Книга є збіркою біографічних нарисів повстанських отаманів, що діяли у добу Визвольної війни 1917-1920-х років, а також документів і біографічних довідок про учасників боротьби за Українську державу



Сторінка1/36
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Annotation


Книга є збіркою біографічних нарисів повстанських отаманів, що діяли у добу Визвольної війни 1917–1920-х років, а також документів і біографічних довідок про учасників боротьби за Українську державу. Книга відтворює прогалини в історичній пам'яті українського народу та оживляє його синів, які полягли в боротьбі за волю. Роман КовальПро виданняВасиль ШклярВони повернулисяЗаспівВояцькі біографії1. Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров2. Холодноярський сотник Іван Компанієць[40]3. Брати Чучупаки4. Отаман Богдан5. Охтанась Келеберда, отаман Вереміївської козацької сотні6. Чорний Ворон (Микола Скляр)7. Цибулівський месник Микола Кібець-Бондаренко8. Звенигородський кошовий Семен Гризло9. Кость Блакитний, Головний отаман Холодного Яру10. Чигиринський отаман Юхим Ільченко[210]11. Останнє слово Архипа Бондаренка12. Трохим Голий, отаман Мліївської гайдамацької січі13. Чорноліський полковник Пилип Хмара14. Холодноярський курінний Василь Кваша[354]15. Антін Грозний, отаман Городищенщини16. Чорний Ворон із-під Товмача17. Головний отаман Холодного Яру Герасим Нестеренко-Орел18. Григорій Яковенко, член Холодноярського повстанкому19. Андрій Чорнота, отаман кінної сотні Холодного Яру20. Ларіон Загородній, отаман Чорного лісу і Холодного Яру21. Тиміш Компанієць, ад'ютант отамана Загороднього22. Мефодій Голик-Залізняк, «залізничник» із Нерубай-лісу23. Отаман Чорного лісу Денис Гупало24. Звенигородський отаман Цвітковський25. Іван Савченко-Нагірний, отаман Наддніпрянського партизанського загону26. Андрій Гулий-Гуленко, командувач Південної групи військ УНР27. Яків Мамай, отаман Білого Яру28. Брати Блажевські29. Юрко Тютюнник, повстанський генерал30. Яків Водяний, черкаський полковник Вільного козацтва31. Осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський)32. Іван Полтавець-Остряниця, наказний отаман Вільного козацтва33. Холодноярський сотник Сидір Темний34. Іван Лютий-Лютенко, звенигородський отаманНевигадані історії1. Козацька радість2. Смертельна пригода життєлюба Павла Гарячого3. У Жашківській земській лікарні4. Мовчазний подвиг сотника Пругла5. Спогади чекіста Пташинського6. Подвиг юнака Ригузенка з Чорноліски[1008]7. Мій батько — Іван Лютий-ЛютенкоЕпілогМосковська хода по черкаській земліДодаток № 1. Короткі біографії1. Неповний список вищого військового керівництва Холодного Яру в 1917–1922 роках2. Короткі біографії засуджених у справі холодноярських отаманів3. Неповний список козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру з села Грушківка Чигиринського повіту Київської губернії4. Неповний список козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру з села Мельники Чигиринського повіту Київської губернії5. Неповний список козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру з м. Кам’янки, Лубенців, Матвіївки, Коханівки та інших холодноярських сіл6. Короткі біографії уродженців Черкащини, учасників Другого зимового походу Армії УНР, яких розстріляно в містечку Базар Волинської губернії у листопаді 1921 р7. Неповний список вояків і військових діячів, які народилися на території сучасної Черкаської областіДодаток № 2. Документи1. Списки членів дружин Українського вільного козацтва окремих волостей та сіл Черкаського повіту за 1917 рік2. Неповний список козаків і старшин Чорноліського полку Пилипа Хмари3. Список козаків загону отамана Мефодія Голика-Залізняка станом на 1922 рік4. «Народе Український!» Звернення Окружного повстанського комітету до українського народу від 8 вересня 1920 р5. «До інтелігенції». Звернення Окружного повстанського комітету до інтелігенції від 8 вересня 1920 р6. «Брати-селяни!». Звернення Окружного повстанського комітету7. «До зброї!». Відозва Окружного повстанського комітету до українців, мобілізованих у Червону армію, із закликом приєднатись до повстанців. Вересень 1920 р8. Листівка повстанців Холодноярської округи від 15 травня 1921 р9. Листівка Кременчуцького губернського комітету КП(б)У «Про продовження амнистіі…». Літо 1921 р10. Протокол № 34 засідання президії Черкаської повітової наради від 2 вересня 1921 року11. Протокол № 36 засідання президії Черкаської повітової наради від 8 вересня 1921 року12. Протокол № 21 Надзвичайної сесії Київського губернського революційного трибуналу у справі холодноярських отаманів від 2 лютого 1923 рокуРоман КовальПро автора

notes[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12][13][14][15][16][17][18][19][20][21][22][23][24][25][26][27][28][29][30][31][32][33][34][35][36][37][38][39][40][41][42][43][44][45][46][47][48][49][50][51][52][53][54][55][56][57][58][59][60][61][62][63][64][65][66][67][68][69][70][71][72][73][74][75][76][77][78][79][80][81][82][83][84][85][86][87][88][89][90][91][92][93][94][95][96][97][98][99][100][101][102][103][104][105][106][107][108][109][110][111][112][113][114][115][116][117][118][119][120][121][122][123][124][125][126][127][128][129][130][131][132][133][134][135][136][137][138][139][140][141][142][143][144][145][146][147][148][149][150][151][152][153][154][155][156][157][158][159][160][161][162][163][164][165][166][167][168][169][170][171][172][173][174][175][176][177][178][179][180][181][182][183][184][185][186][187][188][189][190][191][192][193][194][195][196][197][198][199][200][201][202][203][204][205][206][207][208][209][210][211][212][213][214][215][216][217][218][219][220][221][222][223][224][225][226][227][228][229][230][231][232][233][234][235][236][237][238][239][240][241][242][243][244][245][246][247][248][249][250][251][252][253][254][255][256][257][258][259][260][261][262][263][264][265][266][267][268][269][270][271][272][273][274][275][276][277][278][279][280][281][282][283][284][285][286][287][288][289][290][291][292][293][294][295][296][297][298][299][300][301][302][303][304][305][306][307][308][309][310][311][312][313][314][315][316][317][318][319][320][321][322][323][324][325][326][327][328][329][330][331][332][333][334][335][336][337][338][339][340][341][342][343][344][345][346][347][348][349][350][351][352][353][354][355][356][357][358][359][360][361][362][363][364][365][366][367][368][369][370][371][372][373][374][375][376][377][378][379][380][381][382][383][384][385][386][387][388][389][390][391][392][393][394][395][396][397][398][399][400][401][402][403][404][405][406][407][408][409][410][411][412][413][414][415][416][417][418][419][420][421][422][423][424][425][426][427][428][429][430][431][432][433][434][435][436][437][438][439][440][441][442][443][444][445][446][447][448][449][450][451][452][453][454][455][456][457][458][459][460][461][462][463][464][465][466][467][468][469][470][471][472][473][474][475][476][477][478][479][480][481][482][483][484][485][486][487][488][489][490][491][492][493][494][495][496][497][498][499][500][501][502][503][504][505][506][507][508][509][510][511][512][513][514][515][516][517][518][519][520][521][522][523][524][525][526][527][528][529][530][531][532][533][534][535][536][537][538][539][540][541][542][543][544][545][546][547][548][549][550][551][552][553][554][555][556][557][558][559][560][561][562][563][564][565][566][567][568][569][570][571][572][573][574][575][576][577][578][579][580][581][582][583][584][585][586][587][588][589][590][591][592][593][594][595][596][597][598][599][600][601][602][603][604][605][606][607][608][609][610][611][612][613][614][615][616][617][618][619][620][621][622][623][624][625][626][627][628][629][630][631][632][633][634][635][636][637][638][639][640][641][642][643][644][645][646][647][648][649][650][651][652][653][654][655][656][657][658][659][660][661][662][663][664][665][666][667][668][669][670][671][672][673][674][675][676][677][678][679][680][681][682][683][684][685][686][687][688][689][690][691][692][693][694][695][696][697][698][699][700][701][702][703][704][705][706][707][708][709][710][711][712][713][714][715][716][717][718][719][720][721][722][723][724][725][726][727][728][729][730][731][732][733][734][735][736][737][738][739][740][741][742][743][744][745][746][747][748][749][750][751][752][753][754][755][756][757][758][759][760][761][762][763][764][765][766][767][768][769][770][771][772][773][774][775][776][777][778][779][780][781][782][783][784][785][786][787][788][789][790][791][792][793][794][795][796][797][798][799][800][801][802][803][804][805][806][807][808][809][810][811][812][813][814][815][816][817][818][819][820][821][822][823][824][825][826][827][828][829][830][831][832][833][834][835][836][837][838][839][840][841][842][843][844][845][846][847][848][849][850][851][852][853][854][855][856][857][858][859][860][861][862][863][864][865][866][867][868][869][870][871][872][873][874][875][876][877][878][879][880][881][882][883][884][885][886][887][888][889][890][891][892][893][894][895][896][897][898][899][900][901][902][903][904][905][906][907][908][909][910][911][912][913][914][915][916][917][918][919][920][921][922][923][924][925][926][927][928][929][930][931][932][933][934][935][936][937][938][939][940][941][942][943][944][945][946][947][948][949][950][951][952][953][954][955][956][957][958][959][960][961][962][963][964][965][966][967][968][969][970][971][972][973][974][975][976][977][978][979][980][981][982][983][984][985][986][987][988][989][990][991][992][993][994][995][996][997][998][999][1000][1001][1002][1003][1004][1005][1006][1007][1008][1009][1010][1011][1012][1013][1014][1015][1016][1017][1018][1019][1020][1021][1022][1023][1024][1025]

Роман Коваль

КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ


Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу


Про видання

 

Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк Редактор Олеся Коваль  



© Коваль Р. М., 2006 р. © Коваль Є. Р., дизайн, 2006 р.  

 

Щиро дякую за допомогу Івану БЕРЕЗЮКУ, Василеві БІЛОШАПЦІ, Тетяні ВАЛАХ, Григорію ГРЕБЕНЮКУ, Юрію ДМИТРЕНКУ, Михайлу ІВАНЧЕНКУ, Андрію КОВАЛЬОВУ, Володимиру КОРОТЕНКУ, Юрію ЛЯШКУ, Ользі МАЗУРЕНКО, Ніні ПЕСТУШКО, Ренату ПОЛЬОВОМУ, Віктору РЕВЕГУКУ, Олексію РЕДЧЕНКУ, Віктору РОГУ, Володимиру САВЧЕНКУ, Павлові СТЕГНІЮ, Андрієві ТЕГЕРЕШВІЛІ, Лідії ТИТАРЕНКО, Лідії УЛЯНИЧ і В'ячеславу ШКОДІ  



Тим, хто зі зброєю в руках творив традицію лицарського служіння Батьківщині  

Василь Шкляр
Шабля і слово

Найвищий вислів влади — це отаман, коли ж він є й господарем душ — це батько. Юрій ЛИПА  



Роман Коваль — фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. Фанат-загорілець у найкращому розумінні цього слова. Від книжки до книжки — від знахідки до відкриття — ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917 — 1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою. Адже це тема, в якій жодними хитрощами не догодиш і вашим, і нашим, і якщо вже ти заповзявся казати правду і тільки правду, то неодмінно зачепиш болючі нерви так званої «міжнаціональної толерантності». Ніби та війна за місце під сонцем точилася не між націями, а поміж інопланетянами чи гомункулами без роду і племені. Трагікомізм українського становища полягає в тому, що, наприклад, у 20-х роках минулого сторіччя в Холодному Яру наших повстанців винюшував і винищував начальник Чигиринської міліції Алєксандр Ґєрасімов, а сьогодні Президент України благає голову «вєтєранов войни» Івана Алєксандровіча Ґєрасімова подати руку примирення героям українського повстанства. Якого примирення, друзі? Кого і з ким? Дайте спокій! Принаймні тим, що поклали свої буйні голови у борні з російськими окупантами… Роман Коваль одержимий любов'ю саме до цих лицарів. Він письменник-історик, а не проповідник, щоб шукати компроміси між мертвими. Його ідеали — це отамани й козаки, чиї очі загорялися не від гуманістичних казань, а від блиску зброї і передчуття двобою з ворогом. Пам'ятаю, як я вперше переступив поріг Романової оселі і завмер під їхніми поглядами. З великоформатних настінних портретів на мене дивилися звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак, витязь Чорного лісу Пилип Хмара, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський… А перед гордим поличчям ще одного лицаря я зупинився найдовше, намагаючись упізнати, хто ж це такий. Тоді Роман Коваль підійшов ближче і голосно відрекомендував: — Полковник Болбочан!!! Він сказав це так, ніби полковник стояв перед нами живий й ось-ось мав віддати якийсь особливий наказ. Тоді я помітив, що в Романових очах також спалахують неспокійні вогники, коли мова заходить про гайдамаччину ХХ сторіччя та її отаманів. У той час коли наші новітні діячі-політикани вкладають у слова «отаман» та «отаманія» майже негативний зміст, Роман Коваль повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному ґерці, свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити по собі легенду, іншими словами — ту ж таки ідею, яка колись пустить новий пагін і піде в зело з-під усохлого кореня. Більшість історій, вміщених у цій книжці, мені вже відомі з попередніх нарисів Романа Коваля (хоч кожна із них збагачена новими подробицями), та знов і знов зі стиснутим горлом і зціпленими зубами перечитую останнього листа отамана Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, якого він написав до своїх рідних у полтавській тюрмі перед стратою: «…Ви страждаєте… за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід… це сіра маса, яка… не здатна й гадати про… свою кращу долю. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем… тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу… Історія колись скаже, хто я був і де дівся…» У цих рядках — страшна істина, яку ми із сором'язливою тактовністю, а то й криводушшям, не наважуємося промовляти вголос, хоча подумки й усвідомлюємо, що лише «сіра маса» могла допустити, щоб і в ХХІ сторіччі нею попихали чужинці, ренегати та виродки. Це вона, «сіра маса», відчувши, як під час непу їй попустили віжки, відвернулася від своїх оборонців і стала їм дорікати за власний неспокій. — Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… (Зі спогадів Івана Лютого-Лютенка). У час цілковитої безнадії і розпачу багато хто так і вчинив: піддався на облудну «амністію», пішов… жити і працювати, щоб невдовзі бути знищеним. Ніхто не має права на жодне слово докору цим людям. Фізичне й психічне виснаження за довгі роки лісового життя, арешти і розстріл багатьох провідників, відсутність широкої підтримки з боку селянства після проголошення непу — все це фактично не залишало вибору перед повстанцями. Декому вдалося вирватися за кордон, хтось заїхав чимдалі від рідних місць і легалізувався під чужим ім'ям, а дехто все-таки залишився в лісі, щоб продовжувати боротьбу. Їх так і називали — залишенці. Це про них знаходимо в Горліса-Горського надзвичайно дорогі для нас, зворушливі до чоловічих сліз рядки: «Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували… Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?» Цим трьом лісовикам також не було місця серед «сірої маси». Як не було його і чотирьом ксаверівським братам Блажевським, котрі, гинучи один за одним, воювали проти окупаційної влади аж до березня 1930-го… І ось через десятиліття, коли, здавалося б, настали часи, за які вмирали звитяжці, ми знову терпимо нечувану в світі ганьбу: нащадки окупантів та представники «сірої маси», що позасідали в судах і прокуратурі, сьогодні виносять «історичні» вердикти про те, що українські повстанці не підлягають реабілітації, бо вони «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні». І це вже не іронія долі, а її божевільний регіт — буржуазія, чию владу «поновлено в Україні», не хоче й чути про тих, хто «діяв у її інтересах». Чому? Та тому, що Україна ніколи не мала своєї буржуазії, вона мала лише «буржуазний націоналізм». Того ж «багатія», «куркуля», як називали московські пропагандисти отамана Савченка-Нагірного, мати виколихала в позиченій колисці. Всі вони, ці «куркулі-бандити», народилися в бідних багатодітних родинах і різнилися від «сірої маси» насамперед тим, що замолоду усвідомили, хто вони є насправді. Дуже промовистим з цього погляду є одне зі свідчень про холодноярського курінного отамана Василя Квашу: «Начитався Шевченка і став бандитом». Я не знаю вищої оцінки творчості Тараса, ніж ось цей лаконічний висновок. Такими були ті хлопці. Коли неподалік хутора Розумівки ворожа куля наздогнала головнокомандувача повстанців Херсонщини Кирила Лиха-Бондарука, то, як свідчить протокол огляду, у вбитого не було виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей, а тільки… томик «Кобзаря». Часом мені здається, що українська маса тоді (як і тепер) поділялася на дві частини — на тих, хто читав «Кобзаря», і на тих, хто ніколи не зазирав до його глибин. Власне, як і до будь-якої української книжки. Нещодавно письменники брати Капранови провели одне напрочуд цікаве дослідження і прийшли до висновку, який заслуговує на статус наукового відкриття. Виявляється, що під час президентських виборів найбільше голосів за Януковича віддавали ті регіони, які мають найменше бібліотек. Тобто навіть у південно-східних областях цей відсоток прямо пропорційно залежав від того, скільки книжок припадає на душу населення. Це, хочеш не хочеш, примушує ще раз замислитися над роллю і значенням друкованого слова, і в цьому контексті, зокрема, над вагою того слова, яке несе нам Роман Коваль. Тим більше що він не є таким собі сумлінним хроністом української революції, — кожну подію, кожен епізод письменник пропускає крізь своє небайдуже серце, аби достукатися до сердець інших. Сердець якщо і не спідлених, то, може, зачерствілих від тривалих років безпам'ятства і мовчання. «Писати без почуттів немає сенсу», — каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих «вчених», що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. «Я прикутий до факту», — так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості. Але і першим, і другим Роман Коваль має право відповісти однаково: «Чому, шановні, судові справи наших повстанців, які вже півтора десятиріччя відкриті в архівних спецфондах, досі лежать не торкнуті вашими руками? Чому ніхто з вас так і не зміг поговорити з холодноярським отаманом Прокопом Пономаренком, котрий уцілів, симулюючи божевілля, і помер на Чигиринщині в селі Лубенці всього лише кілька років тому? Чому ніхто з вас досі не поїхав у село Гусакове, що на Звенигородщині, де й досі ще живуть сини організаторів Вільного козацтва?» І таким «чому» немає числа. Я мав не одну нагоду спостерігати за Романом Ковалем у його польових дослідженнях під час подорожей холодноярськими стежками. Бачив, як він уперто шукає давно прохололих гайдамацьких слідів Цвітковського, Гризла, Босого, Голого, Темного… Від самих тільки цих імен струмує така енергія, що здатна когось запалити вогнем, а когось обсипати морозом. Та і їхні сліди не вичахли до решти навіть за довгі роки московських анафем. Роман Коваль їх знаходить постійно. Окрім уже відомих, але тепер розширених біографій отаманів, у цій книзі знайдемо нарешті життєписи Чорного Ворона з-під Товмача, Головного отамана Холодного Яру Нестеренка-Орла, надзвичайно колоритного воїна-одинака Богдана, сотника Сидора Темного, Звенигородського отамана Цвітковського, ватага кінної сотні Холодного Яру Андрія Чорноти, інші надзвичайно цікаві й цінні матеріали. А нещодавно автор цієї книги показав мені у Холодному Яру зруйновану землянку, де переховувалися матроси-чекісти, які полювали на холодноярців. Тільки вийшло навпаки — «розбійники, які начиталися Шевченка» першими вистежили «смєльчаков в тєльняшках» і, закидавши гранатами, поховали їх у цій же таки землянці. Потім їх звідти, звісно, забрали, але слід залишився дуже глибокий. Ми знайшли там шомпол від австрійського «Манліхера»… А десь же тут недалеко залишенці закопали загвинчені в гарматну гільзу два прапори — жовто-блакитний і чорний, бойовий, на якому написано: «Воля України або смерть». Хочеться вірити, що ми цей священний скарб колись відкопаємо. А поки що на своєму озброєнні маємо тільки слово. Так завжди було, коли ворог вибивав із наших рук шаблю…  

Василь ШКЛЯР  

Вони повернулися
(Переднє слово автора)

Заспіваю, — розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий вкрили. Тарас ШЕВЧЕНКО  

Містичні образи гайдамаків, які викликав Тарас Шевченко, бачив і я. Перед моїм внутрішнім зором також розверталися могили і отамани йшли мені назустріч. Я впізнавав їх, принаймні тих, чиї фотографічні відбитки зберігаються у моєму архіві. Я вітався з ними. Отамани вже й не сподівалися, що хтось розкаже правду про них, очистить від скверни московської пропаганди. Червона завіса, здавалося, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків-онуків. І ось отамани знову на конях. Войовничі, як і раніше; вибухові, як сама стихія. Знову на сонці усміхаються їхні шаблі і весело граються з вітром шлики… 1 жовтня 1917 року на козацькому вічі у Смілі сотник з Великої Яблунівки запропонував обрати черкаським отаманом Вільного козацтва Якова Водяного. Я й зараз чую, як загуло у лавах: «Волимо Водяного на полковника!» А за два дні козацьке море завирувало вже на майдані у Чигирині перед собором. З усіх боків козаки вигукували прізвище полковника Полтавця-Остряниці. Он він стоїть на застеленому кармазином високому помості біля старих козаків та гостей з Кубані і Дону. Його вкривають прапорами. А він, подякувавши за обрання, кладе пірнач і відмовляється на користь іншого… А чуєте, як з келії Мотриного монастиря долинає гамір? Раптом щось гримає. Це Василь Чучупак б'є по столу бельгійським браунінгом, вимагаючи тиші. В кімнаті пливе дим дорогих цигарок. Отаман зауважує: «Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом». Що це означало, знав кожний: хто сумнівався у доцільності продовження боротьби, міг опинитися там, де страчували зрадників та полонених. Поруч з отаманом — осавул Юрко Залізняк (згодом письменник Юрій Горліс-Горський). Саме він донесе до нас героїку гайдамаччини, яка імперативно кличе до зброї… Темної ночі вдвох з товаришем на тачанці влітає на станцію Фундукліївка отаман Богдан. Лівою рукою він валить москалів з «Кольта», а правою одягає на міномет міни. Візник б'є з «Люїса». Більшовики в паніці розбігаються, лишаючи ешелони з награбованим майном. А Федір Уваров серед білого дня на чолі кінноти атакує більшовицький бронепотяг неподалік Бобринської. Пилип Хмара з двох рук рубає московських людей під Цвітною. Хлопці Кібця-Бондаренка вже прикопують у сараї калмика-будьонівця, що заскочив на хутір молока напитися. Он хизується на рудому коні отаман Трохим Голий. В одній руці — «Маузер», в іншій — козацька шабля зі срібним руків'ям. Він затягує улюблену пісню: Ой наїхали хлопці, еге-гей,
Ой із України…

Козаки підхоплюють: Та попускали коні, еге-гей,


Ой та по долині…

Коли пісня стихає, отаман каже: «Брати козаки, гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси…» Гайдамаки Василя Кваші в одному з сіл влаштовують примусове «харакірі» відділу чекістів. Не втік жоден чортяка. Після тихої ліквідації дід Шевченко вдоволено філософствує: «Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: «У вас тут «вечека» не було часом?» Дядько почухається: «Атож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями». — «А де ж вони?» — «А хто зна! Зібралися раненько та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже! Дуже хароші люди були…» А це що за громи? Це сипле шрапнеллю на московські голови Максим Терещенко, командир гарматної батареї Степової дивізії. Ніби по сигналу, зриваються з місця тачанки Чорного Ворона (Скляра) і летять мостом над Тясмином. Вони, щось вигукуючи, женуться через кучугури за червоними кацапчуками. Меткі, швидкі, безстрашні, нещадні, чи не воронівці породжували степові вихори? Скільки голів знесли їхні шаблі? Скільки кубометрів ворога викосили їхні кулемети? А он біля хати Явтуха Крячка у Гутницькій походжає могутньої статури отаман Архип Бондаренко. Від його гострого погляду тремтіли не лише вороги, а й свої. Заставши на місці грабунку повстанця, він стріляв, не чекаючи рішення суду. Тільки коротко пояснював причини розставання… 15 жовтня 1921 року в селі Гутницька Архип сказав своїм козакам: «Хто хоче жить на землях поневоленої неньки України й коритися кацапам… може залишити нас… А хто хоче вмерти вільним, зі зброєю в руках, у широкому степу України, той залишиться з нами…» А у Цвітній панотець Федір Іванча вже кропить свяченою водою повстанську зброю. Відслуживши молебень, він благословляє гайдамаків на визволення України від чужоземної окупації… Всі ці хлопці досі в поході. Досі б'ються за Україну. Вони не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки, вважали за честь загинути на полі битви. Тому й пам'ять народна про них не згасла. А наприкінці ХХ ст. пролунали і слова вдячності. Відкрив очі цілому поколінню Юрій Горліс-Горський, та й мені вдалося ввести в духовний світ сучасників сотні дорогих образів. Але ж скільки героїв залишилися лежати, «листям прикриті», всіма забуті… Та з кожним роком все більше отаманів збирається у дружнє коло. Он з-під сосни у Биківні видряпався Яків Водяний і вже поспішає конем до своєї Сміли, щоб знову зібрати Вільне козацтво. А Ларіон Загородній, вбраний у темно-синю чумарку, накульгуючи на ліву ногу, підходить до своєї гнідої, затиснувши у жмені грудочку цукру… Гортаючи сторінки цієї книги, читач зустрінеться з ватажком звенигородських повстанців Цвітковським, грушківською гайдамачкою Дусею Апілат, яка зрубала не одну московську голову, стріне похмурого Андрія Чорноту і відчайдушного сотника пішої сотні Холодного Яру Сидора Темного, який навіть у лісі не знімав свої Георгіївські хрести. Читач привітається і з Пилипом Хмарою, ім'я якого люди передавали з уст в уста ніби яку святість, з романтиком із Нерубай-лісу Голиком-Залізняком і прекрасним юнаком із Чорноліски Ригузенком. Розгорнувши шовковий національний прапор, заспіває разом з делегатами повстанського з'їзду у Холодному Яру національний гімн. І розвіється туга, а серця наповнить радість: ці люди були в українській історії! Саме вони дали нам підстави пишатися своїм народом. Важливо, що вони знову в'їжджають у наші села і міста. Ось вже лунає їхня пісня… Недаремно прорікав Тарас Шевченко: «Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того світу». І не тільки навкруги Чигирина… Повернуться в Ксаверове брати Блажевські разом з батьком Теофілом. Влетить до рідного Суботова на тачанці Іван Компанієць у сивій шапці з червоним шликом. Завиє вовком у холодноярській землянці Андрій Чорнота, навчаючи козаків нового сигналу-пароля. Прискочить випити за воскресіння звенигородський кошовий Семен Гризло. За чаркою він помириться зі своїм лісовим товаришем Іваном Лютим-Лютенком. А отаман Келеберда гарматною стрільбою з Нагірного узвозу сповістить про відновлення української влади у Вереміївці. Нестеренко-Орел поведе селян Компаніївки «доярмаркувати» у Єлисаветград. А Мамай-Щириця і Савченко-Нагірний — кожний зі свого берега — візьмуться, як і раніше, «регулювати» пароплавство на Дніпрі. Знову вступить до підпільної української організації «Холодний Яр» штабс-капітан російської армії Григорій Яковенко, щоб почати свій шлях до слави. Здійсниться мрія інженера-підпільника із Золотоноші Леоніда Мушкета, і він передасть свої унікальні винаходи українській владі. З Чорного лісу виїде Денис Гупало з братами. І знову люди дивуватимуться його довжелезному оселедцю. А у Мельниках з усіх кутків збігатимуться дівчата — бо ж Андрій Чорнота повернувся! Підніметься на Вовчий Шпиль, щоб роззирнутися на рідну Чигиринщину, отаман Юхим Ільченко. Напередодні нового бою дістане клаптик паперу отаман Чорний Ворон (Чорноусов) і нашкрябає олівцем біля вогнища: Чи не луче йти до гурту, та брати в руку зброю,
Та вигнати оцих Кацапів геть з Неньки додому.
Нехай ідуть у Кацапщину та там і воюють,
А то прийшли до нас у хату та тут порядкують.
Ану, брати, всі до зброї! Годі вам журиця
Та станем за Україну з ворогами биця.
Треба биця з ворогами, щоб добиця волі…

Чи сподівався отаман, що його вірші будуть опубліковані в книзі, та ще й в Самостійній Україні? А це сталося… Ні, не спочили вони навіки. Вони живі. Недаремно ж у 1920-х по селах гомоніли люди, що не такі були отамани, щоб дати себе вбити… Люди не помилилися — он вже іржуть коні добродіїв з лісу. В гриви дівчата вже встигли заплести різнокольорові стрічки. Лунає й бадьора пісня припорошених пилом доріг степовиків отамана Блакитного. Що, може, хтось не чує? Хлопці з Криворіжжя, вклонившись Холодному Яру, йдуть у Мошни. А з куряви визирають усміхнені гайдамаки Чорного Ворона (Скляра). Чорний Ворон знає: цього разу на нараді в Мошнах він переконає товаришів йти на Київ… Майже століття забуття не перекреслило віри батьків-отаманів у свій народ. На обличчях вічних повстанців грає зухвала усмішка, а гострі очі звично шукають ворога. Бо що то за життя без ґерцю?!  


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка