Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка3/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

3 Джордан Ліри




Коледж Джордана був найважливіший і найбагатший серед усіх коледжів Оксфорда. І, мабуть, найбільший, хоч цього ніхто не знав точно. Будівлі групувалися в три неправильні чотирикутники і датувалися початком середньовіччя — аж до середини вісімнадцятого століття. Ніколи не існувало плану забудови: Коледж зростав поступово, минуле й теперішнє перепліталося тут на кожному ярді, і кінцевий ефект створював враження убогої розкоші. Деякі споруди майже розвалилися, і вже протягом п’яти століть одна й та сама родина Парслоу працювала на Коледж мулярами і будівниками риштовання. Нинішній пан Парслоу навчав ремесла свого сина — вони вдвох та їхні три робітники дерлися, як працьовиті мурахи, по зведених риштованнях з боку бібліотеки або по даху каплиці, піднімаючи нове каміння, листи свинцевого покриття для даху чи дерев’яні бруси.

Коледж мав ферми і маєтки по всій Британії. Подейкували, що можна йти з Оксфорда до Брістоля в одному напрямку і до Лондона в іншому й не вийти за межі земель Джордана. В кожній частині королівства були фарбувальні, печі для випалювання цегли, ліси і майстерні, де досліджувався атом, які платили ренту Джордану. І на початку кожного кварталу скарбник та його помічники підраховували суму, подавали дані в Консиліум і надсилали двох лебедів на бенкет. Частина грошей відкладалася для інвестування — Консиліум щойно схвалив купівлю адміністративної будівлі в Манчестері, — а решта йшла на скромну платню вченим і слугам (Парслоу та дюжині сімей ремісників і торговців, які працювали на Коледж), на поповнення багатого запасу винних погребів, на купівлю книг й анібарографів для величезної бібліотеки, яка займала один бік чотирикутника Мелроуз і заглиблювалася, як нора, на декілька поверхів під землю, і ще, не в останню чергу, на покупку найсучаснішого філософського знаряддя для устаткування каплиці.

Було надзвичайно важливо мати сучасно впорядковану каплицю, оскільки Коледжеві Джордана не було рівних в експериментальній теології ні в Європі, ні в Новій Франції. Ліра знала це. Вона пишалася таким високим станом свого Коледжу та полюбляла хизуватися цим перед безпритульними хлопцями, з якими вона гралася біля Каналу чи Клейбедса. Вона також трохи жаліла й зневажала приїжджих учених та відомих професорів, тому що вони не належали до Джордана і, отже, знали менше, бідолашні, ніж будь-який місцевий учений-початківець.

Що ж до експериментальної теології, то Ліра знала про неї не більше, ніж ті вуличні хлопці. В неї склалося враження, що це було щось пов’язане з магією, з рухом зірок та планет, з найдрібнішими частинками матерії, але насправді це були лише здогадки. Мабуть, зірки мають своїх деймонів, як і люди, а експериментальна теологія займається розмовами з ними. Ліра уявила, як священик гордовито говорить та слухає зауваження деймонів зірок, а потім розважливо киває чи співчутливо хитає головою. Але про що вони розмовляють, вона не могла уявити.

Вона й не дуже цікавилась цим. Багато в чому Ліра була невігласом. Найбільше вона любила лазити по даху Коледжу з Роджером, хлопцем із кухні, який був її найкращим другом у киданні камінців на голови учених, які проходили поруч, у пугиканні совою під вікнами, за якими йшли заняття, в біганині вузькими вулицями, в крадіжці яблук на ринку чи в бійках. Так само, як вона не мала уявлення про таємні політичні течії у Коледжі, учені, зі свого боку, й гадки не мали про киплячу суміш союзів і ворожнеч, воєн і мирних угод, які й були життям дитини в Оксфорді. Дітки граються разом — як приємно бачити! Що може бути більш невинним і милим?

Насправді Ліра та її товариші були втягнуті у війну не на життя, а на смерть. Спочатку діти (молоді служки, діти слуг і Ліра) одного коледжу воювали з дітьми іншого. Але ця ворожнеча згасла, коли міські діти атакували тих, що жили в коледжі: після цього всі коледжі об’єдналися і розпочали війну проти міських. Суперництво тривало ще з давніх-давен і було глибоким і кумедним.

Але воно забулося, коли з’явилася нова загроза. Одна ворожнеча була вічною: з дітьми робітників, що випалювали цеглу, які жили в Клейбедсі і яких однаково зневажали і міські, й ті, що жили в Коледжі. Минулого року Ліра та декілька міських оголошували перемир’я і атакували Клейбедс, закидаючи дітей випалювачів цегли важкими грудками глини й руйнуючи побудовані ними хатинки, обмазуючи їх у грязюку, серед якої вони жили, поки і переможці, й переможені не ставали схожими на волаючу зграю вовкулаків.

Другий вічний ворог був сезонний — циганські родини, які жили у човнах і приїжджали з весняними та осінніми ярмарками й завжди були готові битися. Найвідомішою була одна циганська сім’я, яка завжди кидала якір в тій частині міста, що називалася Єрихон, і з якою вона ворогувала з того часу, відколи вперше змогла кинути камінь. Коли останнього разу вони були в Оксфорді, Ліра, Роджер та декілька дітей із кухні з Джордана і коледжу Святого Михаїла влаштували їм засідку і кидали багном в їхній яскраво пофарбований вузький човен доти, доки вся родина не вийшла, щоб прогнати їх. Саме цієї миті резервний загін, яким керувала Ліра, захопив човен і відплив від берега, щоб спуститися униз за течією, заважаючи всім іншим суднам, з наміром знайти чіп у човні. Ліра була впевнена в існуванні чопа. Якби вони витягли його, запевняла вона свій загін, човен би вмить затонув; але вони так і не знайшли і були змушені покинути судно, коли цигани нагнали їх, і тікати, тріумфально вигукуючи, вузькими завулками Єрихона.

Це був світ Ліри, її радість. Переважно вона була грубим і жадібним дикуном. Але в неї завжди було невиразне відчуття того, що це не весь її світ; що одна її частина належить шляхетності й традиційності Коледжу Джордана і що десь в її житті був зв’язок із високим світом політики, представлений лордом Ізраелем. Але вона вдавалася до цього відчуття лише для того, щоб величатися та командувати вуличними дітьми. Їй ніколи не спадало на думку ще якось з цього скористатися.

Так минуло її дитинство, як у напівдикої кішки. Її життя змінювалося лише в тих рідкісних випадках, коли лорд Ізраель приїздив до коледжу. Багатий та могутній дядько давав їй нагоду похизуватися, але ціною за це вихваляння було те, що найжвавіший учений ловив її та відводив до домоправительки, яка вмивала й одягала її в чисту сукню і супроводжувала (не стримуючи погроз) до кімнати відпочинку, де Ліра чаювала з лордом Ізраелем. Запрошували також декількох старших учених. Ліра непокірливо плюхалася в крісло, і Ректор був змушений суворо наказувати їй сісти прямо, після чого вона дивилася на всіх так похмуро, що це навіть у священика викликало сміх. Те, що відбувалося під час тих невправних офіційних візитів, ніколи не змінювалося. Після чаю Ректор та інші запрошені вчені залишали Ліру з її дядьком, а він ставив її перед собою і змушував звітувати, чого нового вона дізналася після його останнього візиту. І вона бурмотіла все, що могла відкопати зі своєї пам’яті з геометрії, арабської мови, історії чи анібарології, а він сидів нога за ногу і незворушно дивився на неї, поки вона вже нічого не могла витягнути з себе.

Минулого року, перед його експедицією на північ, він спитав її:

А як же ти проводиш свій час, окрім старанного навчання?



Вона промимрила:

Просто граюсь. Десь біля Коледжу. Просто… граюся, правда.



Тоді він наказав:

Покажи-но мені свої руки, дитино.



Вона протягнула свої руки для огляду, а він взяв і повернув їх, щоб подивитися на її нігті. Поряд із ним на килимі лежав, як сфінкс, його деймон, час від часу помахуючи хвостом і невідривно дивлячись на Ліру.

Брудні, — відзначив лорд Ізраель, відштовхуючи її руки. — Вони тут кажуть тобі умиватися?

Так, — відповіла вона, — але нігті священика теж завжди брудні. Вони брудніші навіть за мої.

Він освічена людина. А яке твоє виправдання?

Мабуть, я забруднила їх вже після того, як помила.

Де ти граєшся, щоб так забруднюватися?



Вона з підозрою подивилася на нього. В неї було почуття, що лазити по даху заборонено, хоч ніхто цього не говорив.

У деяких старих кімнатах, — нарешті відповіла вона.

А ще де?

Іноді в Клейбедсі.

А ще?

В Єрихоні і порту Медоу.

І більше ніде?

Ні.

Ти — брехуха. Я тільки вчора бачив тебе на даху.

Вона стиснула губи і не сказала нічого. Він глузливо спостерігав за нею.

Отже, ти також граєшся на даху, — продовжував він. — Ти коли-небудь ходиш до бібліотеки?

Ні. Але я знайшла грака на даху бібліотеки, — відповіла вона.

Справді? Ти спіймала його?

В нього була поламана лапка. Я хотіла вбити та засмажити його, але Роджер сказав, що треба його вилікувати. Тому ми давали йому крихти їжі і трохи вина, а потім він видужав і полетів.

Хто такий Роджер?

Мій друг. Хлопець із кухні.

Зрозуміло. Отже, ти була на всіх дахах Коледжу…

Не на всіх. Не можна залізти на будівлю Шелдона, тому що для цього треба стрибнути нагору з башти пілігримів через проміжок між будинками. Там є слухове вікно, яке виходить просто на неї, але я не така висока, щоб зробити це.

Ти була на всіх дахах, крім будівлі Шелдона. А як щодо підземелля?

Підземелля?

Під землею Коледж займає стільки ж місця, скільки й на землі. Я здивований, що ти ще цього не з’ясувала. Ну добре, я іду за хвилину. Ти виглядаєш достатньо здоровою. Ось на.



Він засунув руку в кишеню і дістав жменю монет, із яких дав їй п’ять золотих доларів.

Вони що, не вчили тебе казати «дякую»? — спитав він.

Дякую, — промимрила вона.

Ти слухаєшся Ректора?

О, так.

І шануєш учених?

Так.

Деймон лорда Ізраеля м’яко засміявся. Це був перший звук, який він видав, і Ліра почервоніла.

Біжи грайся, — сказав лорд Ізраель. Ліра з полегшенням кинулася до дверей, не забувши обернутися і вигукнути «до побачення».



Таким було життя Ліри до того дня, коли вона вирішила сховатися у вітальні і вперше почула про Пил.

І, звичайно, бібліотекар помилявся, говорячи Ректорові, що вона не зацікавиться. Вона б жадібно слухала будь-кого, хто б міг розказати їй про Пил. Вона мусила почути про це набагато більше й раніше і, нарешті, дізналася б про Пил докладніше за всіх у світі, але ж її оточувало розмаїте життя Джордана.

І в будь-якому випадку існувало ще багато чого, про що можна було думати. Чутки вже кілька тижнів просочувалися вулицями — чутки, які одних людей змушували сміятися, а інших замовкати, як привиди в одних викликають глузування, а в інших жах. Без жодної причини і пояснення почали зникати діти.

Це відбувалось приблизно так.

Уздовж східного боку головного шляху річки Айсиз, переповненого повільним рухом барж із цеглою, суднами з асфальтом і контейнерами з зерном, повз Хенлі і Мейденхед у Тедінгтон, якого сягає течія з Німецького океану, і ще далі вниз: до Мортлейка, повз будинок великого мага доктора Ді; повз Фолкшел, де парки розваг приваблюють прапорами і фонтанами вдень, а деревами, прикрашеними лампочками, та феєрверками — вночі; повз Уайт-Хол, де король щотижня збирає державну раду; повз стріляючу башту Шот, яка поливає своїм безупинним дощем розплавленого свинцю темну поверхню води; ще далі й далі, де річка, широка й тут уже брудна, робить величезний вигин на південь.

Це Лаймхауз, і тут знаходиться дитина, яка зникне.

Його звуть Тоні Макаріос. Його мати вважає, що йому дев’ять років, але в неї погана пам’ять, яку зруйнувало пияцтво; мабуть, йому вісім чи десять. Його прізвисько Грек, але, як і його вік, це лише здогад його матері, тому що він більше схожий на китайця, ніж на грека, а ще в ньому є ірландець, скролінг та ласкар, які дісталися йому від матері. Тоні не дуже кмітливий, але в нього є якась незграбна ніжність, яка іноді змушує його грубо обійняти матір і залишити мокрий поцілунок на її щоці. Бідна жінка зазвичай напідпитку, і їй не спадає на думку самій приголубити сина, але вона досить тепло відгукується на пестощі — одного разу вона навіть зрозуміла, що відбувається.

Цієї миті Тоні вештається по ринку на Пай-стріт. Він голодний. Лише почало вечоріти, і його не годуватимуть удома. У нього в кишені шилінг, який дав солдат за те, що малий передав записку його коханій дівчині, але Тоні не збирається витрачати його на їжу, адже стільки всього можна знайти задарма.

Отже, він тиняється по ринку між ятками зі старим одягом і столами з лотерейними білетами, між продавцями фруктів і смаженої риби, зі своїм маленьким деймоном-горобцем на плечі, озираючись навколо. І коли продавщиця та її деймон обоє дивляться кудись вбік, лунає цвірінькання горобця, і рука Тоні швидко хапає й ховає до своєї широкої сорочки чи яблуко, чи пару горіхів, або, зрештою, і гарячий пиріг.

Продавщиця бачить це і починає репетувати, її кіт-деймон стрибає додолу, але горобець Тоні злітає в небо, а сам Тоні вже біжить вулицею. Лайки та прокльони несуться йому вслід, але недовго. Він зупиняється на сходинках молитовні Святої Катерини, де сідає і дістає свій паруючий розламаний приз, залишаючи плями від жиру на сорочці.

А за ним спостерігають. Жінка в довгому жовто-червоному пальті з лисячого хутра, красива молода жінка, чиє темне м’яке блискуче волосся виглядає з-під отороченого хутром каптура, стоїть в дверях молитовні, на кілька сходинок вище за нього. Мабуть, служба закінчилася, тому що з дверей за нею точиться світло, всередині грає орган, а жінка тримає прикрашений коштовним камінням требник.

Тоні про це нічого не знає. Він задоволено заглиблений у пиріг, його ступні зручно складені, він сидить і жує, і ковтає, поки його деймон перетворюється на мишу і чистить свої вусики.

Деймон молодої жінки з’являється з-поза її хутряного пальта. Він у формі мавпи, але незвичайної мавпи: її шерсть довга й шовковиста, з найяскравішого золота. Гнучкими рухами вона спускається до хлопчика і сідає на сходинку чи дві вище.

Мавпа спостерігає за горобцем; горобець спостерігає за мавпою.

Мавпа повільно простягає руку вперед. Її маленька кисть чорна, її нігті — гачкуваті пазурі, її рухи м’які й привабливі. Горобець не може опиратися. Він підстрибує ближче і ближче, а потім, тремтячи, сідає на руку мавпи.

Мавпа піднімає його і пильно дивиться на нього, після цього встає і повертається до людини, несучи горобця-деймона із собою. Жінка нахиляє свою напарфумлену голову і шепоче.

А потім Тоні повертається. Мимовільно.

Щуроловка! — кличе він в тривозі з набитим ротом. Горобець цвірінькає. Мабуть, він у небезпеці. Тоні ковтає пиріг і витріщається.

Привіт, — говорить красива жінка, — як тебе звати?

Тоні.

Де ти живеш, Тоні?

На бульварі Кларіс.

З чим пиріг?

З яловичиною.

Ти любиш шоколад?

Та-ак!

До речі, в мене стільки шоколаду, що я сама не вип’ю. Хочеш піти і допомогти мені його пити?

Тепер він попався. Він попався тієї миті, коли його дурнуватий деймон стрибнув на лапу мавпі. Він іде за красивою молодою жінкою і золотою мавпою вниз по Денмарк-стріт і до верфі Ката, вниз сходинками короля Джорджа в маленькі зелені двері з боку високого складу. Вона стукає, двері відчиняються; вони заходять всередину, двері зачиняються. Тоні ніколи не вийде — принаймні, через той вхід; і він ніколи вже не побачить своєї матері. А вона, бідолашне п’яне створіння, буде думати, що він втік, і коли згадає його, подумає, що це з її вини, і буде виплакувати своє горе.

Маленький Тоні Макаріос не був єдиною дитиною, яку піймала жінка із золотою мавпою. Він зустрів у погребі складу ще дюжину інших хлопчиків та дівчаток не старше дванадцяти років, але всі вони мали історії життя, схожі на його, тому ніхто не був упевнений у своєму віці. Однак Тоні, звичайно, не помітив одного: вони всі мали щось спільне. Ніхто з дітей в тому теплому й повному пари погребі не досяг віку статевої зрілості.

Добра жінка побачила, як він сів на ослінчику біля стіни, і мовчазна служниця налила йому кружку шоколаду з каструлі на залізній плиті. Тоні доїв залишки свого пирога і випив солодкий гарячий напій, не звертаючи великої уваги на своє оточення, а оточення не помічало його: він був надто маленьким, щоб являти собою загрозу, і надто млявим, щоб становити інтерес як жертва.

Знайшовся один хлопчик, щоб поставити очевидне питання.

Гей, леді! Навіщо ви нас тут всіх зібрали?



Це був дужий негідник з чорним шоколадом на верхній губі й довгим темним щуром-деймоном. Жінка стояла біля дверей, розмовляючи з повним чоловіком, схожим на морського капітана, і коли вона обернулася, щоб відповісти, то виглядала як справжній янгол у світлі шиплячої гасової лампи, що змусило дітей замовкнути.

Нам потрібна ваша допомога, — відповіла вона. — Ви ж не проти допомогти нам?



Ніхто не видав і пари з вуст. Вони всі дивилися на неї, засоромившись. Вони ніколи не бачили такої леді: така витончена, така мила й добра, — діти відчували, що не заслуговують цього, і виконали б кожне її прохання, тільки б ще трохи побути поруч.

Жінка сказала, що вони вирушають у подорож. Їх добре годуватимуть і тепло одягатимуть, і хто хоче повідомити своїй родині, що перебуває у безпеці, може зробити це. Капітан Магнусон невдовзі доправить їх на борт свого корабля, і коли буде приплив, вони вийдуть у море й вирушать у напрямку півночі.

Незабаром ті декілька дітей, що захотіли написати до рідних, якими б ті не були, сиділи біля красивої леді, поки вона писала декілька рядків під їх диктовку, давала поставити їм внизу сторінки криве «X», вкладала її у напахчений конверт і підписувала адресу, яку вони їй називали. Тоні хотів би повідомити щось своїй матері, але він реально дивився на її здатність прочитати це. Він смикнув леді за рукав із лисячого хутра і прошепотів, що хотів би, щоб вона розказала його мамі, куди він поїхав, та все інше, а жінка схилила свою граціозну голову близько до його смердючого маленького тіла, щоб вислухати його побажання, і, погладивши його по голові, пообіцяла виконати прохання.

Потім діти з’юрмилися, щоб попрощатися. Золота мавпа погладила всіх їхніх деймонів, і вони всі доторкнулися до лисячого хутра — на щастя чи для того, щоб узяти собі трохи сили, надії і добра від леді, а вона попрощалася з ними і передала їх під опіку лисому капітанові парового катера, що чекав на пристані. Небо вже потемніло, у річці віддзеркалювалися мерехтливі вогні. Леді стояла на пристані й махала рукою, поки могла роздивитися їхні обличчя.

Потім вона із своєю золотою мавпою, яка вмостилася у неї на грудях, повернулася назад і вкинула маленький пакунок листів у піч, після чого залишила будівлю.

Дітей із вулиці було досить легко заманити, але зрештою люди це помітили, і поліція була змушена неохоче розпочати дії. На деякий час чаклунство припинилося. Але чутки вже поповзли, потроху вони зміцнювалися, росли і ширились, а коли невдовзі зникли діти у Норіджі, потім у Шефілді, а потім у Манчестері, люди з цих міст, які чули про зникнення раніше, додали нові випадки до історії й надали їй нової сили.

Так зростала легенда про групу чаклунів, яка таємно викрадала дітей. Одні говорили, що їх очолює красива жінка, другі — що головує високий чоловік з червоними очима, а треті розповідали про юнака, який посміхався і співав своїм жертвам, змушуючи їх, як овець, іти за ним.

Щодо того, куди забирали тих вкрадених дітей, двох схожих історій не існувало. Одні казали — в пекло, інші — під землю, у Чарівну країну. Дехто говорив щось про ферму, де дітей відгодовували, аби з’їсти. А ще, за чиїмись словами, їх ніби продавали у рабство багатим татарам… І таке інше.

Але в чому всі були згодні — це в тому, як звуть цих невидимих викрадачів. У них мусило бути ім’я, інакше на них і не посилалися б, а говорити про них — особливо якщо ти сидиш у безпеці в затишному місці вдома чи в Коледжі Джордана — було дуже цікаво. І ім’я, яке невідомо чому пристало до них, було гобліни.

Не гуляй довго, бо гобліни заберуть!

Моя двоюрідна сестра з Нортгемптона знає жінку, в якої гобліни вкрали маленького сина…

Гобліни були у Стретфорді. Кажуть, вони йдуть на південь!



І неминуче:

Давай гратися в дітей та гоблінів!



Так сказала Ліра Роджеру — хлопчику з кухні Коледжу Джордана. Він би пішов за нею світ за очі.

Як у це гратися?

Ти ховаєшся, а я знаходжу тебе і розрізаю на частини, саме так, як роблять гобліни.

Ти не знаєш, що вони роблять. Може, вони чинять зовсім інше.

Ти їх боїшся, — сказала вона, — я впевнена.

Ні. Я в них зовсім не вірю.

А я вірю, — зухвало заперечила вона. — Але зовсім не боюся. Я зроблю те, що мій дядько зробив, коли востаннє був у Джордані. Я бачила його. Він був у вітальні, і там ще був один неввічливий чоловік, тож мій дядько просто подивився на нього, і він упав замертво з піною біля рота.

Не може бути, — із сумнівом відповів Роджер. — Про це на кухні нічого не говорять. Тим більше тобі не можна заходити до вітальні.

Звісно. Ніхто б не розповів слугам про такі речі. А я була у вітальні. Що б там не казали, мій дядько завжди так робить. Він вчинив це з кількома татарами, коли вони зловили його одного разу. Вони зв’язали його і збиралися випустити йому тельбухи, але коли перший підійшов до нього з ножем, мій дядько лише подивився на нього, і той впав мертвий, потім підійшов інший, і сталося те саме, так залишився лише один. Мій дядько сказав, що залишить його живим, якщо той його розв’яже, він погодився, але дядько все одно вбив його, просто щоб провчити.

Роджер вірив у це ще менше, ніж у гоблінів, але історія, була надто гарна, щоб не скористатися нею. Тому вони по черзі були лордом Ізраелем і помираючими татарами, використовуючи шербет замість піни.

Але вони лише ненадовго відвернулися від гри — Ліра все ще хотіла пограти в гоблінів. Тому вона спокусила Роджера спуститися у винні погреби, куди вони увійшли за допомогою запасних ключів дворецького. Разом пробиралися через величезний підвал, де токайське й канарське, бургундське й брантвейн Коледжу лежали під павутинням століть. Давні кам’яні арки піднімалися над ними, підтримувані колонами, товстими, як десять дерев, кам’яні плити різної форми лежали у них під ногами, й з кожного боку полиця за полицею, ярус за ярусом — безліч пляшок і барил. Це захоплювало. Знову забувши про гоблінів, двоє дітей ходили навшпиньках із кінця в кінець, тримаючи свічку тремтячими руками, вдивляючись у кожний темний куток, з єдиним питанням, яке щомиті точило Лірин мозок — яке вино на смак?

Існував легкий спосіб відповісти на це запитання. Ліра, незважаючи на активні протести Роджера, взяла найстарішу, найкрасивішу, найзеленішу пляшку, яку знайшла, і, не маючи чим відкоркувати, відбила її шийку. Заховавшись у найдальший куток, вони сьорбали п’янкий малиновий лікер, міркуючи, коли вони сп’яніють і як дізнаються про це. Лірі не дуже сподобався смак, але вона визнала, яким розкішним та складним він був. Найсмішніше було дивитися на їхніх двох деймонів, які, здавалося, ставали дедалі більш очманілими: вони падали, сміялися без причини та перетворювалися на горгулій, намагаючись нажахати одне одного.

Зрештою, і майже одночасно, діти зрозуміли, що таке бути п’яним.

Їм подобається це робити? — видихнув Роджер після частої блювоти.

Так, — відповіла Ліра, яка перебувала в такому самому стані. — І мені також, — додала вона вперто.

Єдиний урок, який Ліра винесла з цього епізоду, що гра в гоблінів може завести в цікаві місця. Вона пам’ятала слова свого дядька під час їхньої останньої зустрічі й почала досліджувати підземелля, бо те, що знаходилося над землею, було лише маленькою частиною цілого. Подібно до гігантських рослин, чия коренева система тягнеться на цілі акри, Джордан (змушений ділитися місцем з коледжем Святого Михаїла з одного боку і з коледжем Габріели з іншого та з університетською бібліотекою позаду) почав колись у середні віки розширюватися під землю. Тунелі, шахти, арки, підвали, сходинки заглибилися під Джордан та розрослися там на стільки ярдів, що внизу Коледж займав майже такий самий простір, як і на поверхні. Коледж Джордана стояв на чомусь подібному до тверді.

І тепер, коли Ліра відчула смак дослідження, вона залишила свій звичайний притулок — скелясті «Альпи» дахів Коледжу, і її разом із Роджером поглинув новий світ. Ігри в гоблінів вона перетворила на полювання на них, тим паче що було, на її думку, очевидно: гобліни ховаються від усіх під землею!

Отож якось вони з Роджером пробралися в склеп під молитовнею. Саме тут покоїлися цілі покоління ректорів, кожен у своїй покритій свинцем дубовій труні, у ніші вздовж кам’яних стін. На кам’яних табличках під домовинами були написані їхні імена:

Симон Ле Клер, ректор 1765 — 1789 Церебейтон

Requiescant in pace

Що це означає? — запитав Роджер.

Перша частина — це його ім’я, остання фраза — латинською мовою. Посередині вказана дата, коли він був ректором. А ще одне ім’я — мабуть, це ім’я його деймона.

Вони рухалися вздовж мовчазних стін, розглядаючи написи на табличках:

Францис Лайал, ректор 1748–1765 Захарій

Requiescant in pace

Ігнатій Коул, ректор 1745–1748 Маска

Requiescant in pace

На кожній труні, що зацікавило Ліру, на мідних листах були зображені різноманітні істоти: на одній — василіск, на іншій — гарна жінка, тут — змія, там — мавпа. Вона зрозуміла, що то були зображення деймонів мертвих чоловіків. Коли люди дорослішали, їхні деймони втрачали свою здатність змінюватися і набували однієї форми, зберігаючи її постійно.

У цих домовинах скелети! — прошепотів Роджер.

Плоть, яка розкладається, — відповіла Ліра. — І черви, й личинки, які звиваються в очницях.

Тут, мабуть, є привиди, — зауважив Роджер, аж здригаючись від задоволення.



Поряд із першим склепом вони знайшли коридор, заставлений кам’яними полицями. Кожна полиця поділялася на чотири секції, а в кожній секції лежав череп.

Деймон Роджера, з міцно стиснутим між ногами хвостом, затремтів і тихо зойкнув.

Чш-ш, — сказав він.



Ліра не бачила Пантелеймона, але вона знала, що він сидить на її плечі у формі метелика і, мабуть, також тремтить.

Вона простягнула руку й обережно підняла найближчий до неї череп з місця, де він покоївся.

Що ти робиш? — скрикнув Роджер. — Ти не можеш їх торкатися!



Вона піднімала череп вище та вище, не звертаючи уваги на слова друга. Раптом з нього щось випало — ковзнуло крізь її пальці і задзвеніло, впавши на підлогу, що майже змусило Ліру упустити череп.

Це монета! — сказав Роджер, не вірячи очам. — Мабуть, тут скарб!



Він підніс предмет до свічки, і вони обоє витріщилися на нього. Це була не монета, а маленький бронзовий диск з грубо вигравіруваним на ньому котом.

Це схоже на зображення на трунах, — сказала Ліра, — мабуть, це чийсь з їхніх деймонів.

Постав його краще на місце, — порадив стривожено Роджер, і Ліра повернула череп на полицю, поклавши бронзовий диск на його одвічне місце. Всі інші черепи також мали в собі диски із зображенням деймонів своїх господарів, ніби показуючи своєму власникові, що їхній постійний компаньйон за життя й зараз залишається з ним у смерті.

Як ти думаєш, ким вони були за життя? — запитала Ліра. — Напевне, вченими. Лише у ректорів є труни. Протягом століть тут було стільки вчених, що не вистачило б місця, щоб їх всіх тут поховати, тому їм просто відтинали голови та зберігали тут. У кожному разі, це найцінніше, що є у вчених.



Вони не знайшли гоблінів, але катакомби під молитовнею тривалий час привертали їхню увагу. Одного разу Ліра вирішила пожартувати з мертвих учених та перемішати монети з їх черепів, тобто поміняти їхніх деймонів. Пантелеймон так перехвилювався через це, що обернувся на кажана і літав туди-сюди, видаючи пронизливі звуки та махаючи крилами перед обличчям своєї хазяйки. Але вона не звертала уваги — це був надто гарний жарт, щоб до нього не вдатися. Хоч пізніше їй довелося заплатити за це. У ліжку, в її вузькій кімнаті нагорі дванадцятих сходинок її провідали нічні привиди — три фігури в мантіях, які, показавши їй свої кістляві пальці, відкинули каптури й оголили криваві рани на місцях, де раніше були голови. Лише коли Пантелеймон обернувся на лева та заричав на них, вони ретирувалися, відступаючи крізь стіну, доки видимими залишилися їхні руки, потім кострубаті жовто-сірі кисті, потім тремтячі пальці, і нарешті не залишилося нічого. Перше, що Ліра зробила вранці, — це побігла в катакомби та поклала монети-деймони на їхні справжні місця і прошепотіла черепам: «Вибачте! Вибачте!»

Катакомби були значно довшими, ніж винні погреби, але також мали край. Коли Ліра з Роджером дослідили там кожний куток і не знайшли гоблінів, вони переключили свою увагу на інше, але перед тим, як вони виходили зі склепу, їх спіймав заступник єпископа та покликав до молитовні.

Заступник єпископа був огрядним старим чоловіком, якого всі звали отцем Хістом. Його обов’язком було вести всі служби у Коледжі, проповідувати, молитися та слухати сповіді. Коли Ліра була молодшою, він дбав про її духовне виховання і його вразила її лукава байдужість та нещире покаяння. Вона не подавала жодної надії в духовній сфері — таким був висновок заступника єпископа.

Коли Ліра й Роджер почули його оклик, вони неохоче повернулися й поволоклися до великої затхлої похмурої молитовні. Свічки подекуди миготіли перед святими образами; було чути слабкий віддалений дзенькіт з місця, де стояв орган і відбувався невеличкий ремонт — слуга полірував мідний аналой. Отець Хіст поманив їх, стоячи біля дверей ризниці.

Де ви були? — запитав він. — Я бачив, що ви заходили сюди декілька разів. Що ви замислили?



Його тон не був звинувачувальним, Голос звучав так, ніби отець щиро цікавився. Його деймон у вигляді ящірки сидів у нього на плечі і час від часу висовував язика.

Ліра відповіла:

Ми хотіли заглянути в склеп.

Навіщо?

Труни… Ми хотіли подивитися на труни.

Але навіщо?

Вона знизала плечима. Це була її постійна відповідь, коли на неї тиснули.

А ти, — продовжував отець, поглянувши на Роджера. Деймон Роджера від страху завихляв хвостом, щоб умилостивити отця. — Як тебе звати?

Роджер, отче.

Якщо ти слуга, де ти працюєш?

На кухні, отче.

Ти повинен бути там зараз?

Так, отче.

Тоді ти вільний.



Роджер повернувся й побіг. Ліра переступала з ноги на ногу.

А що до тебе, Ліро, — сказав отець Хіст, — я дуже радий бачити, як ти цікавишся тим, що покоїться в молитовні. Ти щаслива дитина, бо навколо тебе є вся ця історія.

Гм, — відповіла Ліра.

Але мене дивує, кого ти обрала в товариші. Ти самотня дитина?

Ні.

Ти… Ти сумуєш за товариством інших дітей?

Ні.

Я не маю на увазі Роджера з кухні. Я говорю про дітей таких, як ти. Благородних дітей. Ти хотіла б мати таких друзів?

Ні.

Але інші дівчата, мабуть…

Ні.

Розумієш, ніхто з нас не хоче, щоб ти була позбавлена звичайних дитячих радощів та розваг. Іноді мені здається, що в тебе дуже одиноке життя в компанії старих учених, Ліро. Ти відчуваєш самотність?

Ні.

Він схрестив пальці на руках, не в змозі придумати чогось, щоб запитати цю вперту дитину.

Якщо є щось, що тебе турбує, — продовжив він зрештою, — знай, ти можеш прийти і розказати це мені. Сподіваюся, ти завжди відчувала, що можеш це зробити.

Так, — відповіла вона.

Ти не забуваєш молитися?

Ні.

Гарна дівчинка. Добре, біжи собі.



Ледве втримуючись, щоб не зітхнути з полегшенням, вона повернулася й пішла.

Не знайшовши гоблінів під землею, Ліра знову повернулася на вулицю. Тут вона була вдома.

Пізніше, коли вона майже втратила до них цікавість, вони з’явилися в Оксфорді.

Уперше Ліра почула про це, коли зник хлопчик із циганської сім’ї, яку вона знала.

Це приблизно був час кінного ярмарку; канал був переповнений вузькими човнами з торговцями й мандрівниками, набережна Єрихона мерехтіла від блиску збруї, була заповнена цокотом копит та галасом людей, які торгувалися. Ліра завжди любила кінний ярмарок: крім того, що можна було крадькома покататися на сяк-так доглянутому коні, існували найкращі можливості, щоб спровокувати бійку.

А цього року в неї був чудовий план. Надихаючись минулорічним викраденням човна, вона зібралася здійснити незабутню подорож і цього разу. Якщо б вона та її друзяки з кухні Коледжу дісталися до Абінгдона, вони б чудово повеселилися на греблі…

Але цього року війна не розпочалася. Коли під ранковим сонцем Ліра прогулювалася біля, майстерні, де робили човни, з двійкою вуличних дітей, які, передаючи одне одному вкрадену сигарету, хвалькувато випускали дим, вона почула знайомий крик.

Що ти зробив з ним, ти, дурний ледащо?



Це був владний голос жінки, але жінки з вилудженою горлянкою. Ліра зразу ж обернулася, тому що це була Ма Коста, яка двічі давала Лірі прочухана, але на третій раз дала їй імбирний пряник, а її сім’я мала пречудовий розкішний човен. Вони були циганськими баронами, і Лірі дуже подобалася Ма Коста, хоч вона й побоювалася її, тому що саме їхній човен вона викрадала.

Один із Ліриних компаньйонів автоматично підняв камінь, почувши цей голос, але Ліра сказала:

Поклади його на місце. Вона гнівається. Вона може зламати твій хребет, як гілку.



Насправді Ма Коста виглядала більш переляканою, ніж розгніваною. Чоловік, до якого вона зверталася, торговець кіньми, знизував плечима й розводив руки.

Хто його знає, — говорив він. — Тільки що він був тут, а потім зник. Я й не бачив, куди він подівся…

Він допомагав тобі! Він тримав твоїх проклятих коней!

Ну, мабуть, він залишився там, чи не так? Втекти, не закінчивши роботи…



Далі він не продовжив, тому що Ма Коста раптово дала йому такого могутнього стусана по голові, супроводжуючи його таким потоком прокльонів та ударів, що він закричав та зібрався тікати. Інші продавці коней стояли неподалік та сміялися, а полохливе лоша ставало дибки.

Що відбувається? — спитала Ліра в малого циганчати, який спостерігав за всім із відкритим ротом. — Чому вона гнівається?

Через свого сина, — відповіла дитина. — Через Білі. Вона, мабуть, думає, що це и схопили його. Я теж так вважаю. Хоч я сам їх і не бачив…

Що ж, вони прийшли до Оксфорда? Циганський хлопчик повернувся і покликав своїх друзів, які теж дивилися на Ма Косту.

Вона не знає, що відбувається! Вона не знає, що и тут!

Півдюжини хлопців глузливо дивилися на неї. Ліра викинула свою сигарету, впізнавши сигнал до бійки.

Всі деймони негайно набули войовничого вигляду: кожну дитину супроводжували ікла, пазурі чи наїжачена шерсть, а Пантелеймон, який зневажав обмежену уяву цих циганських деймонів, обернувся на дракона розміром із шотландського хорта.

Але до того, як вони встигли зійтися в бійці, Ма Коста, прокладаючи собі шлях, розкидала навсібіч двох чи трьох циган та стала перед Лірою, як боксер-професіонал.

Ти бачила його? — вимогливо запитала вона в Ліри. — Ти бачила Білі?

Ні, — відповіла Ліра. — Ми тільки-но прийшли сюди. Я вже кілька місяців не бачила Білі.

Деймон Ма Кости виписував кола у прозорому повітрі надії головою, сокіл з пронизливими незворушними жовтими очима час від часу видавав різкі звуки. Ліра була налякана. Зазвичай ніхто не турбувався про дитину, яка була відсутня кілька годин, так само й цигани: у дружньому циганському світі на човнах всі діти були цінними та однаково улюбленими, мати була завжди впевненою, якщо вона не бачить дитину, то її бачить хтось з родини, інстинктивно захищаючи її.

Але тут була Ма Коста — королева серед циган, нажахана тим, що зникла її дитина. Що ж воно відбувалося?

Ма Коста глипнула невидячим поглядом на групу дітей та пошкандибала через натовп на причал, голосячи за своїм сином. Одразу ж діти обернулися одне до одного, забувши про ворожнечу з поваги до її горя.

Що то за и? — спитав Симон Парслоу, один із друзів Ліри.



Хлопчик-циган відповів:

Ви знаєте, вони крали дітей по всій країні. Вони — пірати…

Не пірати, — виправив інший циган, — а канібали. Тому їх називають гоблінами.

Вони їдять дітей? — спитав інший друг Ліри — Х’ю Ловат, хлопчик із кухні Святого Михаїла.

Ніхто не знає, — знов відповіло перше циганча. — Вони забирали дітей, і їх відтоді ніхто не бачив.

Ми всі це знаємо, — сказала Ліра. — Ми вже декілька місяців граємо в дітей та гоблінів, уже давно, присягаюсь. Але я більш ніж впевнена, що їх ніхто не бачив.

Бачив, — відповів хлопець.

Хто ж тоді? — наполягала Ліра. — Ти їх бачив? Звідки ти знаєш, що це не одна людина?

Чарлі бачив їх в Банбері, — промовила дівчинка-циганка. — Вони прийшли і розмовляли з однією леді, поки інший чоловік не забрав її маленького синочка з саду.

Так, — підтвердив тоненьким голоском Чарлі — циганське хлоп’я. — Я бачив, як вони це робили!

Які вони на вигляд? — спитала Ліра.

Ну… Я не дуже добре їх роздивився, — відповів Чарлі. — Але я бачив їх вантажівку. Вони їздять у білій вантажівці. Вони посадили хлопчика в машину й швидко поїхали.

Але чому їх називають гобліни? — знову спитала Ліра.

Тому що вони їдять дітей, — пояснив перший циган. — Нам хтось розповідав у Нортгемптоні. Вони теж були там. Одна дівчинка в Нортгемптоні (її брата також забрали) говорила, що чоловік, котрий забрав хлопчика, нахвалявся, що з’їсть його. Всі знають це. Вони пожирають їх.



Маленька циганка, яка стояла поряд, голосно заплакала.

Це двоюрідна сестра Білі, — сказав Чарлі. Ліра запитала:

Хто останній бачив Білі?

Я, — відповіло з півдюжини голосів.

Я бачив, як він тримав старого коня Джоні Фіорелі. — Я бачив його біля продавця глазурованих яблук.

Я бачив, як він гойдався на крані…



Коли Ліра розставила все в хронологічному порядку, то з’ясувала, що Білі бачили не менш ніж дві години тому.

Отже, — сказала вона, — десь дві години тому и, мабуть, були тут…



Вони всі озирнулися навкруги, здригнувшись, хоч надворі гріло сонце, пристань переповнювали люди, відчувалися знайомі запахи коней, дьогтю і тютюну. Біда була в тому, що ніхто не знав, як виглядають ці гобліни. Будь-хто міг бути гобліном, як довела Ліра своїй враженій банді, яка вся тепер була під її командуванням: і діти з Коледжу, і циганчата.

Їм необхідно виглядати, як звичайні люди, інакше їх одразу впізнають, — пояснила вона. — Якби вони приходили вночі, то могли б виглядати як завгодно. Але якщо и з’являються вдень, вони не повинні привертати увагу. Отже, будь-хто з цих людей може бути гобліном…

Ні, не можуть, — відповів хлопчик-циган. — Я їх всіх знаю.

Добре, не ці, так будь-хто інший, — уточнила Ліра. — Пішли знайдемо їх! Та їхню білу вантажівку!



Це пролунало сигналом до дії. Скоро до них приєдналися інші шукачі, й невдовзі тридцять з лишком циганчат бігали з одного кінця пристані в інший, забігали в стайні, дерлися на крани на території човнової майстерні, перелазили через паркан на луговину, гойдалися по п’ятнадцятеро зараз на розвідному мості над зеленою водою й щодуху бігали вузькими вулицями Єрихона між цегляними будинками та заглядали в молитовню Святого Варнави. Половина з них не знали, що шукають, і вважали це веселою грою, але прибічники Ліри відчували справжній страх, коли бачили, як поодинока постать проходила повз алею чи зникала в мороці молитовні: може, це гоблін?

Але, звісно, це були не вони. Зрештою, не досягши успіху і усвідомивши, що Білі справді зник, діти припинили пустощі. Коли Ліра та двоє хлопчиків з Коледжу залишали Єрихон, оскільки наближався час вечері, вони бачили, як цигани зібралися на пристані біля човна Кости. Деякі жінки голосно плакали, чоловіки щось гнівно обговорювали, а їхні деймони стривожено піднімалися у небо чи рикали на тіні.

Присягаюсь, що и не насміляться прийти сюди, — сказала Ліра Симону Парслоу, коли вони ступили на поріг Джордана.

Так, — невпевнено відповів її друг. — Але я знаю, що також зникла дитина з ринку.

Хто? — запитала Ліра. Вона знала більшість дітей з ринку, але про це нічого не чула.

Джесі Рейнольдс, дочка сідельника. Її не було, коли вони зачинялися вчора, вона лише пішла купити батькові риби на вечерю й не повернулася, і ніхто її не бачив. Вони обшукали весь ринок та довкруги нього.

Я й не чула про це! — обурилася Ліра. Вона вважала прикрим промахом з боку її підлеглих не розповідати їй про все одразу ж.

Це було лише вчора. Мабуть, вона вже повернулась.

Я спитаю, — сказала Ліра, розвернувшись, щоб знову йти.



Але не встигла вона ступити за ворота, як її покликав черговий.

Гей, Ліро! Сьогодні ввечері більше не виходь. Наказ Ректора.

Чому?

Я повторюю тобі, це — наказ Ректора. Він сказав, щоб ти залишилася, коли прийдеш.

Спробуй злови мене, — гукнула дівчина, вибігаючи за ворота, поки старий виходив із дверей.

Вона побігла вздовж вузької вулиці, вниз до алеї, де з фургонів розвантажували товари для критого ринку. Це був час, коли всі закінчували роботу й зачинялися, залишалося ще кілька фургонів, але група юнаків стояла, курила й розмовляла біля центральних воріт навпроти високих кам’яних стін коледжу Святого Михаїла. Ліра знала одного з них — шістнадцятирічного хлопця, який їй дуже подобався, тому що вона навіть не чула, щоб хтось міг плювати далі, ніж він. Вона підійшла і скромно стала осторонь, чекаючи, поки він її помітить.

Чого тобі? — нарешті спитав він.

Джесі Рейнольдс справді зникла?

Так, а що?

А те, що сьогодні зникла дитина у циган!

Вони завжди зникають, цигани. Після кожного кінного ярмарку вони зникають.

Разом із конями, — додав один з його друзів.

Це інше, — заперечила Ліра. — Це дитина. Ми шукали її весь день, а інші діти сказали, що його забрали гобліни.

Хто?

Гобліни, — повторила вона. — Ви що, не чули про гоблінів?



Це була новина для хлопців і, незважаючи на кілька грубих зауважень, вони стали уважно слухати розповідь Ліри.

Гобліни, — сказав знайомий Ліри, якого звали Дік, — це дурниці! Цигани завжди збирають різні дурні історії.

Кажуть, що и були в Банбері кілька тижнів тому, — наполягала Ліра, — і забрали звідти п’ятеро дітей. Вони, мабуть, прийшли до Оксфорда, щоб і тут вкрасти дітей. Напевно Джесі у них.

На шляху до Коулі зникла дитина, — сказав один, з інших хлопців. — Я пригадав. Моя тітка вчора була там, бо вона продає рибу й смажену картоплю з фургона, тож вона чула про це… Якийсь маленький хлопчик… Не знаю, як щодо гоблінів. Але гадаю, вони несправжні, ті и. Лише вигадка.

Справжні! — вигукнула Ліра. — Цигани бачили їх. Вони впевнені, що и їдять дітей, яких крадуть і…

Вона замовкла, не договоривши, тому що раптово щось спало їй на думку. Під час дивного вечора, який вона провела у вітальні, лорд Ізраель показував слайди із зображенням чоловіка, котрий тримав жезл, на який струменіли потоки світла. А поряд із ним була маленька постать, з меншою кількістю світла навколо неї. І хтось запитав, чи була ця дитина без деймона, а її дядько відповів — ні, в тому-то й річ.

А потім щось знову стиснуло її серце: де Роджер?

Вона не бачила його зранку…

Раптом вона відчула страх. Пантелеймон, у вигляді невеликого лева, стрибнув їй на руки й заричав. Вона попрощалася з юнаками біля воріт і тихо пішла на Тарл-стріт, де щосили побігла до Джордана й увірвалася у двері Коледжу в супроводі свого деймона, тепер — гепарда.

Черговий зустрів її з гордовитим виглядом.

Я був змушений подзвонити Ректорові і все йому розповісти, — сказав він. — Він дуже незадоволений. Не хотів би я бути на твоєму місці ні за які гроші.

Де Роджер? — запитала Ліра.

Я не бачив його. Але йому теж перепаде. О, коли пан Коустон упіймає його…



Ліра побігла на кухню. Вона потрапила в парку і галасливу метушню.

Де Роджер? — закричала вона.

Іди собі, Ліро! Ми дуже зайняті!

Але де він? Його бачив хто-небудь? Здавалося, нікого не турбували її питання.

Де він? Ви повинні були чути! — знову закричала Ліра на кухаря, який дав їй ляпаса і відправив геть.

Кондитер Берні намагався її заспокоїти, але вона не вгамовувалася.

Вони схопили його! Ці прокляті и, треба зловити їх та вбити! Ненавиджу їх! Вам наплювати на Роджера…

Ліро, ми всі хвилюємося за Роджера…

Ні, не хвилюєтесь, якщо ви всі не припините роботу та не підете його шукати зараз же! Я ненавиджу вас!

Існує тисяча причин, чому Роджер не з’являється. Сама подумай. Нам треба приготувати та подати обід менш ніж за годину; у Ректора гості в його апартаментах, і він буде їсти там. Це означає, що кухар мусить подавати їжу дуже швидко, щоб вона не охолола. Так завжди — то одне, то інше, життя вирує. Я впевнений, що Роджер з’явиться…

Ліра повернулася й вибігла з кухні, перекинувши купу срібних кришок для блюд, не звертаючи уваги на гнівну лайку. Вона пронеслася вниз сходинками, через двір, між каплицею та баштою Палмера, через двір Якслі, де розміщувалися найстаріші споруди Коледжу.

Пантелеймон мчав перед Лірою у вигляді невеликого гепарда — вгору сходами, на самий верх, де була її спальня. Ліра повільно відчинила двері, підтягла розхитаний стілець до вікна, широко розчинила його та вилізла назовні. Одразу під вікном був укритий свинцем кам’яний жолоб завширшки з її ступню. Вона спочатку стала на нього, а потім полізла вгору по грубій черепиці на верх даху. Тут вона закричала. Пантелеймон, який завжди на даху перетворювався на птаха, літав колами й кричав граком разом із нею.

Вечірнє небо було залите персиковим, абрикосовим та кремовим кольорами: ніжні маленькі хмаринки, немов з морозива, пливли в помаранчевому небі. Шпилі та башти Оксфорда піднімалися навколо на тому ж рівні, що й вона — не вище. Зелені ліси Шато-Верт та Уайт Хема виднілися з іншого боку на схід та захід. Десь кричали граки й дзвонили дзвони, а з боку Окспенса ритмічні удари мотора сповіщали, що вечірній дирижабль королівської пошти злітає до Лондона. Ліра простежила, як він звівся над шпилем каплиці Святого Михаїла, спочатку розміром з кінчик її мізинця, а потім став меншати, аж поки не обернувся на цятку в перлистому небі.

Вона озирнулася на темний двір, де одягнуті в мантії постаті учених вже по одному та по двоє повільно рухалися у напрямку комори. Їхні деймони або поважно йшли, або полохливо літали туди-сюди, або ж просто сиділи на плечах своїх господарів. У їдальні вже запалювали світло; Ліра бачила, як вітражі вікон ставали яскравішими, коли слуга підходив до столів та засвічував гасові лампи. Дзвоник економа сповістив, що до вечері залишилося півгодини.

Це був її світ. Вона хотіла, щоб він назавжди залишався таким. Але навколо відбувалися зміни, хтось викрадав дітей. Ліра сиділа на верхівці даху, підпираючи руками підборіддя.

Ми врятуємо його, Пантелеймоне, — сказала вона… Він відповідав їй з труби карканням грака:

Це буде небезпечно.

Звісно! Я знаю!

Пам’ятай, що вони говорили у вітальні.

Що?

Щось про дитину в Арктиці. Єдину, яка не притягала Пил.

Вони сказали, це була повноцінна дитина… Що це означає?

Мабуть те, що вони зроблять з Роджером, з циганчатами та з іншими дітьми.

Що?

Ну, що означає повноцінна?

Не знаю. Може, вони розділяють їх навпіл. Я впевнена, вони роблять з них рабів. Вони там потрібні. В них, мабуть, є шахти. Уранові шахти для дослідження атома. Впевнена, що так і є. І якби вони посилали в шахти дорослих, ті б помирали, тому вони використовують дітей, адже діти дешевше коштують. Ось що вони роблять з ними.

Я думаю…

Але Пантелеймону довелося зачекати з розповіддю про те, що він думає, бо хтось закричав знизу.

Ліро! Ліро! Негайно сюди!



Почувся стукіт у шибку. Ліра знала цей голос і цю нетерплячість: це була пані Лонсдейл — домоправителька. Ніщо не могло сховатися від неї.

З холодним виразом обличчя Ліра зісковзнула з даху в жолоб і влізла до кімнати через вікно. Пані Лонсдейл із дзвінким шумом наливала воду в пом’ятий таз.

Скільки разів тобі казали не лазити туди… Подивись не себе! Лише поглянь на свою спідницю — вона ж брудна! Зараз же зніми її та вмийся, а я знайду щось пристойне, що залишилося ще без дірок. Чому ти не можеш бути чистою та охайною…



Ліра надто насупилася, щоби спитати, чому вона повинна вмитися й переодягнутися, а дорослі ніколи нічого самостійно не пояснювали. Вона стягнула сукню через голову й кинула її на вузьке ліжко, потім неохоче почала вмиватися, тимчасом як Пантелеймон, тепер вже канарка, підстрибував ближче й ближче до деймона пані Лонсдейл — великого мисливського собаки, марно намагаючись роздратувати його.

Погляньте, що діється в цій шафі! Ти не прибирала в ній цілу вічність! Подивись, яке зім’яте це…



Подивись на це, подивись на те… Ліра не хотіла дивитися. Вона заплющила очі, витираючи обличчя вафельним рушником.

Тобі доведеться надягти все, як є. Немає часу прасувати. Боже мій, дівчино, подивись на свої коліна — поглянь, у якому вони стані…

Не хочу ні на що дивитися, — пробурмотіла Ліра. Пані Лонсдейл ляснула її по нозі.

Мийся, — рішуче наказала вона. — Ти змиєш весь цей бруд.

Навіщо? — зрештою відповіла Ліра. — Зазвичай я не мию колін. Ніхто не буде дивитися на мої коліна. Навіщо ж тоді я їх митиму? Вам також наплювати на Роджера, як і кухарю. Лише я одна…

Ще один ляпас по другій нозі.

Досить цих дурниць. Я — Парслоу, як і батько Роджера. Він мій троюрідний брат. Присягаюсь, ти цього не знала, тому що, впевнена, ніколи не питала, пані Ліро. Гадаю, це ніколи не спадало тобі на думку. Тому не звинувачуй мене в тому, що я не дбаю про хлопчика. Господь свідок, я навіть про тебе піклуюся, хоч немає великої причини, і я жодного разу не чула подяки.



Вона схопила ганчірку й почала терти коліна Ліри так сильно, що на шкірі залишилися рожеві плями й подряпини, але зник бруд.

Усе це тому, що ти будеш снідати з Ректором та його гостями. Заради Бога, поводься пристойно. Відповідай, коли тебе питають, будь тихою та ввічливою, мило всміхайся й не смій бурмотіти «хто його зна», коли в тебе щось запитують.



Вона натягнула на мляву Ліру найкращу сукню, розпрямила її, потім знайшла у безладі, який панував у шафі, червону стрічку й розчесала Лірине волосся грубою щіткою.

Сказали б мені раніше, я б гарненько вимила твоє волосся. Дуже погано. Якщо тільки вони не будуть придивлятися… Так. Тепер стань прямо. Де твої найкращі лаковані туфлі?



За п’ять хвилин Ліра стукала у двері апартаментів Ректора, розкішного й трохи похмурого будинку, парадний вхід якого виходив у двір Якслі, а чорний хід — у сад бібліотеки. Пантелеймон у вигляді горностая (він хотів бути чемним) згорнувся навколо її ноги. Двері відчинив слуга Ректора, Казинс, давній ворог Ліри, але обоє знали, що зараз час перемир’я.

Пані Лонсдейл сказала, щоб я прийшла, — промовила Ліра.

Так, — відповів Казинс, даючи їй дорогу. — Ректор у вітальні.

Він провів її до великої кімнати, яка вікнами виходила в сад бібліотеки. Останні промені сонця освітлювали її, потрапляючи крізь прохід між баштою Палмера та бібліотекою, також світло падало на важкі картини і тьмяне срібло, яке колекціонував Ректор. Гості теж були освітлені, і Ліра зрозуміла, чому вони не снідали в їдальні: троє з гостей були жінками.

А, Ліро, — сказав Ректор. — Я такий радий, що ти прийшла. Казинс, будь ласка, принеси якийсь напій. Пані Ханно, мабуть, ви не знайомі з Лірою… племінницею лорда Ізраеля.



Пані Ханна Рельф, дуже стара сива жінка, деймон якої мав вигляд мармозетки, була головою одного з жіночих коледжів. Ліра потиснула її руку так ввічливо, як могла, а потім її представили іншим гостям, які, як і пані Ханна, були вченими з інших коледжів і не дуже цікавили Ліру. Нарешті Ректор назвав останню гостю.

Пані Кольтер, — сказав він, — це наша Ліра. Ліро, привітайся з пані Кольтер.

Добрий вечір, Ліро, — вимовила пані Кольтер. Вона була красива й молода. Її блискуче волосся обрамляла щоки, а її деймон був золотистою мавпою.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка