Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка7/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

7 Джон Фаа




Тепер, коли у Ліри була мета, вона відчувала себе набагато краще. Допомагати пані Кольтер було добре, але Пантелеймон мав рацію: там вона не виконувала справжньої роботи, а була лише красивою іграшкою. На циганському човні було повно справжньої роботи, і Ма Коста стежила, щоб вона її виконувала. Вона мила і підмітала, чистила картоплю і готувала чай, змащувала опору пропелера і стежила, щоб нічого не заплуталося в ньому; вона мила посуд, відчиняла шлюзові ворота, прив’язувала човен на причалах і через декілька днів настільки звикла до такого життя, ніби народилася циганкою.

Але Ліра не помічала, що Коста були щоразу в бойовій готовності через незвичайну цікавість до неї людей на березі. Хоч вона і не усвідомлювала цього, але вона була дуже важливою, тому і пані Кольтер, і Облаткове братство були змушені шукати її повсюди. Справді, до Тоні доходили чутки в придорожніх барах про те, що поліція здійснює рейди по будинках і фермах, будівельних майданчиках та фабриках без жодного пояснення, хоч люди говорили, ніби вони шукають зниклу дівчинку. Це й було дивно, враховуючи, що інших зниклих дітей не шукали. І цигани, і прості люди ставали боязкими й знервованими.

Але була ще одна причина, чому родина Коста цікавилася Лірою, але про це дівчинка дізналася лише через декілька днів.

Отже, вони ховали її під палубою, коли пропливали повз будинок начальника шлюзу, чи пристань, чи інші місця, де могли бути допитливі роззяви. Одного разу вони опинилися в місті, де поліція обшукувала всі човни, що пливли річкою, і затримала рух в обох напрямках. Човен Коста не був винятком, хоча… Під ліжком Ма була схованка, у якій скоцюблена Ліра й пролежала близько двох годин, поки поліція безуспішно нишпорила по всьому човну.

Чому ж їхні деймони не знайшли мене? — спитала Ліра потім, а Ма показала їй матеріал, з якого зроблено схованку: деревина кедра, яка присипляла деймонів. Це була чиста правда, тому що Пантелеймон весь час безтурботно проспав поряд із Ліриною головою. Повільно, з багатьма зупинками та об’їздами, човен Коста рухався до боліт — тієї ніколи повністю не занесеної на мапу дикої території бездонних небес та безкраїх трясовин у Східній Англії. Дальні «їх межі непомітно переходили в мілке море, а інший бік моря сягав Голландії. Частково болота були осушені голландцями, які оселилися там, тому місцева мова мала в собі багато від голландської. Але були ділянки, які ніколи не осушувалися і не заселялися: в диких центральних регіонах, де плавали вугри та збиралися в зграї водяні птахи, де мерехтіли моторошні блукаючі вогники і вовкулаки заманювали безтурботних мандрівників навіки знайти спокій у цих трясовинах, циганський народ обрав безпечне місце для своїх зборів.



І тепер тисячею заплутаних каналів та річок циганські човни рухалися до плато Біан — єдиного клаптика землі серед сотень миль боліт і трясовин. Там знаходилось давнє приміщення для сходок із купою хатин довкола нього, причали та ринок вугрів. Коли була оголошена сходка в Біан — збори циган — стільки човнів заповнили округу, що можна було йти милю в будь-якому напрямі, переступаючи з палуби на палубу. Цигани панували на болотах. Ніхто інший не насмілювався втручатися, і поки цигани мирно торгували, поліція земних закривала очі на безкінечну контрабанду та бійки, які іноді спалахували. Якщо циганське тіло спливало вниз за течією чи заплутувалося в рибальських сітях, що ж — то був лише циган.

Ліра зачаровано слухала байки жителів боліт про величезний привид собаки Чорної Лузги, про болотяні вогники, які виникали з відьмацького зілля, і починала відчувати себе циганкою, ще навіть не діставшись до боліт. Невдовзі вона повернулася до своєї оксфордської говірки і тепер оволодівала циганською, переповненою болотяно-данськими словами. Ма Коста постійно нагадувала їй про деякі речі.

Ти — не циганка, Ліро. Ти можеш удавати її із себе, але в нас є ще багато чого, окрім мови. В нас є глибинні й сильні течії. Ми наскрізь водяні люди, а ти — ні, ти людина вогню. А точніше, ти схожа на блукаючий вогник, ось яка ти в уяві циган, у твоїй душі — відьмацьке зілля. Ошуканка, ось хто ти, дитино.



Ліру це вражало.

Я нікого не ошукала! Спитай…



Звичайно, спитати було ні в кого, і Ма Коста доброзичливо сміялася.

Невже ти не розумієш, я роблю тобі комплімент, — говорила вона, і Ліра заспокоювалася, хоч нічого не розуміла.



Коли вони дісталися до плато Біан, був вечір і сонце вже збиралося зісковзнути з кривавого неба. Невеличким острівцем зал і скупчені навколо будівлі темніли в світлі заходу. Струмки диму здіймалися в спокійне повітря, і повсюди від стовпища човнів ішов запах смаженої риби, листя для куріння та спирту дженівер.

Вони прив’язали човен неподалік від залу на причалі, яким, як розказав Тоні Коста, користувалися цілі покоління їхньої родини. Невдовзі Ма Коста вже поставила на вогонь сковорідку з кількома вуграми, які шипіли й бризкалися, і чайник, щоб розбавити картопляний порошок. Тоні й Керім намастили своє волосся, одягли найкращі шкіряні піджаки, блакитні у цяточку нашийні хустки, прикрасили пальці срібними каблучками та пішли привітатися зі старими друзями на сусідніх човнах і випити по склянці пива у найближчому барі. Вони повернулися з важливими новинами.

Ми прибули якраз вчасно. Сходка сьогодні вночі. І в місті кажуть — що ви про це думаєте? — кажуть, зникла дитина на циганському човні і вона з’явиться сьогодні на сходці!



Тоні голосно засміявся і скуйовдив Лірине волосся. З того часу, як вони приїхали на болота, його настрій дедалі поліпшувався і одвічний вираз дикого суму на обличчі здавався лише маскуванням. Ліра відчувала, як зростає її захоплення, поки вона швидко їла, мила тарілки, розчісувалася, вкладала алетіометр до кишені вовчого пальта і зістрибувала на берег, щоб разом з іншими родинами пройти до залу.

Вона думала, що Тоні жартує. Невдовзі вона зрозуміла, що це серйозно, а також те, що вона менше схожа на циганку, ніж сподівалася: багато людей не зводили з неї очей, діти показували на неї пальцями. Коли вони підходили до залу, їм довелося пробиратися крізь натовп людей, які відступали, даючи їм дорогу, і зупинялися, щоб подивитися на них.

Тоді Ліра почала справді нервуватися. Вона притиснулася до Ма Кости, а Пантелеймон став таким великим, яким лише міг, набувши форми пантери, щоб підбадьорити її. Ма Коста йшла сходинками, і ніщо б у світі не змусило її йти швидше, а Тоні й Керім гордовито трималися по обидва боки від неї, як принци.

У залі сяяли гасові лампи, які освітлювали обличчя та постаті людей, але залишали склепіння у темряві. Люди, які продовжували заходити, ледве могли знайти місце — всі лави були переповнені, але родини намагалися звільнити хоч одне місце: вони саджали дітей на коліна, а деймони вмощувалися під ногами або злітали, щоб присісти на грубих дерев’яних стінах.

Спереду в залі було узвишшя з вісьмома різьбленими стільцями. Коли Ліра та сім’я Коста знайшли собі місце, щоб стати вздовж стіни (сидячих місць уже не залишилося), вісім чоловіків вийшли із затінку з-за платформи і стали перед стільцями. Гомін схвалення пронісся кімнатою, і всі посунулися уперед, намагаючись зайняти місце поближче. Нарешті всі замовкли, і сім чоловіків на платформі сіли.

Тому, хто залишився, було близько сімдесяти років, але він був високим, кремезним та міцним. Одягнутий у простий парусиновий піджак та картату сорочку, як більшість циган, він нічим би не вирізнявся, якби не дух сили та влади, який він мав. Ліра впізнала цей дух: дядько Ізраель мав його, а також Ректор Джордана. Деймоном цього чоловіка була ворона, дуже схожа на ворона Ректора.

Це — Джон Фаа, владар західних циган, — прошепотів Тоні.



Джон Фаа повільно заговорив густим голосом.

Цигани! Ласкаво просимо на сходку. Ми прийшли послухати та вирішити. Ви всі знаєте чому. Тут є багато родин, які втратили дітей. Дехто втратив двох. Хтось забирає їх. Якщо бути точним, земні також втрачають дітей. У нас немає розбіжностей у цьому із земними. Я чув розмови про дитину та винагороду. Ось правда, яка припинить усі плітки. Ім’я дитини — Ліра Белаква, її шукає поліція земних. Винагорода за неї — тисяча соверенів. Вона дитина земних, і вона під нашою опікою так і залишиться. Будь-хто, кого спокусять ці гроші, нехай не шукає собі місця ні на воді, ні на землі. Ми не віддамо її.



Ліра почервоніла від голови до п’ят, Пантелеймон став коричневим метеликом, щоб його не помічали. Всі довкола обернулися на них, Ліра змогла лише подивитися на Ма Косту для підтримки.

Але Джон Фаа вів далі:

Ми можемо говорити скільки завгодно, але нічого не зміниться. Ми повинні діяти, аби змінити щось. Ось ще одна правда: гобліни, ці викрадачі дітей, забирають їх у місто на далекій півночі, на землі темряви. Я не знаю, що вони роблять там із ними. Дехто каже, вони вбивають їх, інші говорять інакше. Ми не знаємо. Але ми знаємо, що вони роблять це за допомогою поліції земних та духовенства. Кожна влада на землі допомагає їм. Пам’ятайте про це. Вони знають, що відбувається, і допомагають чим можуть. Отже, те, про що я кажу, — нелегка справа. Мені потрібна ваша згода. Я раджу послати загін бійців на північ, щоб врятувати дітей і привезти їх живими додому. Пропоную вкласти наше золото, всю нашу майстерність, усю нашу відвагу в цю справу. Так, Раймонде ван Геріт?



Чоловік підняв руку, і Джон Фаа сів, дозволяючи йому говорити.

Прошу вибачення, Владарю Фаа. Вкрали також дітей земних. Ви говорите, ми повинні і їх рятувати?



Джон Фаа підвівся, щоб відповісти.

Раймонде, ти кажеш, що ми повинні пройти крізь усі небезпеки заради маленьких переляканих дітей, а потім одним із них сказати, що вони можуть іти додому, а інших залишити? Ні, ти не та людина, що може це сказати. Отже, я маю вашу згоду, друзі?



Питання трохи збентежило всіх, тому що виникла якась непевність, але за мить гучний гомін наповнив зал, люди плескали в долоні, стрясали кулаками, голосно говорили щось. Склепіння залу здригнулися, нагорі прокинулися птахи, які стурбовано залопотіли крилами, і невеликий дощ із пилу опустився вниз.

Джон Фаа трохи почекав, а потім підняв руку, вимагаючи тиші.

Знадобиться час, щоб усе організувати. Нехай голови родин визначать суму внеску. Ми знову зустрінемося тут через три дні. За цей час я збираюсь поговорити з дитиною, яку я згадував, і з Фардером Корамом, а також скласти план дій, щоб потім подати його вам. Добраніч усім.



Його могутнього, простого та незворушного вигляду було досить, щоб заспокоїти їх. Коли люди почали виходити крізь великі двері на прохолодне вечірнє повітря, щоб дістатися до своїх човнів та розійтися по переповнених барах маленького поселення, Ліра спитала Ма Косту:

Хто були ті чоловіки на узвишші?

Голови шести родин, а ще один — Фардер Корам. Було легко зрозуміти, кого вона має на увазі, тому що він був найстаріший. Він ходив із паличкою і весь час, поки сидів за Джоном Фаа, тремтів, як у лихоманці.

Ходімо, — сказав Тоні, — я познайомлю тебе з Джоном Фаа. Називай його Владар Фаа. Не знаю, що в тебе спитають, але раджу казати правду.



Пантелеймон тепер був горобцем і з зацікавленим виглядом сидів на її плечі, тримаючись пазурцями за вовче пальто, поки вона йшла за Тоні крізь натовп до узвишшя.

Тоні підвів її. Знаючи, що всі в кімнаті все ще дивляться на неї, і усвідомлюючи, що раптом вона стала коштувати тисячу соверенів, Ліра почервоніла і завагалася. Пантелеймон стрибнув їй на груди, ставши диким котом, і тихо шипів, озираючись навкруги.

Хтось підштовхнув Ліру, і вона наблизилась до Джона Фаа. Він був серйозний, впевнений і незворушний, більше схожий на кам’яний стовп, ніж на людину, але нахилився і простягнув Лірі руку для потиску. Коли вона простягнула назустріч свою ручку, її майже не було помітно поряд із цією великою п’ятірнею.

Ласкаво просимо, Ліро, — сказав він.



Його голос гримів, як грім. Вона б почала нервуватися, якби не Пантелеймон та не вираз обличчя Джона Фаа, який раптом пом’якшав. Він поводився із нею дуже чемно.

Дякую, Владарю Фаа, — відповіла вона.

Проходь до кімнати перемовин — поговоримо, — запросив Джон Фаа. — Ці Коста добре тебе нагодували?

О, так. Ми їли вугрів на вечерю.

Сподіваюся, справжніх вугрів із боліт.

Кімната перемовин була затишним місцем з великим каміном, буфетами, заповненими сріблом та порцеляною, і відполірованим роками столом, навколо якого стояли дванадцять стільців.

Усі інші чоловіки з платформи кудись пішли, але старий тремтячий чоловік залишився із ними. Джон Фаа допоміг йому сісти за стіл.

Сідай тут, праворуч від мене, — сказав Джон Фаа Лірі, а сам зайняв місце на чолі столу. Ліра сиділа саме навпроти Фардера Корама. Її трохи лякала схожість його обличчя з черепом та його постійне тремтіння. Його деймоном була велика розкішна кішка кольору осені, яка м’яко прокралася з настовбурченим хвостом по столу і граціозно обнюхала Пантелеймона, а потім вмостилася на колінах у Фардера Корама, приплющивши очі та тихо муркаючи.



Жінка, яку Ліра спочатку не помітила, вийшла з затінку, несучи тацю із склянками. Вона поставила її біля Джона Фаа, ввічливо вклонилася і вийшла. Джон Фаа налив із глека невеличкі склянки дженіверу собі і Фардеру Кораму, а Лірі запропонував вина.

Отже, — почав Джон Фаа, — ти втекла, Ліро.

Так.

І хто була та леді, від якої ти втекла?

Пані Кольтер. Спочатку я думала, що вона добра, але потім з’ясувалося, що вона одна з гоблінів. Я чула, як хтось розповідав про гоблінів, вони називаються насправді Генеральне Облаткове братство, і вона очолює його. Вони опрацьовували якийсь план, хтозна-який, але вони хотіли, щоб я допомагала їм заманювати дітей. Вони не знали…

Чого вони не знали? Кажи по порядку.

Добре. По-перше, вони не знали, що я знайома з кількома дітьми, яких украли. Мій друг Роджер — хлопець з кухні Коледжу Джордана, Білі Коста і дівчинка з критого ринку в Оксфорді… Мій дядько — лорд Ізраель. Я чула, як вони розмовляли про його подорожі на північ, і я впевнена, він збирався щось зробити із гоблінами. Тому що я шпигувала за Ректором і вченими в Джордані, я сховалася у вітальні, куди нікому не дозволялося заходити, і чула, як дядько розповідав усім про свою експедицію на північ і про Пил, а також він привіз голову Станіслава Грумана, в якій татари зробили дірку. А зараз гобліни захопили його і десь ув’язнили. Ведмеді в обладунках охороняють його. І я хочу його врятувати.

Вона виглядала розлюченою і впертою, а також здавалася маленькою на тлі різьбленої спинки стільця. Два старі чоловіки не могли не всміхнутися. Але в той час, як посмішка Фардера Корама була нерішучим, складним виразом, який промайнув його обличчям, наче сонячне проміння в прохолодний березневий день, посмішка Джона Фаа була повільною, теплою, простою і доброю.

Тобі краще розповісти нам, що ти чула того вечора від свого дядька, — сказав Джон Фаа. — Не приховуй нічого. Розкажи нам усе.



Ліра розповіла — повільніше, ніж коли вона пояснювала все Коста, і водночас чесніше. Вона побоювалася Джона Фаа — найбільше її лякала його доброта. Коли вона закінчила, вперше за весь вечір заговорив Фардер Корам. Його голос був багатим і мелодійним, він мав стільки різних відтінків, скільки шерсть його деймона.

Пил, — сказав він, — вони називали його ще якось, Ліро?

Ні. Лише Пил. Пані Кольтер сказала мені, що це елементарні частинки, але вона більше ніяк не називала його.

І вони вважають, якщо робити щось із дітьми, можна дізнатися про нього більше?

Так. Але я не знаю, що саме. Може, мій дядько… Дещо я забула вам розказати. Коли він показував їм слайди, він називав його іншим ім’ям. Оратор — ось як…

Як? — здивувався Джон Фаа.

Аврора, — виправив Фардер Корам, — так, Ліро?

Так. І в світлі Оратора було ніби місто. З баштами, церквами, куполами та іншим. Воно було трохи схоже на Оксфорд, принаймні, мені так здалося. Дядька Ізраеля цікавило саме воно, але Ректор та інші вчені хотіли більше почути про Пил, як пані Кольтер і лорд Боріел та всі інші.

Зрозуміло, — сказав Фардер Корам. — Це дуже цікаво.

Тепер, Ліро, — мовив Джон Фаа, — я розповім тобі дещо. Фардер Корам — мудра людина. Він — провидець. Він пророкував усе, що відбуватиметься — і про Пил, і про гоблінів, і про лорда Ізраеля, і про все інше. А також він пророкував про тебе. Щоразу, коли Коста чи ще півдюжини інших сімей їхали в Оксфорд, вони поверталися із новинами. Про тебе, дитино. Ти знала це?



Ліра похитала головою. Вона почала відчувати страх. Пантелеймон тихенько, так, що ніхто не чув, ричав, але вона відчувала це пальцями крізь його шерсть.

О, так, — продовжував Джон Фаа, — всі твої вчинки були відомі Фардеру Кораму.



Ліра не могла втриматися.

Ми не пошкодили його! Чесно! І ми ніколи не запливали далеко…

Про що ти, дитино? — здивувався Джон Фаа.

Фардер Корам засміявся. Раптом його тремтіння зникло і обличчя стало яскравим і молодим.

Але Ліра не сміялася. З тремтячими губами вона вела далі:

Навіть якби ми знайшли чіп, ми б ніколи не витягли його! Це був лише жарт. Ми ніколи не хотіли затопити його!



Тоді й Джон Фаа почав сміятися. Він стукнув широкою долонею по столу так сильно, що задзвеніли склянки, його кремезні плечі затрусилися, і він навіть витер сльози з очей. Ліра ніколи не бачила такого видовища, ніколи не чула такого ревіння — ніби сміялася скеля.

Звичайно, — нарешті зміг він сказати, — ми чули і про це, маленька дівчинко! Не думаю, щоб Коста могли прийти кудись і їм про це не нагадали. Краще залишати охоронця на човні, Тоні, — казали люди. Повсюди повно розлючених маленьких дівчат! О, ця історія обійшла всі болота, дитино. Але ми не збираємося карати тебе за це. Ні, ні! Заспокойся.



Він подивився на Фардера Корама, і обидва старі знову розсміялися, але вже м’якше. І Ліра відчула задоволення й безпеку.

Нарешті Джон Фаа похитав головою і вів далі.

Я сказав, Ліро, що ми знаємо тебе з дитинства. Ти маєш знати те, що знаємо ми. Не думаю, що тобі говорили в Коледжі Джордана про те, звідки ти взялась, але вони самі не знають усієї правди. Вони розповідали, хто твої батьки?



Зараз Ліра мала абсолютно приголомшений вигляд.

Так, — відповіла вона. — Вони говорили… говорили… Вони говорили, що лорд Ізраель віддав мене туди, тому що мої батьки загинули в повітряній катастрофі. Ось що мені розповідали.

Справді? Добре, я розкажу тобі історію, правдиву історію. Я впевнений, що це правда, тому що мені розповіла її циганка, а вони ніколи не брешуть Джону Фаа і Фардеру Кораму. Отже, це правда про тебе, Ліро. Твій батько ніколи не потрапляв в авіакатастрофу, тому що твій батько — лорд Ізраель.

Ліра лише здивовано мовчала.

Ось як це сталося, — продовжував Джон Фаа. — Коли лорд Ізраель був молодою людиною, він проводив дослідження на півночі і повернувся з великим багатством. Це був відважний, запальний та невгамовний чоловік.



Твоя мати також була запальною. Не такою шляхетною, як він, але розумною жінкою. Навіть ученою, а ті, хто бачив її, говорили, що вона була дуже вродливою. Вона і твій батько покохали одне одного з першого погляду.

Проблема була в тому, що твоя мати вже була одруженою, її чоловіком був політик. Член королівської партії, один з найбільш наближених до короля. Чоловік із великим майбутнім.

Коли твоя мати дізналася, що в неї буде дитина, вона побоялася сказати чоловікові, що це не його дитя. І коли дитина народилася, — це ти, дівчинко, — було одразу видно, що це заслуга не її чоловіка, а твого справжнього батька. Тому жінка вирішила сховати тебе, а всіх інших повідомила, що ти померла.

Отже, тебе відвезли в Оксфордшир, де в твого батька був маєток, і віддали під опіку няньки-циганки. Але хтось розповів чоловіку твоєї матері про все, що сталося. Він знайшов дім циганки і намагався знайти тебе, але нянька втекла і сховалася з тобою в хазяйському будинку. Чоловік кинувся за вами, бажаючи помститися.

Твій батько був тоді на полюванні, але його повідомили, що відбувається, і він миттю повернувся і застав чоловіка твоєї матері на сходах будинку. Він майже викрив схованку, де були ви з циганкою, але лорд Ізраель викликав його на дуель, і вони билися там — саме тоді лорд Ізраель убив його.

Циганка чула і бачила це, Ліро, — ось звідки ми все це знаємо.

Потім був великий судовий процес. Твій батько не з тих, хто заперечує правду, і це було дуже важкою справою для суддів. Він убив, все правильно, пролив кров, але він захищав свій дім і свою дитину від нападника. З іншого ж боку, закон дозволяє будь-якому чоловіку мститися за жінку, і адвокати померлого намагалися довести, що саме це він робив.

Справа тривала кілька тижнів, було наведено безліч аргументів з обох сторін. Зрештою, судді покарали лорда Ізраеля, конфіскувавши всю його власність, землю, залишили його бідняком, а до того він був багатший за короля.

Щодо твоєї матері, то вона зовсім не хотіла втручатися. Вона усунулася. Циганка казала мені, що завжди боялася, як твоя мати поводитиметься з тобою, бо вона була горда і пихата жінка.

А ще була ти. Якби справа повернулася іншим боком, Ліро, тебе б виховали цигани, тому що циганка благала суд віддати тебе їй, але цигани мають погану репутацію перед законом. Суд вирішив віддати тебе до монастиря, що й зробив, до сестер-послушниць у Вотлінгтоні. Ти цього не пам’ятаєш.

Але лорд Ізраель не міг цього допустити. Він ненавидів священиків, монахів і монахинь і, оскільки був свавільний, одного разу просто приїхав і забрав тебе. Не для того, щоб самому виховувати, і не для того, щоб віддати циганам, — він відвіз тебе до Коледжу Джордана і змусив закон змиритися з цим.

Отже, закон не був проти. Лорд Ізраель повернувся до своїх досліджень, а ти росла в Коледжі Джордана. Єдина умова, яку поставив твій батько: щоб твоїй матері не дозволяли бачитися з тобою. Якби вона захотіла це зробити, її мусили зупинити і розповісти йому, бо весь його гнів, вся його природа обернулися проти неї. Ректор пообіцяв усе виконати. Так минав час.

Потім з’явився цей страх, пов’язаний із Пилом. По всій країні, по всьому світу мудрі чоловіки й жінки почали цікавитися. Це не стосувалося нас, циган, поки не почали зникати наші діти. Ось тоді й ми зацікавилися. У нас є зв’язки повсюди, ти навіть уявити не можеш, у тому числі і в Коледжі Джордана. Ти не знала, але була людина, яка наглядала за тобою і доповідала нам усе, оскільки ми цікавилися тобою. І циганка, яка виховувала тебе, також ніколи не припиняла турбуватися про тебе.

Хто наглядав за мною? — спитала Ліра. Їй здалося дуже важливим і дивним те, що всі її вчинки обговорювалися десь далеко.

Це був слуга з кухні. Берні Йохансен — кондитер. Він наполовину циган, ти цього не знала, ручаюсь.

Берні був добрим самотнім чоловіком, одним із тих рідкісних людей, чий деймон був такої саме статі, що й він сам. Це саме на Берні вона кричала, коли забрали Роджера. І виявляється, Берні розповідав про все циганам! Вона була вражена.

Отже, як би там не було, — розповідав далі Джон Фаа, — ми чули, що ти залишаєш Коледж Джордана і, як не дивно, саме тоді, коли лорда Ізраеля ув’язнили і він не міг протистояти цьому. А ми пам’ятали, що він наказував Ректорові ніколи не відпускати тебе, і також пам’ятали, що чоловіка, з яким була одружена твоя мати, політика, якого убив лорд Ізраель, звали Едвард Кольтер.

Пані Кольтер? — вимовила Ліра приголомшено. — Вона моя мати?

Твоя. І якби твій батько був вільний, вона б ніколи не насмілилася суперечити йому і ти б усе ще була у Джордані, не знаючи нічого. Але що змусило Ректора дозволити тобі піти — загадка для мене. Він був зобов’язаний опікати тебе. Я припускаю, щось було вище за його сили.



Ліра раптом зрозуміла дивну поведінку Ректора того ранку, коли вона їхала.

Але він не хотів… — сказала вона, намагаючись згадати точніше. — Він… Я мала зустрітися з ним тоді вранці і не повинна була говорити цього пані Кольтер… Було схоже, що він намагається захистити мене від пані Кольтер….



Вона зупинилася і уважно подивилася на двох чоловіків, а потім вирішила розповісти їм всю правду про те, що сталося у вітальні.

Розумієте, трапилося ще щось. Того вечора, коли я сховалася у вітальні, я бачила, як Ректор намагався отруїти лорда Ізраеля. Я бачила, як він підсипав порошок у вино, і розказала про це дядькові, а він скинув карафу зі столу й розлив напій. Отже, я врятувала його життя. Я ніяк не могла зрозуміти, чому Ректор хотів його отруїти, він завжди був таким добрим. А потім вранці, коли я їхала, він покликав мене до свого кабінету, і я мала прийти таємно, щоб ніхто не побачив, і він сказав… — Ліра намагалася зосередитися, щоб пригадати, що саме сказав Ректор. Нічого не вдавалося і вона похитала головою. — Єдине, що я зрозуміла, я повинна була зберігати від пані Кольтер одну річ, яку він мені дав. Думаю, вам можу розказати…



Ліра засунула руку в кишеню вовчого пальта і дістала оксамитовий пакунок. Вона поклала його на стіл і відчула, як велика цікавість Джона Фаа і ясний розум Фардера Корама були спрямовані на річ, як прожектор.

Коли вона розгорнула алетіометр, першим заговорив фардер Корам.

Ніколи не думав, що знову побачу один із них. Це читач символів. Ректор розповів тобі що-небудь про нього, дитино?

Ні. Лише те, що я сама мушу навчитися його читати. І назвав його алетіометром.

Що це означає? — запитав Джон Фаа, звертаючись до свого компаньйона.

Це грецьке слово. Впевнений, це від aletheia, що означає «правда». Це вимірювач правди. І ти навчилася ним користуватися? — спитав він у дівчинки.

Ні. Я лише можу поставити три короткі стрілки на різні малюнки, але я нічого не можу зробити з великою. Вона постійно повертається. Лише іноді, коли я зосереджуюсь, я можу керувати рухом стрілки в той чи інший бік, просто думаючи про це.

Для чого він, Фардере Корам? — знову спитав Джон Фаа. — І як його читати?

Всі ці малюнки по краю, — сказав Фардер Корам, обережно тримаючи предмет під уважним поглядом Джона Фаа, — це символи, кожен з яких має цілу низку значень. Наприклад, якір. Перше його значення — це надія, тому що надія тримає міцно, мов якір, через те ти не здаєшся. Друге значення — постійність. Третє — перепона чи попередження. Четверте — море. І так далі до десяти, дванадцяти, а може, й до безкінечності значень.

І ви всі їх знаєте?

Я знаю кілька, але щоб повністю прочитати їх, потрібна книга. Я бачив таку книгу і знаю, де вона, але тут її немає.

Ми ще повернемося до цього, — сказав Джон Фаа. — То як ти його читаєш?

Тут є три стрілки, якими можна керувати, — пояснював Фардер Корам, — і ми використовуємо їх, щоб ставити питання. Вказавши на три символи, можемо питати про будь-що, бо існує безліч різних значень. Коли ми сформулювали своє питання, велика стрілка крутиться і вказує на інші символи, які дають відповідь.

Але звідки він знає, яке значення ти маєш на увазі, коли питаєшся? — запитав Джон Фаа.

О, сам він не знає. Він працює, коли той, хто запитує, сам тримає ці значення в голові. Спочатку тобі потрібно знати всі значення, а їх може бути тисяча чи більше. Тоді ти зможеш тримати їх у голові, не роздратовуючись і не намагаючись підштовхнути стрілку до відповіді, а просто спостерігати за її рухом. Коли вона робить повне коло, ти знаєш відповідь. Я знаю, як він працює, тому що я спостерігав, як це робив один мудрий чоловік в Упсала, і це єдиний раз, коли я бачив таку річ. Знаєте, які вони рідкісні?

Ректор говорив мені, що було виготовлено лише шість, — сказала Ліра.

Скільки б їх не було, але небагато.

Ти не розказала цей секрет пані Кольтер, як тебе просив Ректор? — запитав Джон Фаа.

Ні. Але її деймон, він нишпорив у моїй кімнаті. І я впевнена, що знайшов його.

Зрозуміло. Добре, Ліро, не знаю, чи з’ясуємо ми колись всю правду, але ось як я все це розумію. Лорд Ізраель зобов’язав Ректора наглядати за тобою і берегти тебе від матері. Він так і робив близько десяти років. Потім друзі пані Кольтер з Церкви допомогли їй організувати Облаткове братство, з якою метою — ми не знаємо, але вона стала так само могутньою зі свого боку, як лорд Ізраель зі свого. Твої батьки обоє відомі й могутні, обоє цілеспрямовані, а Ректор Джордана тримав тебе посередині між ними.

Зараз Ректорові треба дбати водночас про сотні речей. Його перша турбота — Коледж і стан наук. Якби він побачив для них загрозу, він мав би протистояти їй. Церква останнім часом, Ліро, набуває дедалі більшого впливу. Існує рада для того і для іншого; йде розмова про відновлення інквізиції, не доведи Господи. І Ректорові доводиться обережно маневрувати між усіма цими силами. Він повинен тримати Коледж Джордана на боці Церкви, інакше він не виживе. А інша турбота Ректора — це ти, дитино. Берні Йохансен завжди був упевнений у цьому. Ректор Джордана та інші вчені любили тебе, як свою дитину. Вони б зробили все, аби захистити тебе, не тому, що пообіцяли це лордові Ізраелю, а заради тебе самої. Тому, якщо Ректор віддав тебе пані Кольтер, в той час як пообіцяв Ізраелю не робити цього, виходить, він гадав — тобі буде безпечніше з нею, ніж у Коледжі Джордана, незважаючи ні на що. І коли він збирався отруїти лорда Ізраеля, він, напевно, думав, що те, чим він займається, наражає їх на небезпеку і, може, нас також, а можливо, і весь світ. Я розумію, що Ректорові довелось стати людиною, яка мусить робити жахливий вибір — що б він не обрав, все б завдало шкоди. Якби він обрав правильний шлях, можливо, менше шкоди було б заподіяно, ніж якби він обрав неправильний. Боже борони від того, щоб робити такий вибір. І коли він вирішив тебе відпустити, він дав тобі читач символів і взяв із тебе обіцянку тримати його в безпеці. Цікаво, про що він думав, коли давав його тобі, — адже ти не вмієш його читати. Дуже важко сказати, що він мав на увазі.

Він сказав, що колись дядько Ізраель подарував алетіометр Коледжу Джордана, — мовила Ліра, пригадуючи свою розмову з Ректором. — Він збирався розповісти ще щось, але хтось постукав у двері, і він був змушений замовкнути. Гадаю, він хотів, щоб я тримала його подалі від лорда Ізраеля.

Чи якраз навпаки, — припустив Джон Фаа.

Що ти маєш на увазі, Джоне? — запитав Фардер Корам.

Може, він хотів попросити Ліру повернути алетіометр лорду Ізраелю як вибачення за те, що хотів його отруїти. Може, він думав, що небезпека від лорда вже минула. Або він міг прочитати мудрі застереження з цього приладу і відмовитись від своїх намагань. Якщо лорда Ізраеля тримають у в’язниці, алетіометр міг би допомогти звільнити його. Добре, Ліро, забери краще цей читач символів і бережи його. Якщо ти так довго тримала його у безпеці, я не боюсь залишати його в тебе. Але, напевно, настане час, коли нам знадобиться його допомога, тоді ми обов’язково ним скористаємось.

Він загорнув пристрій в оксамит і простягнув дівчинці.

Ліра хотіла поставити ще багато питань, але раптом відчула себе ніяково перед цим могутнім чоловіком з маленькими очима, такими пронизливими і добрими, обрамленими сіткою зморшок.

Але одну річ вона повинна була з’ясувати.

Хто та циганка, що виховувала мене?

Звичайно ж, це мати Білі Кости. Вона не говорила тобі тому, що я їй не дозволяв, але вона знає, про що ми зараз розмовляли, отже, все відкрилося. Тепер краще йди до неї. Тобі треба багато про що подумати, дитино. Коли минуть три дні, в нас буде ще одна сходка і ми обговоримо, що робити далі. Будь слухняною дівчинкою. На добраніч, Ліро.

Добраніч, Владарю Фаа. Добраніч, Фардере Корам, — сказала вона ввічливо, згрібаючи зі столу алетіометр разом із Пантелеймоном.



Обидва старі добродушно посміхнулися їй. За дверима кімнати перемовин на неї чекала Ма Коста. Вона обійняла дитину своїми великими руками і поцілувала, перш ніж покласти спати, ніби нічого не сталося з тих часів, коли народилася Ліра.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка