Книгу складають фантастичні повісті та оповідання, що свого часу друкувалися в журналі «наука-фантастика»



Сторінка10/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.68 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Тітка Таня приїхала в село й заходилася розв’язувати кросворди. — Чотири літери по горизонталі, — сказала вона. — І буде… І буде… А-рал. Боже мій, якого року це видання? Аралу ж немає! — Це тільки пишуть, що немає, — озвалася мама, що сіла до освітленого призахідним сонцем вікна церувати шкарпетки. — Щось же там є… Не може бути такого, щоб нічого не було. — Немає, нічого немає, — запевняла тітка. — Наш працівник звідти недавно повернувся: пішли останні чотири озера. — Пішли куди? — Під землю, куди ж іще? — втрутився батько, якому вже починало діяти на нерви «жіноче торохтіння». — Пішли — то й вийти можуть? — Вас це стосується? Роздратовані нотки в батьковому голосі змусили всіх замовкнути, й надалі про море думав тільки хлопчик. Пішло чому? Образилось на людей, бо люди були недобрі. Пішло під землю, як чорний лелека в пущу, бо ж люди нищили його діток. У пущі можна жити, а під землею як? Хіба там морю добре? Ні. А мусить сидіти під землею, бо нагорі, з людьми, ще гірше. Під землю пішли великі тугі рибини, що міняться синім і зеленим, під землю пішли медузи, а з ними рінявий пісок; кошлаті водорості, мушлі, сонячні зайчики та місячні стежки — все під землею. Скулились краби, між чорним каменюччям, гребуться риби, аби пробитися до світла, і, втомившись, падають на дно. Як бути? Нема чим дихати і ніяк розпростертися — тепер повзи і шилься, в’юнься і пропихайся весь час. Але куди? — Спати, — наказала мати. — Сам постелишся чи тобі допомогти? — Сам, — буркнув хлопчик і, подавшись до спальні, вкрився з головою. Йому хотілося й далі думати про море, але він одразу заснув. Прокинувся на батькових руках. Було темно, дуже темно, й він не шг второпати, чи досі замотаний у ковдру чи вже ні, бо ж холодом тягло з усіх боків. Десь попереду скрикували мати й тітка Тетяна, мовби навпомацки шукали кудись дороги й кахромлювалися на колючки. — Та не лякайтеся, нема чого, — сказав батько. — У нас не може бути сильного землетрусу, це так… Ну от, уже й по всьому, уже й утихомирилась земля. — Стоятиму тут до ранку, — заявила мати. — Не хочу, игоб нас поховало під уламками, як тих спїтаківців. Жах! — Так уже й поховає… А хлопчик сказав: — Море. Воно прийшло, і йому тісно. Батько простягнув хлопчика в темряву, ніби хотів передати матері, але її поруч не виявилося, і він поставив сина на землю. — Боже мій, та вплинь на нього! У мене вже не стачає сили на його химери… У нього від твого безглуздого виховання розвинулася хвороба, й вона має. конкретну назву — міфоманія. — Коли ти навчишся по-людському ставитися до власної дитини? — спитала мати. — У хлопчика розвинена фантазія, з таких виростають художники… — … Або причинні, — довершив батько, однак гукнув: — Сашку, де ти подівся? Стій тут, нікуди не відходь. Бо хлопчик зав’юнився, розводячи руками темряву, затіпався, рвучись до світла, й до ніг йому скотився уламок сонячної стежки. — Диви, й сусіди прокинулися, — засміялася тітка. — Свічку, мабуть, запалили… Вони ж усе проспали! — І правильно вчинили, — одмовив батько. — Так, ти погано ставишся до власної дитини, — наполягала мати. — ! суперечиш сам собі. Вчора казав — збувається все, що він вигадує, і це тебе лякає, а сьогодні вже міфоманія якась. Вибери щось одне… — Ой, та мені однаково! Я хочу мати біля себе дитину як у людей — нормальну. Хіба я так багато хочу? — Ну, то йди від нас, — схлипнула мати. — Рятуй свій спокій і комфорт. Так нині заведено у вас, чоловіків, тільки що не так — тікати, На те ви сильна стать! — А ти б притримала язика — он люди слухають… До ранку вони вже не достояли, бо якось забули про землетрус. Електрики в їхній хаті не стало, й покладений у ліжко хлопчик одразу пішов під воду. Велика рибина притиснулась до нього й стиха дихала, а навколо стояло багато риб, одна побіля одної, — принишкли, дослухаючись, як дзуменить десь угорі тоненька цівка, обмацуючи тріщини в землі рвучися на поверхню… А внизу мовчали й сподівалися краби й слимачки в мушлях, а місячну стежку затягло мулякою; і ніхто не знав, що вона тут. Вранці хлопчик прокинувся і, лежачи під ковдрою, довго думав. Поснідавши, попросився гуляти, і його пустили, бо мав калічні ноги і далеко на них ніби не міг зайти. Ніхто не знав, що він умів стрибати, бо нікому тим не хвалився: стрибав кумедно й некрасиво, не як нормальні діти; авжеж, нормальним він не був ні в чому й звик до того. Не був — то й що? Зате знав за собою таке, чого напевне в інших не було; глузи на вулиці, міцненькі кулаки сусідського хлопчиська, старшого за нього на три роки, мамині сльози, батькову невдоволеність сприймав як неминучу плату за щось дароване лише йому — навіть дорослі того не мали, а тому здавалися йому безпораднішими за дітей. Однак про те належало мовчати, й він жив так, як кожний жив би на його місці. Жив як усі. Хлопчик стрибав, мов кенгуру, відштовхуючись обома ногами, і, хоч добряче ухойдокався, спинятися не хотів — казав собі, що важко всім, і пташці, і звірині, надто коли за ними хтось женеться або ж коли довго не трапляється пожива. Отак він думав, і йому здавалося, ніби він бере на себе частину трудів, якими тримається все суще, й від того прибувало спокійного терпіння. Міг би отак і Землю обстрибати, і байдуже, коли б вона виявилася більша, аніж він собі уявляв. Позаду лишилося село з фермою і обскубаним пастовнем біля неї, лишилася обсаджена вербами дорога і рапсове поле, а хлопчик стрибав, тримаючи курс на урочище Гаряча Балка. Колись там було озеро, й недільними днями батько ловив у ньому рибу, під добрий настрій беручи з собою сина: на березі він ніколи йому не докучав, бо мав доволі клопотів із фортецями для равликів та водомірок. Цілими годинами грібся на латочці вологого піску, а навколо пахтіло драголюбом, татарським зіллям і сухим пташиними пір’ям — можливо, тому, що в глибині обплетеного білими паничиками верболозу висіло ремезове гніздо — порожнє, однак цілком придатне. Господарі не могли покинути його назавжди, й хлопчик не смів його торкнутися, тим більше — похвалитися рідкісною знахідкою. І так тривало до самої осені. Другого літа, непорушно лежачи біля вікна, він шукав того запаху, ніби голки в копиці сіна, серед безлічі інших — смаженого сала, курячого посліду, розквітлих півоній чи матіол, — і, коли знаходив, то вже добре знав, що відбувається побіля озера. Знав, що у гніздечку з’явилося четверо яєчок, але одне скотилося, і ним поснідав вуж, знав, що в озері розвелося багато жалючої кропивки й до білих лілей тепер не підступитися, — воно й на краще, бо внадились городяни, й уся латочка піску тепер закидана головешками. У жовтні приїжджі копали коренища аїру, забрали ремезове гніздо і вбили вужа, що вже зібрався спати. Бач, вони його злякалися, а чого, власне? Того року дуже рано прийшла зима, від снігу аж до новорічних свят пахтіло драголюбом, а потім усе забив дух мастила та нагрітого сонцем заліза… Думати про озеро стало боляче, й хлопчик намагався того уникати. А що йому лишалося? Отож він стрибав туди, стрибав би довго, та під ногами почали лопатися мертві черепашки, немов бульбашки, що колись спливали із затягнутого мулякою дна. Хлопчик спинився і подивився на урочище оком господаря, який бачить, що ранні сходи вибито морозом, і тепер треба все дочиста пересівати. Озера не було — лише трохи розрівняна котловина та залишки верболозу нагадували про нього. З того боку, де був піщаний пляжик, стриміли якісь машини, фарба на них облущилась і клаптями лежала на землі. Хлопчик байдуже обминув їх і, вибравшись на пагорбок, оглянув сухе озерне логовище, й сам до себе кивнув головою, бо воно здалося йому достатньо просторим і зручним. Відпочивши, дочекався, доки його перейме відчуття певності власних сил, і аж тоді сказав: — Ось тут ти можеш вийти. Немає тут ані будинків, ні корів, і люди сюди не ходять — ніхто тобі не заважатиме, ніхто не зажене тебе під землю. Помовчавши, додав: — Так, це місце якраз для тебе. Більше він нічого не робив і нічого не розглядав, а пострибав назад, аби не хвилювалися вдома. Стрибав уже неквапом, відпочивав скільки хотілося, і шлях не здавався йому важким. Тим часом удома навіть не помітили його відсутності, й другого дня хлопчик знову подався до того урочища. Тепер він побачив ніби велику кротовину посеред озерного логовкща і, спустившись униз, присів біля неї. Зблизька то виявилася купа ріні, яка збільшувалася на очах, ніби хто вивертав її з землі ритмічними поштовхами, камінчики скраю вже обсохли на сонці, а ті, що всередині, були мокрі, хлопчик узяв один і, понюхавши, замружився від насолоди. «Ага, — сказав він. — Ага! Все правильно. Усе як треба». Він і надвечір сюди навідався і побачив, що найглибша виямка у котловані заповнена, а посеред неї крутиться шум, ритмічно здригаючись, ніби від поштовхів потужного серця, що билося вглибині. Навколо стояв дзвінкий шерех, відлунюючись у спорожнілих глечиках мушель, але від того тиша здавалась іще глибшою, а знівечена, витирлувана машинами місцина іще мертвотнішою. Хлопчикові стало маркітно, але він вирішив на те не зважати, а краще скупатися: адже це було його море, і воно не могло заподіяти йому чогось лихого. Кількома порухами рук хлопчик перетнув його вздовж і впоперек, вода здавалася занадто холодною, але плавалося в ній на диво легко: то було таки ж нормальне море, хоч і маленьке, по його дну поміж кущиків деревію та споришу вже сновигали крабики, а над ними гойдалися якісь невиразні тіні. Може, медузи? Потім хлопчик три дні не ходив до урочища, бо надто боліли ноги; лежачи з транзистором на грудях, чув, як сусідка розповідала матері, що у Гарячій Балці знов з’явилося озеро, воно, може, й на краще, бо через цих меліораторів ночі стали холодні, й кавуни вже не родять, як раніш. Погано лиш, що льохи та погреби затоплює, раніш такого не було — що з цим робити? — То не озеро, — не втерпів хлопчик. — То море. Його прогнали, й воно прибилося до нас. — Ой, хоч при батькові такого не кажи, мудрагелю мій любий, — зітхнула мати й погладила хлопчика по голові. Втішений ласкою, він її послухався й надалі вирішив ніколи про те не говорити. Отак минуло ще три дні, а потім уночі всі збудилися від собачого валування й коров’ячого реву, вибігли на вулицю, чекаючи підземного поштовху, але земля стояла незрушно, а під ногами хлюпотіла вода, що невідь-звідки взялася. Роззувшись, люди бродили в ній, перепиняючи один одного, аби висловити своє здивування; споконвіку в їхніх степових районах ніхто не чув про повені — що ж це таке, звідки взялося, трубу прорвано яку чи що? А вода прибувала й прибувала від того краю села, де була Гаряча Балка, заповнювала всі ковдобини, всі ями, піднімалася на очах, густо вилискуючи супроти місяця. Може, й далі дивилися б на неї люди, заворожені незвичайним видовищем, але в темряві пролунав голос хлопчика. Він тіпався на руках у батька й кричав так, як завжди кричать діти, що вчинили велику шкоду — вчинили ненароком і тому не чують за собою провини, але знають, що дорослі ніколи їм не повірять, та й шкоди від того не поменшає. Аж тоді всі зрозуміли, що треба рятуватися.  

Михайло Мартинів
КООРДИНАТОР
Фантастичне оповідання

 



 

Рука звично вивела на рожевому папері анкети: «Координатор дванадцятого ступеня». Такі ж слова засвітилися на екрані дисплея перед агентом. Обличчя його видовжилось, і він ледве не вдавився яблуком, яке щойно з’їдав з неймовірною швидкістю. Ще за секунду зірвався з місця і зник за сталевими дверима. Я зрозумів свою помилку, та вже пізно було щось змінити. Зрештою моє рішення остаточне, тому можна дозволити собі розпочати нове життя так, як його повинна розпочинати кожна нормальна людина — з великої помилки. Двері рвучко відчинились. Вбіг товстун в обшарпаному, пом’ятому, колись дорогому костюмі, сліпучо-білій сорочці з червоною краваткою. Весь його вигляд свідчив, що товстун знав кращі часи і ще не втратив надії повернути їх. Обличчя його випромінювало радість, а очі обмацували мене чіпким напруженим поглядом. Я знав такі погляди. Вочевидь, у ті кращі часи товстун обіймав високу посаду, дбав про інтереси держави. Такі люди ніколи не втрачають форми. — Катрич, — коротко відрекомендувався він, — а це — агент Вазов. Те, як він вимовив слово «агент», підтвердило мою думку щодо його минулого. Вазов легенько вклонився і почав хрумати чергове яблуко. — Він на дієті, — пояснив Катрич. — Цілими днями лише яблука, тільки на вечерю — три біфштекси і дві пляшки пива. — Га-га-га-га! — вибухнув оглушливим реготом Вазов. Від того сміху задеренчали шибки, затремтіли квіти у великій неоковирній вазі посеред столу. — Два біфштекси! Два! Га-га-га! Катрич метнув повз мене гострий погляд. Я не озирався, проте «бачив», як за моєю спиною тихо відчинилися масивні лаковані двері, повільно зайшло двоє молодиків у сірих «трійках» і м’яких капелюхах — така мода ніколи не минає — і стали обіруч мене. Кожен тримав правицю в кишені…  

Я спокійний. Відпрацьована десятиліттями безперервних тренувань — жахливих, виснажливих тортур, перед якими блідне свята інквізиція — моя система самозахисту діє автоматично, безвідмовно і, що найгірше, безжалісно. Я можу спати, можу накуритися опію, бути п’яним, як чіп — а система діятиме без жодного зусилля волі, без жодного імпульсу свідомості. Це не теорія. В найскладніших ситуаціях система жодного разу не підвела. А таких ситуацій було чимало на моєму довгому віку. Такому довгому, що початок його загубився в золотистому мареві часу, а кінця бачити я не хотів. Міг, але не хотів. Це для мазохістів — знати свій останній шлях. — Прошу, ось ваш паспорт, — ніжний голос золотоокої феї пролунав з того місця, де мав би стояти правий. Поволі я обернувся. Там справді стояла фея, тільки не золотоока, а звичайна — синьоока, зате які ноги, які перса — вона не могла бути феєю. З такими формами — ким завгодно, тільки не феєю. Я прикинув, ким вона могла б бути, і мені перехопило подих. Але ж причому тут паспорт? Який паспорт? — Щиро дякую, — я простягнув до неї руки і в ту ж мить ніжні пальці красуні зімкнулися навколо моїх зап’ясть сталевими браслетами. Потужний імпульс паралізатора перетворив мої ноги на ватні стовпи, а мене самого на якогось солом’яного бичка, ще не змащеного смолою. Тут я був безсилий. — Прошу сідати. Я впав на стілець і повісив голову, як ганчір’яна лялька. — Прошу не блазнювати. Паралізатор діє лише на кінцівки, не вам пояснювати. — Звичайно, — погодився я, — але голова теж кінцівка. — Га-га-га-га, — зареготав Вазов, наче молодий жеребець, бризкаючи слиною впереміш з пережованим яблуком. — Заберіть цього імбецила. Моя нервова система не витримує недоумків. Вазов ухопив рум’яне яблуко і, не чекаючи наказу, зник за дверима. Краєм ока я помітив, як красуня зробила крок назад, прихилилась до стіни, трупна жовтизна вкрила її обличчя й ноги. Очі вмить вицвіли і мені стало моторошно. — Хто ж виліпив таку Галатею? Катрич промовчав. Не знаю, чи щось підказало йому це ім’я, але суть він, очевидно, вловив. — Використання біороботів… — Не треба. Тим паче, що це не біо, а надбіо, безклітинна, однорідна маса. Єдиний екземпляр. Я ж не винен, що формінженер виявився статевоневрівноваженим любителем надмірностей. Я знав, що він бреше. Це був не біо, але й не надбіо. Це був континуум Альфа, якого їм вдалося обмежити формою. Якщо цей екземпляр, нехай один-єдиний, і справді належав Катричу — то навпроти мене сиділа могутня людина. Така могутня, як Рамзес проти збирача папірусу, чи Олександр Дворогий проти останнього конюха в своєму військові. — Навіщо мені паспорт? Я завітав до вас не як до еміграційного бюро, а як до агентства працевлаштування. — Координатор дванадцятого ступеня шукає роботи? — Глузливо запитав Катрич, і ліве повіко його нервово сіпнулося. Якби я зараз сказав, що ніякий я не координатор — його б ухопив грець. Але я не міг такого сказати. Не тому, що шкодував його. Жоден координатор не може приховати свого фаху. Якщо ти хоч раз вийшов за межу — ти координатор і всі повинні про це знати, навіть якщо ти маєш нульовий ступінь, навіть якщо лиш заглянув туди — ти приречений до кінця днів своїх бути координатором. Твоє щастя, якщо ти ще не осягнув шостого ступеня і дні твої не безмежні, а якщо ти став на шостий щабель драбини вічності-славнозвісний Жид тричі помре, поки ти проживеш один день. — Я, звичайно, можу знайти роботу, але не хочу роботи координатора. Я би хотів бути вантажником, сторожем, асенізатором, землекопом, наглядачем, цензором — аби не координатором. Я хочу виїхати звідси, полетіти на пустельну, безлюдну планету, де не чути навіть гласу волаючого, їсти там акриди і пити росу. Я хочу знову стати людиною. — Не сміши мене, — перейшов на «ти» Катрич. — Мені не до сміху. Мені потрібна робота. Будь-яка робота, будь-де. Катрич дивився на мене пильно і незворушно. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі — воно немов закам’яніло, вкрилося непроникною плівкою соку лакового дерева. — Я дам грошей. Заплачу стільки, що Крез від заздрощів перевернеться в труні. — Для чого ж тобі робота, коли ти такий багатий? — Щоб забутися. Робота — єдиний рятунок від запою і божевілля. Повірте — це закономірні й неминучі фінали всіх розумних людей, котрі час від часу не змінювали способу життя. Нема нічого згубнішого для інтелекту, ніж рутина. Зараз я на такій межі. Якщо я не знайду сходинки вниз — я зірвуся в провалля і не буде вже координатора Вілларта, а буде лиш його тіло, заповнене сірою енергією розпаду людини. — Гроші нам не потрібні. — Але ж, судячи з вашого вигляду… — Компліменти побережи до іншого разу. Я байдужий до упаковки, мене, зазвичай, цікавить вміст. Гаразд, ми допоможемо тобі. Підшукаємо таку роботу, де ти не тільки забудеш, що ти координатор, а й те, що колись був людиною. Але не за гроші. За одну маленьку послугу. Щось схоже я передбачав. Зараз їм закортить дізнатися про завтрашні курси акцій, щоб добре зіграти на біржі, або про результати фінального забігу Великого кубка, або тираж комерційної лотереї. Мене почало нудити, бо з такими пропозиціями зверталися майже всі. — Я не займаюся… — Для того, про що ти подумав, у нас є штатні координатори. Досить кваліфіковані, щоб забезпечити наше процвітання. — Штатні координатори? Але ж це… — Не будемо моралізаторами, бо тоді доведеться згадати твої забави з неповнолітньою Сільвією Дортман, або справу про крах банку «Атлантік», або… — Досить. Диктуйте свої умови. — Обізнаність Катрича зі справою Вілларта наштовхнула мене на думку, що я на правильному шляху і ці шахраї допоможуть мені, як оті самаритяни. — Ну, для чого ж так — диктуйте? Ми вільні люди й домовляємося про обопільну вигоду. — Коротше, — обрізав я. — Це мені подобається… — А здох би ти зі своїми емоціями! — Його звали Рік Аронсон. Він був координатором одинадцятого ступеня й працював на нас. Під час далекого сеансу йому вдалося роздобути дуже важливу для нас інформацію, але… — Яку інформацію? — Запитання було чисто формальним, бо я вже знав про все. Але мені хотілося відокремити зерно правди від каламутного потоку брехні, який зараз рине. Отже, Рік Аронсон. Колись я знав його… — Інформація конфіденційна, — провадив Катрич. — Йому вдалося взнати результат президентських виборів сімдесятого року. Наступного дня його знайшли мертвим у власній квартирі без видимих слідів насильства. — Координатори не вмирають своєю смертю, — похитав я головою. — Саме так. За мною стоять могутні політичні сили. Ви ж розумієте, якої ваги ця справа. — Авжеж. Треба знати, кому лизати… — З вами неможливо говорити, — перебив Катрич. — Нам потрібно, щоб… — Гаразд. Я вам дістану Ріка. Координаторство як професія виникло, можна сказати, недавно. Коли вчитель Лао відкрив сьомий рівень, ступивши на крок вище свідомості Будди — ніхто не міг передбачити, до чого це призведе, бо ніхто не знав про це. Лишень коли Лао зібрався у вічні мандри, він передав своє вчення найближчим учням. Про те, що серед них був і я, що ім’я моє не Вілларт і що дванадцятий ступінь — давно пройдений етап — знав тільки я, бо так мені було приписано. — Люди, які не схильні до самопожертви, як правило, ніколи не підіймаються вище астрального чи ментального світів. Ті ж, хто шляхом самозречення й відмови від благ матеріального світу віддає десятки років задля освоєння шести йог, може досягти найвищого ступеня — нірвани, свідомості Будди, або шостого ступеня координатора. Він об’єднує свою окрему свідомість із свідомістю всього людства і стає всемогутнім. Він може вільно мандрувати із життя в життя, з карми в карму, не порушуючи цілісності свого «Я». Він черпає енергію космосу пригорщами і витрачає, як йому заманеться. Це велика спокуса, це непереборна спокуса навіть для того, хто десятиліттями чекав, виснажуючи плоть. І лиш той, хто долає цей щабель, хто знаходить у собі сили відмовитися від вічного блаженства, ступає далі — у світ галактичної свідомості, у світ надкосмічних енергій, у світ єдиної праенергії, де з усього зостається лише можливість необмеженого пізнання. Колись таких істот називали богами, тепер — координаторами. Важко, дуже важко повертатися до людей. Тільки той, хто триста років переписував у темній замурованій келії шістнадцять приписів учителя Лао, має право ступити на щабель вище і відтак повернутися до людей. Наступні триста років — ще один щабель. І так аж до кінця днів своїх. Ми не вказуємо людям шляхів. Ми лиш визначаємо дороги, що ведуть до погибелі й перепиняємо їх. Ми знаходимо координати критичних точок поступу, щоб люди завчасу могли оминути їх, навіть не усвідомлюючи того. Настав час. Замкнувши двері, я зняв одяг і вдихнув потік енергії способом, відкритим особисто мною і нікому не відомим. Виконавши кілька кат — ритуальних, чітко вивірених рухів, котрі відкривали всі заблоковані канали для доступу космічної енергії, я зламав своє тіло в освяченій, таємній позі для медитації і завмер. Завмерло тіло покійного Вілларта, позичене мною на кілька років, припинилося дихання, удари серця стали нечутними, але нуртувала свідомість, відриваючись від мозку, покидаючи тіло, щоб прорватись у вищі світи. Минувши низові форми, я одразу вийшов у ноосферу, а звідти одним стрибком у нірвану. Не можна описати її. Це досконалість — і додати не можна нічого, як нічого не можна додати до Нагірної проповіді чи Махабхарати. Але сьогодні не до насолод. Потрібно квапитися. Сьогодні розпочинається те, чого не було від дня створення світу — війна в царині спокою і мудрості, тиші й вищої радості, правди і верховної істини. Вже на дванадцятому рівні я спробував зловити тінь думки Ріка Аронсона. Я знав його спектр. І це вдалося мені! Його душа, розмита, розірвана суперечностями, брехнею і продажністю вже розчинялася у вселенській енергії, заражаючи її духом розпаду й тління. Зібравшись у сферу, я спіймав Ріка, огорнув пеленою сірої праматерії, стиснув його, відірвав від решти спектрів і пожбурив у чорноту двадцятого підрівня, де грішні душі, котрі ще в матеріальному світі розтратили всю свою позитивну творчу енергію на зло, крутяться повільною каруселлю в замкненому просторі, позбавленому доступу енергії та інформації. Проти такого життя і пекло — рай. Жити без жодної надії, без майбутнього і теперішнього — тільки минуле, та й те у спогадах. Поки я орудував Ріком, довкола мене зібралася хмара енергії темного спектра, щоб припинити насильство. Врятувало мене те, що тут невідоме саме поняття насильства. Я встиг, і хмара вмить розсіялась. Знову запанували мир і спокій. Але мій спектр потемнів і втратив первісну цілісність. Я вчинив гріх, злочин, убивство, хоч і виконав свою місію — очистив велику ідею від скверни. Я чекав тисячу літ не для того, щоб повернути Ріка його ситим покровителям, а для того, щоб назавжди ізолювати його, вбити. Він продався, а це страшніше за найтяжчий гріх. Та й не один Аронсон. По дорозі назад я вишукував спектри примітивних душ платних координаторів і посилав негативний імпульс їм у подарунок. В уяві поставала далека картина, як корчаться тіла лихо-координаторів, як лунають страхітливі крики болю й жаху, руки розривають груди без повітря, охоплюють голови, наповнені вже не мозком, а кривавими драглями пошматованих нейронів. Серед них я бачу Вазова — координатора четвертого ступеня. Відтепер він тільки й зможе, що дурнувато реготати. Тепер додому. У сирій, замурованій келії спочиває моє власне тіло — тіло каліки-монаха. Відтепер мені важкою працею й суворим постом тисячу років спокутувати зло, скоєне сьогодні. Мене чекає важка фізична праця і глузування молодших товаришів, для котрих я — напівбожевільний приблуда, пожирач недоїдків. І так доти, поки не настане пора для Очищення. Я, звичайно, міг би померти, але не маю права.  

Людмила Козинець
ЧОРНА ЧАША
Фантастичне оповідання

 



 

— Докіє, Докіє! Дитя моє гірке, донечко! Що ж ти, так і будеш сидіти? Та встань же, поглянь на божий світ! Та не можна ж так… — Докіє, Докіє! Очі виплачеш, серце викричиш, а лихові не зарадиш. Ти подумай, донечко, Галочка твоя зараз серед янголів усміхається, а на тебе подивиться — сльозами заллється. Дай же ти спокій її душечці, дай же ти спокій лихові своєму! Докія сиділа на засланій пухнатим ліжником скрині прямо, не торкаючись стіни спиною, немов скам’яніла. Сиділа так ось вже три доби — не їла, не пила, повік не змикала. Зчорніло молоде лице Докії відтоді, як видали їй у лікарні жовту квитанцію: «За похорон сплатити в касу 5 крб». Докія стискала в руці м’ятого папірця — все, що залишилося від донечки. Днину тільки й пожила дівчинка, а потім згоріла в жару, певно, навіть не встигла зрозуміти, що народилася, що була на землі. Тяжко каралася Докія. Все здавалося їй, що якби була поруч, вирвала б донечку у смерті, перелила б їй своє дихання. Та тільки й саму Докію чудом врятували: роди сталися важкі. Без матері немовля поховали. І без батька… Далеко був Василь, так далеко, що боялася Докія й думкою до нього полетіти. Підстерегла його зла біда, що за кожним шофером ходить нечутно. Миттєво все трапилося, мокра дорога, важка вантажівка та випадковий перехожий… І ось одна тепер Докія горювала. І як Василеві про все написати? Бабка Теодозія не полишала Докію. Чайкою вилася над молодицею, голосила, плакала, за світлу душечку новопреставленої Галечки молилася, Докію молоком намагалася напоїти, старалася гарячі думки прогнати. Билася, билася, та дарма. Які слова розрадять горе матері, котра втратила дитину? Хіба що молитва. Тільки не знала молитви Докія, не вірила в Бога. Ікона в хаті висіла — дідове благословення, а віри в душі не було. На третій день наче отямилась Докія. Встала, огледілася. Потім, скрипнувши віком, розчинила скриню. Стрепенулася бабка Теодозія. — Докіє! Що ти, горличко? Не відповіла. Нахилилася над скринею — різьбленою, масивною, оздобленою перламутром по вишневому лаку. Докія виймала зі скрині злежале вбрання, підносила близько до очей, пильно роздивлялася, немов не впізнаючи. Довго тримала в руках весільний убір з білих воскових квітів, срібних ниток, малинових китиць фарбованої ковили. Потім кинула. Стягла через голову плаття. Постояла, бездумно топчучи скинутий одяг, підійшла до дзеркала, дбайливо розчесала волосся, заплела коси, двічі обкрутила вінком навколо голови. Була вона немов уві сні. Дивлячись на неї, бабка Теодозія лише дрібно хрестилася, не сміючи сполохати мертвотний спокій обличчя Докії. Молодиця ж туго перетягнула груди, налиті молоком, одягла сорочку, вишиту по рукавах червоним і чорним шовком. Запнула поверх картату плахту з червоними китицями, підв’язала білу запаску з мереживами. Тісно перетягла стан вогненною китайкою. Накинула на плечі легкий кептар з білої овечої шкури. На спині кептарика були вигаптувані гілки горобини. Важкі грона ягід, любовно дібрані мамою з великих червоних намистин коралю. Дрібними різаними коралами обвила Докія шию, одягла й тьмяні старовинні дукати. Потім натягла в’язані смугасті панчохи, взула м’які шкіряні постоли, тиснені візерунком. Довго дивилася в дзеркало, тримаючи в руках золотий кораблик, але так і не перемоглася убрати ним голову — лихо не терпіло сяяння золотої парчі. Докія пов’язала чорну хустку. Баба Теодозія плакала, дивлячись, як вбирається на невідоме свято молодиця. Сльози текли по її щоках, переливаючись у глибоких зморшках. — Ой, Докіє, Докіє! Що ти, дитино, надумала? Нащо вбираєшся, мов на смерть? Схаменися! Докія розстелила на скрині рушник, метнулася до кухні, принесла шматок хліба, цибулину й сало. Їжу, трохи грошей, маленьке дзеркальце, та копійчану свічку зав’язала в кросно. Нічого не сказала старій, а тільки та й сама здогадалася: — Докіє! Та невже підеш? Що ти, ясочко? Та не ходи туди, дитя моє гірке! Не повернешся ти, що я Василеві скажу? Лементуючи, Теодозія впала на долівку. Докія дивилася на неї, зсунувши суворо брови. Щось раптом змінилося на її лиці, рум’янцем налилися щоки, затремтіли довгі вії, жалісно скривилися губи. — Бабо! Встань! Не край мені серця! Не можу я більше, сама бачиш. Що ж мені тепер, голосити та маятися? Хіба ж це життя? Огледься ти навколо: лиха неміряно, біди незлічені. Візьми хоч нашу вулицю, хто не в прикростях? У мене — горе… А в тітки Наталки син в армію пішов, і що ж? За рік — домовина залізна з Афганістану! А в Зоф’ї? Дочку вночі на вулиці перестріли — де дочка? Руки на себе наклала. А в Марички й Климка Грабових? Онук паралічний з народження! А в Єлиці? Троє синів — чуєш, Теодозіє! — троє синів, і всі по тюрмах! А в Килини? Обидві онуки в лікарні аж у Москві. Волоссячко все повилазило у дітей. А в Марка Срібного? Син єдиний у маковому дурмані пропав! А в Ксани Червоненко? Жила-раділа, раптом на тобі — батько з’явився, в таборах відсидів, поліцай колишній! Своїх катував, сусіднє село попалив, і як бути? Батько ж! Прогнати з порога, чи шматком гірким до гробу годувати? Подумай, Теодозіє! — Та що ти, Докіє, охолонь, навіщо тобі чуже лихо? В тебе своє, в них своє, життя таке, Докіє! — Життя таке… А чому таке, бабко Теодозіє? — Не знаю я, горличко… А що ж ти думаєш, невже знову Чаша перелилася? — Не інакше. І я так розумію — мені треба йти. — Та куди ж ти підеш — ніч надворі! Дочекайся хоч світла. — Дарма, піду. Дорога неблизька. А зволікати більше не можна. Докія тихо причинила за собою двері, постояла на ґанку, пестячи пальцями різьблення поренчат. Сам Василь точив балясини, різав світле дерево, коли будував домівку для молодої дружини. А Докія терпляче чекала, коли на гребінь даху підіймуть пишний вінок з шипшини, гаптувала рушник, яким перев’язали колючі гілки й рожеві квіти. А що тепер в цьому домі? Куди поділося щастя, як життя зруйнувалося? Видно, й справді перелилася Чорна Чаша, сунуло лихо у світ, ось і їй, Докії, перепав отруєний ковток. Ох, гірко… Та хто не знає, хто не пив з цієї чаші? Бабка Теодозія тихо плакала, дивлячись, як віддалялася тонка фігура з білим клуночком у руках. Губи старої шепотіли навздогін старовинні замовляння-талісмани, а суха рука хрестила повітря. Докія встигла на останній автобус, що зупинявся в їхньому селі по дорозі до обласного міста. Народу в салоні було небагато — дві тітки з кошиками, демобілізований солдат у хвацькому голубому береті, трійко підпилих, але сумирних молодиків. Один із них, засмаглий, ладний, чепуристо підкрутив вуса, дивлячись на святково вбрану Докію, повів плечем. Але помітив чорну хустину на голові Докії, зустрівся з поглядом молодайки й принишк, тільки співчутливо на неї позирав. А вона придбала у водія квиток, сіла на перший же диванчик і заклякла. Автобус натужно гурчав, лізучи під гору, за вікном чорнів ліс, повитий легким туманом, що плив з вогких яруг, болотистих улоговин. Нарешті стемніло, смугою білої куряви простягнувся через усе небо Чумацький Шлях. Зійшов блідий, немов змерзлий місяць. На повороті дороги, де стирчав перехняблений кам’яний хрест, Докія попрохала водія зупинити автобус. Той здивовано глянув на неї, але пригальмував. Докія вийшла, опустила клуночок на землю, взялася перев’язувати хустину. Щофер трохи почекав, немов сподіваючись, що пасажирка передумає. Потім стенув плечима і зачинив двері. Автобус рушив. Пасажири прилипли до вікон, проводжаючи поглядами самотню постать, що розчинялася у темряві. Білий кептарик ще довго виднівся у туманному мороці. — Тю, ненормальна якась, — сказав смаглявий парубок. — Якого біса їй у лісі треба в цю пору? — Справді, — одізвався шофер. — Тут і житла ніякого немає. Чудійка… — А може, вона на кордон, до лісничого? — висловила припущення одна з тіток. — Який кордон, тітко? До нього ж кілометрів з двадцять, чого їй було виходити? Щоб пішки чвалати та на зірки дивитися? Ех, шкода, я не вийшов, провів би… — От-от, у вас одне на умі! — осварилася тітка. А парубок серйозно вів своє: — Хоча ні. Страшнувато з нею гуляти. Не інакше — нава це, мавка лісова. У село їздила, казали, мило індійське там вчора продавали… — Та тьху на тебе! Що ти мелеш проти ночі! — І тітка омахнулася широким знаменням. — А мо’ й ні! — розійшовся парубок. — Не мавка це! Чаклунка. Справді, справді, тіточко. Ось вона зараз біля хреста клуночок розв’яже і ворожити почне… А таки так, — Докія розв’язала клуночок, вийняла свічку, запалила її й обережно поставила у маленьку нішу, що була викресана в центрі хреста. Хрест стояв тут з давніх-давен, у ніші донедавна була ікона, та потім кудись ділася. За багато років склалося повір’я, що тут треба поминати тих, за кого не можна молитися у божому храмі: нехрещених, самогубців. Повір’я трималося міцно. Ось і зараз у ніші можна бачити недопалки свічок, засохлі квіти, а біля підніжжя розсипане пшоно, стоїть полив’яна миска з водою — для птахів. Докія поклала біля свічки кругле дзеркальце. Посиділа на камені. Глибока тиша довкола. Спокій у світі, вкритому зоряним пологом. Докія відломила шматок хліба, розкришила по землі. Потім встала, довго дивилася в небо, поклонилася — немовби усьому світу відразу — і почала спускатися в яр. Там, під кронами ліщини, було темно, але все-таки світло місяця пробивалося крізь листя. Світилася й вода струмочка, відбиваючи місячні полиски. На схилах яру таємничо випромінювали зеленкувате мерехтіння чи то трухляві пні, чи то скупчення грибів. Докія пішла угору по течії, іноді оступалася в крижану воду, що текла з гір, іноді встигала втриматися за гілки чагарників. Боляче вкололася шипами глоду, але не зупинилася, простувала далі, посмоктуючи ранку на долоні. Літня ніч коротка. Не встигла Докія втомитися, як небо посвітлішало, прокинулися птахи, скотилася роса. Струмочок все тоншав — ближчав витік. На шляху дедалі частіше траплялися валуни, порослі сірим лишайником. Докія обходила їх, щоразу боячись загубити ниточку струмка. Аж ось струмочок сховався в непролазних заростях ожини й ломиноса. Продертися крізь оці хащі годі було й думати. Докія зупинилася в нерішучості: куди ж далі йти? Вирішила перепочити. Відломила хліба, зачерпнула студеної води, зібрала жменю суниць. І раптом побачила на бережку струмка розсипане голубе намисто. Вона підняла одну намистину. Давно, видно, пройшла тут власниця намиста. Тепер більше пластмасові носять, а ця намистина з білої глини, поливаної голубою глазур’ю. Потріскалася вже від дощів і сонця. Отже, та, чию шию охоплювала низка лазурових горошин, також намагалася пройти отут, та сувора ожина й підступний ломиніс не пустили, зірвали з шиї намисто… А що то блищить у траві на тому боці струмка? Ще одна голуба намистина. А ось і ледь помітна стежка в обхід заростів. Дякую, сестро, вказала дорогу… Стежка вивела до сірої скелі, по зернистому відколу якої дзюркотіла вода, що давала початок тому самому струмку. Ось і закінчилася срібна провідна ниточка. Далі, Докіє, підеш навмання. Сонце Докія зустріла на краю величезної галявини. Йшла, поступово зігріваючись після вогкої ночі. Коли спускалась в долину, знайшла ще одну прикмету того, що йде правильно: розчахнуту скелю /казали, що блискавка вдарила/. Там, на дні похмурого розлому, і закінчувався шлях Докії. Позаду сонячний світ, а попереду, немов ненажерлива паща, з уламками страхітливих іклів, глибочіло провалля. На камінні біля урвища побачила Докія напівзотлілий рушник, старовинну гуцульську сокирку, шкіряний кисет і різьблену люльку, сувій полотна… Вона злегка торкнула ногою той сувій. Тканина розсипалася: в сувої виявилася пачка грошей, чи то ще царських, чи то керенок. Чому люди залишали тут усе це? Може, перед тим, як піти у морок і невідомість, хотіли залишити певний знак того, що були тут? Отже, вони не повернулися? Або ж сподівалися, що ці речі їм коли-небудь знадобляться… Докія розмірковувала, машинально потискуючи рукою важку грудь. А молоко ще не перегоріло, прибуває, пов’язка геть мокра. Защеміло в грудях, здалося, що м’які губки немовляти міцно взяли сосок… Докія скрикнула і стрімголов по крутому спуску кинулася в провалину як у вир. Отямилася, коли забракло сил бігти по нескінченному коридору, що вів все глибше й глибше — може, й до самого серця гір. Вона зупинилася, перевела віддих, тамуючи гострий біль у серці. Було темно, але очі Докії — чи то звикнувши до темряви, чи то від нервового збудження загострився зір — розпізнавали скельні стіни, що сходилися близько, міцні брили, що нависали над головою. Невідомо, хто й коли вирубав у скелі цей прохід. А може бути, й не руки людини створили цей довгий прямий коридор. Докія прислухалася. Стояла неймовірна тиша, тільки далеко попереду дзвеніло щось. Неголосний кришталевий дзвін, як перші весняні краплі… Докія склала долоні човником, піднесла до рота і сторожко крикнула: «О-гов!» Тільки луна покотилася вздовж кам’яного коридора і вмерла вдалині. Страх підійшов навшпиньки, моторошно взяв за горло. І пішла Докія по хіднику, все вниз і вниз. Йшла повільно, часто обертаючись назад. А що там побачиш? Кам’яний морок. Почало потроху світлішати — немов стіни мерехтіли золотим і червоним. Посвіжішало повітря. Це було дивно, адже підземелля вело углиб. І ось нарешті ступила Докія у величезну світлу печеру. Високе склепіння яскрилося ніжною памороззю, падали зверху важкі краплі, лунко розбиваючись в опалового світіння вапняних вазах-сталагмітах. Чудові кам’яні квіти сяяли зернистим блиском, кварцові й аметистові друзи в стінах печери горіли чарівним вогнем граней. У завороженій тиші зупинилася Докія, відчувши всім своїм єством: це — тут. Вона нишпорила поглядом, шукаючи те, заради чого прийшла сюди. Зазирала в усі закутки печери. І нарешті побачила.  

На невисокому постаменті з дикого каменя стояла Чорна Чаша. Затамувавши дихання, наблизилася до неї Докія. Чаша була велика — не підняти. Незграбно виліплена з темної глини посудина трохи перехняблена. Через вінця тонкою густою цівкою стікала смолиста рідина. Довго дивилася Докія на цівку, судорожно ковтаючи біль ненависті, що підступила до горла. Тоненький, безперервний потік лиха й біди. Повільно підійшла до Чаші, зазирнула в неї. Страху вже не було. Докія нахилилася нижче. У непроглядній глибині важкої, як киплячий бітум, рідині жив рух, ліняво підіймалися з дна Чаші бульбашки, лопалися на поверхні, немов кипіла віковічна людська кривда. І здалося Докії, що видіннями, примарами наповнюється Чаша. Побачила вона зловісні стовпи вибухів, а то наче здійнявся з глибини літак, розвернувся, зірвався і впав, спалахнувши нестерпним вогнем. І виникли в чорній імлі будинки, і почали руйнуватися — безгучно й жахно. І якийсь чоловік кричав, захиливши голову, розриваючи на грудях сорочку… І блискучий ніж увійшов йому під серце. Здавалося, у самісінькі зіниці Докії бризнула гаряча кров. Вона не відсахнулася, тільки провела по обличчю долонею, немов утираючи його. А чорне дзеркало варива, що булькотіло, світилося зсередини сонячною красою довгого волосся дівчини, яку Докія бачила зі спини. Дівчина повільно оберталася. Губи Докії самі по собі склалися у посмішку — чекала, що обличчя дівчини буде прекрасним. І ось вона обернулася. Але замість обличчя на Докію зиркнув бридкий щурячий писок. А потім піднялася з глибини Чаші рука, вкрита фіолетовими плямами, почала хапати повітря: Докію шукала. Пальці скарлючилися, шматками відвалилася плоть, мертвим перламутром відпали нігті, на порох розсипалися кістки… Не відсахнулася Докія. Незмигно дивилася вона у Чорну Чашу. І раптом побачила, як по блискучій поверхні попливли білі туманні квіти… Білі краплі падали звідкілясь згори й розтікалися на чорному. Докія збагнула: це промокла сорочка, це її молоко падає у Чорну Чашу. Докія притисла руками груди: не дай Боже, щоб краплі її гіркого материнського молока витіснили з Чаші краплі чийогось горя… І похопилася — чого ж вона стоїть? Треба щось робити, для того й прийшла. Як зупинити лихо, як знищити чорний потік? Як би вичерпати Чашу, та до дна б… А куди ж діти пекельну смолу? На землю вилити? Напевно, не можна — все одно лихо по миру піде. Може, випити її, прокляту? Так не подужати стільки. А як і вип’єш — знову наповниться. І зрозуміла Докія, що безсила. Ось, дійшла вона, Чаша перед нею, а що зробиш? Напоум, Господи… Заломила руки Докія, впала на каміння. Тяжко лився чорний ручай… І сухими вже очима дивилася Докія на Чашу. А чи не досить їй, проклятій, стояти тут, збирати лихо та переливати його у ясний світ? А чи не доволі терпіння людського, з якого — не з глею ж! — зроблено цю посудину? А чи не доволі жити й чекати неминучої біди, коли переллється Чаша? І встала Докія. Налягла плечем, зсунула Чашу з п’єдесталу. Вихлюпнулася смола, обпекла шию Докії. Але вже перекинулась набік Чорна Чаша… І розтрощила Докія Чашу. Розтрощила, чомусь упевнившись, що має рацію. Розтрощила, не злякавшись, що не струмочок потече до людей, а вся Чаша розіллється. Вся Чаша! Але більше ж її вже не буде окаянної. Думала Докія, що склепіння печери впаде зараз на її голову. Але було тихо… Валялися долі темні черепки, смердючою парою дихала калюжа чортового зілля… Обережно, перевіряючи ногою кожну сходинку, спустилася Докія з постаменту. І пішла геть. Тільки мигцем глянула: щось хруснуло під ногою. Це був черепок, дуже давній — потріскався, глина кришилася. Нахилилася, підняла його. Он воно що… Виходить, хтось колись уже розбив був Чашу. Звідки ж взялася інша? Що ж це — є люди, котрі б’ють Чорні Чаші, а є такі, що замішують на сльозах і крові в’язкий глей терпіння і знов ліплять їх? А терпіння безконечне, а глею вистачить, а крові й сліз і поготів…  

Іван Андрощук
МАЦАЛЬЦЕ
Фантастичне оповідання

 



 

Зал засідань Всесвітнього Конгресу був переповнений. Юпітери світили так яскраво, що по стінах бігали зайчики від лисин збуджених делегатів. Всюдисущі репортери вносили елемент професійної метушні в напружену атмосферу форуму. Чекати довго не довелось. Ледве розсілися, як на трибуну вибіг Голова Конгресу. — Панове, — почав він схвильовано. — Склалася надзвичайно тривожна ситуація. Тисячі душ затамували подих, тисячі поглядів приросли до промовця. — Ви, напевне, знаєте, що вчора о двадцять четвертій годині тридцять хвилин заорбітні станції стеження зафіксували появу таємничого боліда. Так от: болід подолав зовнішню, другу і третю системи протиметеоритного захисту і наближається до нас. Гомін здивування прокотився рядами. — Саме так, панове. До нас летять брати по розуму. Та радості від того мало. Ми прозондували корабель і з’ясувалося, що… — Голова зробив паузу, але напруження тільки подвоїлось, — корабель належить лудове. Зал на хвилю завмер, а потім зойкнув з жаху. Делегати підвелися з місць, хтось схопився за серце, хтось побіг до виходу. — Спокійно, панове. Ми не маємо права панікувати. Від нас залежить зараз доля мільйонів і мільйонів людей. Доля планети, доля цивілізації. Ситуація надзвичайна. Хто має що запропонувати, прохання висловитись. Регламенту встановлювати не будемо, але пам’ятайте: кожна хвилина зараз дорога: лудове летять до нас. Їм залишилось подолати п’ять захисних зон. За добу вони будуть тут. Не встиг він закінчити, як в президії піднялася рука: — Панове, — встав Звоєвій Швидке Перо. — Я бачу один вихід. Пришельців треба знищити. Зал схвильовано загомонів, однак з третього ряду кинули репліку незгоди: — Пане Звоєвій. Але хто це зробить? — Ну… акцію можна доручити автоматичній системі. — При спробі знищити живу істоту система вийде з ладу. Хто зніме блокування? — Панове! — звернувся Звоєвій до присутніх. — Хто відповість шановному делегатові? Хто зважиться на благородний акт знищення агресора або хоча б відімкне запобіжник автоматичної системи? Зал заціпенів. — То, може, хтось хоч знає таку людину? — Звоєвій розгублено бігав очима по рядах. Нарешті зупинив погляд на благородному обличчі літнього делегата: — Пане Оллогерн! У ваших фільмах так щедро ллється кров. Ваші герої так рішуче йдуть на поєдинок з інопланетними чудовиськами… — Кіно — це мистецтво, пане Звоєвій, — підвівся делегат. — Воно не має нічого спільного з тим, що оточує нас. Знищення живої істоти суперечить людській природі. Раніше ми якось не надавали цьому значення, бо не виникало таких проблем. Але тепер… Навіть якщо серед людей і знайдеться хтось… я був би проти. Ліпше загинути, залишившись людиною, аніж вижити, ставши вбивцею. Та серед нас немає вбивць. А тому я в цю хвилину відчуваю навіть трагічну гордість за нас. За те, що кожен може сказати про себе: краще не жити, аніж вбивати. — Тоді переглянемо документальну хроніку. Наші зонди перезняли з відеоархівів лудове. Досі таке бачили тільки у фільмах пана Оллогерна. Пане оператор, будьте ласкаві. … Низько пливе темно-зелений крилатий апарат: місто під ним огортає вогняно-чорна мла. Білі високі будови осідають в клуби диму й попелу. Спалахують і чорніють, мов сірники, люди. … В шахті глибокого колодязя висить прив’язана за руки людина. На дні повзають бридкі істоти, схожі на велетенських голих щурів. Той, хто висить, опускається все нижче — відстань між ним і ошкіреними мордами потвор невблаганно зменшується. Зображення людини наближається: все її тіло густо вкрите саднами й кривавими смугами, на розбитому обличчі розпачливо світяться великі сірі очі… — Досить! Припиніть! — почулися обурені вигуки. Екран погас. — Ось хто такі лудове, — заговорив Звоєвій. — Може, тепер знайдуться відважні увімкнути анігілятор? Ніхто не поворухнувся, тільки санітари метушилися біля тих, кому стало зле. Минула довга хвилина, і в протилежному кінці президії попросили слова. — Пане Звоєвій, — встав Родерон Рахівник Зграї. — Може, ви самі змогли б це зробити? — Я? — знітився Звоєвій. — Ні-ні, що ви… Я… Я — теоретик… — То ж бо й воно, пане Звоєвій. Теоретично ми можемо знищити прибульців. Однак, зробивши це, ми перестанемо бути людьми. Ми зробили б перший крок по шляху вбивства — а куди веде цей шлях, ми щойно переконались. Тож я згоден з паном Оллогерном: краще вмерти, аніж стати вбивцею. Проте вмирати не обов’язково. Є ще один варіант — евакуація. — Але, пане Родерон! Де ми візьмемо стільки кораблів? Та й часу залишилося… — Його не так уже й мало, пане Агенар. Та й кораблі нам не знадобляться. Ми встигнемо вивести людей крізь Чортову Діру. Делегати ожили, зал наповнився нервовим гамором. Чортова Діра — це підпросторовий тунель, якого відкрили зовсім недавно в непрохідних лісах Південного континенту. З того боку Діри починався таємничий світ — світ сріблястих трав і незнайомих зірок. На дослідження невідомої землі вже вирушило кілька експедицій. Жодна з них поки що не повернулась. — Але ж ми навіть не знаємо, що нас чекає по той бік! — Зате добре знаємо, що чекає нас по цей, — похмуро завважив Родерон. — А якщо лудове знайдуть тунель? — Ми завалимо його за собою. — Тоді ми не зможемо повернутись назад! — Зворотного шляху для нас нема в будь-якому випадку. Тільки так ми зможемо залишитись людьми. І, можливо, вижити. Завирували голоси — схвильовані, стурбовані, розгнівані. Нарешті над морем емоцій, жестів і вигуків злинула тендітна рука молодої жінки. Гамір поволі вщух. — Пане Голова! — схвильовано вигукнула дівчина. — Невже загроза така серйозна? Скільки лудове летять до нас? — Двоє. Їх там усього двоє. — Невже двоє прибульців можуть загрожувати всій цивілізації? Залишати рідні домівки, затишні міста, могили предків… Втікати в безвість… Хіба не простіше було б спробувати встановити з ними контакт? — Люба панно, — зітхнув Голова. — Я тисячу разів згоден з вами. Ті двоє, що зараз летять до нас, не такі вже й страшні. Можливо, навіть вони — чудові хлопці, і ми з радістю пішли б на контакт з ними, якби… Якби вони не були лудове. Ці хлопці належать не собі — передусім вони розвідники цивілізації, яка їх послала. І якщо сьогодні їх двоє, то завтра буде тисяча, а позавтра — мільйон. Нам доведеться мати справу з їхнім суспільством. А суспільство лудове — це космічний монстр, чудовисько, яке руйнує, вбиває, винищує все живе і неживе у Всесвіті. Планета, якої торкнулося мацальце цієї потвори, приречена. А ті двоє, що летять до нас, і є тим самим мацальцем, простягнутим до нашої планети. Через півгодини делегати розлетілись по регіонах, а ще через півгодини була оголошена всесвітня евакуація.  

Корабель спустився на поле недалеко від східних передмість. А невдовзі на околиці міста вже зупинився планетохід пришельців. Відкрився люк, і з нього вибралися двоє в скафандрах. Зовні вони нічим не відрізнялися від людей: високі, стрункі, з міцно поставленими ногами. Пильно озираючись навсібіч, лудове повільно пішли вздовж вулиці. — В містах людей є щось спільне, — сказав пілот. — Іноді мені здається, що міста — живі істоти. Якщо неживі, то принаймні — розумні. Так скрізь: на Таггарі, Крішнамурті, Северинасі, на Землі… — Мабуть, ти маєш рацію, — погодився напарник. — Мертві міста скрізь однакові. Але звідки ти взяв, що це місто людей? — Бачиш, є певна різниця між собачою будою і людським житлом. І потім це місто не мертве. Поглянь на оту споруду, схожу на гіпнодром? Вздовж її стіни горять ліхтарі. — Але який сенс освітлювати вулицю серед білого дня? — У цьому світі, як і в інших, багато що не має сенсу. — Стривай… Що це? — посеред вулиці валявся яскравий згорток тканини. Пілот обережно підняв знахідку. Це був дбайливо сповитий маленький іграшковий чоловічок. — Лялька, — посміхнувся пілот. Якийсь час прибульці розчулено розглядали іграшку, потім рушили далі. Через кілька кроків пілот знову нагнувся И підняв тоненький блакитний циліндрик. З одного кінця вився димок. — Сигарета. На деяких планетах люди ще не позбулися цієї шкідливої звички. Однак сигарета димить — отже її щойно кинули. Куди ж вони всі щезли, чорт би мене взяв?! — Зараз з’ясуємо, — сказав, прислухаючись, пілот. З розчинених дверей сріблястої, схожої на ангар будови долинав якийсь шум. Підійшли ближче: тепер уже було виразно чути несамовитий жіночий лемент, грізний рев невідомого звіра. Лудове вихопили пістолети і кинулись всередину. І… зупинились, спантеличені; вони стояли в порожньому кінозалі, на увігнутому екрані чарівна блондинка намагалась випручатися з лап жахливого горилоподібного створіння. Лудове перезирнулися, знічено посміхнулися. За кілька хвилин на екрані з’явився лицар, вбив чудовисько і звільнив красуню. Фільм закінчився, однак проектор продовжував працювати. — На їхніх головах збереглося волосся, — порушив мовчанку пілот. — Це дуже молода раса. — Помовчавши хвильку, вів далі. — Ти знаєш, замолоду я захоплювався старовинною фантастикою. Чтиво, маю тобі сказати, іноді повчальне. Наприклад, один древній фантаст вважав, що створити цивілізацію можуть лише людські істоти. І що Всесвіт — це величезне кільце розумних людств. Схоже на те, що він мав рацію. Партенон — уже дев’ятий світ, в якому живуть люди. — Дев’ятий світ, з якого пішли люди, — похмуро уточнив напарник. Пілот підбадьорливо посміхнувся: — Вище голову, Петров! Наступного разу ми неодмінно застанемо їх вдома.  



Андрій Дмитрук
СОН ПРО ЛІСОВЕ ОЗЕРО
Фантастична повість

 



 

Але він знає шлях мій, нехай випробує мене, — вийду, як золото. Книга Іова, 23. 10  


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка