Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка14/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.68 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Тягнувся довгий-предовгий зимовий вечір. Письменник-фантаст Кость Пригода вимудровував за письмовим столом сюжет свого чергового твору. Сюжет — найважчий період у його роботі. Що 6 не спадало на думку — все вже було описано в літературі. Мислячі рослини і наділені злим розумом монстри, добрі кіборги і бунтівні машини, контакти з інопланетними цивілізаціями і космічні колонії — все це (і не тільки це) придумував Кость Пригода, а потім згадував, що читав про те у Бредбері, Шеклі, Кларка, Азімова, Лема. Все вже було. Про все вже сказано людством. І сказано — Кость Пригода ніяк не хотів вірити — краще, ніж у нього. Сумним поглядом Пригода окинув кабінет. Стелажі з книгами фантастики, картини з інопланетними пейзажами, колекція люльок, новесенька друкарська машинка «Консул» — усе необхідне для натхнення й роботи. А натхнення й роботи нема. І вже немає ніякого витерпу їх виглядати. Минають сірі і невиразні, схожі один на одного дні, набридливо дзижчить під стелею муха, припадають пилом клавіші машинки, а мозок, що попервах із комп’ютерною швидкістю тасував сюжетні варіанти, втомився і заснув. Але Пригода не втрачав надії. Він висиджував за письмовим столом, як Робінзон Крузо на безлюдному острові, і, як Робінзон, терпляче виглядав, чи не з’явиться на обрії довгожданне вітрило, так і Пригода взирався, чи не промайне в мозку рятівний сюжет. Отак і сидів він день крізь день. Облетів весняний цвіт, відсміялося літо, почорніли під дощами голі дерева, випали молоді сніги, а Кость Пригода чека на сюжет. А сюжет, мов жінка, котра його давно розлюбила, не приходив. У фантаста на душі було тоскно й порожньо. В якомусь своєму оповіданні він написав, що так тоскно й порожньо буває лише на дощовому пероні, коли ви прибігли туди після відходу вашого поїзда. Та ось — нарешті! — в його уяві зненацька, немов комета на небі, зблиснуло сюжетне дійство. Пригода напружився і став думати над тим миттєвим видивом, що спалахнуло і щезло, полишивши після себе відчуття присутності близької загадки. Йому побачилося море, і він пильно вдивлявся в неоглядну водну просторінь. Що міг там побачити? Корабель? Дельфінів? Міраж? Це вже був початок. Багатообіцяючий початок, інтригуючий. Пригода натоптав люльку тютюном, припалив її і випустив голубе хмаровиння диму. Дивився, як воно повільно здіймається вгору, щомиті набираючи інших обрисів. Намагався побачити те, що поставало перед його зором за димовою завісою. І побачив: прямо з дна моря виростає острів, здіймається над водною гладінню і тягнеться кам’яною шапкою вгору, ніби хоче дорости до хмар і піднести їх до самісінького сонця. Це нагадало Пригоді полотна Рокуела Кента. Вічне каміння посеред безбережної акваторії. Нічому на світі немає початку і немає кінця. Все було і буде завжди. Пригода аж стрепенувся від глибини своєї думки. Є ще порох у порохівницях. Ще порадує він людство своїми творіннями! Сюжет випливав з уяви немов, пароплав із гавані. На безлюдному острові посеред моря влаштували собі базу інопланетяни. Вони потай прилітають на Землю, щоб вивчити особливості тутешньої цивілізації. Знедавна земляни стали помічати їхні «тарілки», навіть намагалися вийти з ними на контакт, але інопланетяни чомусь його уникають. Чому?.. Пригода огорнув себе клубиськами диму, глибоко задумався. Він і не помітив, як раптом кудись зникли книжкові стелажі, стіл з машинкою, стіни кімнати й лишили його, Пригоду, в стані дивної невагомості. Все відбулося так, як він описував у своїх творах, хоча сам ніколи не бував у таких оказіях. Незбагненна сила підхопила його, і вмить перенесла на кам’яний острів посеред моря. Пригода не знав скільки минуло часу, доки опинився на великому плато, яке внизу зусібіч омивало води. Фантаст сидів у м’якому кріслі й приходив до тями. В тілі його знову заструменіла енергія, в очах розвидніло, і він став помічати все довкола, дивуватися неймовірній красі. Пригода був письменником кабінетним. Цілими днями він просиджував у чотирьох стінах за письмовим столом або лежав на канапі й уявляв, якими видатними творіннями порадує найближчим часом прогресивне людство. Пригода розумів: фантастика потребує жертв! їй треба підпорядкувати усе своє життя. Можна було б, звичайно, дозволити собі розслабитись, поводити з колегами «козу», сходити в кіно чи театр, але… Раптом його навідає оригінальна ідея і не застане за письмовим столом. Вона ж може спокійнісінько завернути до Христофора Гуньки, а той ласий на дурничку — за тиждень-другий утне романяку. І спасибі не скаже. Щасливий чоловік — пече книжки, як паляниці, вже зібрання творів у тридцяти томах подав до видавництва. Отож твердо дотримуючись свідомо вибраного творчого режиму, Кость Пригода з сумною патетикою величав себе кабінетним бранцем. І його зігрівала надія, що в цьому світі великі жертви неодмінно повинні окупити себе. Інакше в ньому не було б ніякої логіки й справедливості. Отже, Пригодині очі вже встигли вчаруватися краєвидом, коли раптом — прямо з блакитного надморяного обрію — перед його визором з’явилася літаюча тарілка. Пригода погамував у собі розгублений скрик і приготувався до зустрічі з невідомим. Плавно погойдуючись, мов пір’їна, тарілка знижувалася на плато. Фантастові важко було повірити в цю реальність. Велика синя тарілка торкнулася кам’янистої поверхні й одразу ж завмерла. «Головне — спокій», — сказав собі Пригода, але спокійним бути не міг. Його обпалило усвідомлення значущості історичного моменту. А з тіла Пригоди безслідно зникли внутрішня отерплість, там уже зринала гордість: це відбувається саме з ним… Тарілка зникла так несподівано, як і з’явилася. Щойно була перед Пригодою — і враз її не стало. Зате перед ним стояли три схожих на людей істоти. Але — не люди. Це були ВОНИ. Все в них виказувало приналежність до того, іншого світу, про який стільки думав і писав Пригода: очі, руки, волосся, погляди… Пригода мовчав, дивлячись на них. Мовчали й вони, дивлячись на Пригоду. Внизу хлюпотіло море і літали чайки. Вгорі пливло здивоване сонце. «Чому вони вибрали саме мене?» — билася в голові думка. І раптом один із трійці, схожий на римського імператора і поставою, і одягом, сказав: — Не дивуйся, що ми вибрали саме тебе — в цьому є своя закономірність: ти хотів збагнути, що там, за межею знань і уявлень землян, ти запропонував гіпотетичні відповіді на тобою ж поставлені запитання… Пригода розправив плечі й гордо трусонув головою. Нарешті він відчув себе знаменитим. Набагато знаменитішим, аніж якийсь там посередній белетрист Христофор Гунька з усіма його томами. Пригода дивився в округлий рот інопланетянина і слухав його приємні слова: — Ми ретельно добираємо кандидатури для контакту, бо нас зовсім не цікавлять пересічні індивіди — нам потрібні тільки яскраві індивідуальності, які, щоправда, подекуди теж розчаровують нас. Такий характерний приклад. Ми довго спостерігали за життям кочегара Васі Алкоголіка, що володіє невідомою в жодній планетній системі мовою, яка складається з окремих лексем української та російської, а також незліченої кількості слів незрозумілого для нас походження. Вася Алкоголік пояснив, що цю мову знає багато хто серед вас, та не всі й не скрізь нею користуються… Ми почули, що говорити тією мовою у вас називається «перти матюччя», але значення всього того ми не розуміємо. Не зміг нам його пояснити й Вася Алкоголік, бо постійно перебував у дивному стані, який пояснював загадковою фразою: «Труби горять», і все цмулив із пляшки дивну коричневу рідину з неприємним запахом… Урочистість Пригодиної душі від зустрічі з інопланетянами непомітно вивітрилася. Розчаровувала низька — відверто побутова — тема монологу істоти, схожої на римського імператора. Слова промовця дисгармонували з його величною поставою. Пригода забув, що інопланетянин читає його думки. А той йому відразу ж одповів: — З землянами поведешся — земного наберешся. Отож не дивуйся цим речам. Як бачиш, є на те серйозні причини. І Пригода змушений був із ним погодитися. Тільки пошкодував, що початок контакту прозвучав не на такому історичному регістрі, який він описав у своїх творах. Лиш устиг це подумати, як зустрів докірливий погляд усієї трійці. — Лізе всяке в голову, — сказав з винуватою ноткою в голосі. — Отож переходимо до твоєї особи, — врочисто почав той же. — Маємо до тебе дуже відповідальну справу… «Нарешті вони перейшли до діла», — промайнуло в голові Пригоди. — Так, нарешті ми переходимо до діла… Тобі пропонуємо подорож на нашу планету, аби ти зміг там побачити усе на власні очі і розповісти землянам… Пригода відчув, як він увесь наливається повагою до себе, наповнюється глибоким усвідомленням важливості покладеної на нього місії. — Чи готовий ти до такого завдання? — Готовий! — Чи можеш гарантувати його виконання? — Можу гарантувати! — Чи є в тебе у зв’язку з цим якісь проблеми? — Немає… — От і прекрасно! — Стривайте! Є одна… — Яка? — Як я поясню свою відсутність дружині? Усі трос інопланетян глибоко задумалися. — Вона подумає, що я стрибаю в гречку, — пояснив їм Пригода. — У вашому віці, з вашим серцем будь-які стрибки небезпечні —спорт не для вас. Невже дружина не знає? — Це не спорт, — почервонів Пригода. — Це амурні походеньки. Вони по-нашому так називаються. Всі троє з розумінням закивали головами. Очевидно, і на їхній планеті чоловіки стрибали в гречку, тільки в них це інакше називається. Нарешті у них визріло рішення. — Ми сконструюємо за твоїм образом і подобою біоробота, і він житиме в твоєму домі аж до твого повернення… — А до дружини він не буде… — Ні, такої установки в його програмі не передбачено. Власне, він уже сидить у твоєму кабінеті. — Уже? Що ж він там робить? — Пише фантастичні твори. — В нього що, є літературний талант? — Такий, як і в тебе. — Оце ви добре придумали, — втішився Пригода, і йому уявилося обличчя Христофора Гуньки. На ньому був такий вираз, ніби Гунька надкусив кислюще яблуко. — Отже, не будемо баритися, — сказав інопланетянин, і ті двоє мовчазних кивнули на знак згоди. Прямо з нічого перед ними з’явилася літаюча тарілка. — Лізь першим — ти гість, — сказав інопланетянин Пригоді. Фантаст пошкодував, що нема на цю мить репортерів і він не може дати інтерв’ю. Тарілка нечутно знялася з місця і тихо полетіла над Землею. Побачив її тільки Вася Алкоголік, який ішов здавати пляшки. — О, знов прибульці прилітали по чиюсь душу, — сказав Вася і сердито сплюнув. — Попався, мабуть, якийсь наївнячок… А острів посеред моря відразу ж пішов під воду після старту тарілки. Інопланетяни створили його з нічого тільки для цього контакту. … На далекій планеті, яка так активно не подобається Васі Алкоголіку (там немає «точок» для його спраглої душі), ходите і вивчає життя Костя Пригода. Йому запропонували написати реалістичний твір у формі фантастичного роману. Вже скоро він закінчить вивчати тамтешнє життя і повернетеся додому. Тоді й устругне такий роман, який навіть не мріється Христофорові Гуньці. … А в квартирі Пригоди ходить його біокопія. Щось у ній дуже не подобається фантастовій дружині. Скаржиться сусідкам: — Мій став такий, наче йому щось пороблено — як причмелений… — Мабуть, пасію завів, — висловлюють вони гіпотезу. Фантастиха сміється гірко: — Мій? Пасію?.. Ой, сказала б я вам, але не скажу! Ні, мабуть, щось пороблено!.. Ніхто не знає про Костя Пригоду. І ніхто не взнає — там, на іншій планеті, він дав розписку, що мовчатиме про те під страхом смерті. Може тільки написати про свою одіссею у фантастичному творі. Але то ж фантастика…  

Віктор Волощук
МЕРТВОНАРОДЖЕНИЙ
Фантастичне оповідання

 



 

Микола Петрович Грак мешкав у приміській зоні в невеличкому будиночку. До міста навідувався рідко, бо чого туди їздити, коли полиці магазинів зовсім голі, а на базарі ціни такі, що пенсіонерові з його пенсією однаково нічого не купити. Та коли все ж, бувало, вибирався, то наймав таксі — рейсового автобуса не діждешся, та й тиснява у ньому така, що навіть здоровому чоловікові важко увіпхатися. А Микола Петрович — інвалід. П’ять років тому сталася аварія, після якої йому відрізали ногу майже до коліна. Микола Петрович навчився ходити на протезі, та все ж каліцтво йому вельми дошкуляло. Того дня Микола Петрович приїхав до лікарні: мусів щороку обстежуватись у лікарів, щоб ще на рік підтвердили йому інвалідність. Спитати б кого, щоразу дивувався Микола Петрович, навіщо все це, чи не думають вони часом, що в нього нова нога виросла? Та на медкомісію — з’являвся за першим викликом. Порядок є порядок. Отож півдня провештався по кабінетах, поки зібрав ус підписи. Додому повертався на таксі. Таксист — худорлявий літній чоловік з вицвілими бровами й вусами. Поряд з ним вже сидів один пасажир, молодий чоловік квітучого вигляду, Микола Петрович вмостився на задньому сидінні. Дорогою потягнуло на балачку. Микола Петрович розповів про свою інвалідність, про щорічні візити до лікарні, картав медиків, які не дають йому спокою. Водій співчутливо кивав і теж жалівся, що й таксистам стало дуже важко останнім часом. Другий пасажир довго мовчав, а потім раптом обернувся і запитав Миколу Петровича: — А ви хотіли б взагалі позбутися інвалідності? Великі голубі очі молодика пильно дивились на Миколу Петровича. Не жартує, видно. — Як це позбутися? — не зрозумів Микола Петрович. — У мене півноги немає. Хто мені її зробить цілою. — Зроблять, — таємничо усміхнувся попутник. — Сьогодні це цілком можливо… От скільки б ви дали мені років? — він хвацько підбив набакир капелюха. Микола Петрович і таксист придивились до нього пильніше: з-під капелюха вибивається буйна чуприна, шикарний костюмчик гарно облягає молодечу статуру, лице гладеньке й біле, певно не так давно почав голитися. — Та, мабуть, років з двадцять п’ять, — визначив водій, накинувши зо три роки на строгий костюм, краватку, білу сорочку й солідну з крокодилячої шкіри теку, що лежала на колінах незнайомця. — Та десь так і є, — погодився і Микола Петрович. — Помиляєтесь друзі, мені вже далеко за п’ятдесят. Я доктор хімічних наук. — Заливай, заливай, — пхикнув недовірливо водій. — Знайшов дурників! А Микола Петрович не знав, що й думати. Він зачудовано дивився на хлопця. Може, сердега трохи на голову заслаб? — Бачу, не вірите. Прошу пересвідчитись, — сказав незнайомець і дістав із внутрішньої кишені свого піджака паспорт. Таксист, а потім і Микола Петрович перевірили документ. І справді, виходило, що добродієві Корбі Василю Дмитровичу виповнилося п’ятдесят вісім років. — А ось, — незнайомець простягнув Миколі Петровичу кілька знімків — процес мого омолодження. — Як же вам це вдалося? — нарешті поцікавився Микола Петрович. — В мене є такий препарат, який повертає молодість. Він мовби «прокручує» біологічний час живого організму назад. Я сам його винайшов, а оце сьогодні вранці й випробував на собі… Так що років через два-три, коли препарат пройде ретельну перевірку фахівців, кожна людина зможе повертати собі молодість і силу, лікувати усі хвороби, навіть, регенерувати пошкоджені органи. — Невже усі хвороби? — засумнівався водій. — Ну, крім хіба що генетичних, — зауважив Корба, — тобто спадкових. Але незабаром я й з цією проблемою покінчу. І Корба гордо видобув із внутрішньої кишені свого піджака пробірку, до половини заповнену білим порошком. — Ось він, мій чудодійний винахід. Він принесе людям вічну молодість і щастя! Мені, як бачите, він уже допоміг здолати старечу неміч. Микола Петрович довго не міг зійти з дива, роздивляючись незвичайну пробірку. — Та дайте ж і мені глянути на ту штуку — нетерпеливився водій, геть забувши про дорогу. Не встиг глянути, якась могутня сила струсонула автомобіль, щось вибухнуло, а далі чорна порожнеча… Опритомнів Микола Петрович на медичних ношах. Люди в білих халатах кудись несли його. Все тіло скував жахливий біль. Ледь підвівши голову, Микола Петрович побачив страшну картину автомобільної катастрофи: на узбіччі дороги якась вантажівка задерла до неба колеса, а з боку до неї міцно приліпилось таксі. На асфальті під білими простирадлами, крізь які проступали червоні плями, лежали двоє, мабуть, його недавнє товариство. Вони вже не потребували нічиєї допомоги. Миколу Петровича поклали в окрему палату і залишили самого. Минав час, а ніхто не з’являвся. Невже вони вирішили з ним не панькатись. А чом би й ні, хто хто, а Микола Петрович добре знав порядки в медицині. Хіба їм болить. А йому, ох як боліло. Навіть рота розтулити було боляче. Мабуть, в нього все потрощене. Ба ні, права рука наче ціла. Микола Петрович відчув у кулаці якийсь предмет. Повільно підніс руку до лиця. Якась пробірка. Звідки вона в нього? Довго намагався пригадати. Насилу згадав. «Напевно, мені не виборсатися з цієї халепи, дивно, що ще досі душа в тілі, — подумалось Миколі Петровичу. — То, може, спробувати проковтнути отой порошок? Корба запевняв, що він лікує від усіх напастей». Зібравшись на силі, Микола Петрович підніс до рота пробірку. Відкупорив зубами та й сипнув на язика трохи того чуда. Ні запаху, ні смаку. Спливло кілька хвилин. І Микола Петрович раптом відчув як зникає з його зболеного тіла біль, а натомість весь він наливається силою. Скоро Микола Петрович відчував себе таким бадьорим і міцним, як ще ніколи в житті. Він обережно, навіть боязко підвівся в ліжку. Сховав пробірку з дивовижним порошком у потаємну кишеню свого закривавленого піджака. І тільки тепер помітив що з-під простирадла стирчать дві ноги: одна волохата з бурими плямами засохлої крові — його, друга — білісінька з ніжною, мов у немовляти, шкірою… Микола Петрович рвучко відкинув простирадло. Дива! Друга нога теж його!! Виросла!!! Став на ноги, ступив крок, два й пішов наприсідки довкола ліжка. Коли хвиля першої радості трохи спала, Микола Петрович подумав, що йому краще непомітно покинути лікарню перш ніж сюди хтось прийде. Бо тоді мороки не оберешся. Він відчинив вікно і легко вистрибнув у скверик. Заховавшись у кущах, Микола Петрович заходився чистити костюма від кривавих плям, але марно. Отож вирішив йти додому пішки, щоб не привертати надмірної до себе уваги. Та й молоде тіло потребувало фізичної активності. За годину він був уже дома. Ноги не боліли, дихалося легко. Мерщій роздягнувся наголо й став перед великим дзеркалом на повен зріст: цікаво було глянути — що з нього вийшло. Те, що він побачив, вразило його. На радощах Микола Петрович аж застогнав, загарчав. Ще б пак: він помолодшав принаймні на десять-п’ятнадцять років і виглядав тепер сорокарічним — зникла сивина, волосся закучерявилось, стало чорним, зморшки з лиця майже зникли, шкіра порожевіла. — Оце так Корба, царство йому небесне, славний порошечок придумав, — співучо протяг Микола Петрович. І тут його блискавкою осяйнула ідея: «Порошок! Господи, у нього ж ще є порошок. Є шанс стати зовсім молодим парубком, по-іншому повернути життя, кохати, кохати молоденьких дівчат. От хоч би й Дарину, доньку сусідки Олексівни. Дарма, що в школу ще ходить, зате як розцвіло капосне дівчисько! Не раз бувало, напне куценьку спідничку й пливе повз його ворота. Микола Петрович щоразу сплюне й осудливо похитає головою, примовляючи: «Е-ех! Ні стиду, ні сорому!» — Ну, тепер тримайся, Даруню: Коля — хлопець темпераментний. — Очі Миколи Петровича хижо зблиснули. — Тримайся. Ох, тримайся — повторював він, розпалюючись. Кинувся шукати в розкиданому шматті дорогоцінну пробірку. Нарешті знайшов. Високо задерши голову, Микола Петрович висипав кудись аж у горлянку весь порошок. Жадібно запив. Відтак знову став перед дзеркалом і вп’явся в нього очима. Процес омолодження поновився через кілька хвилин. Микола Петрович на власних очах з молодого чоловіка перетворився на юнака. Та, мабуть, він забагато ковтнув того порошку бо вже став підлітком. Микола Петрович з жалем подумав, що тепер, напевно, з Даринкою у нього нічого не вийде. А як же бути? Мабуть, його заберуть до сирітського притулку. Проте за хвилину він зрозумів, що й для притулку надто малий. І раптом йому стало страшно. Маленькими пухкими рученятами Микола Петрович обхопив лису голівку і гірко заридав… Першою спохопилась Олексівна: щось не видно Миколу Петровича. Хата зачинена, собака жалісно скавулить. Може, не дай господь, лихо трапилось: самотній старий чоловік, інвалід… Викликала міліцію. Ті, довго не думаючи, висадили двері. Господаря ніде не знайшли, а знайшли мертве немовля. Олексівна пригадала, що чула — кілька днів тому тут плакала дитина, та подумала: здалося, бо звідкіля у Миколи Петровича дитина — у нього ж ні родичів, ні близьких. А таки виявилось, що справді, учувся той крик жінці. Викликав її слідчий і повідомив, що експертиза встановила: дитя народилося мертвим — його легені ще й не хлипнули повітря. Справу припинили. На Миколу Петровича оголосили всесоюзний розшук. А місцеві детективи ще й досі висувають версії про ту подію — одна страшніша за іншу…  

Микола Білкун
НАЙПЕРШИЙ ПРОКАТНИЙ ПУНКТ
Фантастичне оповідання

 



 

Круті океанські хвилі робили виднокруг схожим на пилку, там вже рожевіло, от-от червоняста куля мала виринути із глибин океану і поплисти по блакиті неба. Молода симпатична тубілочка, що сиділа на кормі піроги, підганяла свого чоловіка, з котрого вже й так сьомий піт сходив: — Наляж, наляж на весла, любий! А то знову запізнимось, як минулого разу. — Не… запізнимось… ще сонце… не зійшло! — І він веслував і веслував все затятіше, а пірога посувалася вперед зовсім не з тією швидкістю, з якою хотілося його молодій дружині. — Швидше, швидше! Ти хочеш, — щоб я, наче якась злидня, користувалася колючкою, чи вістряком з мушлі, чи риб’ячою кісткою, що взагалі — фе! Всі мої подруги побували на цьому острові і всі… Як ти гадаєш, три здоровенні рибини і порося достатня платня за дві дірки? Порося, ніби зрозумівши, що йдеться про нього, кувікнуло в торбі, сплетеній з пальмового листя. — Гадаю… достатньо… буде… Він поплював на руки і ще завзятіше наліг на весла. Пірога пішла швидше, але й такий темп не влаштовував молоду тубілочку: — Швидше, ну швидше, милий мій! Невже ти не розумієш, що в наш час користуватися якоюсь колючкою чи риб’ячою кісткою, зовсім не престижно. Мабуть, ти хочеш, щоб мене засміяли подруги? — Та що… ти хочеш… щоб… з мене… зовсім дух… вийшов? А мені… ще назад…. веслувати… Встигнемо… он уже… видно… верхівки пальм… на острові… В цей час виткнулось з океану сонце, наче його виштовхнуло щось і круто пішло вгору, від чого зелені верхівки пальм на острові, до якого вони пливли, одразу ж стали золотавими. І все ж таки, як не налягав на весла молодий дужий тубілець, вони опізнилися. Біля берега зібралося вже чимало пірог і чулися голоси, вигуки, як ото й буває завше в чергах: — Куди преться цей варгатий?! Його пірога тут не стояла! — Ба, стояла! Я ще вдосвіта приплив! — Моя пірога стояла о-он за тією женщиною, а той молодик втиснувся своїм коритом межи нами! — І не кажіть, і не говоріть! Така тепер мода пішла — ніякої поваги до старших! — Замовкніть, тітко! Я за цією женщиною! — Ха! Женщина пізніше пристала! — Бачиш, — мало не плакала молода симпатична тубілочка, — я ж тобі казала, аби ти веслував швидше, а тепер ми опинимося в кінці черги. Чоловік мовчав, швартуючи пірогу. А черга нуртувала: — Братики-сестрички, пустіть мене без черги! Мені всього шість дірок в акулячій шкурі пробити і все! — Бачили, який хитрий, — верещала якась огрядна молодиця, — йому аж шість дірок пробити, то пустіть його без черги! А мені одну нещасну мушлю розколупати, то я мусю в черзі стояти? — А мені, — підхопив хтось басом. — Одну-єдину дірку в носі проштрикнути, діла того — тьху, так я стою і не ремствую, а він, бач, зі своєю шкурою пнеться! З глибини острова поверталися ті, кого вже обслужили, кого черга зовсім не обходила. До них одразу ж подалися ті, що стояли в довжелезній черзі: — Ну? — Ну, як? Їм або взагалі не відповідали, або єхидно кидали: — Ідіть, ідіть, самі побачите! — І що за часи настали? Або відверто ремствували: — Зовсім від жадоби здурів чоловік, одну мушлю розколупати — чотири рибини вимагає! — Тьху ти, знав би — не плив би! За одну дірку в носі, котру належить мати кожному статечному чоловікові, аби встромити туди, що належить — двох підсвинків взяв! — Та я б тую мушлю нещасну старим дідівським способом розкубрячив би, аніж до такого здирника звертатися! — Веслуєш півтори доби, а тут виявляється, вже тарифи за послуги підвищено! Молоденька симпатична тубілочка, чия пірога виявилася в самому кінці довжелезної черги, не витримала: — Скажіть, будьте ласкаві, а скільки він за дві дірки, по одній в кожному вусі, бере? — Відповідно — шість великих рибин і двійко поросят, — відповіли їй. — Ти чуєш, скупердяю? — накинулась вона на чоловіка. — Це, виходить, що ми сюди пливли заради однісінької дірки у вусі? Той розсердився: — «Ми пливли», «ми пливли»! Хто плив, а хто веслував до сьомого поту і кривавих мозолів на долонях! А звідки я міг знати, що у цього паразита тепер такі тарифи? От минулого тижня… — «Минулого тижня», «минулого тижня»! Що ж, виходить, я заради однієї дірки пливла? — Та не лайся ти при людях! Хоч в одному вусі та проб’є, а на решту стягнемося. Я риби наловлю, там, дивись, льоха опороситься, паця підросте, тільки не ганьби мене, серденько, при людях! Проте «серденько» нервувало. … А тепер залишається пояснити, що й до чого. Справа в тім, що видатний англійський мореплавець Джеймс Кук, плаваючи у XVIII столітті в районі Полінезійських островів, на одному острові ремонтував своє судно. Там його теслярі загубили два цвяхи. Мабудь у Шефілді виготовлених. Ну, цвяхи, як цвяхи, коли по нинішніх мірках. А тоді! Та ще й на Полінезійському архіпелазі, де взагалі не знали й металу, два цвяхи — цілий скарб. Теслярі два цвяхи загубили, ніхто з них матеріальної відповідальності за цю втрату не зажадав, а піддані місцевого вождя ті цвяхи знайшли і вручили начальству. Тамтешнє начальство розсудило мудро: якщо зробити із цвяхів гачки, дивись, рано чи пізно втопляться, збий якихось дві дошки, ну й що? Були цвяхи і нема цвяхів. А що коли використати, створивши перший у світі прокатний пункт? Цвяхи при ділі, не губляться: обидва в руках вождя племені. Хочеш мушлю розколупати — будь ласка, хочеш дірок в акулячій шкурі, яка цупка дуже, — пробити — просимо, хочеш дірку в носі чи по дірці в кожному вусі — з дорогою душею. І пішло-поїхало! Прокатний пункт процвітав. І найголовніше — престижно було цвяхами користуватися, а не колючками чи риб’ячими кістками, як колись. От на цій «престижності» і грів руки власник цвяхів.  

Ірина Калинець
ПОЇЗД
Фантастичне оповідання

 



 

Сказати йому «ідіть геть» язик не повернувся — як не як, а я сам взяв його в своє купе, хоча міг би й зауважити, що це купе провідника. Через дві зупинки один пасажир виходить, буде вільне місце, я властиво так і сказав йому. А він мені: «Зупинки не буде». «Як то не буде? — питаю. — Хто її відмінив?» — «А ніхто, — каже, — ви хіба на всіх своїх зупинках виходили? На тих, що запланували?» Я подумав, що він п’яний, а він про життя, що, мовляв, у житті ми мало коли виходимо на тих зупинках, які собі запланували. Ну, дивак, я так і подумав, і вже пошкодував, що взяв його до вагону. Я боюся всяких диваків, не знаєш звідки, може, з лікарні втік, а потім який шал нападе. А він ніби думки мої вгадав, «не бійтесь, — каже, я не псих»… Ага, не псих, думаю, так усі кажуть, мій сусід алкоголік, вже чотири рази на Кульпаркові був — біла гарячка, а нап’ється — кричить «я не п’яний!», хоча п’яний як чіп. «І не п’яний, — він посміхнувся, гарно так посміхнувся, ніколи би не подумав, що… Ага, — і каже далі, — якщо поїзд не зупиниться, пасажири трохи побунтують, а потім привикнуть. Людина пристосовується до всяких умов…» А я йому: «Та що ви мелете? — кажу. — Хіба ви знаєте, куди й хто їде? А я їх з першого погляду визначаю. Там молодий їде з дружбами на весілля, наречена до поїзда вийде зустрічати, молодий вже похвалився. А отут за перегородкою, зараз у першому купе, жінка заплакана, одну сестру мала — померла, завтра похорон. Її сусід такий дуже штивний, як офіцер на пенсії, ревізор, напевне, паперами обклався, або щось перевіряв, або їде перевіряти… Ще молоде подружжя, напевне, в пошлюбну відпустку… Молода студенточка — до мами в гості на суботу й неділю… Кожному кудись треба, кожен спішить… або як?» А він тільки посміхнувся на мої слова, та я навіть позлоститися не мав коли, бо під’їжджали до станції… Я до дверей, а поїзд мчить далі, не стає. Пасажири в крик, пощо білети давали, кричать, я їх вспокоюю, з другого вагону Тонько біжить, що ся стало питає, в нього ще більше крику. Ми за тормоз, а тормоз ані руш. Зараза, то той «екстрасенс» наробив, наплодилося того лиха, я його зараз притисну, буде порядок, я його розквашу, я до свого купе, а там пусто. І вікно зачинене. Я до туалету — і там нема. Пасажири мені кулаками махають, ти нам баки не забивай екстрасенсами, але втихомирились трохи — бачать, що то не ми винні, залізнична міліція і провідники як вар’яти бігають… Але як на другій зупинці не став, то вже, направду, страшне було: хто викликав, хто плакав… А вночі один з сусіднього купе через вікно туалету викинувся. На повному ходу. Але таких випадків мало було. Ще під кінець тижня викинувся другий. А люди собі направду вміють давати раду. Як то в перший день кричали багато, гуртами ходили й стояли, то вже на другий день — по гурточках, а потім і по купе — вже тихо говорили про всякі чуда, екстрасенсів, барабашок, НЛО, а потім про Бога. Молитися почали, один другого молитви вчив… Потім студенти пішли, від купе до купе — продукти збирати, щоб вистачило на всіх, бо не знати, скільки будемо їхати і як далі буде. Та жінка, що плакала, бо їхала сестру хоронити, виявилася лікаркою і почала хворим помагати. Ревізор, я не помилився, то таки бухгалтер — почав підрахунки робити, що до чого й на кого скільки. Теж при ділі. Та всі мали що до роботи. А молоде — то є молоде. Наречений запізнав студентку, що їхала до мами, і вже дуже скоро забув, що його мала зустрічати інша… Мали ми навіть концерти — з нами їхала співачка. А в останньому вагоні то цілий театр зробили. У вагон-ресторан по черзі йшли, наперед матері з дітьми. Але, лихо б його взяло, й тут не обійшлося без підкупу… Ну що ти на те скажеш? Нічого такого не було? Поїзд навіть не відходив з головного двірця? Подивися, бачиш? Отуди подивися — то наречений пішов з тою студенткою… А він ще з нею не мав би бути знайомий… І до нього молода вийде, а я що скажу? Чуєш? Послухай, як кричать: чого ми стали, не їдемо? А ми ще й не їхали! Добре, махай прапорцем, давай свисток… Але зачекай, я перше подивлюся, чи нема тут того екстрасенса… Нема! Поїхали!.. Провідник закрив двері, взяв у руки папку, щоб зібрати у пасажирів квитки і зітхнув. Всі квитки лежали так, як він поклав їх ще тиждень тому. Тиждень чи сьогодні?.. До провідника підійшла заплакана жінка, запитала занепокоєно: «Яке сьогодні число? Я запізнилася на похорон? Мені здалося…» Залізничник лагідно глянув на неї і назвав дату тижневої давності, ту дату, яку показувало табло на двірці. Жінка зітхнула: «Я, мабуть, задрімала — і таке мені намеріщилось…» «Так, ви задрімали», — сказав Залізничник і подумав: тепер ми всі будемо вважати, що нам намеріщилось… Поїзд рушив з місця…  

ЗМІСТ

 

Борис Штерн. ШОСТИЙ РОЗДІЛ ДОН-КІХОТА Олександр Левченко. ПЛАНЕТА БРАТЕРСТВА Олександр Левченко. ВІКНО Ілля Хоменко, Володимир Фоменко. СМАРАГДОВА ПЛАНЕТА Ілля Хоменко, Володимир Фоменко. ВТІКАЧ Ілля Хоменко, Володимир Фоменко. БЛИСКАВКА Орест Темний. ГОСПОДАР СІРОГО ДОМУ Володимир Савченко. ВІЗИТ ЗСУНУТОЇ ФАЗІАНКИ Леонід Панасенко. ВРЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ Наталя Околітенко. І КРИКНУВ ХЛОПЧИК… Михайло Мартинів. КООРДИНАТОР Людмила Козинець. ЧОРНА ЧАША Іван Андрощук. МАЦАЛЬЦЕ Андрій Дмитрук. СОН ПРО ЛІСОВЕ ОЗЕРО Михайло Слабошпицький. ТАЄМНИЦЯ КОСТЯ ПРИГОДИ Віктор Волощук. МЕРТВОНАРОДЖЕНИЙ Микола Білкун. НАЙПЕРШИЙ ПРОКАТНИЙ ПУНКТ  Ірина Калинець. ПОЇЗД  



 

notes

Примітки


1


Бахмат— татарський кінь.

2


Вонса закренцоне — закручені вуса (польськ.)

3


Ізіда — одна з головних богинь Давнього Єгипту. Кібела — богиня кохання і родючості у фінікійців.

4


Ринграф — бляха на якій зображений герб або святий.

5


Висока Порта — алегорична назва султанського двору.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка