Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка23/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

23 Міст до зірок




Коли Йорика Бернісона вже не було видно, Ліра відчула страшну слабкість і машинально повернулася до Пантелеймона.

О Пане, любий, я не можу йти далі! Я так боюся і так втомилася, весь цей шлях, боюсь до смерті! Краще це був би хтось інший, а не я, слово честі!



Її деймон в образі кота уткнувся їй у шию, теплий та заспокійливий.

Я просто не знаю, що нам робити, — проридала Ліра. — Це занадто для нас, Пане, ми не можемо…



Вона притиснула його до себе та розгойдувалася туди-сюди, не стримуючи ридань, які линули цими дикими снігами.

Навіть якщо… якщо пані Кольтер перша дістанеться до Роджера, його не можна буде врятувати, тому що вона забере його назад у Больвангар чи ще гірше, і вони вб’ють мене, щоб помститися… чому вони роблять ці речі із дітьми, Пане? Вони всі так ненавидять дітей, що хочуть роздерти їх таким чином на частки? Чому вони це роблять?



Але в Пантелеймона не було відповіді — він лише міг обійняти її міцніше. Потроху, коли напад страху минув, вона знову прийшла до тями. Вона була Лірою, змерзлою та наляканою, але самою собою.

Шкода… — сказала вона і зупинилася. Не було нічого такого, про що б вона, втративши, могла шкодувати. Останній глибокий тремтячий подих — і вона була готова йти.



Місяць вже сів, і небо на півдні було темним, хоч мільярди зірок лежали на ньому, як діаманти на оксамиті. Їх затьмарила Аврора, затьмарила в сотню разів. Ніколи не бачила її Ліра такою яскравою та хвилюючою — з кожним новим рухом і тремтінням в небі виникали нові чудесні вогні. А поза мерехтливим серпанком світла — той інший світ, те залите сонцем місто, чітке та нерухоме.

Що вище вони заходили, то більш пустельною здавалася земля внизу. На північ лежало замерзле море, стиснуте кряжами там, де сходились простирадла льодовиків, а з другого боку — воно було таке пласке, біле та нескінченне, що сягало полюса і тягнулося далі, — невиразне, позбавлене життя, кольору, холодне та смутне, понад усяку уяву. На сході та заході спали гори, величезні гострі зубчасті піки, які тягнулися у небо. Їхні уступи були густо засніжені й заточені вітром, як леза ятаганів. На південь тягнувся шлях, яким вони прийшли, і Ліра вдивилася пильніше, бажаючи побачити свого дорогого друга Йорика Бернісона та його військо, але ніщо не рухалося дикою долиною. Вона навіть не була впевнена, чи бачить палаючий цепелін та малиновий сніг поряд із тілами воїнів.

Пантелеймон злетів угору і сів їй на руку совою.

Вони одразу за пагорбом! — сказав він. — Лорд Ізраель дістав всі свої інструменти, і Роджер не може втекти…



Лише він проказав це, як Аврора зблиснула і стала тьмяною, ніби прикручена анібарична лампочка, а потім зовсім згасла. У мороці Ліра відчула присутність Пилу, повітря здавалося повним якихось передчуттів, ніби ще ненароджених думок.

У суцільній темряві вона почула крик дитини:

Ліро! Ліро!

Я йду! — закричала вона у відповідь та кинулась уперед, ідучи з останніх сил, але змушуючи себе рухатися й рухатися крізь тьмяне снігове мерехтіння.

Ліро! Ліро!

Я майже поряд, — видихнула вона. — Майже поряд, Роджере!

Пантелеймон від нетерпіння швидко змінював форми: лев, горностай, орел, дикий кіт, заєць, саламандра, сова, леопард — усі форми, які він будь-коли мав, калейдоскоп образів серед Пилу…

Ліро!



Нарешті вона досягла верхівки та побачила, що відбувається.

За п’ятдесят ярдів у світлі зірок лорд Ізраель зв’язував два дроти, які вели до перекинутих саней, де стояли одна в одну батареї та різні прилади, що вже вкрилися кришталиками льоду. Він був одягнутий у важкі шуби, його обличчя освітлювала гасова лампа. Поряд із ним, як сфінкс, сидів його деймон, його красива плямиста шерсть вилискувала, а хвіст ліниво рухався по снігу.

У роті він тримав деймона Роджера.

Маленьке створіння билося, намагалося вирватися — в одну мить як пташка, потім собака, кіт, щур, знову птах — воно весь час кликало Роджера, що був за кілька ярдів від них, напружений, він весь час прагнув звільнитися від цих щільних обіймів, плачучи від холоду та болю. Він вигукував ім’я свого деймона та кликав Ліру. Він підбіг до лорда Ізраеля і схопив його за руку, але той відштовхнув його. Хлопчик спробував знову, ридаючи, благаючи та волаючи, але лорд Ізраель не звертав на нього уваги і весь час відштовхував його.

Вони стояли на краю скелі. Під ними не було нічого, крім безмежної темряви. Вони знаходилися за тисячу футів від моря.

Все це побачила Ліра у світлі зірок. Але потім лорд Ізраель з’єднав дроти, і на небі блиснула Аврора, повертаючись до життя. Ніби потік струму пройшов між двома терміналами, хоч один з них був на тисячі миль угорі та десять тисяч миль завдовжки — мерехтливий, легкий, хвилястий, сяючий, величний водоспад. Він керував нею…

Чи використовував її силу, тому що з величезної котушки, яка містилася на санях, ішов дріт, він вів просто у небеса. Вниз, із темряви, спустився ворон, і Ліра знала, що це був деймон відьми. Відьма допомагала лорду Ізраелю, це вона віднесла той дріт у височінь.

Аврора знову спалахнула.

Він був майже готовий.

Він повернувся до Роджера і поманив його. Роджер безпомічно пішов до нього, хитаючи головою, благаючи, ридаючи, але безвільно йдучи уперед.

Ні! Тікай! — закричала Ліра і кинулася до нього униз схилом.



Пантелеймон підбіг до сніжного барса і вихопив у нього з щелеп деймона Роджера. За мить сніжний барс кинувся за ним, Пантелеймон випустив деймона хлопчика, і обидва молоді деймони, безперервно змінюючи свої форми, вступили у бій з величезним плямистим звіром.

Він махав навсібіч своїми пазуристими лапами, і його ричання заглушало навіть крик Ліри. Обоє дітей також билися з ним та з тими істотами в туманному повітрі — темними передчуттями, які заповнювали все навколо, спускаючись з потоками Пилу…

А вгорі коливалася Аврора, показуючи крізь своє постійне напружене мерехтіння то будинок, то озеро, то ряд пальмових дерев, які здавалися такими близькими, що можна було переступити з цього світу в інший.

Ліра підскочила та схопила Роджера за руку.

Вона сильно потягнула, вони звільнилися від лорда Ізраеля і побігли руч-об-руч, але Роджер кричав та звивався, тому що барс знову схопив його деймона. Ліра знала цей біль, який стискував серце, і спробувала зупинитися…

Але вони не могли зупинитися.

Вони котилися вниз зі скелі.

Ціла купа снігу невблаганно тягнула їх униз…

Замерзле море за тисячу футів унизу…

ЛІРО!



Стук серця…

Міцно сплетені руки…

І високо вгорі найвеличніше диво.

Бездонне склепіння небес, усіяне зірками, раптом пронизало, немов списом.

Струмінь світла, струмінь енергії, випущений угору, немов стріла з лука. Фіранки світла та кольорів Аврори розірвалися; пронизливий, скрипучий, хрусткий, тріскучий звук розлігся луною від одного краю всесвіту до другого. На небі був суходіл…

Сонячне світло!

Сонячне світло вигравало на шерсті золотавої мавпи…

Падіння снігової маси припинилося, мабуть, невидимий стрімчак зупинив свій рух тут навіки. На утрамбованому снігу верхівки Ліра бачила золотаву мавпу, яка кинулася до барса. Вона бачила, як два деймони наїжачилися, насторожені та могутні. Хвіст мавпи стирчав угору, а сніжний барс водив ним з боку в бік. Потім мавпа нерішуче простягла лапу, а барс чутливо та граційно схилив голову, ніби вітаючись, вони торкнулися одне одного…

Коли Ліра подивилася вище, вона побачила пані Кольтер, яка стояла в обіймах лорда Ізраеля. Світло грало навколо них, ніби іскри та промені анібаричного струму. Ліра, зовсім безсила, могла лише уявляти, що сталося — якимось чином пані Кольтер вдалося минути ущелину та прийти за нею сюди…

Її власні батьки разом!

До того ж так палко обіймаються — в це не можна було повірити.

Вона широко розкрила очі. Тіло мертвого Роджера лежало в неї на руках нерухоме, тихе та спокійне. Вона чула розмову своїх батьків.

Її мати сказала:

Вони ніколи не дозволять цього… її батько відповів:

Дозволять? Нам не потрібний дозвіл, ніби дітям. Я зробив можливим будь-кому перейти туди, якщо вони забажають.

Вони заборонять це! Вони закриють туди хід та зроблять вигнанцем будь-кого, хто спробує!

Надто багато людей захочуть це зробити. Вони не зможуть їх зупинити. Це буде означати кінець Церкви, Марісо, кінець магістрату, кінець усіх цих століть темряви! Подивись на це світло там, угорі — це сонце іншого світу! Відчуй його тепло на своєму тілі!

Вони сильніші за будь-кого, Ізраелю! Ти не знаєш…

Я не знаю? Я? Ніхто на світі не знає краще за мене, яка могутня Церква! Але вона не достатньо сильна для цього. Пил все змінить. Тепер його ніщо не спинить.

Ти цього хотів? Змусити нас задихатися, вбити гріхом та темрявою?

Я хотів прорватися, Марісо! І я зробив це. Подивись, подивись на пальмові дерева, які коливає вітер на березі! Ти відчуваєш той вітер? Вітер з іншого світу! Відчуй його на своєму волоссі, на обличчі…

Лорд Ізраель зірвав каптур з пані Кольтер і повернув її голову в небо, запустивши свої пальці у її волосся. Ліра спостерігала за цим, не дихаючи, не сміючи поворухнутися.

Жінка пригорнулася до лорда Ізраеля, ніби відчула запаморочення, і тривожно похитала головою.

Ні, ні — вони йдуть, Ізраелю, вони знають, де я…

Тоді ходімо зі мною, геть звідси, з цього світу!

Я не посмію…

Ти? Не посмієш? Твоя дитина пішла б. Твоя дитина нічого б не побоялася та присоромила б свою матір.

Тоді візьми її і йдіть. Вона більше твоя, ніж моя, Ізраелю.

Ні. Ти прийняла її, ти намагалася сформувати її. Вона тобі потрібна.

Вона була такою грубою, такою впертою. Я з’явилася надто пізно… Але де вона зараз? Я йшла по її слідах сюди…

Вона все ще потрібна тобі? Двічі ти намагалася втримати її і двічі вона тікала. На її місці я б ще раз втік, щоб не дати тобі третього шансу.

Його руки все ще тримали її за голову, і раптом він притягнув її до себе у палкому поцілунку. Лірі здалося це більше схожим на жорстокість, ніж на любов. Вона подивилася на їхніх деймонів й побачила дивне видовище: сніжний барс напружено притискував своїми пазурами золотаву мавпу, яка розслаблена, блаженна, майже непритомна лежала на снігу.

Пані Кольтер різко відштовхнула його і сказала:

Ні, Ізраелю, моє місце в цьому світі, а не там…

Ходімо зі мною! — сказав він наполегливо та владно. — Іди й працюй зі мною!

Ми не можемо працювати разом, ти і я.

Ні? Ти і я можемо розкласти всесвіт на частинки, а потім знову їх зібрати, Марісо! Ми знайдемо джерело Пилу і знищимо його назавжди! І ти б хотіла брати участь у тій великій роботі, не обманюй мене, ніби це не так. Говори неправду про все що завгодно, про Облаткове братство, про своїх коханців, так, я знаю про Боріела, і мені байдуже, бреши про Церкву, навіть про дитину, але не бреши про те, чого ти дійсно хочеш…

І їхні губи знову зустрілися. Їхні деймони безтямно гралися — сніжний барс упав на спину, а мавпа запускала свої пазурі в м’яку шерсть на його шиї, і вона задоволено гарчала.

Якщо я не піду, ти знищиш мене, — сказала пані Кольтер, відірвавшись від нього.

Навіщо мені знищувати тебе? — відповів він сміючись, а над його головою сяяло світло іншого всесвіту. — Підеш зі мною, працюватимеш зі мною, і я завжди дбатиму про тебе. Залишишся тут — я одразу втрачу до тебе цікавість. Не лести собі, що я дам тобі хоч мить на роздуми. Зараз залишся та чини розбрат в цьому світі — або йди зі мною.

Пані Кольтер вагалася; її очі заплющилися, здавалось, вона гойдається, ніби знепритомнівши. Але вона втрималася та розплющила очі з виразом безкінечного смутку.

Ні, — сказала вона. — Ні.



Їхні деймони знову стояли нарізно. Лорд Ізраель схилився і запустив свої пальці в шерсть сніжного барса. Потім від відвернувся і пішов нагору без жодного слова. Золотава мавпа застрибнула на руки пані Кольтер і тихенько заскавучала, тягнучись до барса, який ішов геть, а обличчя пані Кольтер вкрилося сльозами. Ліра бачила, як вони блищали, вони були справжніми.

Потім її мати повернулася, здригаючись від німого ридання, та пішла вниз із гори й зникла з очей.

Ліра холодно спостерігала за нею, потім подивилася в небо.

Безліч чудес, яких вона ніколи не бачила.

Місто, що висіло вгорі, виглядало порожнім, мовчазним та новоствореним, ніби чекало, щоб у нього увійшли, чи щоб його розбудили. Сонце того всесвіту світило в цей, золотячи Лірині руки, розтоплюючи лід на вовчому каптурі Роджера, роблячи його бліді щоки прозорими та відбиваючись у його невидющих очах.

Її душу роздирало горе. І злість також. Вона вбила б свого батька, якби вона могла вирвати його серце, вона зробила б це, не замислюючись, за те, що він заподіяв Роджеру. І їй — ошукав її, як він насмілився?

Вона все ще тримала тіло Роджера. Пантелеймон говорив їй щось, але її думки були далеко, і вона не чула, поки він не запустив пазур в її руку, щоб привести до тями. Дівчинка глипнула.

Що? Що?

Пил! — сказав він.

Про що ти?

Пил. Він збирається знайти джерело Пилу та знищити його, так?

Так він сказав.

І Облаткове братство, і Церква, і Больвангар, і пані Кольтер, і всі інші — вони хотіли зруйнувати його, так?

Так… Чи припинити його дію на людей… А що?

Якщо всі вони вважають Пил злом, він може бути добром.

Вона мовчала. В її грудях зароджувалося захоплення. Пантелеймон вів далі:

Ми чули, що всі вони говорять про Пил, і всі його так бояться, і знаєш що? Ми вірили їм, навіть коли бачили, що їхні дії огидні, нелюдяні та неправильні… Ми також вважали Пил злом, тому що вони дорослі і вони так казали. А якщо це не так? Якщо…



Вона продовжила задихаючись:

Так! Якщо це справді добро…



Вона поглянула на нього й побачила, що його зелені очі палають від захвату. В неї запаморочилася голова, ніби весь світ перевернувся.

Якщо Пил був добром… якщо він був бажаним, жаданим та благословенним…

Ми також будемо його шукати, Пане! — сказала вона.



Саме це він і хотів почути.

Ми зможемо дістатися до нього раніше, ніж він, — продовжував він, — і…



Вони замовкли, усвідомлюючи надзвичайну складність завдання. Ліра подивилася в сяюче небо. Вона розуміла, якими маленькими вони були, вона та її деймон, у порівнянні з величчю та простором всесвіту, і як мало вони знали в порівнянні з безоднею таємниць над ними.

Ми зможемо, — наполягав Пантелеймон. — Ми пройшли весь цей шлях, так? Ми зможемо зробити це.

Ми будемо самі. Йорик Бернісон не зможе піти за нами і допомогти нам. Цього не зможуть зробити ні Фардер Корам, ні Серафіна Пеккала, ні Лі Скоресбі, ні будь-хто інший.

Тоді лише ми самі. Немає значення. В будь-якому разі ми не самі, не такі, як…



Вона знала, що він мав на увазі: не такі, як Тоні Макаріос, не такі, як ті бідолашні відірвані деймони в Больвангарі; ми все ще одне єдине створіння, ми обоє є одним цілим.

І в нас є алетіометр, — додала вона. — Так. Я впевнена, що ми мусимо це зробити, Пане. Ми підемо туди, нагору, і будемо шукати Пил, і коли ми знайдемо його, ми знатимемо, що робити.



Тіло Роджера нерухомо лежало в неї на руках. Вона обережно поклала його на землю.

І ми це зробимо, — закінчила вона.



Вона озирнулася. За ними залишався біль, смерть та страх; попереду були сумніви, небезпека, незбагненні таємниці. Але вони не були самотніми.

Отже, Ліра та її деймон відвернулися від світу, в якому народилися, поглянули на сонце перед ними та ступили в небеса.

Кінець книги першої
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка