«Концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства», подану на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук



Скачати 159.96 Kb.
Дата конвертації04.11.2016
Розмір159.96 Kb.
До спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02

в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького

Національної академії наук України

01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

В І Д Г У К

офіційного опонента -

доктора юридичних наук, доцента

Красицької Лариси Василівни

на дисертацію Чурпіти Ганни Вікторівни

на тему «Концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів

у порядку непозовного цивільного судочинства»,

подану на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

зі спеціальності 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право
Актуальність дисертаційного дослідження Чурпіти Ганни Вікторівни на тему «Концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства» не викликає сумніву. Аналіз судової статистики свідчить, що значну частку справ, що розглядаються судами загальної юрисдикції у порядку непозовного цивільного судочинства, складають справи, які виникають із сімейних правовідносин. З моменту набрання чинності Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року, Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року пройшло більше десяти років, склалась певна практика застосування оновленого сімейного та цивільного процесуального законодавства у сфері захисту сімейних прав та інтересів, яка потребує критичного доктринального аналізу. У процесі правозастосовної діяльності виникає багато проблемних питань щодо захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства, обумовлених наявністю значної кількості оціночних понять, так званих «каучукових» норм, зокрема таких, як «тривалий час проживали однією сім’єю», «нерегулярний, мінливий дохід» тощо, що породжує різне тлумаченням сімейно-правових норм. У той же час у сучасній правовій доктрині відсутні ґрунтовні монографічні дослідження, які б містили концептуальні підходи щодо захисту сімейних прав та інтересів саме у порядку непозовного цивільного судочинства.

Сучасні євроінтеграційні процеси України, гармонізація українського законодавства з правом ЄС потребують доктринального аналізу сімейного та цивільного процесуального законодавства країн Європейського Союзу, у тому числі уніфікованих норм, зокрема, Регламенту № 1896/2006 «Про введення Європейського наказного провадження», аналізу практики Європейського суду з прав людини щодо вирішення сімейних прав та інтересів. У цьому контексті дисертаційне дослідження Ганни Вікторівни Чурпіти є своєчасним й необхідним.

Дисертаційне дослідження Г. В. Чурпіти ґрунтується на основних положеннях Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затв. указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006, відповідає тематиці Пріоритетних напрямів розвитку правової науки в Україні на 2011–2015 рр., затв. постановою Загальних зборів Національної академії правових наук України від 24 вересня 2010 р. № 14–10, Переліку пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015–2019 рр., затв. наказом МВС України від 16 березня 2015 р. № 275.

Об’єкт та предмет дисертаційного дослідження визначені у відповідності до вимог, які ставляться МОН України до дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук, та дозволяють досягти мети дослідження – розробити концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства. Поставлені дисертанткою завдання надають можливість всебічно розкрити проблематику наукового дослідження.

Ґрунтовною є методологічна основа дослідження. Г. В. Чурпіта вміло використовує широкий спектр загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, зокрема історично-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний, системний, догматичний, методи індукції та дедукції, що дозволило дисертантці виважено підійти до розробки основних теоретичних понять та категорій в роботі, обґрунтувати й сформулювати висновки та положення, що виносяться на захист.

Ступінь обґрунтованості наукових положень та висновків, рекомендацій не викликає сумнівів. Дисертаційне дослідження присвячене одній із ключових проблем у правовій доктрині – розробці концептуальних засад захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства. Наукові положення, висновки і рекомендації, викладені в дисертації, мають достатній ступінь обґрунтованості, що засвідчує опрацювання дисертанткою в повній мірі відповідного емпіричного матеріалу. Список використаних джерел складає 704 найменування, що підтверджує достовірність та обґрунтованість зроблених висновків.

Дисертація Г. В. Чурпіти за своїм оформленням відповідає вимогам МОН України. Структура дисертації логічно витікає з поставлених завдань, об’єкту та предмету дослідження та складається з переліку умовних позначень, вступу, п’яти розділів, що включають вісімнадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Всі розділи та підрозділи за своїм змістом і висновками, перспективами подальшого дослідження і використання для розвитку доктрини приватного права у цій сфері слід назвати вагомими і вдало викладеними, що дозволило простежити процес втілення ідей і думок автора в тексті наукової роботи, виділити найбільш обґрунтовані позиції, а також питання, які потребують подальшого доктринального дослідження. Позитивним є те, що дисертантка обрала структуру роботи і побудувала план дослідження з урахуванням усталених наукових позицій в цивілістиці щодо класифікації сімейних правовідносин за суб’єктним складом. Це підтверджує наукову зрілість дисертантки та її високий фаховий рівень.



Наукова новизна та достовірність наукових положень, висновків та рекомендацій, сформульованих у дисертації. В дисертації на підставі проведеного дослідження висунуто і обґрунтовано низку наукових ідей та теоретично-практичних конструкцій, сукупність і високий рівень розробки яких дозволяють кваліфікувати цю працю як завершене наукове самостійне дослідження. Положення, що виносяться на захист, є особистим здобутком дисертантки і характеризуються необхідним і достатнім рівнем наукової новизни для дисертаційного дослідження на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук.

Дисертаційне дослідження Г. В. Чурпіти «Концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства» містить ґрунтовні теоретичні положення, які мають науково-теоретичне значення та практичну спрямованість, зокрема, це стосується постановки проблематики дослідження з визначенням концептуальних засад захисту сімейних прав та інтересів в окремому та наказному провадженні через аналіз особливостей такого захисту сімейних прав та інтересів, що виникають із шлюбних правовідносин, правовідносин батьків і дітей, інших сімейних правовідносин.



У першому розділі дисертації «Теоретико-правові та методологічні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства» дисертанткою виокремлено етапи еволюції правового регулювання захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства, починаючи від інтердиктів у Стародавньому Римі до сьогодення. Дисертанткою визначено й стан наукового дослідження обраної тематики, зроблено узагальнений огляд дисертаційних робіт за проблематикою дослідження. При цьому необхідно відмітити толерантність наукової дискусії дисертантки, її поважне ставлення до оприлюднених раніше висновків та положень, критичне ставлення до певних положень сучасної цивілістичної науки, вміння автора аргументувати власну позицію.

Дисертанткою встановлено співвідношення між видами провадження та видами цивільного судочинства, визначено ознаки окремого провадження (с. 51 дис.) та ознаки наказного провадження (с. 73 дис.), що з початку роботи розкриває наукову позицію дисертантки, яка простежується за всім текстом роботи.

Важливу практичну значимість щодо удосконалення правового регулювання способів судового захисту сімейних прав та інтересів мають запропоновані пропозиції про внесення змін до п. 1 ч. 2 ст. 18 Сімейного кодексу України в частині того, що необхідно визначити в законі можливість суду встановлювати не тільки правовідношення, а й юридичний факт, що є підставою виникнення, зміни чи припинення правовідношення.



Вбачається, що правильним є підхід Г. В. Чурпіти про субсидіарне застосування цивільного законодавства України щодо способів захисту сімейних прав та інтересів (с. 107, 108 дис.). Раніше в цивілістичній доктрині вже висловлювався підхід про субсидіарне застосування цивільного законодавства до неврегульованих сімейним законодавством сімейних відносин, проте дисертантка вміло сформулювала власні аргументи щодо застосування способів захисту сімейних прав та інтересів.

У другому розділі дисертації «Взаємозв’язок норм сімейного права та процесуальної форми непозовного цивільного судочинства» дисертантка визначає співвідношення судової юрисдикції та підвідомчості справ суду, що є важливим для подальшого дослідження, враховуючи зміни у цивільному процесуальному законодавстві України, вірно робить висновок, що новітнє сімейне законодавство України, будучи за своєю суттю правом матеріальним, містить значну частку процесуальних норм (с. 138 дис.).

Дисертантка надає ретельну характеристику заінтересованим особам, які беруть участь у справах непозовного цивільного судочинства (с. 158 дис.), визначає правовий статус заявника, стягувача, боржника, заінтересованих осіб. Викликають науковий інтерес положення дисертації щодо участі представника (с. 177 дис.) й органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (с. 180 дис.). Важливе практичне значення мають пропозиції щодо розгляду пояснень заінтересованих осіб як засобу доказування ( с. 192-193 дис.).

У розділі 3 «Захист сімейних прав та інтересів, які виникають із шлюбних правовідносин, у порядку непозовного цивільного судочинства» розкрито специфіку процесуальної форми при розгляді сімейних справ про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, про встановлення режиму окремого проживання подружжя, встановлення фактів реєстрації та розірвання шлюбу. Розкриваючи окремі аспекти процесуальної форми розгляду справ про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, дисертантка слушно пропонує вважати правозгідною участь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у таких категоріях спорів, якщо жінка та (або) чоловік є недієздатними (с. 219-220 дис.).

Дисертантка відстоює позицію, з якою слід погодитись, що колізія норм сімейного та цивільного процесуального законодавства щодо розірвання шлюбу за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, має вирішуватись шляхом доповнення СК України відповідними статтями, які б регулювали підстави та порядок розірвання шлюбу за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі (с. 247 дис.). Заслуговує підтримки й пропозиція щодо можливості участі договірного представника поряд із заявником при розгляді справи судом про розірвання шлюбу у порядку


ст. 109 СК України (с. 251 дис.), що має важливе значення при застосуванні сімейного законодавства судами.

У Розділі 4 «Захист сімейних прав та інтересів, які виникають із правовідносин батьків і дітей, в порядку непозовного цивільного судочинства» розкрито особливості процесуальної форми розгляду справ про встановлення факту батьківства (материнства), факту визнання материнства (с. 279-284 дис.), справ про повернення дитини батькам або іншим особам на підставі ч. 3 ст. 170 СК України (с. 291-293 дис.). Заслуговують підтримки сформульовані дисертанткою положення щодо необхідності дотримання визначених законом спеціальних передумов реалізації права на звернення до суду із заявою про присудження судом аліментів на дитину у порядку наказного провадження (с. 304 дис.).

Мають науковий інтерес та практичне значення положення про встановлення факту батьківства (материнства) особи, яка визнана безвісно відсутньою, із застосуванням аналогії закону в сімейному праві (с. 281 дис.) та запропоновані дисертанткою зміни до ст. 182, 184 СК України щодо визначення мінімального розміру аліментів на дитину (с. 294 дис.).

У розділі 5 «Захист прав та інтересів, які виникають з інших сімейних правовідносин, у порядку непозовного цивільного судочинства», розкриваючи концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства дисертанткою визначено особливості процесуальної форми розгляду в порядку окремого провадження справ про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; встановлення факту народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом ДРАЦСу факту народження, у тому числі на тимчасово окупованій території України; встановлення факту усиновлення; встановлення факту родинних відносин між фізичними особами; встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні; усиновлення.

Г. В. Чурпіта вірно наголошує, що необхідно розмежовувати сімейні та родинні правовідносини (с. 344 дис.), що, на жаль, не завжди робить український законодавець, змішуючи ці поняття, особливо у сфері публічного права.

Науковою оригінальністю відзначаються висновки дисертантки, в яких запропоновано критерії визначення обставин матеріально-правового характеру, із яких складається факт перебування фізичної особи на утриманні (с. 351-354 дис.).

Достовірність зроблених висновків за дисертацією підтверджується значною джерельною базою дисертаційного дослідження (704 найменування), аналізом судової практики розгляду конкретних справ як судами України, так й Європейським судом з прав людини, що свідчить як про високий теоретичний рівень знань дисертантки, так й про її розуміння конкретних проблем правозастосування та спроможність сформулювати пропозиції на рівні правової доктрини.

Отже, висновки й положення, винесені дисертанткою на захист, мають необхідний рівень наукової новизни для дисертаційного дослідження на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук і дійсно свідчать про те, що були сформовані концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства.



Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження Г. В. Чурпіти полягає у тому, що висновки і пропозиції, зроблені у дисертаційному дослідженні, можуть бути використані у науково-дослідній роботі – при проведенні подальших наукових досліджень інституту захисту сімейних прав та інтересів у порядку цивільного судочинства; у правотворчості – у процесі удосконалення сімейного та цивільного процесуального законодавства України, яке регламентує матеріально-правові та процесуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства; у правозастосовній діяльності – під час розгляду і вирішення цивільних справ, а також при прийнятті постанов Верховним Судом України, розробленні проектів постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ; у навчальному процесі – під час підготовки відповідних розділів підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій, у ході викладання навчальних дисциплін «Цивільне процесуальне право України» та «Сімейне право України».

Практичне значення одержаних Г. В. Чурпітою наукових висновків та положень підкреслюють й відповідні акти впровадження результатів дисертаційного дослідження в діяльність Верховного Суду України, в правозастосовну діяльність Департаменту юридичного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України, що є додатками до дисертації.

Позитивно оцінюючи в цілому дисертаційне дослідження Чурпіти Ганни Вікторівни на тему «Концептуальні засади захисту сімейних прав та інтересів у порядку непозовного цивільного судочинства», слід зазначити, що деякі його положення, як і будь-якої іншої творчої роботи, є спірними і надають підґрунтя для подальшої наукової дискусії або потребують додаткової аргументації під час публічного захисту дисертації.

По-перше, не можна погодитися з дисертанткою, що серед способів захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина особливе місце посідає судовий захист (с. 22 дис.), оскільки, вбачається, що судовий захист є самостійною формою захисту порушених прав та інтересів, при чому сама дисертантка на с. 94 дисертації вже говорить про судову форму захисту порушених прав та інтересів. Так само, розглядаючи зміну правовідношення як самостійний спосіб захисту сімейних прав та інтересів, дисертантка відносить до такого способу захисту сімейних прав й надання судом права на шлюб (с. 120, 123, 246 дис.). На мій погляд, при наданні судом права на шлюб особам, які досягли шістнадцяти років, ніяким чином не змінюється жодне сімейне правовідношення, правовий статус таких осіб як суб’єктів сімейних правовідносин не змінюється, оскільки надання права на шлюб не зобов’язує чоловіка та жінку подати заяву про реєстрацію шлюбу, зареєструвати шлюб. Вбачається, що не доцільно всі способи захисту сімейних прав та інтересів аналізувати тільки за підходом, викладеним в абз. 2 ч. 2 ст. 18 СК України, оскільки законодавець, формулюючи цю правову норму, використовує слово «зокрема», що означає й можливість існування інших способів захисту сімейних прав, які можуть бути застосовані судом, але за умови, що вони встановлені законом або договором сторін, як це зазначено в абз. 1 ч. 2 ст. 18 СК України. Отже, надання права на шлюб є самостійним способом захисту сімейних прав, передбаченим сімейним законодавством України, за якого не відбувається зміни правовідношення. Не зовсім можна погодитися із положенням дисертації, що припинення шлюбного правовідношення має місце під час розгляду судом справ про припинення режиму окремого проживання за заявою подружжя (с. 246 дис.). Вбачається, що припинення режиму окремого проживання подружжя не обов’язково пов’язується з розірванням шлюбу.

По-друге, додаткової аргументації потребує висновок дисертантки щодо визначення поняття «суб’єктивне сімейне право», сформульованого на
с. 80, 127 дисертації та у пункті 4 загальних висновків за роботою, оскільки дисертантка, надаючи визначення суб’єктивному сімейному праву, виходить з позиції, що зміст суб’єктивного права складають три правомочності: «право на власні дії», «право на чужі дії», «право на захист», але при цьому, розкриваючи сутність правомочності захисту у структурі суб’єктивного сімейного права, обмежується лише вказівкою на можливість особи звернутися до відповідних органів за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права. Проте, на сьогодні у доктрині приватного права загальновизнаним є положення, що захист порушених сімейних прав може здійснюватися не тільки юрисдикційними органами, а й шляхом самозахисту, який застосовується досить часто щодо захисту саме порушених сімейних прав.

По-третє, потребує додаткового пояснення й позиція дисертантки, що визначаючи критерії виокремлення видів цивільного судочинства (п. 11 наукової новизни результатів дослідження, с. 124 дис.), дисертантка виходить з того, що «вид цивільного судочинства – це регламентований цивільним процесуальним законодавством порядок розгляду і вирішення певних категорій цивільних справ, що зумовлюється їх матеріально-правовою природою, характеризується застосуванням самостійних способів захисту прав та інтересів, а також вирізняється специфікою процесуальної форми», при цьому до таких критеріїв виокремлення видів судочинства не віднесено «засіб захисту». Як показує аналіз дисертаційного дослідження, аналіз чинного сімейного законодавства України саме за такою формальною ознакою певні категорії спорів, що виникають із сімейних правовідносин, віднесені до розгляду їх у порядку непозовного цивільного судочинства, наприклад, якщо справа про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав розглядається у позовному провадженні, то повернення батькам дитини на підставі ч. 3 ст. 170 СК України, якщо відпадуть причини, що перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд розглядає вже в окремому провадженні. При цьому, якщо порівняти справи про позбавлення і поновлення батьківських прав, то такі справи розглядаються судом у позовному провадженні, виникає питання, чому повернення дитини батькам, у яких цю дитину відібрали за рішенням суду, має відбуватися в окремому провадженні за їх заявою. За чинним СК України, виходячи з формального викладення правової норми у ч. 3 ст. 170 СК України, дійсно, такі справи розглядаються в окремому провадженні, й такий висновок ми робимо, виходячи з вказівки закону на засіб захисту, який застосовується батьками. Такі приклади можна продовжити, що вказує на значення «засобу захисту» для виокремлення виду цивільного судочинства.

По-четверте, розглядаючи особливості процесуальної форми розгляду сімейних справ про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, дисертантка на с. 224 дисертації вказує на необхідність визначення в рішенні суду тривалості існування відповідних відносин. У такому контексті хотілось би під час прилюдного захисту з’ясувати позицію дисертантки щодо роз’яснень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в інформаційному листі від 05.12.2011 р., яким він намагався спрямувати судову практику у напрямку, що визначається постановою Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року у справі
№ 6-44цс11, в якій зазначено, що «встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені».

По-п’яте, на с. 283 дисертації дисертантка зазначає, що оскільки КпШС УРСР 1969 р. не передбачав інститутів встановлення факту батьківства (материнства), а також факту визнання материнства, при визначенні кола обставин, які формують предмет доказування у таких справах, якщо дитина народилася до 1 січня 2004 р., необхідно керуватися нормами, що закріплені у статтях 130–132 СК України 2002 р., за аналогією закону (ч. 1 ст. 10 СК України). Вбачається, що не враховано теоретичне положення дії сімейного законодавства у часі, яке, на жаль, не знайшло законодавчого закріплення в СК України, що породжує безліч питань у правозастосовній практиці, і дисертанткою не зовсім враховані положення Основ законодавства СРСР про шлюб та сім’ю від 27 червня 1968 року й не виокремлено категорії спорів про встановлення факту батьківства та факту визнання батьківства щодо дітей, які народилися до введення в дію Основ законодавства про шлюб та сім’ю, тобто до 1 жовтня 1968 року. Саме на це звернуто увагу й в п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення».

Викладені вище міркування викликані науковим інтересом до дисертаційного дослідження, новизною та актуальністю питань, що підняті автором, а зазначені зауваження у своїй більшості мають дискусійний характер і тому суттєво не можуть вплинути на позитивну оцінку дисертації в цілому.

Ознайомлення з текстом дисертаційного дослідження Г. В. Чурпіти, текстом автореферату, опублікованими працями за темою дисертації надає можливість зробити висновок, що основні результати дисертаційного дослідження повністю викладено в опублікованих 86 наукових працях, серед яких: 1 індивідуальна монографія, розділи у 3 колективних монографіях, 21 стаття у вітчизняних наукових виданнях, включених до переліку фахових, 9 статей в іноземних виданнях, 6 статей в інших виданнях, 42 тези доповідей на конференціях і круглих столах, глави в 1 підручнику, 1 навчальному посібнику, 2 науково-практичних коментарях Цивільного процесуального кодексу України. Зміст автореферату, основних положень, викладених в ньому, ідентичний змісту дисертації; положення та результати дисертаційного дослідження пройшли свою апробацію на міжнародних та





База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка