Концепція I робота VIII робота IX «Заум Ейнштейна не наше діло!»



Сторінка1/18
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.12 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Annotation


Повість «Міжконтинентальний вузол» присвячена темі роззброєння, боротьби за мир, в ній також показана діяльність органів держбезпеки по викриттю підступів ЦРУ. Юліан Семенов

Темп — І

Конче потрібний екскурс в історію

Темп — II

«Не треба плакати в морі»

«Будь-яке розставання — це трошечки смерть…»

Втіха у вільній творчості — І

«Вірте першому враженню, але при цьому вчитуйтесь у кожне слово документа»

«Ніде так сумно не думається, як у літаку»

Втіха у вільній творчості — II

Робота — І

Робота — II

«Чудова несподіваність зустрічей»

Робота — III

Робота — IV

З Женеви від нашого спеціального кореспондента

Робота — V

Робота — VI

«Запитальник, або ж який гіркий хліб зради»1234567

«Ну й спритний чоловік, чи не так?!»

Робота — VII

Концепція — I

Робота — VIII

Робота — IX

«Заум Ейнштейна — не наше діло!»

Робота — X

«Ну й «Ліберті»!

Концепція — II123456

«Спробуй напиши, не знаючи правди!»

Темп — III

Робота — XI

«Все вирішує темпоритм справи»1234567

«Якщо німець чесний, він чесний до кінця»

«Витримка, будь вона тричі неладна, витримка й ще раз витримка!»123456789

notes123456789101112131415161718192021

Юліан Семенов
МІЖКОНТИНЕНТАЛЬНИЙ ВУЗОЛ
Повість

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Авторизований переклад з російської Надії Орлової Переклад здійснено за виданням: Семенов Юлиан. Межконтинентальный узел. — М.: Воениздат, 1987.  

 

 

Темп — І


 

— Чого це вони так жваво? — усміхнувся лейтенант Єльчук, стежачи за тим, як від під'їзду будинку, де жив третій секретар американського посольства, швидко від'їхали — одна за одною в різних напрямках — чотири машини співробітників ЦРУ, які працювали в Москві, звичайно, під дипломатичним прикриттям. — До такого фокуса вони вдаються вдруге, — сказав замислено Гречаєв, неквапливо пристібуючись ременями. — Судячи з усього, гонка має бути не проста, а з трюками. — Вперше так було в епізоді, коли прикривали Тріанона… По рації Гречаєву передали наказ спостерігати за машиною співробітника ЦРУ віце-консула Саймонза; рвонули слідом, загубившись серед тісного потоку машин. Полковник Груздев, який чергував тієї ночі по центру, також наказав перевірити, куди поїхали всі «дипломати»: другий секретар посольства Шернер, прес-аташе Лайбл і співробітник військової місії Честер Воршоу. Співробітники ЦРУ мчали московськими вулицями, крутили, як хотіли, — місто знали чудово, професіонали високого класу, молодці, нічого не скажеш, аси. Біля станції «Університетська» Честер Воршоу залишив машину під знаком, що забороняв парковку, й швидко побіг до входу в метро; Шернер теж різко загальмував біля телефону-автомата на Трубній, неподалік ресторану «Узбекистан», зняв трубку й поспіхом набрав номер; мабуть, не дочекавшись відповіді, нервово натиснув пальцем на важіль і ще раз набрав номер, старанно прикриваючи спиною диск; Лайбл ніде не зупинявся, хоч крутив по місту довше за інших; повернувся до посольства, звідти через дві години подався додому. А Честер Воршоу на Старому Арбаті, там, де раніше був антикварний магазин, подзвонив з автомата; це було рівно через дві хвилини після того, як закінчив дзвонити Шернер… … На цьому операція ЦРУ закінчилася.  



Конче потрібний екскурс в історію


 

В останні дні свого президентства генерал Дуайт Ейзенхауер чомусь дуже часто згадував той час, коли війська союзників під його командуванням висадились у Франції; йому навіть вчувався йодистий запах водоростей, викинутих тугим, повільним прибоєм на сірий пісок узбережжя, проразливе квиління чайок (от уже воістину волають душі потонулих моряків) і ввижались очі пораненого хлопчика, мабуть, дуже тяжко: в них були сльози болю і щастя; піднявши вже ослабілу руку, він розчепірив вказівний і безіменний пальці — «Вікторі»; перша літера заповітного слова, що ввібрало в себе надію людства… Чим більше минало років від того травневого дня, коли він, Монтгомері й Жуков зустрілись як друзі-переможці, тим прикріше ставало на душі, особливо коли лишався сам-один (хоч це траплялося рідко); втрачені ілюзії післявоєнної співдружності союзників, нове протистояння, яке в кожну мить може перерости у збройне протиборство, а це йому, військовій людині, що знала війну не з чуток, здавалося просто страхітливим. Погодившись висунути свою кандидатуру на виборах, він не міг уявити собі, як трудно йому буде в Білому домі, який виснажливий і важкий буде невпинний натиск військових і тих груп промисловців, що одержували замовлення Пентагону; люди не зуміли (а може, й не захотіли) перебудуватися після травня сорок п'ятого; кошти, які вони вкладали в заводи, що випускали зброю для перемоги над нацизмом, і досі настійно вимагали продовження щоденної справи, котра стала звичною для мільйонів робітників: випуск літаків, танків, електроніки. Будь-який різкий поворот неминуче загрожував безробіттям, зростанням інфляції, новою чорною п'ятницею на біржі. Ейзенхауер пам'ятав, як улітку сорок шостого року росіяни запросили його до Москви і він стояв на кремлівській трибуні, коли на Красній площі проходив парад фізкультурників, а перекладач, нахилившись до його вуха, тихо сказав, що кожен другий учасник параду втратив на фронті батька чи брата… Нелегко й далеко не зразу він наважився на обережний поворот курсу: од відкритої конфронтації з комунізмом, що розпочалася незабаром після смерті Рузвельта, до зустрічі за столом переговорів; зрештою, Хрущов теж генерал і втратив на фронті сина, війну знав, як і він, Айк, не з книжок і не з кінофільмів. Після того, як переговори на рівні послів увінчались відносним успіхом, відбулася зустріч у Женеві й було вирішено провести конференцію глав чотирьох держав-переможниць у Парижі, Ейзенхауер викликав начальника ЦРУ Даллеса й попросив його припинити всі польоти літаків-розвідників «У-2» над Радянським Союзом. Він з самого початку досить скептично ставився до цього заміру, який обійшовся країні тридцять п'ять мільйонів доларів; він не міг забути, як Даллес, холодно поблискуючи вузенькими скельцями окулярів, запевняв його, що в разі непередбачених обставин літак розсиплеться, зникне, перетвориться на пилюку… — А пілот? — спитав Ейзенхауер. — Загине, — відповів Даллес. — Усе продумано, він теж зникне. — Але ж це неможливо! — з майже неприхованою неприязню подивився він на Даллеса. Це жорстоко й позбавлено будь-якої моральності. — Містер президент, — відповів Даллес тихим голосом, — молоді пілоти Центрального розвідувального управління йдуть на діло свідомо. По-перше, це високий патріотизм, властивий людям нашої країни, по-друге, — якщо дивитися правді в очі, — бравада відчайдушних головорізів, готових на все… Та й до того ж ми їм дуже добре платимо… В разі трагічного кінця їхні родини не знатимуть турбот, повна матеріальна забезпеченість… Але це — в крайньому випадку, містер президент. Росіяни не дістануть наших «У-2», у них немає таких ракет, запевняю вас, ризик зовсім мінімальний… … Незабаром після того, як газети надрукували повідомлення про точну дату зустрічі «великої четвірки» в Парижі, рано-вранці, десь близько шостої (найперше, що побачив Ейзенхауер, коли його розбудили, це косий осінній дощ, який періщив за вікном, хоч у цю пору літа тут, у Вашінгтоні, завжди стояла волога спека) помічник повідомив його, що з військової бази Адана в Туреччині зник літак ЦРУ «У-2». — Як це так «зник»? — здивувався Ейзенхауер. — Його вкрали? — Ні. Він вилетів, але зв'язок з ним невдовзі припинився… — В якому напрямку вилетів «У-2»? — запитав Ейзенхауер, одягаючись. — Уточніть маршрут. Думаю, він не взяв курс на Росію? — Ні, — відповів помічник, — з Ленглі повідомили, що літак полетів у напрямку Ірану й Афганістану… — Слава богу, — сказав президент. — Добре, що ви мене розбудили, зараз я прийду в Овальний зал… … Коли стало відомо, що «У-2» збили над Свердловськом, Ейзенхауер гірко посміхнувся: — Що ж, можна вважати, зустріч у верхах розстріляно… Кому це на користь? Нам? Навряд… Він не забув, як Даллес, якого він викликав у Білий дім, запропонував узяти на себе всю відповідальність і піти у відставку. Ейзенхауер сухо відповів: — Якщо я підпишу вашу відставку, то, таким чином, публічно визнаю: в цін країні править не народ, який обрав свого президента, а Ленглі, котре самовільно визначає політику Сполучених Штатів… На жаль, я не можу прийняти вашої жертви, Аллен… У цьому випадку ви примусили мене пожертвувати своїм чесним, солдатським ім'ям — в ім'я престижу цієї країни… Ейзенхауер не міг забути тривалої наради в Білому домі напередодні вильоту до Парижа після того, коли Кремль зажадав від президента, — як необхідний крок перед початком переговорів, — офіційного вибачення за те, що сталося: літаки-розвідники роблять такі маршрути над територією дружньої держави лише перед запланованою агресією; з цим твердженням важко було не погодитись; як генерал, що планував висадку союзників у Нормандії, Ейзенхауер розумів справедливість вимоги росіян, але як президент великої держави насамперед мусив думати про протокол, в якому йшлося, — в цьому конкретному випадку, — про престиж Америки… Він не забув, як увійшов до залу засідань «великої четвірки»; Ейзенхауер гадав, що, обмінявшись з російським лідером поглядом, він перший підійде до нього й простягне руку; це цілком можна було б вважати в якійсь мірі формою вибачення; він побачив обличчя російських міністрів Громика й Малиновського, які дивилися на нього очікувально, і в їхніх очах вгадувалася підштовхуюча доброзичливість; але Хрущов сидів, насупившись, голови не підвів, на Ейзенхауера навіть не глянув; усі спроби де Голля знайти компроміс успіху не мали, зустріч у верхах закінчилася не розпочавшись… Повернувшись до Вашінгтона, Ейзенхауер відчув страшенну втому й уперше подумав про свій вік: боліло під лівою лопаткою й крутило коліна. Він попросив помічника з'ясувати, хто ж по-справжньому стояв за розстрілом наради «великої четвірки»; так, звичайно, Даллес; але ж він лише виконує задумане, дістає рекомендації, не зафіксовані в жодному документі, й лише тоді запроваджує їх у життя. Безумовно, всієї правди йому так і не довелось взнати, але певну інформацію він мав, і от зараз, перед тим як піти з Білого дому, дедалі частіше згадував той день, коли його солдати висадилися в Європі, й проразливо квилили чайки, і пахло йодистими водоростями, що лежали на сірому піщаному березі. Повільно ходячи по кабінету, Ейзенхауер став диктувати чорновик промови — прощання з нацією, так би мовити, політичний заповіт президента: — Ми не можемо не признатися самі собі в тому, що в країні визріла якісно нова сила, — глухо говорив Ейзенхауер, раз у раз поглядаючи на червону лампочку індикатора в диктофоні, — яку я визначаю як воєнно-промисловий комплекс. Це незрима, спрямована сила, позбавлена дару історичної перспективи і служить своїм хвилинним інтересам, але зовсім не думає про те, до чого вона може привести не тільки Америку, а й усе людство, якщо її концепція переможе в цій країні…  

Темп — II

 

Генерал Сергієнко повернувся на площу Дзержинського з наради в Кремлі дуже пізно; полковник Груздєв чекав його в приймальні; мовчки простяг червону папку з грифом «цілком таємно». Сергієнко уважно переглянув інформацію; серед ста двадцяти телефонів, по яких могли дзвонити розвідники ЦРУ (довідку вже підготували, імовірності вичислили на комп'ютерах), підкреслив два прізвища, одне з них двічі: професор Іванов, провідний спеціаліст з ракетної техніки. Підстави для цього були: в Кремлі тільки-но повідомили, що американська сторона висловила згоду продовжити в Женеві припинені — аж ніяк не з вини Радянського Союзу — переговори про обмеження стратегічних озброєнь. … Вночі, через вісім годин після роз'їзду розвідників ЦРУ по Москві, було зафіксовано вихід в ефір передачі Мюнхенського розвідцентру; розшифруванню, певна річ, вона не піддавалась. Вранці Сергієнко викликав Груздева. — Я вам потрібен, товаришу генерал? — спитав той, заходячи до кабінету.» Сергієнко, всміхнувшись, перепитав: — «Я вам потрібен?» Запитання таїть у собі певну безвихідь сімейної трагедії. Де Славін? Якщо вас не обтяжить моє прохання, пошукайте його, він мені дуже потрібен, — справу з професором Івановим я маю намір доручити йому. Сьогодні ж…  



«Не треба плакати в морі»

 

Ірина Захарова, подруга Славіна, неждано-негадано одержала відгул, півтора тижні, й вилетіла в Піцунду, до Алябрика, в пансіонат «Апсни». Кожного ранку вона спускалася на пляж, до самого моря, зеленого, прозорого, й лежала нерухомо, відчуваючи, як сонце стягує шкіру; могла цілий день пектися і ніколи не обгоряла, — засмага була шоколадна, рівна; «ти моє гогенівське диво, — жартував Славін, — ніжність моя…» Перші дні вона зразу ж засипала під монотонний, заколисуючий плескіт моря працювати доводилось із «захльостом», особливо над дисертацією; потім стала брати з собою книжку: чомусь надумала вчити італійську; дуже сподобалось, як там вимовляють «прего» — «будь ласка»; Славін якось сказав їй: «Ти живеш деталлю, часом це небезпечно, люба моя, ризикуєш пропустити головне». На четвертий день біля неї примостилися чоловік і жінка з маленькою дівчинкою: худорлявий, мовчазний чоловік і жінка з красивою сивиною. Ірина краєчком ока спостерігала, як та робила гімнастику, дуже стомливу, не менше години; «От молодець, мабуть, уже під сорок, а як прекрасно збереглася, чудова фігура, тримається, не розповзлася — це ж трагедія багатьох жінок…» Після гімнастики жінка довго плавала вздовж берега, а потім бавилася з маленькою, кидаючи їй великий гутаперчевий м'яч; дівчинка верещала від щастя, ганялася за м'ячем по пляжу; якось спіткнулася об Ірину, впала на неї; обнявши м'яке піддатливе тільце — лопаточки, наче крильця, й Ірина відчула особливий дитячий запах: молоко й квіткове мило; справжня втіха… — Як звати вашу донечку? — спитала Ірина, піднявши маленьку перед собою. — Це онука, — всміхнулася моложава жінка. — Машенька. Ірина поцілувала дівчинку, неохоче випустила її з рук, — така довірлива ніжність, — і рантом подумала: «А я ж молодша за цю бабусю лише на шість років. Ну, на сім, щонайбільше… А в мене немає такого маленького, ніжного чуда… І, судячи з усього, не передбачається…» … Останні слова здалися їй такими жахливими, що вона схопилася з лежака й кинулася в море; плавала вона професіонально; колись виступала по першому розряду; відмахавши кролем метрів двісті, перевернулася на спину: «Мені ще не вистачало в морі плакати…»  



«Будь-яке розставання — це трошечки смерть…»


 

— Отже, тепер можете частувати тільки пивом? — усміхнувся Славін. — Будинок літераторів включився у всенародну боротьбу за тверезість? — Ще й як, — відповів Степанов. — І літератори також. Але по-різному: плакальники почали більше, ніж колись, стогнати, що пияцтво на Русі пішло від Петра, — віддав, мовляв, на поталу чужоземцям святині, до нього всі, як один, були непитущими; «веселие на Руси есть пити» — від лукавого, від фальсифікаторів історії, чужорідна змова проти нації, ну, а ті, кого величають авторами книг про «ділових людей», знову кинулися в атаку на нашу бюрократичну нерухомість: «пияцтво можна по-справжньому подолати тільки в тому разі, якщо пляшці буде протиставлено реальну альтернативу діла: тільки сік замість проклятої оковитої, а й можливість легко одержати садову ділянку, взяти позику в банку для придбання меблів, передплатити зібрання творів того письменника, який тобі до душі, а не директивно оголошеного «видатним», купити на виплату машину, легше й простіше зібрати мільйон папірців для поїздки в Болгарію чи в Берлін, — пропади все пропадом, коли подумаєш про ту тяганину, яка на тебе чекає, якщо вирішив оформитись для подорожування… «Величність порядку?» Ні, Віталію, гімн обломовщині! Вона добре вміє маскуватися, непомітно гребе під себе параграфи наших нових законоположень, перетворюючи їх не на важіль, що стимулює дію, а на традиційну тяганину… Думський дяк не в Брукліні народивсь, а, на жаль, у нас, в першопрестольній… «Думський», «дума», «подумаємо»… Меткі ми на роздуми, а коли ж робити почнемо?! Дивився торішній чемпіонат футбольних юніорів, як ми програли? — Ні. — Шкода… В мене серце боліло за наших хлопців… Але ж їм поставили завдання: все робити напевне, вносити м'яч у чужі ворота; воротареві удар не відбивати, неодмінно ловити м'яч, — от і не було гри; щось на зразок квартального авралу на заводі, коли треба видати план. Погано це… Вбиває дух ініціативи, змагання, виявлення самостійності гравця… Не можна планувати футбольне змагання як роботу на конвейєрі; визначив стратегію, підготував команду — і вперед! Та й у господарстві у нас так само: думаємо, мудруємо, плануємо, як довести проект до абсолюту, а от діяти — боїмося, озираємось, ждемо вказівки, щоб потім — у разі потреби — було на кого звалити… Життя — процес саморегулюючий, а ми хочемо втиснути його в прокрустове ложе заданої заздалегідь схеми — нехай навіть дуже точної… не вийде, утопія… Правильно сказав Ленін: не помиляється тільки той, хто не працює… — Чого це ти такий злий? — По бачив ти мене злим. Я збентежений, Віталію. — Чим? — Тим, що на словах усі приймають те нове, яке ми намітили, а на ділі — часто-густо дуже великої активності не виявляють, по-старому жити зручніше, вічний кайф… — Факти? — Славін знизав плечима, повторивши: — Факти? — Це я в тебе маю про факти запитувати. Ти контррозвідка, мислиш певними категоріями, на чутки не зважаєш і правильно робиш, бо вони до добра не приведуть, а я літератор, я шкірою відчуваю… Між іншим, — він усміхнувся, — мені в Афганістані друзі пояснили, чому найсмачніше — плов, фрукти, м'ясо — треба їсти руками… Виявляється, саме в кінчиках пальців у нас містяться точки насолоди. Не смійся, це факти, а не версія, спитай у лікарів… Облизування цих точок насолоди потрібне нервовій системі, певний масаж тих центрів, котрі регулюють людський настрій… — Уявляю, — зітхнув Славін, — якби замість багатьох транспарантів ми в установах прикріпили таблички: «Товаришу, не забудь облизати кінчики пальців!» Американці в усіх офісах розставили таблички: «Усміхайтеся!» Ну що ж, усмішка — це гарний настрій, а він вигідний суспільству, зміцнює нервову систему співгромадян… — Молодець Петро, — знову повторив Степанов, — він був перший, хто видав на Русі «правила хорошого тону», після нього жодного царя не цікавило, як люди поводяться в товаристві, — аби лише мовчали й не ремствували; Лермонтов недаремно писав: «Страна рабов, страна господ…» Тільки ніяк не збагну, чому наше могутнє телебачення не запросить Вячеслава Тихонова або Майю Плісецьку й не попросить їх вести щомісячну програму «Хороший тон»? Знаєш, як слухали б люди? — Це про те, в якій руці виделку тримати, чи що? — заклопотано запитав Славін. — Не підштрикуй, Віталію, не треба. Чорт з ним, у якій руці виделка… А от хто винен у тому, що в нас на шосе розбиті пляшки валяються? Після туристів у лісі залишається сміття, наче якісь окупанти познущалися з природи! А н установах особливо, де видають довідки — чиновники сваряться, розмовляють з відвідувачами, немов з ворогами, а не із співгромадянами, — чому це раптом?! На ідеологічних противників з Бі-бі-сі таке не повісиш, треба себе винуватити, чужих завжди легше, — виправдання власного неробства й величавого ледарства. — А ти запропонуй ввести таку програму. — Думаєш, не пропонував? — Ще раз запропонуй. Під лежачий камінь вода не тече. — Пам'ятаєш заповіт Щедріна синові? Славін сумно посміхнувся: — «Найвище ціни звання літератора російського»? — Саме так. Літератор — субстанція, з якої здерли шкіру; настирність несумісна з його єством, комплекси гуркочуть: «нав'язуюсь», «настирно»… — Пиши про це в своїх книжках. — Писав. Ну й що? — «Настирно», Дмитре, це коли для себе. А якщо для загальної справи, тоді треба шукати інше слово. Степанов постукав себе по лобі: — Тут я розумію, Віталію, але тут, — він поклав руку на серце, — інша субстанція; голова належить суспільству, серце — твоє, і нічого з цим не вдієш… Славін раптом усміхнувся: — Ти коли-небудь думав, чому в Пушкіна, та й в інших поетів найчастіше напарницею героя в любовних утіхах є пастушка? — Ні. — Мені невропатологи пояснили… Теж від комплексу… З простою, чарівною, не обтяженою правилами хорошого тону дівчиною легше відкрити себе, не потрібен неодмінний політес, немає страху, що тобі відмовлять, що станеш посміховиськом в очах світу… — Це ти мене таким чином відлупцював? Славін похитав головою: — Ні-і, Дмитре, коли вже я б'ю, то з усього розмаху… Послухай, у тебе немає знайомих на станції техобслуговування? — Є. — Ірина в Піцунді відпочиває, а мені колодки треба поміняти… — Ти ж начальник! Тебе шофер возить, — сказав Степанов. — А в неділю? — Славін засміявся. — Я без Ірини як без рук. — Чому ти й досі не одружився? — Запитання не коментується, — відповів Славін, — тим паче воно бумерангове: чому ти не розлучаєшся з Надією, хоч уже п'ятнадцять років живеш окремо? — Добре, поїдемо в наш гараж, — зітхнув Степанов, — там хлопці все миттю зроблять… У нас тепер найкраще техобслуговування, Віталію, в кооперативних гаражах: якість і час гарантовано. — Не поїду, — відповів Славін, — ти безвідповідальний письменник, тобі можна, а я службова особа, — була б Ірина, її послав, би. — Тоді скажи мені, службова особо, де записано, що в кооперативному гаражі не можна ремонтувати машин? — А де сказано, що можна? — От ми з тобою і прийшли до головного: поки ми не видамо зводу законів, де буде чорним по білому надруковано: що можна, а чого не можна, — лише тоді по-справжньому розкрутиться ініціатива й діловитість. Ми, Віталію, традиційно майстри на заборони, ось де заковика… Ініціатива ж вимагає дозволеності. Знов-таки добре було б показати по телебаченню виступ розумного юриста, одну годину на місяць, відповіді на найгостріші питання: що можна й чого не можна, з посиланням на закони і кодекси, — як це допомогло б і робітникам, і бригадному підряду, й керівникам! Ти, до речі, знаєш, хто такий «шабашник»? — Як хто? Гад і здирник. — Як би ми без цього здирника корівники будували й клуби? — зітхнув Степанов. — Так от, тлумачний словник російської мови трактує це поняття зовсім протилежно тому змістові, який вкладає в нього наша журналістика. По-перше, «шабаш», від якого походить термін, що так дратує старателів общинної рівності, є день молитви, субота по-древньоєврейськи, а по-нашому «шабаш» означає «відпочинок, кінець роботи, час відпочинку». Справжній сьогоднішній смисл цього слова я зрозумів з такого пояснення великого філолога Володимира Даля: «По шабашках на себе працюємо», тобто заробіток на сім'ю тоді, коли інші гуляють у суботу чи ще на якесь свято… Замість того, щоб заглянути в словник, пошукати корінь, зрозуміти первісну суть слова, ми повторюємо, сприймаємо на слух, не спромігшись розібратися в істині. — Цікаво, — озвався Славін. — Це факт, нічого не скажеш, дуже цікаво. — Ми заклали в це поняття примо протилежний зміст, розумієш? У Даля є ще одне пояснення: «Як сонце в п'ятницю закотилося, то жид серед дороги розпрягає коней і шабашує»… А наш «шабашник» саме в п'ятницю й починає своє діло, аж до понеділка, поки інші гуляють, він на «Жигулі» заробляє… А ми його, — за хорошу роботу, яка заслуговує високої оплати, — мордою об стіл. — До речі, ти не цікавився, що таке «облом»? — замислено запитав Славін. — Адже Гончаров немарно взяв це прізвище для свого героя… — Подивлюся. Цікаво. — Можеш не дивитись. Я пам'ятаю. «Облом» означає «неук». — Та невже?! І про шабашників також знав? — Як відповісти? — зітхнув Славін. — «Уперше почув»? Чи «звичайно, знаю». — Правду відповідай. — Упевнений, що всяка правда потрібна людині? — Горький казав — не всяка. І я з ним згоден. — Я також… Що в тебе з фільмом? Степанов махнув рукою: — Е… Років через два, дивись, щось і зліпимо. — Ти поясни мені до пуття, чому ви знімаєте картини роками? Адже на Заході такі темпи привели б кінобізнес до краху, Дмитре! — Любий мій, там же є продюсер, який може заробити! Там кіно не галочка, мовляв, зняли ще один фільм про робітника! Коли я ставив першу картину, мій директор — хитрий і розумний — ганяв мене в Держкіно, щоб я вибивав якнайбільше грошей для картини. Я довірливо ходив. До речі, мені саме тоді вперше сказали, що я страшенно «настирний»… А я ж не про себе піклувався, про справу… Ну, вибив я гроші, а потім спитав директора: «Натане, скажи правду, скільки тобі взагалі потрібно, щоб зняти фільм?» — «Половину того, що дали». — «Навіщо ж ти мене примушував ходити й кланятись?» — «Якби мені вірили, Дмитре, давали гроші в руки, мені б вистачило вам усім платити щомісячну премію, і фільм ми знімали б за п'ять місяців, а не за рік. Я живу в кайданах, Дмитре, я не можу яєць на базарі купити, які мають стояти в кадрі на столі, я їх мушу замовити в студійній майстерні, щоб зайняти робітників! Прокляті яйця робитимуть з дерева й фарбуватимуть нітролаками, кожне яєчко коштує п'ять карбованців, десяток — півсотні, а купити за півтора карбованця справжні — не смій, покарають! Костюм артистові я повинен шити, купувати — небезпечно, ревізори замучать, а в комісійному підібрати, — це просто інструкцією заборонено, попадеш під суд. Кожний мій крок розписано. Я, Дмитре, немов касир, кажуть: плати, плачу, не можна — мовчу, та й годі… — Стривай, Дмитро, студії ж вигідно зняти картину якнайшвидше! — щиро здивувався Славін. — Адже тепер усю цю дикість можна переглянути! — Ну, ну! — зітхнув Степанов. — Спробуй. Апарат студії хоче одержати премію, Віталію. І це зрозуміло. Все заздалегідь сплановано: коли яку картину здадуть главку. Якщо я закінчу фільм раніше строку, все одно за перевиконання плану адміністрації премії не буде, не належить, зате в наступному кварталі, — коли я зобов'язаний закінчити роботу, — бідолашних, але вельмичисленних завів та їхніх заступників премії позбавлять. Який же їм сенс допомагати мені? Вони зацікавлені в тому, щоб я здав фільм пізніше, у них свій відлік вигоди. Все пристойненько, все спокійненько, прямо тобі благодать… Куди поспішати? Нехай режисер ще раз проконсультує сценарій, є спірні репліки, комусь може не сподобатись, — помізкувати ніколи не завадить, сім раз відміряй — і таке інше… Моє горіння не до вподоби апаратові студії, Віталію, я їм поперек горла з моїми строками стану, настирний… — Який жах! — череп Славіна, гладенько поголений, яйцеподібний, звело зморшками, — Ну, добре, коли ви все про це знаєте, чому ж продовжується й далі ця дикість? — Та все заінструктовано, десятиріччями розписано в тисячах документів, створився панцир, не зрушиш… — Пропозиції? — Воно саме волає, Віталію. Воно просто, як двічі по два чотири: знімальна група отримує гроші на картину. В руки! Під відповідальність директора, який живе не в безповітряному просторі! В кожній знімальній групі є партійний колектив, профспілка, є кому стежити за цим! Зняли швидше, економніше, — гроші, що залишились, розподіліть на премію. Як між членами групи, так і серед апарату студії. Все ясно, як божий день. — То чому не робимо цього? — Боїмося вчинку… Триста років інокультурної окупації, триста років рабства, що називалося кріпацтвом… Звідки ж узятися ініціативі? — Але ж тепер ми безперестану підштовхуємо до неї, Дмитре! — А закон? — мало не застогнав Степанов. — Де закон, який би відмінив звички?! Кожен господарник вимагає гарантій. «Правду» читаєш? Ото ж то й воно: хто найбільше ризикує? Той, хто працює ініціативно. Нашим численним «головначпупсам» ініціатива стоїть поперек горла. А поки ми їх не зруйнуємо авторитетом розтинаючого закону, ми приречені топтатися на місці. Потрібен закон, Віталію, — твердо, з болем повторив Степанов. — Ти, директор заводу, можеш те й те, але тобі заборонено те й те. Тоді діло піде! Якщо тільки графи заборон знову не будуть тризначними, — ми зугарні «зволікати й не пускати»… На Заході саме це й закидають соціалізмові, хоч прекрасно знають, що вислів прийшов у нашу повсякденність з російської літератури минулого століття… А нинішні літературні плакальники ніздрями тріпочуть: «Раніше було все прекрасно, ура, наші традиції величні». Різні в нас були традиції! І закривати очі на це небезпечно: лікар, який не хоче бачити хвороби, — злочинець. — Ти песиміст, Дмитре, — зітхнув Славін. — Аби ж то… Песимістові — добре, в нього заздалегідь на все відповідь: «Е, що не робіть, нічого не вийде»… — А я вірю: вийде, розумієш? Вірю… Та серце крається через ті дурниці, котрі роблять люди, які рвуть на грудях сорочку: «Я — патріот; піднатужимося, наляжемо!» А може, це й не дурниці, а саботаж? Не знаю… Ти коли-небудь ходив у районах наших новобудов після одинадцятої години вечора?.. — Ні. — Походи. В Головмосбуді з фільонкою скрутно, двері тоненькі, все чути… Ти зверни увагу, яку музику в квартирах грають… Джаз Вілліса Канновера… «Голос Америки» саме об одинадцятій починає його крутити, якраз, коли наше телебачення намагається усіх без винятку трудящих, — як у дитячому садку, — покласти в ліжечка… Отже, ящик вимкнено!.. По радіо передають класичну музику; дансингів у містах немає; клуби вже зачинено; в ресторан, — не горілку дудлити, а потанцювати під хороший оркестр і кави випити, — не можна, о десятій уже не пускають… А «Голос» саме в цей час дає п'ять хвилин джазу й хвилину інформації, та ще й якої… Є люди-сови, Віталію, а є півні. Одні пізно лягають, другі рано, а ми всіх під один гребінець… Полічили б, скільки в Москві робітників із змінним графіком, хто додому із зміни приходить о восьмій вечора, а завтра йому на завод тільки о першій годині… Ну, не хоче він спати! Не хоче! Молодий він! Йому погуляти треба, повеселитися, не всі ж до книжок охочі, на жаль… Ні, ніхто цієї проблеми — з погляду соціології — не вивчає… Та хіба тільки цієї? От хоча б таке: ти зайнятий і я зайнятий… А треба купити квиток на літак… А з нашими чергами — день втратиш. А якщо організувати службу посередників? Як це зробили в усьому світі? Ні, марнуй державний час, тільки б той, хто полегшить тобі життя, а державі зекономить мільйони робочих годин, не заробив якоїсь там десятки — «здирник»! Ехе-хе-хе! Читав, як напали на молодь за те, що вона іноземні майки носить з чужими прапорами й мордочками французьких сексбомб? Замість того щоб накинутися на наших текстильників, чому своїх зірок екрана не пропагують, свій прапор на майках і свого Гагаріна не малюють, — тут знову ж таки воюють з наслідком, а не з причиною… Тільки пришелепкуватий не купить свого, коли воно краще за іноземне… Славін потягся з хрускотом: — Що зараз пишеш? — Я саме готуюсь, Віталію, тільки тому з тобою й сиджу зараз… Коли почну, піду в підпілля. Я і машинка, немає нічого прекраснішого, їй-богу… Славін подивився на годинник: — Не запізнишся? — Ні. — Писатимеш тільки з Женеви? — Хочу поїздити. — Але головна мета відрядження — переговори про роззброєння? — Звичайно, — відповів Степанов. — Так записано в рішенні… Ірину поцілуй, коли прилетить… Хтось із французів дуже влучно сказав: «Будь-яке розставання — це трошечки смерть»…  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка