Курт воннегут галапагос Роман з англійської переклав Вадим Хазін



Сторінка1/7
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.99 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7
Курт ВОННЕГУТКНИГА ПЕРША1235678910111213141516171819202122232426272829303132333435363738КНИГА ДРУГА. Так сталося1234678910111314

Курт ВОННЕГУТ
Галапагос


Роман з англійської переклав Вадим Хазін

На згадку про Хілліса Р. Хоуві (1903–1982), природознавця-аматора й щирого чоловіка, який улітку 1938 року взяв мене, мого найкращого друга Бена Хітца та інших хлопців з Індіанаполіса, штат Індіана, в похід по американському Дикому Заходу. Містер Хоуві знайомив нас із справжніми індіанцями, змушував спати просто неба. закопувати в землю наші покидьки. Він навчав нас їздити верхи, розповідав про численні рослини й тварин, що нам траплялися, — як вони називаються, як їм доводиться у цьому світі розмножуватись, щоб не загинути, і таке інше. Однієї ночі містер Хоуві зумисне налякав нас мало не до смерті, пронизливо заверещавши, мов дика кішка, неподалік од нашого табору. У відповідь йому розляглося таке саме пронизливе вищання справжньої дикої кішки. Всупереч усьому, я все-таки вірю, що за природою своєю люди добрі. Анна Франк (1929–1944)  



КНИГА ПЕРША
Так було  


1


А було так. Рівно мільйон років тому, в році 1986-у після Різдва Христового, місто Гуаякіль було головним портом маленької південноамериканської держави — Республіки Еквадор, чия столиця Кіто розташована була високо в Андах. Гуаякіль лежав за два градуси на північ від екватора — уявного бандажа планети, на честь якого країна й дістала свою назву. Там завжди було спечно й вогко, бо місто стояло на багнистій місцевості, де били численні джерела і де зливалися перед впадінням в океан, який у тих місцях не знав штормів, кілька річок, що стікали з гір. Цей морський порт містився за кілька кілометрів од відкритого моря, і ті кілька кілометрів теплих, наче бульйон, вод звичайно були вкриті рослинними рештками, що прибивалися до пальовик причалів та якірних ланцюгів. Людські істоти тоді мали набагато більший мозок, ніж нині, й захоплювались тим, що розгадували таємниці. Одна з них 1986 року полягала в тому, яким чином стільки різноманітних представників тваринного світу, нездатних пропливати великі відстані, опинились на архіпелазі Галапагос — гористих островах вулканічного походження на захід від Гуаякіля, відокремлених від материка тисячею кілометрів дуже глибокого моря з досить холодною, завдяки течіям з Антарктики, водою. Коли людські істоти відкрили ці острови, їх населяли вже й гекони, й ігуани, й рисові хом'яки, й лавові ящірки, й павуки, й мурашки, й жуки, й коники, й різноманітні кліщі, не кажучи вже про гігантських черепах. Як усі вони туди добулися? Багато хто з людей задовольняв свій великий мозок такою відповіддю: вони добулися, мов на плотах, на плавучих рослинних рештках. Але інші заперечували: ті плоти намокають і руйнуються так швидко, що ніхто ще не бачив їх за межами прибережної смуги, до того ж морська течія між островами й материком віднесла б таке вутле суденце скоріше на північ, аніж на захід. Були й такі, котрі стверджували, нібито всі ті аж ніяк не миролюбні створіння діставались туди, не замочивши лап, якимось природним перешийком або ж перепливали короткі відстані між острівцями, що стирчали з моря, а потім ці острівці — чи то перешийок — зникли під водою. А втім, учені, користуючись потужним своїм мозком, а на додачу хитромудрими приладами, склали ще до 1986 року карти океанічного дна. Та жодного сліду проміжного суходолу вони не виявили. Були за тієї далекої доби великого мозку й чудернацьких міркувань і такі люди, які твердили, що колись острови належали до материка, від якого відкололися внаслідок якоїсь глобальної катастрофи. Але острови зовсім не мали вигляду таких, що від чогось відкололися. Це були явно молоді вулкани, які виверглися саме тут, а багато з них — такі молоді, що могли прокинутись щомиті. У тому далекому 1986-у вони навіть ще не заросли достатньою мірою коралами й не мали блакитних лагун та білих пляжів — красот, які багатьом людським істотам уявлялися мало не ідеальним потойбічним життям. Тепер, коли минуло мільйон років, острови справді-такі прикрашені й білими пляжами, й блакитними лагунами. Але на початок нашої розповіді це були потворні горби, бані, конуси та гостроверхі лавові піки, ламкі й шершаві, численні розколини, провалля й чашоподібні западини, виповнені не шаром родючого грунту чи прісною водою, а дуже дрібним і сухим вулканічним попелом. Ще одна тодішня теорія доводила, що всі істоти, виявлені на островах дослідниками, там-таки й постворював усемогутній Бог, отож їм не треба було нікуди перебиратись. Нарешті, згідно з іще однією версією, всі вони зійшли на берег попарно трапом Ноєвого ковчега. Якщо той ковчег справді існував, — а чом би й ні? — то цей роман я міг би назвати «Другий Ноїв ковчег». 2


Мільйон років тому не було таємниці в тому, як один тридцятип'ятирічний американський самець, — його звали Джеймс Уейт, і самотужки він не проплив би й метра, — збирався потрапити з Південноамериканського континенту на Галапагоські острови. Він, звісно, й не думав хапатися за «пліт» із рослинних решток і звірятись долі. Ні, він просто придбав квитка у своєму готелі в центрі Гуаякіля на двотижневий круїз на новому пасажирському судні під еквадорським прапором. Судно називалося «Баїйя де Дарвін», що в перекладі з іспанської означає «Бухта Дарвіна». Це був перший набір пасажирів на широко рекламований в усьому світі протягом цілого року рейс до Галапагоських островів, який іменували не інакше, як «Круїз віку до витоків природи». Уейт подорожував сам. Це був передчасно полисілий товстун-коротун з неприємним кольором шкіри, що нагадувала скорину пирога в дешевому кафетерії, та ще й в окулярах. Отож він цілком міг, коли б хотів цього, скидатися на чоловіка, якому вже п'ятдесят із гаком. Але він бажав мати вигляд людини несміливої, сором'язливої. Тепер це був єдиний відвідувач у коктейль-холі готелю «Ельдорадо» на широкій вулиці Десятого серпня, де він наймав номер. І бармен за стойкою, двадцятилітній нащадок благородних інків на ім'я Хесус Ортіс, мав таке враження, ніби в цього плюгавого й самотнього чоловічка, що вдавав із себе канадця, лежав на душі тягар через якусь жахливу несправедливість або трагедію. А Уейт якраз і прагнув, щоб кожен, хто його бачить, міркував саме так. Хесус Ортіс, який у цій моїй історії — один із наймиліших персонажів, скоріше жалів, аніж зневажав цього туриста-самітника. Сумний подив — а саме на це Уейт і розраховував — викликало в бармена те, що коротун щойно викинув купу грошей у готельному кіоску, придбавши солом'яного капелюха, прядив'яні сандалі, жовті шорти та синьо-біло-пурпурову бавовняну теніску, в яких оце й сидів. Коли Уейт, міркував Ортіс, прибув сюди з аеропорту в строгому діловому костюмі, то мав цілком пристойний вигляд, а тепер, протринькавши стільки грошей, перетворився на звичайнісінького клоуна — карикатуру на північноамериканського туриста в тропіках. Внизу на новій і ще шарудливій тенісці в Уейта теліпався ярлик із ціною, тож Ортіс — досить чемно і доброю англійською мовою — сказав йому про це. — О?! — вигукнув Уейт. Він знав, що ярлик на місці, бо сам цього й бажав. Але вдав, нібито засмутився, почав бурмотіти щось незрозуміле, мовби глузуючи сам із себе, і навіть уже зібрався був відірвати ту нещасну бирку. Та потім, пригнічений якимись сумними, невідчепними думками, начебто забув про це. Уейт був завзятий рибалка, а ярлик правив йому за принаду, що спонукала незнайомців звертатися до нього приблизно так, як оце зробив Ортіс: «Даруйте, сеньйоре, але я не можу не помітити…» Уейт зареєструвався в готелі на свій фальшивий канадський паспорт на ім'я Вілларда Флемінга. Він був надзвичайно вдатний шахрай. Самому Ортісові нічого було його боятись, а от якійсь самотній жінці, що на перший погляд володіла сякими-такими грошенятами, не мала чоловіка і вже вийшла з того віку, коли народжують дітей, — тій напевно було чого побоюватись. Досі Уейтові вже пощастило в такий спосіб домогтися прихильності й шлюбу з сімнадцятьма подібними жінками; після того він спорожнював їхні шкатулки з коштовностями, сейфи та банківські рахунки, і-шукай вітра в полі. У цьому промислі він досяг великих успіхів — таких великих, що став мільйонером, мав цінні папери й гроші на різні прізвища в банках усієї Північної Америки, і його ще жодного разу не заарештовували. Навіть більше, ніхто, як він знав, і не мав наміру розшукувати його. З погляду поліції, розмірковував Уейт, він був усього лиш один із сімнадцяти невірних чоловіків, кожен з яких мав своє ім'я, а не запеклий злочинець в одній особі, чиє справжнє ім'я Джеймс Уейт. Тепер важко повірити, що колись люди могли бути такі дивовижно нещирі, як Джеймс Уейт. А втім, варто згадати, що тоді мозок ледве не в кожної дорослої людини важив близько трьох кілограмів! І не було меж тим диявольським задумам, що їх здатний вигадати й здійснити такий обважнілий розумовий апарат. Тим-то я ставлю запитання, хоч тут і немає кому на нього відповісти: чи ж варто сумніватися, що цей трикілограмовий мозок стояв колись на шляху еволюції роду людського вадою, яка мала майже фатальні наслідки? І друге запитання: чи існувало тоді інше джерело, опріч наддосконалої організації нашої психіки, котре породжувало ті численні недоліки, якими був заповнений світ? Моя відповідь така: жодного іншого джерела не існувало. Адже це була вельми цнотлива з усіх поглядів планета, за винятком хіба отого злощасного великого мозку. 3


Готель «Ельдорадо» являв собою новісінький першокласний туристський центр — п'ятиповерховий будинок, викладений із грубого сірого каменю. Своїм виглядом і пропорціями він нагадував засклену книжкову шафу — високу, широку, але неглибоку. В кожній спальні була суцільна, від підлоги до стелі, скляна стіна, повернена на захід — у бік морського причалу для великотоннажних суден, до якого тягся прокопаний у дельті трикілометровий канал. Колись на тому причалі вирувало життя, і торговельні судна з усіх кінців планети привозили сюди м'ясо й зерно, овочі й фрукти, технічне обладнання, побутові прилади й інші товари, а вивозили звідси на умовах справедливого обміну еквадорське какао, каву, цукор, нафту й золото, а також індіанські художні вироби, зокрема й брилі-панами, що постійно надходили з Еквадору, а не з Панами. Але тепер, коли Джеймс Уейт розкошував собі в барі, посмоктуючи ром та кока-колу, там стояло лише двоє суден. Уейт не схильний був чаркувати: адже його годував спритний розум, і він не міг дозволити, щоб алкоголь викликав коротке замикання в тому великому комп'ютері з тонесенькими зв'язками, який містився в його черепній коробці. Те, що він сидів тут і пив, було суто театральним дійством і грало таку саму роль, що й бирка з ціною на його сміховинній сорочці. Уейт не міг визначити, як стоять справи на тому причалі — нормально чи ні. Ще два дні тому він і чутки не чував про таке місто, як Гуаякіль, і це була його перша подорож на південь від екватора. Як на його думку, «Ельдорадо» нічим не відрізнявся від решти готелів, де йому в минулому доводилося переховуватись, — у таких містечках, як Мус-Джо в канадській провінції Саскачеван, або Сан-Ігнасіо в Мексіці, або Уотервліт у штаті Нью-Йорк та ще багато де. Назву цього міста, де він оце перебував, Уейт вивудив з довгого переліку на табло прильотів-відльотів у міжнародному аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку. Він саме завершив справу з вилученням майна у своєї сімнадцятої, щойно покинутої дружини — сімдесятирічної вдовиці з міста Скокі в штаті Іллінойс, майже поруч із Чікаго. Гуаякіль привабив його як останній куточок на світі, де їй колись може заманутися розшукувати його. Ця жінка була така дурна і потворна, що їй, мабуть, не варто було й на світ народжуватись. І все-таки Уейт був у неї вже другим чоловіком. А втім, він і не збирався довго затримуватися в «Ельдорадо», оскільки вже придбав у агента тут-таки, у вестибюлі, квиток на «Круїз віку до витоків природи». Було вже далеко за південь, і спека стояла пекельна. Надворі — ані вітерцю, хоч Уейтові який клопіт — він усередині, а готель, слава Богу, з кондиціонерами, до того ж йому тут жити недовго. Судно «Баійя де Дарвін» мало відпливти рівно опівдні другого дня, в п'ятницю 28 листопада 1986 року — мільйон років тому. Віялоподібна бухта, на честь якої був названий обраний Уейтом транспортний засіб, містилася в південній частині галапагоського острова Геновеса. Доти Уейтові ніколи не доводилося чути про Галапагоські острови. Він вважав, що вони нагадують Гавайї, де одного разу він перебув медовий місяць, або Гуам, де якось переховувався від розшуків, — з широкими білими пляжами, блакитними лагунами, пальмами, що погойдуються на вітрі, а також горіхово-брунатними тубільними дівчатами. Агент туристського бюро дав йому брошуру з описом круїзу, але Уейт і досі ще не спромігся до неї зазирнути. Вона лежала на стойці перед ним. її автори правдиво писали, який грізний і неприступний вигляд має більшість цих островів, і попереджали майбутніх пасажирів — на відміну від готельного агента, який Уейта не попередив, — що в їхніх інтересах бути в добрій фізичній формі, а також мати міцне взуття та грубий одяг, бо їм доведеться не раз сходити на берег та ще й видиратися, мов полчищу амфібій, на скелі. Бухту Дарвіна назвали на четь великого англійського вченого Чарлза Дарвіна, який п'ять тижнів вивчав Геновесу та кілька сусідніх островів у далекому 1835 році, коли він був ще двадцятишестирічним молодиком — на дев'ять років молодшим за Уейта. Дарвін працював тоді неоплачуваним природознавцем на борту судна її Величності «Бігль», що здійснювало п'ятирічну кругосвітню картографічну експедицію. У присвяченій круїзу брошурі, яка покликана була залучити до подорожі скоріше любителів природи, ніж шукачів утіх, автори відтворювали власноручний дарвінівський опис типового галапагоського острова, взятий з його першої книжки «Подорож на судні „Бігль“»: «Перше враження досить-таки гнітюче. Нерівний чорний масив застиглої базальтової лави, помережений глибокими зморшками і потрощений величезними розколинами, повсюдно вкритий низькорослими, випаленими на сонці кущами, які майже позбавлені ознак життя… Над цією сухою поверхнею, розпеченою полудневим сонцем, стоїть спертий, пекучий дух, як ото коло гарячої грубки; нам навіть здалося, що від кущів іде неприємний запах…» Далі Дарвін писав: «Уся поверхня… наче пропускає крізь себе, як сито, підземні випари; тут і там лава, ще бувши м'якою, здулася величезними пухирями; в інших місцях утворилимсь порожнини, їхні краї пообвалювались, і утворилися круглі западини з прямовисними схилами». Це дуже нагадувало, провадив Дарвін «…ті місцевості в графстві Стаффордшір, де плавлять чавун». На стіні за стойкою бару в «Ельдорадо» висів портретДарвіна, облямований полицями з пляшками, — збільшена репродукція гравюри на металі, що зображувала природодослідника вже не юнаком на островах, а зрілим, величним мужем яким він став у Англії, з пишною, немов різдвяний вінок, бородою. Такий самий портрет красувався на грудях безрукавок, що продавалися в кіоску і Уейт придбав собі дві. Саме такий вигляд мав Дарвін, коли, здавшись на умовляння друзів і родичів, озброївся нарешті пером та папером, щоб зафіксувати свої думки про розвиток життя в усіх його виявах, — беручи до уваги й себе. друзів і родичів ба навіть саму королеву, — доки воно досягло свого рівня в дев'ятнадцятому сторіччі. Так він створив науковий трактат, що справив найбільший вплив за всю епоху великого мозку. Той трактат зробив більше, ніж будь-який інший, щоб звести до загального знаменника все розмаїття людських суджень щодо добра і зла, успіху і невдачі. Саме так! І назва тієї книжки відбивала її немилосердний зміст: «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя». Уейт ніколи не читав цієї книжки, та й ім'я Дарвіна нічого не означало для нього, хоч йому час від часу й щастило вдавати з себе людину освічену. Так, під час «Круїзу віку до витоків природи» він мав намір постати в ролі інженера-механіка з Мус-Джо, провінція Саскачеван, чия дружина нещодавно померла від раку. Насправді ж його освіта завершилася на дворічних курсах з ремонту й експлуатації автомобілів, куди він ходив у своєму рідному місті Мідленд-Сіті, штат Огайо. Він жив тоді у п'ятих числом названих батька й матері, будучи, по суті, сиротою, бо став плодом кровозмісного зв'язку між батьком і дочкою, що разом і назавжди втекли з міста одразу ж після його народження. Коли й сам він підріс досить, щоб утекти, то добрався на попутних автомашинах до острова Манхеттен. Там він подружив з одним сутенером, що навчив його мистецтву гомосексуаліста-повії, а також дрібним хитрощам на зразок залишення ярлика з ціною на своєму одягу, прищепив йому смак до любовних утіх де тільки можна і таке інше. А Уейт, треба віддати йому належне, був колись вельми гарненький. Та коли краса його почала в'янути, він узявся за ремесло вчителя бальних танців в одній танцювальній школі. До танців він відчував природжений потяг, та й батько-мати, як йому розповідали в Мідленд-Сіті, були чудові танцюристи. Почуття ритму він, певно, успадкував від них. І саме в танцювальній школі він зустрів, спокусив і взяв за дружину першу з тих сімнадцяти, що досі значаться серед його «перемог». В дитинстві Уейта часто жорстоко карали названі батько й мати — за все й заразом ні за що. Вони передбачали, що через своє кровозмісне походження він мусить стати моральним виродком. І ось де цей виродок опинився тепер — в готелі «Ельдорадо», багатий, щасливий та життєрадісний, ладний іще раз випробувати своє мистецтво в боротьбі за виживання. Між іншим, я, коли був підлітком, вирушив якось так само, як і Джеймс Уейт, у біга. Англосакс Чарлз Дарвін, скромний і неупереджений джентльмен, бездоганний спостерігач і описувач природи, був у багатолюдному й багатомовному Гуаякілі героєм, бо саме він спричинивсь до туристського буму, завдяки якому в цьому місті й вирувало життя. Коли б не Дарвін, не було б ні готелю «Ельдорадо», ані судна «Баійя де Дарвін», ладного надати гостинний притулок Джеймсові Уейту. Як не було б і кіоска, де він так сміховинне вирядився. Якби Чарлз Дарвін не проголосив Галапагоські острови чудовою лабораторією природи, Гуаякіль лишився б ще одним непримітним портом, спекотним і брудним, а острови цікавили б Еквадор не більше, ніж купи шлаку десь у графстві Стаффордшір. Дарвін не приніс жодних змін на острови — тільки змінив думки людей про них. Ось яке велике було значення простих суджень у ту далеку епоху великого мозку. Прості судження могли, по суті, не менш успішно керувати людськими діями, ніж переконливі факти, до того ж судження, на відміну від фактів, підвладні були раптовим змінам. Так, на Галапагоські острови вчора люди могли дивитись як на пекло, а сьогодні на них дивляться вже як на рай земний: Юлія Цезаря вчора могли вважати державним діячем, а сьогодні — різником; еквадорські паперові гроші вчора годилися, щоб купувати на них їжу, одяг та місце під дахом, а сьогодні — лише щоб вистилати ними клітки з канарками; наш Всесвіт учора міг бути породженням Господа Бога, а сьогодні — Великого Вибуху. І так далі, і таке інше. А нині, внаслідок зменшення мозкової енергії, люди вже не ухиляються від головної справи свого життя й не впадають у чортовиння суджень. Європейці відкрили Галапагоські острови в 1535 році, коли до них підійшло одне іспанське судно, що через шторм збилося з курсу. На островах тоді ніхто не жив, не знайшли й слідів людських поселень. Те бідолашне судно не мало іншої мети, окрім того, щоб переправити до Перу єпископа Панамського, і для цього треба було лише не згубити з очей південноамериканського берега. У всьому винен той шторм, що погнав судно на захід, де, за тодішніми людськими судженнями, було тільки відкрите море. Та ось шторм ущух, і іспанці побачили, що привезли свого єпископа в таке місце, яке морякові може приснитися лише в кошмарному сні: жалюгідні острівці без пристойних бухт, природних укрить і прісної води, без крислатих фруктових дерев і навіть без тубільців. Стояв цілковитий штиль, танули запаси води й харчів. Океан був наче величезне дзеркало. Моряки спустили на воду баркас і відбуксирували судно разом із своїм духовним проводирем звідти якнайдалі. Вони не оголосили, що острови належать Іспанії, як не стали б закріплювати за Іспанією пекло. І цілих три сторіччя після того, як переглянуте людське судження дозволило цьому архіпелагу з'явитися на картах, жодна держава на нього не претендувала. Та ось у 1832 році одна з найменших і найбідніших держав на планеті, а саме Еквадор, попросила людство пристати на її судження, за яким ці острови являли собою невід'ємну частину Еквадору. Ніхто не заперечував. У ті часи таке судження справляло цілком невинне, ба навіть комічне враження. Це було однаково, якби Еквадор у нападі імперіалістичного шаленства анексував хмару астероїдів, що пролітала мимо. Але згодом, всього через три роки, молодий Чарлз Дарвін заходився переконувати світ у тому, що завдяки тамтешнім, нерідко огидним на вигляд рослинам і тваринам, яким пощастило вижити, ці острови стали винятково цінними, коли тільки подивитись на них так, як дивиться він, — з погляду науки. Цю здійснену Дарвіном трансформацію нікчемних островів у неоціненні інакше, ніж магією, не назвеш. Отже, на той час, коли до Гуаякіля приїхав Джеймс Уейт, тут побувало вже по дорозі на острови безліч шанувальників природознавства, щоб побачити те, що бачив Дарвін, і відчути те, що відчував він, і місцевий порт правив за порт приписки для трьох круїзних суден, найновішим з яких була «Баійя де Дарвін». Тут збудували кілька цілком сучасних туристських готелів, найновіший серед яких був «Ельдорадо», і вздовж усієї вулиці Десятого серпня тяглися ряди сувенірних крамниць, усіляких магазинчиків та ресторанів для гостей. Але коли сюди потрапив Джеймс Уейт, уже вибухнула всесвітня фінансова криза, що спричинилась до раптового перегляду людських суджень щодо вартості грошей, біржових акцій, заставних та інших паперів, і це викликало крах туристського бізнесу не лише в Еквадорі, а, по суті, скрізь. Тим-то «Ельдорадо» лишався єдиним ще відкритим готелем у Гуаякілі, а «Баійя де Дарвін» — єдиним круїзним судном, іще готовим відчалити. Власне, відкритим «Ельдорадо» існував тільки як збірний пункт для пасажирів з квитками на «Круїз віку до витоків природи», оскільки цим готелем володіла та ж таки еквадорська фірма, що й судном. Але тепер, майже за добу до відплиття, тут було тільки шестеро гостей, рахуючи й самого Джеймса Уейта, на цілий двохсотмісний готель. Решта п'ятеро були: Дзендзі Хірогуті, двадцятидев'ятирічний чоловік, японський комп'ютерний геній; Хісако Хірогуті, двадцятишестирічна жінка, його всігітна на останньому місяці дружина, викладачка ікебани — японського мистецтва аранжування квітів; Ендрю Макінтош, п'ятдесятип'ятирічний американський фінансист і авантюрист, власник величезного успадкованого багатства, удівець; Селіна Макінтош, його вісімнадцятирічна дочка, сліпа від народження; Мері Хепберн, п'ятдесятиоднорічна американка з Іліума, штат Нью-Йорк, удова, яку в готелі, по суті, ніхто не бачив, Go вона не виходила із свого номера на шостому поверсі, куди їй подавали навіть їжу, відколи вона приїхала сама напередодні вночі. Ті двоє, перед чиїми іменами стоять зірочки, до вечора будуть мертві. Такої умовності — позначення зірочкою того чи того ім'я — я дотримуватимусь протягом усієї розповіді. Я хочу заздалегідь підготувати читача до того, що дехто з персонажів невдовзі постане перед завершальним дарвінівським випробуванням своєї сили і спритності. І я там був, але зовсім невидиме. 5


«Баійя де Дарвін» була теж приречена, проте ще не настільки, щоб ставити перед її ім'ям зірочку. Сонце зайде ще п'ять разів, доки її двигуни змовкнуть назавжди, і мине ще десять років, перше ніж вона піде на океанське дно. Це судно було не лише найновіше, найбільше, найшвидкохідніше й найкомфортабельніше з-поміж усіх круїзних суден, приписаних до Гуаякіля. Воно було ще й єдине судно, задумане і сконструйоване спеціально для човникових туристських рейсів на Галапагос і звідти. «Баійю» спорудили в місті Мальме, у Швеції, і я сам брав у цьому ділі участь. Коли її переганяли з Мальме до Гуаякіля, то в команді, до складу якої входили і шведи, й еквадорці, завважували, що після шторму, якого судно зазнало в Північній Атлантиці, йому ніколи вже не доведеться мати справу ані зі штормами, ані з холоднечею. «Баійя» являла собою плавучий ресторан, лекційний зал, нічний клуб та готель для сотні гостей, які сповна за це заплатили. На судні стояв і радар, і гідролокатор, і електронна навігаційна система, що давало змогу в будь-яку хвилину визначити його координати з точністю до сотні метрів. Воно було настільки напхане автоматикою, що людина на капітанському містку, навіть без команди у машинному відділенні та на палубі, могла б запустити двигуни, підняти якорі, дати хід і помчати, майже як на власному автомобілі. На «Баійї» було вісімдесят п'ять змивних туалетів та дванадцять біде, а також телефони в каютах і на містку, звідки через супутник можна було зв'язатися з будь-яким іншим абонентом і будь-де. На судні були телевізори, тож пасажири мали змогу весь час лишатись в курсі поточних подій. Як похвалялися власники «Баійї де Дарвін», двоє підстаркуватих братів німців із Кіто, їхнє судно ніколи, ні на мить не втратить зв'язку з рештою світу. Як же мало вони знали! «Баійя де Дарвін» була сімдесят метрів завдовжки. «Бігль» — те судно, на якому Чарлз Дарвін плавав неоплачуваним природознавцем, — було лише двадцять вісім метрів завдовжки. Коли «Баійю де Дарвін» спустили зі стапелів у Мальме, тисяча сто тонн морської води мали переміститися в інше місце. На той час я був уже мертвий. Коли «Бігль» спустили зі стапелів у Фалмуті, в Англії, довелось кудись переміщатися лише двомстам п'ятнадцяти тоннам морської води. «Баійя де Дарвін» являла собою теплохід, збудований з металу. «Бігль» являв собою вітрильний шлюп, зроблений із дерева й озброєний десятьма гарматами — на випадок нападу піратів чи дикунів. Двоє старіших круїзних суден, яким «Баійя де Дарвін» мала скласти конкуренцію, зійшли зі сцени ще до початку боротьби. Обоє вони були заздалегідь, на багато місяців наперед, закидані численними замовленнями, але потім, у зв'язку з фінансовою кризою, втратили клієнтів і тепер скромно стояли на якорі далеко від міста і взагалі від будь-яких поселень та доріг, у заболоченій прибережній заводі, їхні власники зняли з суден електронне обладнання та інші цінності, передбачаючи наближення тривалого періоду смути й беззаконня. Адже, зрештою, Еквадор, як і Галапагоські острови, являв собою здебільшого застиглу лаву та попіл, тож сам не прогодував би своїх дев'ять мільйонів жителів. Він став банкрутом і не міг і далі купувати харчі в інших країнах з родючими грунтами. Гуаякільський морський порт обертався на пустку, а люди почали боятися голодної смерті. Бізнес — це завжди бізнес. Сусідні країни Перу й Колумбія також збанкрутували. Єдиним судном, крім «Баійї де Дарвін», яке стояло тепер у гуаякільському порту, був колумбійський контейнеровоз «Сан-Матео» — він застряв тут через брак коштів на провіант і паливо. Поіржавілий корпус цього судна маячив у кінці молу вже дуже давно, і його якірний ланцюг заріс величезною рослинною масою, що нагадувала пліт. Якби такий пліт з'єднував материк із Галапагоськими островами, то до них могло б дістатись навіть невеличке слоненя. Так само збанкрутували й Мексіка, Чілі, Бразілія, Аргентіна, а також Індонезія, Філіппіни, Пакистан, Індія, Таїланд, Італія, Ірландія, Бельгія, Туреччина. Цілі народи несподівано опинились у такому самому становищі, як і «Сан-Матео», неспроможні придбати навіть найелементарнішого ні за паперові гроші, ні за металеві, ані за письмові зобов'язання сплатити борги згодом. Люди, котрі володіли чимось життєво необхідним, — як іноземці так і співгромадяни, — відмовлялися обмінювати свій крам на гроші. Вони раптом почали казати іншим людям, які не мали за душею нічого, крім паперових символів багатства: «Прокиньтесь, бовдури! Звідкіля це ви взяли, що папір має таку вартість?!» На планеті, як і доти, було досить і харчів, і палива, й усього іншого для всіх людей, хоч їх було тоді й дуже багато, але над кількома мільйонами вже нависла загроза голодної смерті. Найміцніші з людей могли б протриматись без їжі лише близько сорока днів, після чого однаково настала б смерть. І цей вселенський мор був таким самим породженням надто великого мозку, як і Дев'ята симфонія Бетховена. Все сталося в людських головах. Просто люди змінили свої судження про паперове багатство, хоча з практичного погляду це з таким самим успіхом могло бути наслідком і зміни орбіти Землі після її зіткнення з астероїдом завбільшки з Люксембург. 6


Ця фінансова криза, нині аж ніяк не можлива, була просто останньою в цілій низці убивчих катастроф двадцятого сторіччя, які народжувалися тільки в людському мозку. Судячи з того насильства, що його люди чинили як іншим, так і самим собі й усьому живому, спостерігач-інопланетянин цілком міг би зробити висновок: людське середовище дало тріщину, а самі люди збожеволіли від думки, що ось-ось загинуть. Але мільйон років тому планета була така сама багата на воду й харчі, як і тепер, і щодо цього унікальна в усій Галактиці. Змінилось лише судження людей про їхнє середовище. Щоправда, й тоді все більше і більше людей передрікали, що їхній мозок — безвідповідальний, наскрізь просякнутий брехнею, огидно небезпечний — ні до чого путнього не доведе. Наприклад, у тому мікросвіті, який являв собою готель «Ельдорадо», вищезгадана Мері Хепберн, удова, котра харчувалася тільки в своєму номері, нишком проклинала власний мозок за ту пораду, яку він їй дав, а саме: вчинити самогубство. «Ти — мій ворог! — шепотіла жінка. — Навіщо ж мені носити в собі такого жахливого вбивцю?» Колись вона викладала чверть сторіччя біологію в безплатній середній школі у місті Іліумі, штат Нью-Йорк, — нині того міста вже нема, — і добре знала захоплюючу історію про еволюцію тварини — на той час уже зниклої — під назвою ірландський лось. «Якби я могла вибирати між таким дірявим мозком, як ти, і рогами ірландського лося, — скаржилась вона своїй центральній нервовій системі,- то віддала б перевагу лосиним рогам!» У тих тварин роги були завбільшки як люстра в танцювальній залі. Це був, оповідала вона учням, чудовий приклад того, якою терплячою буває природа до явно безглуздих помилок еволюції. Ірландський лось проіснував цілих два з половиною мільйони років, і це незважаючи на те, що роги він мав надто громіздкі, щоб користуватись ними для самозахисту, й вони перешкоджали йому шукати їжу в хащах. Мері також навчала школярів, що людський мозок — це найдивовижніший інструмент виживання, який будь-коли створювала еволюція. Та ось тепер тут, у Гуаякілі, її власний великий мозок вимагав од неї підійти до шафи, вийняти червону сукню з поліетиленового чохла, що висить там, обгорнути цим чохлом голову й позбавити клітини доступу кисню. Перед тим її чудовий мозок довірив якомусь злодюжці в аеропорту валізку з усім її туалетним причандаллям і потрібним у готелі одягом. Це була її ручна поклажа в літаку з Кіто до Гуаякіля. Добре, що хоч збереглася друга валіза, яку Мері здала в багаж. Та вечірня сукня в шафі, яку вона взяла для вечірок на борту «Баійї де Дарвін», лежала якраз у цій валізі. В ній-таки був гідрокостюм із ластами та маскою для підводного плавання, два купальники, пара туристських черевиків з шершавою підошвою, а також запасний комплект бойового обмундирування солдата морської піхоти США для вилазок на берег. Саме в цей комплект вона й була вдягнена тепер. Що ж до костюма зі штаньми, в якому жінка летіла з Кіто, то великий мозок переконав її віддати його в готельну пральню: Мері таки повірила адміністраторові з сумними очима, коли той пообіцяв, що на другий день до сніданку вона напевне дістане костюм у найкращому вигляді. Та, попри збентеження адміністратора, виявилось, що костюм, на превеликий жаль, також зник. Але найгіршим із того, що накоїв мозок, опріч поради вчинити самогубство, було його вперте прагнення випровадити її до Гуаякіля, незважаючи на всі повідомлення про загальнопланетну фінансову кризу, всупереч тому майже очевидному прогнозові, що «Круїз віку до витоків природи», квитки на який були розпродані тільки місяць тому, скасують через відсутність пасажирів. її гігантський розумовий апарат подеколи діяв досить примітивно. Так, він не дозволяв їй спускатися вниз в одязі піхотинця на тій підставі, що іншим постояльцям, хоч готель був майже порожній, її вигляд, мовляв, здасться смішним. «Вони за спиною глузуватимуть з тебе, — нашіптував їй мозок. — Вони гадатимуть, що ти якась жалюгідна дурепа! Твоє життя й так пішло шкереберть. Ти втратила чоловіка, втратила вчительську ниву, не маєш дітей чи когось такого, заради кого варто жити, отже, найкраще — піти геть від усього цього лиха за допомогою чохла на одяг. Що може бути легше? Що може бути безболісніше? Що може бути розумніше?» Треба віддати її мозкові належне: це була зовсім не його провина, що 1986 рік виявився таким жахливим. Спочатку він був дуже багатообіцяльним: Рой, її чоловік, без найменших ознак недуги працював складальником апаратури у фірмі «Джеффко» — найголовнішому підприємстві Іліума; на честь Мері влаштували банкет і з нагоди двадцятип'ятирічного ювілею її педагогічної діяльності їй вручили почесний знак, а учні назвали її вчителем року — вдванадцяте підряд. Тоді, на початку 1986-го, вона сказала: «Рою, ми багато за що маємо дякувати долі: вона така прихильна до нас порівняно з більшістю людей. Я ладна плакати від щастя». А він обійняв її і відповів: «Ну що ж, поплач». Йому виповнилось п'ятдесят дев'ять років і їй — п'ятдесят один, і вони були завзяті туристи, любили ходити пішки й на лижах у похід, сходити на гори, веслувати на каное, бігати, їздити на велосипеді, плавати, тож обоє мали худорляві спортивні фігури. Вони не пили й не курили, їли переважно сиру городину й фрукти, час од часу додаючи до свого меню трохи риби. Вони вміло витрачали гроші, надаючи заощадженням, у фінансовому розумінні цього слова, таку саму здорову поживу й зарядку, як 1 собі. Розповідь Мері про мудре поводження з сімейним бюджетом — а цим вони з Роєм могли, безперечно, пишатись — потішила б Джеймса Уейта. Так от, Уейт, цей майстер оббирати вдовиць, сидячи в барі «Ельдорадо», якраз і розмірковував про Мері Хепберн, хоч жодного разу її й не бачив і не знав напевне, чи досить великий у неї банківський рахунок. Просто він побачив її ім'я в готельній реєстраційній книзі й поцікавився нею у молодого адміністратора. Уейтові сподобалась та скупа інформація, яку пощастило одержати від адміністратора. Ця скромна, самітня шкільна вчителька, яка переховувалась у своєму номері, була молодша за всіх доти розорених ним дружин, і здавалася йому природною, легкою здобиччю. Він пополює за нею на дозвіллі під час «Круїзу віку до витоків природи». Якщо можна, тут я зроблю невеличку особисту вставку. Коли я був ще живий, то нерідко одержував від свого великого мозку поради, які, з погляду виживання — і не тільки мого, а й усієї людської раси — можна було б назвати, делікатно кажучи, сумнівними. Ось приклад: він, мозок, змусив мене вступити до лав американської морської піхоти й вирушити воювати у В'єтнам. Уклінно дякую, великий мозку! 7


Національні валюти всіх шістьох постояльців «Ельдорадо» — трьох американських громадян, одного нібито канадця та двох японців — були повсюди на планеті все ще в ціні. А втім, вартість цих грошей була уявна. Прагнення володіти американськими доларами або японськими ієнами було таким самим плодом уяви людського мозку, як і його погляди на природу Всесвіту. І коли б Уейт, який навіть не здогадувався про фінансову кризу в світі, дійшов, роблячи з себе канадця, до такого рівня, що привіз би до Еквадору канадські долари, то його зовсім не чекав би такий щирий прийом. Хоч Канада й не збанкрутувала, в людей повсюди, зокрема й у самій Канаді, складалося враження, що за канадські долари вже нічого путнього не купиш. Такого самого зниження уявної вартості грошових знаків зазнавали й британський фунт стерлінгів, французький та швейцарський франки, західнонімецька марка. Що ж до еквадорського сукре, названого так на честь національного героя Антоніо Хосе де Сукре (1795–1830), то він став уже дешевший за бананову лушпайку. Нагорі, в своєму номері, Мері Хепберн розмірковувала про те, чи не через якусь пухлину в мозку вона щоразу одержує від нього такі погані поради. Це припущення було для неї цілком природне: адже саме від пухлини мозку три місяці тому загинув її чоловік Рой. А втім, сама пухлина — це ще не все. Спершу треба було позбавити його пам'яті та здорового глузду. Довелося їй замислитись і над тим, коли саме його пухлина почала діяти й чи не вона змусила його замовити для них місця на «Круїз віку до витоків природи» одного з днів того багатообіцяльного січня цього, зрештою, жахливого року. Ось як Мері дізналася, що він записав їх на круїз. Якось пополудні вона повернулась з роботи додому, гадаючи, що Рой ще у себе в фірмі — адже він виходив з дому на годину пізніше. Та Рой був уже вдома: виявилось, що він пішов з роботи ще опівдні. Це була людина, яка обожнювала свої залізяки й за двадцять дев'ять років служби в «Джеффко» жодного разу не відлучалася з роботи більше, ніж на годину, — ані через хворобу, бо він ніколи не хворів, ані з іншої причини. Вона спитала, чи він не хворий, але Рой відказав, що ніколи в житті не почував себе краще. Він пишався собою, як, здалося Мері, пишається собою підліток, котрому зрештою остогидло, що його зроду вважають цяцею. Загалом Рой був людина вельми небагатослівна, але й ті нечисленні слова, що їх нін промовляв, завжди були виважені й ніколи не були дурні чи незрілі. Однак те, що він сказав на цей раз, та ще й з блазенським виразом на обличчі, ніби вона була його праведна матінка, вже не лізло ні в тин, ні в ворота: «Я сачконув». Певно, то за нього говорила пухлина, подумала тепер Мері в Гуаякілі. І гіршого дня для безтурботного прогулу пухлина теж не могла б вибрати: всю ніч бушувала завірюха, а потім цілісінький день ішов мокрий сніг. Проте Рой, виявляється, пройшов усю Клінтон-стріт, головну вулицю Іліума, не минаючи жодної крамнички, і всім розповідав, що він «сачконув». Мері спробувала була обернути його слова на жарт — мовляв, давно вже пора йому розслабитися, трохи порозважатись, — хоч вони й так досхочу розважалися на уїкендах, під час відпусток, та й на роботі не нудьгували. Але над цією несподіваною витівкою Роя наче витали якісь смертоносні випари. І сам Рой, коли вони раніше, ніж звичайно, сіли вечеряти, почувався ніяково. Що ж, того, що сталося, не повернути. Він запевнив, що таке більш не повториться, і вони обоє могли б забути про цей випадок і тільки подеколи, згадуючи, посміятися. Та згодом, коли вони, перед тим, як лягти спати, милувалися останніми червоними вуглинами у власноручно складеному Роєм каміні з нетесаного каменю, він промовив: — Це ще не все. — Що не все? — не зрозуміла Мері. — Я маю на увазі сьогоднішній день. Я ще навідався до туристського бюро. В Іліумі був лише один такий заклад, і він аж ніяк не процвітав. - І що? — Я дещо для нас замовив, — відповів Рой задумливо, ніби згадуючи сон. — За все заплачено. Вони про все подбають. Діло зроблене. В листопаді ми з тобою полетимо до Еквадору й вирушимо там у «Круїз віку до витоків природи». Рой та Мері Хепберни перші відгукнулися на розрекламований перший рейс судна «Баійя де Дарвін», яке тоді перебувало ще в Мальме, у Швеції, являючи собою лише кістяк та купу креслень. Агент туристського бюро в Іліумі саме одержав рекламний листок цього круїзу й приклеював його скотчем до стіни. Тієї хвилини туди й забрів Рой Хепберн. Якщо можна, невеличке особисте зауваження: сам я вже близько року працював зварником у Мальме, але тоді «Баійя де Дарвін» іще не настільки матеріалізувалася, щоб потребувати моїх послуг. Аж із настанням весни мені судилося просто-таки втратити голову через ту сталеву красуню. А хто ж, питається, не втрачав голови з настанням весни?! Але продовжимо розповідь. Так от, на рекламному листку в Іліумі був зображений якийсь вельми дивний птах; він стояв на самому краю вулканічного острова і спостерігав білосніжний теплохід, що спінював прибережні води. Птах був чорний, завбільшки з велику качку, проте мав довгу й гнучку, мов змія, шию. Найдивніше було те, що він здавався зовсім безкрилим, і це, втім, майже відповідало дійсності. Цей пташиний вид для Галапагоських островів був ендемічний, тобто існував тільки там і більше ніде на планеті. Крильця в птаха були зовсім крихітні, до того ж складались так, що зливалися з тулубом, не заважаючи птахові пірнати вглиб і плисти так само прудко, як це робить риба. Такий спосіб риболовлі був найефективніший — не те, що в більшості рибоїдних птахів, котрим доводилося вичікувати, доки риба з'явиться на поверхні, а вже тоді кидатись на неї з роззявленим дзьобом. Люди називали цього вельми вдачливого птаха «баклан нелетючий». Він міг шугнути вслід за рибиною куди завгодно. Йому не треба було вичікувати, доки рибина вчинить фатальну помилку. На якомусь далекому витку еволюції предки цього птаха, либонь, засумнівалися в цінності своїх крил — точнісінько як ото людські істоти 1986 року серйозно почали замислюватись над корисністю великого мозку. Якщо Дарвін зі своїм законом про природний добір мав рацію, то баклани з малими крильми, відштовхуючись від берега, мов веслярі на човні, мали більше шансів спіймати рибу, ніж найміцніші з їхніх летючих родичів. І вони парувалися з такими, як самі, й ті їхні нащадки, що мали ще менші крила, виявлялись іще кращими рибалками, і так далі. Тепер з людьми відбувся такий самий процес, тільки, певна річ, не щодо крил — їх вони ніколи не мали, — а щодо рук та мозку. І нині люди вже не повинні вичікувати, доки рибина клюне на наживку, заб'ється в сіть чи ще кудись. Тепер, якщо комусь забагнеться риби, він просто пірнає в глибоке синє море й доганяє її, мов та акула. Нині це дуже просто. 8


Та навіть тоді, в січні, було безліч причин, з яких Рой Хепберн не повинен був записуватись на той круїз. Звичайно, тоді ще не було очевидно, що нагряне всесвітня економічна криза і напередодні очікуваного відходу круїзного судна населення Еквадору почне вимирати від голоду. Але Рой мусив же подбати про Мері, про її роботу. Тоді вона ще не знала, що її скоро звільнять, передчасно спровадять на пенсію, і тому не могла собі уявити, як це вона, при здоровому глузді візьме на три тижні відпустку наприкінці листопада — на початку грудня, в самому розпалі навчального року. Крім того, Галапагоський архіпелаг, хоч Мері ніколи там і не була, давно вже сидів у неї в печінках. Про ці острови була сила-силенна кінофільмів, слайдів, книжок та статей, Мері часто користувалася ними на уроках і навіть уявити собі не могла, що зустріне там щось несподіване. Як же мало вона знала! За час свого спільного життя вони з Роєм узагалі жодного разу не залишали меж Сполучених Штатів. Якби вже їм спало на думку відірвати п'яти від рідного грунту й здійснити по-справжньому чарівну подорож, міркувала вона, то набагато краще було б вирушити до Африки, де жива природа куди захопливіша, а умови виживання куди небезпечніші. Коли вже все казано-переказано, живність Галапагоських островів уявлялась їй досить безбарвним стадом порівняно з носорогами, гіпопотамами, левами, слонами, жирафами тощо. Почувши про майбутню подорож, Мері навіть призналася близькій приятельці: «Знаєш, мене раптом охопило таке почуття, ніби я, поки й жива, не бажаю бачити отих олушів — морських птахів із блакитними лапами-веслами!» Мало ж вона знала! Розмовляючи, однак, з Роєм, Мері притлумлювала свої побоювання щодо цієї подорожі — вона потерпала, що він сприйме їх як докір з приводу його мозкового розладу. Та в березні Рой був уже безробітний, а Мері знала, що допрацює лише до червня. Так що час для подорожі виявився прийнятний. А сам круїз в усе хворобливішій Роєвій уяві набував неймовірної значущості — як «єдина світла подія, що чекає нас попереду». А на роботі в них відбувалося ось що. фірма «Джеффко» звільнила майже всіх своїх співробітників — як робітників, так і службовців — у зв'язку з наміченою модернізацією виробництва. Модернізацію провадила в Іліумі японська компанія «Мацумото». Вона ж, до речі, автоматизувала й «Баійю де Дарвін». Це була та сама компанія, де працював Дзендзі Хірогуті, молодий комп'ютерний геній, який тоді ж, коли й Мері, зупиниться разом із дружиною в готелі «Ельдорадо». Коли корпорація «Мацумото» закінчить встановлювати свої роботи й комп'ютери, для роботи в Іліумі знадобляться лише дванадцять чоловік. Ось чому люди, ще досить молоді, щоб мати дітей або хоча б честолюбні плани на майбутнє, косяками рушать з міста я геть. Це було так, скаже Мері Хепберн, коли їй сповниться вісімдесят один рік за два тижні до того, як її з'їсть велика біла акула, «наче містом пройшов гігантський циклоп». Раптом у місті майже не залишиться дітей шкільного віку, як і платників податків, через що воно стане банкрутом. Тому свій останній випус Іліумська середня школа зробить у червні. У квітні Ро поставили діагноз: неоперабельна пухлина мозку. І тепер він жив тільки мріями про «Круїз віку до витоків природи». — Я до нього дотягну, Мері. Адже листопад не за горами, хіба ні? — Ні,- заперечила вона. — Я дотягну, — вперто повторив він. — Ні, попереду в тебе ще довгі роки. — Аби лиш мені вдіїлося побувати в круїзі,- сказав Рой. — І побачити пінгвінів на екваторі. Цього мені буде задосить. Хоча Рой помилявся багато в чому і все більше, щодо пінгвінів на Галапагоських островах він мав рацію. Це були худющі створіння, які приховували свою шкіру та кості під лівреєю метрдотеля, їм доводилося бути такими. Коли б вони запливли жиром, як їхні родичі на антарктичних льодах за півземлі звідси, то засмажилися б на смерть, виходячи на лавовий берег, щоб покласти яйця й доглянути за потомством. Як і предки нелетючих бакланів, їхні предки теж занедбали принади повітроплавання й віддали перевагу здатності ловити рибу. Щодо загадкового ентузіазму, з яким людина мільйон років тому намагалася механізувати якомога більше напрямів своєї діяльності: хіба це не було ще одне свідчення того, що людський мозок ні до чого не здатний? 9


Поки Рой Хепберн помирав — та й увесь іліум, як на те пішло, також, — одне слово, поки й цей чоловік, і місто йшли до своєї загибелі через новотворення, ворожі здоров'ю і щастю людства, великий мозок Роя навіяв йому, що в 1946 році він служив матросом під час випробувань американської атомної бомби на атолі Бікіні, теж розташованому на екваторі. Рой вирішив учинити своєму урядові позов на мільйони доларів. Річ у тім, що радіаційне опромінення, яке він там дістав, спершу, за його твердженням, не дало їм із Мері змоги мати дітей, а потім спричинилося до раку мозку. Рой справді відслужив свій термін за контрактом у військово-морському флоті, однак позову до Сполучених Штатів Америки з того не вийшло б, бо народився він 1932 року, і юристи легко це довели б. Інакше кажучи, на час свого «опромінення» він мав лише чотирнадцять років. Така нісенітниця не заважала йому відтворювати живі спогади про жахливі вчинки, до яких Роя нібито спонукав уряд. Ті вчинки стосувалися так званих нижчих тварин. За його словами, він працював, по суті, сам-один: спершу забивав на всьому атолі кілки, а потім прив'язував до них різних представників тваринного світу. «Я думаю, вони обрали мене тому, — казав він, — що тварини мені завжди довіряли». І це була суща правда: Роєві довіряли всі тварини. Хоч після середньої школи Рой не дістав більш ніякої освіти, коли не рахувати училища при фірмі «Джеффко», тоді як Мері одержала в Індіанському університеті диплом магістра зоології, він ставився до живих істот багато краще, ніж Мері. Він, приміром, умів спілкуватися з птахами на їхніх власних мовах, чого Мері була позбавлена через цілковиту музичну глухоту — нею відзначались її предки з обох боків. Не було таких собак, кіз чи корів, у тім числі й сторожових псів у «Джеффко», чи свиноматки з поросятами, хоч би які норовисті вони були, щоб Рой за п'ять хвилин, а то й швидше з ними не подружився. Тож цілком зрозумілі були його сльози, коли він згадував, як прив'язував тварин до тих кілків. Звичайно, на багатьох тваринах проводили такий жорстокий експеримент — на вівцях, свинях, коровах, конях, мавпах, качках, курах, гусях, — але аж ніяк не на всьому зоопарку, що фігурував у розповідях Роя. Як послухати його, то він прив'язував до кілків і павичів, і снігових барсів, і горил, і крокодилів, і альбатросів. В його великому мозку Бікіні став наче дзеркальним відображенням Ноєвого ковчега: туди привезли всякої тварі по парі, щоб піддати їх атомному бомбардуванню. Найбезглуздішою деталлю в його розповіді — а втім, самому йому вона не здавалася безглуздою аж ніяк — була така: «Там був Дональд». Дональдом звали мисливського пса з золотавою шерстю, що блукав в околицях Іліума, а тепер саме прибіг під вікна їхнього будинку. Йому було всього чотири роки. — Все це було дуже тяжко, — розповідав Рой. — Та найтяжче було прив'язати Дональда до одного з кілків. Я відкладав це скільки міг, до останнього дня. Дональда я прив'язав до кілка після всіх. Він дав мені це зробити, а тоді ще й лизнув руку та помахав хвостом. І я мовив до нього — й не соромлюся, що зі сльозами в очах: «Прощавай, старий. Ти вже вирушаєш в інший світ. І, напевне, в кращий-адже гіршого світу, ніж цей, уже не може бути». Поки Рой починав отак виступати, Мері ще вчителювала, щодня запевняючи своїх усе нечисленніших учнів у тому, що вони мають дякувати Всевишньому за великий мозок. «Хіба ви бажали б мати замість нього жираф'ячу шию, чи маскувальний хист хамелеона, чи товсту носорогову шкіру, чи роги ірландського лося?» — запитувала вона в учнів знов і знов. Мері й далі верзла ті самі давні нісенітниці. Атож, а потім ішла додому, до Роя та його виявів того, яким облудним може бути мозок. Його жодного разу не клали до лікарні, хіба що на короткочасне обстеження. І він був слухняний. Йому вже не можна було водити машину, і він це усвідомив і не заперечив, коли Мері сховала ключі від його джипа-фургона. Навіть сказав, що машину, мабуть, слід продати, бо тепер вони навряд чи виїздитимуть часто на природу. Тож Мері не довелося наймати сиділку, щоб та доглядала за Роєм, поки сама вона була на роботі. А сусіди-пенсіонери були не проти скласти Роєві компанію, постежити, щоб він собі не нашкодив, і в такий спосіб перехопити кілька доларів. Та Рой не завдавав їм ані найменшого клопоту. Багато часу він сидів перед телевізором і цілими годинами грався у дворі з Дональдом — тим самим золотавим мисливським собакою, який нібито загинув на атолі Бікіні. Коли Мері востаннє вела урок, присвячений Галапагоським островам, то раптом затнулась на півслові — на якихось п'ять секунд, її охопив сумнів, що, якби його висловити, звучав би приблизно так: «Може, я всього-на-всього якась навіжена, що випадково забрела з вулиці до цього класу й почала пояснювати цим хлопцям і дівчатам таємниці життя? А вони вірять мені, хоч я глибоко помиляюсь, по суті, в усьому». їй ще доведеться замислитись і над тим, чому всі начебто великі педагоги минулого при цілком здоровому глузді все ж таки, як виявилося, сприймали події не менш хибно, ніж Рой. 10


Скільки островів входило до складу архіпелагу Галапагос мільйон років тому? Тринадцять великих, сімнадцять малих, а також триста вісімнадцять крихітних острівців, серед яких декотрі являли собою лише скелі, що на метр-два здіймалися над рівнем океану. Нині великих островів налічується чотирнадцять, малих — сім, а крихітних — триста двадцять шість. Вулканічна активність не згасає. Мій щодо цього жарт: боги ще сердяться. А найпівнічніший з островів — відокремлений, віддалений від решти, — як і раніш, Санта-Росалія. Так от, мільйон років тому, 3 серпня 1986 року, чоловік, якого звали Рой Хепберн, лежав на смертнім одрі в своєму затишному, чепурному будиночку в Іліумі, штат Hью-Йорк. І найбільше оплакував він у ці останні години те Що вони з Мері ніколи не мали дітей. Він навіть не міг наполягати, щоб його дружина народила дитину від когось іншого після його смерті, оскільки Мері вже вийшла з того віку, коли народжують дітей, йшла. — Ми, Хепберни, приречені на вимирання, як дронти',- проголосив Рой і став безладно перелічувати безліч інших видів живих організмів, що обернулись на древі еволюції на сухі гілки — гілки без плодів, без листя: — Ірландський лось, білодзьобий дятел, тиранозавр… — Він продовжував цей перелік без кінця й краю. На завершення, однак, у нього раптом проклюнувся стриманий англійський гумор. І він зробив два кумедні додатки до цього скорботного списку істот які справді канули у вічність, не лишивши нащадків. — Віспа, — мовив він а вслід за цим: — Джордж Вашінгтон. До самого свого кінця Рой ані на мить не взяв під сумнів те, що його доконав радіацією власний уряд. Він казав Мері, а також лікареві й сиділці, які не відходили від нього, бо кінець уже міг настати щохвилини: — Якби на мене розгнівався лиш всемогутній Бог!.. Мері подумала, що це його остання репліка перед тим, як має опуститися завіса. І справді, після цього вигляд у нього став зовсім як у мерця. Та зненацька, секунд через десять, його посинілі губи знов заворушились. — Я скажу тобі, Мері, що таке людська душа, — прошепотів Рой, не розплющуючи очей. — Тварини її не мають. Це — та твоя частка, яка знає, коли твій мозок трохи з'їхав з колії. Я це завжди знав, Мері. Не міг із цим нічого вдіяти, але знав. А потім Рой приголомшив і Мері, і решту присутніх. Раптом він сів, випроставсь і широко розплющив палаючі очі. — Дай Біблію! — наказав він так гучно, що його почули б у найдальшому куточку будинку. Доти Рой під час хвороби жодного разу релігійних тем не торкався. Вони з Мері не ходили до церкви, не зверталися до молитов навіть у найскрутніші хвилини, але Біблія в них десь була. Але де — цього Мері напевне не пам'ятала. — Дай Біблію! — повторив Рой. — Жінко, дай Біблію! — Доти він ніколи не називав її «жінкою». І Мері пішла шукати Біблію. Вона знайшла її в спальні для гостей, поряд із Дарвіновою «Подорожжю на судні „Бігль“» та «Повістю про двоє міст» Чарлза Діккенса. Рой трохи підвівся на подушках і знов назвав Мері «жінкою». — Жінко, — сказав він, — поклади руку на Біблію й повторюй за мною: «Я, Мері Хепберн, даю дві урочисті обіцянки моєму коханому чоловікові на його смертнім одрі». І Мері проказала ці слова. Вона думала, навіть сподівалася, що ті дві обіцянки будуть досить нісенітні — приміром, учинити позов проти уряду, — і вона навіть змоги не матиме виконати хоч одну з них. Та їй не пощастило. Першою обіцянкою було докласти всіх зусиль, щоб якнайскоріше знов вийти заміж, не гаючи часу на тугу й жаль до себе самої. Друга полягала в тому, що вона в листопаді вирушить до Гуаякіля і за них двох візьме участь у «Круїзі віку до витоків природи». — Мій дух супроводжуватиме тебе в тому круїзі на кожному кроці,- сказав Рой. І помер. І ось Мері в Гуаякілі й підозрює, що й у неї самої мозкова пухлина. І мозок керує її діями: вона саме скидає чохла зі своєї червоної вечірньої сукні, яку в думці називає «сукня для Джеккі», бо серед пасажирів у круїзі мала бути й Жаклін Кеннеді-Онассіс, і Мері хотілося мати перед нею ошатний вигляд. Та, нишпорячи в шафі, Мері збагнула, що в Онассісової вдови напевно вистачить глузду утриматись від поїздки до Гуаякіля — адже тут повсюди солдати, вони патрулюють вулиці й дахи будинків, риють окопи, кулеметні гнізда в парках… Скидаючи з сукні чохла, Мері зрушила плічка, й сукня впала на підлогу, утворивши на ній безформну червону купку. Мері не стала її підіймати, бо була певна, що ніякі земні речі їй уже не знадобляться. Проте позначати її ім'я зірочкою час іще не настав, їй пощастить прожити ще тридцять років з гаком. Навіть більше, Мері доведеться певним чином використати деякі життєдайні субстанції на цій планеті, тож їй судилося стати, без сумніву, найвизначнішим експериментатором в історії людського роду. 11


Якби Мері Хепберн мала намір підслуховувати, а не вбивати себе, вона могла б, приклавши вухо до задньої стінки у шафі, почути в сусідньому номері приглушені голоси. Але Мері не мала ні найменшого уявлення про сусідів праворуч 1 ліворуч, бо минулої ночі, коли приїхала сюди, нікого з них ще не було, а потім вона вже не виходила з номера. А тим часом приглушені голоси належали Дзендзі Хірогуті, комп'ютерному генію, та його вагітній дружині Хісако, викладачці ікебани — японського мистецтва аранжування квітів. Сусідами Мері з другого боку була сліпа дівчина Селіна Макінтош, дочка 'Ендрю Макінтоша, та її зряча собака, теж жіночої статі, на кличку Казашка. Мері не чула собачого гавкання тому, що Казашка ніколи не гавкала. А не гавкала вона, як і не гралася з іншими собаками, не прислухалася й не принюхувалась ні до чого цікавого, не ганялася за іншими тваринами, які завжди були природною здобиччю для її предків, через те, що коли була ще цуценям, людські істоти з великим мозком демонстрували їй свою зненависть і забирали в неї їжу щоразу, як тільки вона заходжувалась робити щось із переліченого вище. З самого початку вони дали їй зрозуміти, що на цій планеті природні собачі інстинкти протизаконні — всі без винятку. У неї видалили статеві органи, щоб на поклик статі теж ніколи не відгукувалась. До речі, перелік дійових осіб моєї розповіді невдовзі має скоротитися до одного самця й багатьох самок, у тім числі й суки. А втім, Казашка, внаслідок хірургічного втручання, самкою вже давно не була. Вона, як і Мері Хепберн, з еволюційної гри вибула. Свої гени ні та, ні та нікому передати не могли. З кімнати Селіни й Казашки внутрішні двері вели до апартаментів життєрадісного Селіниного батька, фінансиста й авантюриста Ендрю Макінтоша. Він був удівець і цілком міг би порозумітися з удовою Мері Хепберн, оскільки обоє були палкі прихильники туристських екскурсій. Та їм не судилося зустрітись. Як я вже казав, 'Ендрю Макінтош, як і 'Дзендзі Хірогуті, буде мертвий ще до заходу сонця. Джеймс Уейт, між іншим, отримав номер на другому поверсі, поодаль від решти гостей. Його великий мозок похвалявся тим, що Уейт мав ординарний, сумирний вигляд. Але щодо цього мозок помилявся. Адміністратор готелю розгледів в Уейті шахрая, який видає себе не за того, ким є насправді. Цей адміністратор, якого звали Зігфрід фон Кляйст, був похмурий, середнього віку представник давньої і загалом процвітаючої німецької громади в Еквадорі. Його два дядьки по батькові, які мешкали в Кіто, володіли й цим готелем, і «Баійею де Дарвін». Вони доручили йому керувати готелем лише два тижні, на той час, — а він уже закінчувався, — коли мали з'їжджатися пасажири «Круїзу віку до витоків природи». Взагалі фон Кляйст, бувши багатим спадкоємцем, не надто полюбляв працювати, але дядьки присоромили його й переконали, що він мусить докласти зусиль і взяти певну участь у загальнородинній справі. Він не мав ні дружини, ні дітей, отож із погляду еволюції інтересу не викликав. Його також можна було б вважати за потенційного шлюбного партнера для Мері Хепберн. Однак і він був приречений. Щоправда, захід сонця 'Зігфрід фон Кляйст іще побачить, але через три години по тому його поглине припливна хвиля. Була вже четверта година пополудні. Цей доморощений еквадорський бош зі своїми водянисто-блакитними очима й обвислими вусами справді мав такий вигляд, ніби знав, що його смерть уже на порозі. Але передбачати майбутнє він умів не краще, ніж я. Ми обидва відчували того дня, що планету на її осі розхитує і щомиті можна сподіватися чого завгодно. До речі, Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтош загинуть від вогнепальної зброї. 3ігфрід фон Кляйст у моєму сюжеті істотної ролі не грає, чого не скажеш про його рідного брата Адольфа, що був на три роки старший за нього й теж неодружений. Адольфові фон Кляйсту, капітанові «Баійї де Дарвін», судилося стати, по суті, предком усіх людських істот, які нині населяють Землю. За допомогою Мері Хепберн він стане своєрідним Адамом номер два. Вчительна біології з Іліума не зможе, однак, через суто фізіологічні особливості стати його Євою. Тож їй судилося зіграти скоріше роль Бога. І ось цей надзвичайно важливий брат незначного адміністратора готелю саме в ці хвилини підлітав до міжнародного аеропорту в Гуаякілі на майже безлюдному транспортному літаку з Нью-Йорка, де він робив рекламу «Круїзу віку до витоків природи». Якби Мері навіть прислухалася крізь стінку в шафі до розмови подружжя Хірогуті, вона все одно не зрозуміла б, що саме їх непокоїло, бо ті перешіптувались японською мовою — єдиною, яку знали досконало. Дзендзі, щоправда, володів трохи англійською та російською, а Хісако — китайською. Та жодне з них зовсім не знало ні іспанської, ні кечуа, ні німецької, ані португальської — мов, найбільш поширених у Еквадорі. Виявляється, їх теж непокоїло те, що з ними поробили їхні начебто чудові мозки. Особливо вони були розчаровані тим, що так безглуздо вклепалися в цю халепу, — а 'Дзендзі ж багато хто вважав одним із найяскравіших умів людства. І то була його провина, не її, що вони перетворились, по суті, на в'язнів цього енергійного Ендрю Макінтоша. Ось як це сталося. Майже рік тому Макінтош побував у Японії — разом із своєю сліпою дочкою та її собакою. Він зустрівся там із 'Дзендзі й побачив чудові плоди його роботи в компанії «Мацумото». З погляду техніки Дзендзі, хоч і мав усього двадцять дев'ять років, уже став дідом. Ще раніше він створив кишенькового комп'ютера, здатного перекладати усну мову синхронно на інші мови, й назвав його «Гокубі». А саме під час поїздки Макінтоша до Японії 'Дзендзі розробив дослідний зразок синхронного перекладача нового покоління, назвавши його «Мандаракс». Так от, 'Ендрю Макінтош, чия фінансова фірма робила гроші для бізнесу й для себе на продажі цінних паперів, відвів молодого 'Дзендзі вбік і заявив йому, що той — бовдур, коли й досі працює на оклад службовця. Він, 'Макінтош, мовляв, може допомогти йому створити власну корпорацію, яка майже одразу зробить його мільярдером — це коли рахувати в доларах, а коли в ієнах, то трильйонером. Дзендзі відповів, що мусить цю пропозицію обміркувати. Та «промацувальна» розмова відбувалася в токійському сусі-ресторані. Сусі — так називали сиру рибу з холодним рисом, досить популярну страву мільйон років тому. Мало кому тоді могло навіть приснитися, що в далекому світлому майбутньому сира риба стане чи не єдиною стравою в харчуванні людей. Червонопикий, галасливий американський підприємець і стриманий, трохи схожий на ляльку японський винахідник спілкувалися через «Гокубі», бо жоден не володів достатньою мірою мовою співбесідника. Тоді в усьому світі були в роботі вже тисячі й тисячі таких «Гокубі». Що ж до «Мандаракса», то скористатися ним вони не могли — єдиний діючий екземпляр його перебував під суворою охороною в компанії «Мацумото». І великий мозок 'Дзендзі почав прокручувати ідею зрівнятися з найбагатшою людиною в країні, а саме — з японським імператором. Через кілька місяців після того, у січні наступного року, в тому самому січні, коли Мері та Рой Хепберни гадали, нібито мають за що дякувати долі, 'Дзендзі одержав од 'Макінтоша листа з проханням спочатку погостювати десять місяців на його ранчо поблизу Меріди, штат Юкатан у Мексіці, а потім узяти участь першому плаванні розкішного еквадорського судна «Баіня де Дарвін», в яке Макінтош уклав і свої гроші. У тому листі, що його для Дзендзі довелося перекладати з англійської на японську, 'Макінтош висловився так: «Використаймо цей шанс, аби по-справжньому пізнати один одного». Що він хотів одержати від 'Дзендзі — можливо, в Юкатані, а вже напевне під час «Круїзу віку до витоків природи», — то це його підпис на угоді, за якою він, 'Дзендзі, очолить нову корпорацію, чиїми фондами орудуватиме Макінтош. Як і Джеймс Уейт, 'Макінтош теж був своєрідний рибалка. Він розраховував на величезний улов вкладників, для яких за наживку правитиме не ярлик на сорочці, а ім'я японського комп'ютерного генія. І ось тепер мені здається, що моя розповідь завдовжки в мільйон років від початку до кінця не дуже й змінюється. І на початку її, і в кінці я, виявляється, розповідаю про людські істоти, незалежно від розміру їхнього мозку, як про рибалок. Отже, надворі листопад, і подружжя Хірогуті — в Гуаякілі. За порадою Макінтоша, Дзендзі збрехав своєму начальству щодо запланованого маршруту. Він дав зрозуміти, що робота над «Мандараксом» виснажила його і вони з Хісако хотіли б побути кілька місяців разом, у відлюдному місці, де ніщо не нагадувало б про комп'ютери і де нема ніякого зв'язку з навколишнім світом. 'Дзендзі втовкмачив у великі мозки своїх босів таку дезинформацію: він, мовляв, найняв шхуну з командою, і на цій шхуні, назву якої повідомляти не бажає, вийде з одного мексіканського порту, назву якого також повідомляти не бажає, й вирушить у круїз по островах Карібського моря. І, хоча список майбутніх учасників «Круїзу віку до витоків природи» був широко розрекламований, керівники компанії 'Дзендзі так і не дізналися, що найплідніший їхній службовець разом із дружиною теж будуть на борту судна. Як і Джеймс Уейт, подружжя Хірогуті подорожувало під вигаданим прізвищем. І, знову ж таки як і Джеймс Уейт, вони наче здиміли! Хто б їх не шукав, знайти не зміг би. Адже будь-який такий пошук, організований великим мозком, був би націлений навіть не на той материк.
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка