Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка4/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

4 Алетіометр


Сподіваюся, ти сядеш біля мене за вечерею, — сказала пані Кольтер, звільняючи Лірі місце на дивані. — Я не звикла до розкошів апартаментів Ректора. Тобі доведеться показати мені, який ніж та виделку використовувати.

Ви жінка-учений? — запитала Ліра. Вона ставилася до жінок-учених, як було заведено в Джордані, з презирством: вони були визначні люди, але бідненькі, їх ніколи не сприймали серйозніше, ніж переодягнених дресированих тварин. Пані Кольтер, з іншого боку, була не схожою на жодну з жінок-учених, яких бачила Ліра, і, звичайно, не мала нічого спільного зі старезними леді — двома іншими гостями. Ліра запитала, чекаючи негативної відповіді, бо насправді пані Кольтер була такою чудовою, що Ліра була зачарована. Вона не могла відірвати від неї очей.

Взагалі, ні, — відповіла пані Кольтер. — Я член коледжу пані Ханни, але більшість моєї роботи проводиться за межами Оксфорда… Розкажи мені про себе, Ліро. Ти завжди жила в Коледжі Джордана?



За п’ять хвилин Ліра розповіла все про своє напівдикунське життя: про улюблений маршрут дахами, про бійку в Клейбедсі, про грака, якого вони впіймали з Роджером, про її намір захопити циганський човен і попливти до Абінгдона й таке інше. Вона навіть (озираючись та знижуючи голос) розповіла, що вони з Роджером виробляли з черепами у склепі.

І ці привиди прийшли, правда, вони прийшли до моєї кімнати без голів! Вони не говорили, а лише белькотіли щось, але я зрозуміла, що їм потрібно. Тому наступного дня я побігла до склепу й поклала їхні монети на місце. Інакше вони б мене вбили.

Отже, ти не боїшся небезпеки? — схвально спитала пані Кольтер. Цієї миті вони вже сиділи за столом, як і сподівалася пані Кольтер, поряд. Ліра повністю ігнорувала бібліотекаря, який сидів з другого боку, і всю вечерю розмовляла з пані Кольтер.

Коли жінки усамітнилися на каву, пані Ханна спитала:

Скажи мені, Ліро, вони збираються посилати тебе вчитися?



Ліра здивувалася.

А хто його… Я не знаю, — була її відповідь. — Мабуть, ні, — додала вона для безпеки. — Я б не хотіла завдавати їм клопоту, — лицемірно продовжувала вона, — або витрат. Мабуть, краще, якщо я буду просто жити в Джордані та здобувати освіту у вчених, коли в них є вільний час. А якщо вони зараз тут — він у них є.

А твій дядько, лорд Ізраель, має якісь плани щодо тебе? — спитала леді, яка була вченим в іншому жіночому коледжі.

Так, — відповіла Ліра, — сподіваюся, так. Але це не школа. Він візьме мене на північ, коли приїде наступного разу.

Я пам’ятаю, він розповідав мені, — вступила пані Кольтер.

Ліра блимнула очима. Дві жінки-вчені повільно випросталися, хоч їхні деймони, слухняні та апатичні, лише кліпнули очима один на одного.

Я зустріла його в Королівському Арктичному Інституті, — продовжувала пані Кольтер. — Насправді, я сьогодні тут почасти завдяки цій зустрічі.

Ви теж дослідник? — здивувалася Ліра.

Певною мірою. Я була на півночі декілька разів. Минулого року я провела три місяці в Гренландії, досліджуючи Аврору.



Це було те, що треба, — ніхто й ніщо більше не існувало для Ліри.

Вона з благоговінням дивилася на пані Кольтер і захоплено й мовчазно слухала її розповіді про будівництво іглу, полювання на тюленів, переговори з лапландськими знахарями. Дві інші жінки-вчені не мали нічого цікавого, щоб розповісти, тому сиділи мовчки, доки не увійшли чоловіки.

Пізніше, коли гості вже пішли, Ректор сказав:

Залишся, Ліро. Я хочу поговорити з тобою. Іди до мого кабінету, сядь там і чекай на мене.



Здивована, втомлена та схвильована Ліра зробила, як їй сказали. Слуга Казинс провів її і навмисно залишив двері відчиненими, аби бачити, що вона робить, з холу, де він допомагав людям одягатися. Ліра поглядом шукала пані Кольтер, але не бачила її, а потім до кабінету увійшов Ректор і зачинив двері.

Він важко сів у крісло біля каміна. Його деймон опустився на спинку крісла й сів біля голови хазяїна, уп’явшись своїми напівзаплющеними очима в Ліру. Тихо сичала лампа, коли Ректор сказав:

Отже, Ліро, ти розмовляла з пані Кольтер. Тобі сподобалося, що вона розповідала?

Так!

Вона чудова леді.

Вона прекрасна. Вона найкраща людина, яку я будь-коли зустрічала.

Ректор зітхнув. У своєму чорному костюмі та чорній краватці він виглядав настільки подібним до свого деймона, наскільки це можливо. Раптом Ліра подумала, що одного дня, дуже скоро, він буде похований у склепі під молитовнею, й майстер вигравірує зображення його деймона на мідній дошці на його труні, і його ім’я буде написане поруч.

Мені треба було ще раніше поговорити з тобою, Ліро, — сказав він за кілька хвилин. — У будь-якому разі я б це зробив, але час лине швидше, ніж я думав. Ти була в безпеці тут, у Джордані, моя люба. Гадаю, ти була щасливою. Тобі не легко було слухатися нас, але ми тебе дуже любимо, і ти ніколи не була поганою дитиною. В тобі багато добра й чарівності, та й багато рішучості. Тобі все це буде потрібне. Різні речі відбуваються в світі, я намагався захистити тебе від них, залишаючи у Джордані, але далі це неможливо.



Вона уважно дивилася на нього. Куди він хоче її відправити?

Ти знаєш, що колись тобі необхідно почати вчитися, — продовжував Ректор. — Ми навчили тебе дечого тут, але не як належить і без системи. Наше знання іншого роду. Тобі потрібно навчитися того, чого тебе не можуть навчити старі вчені, особливо зараз, у твоєму віці. Ти була відірвана від цього. Ти не дитина слуг — ми не можемо віддати тебе на всиновлення якійсь міській родині. Вони б піклувалися про тебе, як могли, але тобі потрібне інше. Розумієш, Ліро, я кажу тобі, що частина твого життя, пов’язана з Коледжем Джордана, закінчується.

Ні, — відповіла вона, — я не хочу кидати Джордан. Мені тут подобається. Я хочу залишитися тут назавжди.

Коли ти молодий, то думаєш, що все триватиме вічно. На жаль, це не так. Ліро, спливе небагато часу — два чи три роки — і ти станеш молодою жінкою, вже не дитиною. Молодою леді. І повір мені, Коледж Джордана буде здаватися тобі не кращим місцем, щоб жити в ньому.

Але це мій дім!

Він був твоїм домом. Але зараз тобі потрібне ще щось.

Не школа. Я не піду до школи.

Тобі потрібне жіноче оточення. Жіночий нагляд. Слово жіночий асоціювалося у Ліри лише з жінками-вченими, і вона мимоволі скривилася. Бути вигнаною з величності Джордана, пишноти й слави освіченості в похмурий цегляний інтернат коледжу на півночі Оксфорда зі старомодними жінками-вченими, які пахли капустою й нафталіном, як ці дві на вечері!



Ректор помітив її вираз обличчя й побачив очі Пантелеймона-тхора, які блиснули червоним.

Він сказав:

Я мав на увазі місіс Кольтер.



Поступово хутро Пантелеймона змінилося з жорсткого коричневого на м’яке біле. Очі Ліри розширилися.

Справді?

Вона знайома з лордом Ізраелем. Твій дядько, звичайно, дуже зацікавлений у твоєму добробуті, і коли місіс Кольтер почула про тебе, вона одразу ж запропонувала допомогу. Містера Кольтера немає, до речі; вона вдова, її чоловік загинув дуже печально наглою смертю кілька років тому. Отож пам’ятай про це, перш ніж щось запитати.

Ліра з нетерпінням кивнула головою і спитала:

І вона дійсно буде… доглядати за мною?

Ти цього хочеш?

Так!



Вона ледве могла всидіти. Ректор посміхнувся. Він всміхався так рідко, що йому явно не вистачало практики, і якби хтось спостерігав (Ліра була не в змозі побачити щось), то сказав би, що це вираз суму.

Добре, давай краще запросимо її та поговоримо про все, — сказав, він.



Він вийшов з кімнати, а коли за хвилину повернувся з пані Кольтер, Ліра стояла, бо від хвилювання не могла сидіти. Пані Кольтер посміхнулася, а її деймон вишкірив білі зуби в усмішку, схожу на вираз чортика. Коли місіс Кольтер проходила повз Ліру, вона легко торкнулася волосся дівчинки, Ліра відчула потік тепла, який ринув на неї, й почервоніла.

Коли Ректор налив пані Кольтер брантвейну, вона сказала:

Отже, Ліро, в мене тепер є асистент, чи не так?

Так, — просто відповіла Ліра. Вона готова була сказати «так» на будь-що.

У мене багато роботи, де я потребую допомоги.

Я можу працювати!

І нам, мабуть, доведеться мандрувати.

Я не заперечую. Я поїду куди завгодно.

Але це може бути небезпечно. Напевно, ми поїдемо на північ.



Ліра, здавалося, забула всі слова. Потім вона опанувала себе й вимовила:

Скоро?



Пані Кольтер засміялася і відповіла:

Можливо. Але тобі доведеться багато працювати. Ти будеш учити математику, навігацію й небесну географію.

Ви будете мене вчити?

Так. А ти повинна будеш робити нотатки, тримати мої папери в порядку, виконувати деякі розрахунки й таке інше. І оскільки ми будемо відвідувати багатьох важливих людей, тобі треба знайти якийсь гарний одяг. Треба багато чого навчитися, Ліро.

Я не заперечую. Я хочу все це вивчити.

Впевнена, у тебе це вийде. Коли ти повернешся до Коледжу Джордана, то будеш відомою мандрівницею.



Отже, ми виїжджаємо рано-вранці, першим дирижаблем, тому тобі краще зараз піти спати. Побачимося за сніданком. На добраніч!

На добраніч, — відповіла Ліра й, пам’ятаючи свої декілька гарних манер, обернулася біля дверей і додала: — На добраніч, Ректоре.



Він похитав головою та сказав:

Солодких снів.

Дякую вам, — Ліра ще раз звернулася до пані Кольтер.

Нарешті вона заснула, незважаючи на те що Пантелеймон довго не міг вгамуватися, доки вона не схопила його, а він від обурення обернувся на їжака. Було ще темно, коли хтось струснув її за плече.

Ліро, тихо, не бійся, прокинься, дитино.



Це була пані Лонсдейл, яка зі свічкою зігнулася над ліжком і тихо говорила, гладячи Ліру по руці.

Послухай. Ректор хоче побачитися з тобою до того, як ти вийдеш до сніданку з пані Кольтер. Вставай швиденько й біжи до його апартаментів. Зайди через сад та постукай у французьке вікно кабінету. Зрозуміла?



Повністю прокинувшись від здивування, Ліра кивнула та сунула свої босі ноги в туфлі, які їй подала пані Лонсдейл.

Вмиєшся потім. Зараз біжи вниз, а потім негайно повертайся. Я почну пакувати твої речі й знайду тобі щось одягти. Поквапся.



Темний двір був ще наповнений прохолодним нічним повітрям. Над головою сяяли останні зорі, але світло зі сходу поступово розливалося над їдальнею. Ліра побігла в сад бібліотеки й на мить зупинилася в мертвій тиші, оглядаючи кам’яні шпилі каплиці, перламутрово-зелений купол будівлі Шелдона та білий ліхтар бібліотеки. Тепер, коли вона залишала всі ці знайомі краєвиди, вона думала, як сумуватиме за ними.

Щось промайнуло у вікні кабінету, яке на мить освітлилося. Вона пригадала, що має робити, й постукала у скляні двері. Вони відчинилися майже одразу.

Гарна дівчинка. Заходь швидше. Це не забере багато часу, — сказав Ректор і швидко запнув шторою двері, щойно вона увійшла. Він був повністю одягнений у свою звичайну чорну одіж.

Я що, зрештою нікуди не їду?

Їдеш, я не можу цьому запобігти, — відповів Ректор, але Ліра в той час не помітила нічого дивного в його словах. — Ліро, я дам тобі щось, але ти мусиш присягтися, що нікому це не покажеш. Присягаєшся?

Так, — сказала Ліра.

Він підійшов до столу й витягнув із шухляди маленький пакунок, загорнутий у чорний оксамит. Коли він розгорнув тканину, Ліра побачила щось схоже на великий наручний годинник чи на маленький настінний: товстий диск із міді й кришталю. Це міг бути компас чи щось таке.

Що це? — запитала вона.

Це — алетіометр. Один із шести існуючих. Ліро, нагадую тобі — нікому його не показуй. Краще буде, якщо пані Кольтер також не знатиме. Твій дядько…

Але що з ним робити?

Він розкаже тобі правду. А як читати по ньому, ти сама здогадаєшся. Тепер іди — світає, біжи до своєї кімнати, поки тебе ніхто не бачив.

Він загорнув інструмент в оксамит і сунув його їй у руки. Він виявився несподівано важким. Потім Ректор ніжно поклав свої руки їй на голову і замовк.

Вона підвела очі й запитала:

Що ви збиралися сказати про дядька Ізраеля?

Твій дядько подарував його Коледжу Джордана кілька років тому. Мабуть, він…

Не встиг він закінчити, як почувся наполегливий стук у двері. Вона відчула, як його руки мимовільно здригнулися.

Швидше, дитино, — тихо сказав він. Закони цього світу дуже жорстокі. Чоловіків і жінок змиває хвилями в одну течію навіть більш безжалісно, ніж ти можеш уявити. Нехай у тебе все буде добре, благословляю тебе, дитино, благословляю. Слухайся себе.

Дякую, Ректоре, — вдячно відповіла вона.

Стискаючи пакунок на грудях, вона вийшла з кабінету через двері, що вели у сад, і, озирнувшись, побачила деймона Ректора, який дивився на неї з підвіконня. Небо посвітлішало, в повітрі відчувалася легка свіжість.

Що це в тебе? — спитала пані Лонсдейл, з брязкотом закриваючи стареньку валізу.

Це дав мені Ректор. Воно поміститься у валізі?

Надто пізно. Я вже її не відкрию. Що б це не було, воно поміститься тобі в кишеню пальта. Біжи до комори; не змушуй їх чекати…



Лише після прощання зі слугами нагорі та з пані Лонсдейл вона згадала про Роджера й відчула себе винною за те, що зовсім не думала про нього відтоді, як зустріла місіс Кольтер. Як швидко все сталося!

А зараз вона була на шляху до Лондона — сиділа біля вікна в дирижаблі, гострі пазурі на задніх лапах Пантелеймона-горностая вчепилися їй у стегно, тоді як передніми лапами він спирався на підвіконня, не в змозі відвести від нього погляд. Поряд із Лірою місіс Кольтер вивчала якісь папери, але невдовзі вона відклала їх і заговорила. Яка чудова була її розповідь! Ліра була зачарована; але цього разу не північчю, а Лондоном, ресторанами й балами, прийомами в посольствах та міністерствах, інтригами між Уайт Холом та Вестмінстером. Ліра була зацікавлена цим навіть більше, ніж змінами пейзажу під дирижаблем. Те, що розповідала місіс Кольтер, здавалося, супроводжувалося духом дорослості, чимось тривожним, але водночас захоплюючим: це був дух розкоші.

Посадка у Фолькшельських Садах, подорож на човні через широку коричневу річку, величний ряд маєтків на набережній, де огрядний швейцар (різновид чергового з медалями) привітав місіс Кольтер та підморгнув Лірі, яка виразно зміряла його поглядом…

А потім квартира…

Ліра лише охнула.

Вона бачила багато краси за своє коротке життя, але це була краса Коледжу Джордана, оксфордська краса — пишна, кам’яна й мужня. У Коледжі Джордана багато що було величним, але ніщо не було принадливим. У квартирі місіс Кольтер все було не таким. Вона була сповнена світла, тому що всі вікна виходили на південь, стіни були покриті ніжними шпалерами з золотими та білими смужками. Чарівні картини в позолочених рамах, антикварне дзеркало, вигадливі підставки для анібаричних ламп із прикрашеними рюшами абажурами; також рюші на диванних подушках, фіранки з квітчастим малюнком, килим на підлозі у вигляді листка; і кожна поверхня була заставлена, як здалося недосвідченому оку Ліри, чарівними маленькими фарфоровими скриньками, пастушками й арлекінами.

Пані Кольтер з посмішкою дивилася на Лірине захоплення.

Так, Ліро, — сказала вона, — тобі ще багато чого треба побачити! Знімай пальто, я відведу тебе у ванну. Ти можеш умитися, а потім ми пообідаємо та підемо за покупками…



Ванна була іншим дивом. Ліра звикла вмиватися твердим жовтим милом з пом’ятого таза, вода з крана в ньому була в найкращому разі теплою й завжди з іржею. Але тут вода була гарячою, мило блідо-рожевим й ароматним, рушники — товстими й м’якими. А навколо затемненого дзеркала були маленькі рожеві вогники, і коли Ліра подивилася в нього, то побачила м’яко освітлену постать, яка досить відрізнялася від тієї, яку Ліра знала.

Пантелеймон, який імітував деймона місіс Кольтер, кривляючись, присів на край ванни.

Вона штовхнула його в мильну воду й раптом пригадала, що алетіометр був у кишені її пальта. Вона залишила його на стільці в кімнаті. А вона ж обіцяла Ректорові тримати це в секреті від місіс Кольтер…

Це бентежило. Пані Кольтер була такою доброю й мудрою, але ж Ліра бачила, як Ректор намагався отруїти лорда Ізраеля. Хто з них заслуговує на те, щоб його слухатися?

Вона швидко витерлася та поспішила у вітальню, де лежало її пальто, звичайно, непорушене.

Готова? — спитала пані Кольтер. — Я подумала, що ми підемо на ланч в Королівський Арктичний Інститут. Я одна з небагатьох жінок — його членів, тому треба користуватися привілеями, які я маю.



Їм знадобилося двадцять хвилин, щоб дійти до великої кам’яної будівлі, де вони зайняли місця в широкій їдальні з білосніжними скатертинами й начищеним сріблом на столах і з’їли телячу печінку й бекон.

Теляча печінка дуже смачна, — сказала їй пані Кольтер, — і тюленева також, а якщо ти полюєш в Арктиці, то не можна їсти ведмежу печінку. В ній повно отрути, яка вб’є тебе за хвилину.



Поки вони їли, пані Кольтер показала на декількох інших учених, які сиділи за сусідніми столами.

Бачиш старезного джентльмена в червоній краватці? Це полковник Карбон. Він здійснив перший політ на кулі через Північний полюс. А високий чоловік біля вікна, який тільки-но встав, — доктор Зламана Стріла.

Він скролінг?

Так. Він та людина, яка позначила океанські течії у Великому Північному океані…



Ліра дивилася на всіх цих великих людей із цікавістю й благоговінням. Вони були вчені, безсумнівно, але вони також були дослідниками. Доктор Зламана Стріла, напевно, знав про ведмежу печінку, але вона сумнівалася, чи знав про неї бібліотекар Коледжу Джордана.

Після ланчу пані Кольтер показала їй кілька цінних реліквій з Арктики в інститутській бібліотеці — гарпун, яким було вбито величезного кита Грімсдура, камінь, вкритий написами невідомою мовою і знайдений в руці дослідника лорда Руха, який замерз у своєму самотньому наметі, кресало капітана Гудзона, яке він використовував під час своєї відомої подорожі на Землю Ван Тірена. Місіс Кольтер розповіла історію кожного предмета, і Ліра відчула, як її серце наповнилося захопленням цими людьми — великими, сміливими, далекими героями.

А потім вони пішли по магазинах. Все у цей надзвичайний день було новим для Ліри, але робити покупки було найбільш захоплюючим. Зайти у великий будинок, повний чудових убрань, де люди дозволяли тобі все міряти, де ти дивилася на себе у дзеркала… І одяг був такий чудовий… Ліра отримувала своє вбрання від пані Лонсдейл, частина одягу діставалася їй від старших дітей, і він був надто зношеним. Вона рідко носила щось нове, а коли носила, то лише заради самого вбрання, а не гарного вигляду; і вона ще ніколи не вибирала що-небудь для себе.

А зараз пані Кольтер пропонувала це, хвалила інше, платила за все й так далі…

Коли вони закінчили, Ліра почервоніла і її очі сяяли від утоми. Пані Кольтер наказала запакувати і доправити більшість одягу, а із собою взяла одну чи дві речі, відтак вони з Лірою попрямували додому.

Потім ванна з густою духмяною піною. Місіс Кольтер зайшла, щоб допомогти Лірі вимити волосся, вона не терла і не смикала його, як пані Лонсдейл. Вона була ніжною. Пантелеймон спостерігав за всім із надзвичайною цікавістю, доки пані Кольтер не глянула на нього — він знав, що це означало, й відвернувся, скромно відводячи очі від цих жіночих секретів, як робила й золота мавпа. До того він ще ніколи не відвертався від Ліри.

Потім після ванни теплий напій з молоком і травами, нова фланелева нічна сорочка з набивними квітами та рубчастим швом, ніжно-блакитні капці з овечої шкіри, а потім — ліжко.

Таке м’яке ліжко! Таке ніжне, з лампою на тумбочці! І спальня така затишна, з маленькими шафами, туалетним столиком, комодом, у якому лежало її нове вбрання, килимом від однієї стіни до іншої та симпатичними фіранками, вкритими зорями, місяцями й планетами! Ліра лежала витягнувшись, надто стомлена, щоб заснути, надто зачарована, щоб ставити питання.

Коли пані Кольтер ніжно побажала їй добраніч і пішла, Пантелеймон потягнув Ліру за волосся. Вона відштовхнула його, але він прошепотів:

Де та річ?



Вона відразу зрозуміла, про що йшлося. Її стареньке зношене пальто висіло в шафі; за декілька секунд вона знову була у ліжку, сидячи і схрестивши ноги, з Пантелеймоном, який уважно спостерігав, як вона у світлі лампи розгортає чорний оксамит і роздивляється те, що їй віддав Ректор.

Як він назвав це?

Алетіометр.

Не було сенсу питати, що це означало. Він лежав у її руках, доволі важкий кришталевий циферблат поблискував, мідна оболонка була вишукано оброблена. Він був дуже схожий на годинник чи на компас: стрілки вказували на знаки, нанесені на циферблат, але замість годин чи позначок компаса там були маленькі картинки, кожна з яких вималювана з надзвичайною точністю, ніби на слоновій кістці найтоншим пензлем із соболиного хутра. Вона перегортала диск, щоб роздивитися його. Там був якір, пісковий годинник, увінчаний черепом, бик, вулик… Всього тридцять шість картинок, і вона не могла навіть уявити, що вони означають.

Тут є колесо, подивись, — сказав Пантелеймон. — Спробуй, чи воно крутиться.



Справді, там було три маленьких коліщатка з насічками, і кожне з них повертало одну з трьох коротких стрілок, які одночасно переміщалися по колу з тихим приємним клацанням. Можна було поставити їх так, щоб вони вказували на будь-яку картинку, і коли вони зупинялися навпроти центру зображення, то більше не рухалися.

Четверта стрілка була довшою й тоншою і, здавалося, виробленою з важчого металу, ніж три інші. Ліра зовсім не могла контролювати її рух — вона крутилася, куди хотіла, як стрілка компаса, хіба що зовсім не зупинялася.

Метр — означає вимірювати, — сказав Пантелеймон. — Як термометр. Нам це розповідав священик.

Так, але не все так просто, — прошепотіла Ліра у відповідь. — Як ти думаєш, для чого він?

Жоден із них не міг здогадатися. Ліра довгий час повертала стрілки на різні символи (ангел, шлем, дельфін; глобус, лютня, циркуль; свічка, блискавка, кінь) і стежила за довгою голкою, яка не зупиняла свого неспокійного руху, та все ж нічого не розуміла, вона була заінтригована й захоплена складністю й багатством деталей. Пантелеймон обернувся на мишу, щоб ближче роздивитися предмет, і, поставивши лапки на край приладу, уважно спостерігав своїми яскраво-чорними очима-ґудзиками за рухом стрілки.

Як ти думаєш, що хотів сказати Ректор про дядька Ізраеля? — спитала Ліра.

Мабуть, нам треба зберегти цей пристрій та передати йому.

Але ж Ректор збирався отруїти його! Певно, якраз навпаки. Він хотів сказати, щоб ми його не віддавали лорду Ізраелю.

Ні, — відповів Пантелеймон, — це від неї ми повинні ховати прилад…

Почувся тихий стук у двері. Пані Кольтер сказала:

Ліро, на твоєму місці я б вимкнула світло. Ти втомилася, а завтра в нас важкий день.



Ліра швидко сховала алетіометр під ковдру.

Добре, пані Кольтер, — погодилася вона.

На добраніч.

На добраніч.



Ліра вмостилася й вимкнула світло. Перш ніж заснути, вона засунула алетіометр під подушку, про всяк випадок.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка