Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка12/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.68 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

IV



 

А у травні, після Миколая, було так… Засмажений гусак з майстерно піднятими на дротах опереними крилами й шиєю проплив на високо піднятій слугою карбованій тарілі. За ним на двох слугах потягся опецькуватий підсвинок, обкладений кров’янкою. Пронесли в порцеляновому супнику чорнину — суп з гусячої крові, заправлений оцтом, фаршировану щуку під хріном, гусячі шийки, начинені телятиною, салом і грибами. Тягли казан гарячого біґосу — улюблену панову страву — тушковану капусту з червоним вином та шматками свинини… Пані Зоф’я, ледь кривлячи губи, спостерігала, як ціла процесія слуг поважно проносить глеки й бутлі, збани меду, сметани, кисілю, пишні хліби й солодкі пироги. Все це зникло в покоях пана Казимежа, де й сама Зоф’я рідко бувала. Відтак двері зачинились, брязнули засуви. Слуги щезли, мов примари… Втім, Зоф’я добре знала, що ці люди позаочі скажуть про свого пана, як сміятимуться, як лаятимуть. Бо не можна при здоровому глузді звикнути до трапез Щенсного. Адже не гостей пригощає, не гамірливу довколишню шляхту, яка полюбляє гульнути в сусіда-багатія: сам-один жирує пан Казимеж, замкнувши двері! І впорується з таким столом, що півсотні голодних людей не подужали б… Не мине й години, як ті ж слуги будуть виносити із панської їдальні дочиста обгризені кістки, — навіть мозок висмоктаний, — порожні глеки, дзбани, наче їх піском драїли. Тихі, скрадливі розмови точаться на кухні, в людських, псарнях, стайнях про те, що годує пан ненаситного чорта; ні, не чорта, а змія, що залазить до пана через комин; та ні, не те і не те — внадилися до пана мерці, котрих предки Щенсного звели безвинно в могилу; годує їх — таку кару наслав на нього Господь!.. Презирливо усміхнулася пані, згадавши холопські байки, й крутнувшись на червоних каблучках, пішла на свою половину. Там нашвидку поправила зачіску, сіла до столу й стала чекати. Обідня пора була обов’язковою і для пані Зоф’ї, тому двійко дівчат принесли закуски, цукрову здобу та графин з журавлиновою наливкою. Коли одна із служок поставила чарку, пані підняла білий палець; — Ще одну! Вдарив годинник у вітальні, й увійшов, спираючись на палицю, літній міщанин у сірому камзолі, коротких штанах, білих панчохах, туфлях з пряжками. Не одразу можна було упізнати в ньому Вчителя. В руці гість тримав капелюха з високим наголовком. З кишені стирчав паперовий сувій. Недбало вклонившись, Учитель сів у крісло, спитав дозволу запалити люльку. Потім налив Зоф’ї й собі, поштиво просалютував чаркою, відпив. — Розказуй, ваша милість, які новини, — мовила пані, котра вже давно нетерпеливо притупцьовувала ніжкою. — Погані новини. До нього не можна підступитись. Четвертий день корчуємо гущавину, та все дарма: так звилося, неначе ковтун, а мокрі дерева й сокирою не візьмеш. А лізти далі небезпечно — трясовина… — Так що ж робити? — Рум’янець різкіше проступив на зблідлих щоках Зоф’ї. — Може, все-таки… — Ні, — м’яко, але твердо перебив старий. — Ми на це не матимемо благословення. Я казав тобі про майбутнє, — там нищівна буря. Через те — нашу справу необхідно довести до кінця… — Він поплескав по кишені, де були папери. — Тут мої задуми, які ти допоможеш здійснити! Знадвору долинув крик майже як людський. Різали барана — напевно, панові не вистачило готових страв. Помітивши досадливу гримасу Зоф’ї, гість сказав з похмурим лукавством: — У пана Казимежа знову веселе товариство… — Змій великий! — так і кинулась пані, з жахом зиркнувши на Учителя. — Звідкіля, ваша милість?.. — Ай, ай, ай! — вдавано насупився той. — Відколи ти почала сумніватися щодо вміння твого наставника бачити? Зоф’я опустила повіки. Старий неквапливо налив собі ще чарку, виклав папери на стіл. — До діла, красуне моя… — Він розгорнув план. — Оскільки неможливо дістатися туди по суші, оберемо інший шлях! — Пещений ніготь прокреслив папір. — Вириємо канал, починаючи від річки. Він поступово вбере в себе і драговину, і зарості, й саме озеро! Проклята вода розчиниться в Дніпрі… — Учитель вихилив наливку. — Це не все: я поведу канал далі на милю, і з Дніпра до твого дому приставатимуть кораблі, як у великих європейських вельмож… — Але що на те Казимеж скаже, чи дасть коней для такої великої роботи? — Та невже ослабли твої чари? — Розвів руками старий. — Не повірю нізащо… — Ти все такий, як і двадцять років тому! — Пані похитала головою чи то захоплено, чи докірливо. — Нітрохи не старієш… Пам’ятаєш, як завидів мене вперше, в монастирі біля Сандомира? Далебі, — в тебе, видно, таких учениць по світі, хоч греблю гати… Ігуменя матушка Стефанія, приятелька нашої родини, викликала мене до себе в келію, а там вже і ваша милість сиділи, тихий та ласкавий, наче святий самотник. Матушка попередила, що ти хоч і не духовна особа, але вельми мудрий і обізнаний в богоугодних науках — і хотів би посвятити і наставити одну з монастирських пансіонерок, і вона вибрала мене — найстараннішу та виховану краще за всіх. Це я старанна й вихована! — Зоф’я пирхнула. — Здається, ти одразу збагнув, з ким маєш справу. А втім, тобі саме така й була потрібна. Пригадуєш? Ми з тобою щодня гуляли в саду або за огорожею в лузі. Спокусник, ти розповідав про страждання перших християн, про любострасні містерії Ізіди й Кібели[3], про світ таємничих сил, недоступний для профанів. А потім якось почав запитувати… — І серед перших запитань, — жваво підхопив Учитель, — було: як ти розумієш історію праведного Іова, майстерно викладену в Біблії. Не сприйми мої слова за образу, але не тямила ти нічогісінько. Просто переповіла по-дитячому, як той, що назвав себе Творцем Всесвіту, і Князь Пітьми побились об заклад, мов два псарі про достоїнства собаки, чи витримає праведник жорстокі випробування: злидні, смерть своїх дітей, чи останеться вірним Отцю небесному?.. І, вислухавши, шепнув я юній пансіонерці: якщо сам Творець, Зосенько, засумнівався щодо свого творіння, чи не означає це, що Князь Пітьми набагато сильніший, аніж вчить церква? Що є не один, а два володарі Всесвіту? — З того все й почалося, — озвалася Зоф’я. Очі її з іскрою безумства, здавалося, були спрямовані в себе, & морок спогадів. — Проти твоїх слів отруйних не кожен дорослий вистоїть Мабуть, я і сама матінка Стефанія… — Ет, що там старе ворушити! Підвівшись, Учитель витрусив у камін попіл з люльки. Пружнисто обернувся до Зоф’ї. — Я розпочинаю діло. Панові Казимежу доведеться дати мені всі робочі руки, які тільки-но в нього знайдуться, бо треба поспішати… Тож будь обережною. Я передбачаю сильну волю, яка може стати нам на перешкоді. Ширяючи в піднебессі, не забувай про підступність земних хробаків! Зоф’я погордливо вигнула оксамитову брівку. — Не гребуй дріб’язком, коли йдеться про долю народів! — Рукою в сірій рукавичці гість рішуче насунув капелюха. — Прощавай!.. Наступного дня по обіді, як завжди причепурений, в жупані, розшитому травами і лілеями, в перлинно-сірому з бобрами кунтуші, діамантами, нанизаними на всі пальці та золотим ринграфом[4] на грудях, з лицем, перетятим до вуха шаблею поручника Куроня, — пан Казимеж на чолі свити помчав лісовою дорогою до Дніпра. Стримали коней на краю піщаної дюни. За верболозом, стоячи до колін у воді, юрба чоловіків орудувала заступами, вгризаючись у край берега. Інші, такі ж похмурі й мовчазні, відвозили мокрий пісок грабарками. Оддалік почала рости піщана гора. Русло майбутнього каналу вже було протичковане до лісу, на узліссі походжав, тримаючи в руках кресленики, сивий начальник робіт — чи то німець, чи то голландець, — цікавий дідуган. За вечерею він розважав пана розповідями про піраміди й силу магічних знаків — пентаклів… Що відбувалося в помісті — господар допитуватись не квапився. Зосенька знає, що робить. Хоче стерти з лиця землі це кляте болото, про яке базікають простолюдини? Хоче під’їжджати під самий ґанок на човні? На здоров’я… Щенсний під владою вольової дружини мав можливість спокійно насолоджуватися балами й полюванням. Пан байдужим оком ковзнув по кумедному, схожому на димар, капелюсі іноземця, по набурмосених копачах та вершниках-наглядачах, котрі не шкодували канчуків для неповоротких. Насунувши глибше хутряну шапку з павиним пером, вельможний пан повернув до маєтку. Погравши трохи у кості з ксьондзом-духівником, вклався на часину подрімати перед вечерею.  

V


 

Наприкінці липня, коли підповзла ненажерлива паща каналу до приозерних заростей, відчувши щось тривожне, заметушилися служебники. І вдень, і вночі почали нишпорити по панських селах. Хто доказав їм, що в околиці з’явився бунтівник-запорожець? Навіть я, хто пише ці рядки, не знаю… Та винюхали таки панські шпики слід Єврася! … Глухо загарчав, загримів цепом Бровко — і раптом зайшовся лютим гавкотом. Степан відклав ложку, витер вуста. Здригнулась Настя. Тупіт та лайка долинула з двору, пес жалібно заскавулів і замовк. Наполоханим птахом метнувся Єврась, схопив пістоль і шаблю. Козак, у якого ще збереглися залишки тієї надлюдської спритності, тінню майнув через вікно на вулицю… Відчинені ударом ноги, грюкнули об одвірок хатні двері. Розгнівана й гарна, як ніколи вискочила з-за столу Настя. Вдерлися біло-зелені челядники. Привів їх майстер на всі руки, панський ловчий — ротатий, мов жаба, горбань. Меткі оченята його одразу вхопили і Настину високу грудь під вишитою сорочкою, і незворушного Степана, який сидів за столом, і посуд на столі. — Еге! — вереснув горбань, вказуючи пальцем на стіл. — А миски аж три, холера ясна! Хто тут з вами третім був, пшекленте бидло? Не кажучи поганого слова, вхопила Настя горщик з рештками гарячого борщу й зацідила в голову ротатому. Рука у дівчини була кріпка: черепки так і бризнули по кімнаті. Горбань, облитий борщем і власною кров’ю, полетів шкереберть під штандари. — Ех, Настусю! Там стільки м’яса було!.. — скрушно зітхнув Степан. Накинулись панські посіпаки, скрутили старого знахаря і доньку його, заломили руки за спину, виволокли з хати. За ними винесли непритомного горбаня. … Ловчий з перемотаною головою і геть знавіснів — не кричав навіть, а сичав, бризкаючи слиною на підвішеного за руки Степана: — Що, язика проковтнув, га?! От, впертий хлоп… Та я впертіший. Я день і ніч так буду робити, поки не розкажеш, як перед своїм собачим попом! Ось так! Ось так! І розпалений кат, як і його жертва, оголений до пояса, на кожен свій викрик хльоскав старого дротяним джутом по ребрах, по животі. Мовчав Степан, важко дихаючи, тільки стогін виривався на кожен удар. З кутка підвалу, з брудних нарів рвалася до батька Настя. Двоє помічників тримали її, немилосердно викручуючи руки. Використавши весь запас лайки, стомившись і впрівши, наче молотобоєць, але так і не добившись, куди зник гість із Степанової хати, — горбань, досвідчений дізнавальник, вдався до іншого. Залишив заюшеного Степана висіти на ланцюгах і взявся за Настю. Підручні, хтиво смикаючи вусами, розірвали на дівчині сорочку, — білиною зблиснуло при курному каганці молоде тіло… Степан смикнувся, розбитими губами щось пробелькотів. Горбань жестом велів холопам зачекати: — Що, старче, може, тепер балакучішим будеш?.. Опустили старого. З посинілих набряклих рук зняли ланцюги, на пошматовану спину накинули сіряк. Кат сам дав йому напитися: — Ну, давай, брате, давай! Що за птаха у тебе на столі зернята клювала?.. Степан вагався. Тоді горбань звелів міцно тримати Настю, покривуляв до нар. — Стій, басурмане! — відчайдушним зусиллям спромігся чітко вимовити старий. — Все скажу!.. І назвав сердега свого гостя — запорозького козака Георгія-Єврася, на прізвисько Чернець. Розпачливо крикнула з кутка Настя: — Батьку! Не смій! Краще язик собі відкуси, аніж… — Ляпас перервав її, здоровецький п’яний холоп затис лапою Насті рот. Ловчий і собі сьорбнув сивухи з пляшки, що стояла тут же, закусив капустою. — Ось тепер я тебе, брате, люблю душевно! Два слова ще, Степанчику, два слова твоєму ліпшому товаришеві… Де, де він зараз твій Єврась Чернець, душогуб, ворог Речі Посполитої?! — Ех… — зітхнув Степан, похиливши сиву голову. — Коби знав я, то сказав би одразу — допік ти мене, звірюко… Та, видиш, не знаю! Козак, як вітер: сьогодні тут, а завтра за тридев’ять земель! Хоч на шматки розірви чи мене, чи Настю — якщо й скажемо щось, то збрешемо від болю!.. Насупившись, довго дивився кат на ледь живого знахаря. Відтак мовив несподівано миролюбиво: — А що, вірю! Звідкіля вам знати? Та не біда… Заки поворкуйте тут; голубенятка. А ми іншим займемось. Хлопці!.. Мов павук викотився з підвалу горбань. За ним поплентались здоровили-підручні. Грюкнули двері, заскрипів засув, і Настя, ридаючи, кинулась до батька. Ловчий не просто так змінив гнів на милість. В його розбиту голову прийшла думка, така ж підступна, як і небезпечна для чистої душі Єврася. Із підземелля подався горбань прямо до панського писаря. Той склав бумагу, а ввечері глашатай оголосив перед церквою всьому селянському люду: — … Якщо ж означений Георгій, на прізвисько Чернець, завтра до полудня не з’явиться з власної волі до ясновельможного пана, то спільники цього бунтаря, селянин Степан Мандрика й дочка його Настасія, будуть скарані лютою смертю!.. Два коли товстих і гостро заточених, всім напоказ поклали перед ворітьми панського двору. Поряд на огорожі, для грамотних, яких в наших землях завжди було чимало, прикололи панський указ. Останню ніч залишилося жити на світі старому знахареві та його пригожій доньці. Вони ще не знали, яка напасть чекає їх завтра. Сон не йшов: боліли рани у старого, ласкою намагалась заспокоїти його Настя. Сирістю плакали кутки, і до ніг приречених, торкались нахабні щурячі писки… Споночіло. Хмари заволокли небо. Лише через невеликий розрив визирала полохлива зірка, наче показувала на когось, вельми спритного, що дерся по деревах садиби, по стріхах панських будівель, підкрадаючись до будинку. Не скрипнула дошка, не загарчав собака, ніхто з варти й голови не повернув… Невідомий поглянув угору, туди де тьмяно світило вікно. Примірившись, встромив у стіну над собою кинджал, підтягнувся, вчепився за нього. Чіпкі руки кидали тіло все вище й вище… Покоївки роздягали до сну пані Зоф’ю. Вже зникли в скринях і скриньках сукня й гаптована перлами сорочка і всі діаманти, якими Щенсна полюбляла себе прикрашати. Вдягнувшись у нічну сорочку і звелівши служницям йти, пані сама сіла до дзеркала розчісувати довге волосся. Розчинились віконниці, і в кімнату стрибнув Єврась. Виряченими незмигними очима, наїжаченими вусами, він нагадував зараз роздратованого лісового кота. — Не рухайся, милостива пані, і жодного слова: якщо хочеш жити! Він бачив поки на білому каштановий водоспад, по якому човником снував золотий гребінь. Та ось Зоф’я повільно обернулась, і козака відкинуло наче ударом кулака, спиною налетів на підвіконня… Осяяна вогнями свічок — уже не привидом в коротких сполохах зірниць, а у всій своїй розкішній плоті, — стояла перед ним жінка, яку видивився у снах. Бездоганний овал ніжного лиця, дуги оксамитових брів… Та, яку він вирятував з Дніпра. — О, та це ти? — ніскілечки не злякалася Зоф’я. — Рятівник мій прийшов взяти мене заложницею, щоб визволити свою кохану та її батька? Що ж, давай! Приклади мені ножа до горла: можливо, з переляку звелю своїм людям звільнити їх?.. — Не знав я, Бог свідок, кого зустріну тут! — тихо озвався Єврась й опустив кинджал. — Брехати не буду, задля того й прийшов, що ти сказала… Та й в іншому не збрешу: рука на тебе не підніметься! І вдень, і вночі думаю тільки про тебе… Сталось нечуване — козак, який досі ні перед ким не принижував себе, став на коліно. — Христа ради, звільни безвинні душі! — Гаразд. А сам — підеш на муки замість них? За Настю твою? — хижо мружачись, запитала Зоф’я. Жовна заграли на лиці Єврася, трохи засмаглявому для слов’янина. Похмуро мовив, кидаючи в піхви кинджал: — Піду, якщо потрібно буде. Та тільки не хочу вірити, що нема серця в тебе, панно. Звели відпустити страдників, котрі в житті нікого не скривдили! Гнучким порухом пані Зоф’я накинула на себе узорчату шаль, присіла на краєчок ліжка, вказавши гостеві на низенького ослончика навпроти. — Сядь, друже мій нежданий, поговоримо…  

 

Не зводячи очей з вродливого лиця господині, Чернець сів на лаву. Пані взяла його за руку, і козак здригнувся від вогненної хвилі, що прокотилась крізь кістки й жили. — Хочеш казати й слухати правду, нічого не приховуючи? Гаразд, я згодна… Що ти мені лихого заподіяв, щоб я віддала тебе на страшну смерть? Нічого, нічого… — повторювала вона, пестячи пальці занімілого Єврася. — Я теж про тебе згадувала-часто, часто. Тебе хочуть скарати інші, не я! — Відпусти їх!.. — ледве видихнув Чернець. — Та хіба я їх тримаю, дурнику? У мене й права такого нема, — пан мій Казимеж над селянами володар і суддя верховний… Хочеш, покажу тобі таємний хід? Сам порятуєш своїх друзів! Раптом нахилившись до самих губ козака, шепнула Зоф’я: — Вона тобі подобається, так? Ти закохався? — В кого? — Та в Настьку, в кого ж іще? — Кажу, ти одна переді мною — замучився геть!.. Зоф’я полегшено зітхнула й випросталась. — А тебе не збагну я, панно! — милуючись нею, мовив Єврась. — Чому допомагаєш мені, супроти своїх ідеш? Невже й ти мене, сіромаху… Не зважився козак до кінця виказати. — Хтозна? — гарячкове зблиснувши очима, усміхнулась вона. — Може, заголубити тебе хочу, а може, замучити… Або те й друге разом! Обіцяння чогось чаклунського, смертельно солодкого прозвучало в її словах. Сміючись і кусаючи губи, пані скинула з плечей шаль, вигнула спину… Не тямлячи себе, згріб її в обійми Єврась. Раптом Зоф’я силоміць відштовхнула його. Образа заступила козакові світ, проте різкі слова не встигли злетіти з вуст. Помітив Єврась, як напружилась І завмерла, вмить стративши рум’янець з лиця, злякана Зоф’я. Наче почула далекий поклик… — Йди, — промовила, перевівши розширені очі на хлопця й мерзлякувато кутаючись. — Не можна тобі тут залишатись, бо тоді й настромленому на палю позаздриш! Повільно підвівся Єврась, але з місця не зрушив. — А-а… — бридливо скривилась пані. — Ти ще повинен свою Наську вирятувати! Що ж, зійди в сіни, там у правому кутку східці в підвал. Спускайся до самого низу, поки не наткнешся на вартового. А вже як ти з ним… — Бог дасть, домовимось! — перебив її Єврась. — От тільки не знаю, чим віддячу тобі за твою доброту… І, приклавши до серця руку, низько схилився. — Зовсім я не добра. Просто хочу бути вільною, належати лише собі — поки зможу!.. — Зоф’я відвернулась, наче шкодуючи, що забагато про себе відкрила. Тепер і козак чув звуки, що долинали знизу: старечий кашель, сухий і лайливий, розмірений стук ціпка по сходах… Ближче, ближче… — Ну, чого закляк?! — люто зашипіла Зоф’я. — Роби, як я тобі казала, та не зволікай!.. — Чи побачимось ще? — запитав Чернець. — Дивлюсь на тебе, і неначе окропом обдає. Знаю, потягне мене сюди знов! — Не смій! — Шляхтянка гнівно вдарила кулаком по столику. Впала й покотилась свічка. — Сама знайду, коли треба буде… коли можна! Радість спалахнула в янтарних очах Єврася. Ще раз вклонився і згинув. Зоф’я кинулась в ліжко. Всю її тіпало.  



VI



 

Розпластавшись по стіні, Єврась напружив слух. Тут закінчувались круті слизькі сходи: зліва від них був глухий закуток, справа, за рогом стіни, в лункому просторі походжав, гупаючи підошвами, поки що невидимий вартовий. Не відлипаючи спиною від слизького, пліснявого каміння, козак прокрався до закутка… Тут би йому вилетіти з кинджалом, вдарити блискавкою… та щось стримало запал. Дивно походжав вартовий. Немов цвяхи вбиваючи в підлогу, наближався й віддалявся з певною розміреністю: сім кроків туди, сім назад. Так, вочевидь, крокували сталеві люди-андроїди, яких (читав Єврась в латинських книгах) ще в давнину виготовляли хитромудрі меканікуси. «Ет, двічі не вмирати!» — підбадьорив себе Чернець і ринувся назустріч тим крокам. Його вже ждали… Невисокий чоловік, осяяний полохливим світлом закріпленого на стіні смолоскипа, тримав напоготові шаблю. Не сказати, щоб дуже вже такий силач, проте від одного лише вигляду стражника Єврася кинуло в жар. В похідному уланському мундирі, з лицем рябим і пласким, закудланим сірим волоссям, немов геть вкритий пилом, скидався вартовий на злинялу стару ляльку з вертепу. Білясті незмигні очі втупились у хлопця. Сірою рукою улан почав витягати із піхов шаблю, і на Ченця війнуло невідомо звідки нудно-солодким духом мертвецької. Відчуваючи себе мухою, що влипла в кисіль, метнувся Єврась до смолоскипа — і, вхопивши його лівою рукою, грізно крикнув офіцерові: — Захищайся, пане, або краще клади зброю й здавайся! інакше живим не вийдеш звідси — я І не таких як ти на той світ посилав… — Обидва ми не вийдемо звідси живими! — гугняво і незрозуміле, наче його язик не уміщався в роті, проказав улан. Відтак блискавично рубонув шаблею навкіс. — Ну, от і все! — втішно зморщилось тютюнове обличчя Учителя. Він і зайшов таємними сходами серед ночі до пані Щенсної, і сидів тепер з люлькою, посміхаючись, навпроти натопленої голландської печі. — Конає дружок твій, Зосенько… У поручника Куроня рука крута! — Куронь?! Хіба там Куронь? Але ж Казимеж його… — Зоф’я з жаху мало не впустила срібну тацю з чарками. — Так, так. Твій пан виявився сильнішим, щедрий стіл йому йде на користь. Проте сьогодні й він не здолав би поручника… Чари озера, хоч і ослабли, проте ще діяли, тому не впав козак під страшним ударом, вивернувся від шаблі і миг ока тицьнув вартовому просто в зіниці смолоскипа. Та не змигнувши, розвернувся супротивник і полоснув збоку, цілячись Єврасеві в поперек. Може, з хвилину довелося козакові кидатись, уникаючи стрімких, аж повітря свистіло, ударів шаблі, тикаючи вогнем уланові в лице. Люто втомився Чернець і зрозумів, що довго не протримається. А вартовий, здавалося, і зовсім не вхляв, рубав, неначе автомат — і дихання не чути. Багряно-сизий рубець, як від сокири на м’ясній туші, перетинав шию улана і ховався десь під комір. Шрам цей, неоструплений але й не кривавий, чомусь особливо збивав з пантелику Єврася. Вибравши мить, жбурнув козак у ворога факел. І факел згас, упавши, тільки мазнув пінявою смолою по щоці улана. Бачив Єврась, як обвуглювалась, бралася пухирями його шкіра. Та не відступався страхітливий стражник, так само невтомно вимахував шаблею. Вдавши, що спіткнувся й падає, біля самих уланових чобіт перекотився Єврась по щербатій долівці туди, де низький склепінчастий прохід вів, мабуть, до в’язниці. Пітьма впала непроглядна, лише тліла пляма — таврована смолою щока стражника. Вона невблаганно насувалася. І тут Єврась здогадався, що треба робити, мерщій звівся на ноги, дістав із-за пазухи мідну флягу… Хлопець не бачив, як окропили ворога краплі озерної води, але чув, що брязнула об землю шабля і зрозумів: двобій він виграв. Тіло улана мішком звалилось під стіну, глухо вдарилося головою. … На підлогу впала вита змією палиця, її набалдашник прикрашала діамантова шестикутна зірка. Моторошний підвівся Учитель: пальці по-пташиному скарлючені, очі уже не чорні, а палають жовтими жаринами. — Що з тобою, твоя милість? — занепокоїлась Зоф’я. — Може, слуг покликати? Не зронивши й слова, змахнув полами жупана і вилетів з кімнати, мов сова, старий чаклун. … Удвох з Настею вони підвели з лежанки Степана, який жалісно стогнав. У кутку горіла брудна солома, її підпалив Єврась, щоб розігнати темряву. Дівчина набиралася духу: залишивши темницю, мусили пройти повз сіру купу, з якої стирчали чоботи із шпорами… Але вагався, не рушав з місця Чернець. Повернутися назад в панські покої — означало потрапити до рук того, хто гупав костуром по східцях і був, видно, у стократ сильніший від небіжчика-улана. Шукати виходу з підвалу у двір? Повна садиба холопів, день і ніч чигає вздовж огорожі біло-зелена сторожа. Сам Єврась, мабуть, і пробився б — але з дівчиною та хворим старим… Раптом Степан промовив чітко і ясно, показуючи тремтячою рукою: — Камінь горить!.. Єврась глянув… Дивина! Від солом’яного вогнища по стіні тяглись сині цівки полум’я. Виходить, стіна не з суцільного каменю?! Не роздумуючи довго, з розгону всім тілом садонув Єврась… І, о щастя! То були потаємні двері, розфарбовані під мур. Зовсім благенькі, тріснули вони після першої Єврасевої атаки, розсипалися на цурпалки. Земляною вогкістю дихнуло з чорного лазу. Вогнище, яке вже почало згасати, висвітлило цегляне склепіння, підлогу, вичовгану багатьма ногами, й канаву для стічної води. Куди вів цей лаз? — Чував я про нього! — бурмотів Степан, збадьорений трохи ковтком води з Єврасевої фляги. — То в давні часи ченці рили, щоб від татар, чи що, ховатися… — І куди ж по ньому можна втрапити, діду? В монастир, може? — Еге ж, в Свято-Іллінський… Ох! І Степан, змучений нещадно, знову похилився Насті на плече. — Що ж, — сказав, поміркувавши хвилю, Єврась. — Монахи люди святі, не видадуть… І, відійшовши, підняв смолоскип, — той, яким щойно смолив пику упирячу, запалив його. Освітлюючи дорогу, козак рушив уже до тунелю. Та що це? Старечий кашель, сухий і лайливий з відголосками хихикання наповнив підземелля, громами покотився стук костура… — Насте! — поспішно мовив Чернець. — Я з вами не піду, втікайте самі… Збери всі сили, виведи батька. На ось візьми смолоскип. — А-а… — розгубилась Настя, очі її розширились, але Чернець не дав дівчині доказати. — Потім, потім зустрінемось, все поясню… Поспішайте і не озирайтесь. І, зачинивши за собою окуті залізом двері в’язниці, пішов козак назустріч ворогові, найлютішому за всіх, що були досі, заступаючи собою старого Степана з донькою. Давно догорів смолоскип. Здавалося, вже не м’язи напружуючи, а саме нутро, тягла Настя, ледь жива, зомлілого батька через смердючі калюжі, по виямках і вибоїнах, куди сковзали її розбиті ноги, тягла, не відчуваючи болю… Несподівано на щось наступила, мало не впала, пальцями ноги намацала вищерблену сходинку. Обережно вивела старого по розбитих сходах, і, збагнувши, охнула. За поворотом у повітрі висіла зграйка теплих вогників! Перед позолоченим іконостасом маленької підземної церкви гойдалися язички свічок. Поміж ликів святих, що тьмяно виступали з мороку, Настя знайшла Ту, кого завжди виділяла з-поміж усіх небожителів, — прошепотіла з молитви, що пригадала: «Достойно єсть, яко воістину блажиті Тя Богородицю, Прісноблаженную та Пренепорочную, Матір Бога нашого…» Ще жвавіше затріпотіли метелики вогню, і виступило мов живе, з-під синьої плащаниці лице строге і безмежної доброти сповнене… Дув вітер в чернечих плутаних переходах. Направо — тепер Настя бачила— провалилася стеля, зоряна свіжа глибочінь лилася в провалля. По купах землі, битої цегли Настя витягла батька під вільне небо і впала на шовкову траву. Дихання пропало, руки-ноги зсудомило, одначе й тепер, переборюючи себе, дослухалася як там батько? А старий лежав колодою і лише зрідка хрипів, наче йому здавлювали горло. До світанку оклигала Настя, щемкий холод і роса змусили її сісти й охопити плечі. Ранок наближався неспішно, і ліс ще був наповнений зловісними нічними звуками. Перешіптувалися сосни, грушка-дичка здригалася, немов трясли її стовбур, низовий вітер кудлав сиву материнку… Скрадливі кроки вчувалися бідній Насті. І справді — хоч волай: висока постать у плащі до п’ят відокремилась від стовбура… За нею друга, третя… Люди в довгих кобеняках сміливо обступили старого та зіщулену дівчину. Настя помітила, як з-під розхристаних плащів мигають то карбований пояс, то порохівниця з черепашачої броні, то руків’я пістоля… Той, що підійшов першим, нахилився, наче від самих рожевих хмар. З-під напнутої відлоги до середини грудей звисали довжелезні вуса. Привітно, але з перчинкою прихованої погрозиг мовив вусань: — Щось я раніше тут з вами не зустрічався, добрі люди! — А Єврася… Георгія Ченця здибали?! — несподівано для себе знайшлася Настя. — Так от ми від нього! — Он як… — Під відлогою зблиснула усмішка. Козак озирнувся й покликав: — Охріме, Стецько! А ну, потурбуйтесь про гостей дорогих!..  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка