалася, хоч вітер за стінами вив так гучно, що можна було оглухнути. Дороті, звичайно, не могла не думати, що станеться з нею, коли хатинка впаде на землю, але час минав, нічого страшного більше не коїлося, і зрештою дівчинка вирішила: чому бути, того не минути. З цією думкою вона переповзла хисткою підлогою до ліжка й лягла на нього, а Тото стрибнув до неї і вмостився поряд.

І хоч хатина й далі погойдувалася, а вітер несамовито ревів, Дороті незабаром заплющила очі й міцно заснула.
ЗУСТРІЧ ІЗ ЖУВАЧАМИ
Прокинулася вона від несподіваного й дуже сильного поштовху – якби не м’яке ліжко, то, мабуть, не злічити б їй синців та ґуль. Відбувшись, на щастя, легким переляком, Дороті не зразу навіть збагнула, що сталося, але цієї миті песик тицьнувся своїм холодним носом їй в обличчя й жалібно заскавчав. Дівчинка сіла й аж тоді помітила, що хатина більше не гойдається і в кімнаті вже не темно: її заливало яскраве сонячне світло. Зіскочивши з ліжка, – Тото, звісно, стрибнув слідом, – вона підбігла до дверей і розчинила їх.

Визирнувши, дівчинка ойкнула від здивування, і що довше вона роздивлялася довкола, то більшими й круглішими робились її очі.

Дивуватися й справді було з чого. Хатина приземлилась у напрочуд гарному місці. Навкруги буяв зелений сад, на струнких деревах рясніли великі соковиті плоди. Око тішили пишні квітники, а над ними та між віттям дерев пурхали й співали яскраві різнобарвні пташки. Трохи віддалік серед зелені виблискував стрімкий дзюркотливий потічок. Звикла до сірого одноманіття прерій, Дороті вже й забула, що на світі існує така краса.

Милуючись краєвидом, дівчинка раптом помітила, як до неї наближається четверо дивовижних істот, та таких, що їй не доводилось бачити зроду. На зріст вони були невисокі, але й не зовсім малі, власне, такі, як сама Дороті, але віком куди старші за неї.

А втім, вони вражали не так зростом, як убранням. На голові в кожного – у жінки й трьох чоловіків – були гостроверхі, не менш як півметра заввишки, капелюхи, оздоблені довкола крис дзвіночками. Що не крок дзвіночки милозвучно дзеленькотіли. Чоловіки були в блакитних капелюхах, жінка – в білому і в білій мантії, рясні зборки якої спадали з її плечей; незліченні зірочки на мантії мінилися проти сонця, як коштовне каміння. Убрання чоловіків кольором не відрізнялося від їхніх капелюхів, і тільки халяви до блиску начищених чобіт були темніші, сині. Дороті подумала, що чоловіки – двоє з них були бородаті – віком, певно, не молодші від дядечка Генрі. А їхня супутниця ще старша: обличчя геть зморшкувате, волосся біле біле, а хода така, наче ноги в колінах уже й не згинаються.

Зупинившись за кілька кроків від Дороті, чоловіки нерішуче затупцяли на місці, перешіптуючись ї ніби не наважуючись підійти. Але маленька стара жінка статечно наблизилася до дівчинки, низько вклонилася і співучо промовила:

– Ласкаво просимо, о благородна чарівнице, до Краю жувачів. Дякуємо за те, що ти вбила Лиху Відьму Сходу й визволила наш народ із рабства.



Дороті слухала стареньку й тільки очима кліпала. Чому ця дивачка називає її чарівницею? І про яку Лиху Відьму Сходу йдеться, про яке вбивство?

«Зовсім я не чарівниця, а просто дівчинка. Смерч закинув мене за тридев’ять земель від рідного дому, – думала Дороті. – І зроду я нікого не вбивала».

Проте старенька, видно, чекала відповіді, й Дороті, повагавшись, проказала:

– Щиро вам дякую за теплі слова, але, певно, сталась якась помилка. Я нікого не вбивала.

– Ну, як не ти, то твоя хатина її вбила, – всміхнулася жінка. – А це, зрештою, те саме. Он, подивися! – І вона показала на ріг хатини.

Дороті глянула туди й зойкнула. З під будиночка стирчали дві ноги в срібних гостроносих черевичках.

– Ой лишенько! – сплеснула руками Дороті. – Хатина й справді придушила когось! Що ж тепер робити?

– Тепер уже нічого не вдієш, – спокійно відказала старенька.

– А хто ж це?

– Я ж сказала: Лиха Відьма Сходу. Багато років вона тримала всіх жувачів у рабстві, бідолахи працювали на неї день і ніч. Ти визволила їх, і вони прийшли подякувати тобі за благородний вчинок.

– А хто такі жувачі?

– Так звуть мешканців цієї країни, Краю Сходу, над якими панувала Лиха Відьма.

– І ви теж жувачка? – поцікавилася Дороті.

– Ні, але я їхній друг, хоча живу в Краю Півночі. Жувачі побачили, що Лихій Відьмі Сходу настав кінець, і послали по мене гінця. Я зразу прибула сюди. Я – Відьма Півночі.

– Справжня відьма? – вигукнула Дороті.

– Авжеж, справжня, – відповіла старенька. – Але я відьма добра, і всі мене люблять. На жаль, Лиха Відьма була могутнішою від мене – якби не це, я б давно вже сама визволила жувачів.

– А я гадала, що всі відьми лихі, – сказала дівчинка, досить таки налякана зустріччю із справжньою відьмою.

– Виходить, ти помилялася. На цілу Країну Оз досі було тільки чотири відьми, і дві з них – Південна й Північна – добрі. Я знаю, що кажу: я одна з цих двох, тож помилки тут бути не може. Що ж до Краю Заходу й Краю Сходу, то там справді владарювали відьми лихі. Але одна з них загинула під твоєю хатиною, і тепер у Країні Оз лишилася тільки та Лиха Відьма, що живе на заході.

Обміркувавши все це, Дороті промовила:

– А тітонька Ем казала, що відьми давно перевелися.

– Хто це – тітонька Ем? – поцікавилася Відьма Півночі.

– Моя дядина. Вона живе в Канзасі, і я теж із Канзасу.



Потупивши очі, Відьма Півночі на хвильку замислилась. А тоді підвела голову й призналася:

– Я не знаю, де Канзас, і навіть уперше чую таку назву. Скажи, в Канзасі є вчені люди?

– Авжеж, – відповіла Дороті.

– Ну, тоді все ясно. Наскільки мені відомо, там, де є вчені люди, і справді не лишилося ні відьом, ні віщунів, ні чаклунок, ні чародіїв. А в нашій Країні Оз учених нема, до того ж ми відрізані від решти світу. Через те у нас і досі є відьми й чародії.

– А хто такі чародії? – спитала дівчинка.

– Сам Оз – великий чародій, – відповіла відьма, поштиво притишивши голос. – Він могутніший за всіх нас, разом узятих. Оз живе в Смарагдовому Місті.



Дороті хотіла запитати ще щось, коли це жувачі, які досі тільки мовчки слухали їхню розмову, в один голос скрикнули й показали в той бік, де лежала Лиха Відьма.

– Що сталося? – спитала їхня супутниця, та, придивившись, побачила, що ноги Лихої Відьми зникли – залишилася тільки пара срібних черевичків. Відьма Півночі засміялася й пояснила приголомшеній Дороті: – Лиходійка була така стара, що сонце враз висушило її на порох, а вітер розвіяв його. Лишилися самі срібні черевички. Тепер вони твої. Тож носи їх, ти заслужила цього.



Піднявши черевички, вона витрусила з них порох і простягла Дороті.

– Відьма Сходу пишалася цими черевичками, – промовив один із жувачів. – Вони мають чарівну здатність, але яку саме – ніхто не знає.



Дороті занесла черевички до кімнати й поставила на стіл. Потім вийшла до жувачів і сказала:

– Мені конче треба повернутися додому, бо тітонька й дядечко, певно, вже з ніг збилися, шукаючи мене. Чи ви не покажете мені дороги назад?



Жувачі з Відьмою перезирнулися, потім подивились на Дороті й похитали головами.

– На сході, недалеко звідси, простяглася^ безмежна пустеля, – сказав один із жувачів. – Але нікому ще не вдавалося перейти її.

– І на півдні те саме, – додав другий. – Я бачив це на власні очі. Південь – Край ковтачів.

– А мені розповідали, – озвався третій, – що й на захід дороги немає. Там Край моргунів, там владарює Лиха Відьма Заходу. Ніхто не може перейти через її володіння – вона всіх бере в полон і обертає в рабів.

– Ну, а північ – мій край, – озвалася стара. – Та за ним теж лежить пустеля. Отож боюсь, що тобі доведеться лишитися з нами.

Почувши це, дівчинка заплакала, бо їй не хотілось залишатися серед цих дивовижних чужинців. Сльози Дороті неабияк засмутили лагідних жувачів – діставши хусточки, вони й собі заплакали. А от Відьма Півночі плакати не стала. Вона зняла з голови капелюх, поставила його гострим верхом на кінчик свого носа й урочисто промовила: «Раз, два, три!» Капелюх обернувся на грифельну дошку, а на ній крейдою великими літерами було написано:
«НЕХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА».
Відьма Півночі взяла дошку, прочитала напис і спитала:

– Мила, тебе звуть Дороті?

– Так, – відповіла дівчинка, втираючи сльози.

– Тоді тобі треба йти до Смарагдового Міста. Може, Оз якось зарадить твоїй біді.

– А де воно, це місто? – спитала Дороті.

– В самісінькому центрі країни, і править ним Оз, великий і мудрий чарівник, про якого я вже згадувала.

– Він – добра людина? – занепокоєно спитала дівчинка.

– Він добрий чарівник. А от чи людина він, не знаю, бо ніколи не бачила його.

– А як мені дістатися до Смарагдового Міста?

– Пішки, як же іще? Дорога далека, подекуди вона приємна, а подекуди важка й навіть небезпечна. Та я почаклую, щоб тебе під час подорожі не спіткало ніяке лихо.

– Може, як на те ваша ласка, ви б краще пішли зі мною? – попросила Дороті, подумавши, що, певно, не зустріне більше такої доброї душі в цій незнайомій країні.

– На жаль, не можу, – відповіла старенька. – Але я поцілую тебе – і людину, яку поцілувала Відьма Півночі, ніхто не скривдить! – Вона підійшла до дівчинки й торкнулася устами її чола, залишивши на ньому круглий сяючий знак. Потім мовила: – До Смарагдового Міста веде шлях, вимощений жовтою цеглою. Іншого такого шляху немає, ти з нього не збочиш. Ставши перед Озом, не бійся, не тремти, а розкажи до ладу, як опинилася тут, і попроси ради. А тепер до побачення, люба.



Троє жувачів низько вклонилися дівчинці, побажали їй щасливої дороги й пішли собі геть. Відьма ж приязно кивнула Дороті, тричі крутнулася на лівій нозі і зникла без сліду, дуже здивувавши Тото, який зайшовся голосним гавкотом. (Поки Відьма стояла перед ними, він не те що гавкати – гарчати не зважувався).

Але Дороті, знаючи, що має діло з Відьмою, наперед здогадалася, що та зникне саме в такий спосіб, і тому навіть оком не кліпнула.
ЯК ДОРОТІ ВРЯТУВАЛА СТРАШИЛА
Коли Дороті лишилася сама, їй захотілося їсти. Підійшовши до мисника, вона накраяла хліба, намазала його маслом і разом з Тото поснідала, а тоді пішла з відром до потічка й набрала чистої, прозорої води. Песик тим часом гасав між дерев, лякаючи пташок. Дороті гукнула його й саме цієї миті побачила якісь соковиті плоди. Кілька штук вона зірвала і з насолодою з’їла. Повернувшись до хатини, дівчинка випила холодної води, напоїла Тото й заходилася лаштуватись у дорогу.

Дороті мала тільки одне гарне вбрання – картате блакитно біле платтячко з пояском. Дівчинка дбала, щоб воно завжди було чисте, й вішала його на плічках над ліжком. Хоч блакитні квадратики на платтячку від частого прання трохи зблякли, воно мало ще цілком пристойний вигляд. Старанно вмившись, дівчинка перевдяглася і наділа рожевий капелюшок. Хліб вона поклала в козубець і прикрила білою хустиною. Потім глянула на свої ноги й аж тепер побачила, що її черевики зовсім стоптались. А іншого взуття в неї не було.

– Ох, не витримають вони далекої дороги, Тото, – сказала Дороті, а песик звів на неї чорні очиці й пометляв хвостиком – мовляв, твоя правда.



І тут погляд Дороті зупинився на срібних черевичках, що лишилися від Лихої Відьми Сходу й тепер стояли на столі.

– Цікаво, чи прийдуться вони мені, – сказала Дороті песикові. – Для мандрів кращих не придумаєш, бо таким немає зносу.



Скинувши свої старі черевички, вона взула срібні, й виявилося, що вони якраз до ноги. Тоді, взявши козубець, Дороті сказала:

– Ходім, Тото. Ходімо до Смарагдового Міста, до великого Оза – може, він зарадить нам, допоможе вернутися додому.



Вона замкнула двері, поклала ключ до кишені й у супроводі Тото, який одразу споважнів, вирушила в дорогу.

Поблизу будиночка сходилося й розходилося кілька доріг, але Дороті легко знайшла ту, що була вимощена жовтою цеглою, і попростувала нею, весело цокаючи срібними каблучками.

Сонце яскраво сяяло, пташки радісно співали, й Дороті, – дарма що була ще маленька дівчинка, яку смерч заніс на чужину далеко від рідного краю, – зовсім не почувалася нещасною.

Вона ішла й милувалася чарівними краєвидами. Обабіч шляху тяглися рівненькі паркани, пофарбовані у ясний блакитний колір, за ними слалися золоті лани пшениці й зелені городи. Видно, жувачі були гарні господарі й уміли вирощувати щедрі врожаї. Раз у раз Дороті проминала будинки, мешканці яких виходили подивитись на неї й низько вклонитися. Бо всі вже знали, що це завдяки їй Лиха Відьма наклала головою, а їх визволено з рабства. Житла жувачів мали незвичайний вигляд: це були круглі споруди, теж пофарбовані в блакитний колір – улюблений колір тутешніх мешканців.

Надвечір, коли втомлена Дороті вже думала, де б заночувати, її увагу привернув будинок, більший, ніж траплялися доти. На зеленій луці перед ним танцювало багато пар, а п’ятеро скрипалів, здавалося, змагались, хто гратиме гучніше. Всі сміялися й співали, а великий стіл перед будинком аж вгинався під тарелями із горіхами, пирогами, печивом, соковитими фруктами та іншими ласощами.

Господарі вийшли вітати Дороті й запросили її на вечерю та на ночівлю. Виявилося, що в цьому будинку мешкає один із найбагатших у Краю Сходу жувачів. Того вечора він разом із друзями святкував визволення з під влади Лихої Відьми.

Наївшись досхочу, – а прислужував їй сам ба гатій жувач, якого звали Бокк, – Дороті вмостилася на лавочці. їй цікаво було подивитись, як розважаються тутешні мешканці.

Бокк, що аж тепер побачив її срібні черевички, шанобливо сказав:

– Напевне, ви з усіх чаклунок чаклунка.

– Чому ви так гадаєте? – спитала дівчинка.

– Тому, що на ногах у вас срібні черевички й ви подолали Лиху Відьму. Крім того, ваше вбрання певною мірою біле, а тільки відьми й чаклунки вбираються в біле.



Дороті ніяково промовчала: всі тут, здавалося, мали її за чаклунку, а вона ж була звичайнісінька дівчинка, яку випадково заніс сюди смерч.

Коли їй набридло дивитись на танці, Бокк запросив її до будинку, де на неї вже чекала кімната з гарним ліжком, засланим блакитною ковдрою, і в тому ліжку Дороті проспала міцним сном до ранку.

Тото спочивав у тій самій кімнаті, згорнувшись калачиком на блакитному килимку.

За сніданком Дороті розважалася, спостерігаючи, як малесеньке дитинча жувачик грається з Тото. Маля смикало песика за хвіст, сміялося й щось кумедно белькотіло. Тото взагалі був тут удивовижу, бо жувачі ніколи не бачили собак.

Подякувавши за сніданок, дівчинка спитала:

– Чи далеко звідси до Смарагдового Міста?

– Точно не знаю, бо ніколи там не був, – відповів Бокк. – Кажуть, до Оза без діла краще не потикатися: він не любить, коли йому надокучають. Мені відомо тільки, що йти туди треба не день і не два. Дорога пролягає через багатий і мальовничий край, але трапляються на шляху й перешкоди, й небезпечні місця.

Це, певна річ, занепокоїло Дороті, але, знаючи, що тільки великий Оз може допомогти їй вернутися додому, вона твердо вирішила йти вперед і тільки вперед.

Попрощавшись із гостинними господарями, Дороті рушила далі жовтим, вимощеним цеглою шляхом. Вона йшла і йшла, а коли притомилася, вилізла на паркан, щоб за ним наглянути місце для перепочинку.

За парканом вона побачила велике кукурудзяне поле, а посеред нього, на високій жердині, – опудало, яке, очевидно, мало відлякувати птахів.

Дівчинка задивилася на опудало, яке подумки назвала Страшилом. За голову йому правив напханий соломою мішечок із чудернацьки намальованим на ньому обличчям. На голові стримів старий блакитний капелюх, колишня окраса якогось жува ча. Мішечок було припасовано до напханого соломою зношеного й злинялого блакитного костюма, а штани заправлено в сині халяви чобіт, які тут носили всі чоловіки.

Дороті придивилася до опудалового обличчя і з подивом побачила, що одним оком Страшило раз у раз підморгує їй. Жодне опудало в Канзасі моргати не вміло, і тому в першу мить дівчинці здалося, що це їй привиділось. Але тут Страшило приязно кивнув їй головою. Тоді Дороті зіскочила з паркану й підійшла ближче, а Тото, нестямно гавкаючи, оббіг довкола жердини.

– Добридень, – мовив Страшило хрипкуватим голосом.

– Ви щось сказали? – здивовано спитала дівчинка.

– Еге ж, – відповів Страшило. – Як ся маєте?

– Дякую, добре. А ви?

– Про себе я такого не скажу, – сумно посміхнувся Страшило. – Надто вже нудне це діло – день і ніч стирчати на жердині, відлякувати вороння.

– А злізти ви не можете? – спитала Дороті.

– Ні, я ж настромлений на жердину. Якби ви зласкавилися зняти мене, я був би вам дуже вдячний.



Дороті обхопила руками опудало і зняла його з жердини; напхане соломою, воно виявилося зовсім легким.

– Щиро вам дякую, – мовив Страшило, коли його ноги торкнулися землі. – Я наче знову на світ народився.



Дороті дивно було слухати, як розмовляє цей напханий соломою чоловічок, дивитись, як він уклоняється їй.

Страшило потягся, позіхнув і спитав:

– Хто ви й куди йдете?

– Мене звуть Дороті. А йду я до Смарагдового Міста, просити великого чарівника Оза, щоб він допоміг мені вернутись додому.

– А де воно – це Смарагдове Місто? І хто такий Оз?

– Хіба ви не знаєте? – здивувалася дівчинка.

– Звідки ж мені знати. Я взагалі нічого не знаю. Розумієте, я напханий соломою, і в голові у мене немає нічого, крім соломи, – сумно відповів він.

– Он як. Мені вас дуже шкода, – зітхнула Дороті.

– Як ви гадаєте, якби я прийшов разом з вами до Смарагдового Міста, чи дав би мені той Оз трохи мозку замість соломи? – спитав Страшило.

– Оцього вже і я не знаю, – відповіла Дороті. – Але я радо взяла б вас із собою. Якщо Оз і не замінить соломи на мозок, гірше, ніж тепер, вам не зробиться.

– Правда ваша, – погодився Страшило. І пояснив: Бачте, мене зовсім не обходить, що тіло в мене солом’яне: зате я не відчуваю болю! Наступайте мені на ноги, штрикайте мене шпилькою, – я цього навіть не помічу. Мені прикро тільки те, що люди вважають мене дурнем. А як будеш мудрим, коли в голові не мозок, а солома?

– Я розумію вас, – відповіла дівчинка, якій і справді жаль було Страшила. – Ходімте зі мною, я попрошу великого Оза, щоб він зробив для вас усе, що зможе.

– Дякую, – зворушено мовив Страшило. Вони підійшли до паркану, Дороті допомогла Страшилові перелізти через нього, й вони рушили жовтим цегляним шляхом до Смарагдового Міста.



Песикові спочатку не подобався їхній новий супутник. Він раз у раз обнюхував солом’яного чоловічка, неначе підозрював, що у того всередині гніздяться миші, і навіть неприязно на нього гарчав.

Бачачи це, Дороті сказала своєму новому приятелеві:

– Ви не бійтеся Тото. Він не кусається.

– А я й не боюся, – відповів Страшило. – Навіть якщо він укусить, соломі це байдуже. Дозвольте, я понесу ваш козубець. Мені не буде важко, я ж бо ніколи не стомлююся. Хочете, я розкрию вам одну таємницю, – додав він, узявши козубець. – З поміж усього, що існує на світі, я боюся лише одного.

– Певно, отого фермера, що вас злагодив? – спробувала вгадати Дороті.

– Ні, – відповів Страшило. – Запаленого сірника.

  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка