Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків



Сторінка2/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

2 Розповідь про північ


Лорде Ізраель, — повільно промовив Ректор і підійшов, щоб потиснути його руку. Зі своєї схованки Ліра простежила, як погляд Ректора ковзнув на стіл, де стояло токайське.

Ректоре, — сказав лорд Ізраель, — я прийшов надто пізно, щоб турбувати вас за обідом, тому розмістився тут. Привіт, проректоре. Радий бачити вас у доброму здоров’ї. Вибачте за мій невідповідний вигляд — я щойно зійшов на землю. Так, Ректоре, токайського немає. Думаю, ви стоїте на ньому. Черговий перекинув його зі столу, але з моєї вини. Доброго дня, священику. Я з великою цікавістю прочитав вашу останню працю…

Він пройшов зі священиком, ніби пропонуючи Лірі добре вдивитися у Ректорове обличчя. Воно було незворушним, але деймон на його плечі ворушив пір’ям і постійно переступав з однієї ноги на другу. Лорд Ізраель вже хазяйнував у кімнаті, і хоч він намагався бути ввічливим із Ректором на його власній території, було видно, на чиєму боці сила.

Вчені привітали гостя і пройшли до кімнати. Дехто сів за стіл, дехто в крісла, і невдовзі кімната наповнилася гулом голосів. Ліра бачила, що всі страшенно заінтриговані дерев’яною валізою, екраном і ліхтарем. Вона добре знала вчених: бібліотекар, проректор, екзаменатор та інші; це були люди, які оточували її все життя, вчили її, карали, втішали, даруючи маленькі подарунки, ганяли її з фруктових дерев у саду — вони були всім тим, що вона вважала родиною. Вони навіть відчували себе такою родиною, і якби вона знала, що це таке, то, мабуть, зрозуміла, що на неї більше схожі слуги коледжу. У вчених були важливіші справи, ніж прив’язуватися до напівдикої, напіввихованої дівчинки, яка випадково залишилася серед них.

Ректор запалив спиртівку під маленькою срібною каструлькою, розтопив трохи масла перед тим, як нарізати і покласти туди півдюжини макових головок. Мак завжди подавали після бенкету: він очищував мозок, розв’язував язик і сприяв мудрій розмові. Традиційно Ректор готував його сам.

Під звуки шиплячого масла та голосів Ліра трохи порухалася, щоб знайти зручне положення. З надзвичайною обережністю вона зняла з плічок мантію, оторочену хутром, і простелила її на дно шафи.

Краще б узяла якусь грубішу та старішу, — прошепотів Пантелеймон. — Якщо ти вмостишся надто зручно, то ще заснеш.

Якщо й засну, то твоя справа розбудити мене, — відповіла вона.

Вона сіла і прислухалася до розмови. Яка ж нудна була ця розмова — майже все про політику, зокрема про лондонську, і нічого цікавого про татар. Приємні запахи смаженого маку і курива затягало до шафи, і вже не раз Ліра починала куняти. Але нарешті вона почула, як хтось злегка вдарив по столу. Голоси змовкли, і Ректор заговорив.

Панове, — сказав він, — я впевнений, що говорив за всіх нас, коли вітав лорда Ізраеля. Його візити нечасті, але завжди надзвичайно цінні. І я розумію, що в нього є щось особливе, аби показати нам сьогодні. Наразі час великого політичного напруження, як ми всі це усвідомлюємо; присутність лорда Ізраеля буде необхідна завтра в Уайт Холі, і потяг уже чекає, щоб доправити його до Лондона, коли ми закінчимо нашу розмову. Тому ми мусимо мудро витрачати наш час. Коли він закінчить свою розповідь, імовірно, будуть питання. Будь ласка, висловлюйте їх чітко й по суті. Лорде Ізраель, ви готові почати?

Дякую, Ректоре, — сказав лорд Ізраель. — По-перше, я хочу показати вам декілька слайдів. Проректоре, гадаю, тут вам буде зручніше. Ректоре, ви не проти сісти у крісло біля шафи?

Старий проректор був майже сліпий, тому було благородно поступитися йому місцем біля екрана. Ця перестановка означала, що Ректор сидітиме поряд із бібліотекарем — лише за ярд від Ліри, яка зігнулась у шафі. Коли Ректор усівся в крісло, вона почула його бурмотіння:

Диявол! Він довідався про вино, я впевнений. Бібліотекар прошипів у відповідь:

Він проситиме кошти. Якщо він набере голоси…

Якщо так станеться, ми маємо протестувати з усім можливим красномовством.



Проректор зашипів, коли лорд Ізраель почав крутити ручку. Ліра трохи підсунулася, щоб бачити екран, де з’явилося сяюче коло. Лорд Ізраель попросив:

Хто-небудь, вимкніть світло, будь ласка!



Один з учених підвівся, щоб виконати прохання, і в кімнаті стемніло.

Лорд Ізраель почав:

Як дехто з вас знає, я вирушив на північ дванадцять місяців тому з дипломатичною місією до короля Лапландії. Принаймні, я удавав, що роблю саме це. Насправді моєю метою було пройти далі на північ, прямо до льодів, щоб спробувати з’ясувати, що сталося з експедицією Грумана. В одному з останніх послань Грумана до Академії в Берліні йшлося про якийсь природний феномен, котрий спостерігається лише на півночі. Я мав намір дослідити його і дізнатися щось про Грумана. Але перша картинка, яку я вам покажу, безпосередньо не стосується ні першого, ні другого.



І він поставив перший слайд. Кругла чорно-біла фотограма з’явилася на екрані. Її було зроблено вночі при повному місяці. На ній, десь посередині, було зображено дерев’яну хатину зі стінами, темними на тлі снігу, який лежав навколо і доходив до самого даху. Поряд із хатиною стояло безліч муарованого знаряддя, яке виглядало як мотлох з Анібаричного парку, що по дорозі до Ярнтона: антени, дроти, порцелянові ізолятори — все блищало в світлі місяця і було вкрите товстим шаром інею. На передньому плані чоловік у хутрі, обличчя якого ледь виднілося з глибокого каптура, підвів, ніби для привітання, руку. Біля нього стояв хтось менший на зріст. Усе купалося в блідому мерехтінні місячного сяйва.

Цю фотограму зроблено за допомогою стандартної емульсії азотнокислого срібла, — сказав лорд Ізраель. — А тепер подивіться на іншу, яку зробили з того самого місця на хвилину пізніше за допомогою нової особливої емульсії.



Він вийняв перший слайд і поставив інший. Цей був набагато темніший; він виглядав так, ніби місячне сяйво було відфільтроване. Виднівся горизонт із темним силуетом хатини, її вкритий снігом дах вирізнявся, але деталі знаряддя були вкриті темрявою. Проте чоловік змінився повністю: він купався у світлі, і фонтан мерехтливих частинок, здавалося, бив струменем з його піднятої руки.

Це світло, — спитав священик, — воно б’є вгору чи вниз?

Униз, — відповів лорд Ізраель, — але це не світло. Це Пил.

Щось у тому, як він це сказав, змусило Ліру уявити слово «Пил» з великої літери, ніби це був незвичайний пил. Реакція вчених підтвердила її думку — після слів лорда Ізраеля запанувала тиша, яка перервалася вигуками недовіри:

Але як…

Безсумнівно…

Цього не може…

Панове! — почувся голос священика. — Дайте лорду Ізраелю пояснити.

Це Пил, — повторив лорд Ізраель. — Він здається світлом, тому що частинки Пилу впливають на цю емульсію, як фотони впливають на емульсію азотнокислого срібла. Частково цьому була присвячена моя експедиція на північ. Як ви бачите, постать людини чудово видно. А тепер зверніть увагу на постать ліворуч.



Він показав на нечіткі обриси меншої істоти.

Я думав, що то деймон чоловіка, — сказав екзаменатор.

Ні. Деймон тієї миті був у нього на шиї у вигляді змії. Створіння, яке ви ледве бачите, — дитина.

Дитина без деймона, від’єднана?.. — запитав хтось, і те, що він не договорив, показувало, ніби він знає, що це не слід вимовляти вголос.



Усі напружено замовкли.

Потім лорд Ізраель спокійно сказав:

Повноцінна дитина, що, зважаючи на природу Пилу, і є розгадкою.



Декілька секунд ніхто не говорив. Потім почувся голос священика.

Ах, — сказав він, як спрагла людина, котра тільки-но напилася і переводила подих, який тамувала, поки пила. — А потоки Пилу…

Йдуть з неба і купають його в чомусь схожому на світло. Ви можете ближче роздивитися цю картинку — я залишу її, коли піду. Я показав її, щоб продемонструвати ефект нової емульсії. А зараз я покажу вам іншу.

Він змінив слайд. Наступну картку теж зробили вночі, але цього разу без місячного сяйва. На передньому плані була зображена маленька група наметів, тьмяно окреслена на тлі низького горизонту, і неохайна купка дерев’яних ящиків та санчата між ними. Але найцікавіше було на небі. Потоки й вуалі зі світла, ніби завіса, яку підвісили на невидимих гачках на сотню миль від землі і яка, здавалося, розгойдувалася від якогось надзвичайного вітру.

Що це? — спитав проректор.

Це зображення Аврори.

Це дуже гарна фотограма, — сказав професор, який вивчав Пальмеріана. — Одна з найкращих, які я бачив.

Вибачте за моє неуцтво, — пролунав тремтячий голос старого регента, — але якщо я й знав, що таке Аврора, то забув. Це не те, що називають Північним сяйвом?

Так. Воно має багато імен. Воно складається зі струму заряджених частинок і сонячних променів, дуже інтенсивних, численних і невидимих, але вони створюють сяюче випромінювання, коли взаємодіють з атмосферою. Якби було більше часу, я підфарбував би цей слайд, щоб показати кольори: переважно блідо-зелені й рожеві з відтінком малинового по нижньому краю тієї завіси. Ця зроблена за допомогою звичайної емульсії. А тепер подивіться на картку із спеціальною емульсією.



Він вийняв слайд. Ліра почула, як Ректор сказав приглушено:

Якщо він набере голоси, ми використаємо статтю про проживання. Він не жив у коледжі тридцять тижнів з останніх п’ятдесяти двох.

Священик вже на його боці… — пробурмотів бібліотекар у відповідь.

Лорд Ізраель поставив новий слайд. На ньому було зображено ту саму сцену. Як і на попередній парі знімків, багато деталей, видимих при звичайному світлі, були набагато тьмянішими на цій картці, це відбулося також із завісою випромінювання в небі.

Але посередині сяйва, високо над суворим ландшафтом, Ліра побачила якесь тверде тіло. Вона прилипла до щілини у дверцятах, щоб краще бачити, і відзначила, що вчені також подалися уперед. У міру того як вона придивлялася, її цікавість зростала, бо там, високо в небі, безпомилково вгадувалися обриси міста: башти, куполи, стіни… будівлі й вулиці, які висіли в небі! Вона ледве не зойкнула від здивування.

Касінгтонознавець сказав:

Схоже на… місто.

Так і є, — підтвердив лорд Ізраель.

Безсумнівно, місто в іншому світі? — спитав декан з презирством.



Лорд Ізраель не звернув на нього уваги. Деякі вчені були збуджені, ніби вони писали трактат про існування єдинорогів, яких ніколи не бачили, а їм показали живий, щойно зловлений екземпляр.

Це справа Бернарда-Стока? — запитав професор, що вивчав Пальмеріана. — Чи не так?

Це я й хотів з’ясувати, — відповів лорд Ізраель.

Він стояв поряд з освітленим екраном. Ліра бачила його чорні очі, які уважно стежили за тим, як учені роздивляються Аврору, а поряд зелений блиск очей його деймона, який дивився у тому ж напрямку. Всі високоповажні голови витягнулися вперед, їхні окуляри блищали; лише Ректор і бібліотекар відкинулися у своїх кріслах, схилившись головами один до одного. Говорив священик:

Ви сказали, що шукали відомості про експедицію Грумана, лорде Ізраель. Доктор Груман теж досліджував цей феномен?

Сподіваюсь, що так, і впевнений, він добув багато інформації. Але він не може розповісти нам про це, бо він мертвий.

Ні! — скрикнув священик.

Боюся, що так, і я маю доказ.

Стривожений гул завис над вітальнею, коли за наказом лорда Ізраеля двоє молодих учених винесли на середину кімнати дерев’яний ящик. Лорд Ізраель вийняв останній слайд, але залишив проектор увімкненим, і в мерехтливому колі світла він схилився, щоб відкрити ящик. Ліра почула скрегіт нігтів по вологому дереву. Ректор підвівся, щоб краще бачити, затуливши їй огляд. Її дядько знову заговорив:

Якщо ви пригадуєте, експедиція Грумана зникла вісімнадцять місяців тому. Німецька Академія послала його на північ до магнітного полюса для небесних досліджень. На своєму шляху експедиція мала змогу спостерігати цікавий феномен, який ми вже бачили. Невдовзі після цього він зник. Припускали, що стався нещасний випадок, і його тіло лежить десь у розколині. Насправді це не був нещасний випадок.

Де ви взяли це? — запитав декан. — Це вакуумний контейнер?

Лорд Ізраель зачекав. Ліра почула стук металевих затискачів і свист повітря, що заповнювало контейнер. Потім настала тиша. Але вона тривала недовго. За мить Ліра почула неясні схвильовані звуки: крики жаху, гучні протести, голоси підвищувалися із гнівом та страхом.

Але що…

— …ледве людська…

— …це було…

— …що з ним сталося?

Голос Ректора заглушив решту інших.

Лорде Ізраель, що, заради Бога, ви принесли сюди?

Це голова Станіслава Грумана, — почувся голос лорда Ізраеля.

Крізь гомін голосів Ліра чула, як хтось протупотів до дверей і вийшов, болісно стогнучи. Шкода, вона не бачила, на що вони дивилися.

Лорд Ізраель сказав:

Я знайшов його тіло в льодах Свольбарда. Голову залишили його вбивці. Ви можете побачити характерне скальпування. Ви повинні бути знайомі з цим, проректоре.



Голос старого був упевнений, коли він сказав:

Я бачив, таке роблять татари. Цією технікою володіють аборигени Сибіру і тунгуси. Звідси, зрозуміло, вона поширилася на землі скролінгів, хоч мені здається, зараз вона заборонена в Новій Данії. Дозвольте подивитися ближче, лорде Ізраель?



Після паузи він знову заговорив:

Я погано бачу, і брудний лід заважає, але, здається, зверху на черепі діра. Я маю рацію?

Так.

Трепанація?

Точно.

Це викликало схвильований гомін. Ректор відійшов, і Ліра знову все бачила. Старий проректор у світлі проектора підніс ближче до очей важкий шматок льоду. Ліра бачила предмет всередині: скривавлена маса, у якій ледь можна було впізнати людську голову. Пантелеймон пурхав поблизу, його страх передався і їй.

Тс-с, — прошепотіла вона. — Слухай.

Колись доктор Груман був ученим цього коледжу, — зворушено сказав декан.

Потрапити до татар…

Але ця Далека Північ?

Вони, мабуть, проникли далі, ніж будь-хто міг уявити!

Чи правильно я почув, що ви знайшли це біля Свольбарда? — запитав декан.

Так.

Отже, слід розуміти, що panserbjorne мали щось зробити з цим?

Ліра не зрозуміла цього слова, але вчені явно знали, про що йдеться.

Неможливо, — твердо сказав касінгтонознавець. — Вони б ніколи так не вчинили.

Тоді ви не знаєте Йофура Рекнісона, — відповів професор, який вивчав Пальмеріана і сам був у декількох експедиціях в Арктиці. — Мене б зовсім не здивувало, що він скальпує людей на татарський манер.

Ліра знову подивилась на свого дядька, який спостерігав за вченими з якимсь сардонічним задоволенням і мовчав.

Хто такий Йофур Рекнісон? — спитав хтось.

Король Свольбарда, — відповів пальмеріанознавець. — Так, справді, один із panserbjorne. Він радше узурпатор — обманом захопив трон. Але це могутня постать, в жодному разі не дурень, незважаючи на його безглузду претензійність — будувати палац з імпортного мармуру, щоб заснувати так званий університет…

Для кого? Для ведмедів? — сказав хтось, і всі засміялися.



Але пальмеріанознавець продовжував:

Тому я кажу, що Йофур Рекнісон міг зробити це з Гурманом. Водночас він міг хитро змінити свою поведінку, якщо йому потрібне просування по службі.

А ви знаєте, як це, правда, Трелані? — спитав декан уїдливо.

Так і є. А знаєте, чого він хоче найбільше? Навіть більше, ніж здобути науковий ступінь? Він хоче деймона! Вигадайте спосіб знайти йому деймона, і він зробить для вас все що завгодно.



Вчені щиро засміялися.

Ліра дивилась на все здивовано: те, що сказав пальмеріанознавець, зовсім не мало сенсу. Крім того, вона хотіла почути більше про скальпування, Північне сяйво і таємний Пил. Але була розчарована — лорд Ізраель закінчив показ зразків і карток, бесіда невдовзі обернулася на суперечку про те, чи слід їм виділити кошти, щоб спорядити нову експедицію. Розмова йшла по колу, і Ліра відчула, що її очі злипаються. Вона швидко заснула разом із Пантелеймоном, що згорнувся навколо її шиї у вигляді горностая — своїй улюбленій формі для сну.

Вона прокинулася, здригнувшись, коли хтось струснув її за плече.

Тихо, — сказав дядько. Двері шафи були відчинені, а він схилився над нею. — Вони всі вже пішли, але поблизу ще є декілька слуг. Тепер іди до своєї спальні і нікому нічого не розповідай.

Вони проголосували за те, щоб дати тобі гроші? — запитала вона спросоння.

Так.

Що то за Пил? — важко випростовуючись після сидіння в такому незручному положенні, спитала вона.

Нічого, це тебе не стосується.

Це мене стосується, — відповіла вона. — Якщо ти хотів, щоб я шпигувала у шафі, треба було сказати, що я повинна побачити. Можна подивитися на чоловічу голову?

Біле горностаєве хутро Пантелеймона наїжачилося: вона відчувала, як воно залоскотало їй шию. Лорд Ізраель розсміявся.

Не будь вередливою, — сказав він і почав пакувати слайди і ящик із зразками. — Ти спостерігала за Ректором?

Так, і перше, що він зробив, це подивився, де вино.

Добре. Але я знешкодив його і цього разу. Роби, що тобі сказали: іди спати.

Але куди ти збираєшся?

Назад на північ. Я їду за десять хвилин.

Можна з тобою?

Він зупинився і подивився на неї, ніби бачив уперше. Його деймон також повернув свої великі зелені очі барса.

Під цими двома пронизливими поглядами Ліра почервоніла, але не відвела своїх очей.

Твоє місце тут, — нарешті сказав дядько.

Але чому? Чому моє місце тут? Чому я не можу поїхати з тобою на північ? Я хочу побачити Північне сяйво і ведмедів, і айсберги, і все інше. Я хочу знати про Пил. І те місто в небі. Це інший світ?

Ти не їдеш, дитино. Викинь це з голови — зараз надто небезпечні часи. Роби, як тобі сказали, іди спати, і якщо ти будеш гарною дівчинкою, я привезу тобі ікло моржа з ескімоським різьбленням. Не сперечайся, або я розсерджуся.



І його деймон заричав своїм низьким диким риком, що змусило Ліру уявити, як це — потрапити до його пащі.

Ліра стиснула губи і насупилася. Дядько викачував повітря з вакуумного контейнера і не звертав на неї жодної уваги, ніби вже забув. Зі стиснутими губами і звуженими очима дівчина та її деймон пішли спати.

Ректор і бібліотекар були давніми друзями і спільниками, і в них була звичка після складних випадків посидіти з бокалом брантвейну, втішаючи один одного. Тому, побачивши, що лорд Ізраель поїхав, вони пішли до апартаментів Ректора і розташувалися в його кабінеті з опущеними шторами і палаючим каміном, зі своїми деймонами на звичних місцях — на плечі чи на коліні, і приготувалися обговорити, що тільки-но сталося.

Ви справді вірите, що він знав про вино? — спитав бібліотекар.

Звичайно, знав. Не знаю як, але він знав і сам розбив карафу. Звичайно, він знав.

Вибачте, Ректоре, але мені полегшало. Я ніколи не вважав цю думку…

Отруїти його?

Так. Про вбивство.

Навряд чи хтось би вподобав цю думку, Чарльзе. Питання було в тому, що гірше — зробити це чи не зробити, з відповідними наслідками. Але втрутилось провидіння, і цього не сталося. Мені лише шкода, що я повісив такий тягар на тебе.

Ні, ні, — запротестував бібліотекар. — Прикро, що ви не розповіли мені більше.



Ректор, трохи помовчавши, сказав:

Так, мабуть, варто було. Алетіометр попереджав про жахливі наслідки в разі, якщо лорд Ізраель продовжить свої дослідження. Крім того, буде втягнута дитина. І я хочу тримати її в безпеці якомога довше.

Справа лорда Ізраеля якось пов’язана з новою ініціативою Консисторського Суду Благочестя? Чи як вони це називають — Облатковим братством?

Лорд Ізраель? Ні, ні! Якраз навпаки! Рада причастя не цілком відповідальна, як і Консисторський Суд. Це якась напівприватна ініціатива — вона йде від когось, хто не любить лорда Ізраеля. Боюсь, що від когось, хто стоїть між ними обома.



Бібліотекар й собі промовчав. З того часу, як папа Джон Кельвін перемістив папський престол у Женеву і заснував Консисторський Суд Благочестя, влада Церкви була абсолютною у всіх сферах життя. Папство було скасоване після смерті Кельвіна, і переплетіння судів, коледжів, рад, які разом звалися магістратом, замінили його. Ці установи не завжди діяли спільно — іноді між ними спалахувала жорстока боротьба. Протягом більшої частини минулого століття наймогутнішим був коледж єпископів, але останні роки Консисторський Суд Благочестя посів його місце якнайактивніший і найповажніший серед усіх церковних органів.

Проте завжди була можливість для існування незалежних установ, які зростали під захистом іншої частини магістрату. І Рада причастя, на яку послався бібліотекар, була однією з них. Бібліотекар знав про неї небагато, але не схвалював і побоювався того, що чув, тому повністю розумів занепокоєність Ректора.

Пальмеріанознавець згадав ім’я, — сказав він за декілька хвилин. — Бернард-Сток? Що це за справа Бернарда-Стока?

А, це не наша галузь, Чарльзе. Як я розумію, свята Церква вчить, що існують два світи — світ усього, що ми бачимо, чуємо, торкаємося, та інший світ — духовний, світ раю і пекла. Бернард і Сток були два — як би мовити — ренегати-теологи, які припускали існування великої кількості світів таких, як цей, не як рай чи пекло, але матеріальних і гріховних. Вони тут, поряд, але невидимі та недосяжні. Свята Церква, звісно, засудила цю мерзотну єресь, а Бернарда і Стока примусили замовкнути.

На жаль, для магістрату, здається, наводили якісь математичні докази цієї теорії інших світів. Я ніколи не був її прихильником, але кесінгтонознавець розповідав мені про них.

І тепер лорд Ізраель зробив знімок одного з таких світів, — сказав бібліотекар. — А ми фінансували його пошуки цього світу. Зрозуміло?

Майже. Раді причастя та її могутнім захисникам буде здаватися, що Коледж Джордана — розсадник єресі. І між Консисторським Судом і Радою причастя мені треба балансувати. Тим часом дитина виросте. Вони не повинні забувати про неї. Рано чи пізно її буде втягнуто, але її втягнуть зараз, хочу я її захистити чи ні.

Але, заради Бога, звідки ви це знаєте? Знову алетіометр?

Так. Ліра повинна зіграти свою роль у цьому, і до того ж одну з головних. Вся іронія в тому, що вона має зробити це, не усвідомлюючи, що вона вчиняє. Але їй можна допомогти, і якби мої плани з токайським здійснилися, вона була б у безпеці трохи довше. Я б хотів уберегти її від подорожі на північ. Як би я хотів усе їй пояснити…

Вона б не послухала, — озвався бібліотекар. — Я знаю її надто добре. Лише спробуй поговорити з нею серйозно — вона п’ять хвилин вдаватиме, що слухає, а потім почне крутитися. А коли запитаєш про розмову наступного разу, виявляється — вона все забула.

Поговорити з нею про Пил? Думаєте, вона не буде слухати?



Бібліотекар видав звук, який означав, як сильно він сумнівається в успіху цієї справи.

А навіщо їй слухати? — сказав він. — Чому б це якась теологічна загадка зацікавила здорову безтурботну дитину?

Тому що вона має набути досвіду. Там криється зрада…

Хто збирається її зрадити?

Ні, ні, це найгірше: вона стане зрадницею, і цей досвід буде жахливий. Звичайно, вона не повинна про це знати, але немає жодної причини, щоб вона не знала про Пил. І ти помиляєшся, Чарльзе, — її б це дуже зацікавило, Якби пояснити їй все простими словами. І це б допомогло їй в майбутньому. А також допомогло б мені менше хвилюватися за неї.

Це доля старих, — відповів бібліотекар, — хвилюватися за молодих. А обов’язок молодих — нехтувати їхнім страхом.



Вони ще трохи посиділи, а потім розійшлися, бо було вже пізно, а вони були старі і сповнені страхів.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка