Книга віршів і поем лауреата Національної премії



Сторінка1/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6

ББК 84.4Ук7-5
Г37

Книга віршів і поем лауреата Національної премії
України імені Тараса Шевченка — про неминучість завер-
шення земного існування і непроминущість духу. Автор
нерозривно поєднаний витоками своєї творчості з рідною
Гуцульщиною, де виріс, із традиціями трембитарів та
різьбарів. Унікальна метафорика віршів Василя Герасим'юка вражає кожного читача.

4702640202

Г Без оголош.

205-2007

© В. Герасим’кж, 2007.



ISBN 978-966-2120-00-4 © ТОВ «Логос Україна», 2007.

ЗАКЛИНАННЯ

... і збуджує зоря, не розбудивши птиць
на помах крил. Шепочу на світанні:
нехай не спить любов. Нехай любов не спить.
Нехай не спить, як ліс. Його стежки в тумані


напружено тремтять. Від ніг, як від коліс,
відскакує каміння. І шепочу:
нехай не спить любов. Нехай не спить, як ліс,
ні вдень, а ні вночі. Від ночі і до ночі.


Нехай пребуде тут. Нехай пребуде скрізь,
де вже не буде сліз, ні совісти, ні сили.


Любов не може спать, як Бог, як смерть, як ліс,
хто б не прийшов, як я, непрошений і сивий.


Відлунням слів моїх видовжується мить,
стискають серце кільця літ зміїні.


Любов нехай не спить. Як ліс, нехай не спить,
завмерлий у світанку омовінні.


Затерплий кожен корінь. Кожна віть
відкрита вітру, птаху, зірці горній.


Він зветься Чорний Ліс, бо як любов не спить,
бо він не може спать, тому він чорний.


Тому тремтить зоря, тому при ній тремтить,
як стежка в лісі, птах у сновидінні.


Любов нехай не спить! Як ліс, любов не спить,
як Бог не спить, як смерть у сонячнім промінні.

I


ОЛЕНЬ ОНУФРІЯ

Не перетворюйте в глину


творящу глину —
то не для вас.

Після втілення Бога


в земну людину
скінчився біблійний час.

Можна вибрати друга й по духу брата,


можна — політкоректно —
вкупі добро і зло.

Син Онуфрія Іван Герасим’юк


знав, як Гектор,
що вибору нема і не буде.

І не було.

Далі відомо, панове,—
щокроку, щороку.

Далі не варто.

Але і завтра

олень питиме воду тільки з потоку,


знайте, курви,— і завтра.


МЕШКАНЕЦЬ: СОНЕТ

Я в дереві жив. Ті роки — як віки,
їм ліку нема — як в землі, як у слові.

Й початку нема, бо вони — смерекові.


Скінчились, коли я, немов пелюшки,

дошки розповив. І пішов навпрошки


на поклик — чужий моїй мові і крові.

В смереці є дерево смерти. Трефові


мені випадали і дами, й шістки.

І каменю я поклонився. І він

забрав мої хвойні слова, а взамін

дав первісний спис, аби ним, наче Один,

до древа життя сам себе я прибив.

До дерева того, в якому я жив.

І жити не годен. 1 вмерти не годен.

7

ЛЕОНАРДО: СОНЕТ

(«Мадонна з немовлям,
святою Анною і ягнятком»)


Я час його застав. З ягням зайшла
з морозу Анна — птаха прошуміла
під стелею і пробудила крила
Маріїні — два стулені крила.

«Він застудився, Анно...» — до чола


пір’їну золотисту притулила,
і ночі безкінечної могила
Різдвом була й Великоднем була.

Я час його застав. Його сліди


побачив на траві і на камінні,
в повітрі божества, у тій пір’їні,

що долетіла до Караганди


і принесла ягнятко, і донині
несе мені його ягня. Куди?

8

ПОЕТ У ПОВІТРІ



Батькові

Щоб розповісти про хлопчика,

який з першої половини двадцятого століття

дивиться з-за комина,

як задихається при свічці його тато,

помираючи вранці на Юра,

я став поетом, і це трапилося в повітрі,

у якому зник дзвін,

себто у другій половині двадцятого століття,
коли вирубали праліси.

А коли вирубали праліси,

тоді зафарбували відкрите серце Спасителя

на іконах Пресвятого Серця,

вже боячись не потопу,

а снігового обвалу,

коли без гуркоту і шуму

у спресованій небесній тиші

сходить на лице строгий спокій —

такі обличчя відкопали за десять днів.

А коли душа відходить без свічки,
вона в потемках нипає,
доки інша не принесе,
і в порожньому повітрі
ці суцільні поклики
упродовж доби чи століття
страшніші від покликів крови,
бо зливаються в єдину моторош,
і в короткому сні нутром прокричиш:

«Коня!!!»

Поет у повітрі,
у якому зник дзвін,

завжди нагадує наймлену плакальницю,


що голосить, сумлінно перераховуючи
заслуги покійника;

а ще нагадує допотопну фабрику на горі Піп Іван,






яка страхітливу свою утробу
із п’яти п’ятсотлітрових кітлів,
що погрозливо кипіли під самим небом,
перетворюючи карпатський жереп

на ефірну мазь,


мовби ховала від самого Бога,
завше оповиваючись найтемнішими хмарами,
та хіба можна від Господа щось утаїти?!

(навіть, якщо ти найвища фабрика у хмарах);


і якось у травні двадцять сьомого року
упродовж кількох змахів крил незримих
змолотили її громи і спалили блискавки,
і в розпанаханому хмаровинні залишились від неї
тільки зоряні протяги поета,
який у спорожнілому повітрі

все-таки найбільше нагадує


самотню стару гуцулку,
що на камінному Ґреготі у заметілі
виживе без корови і кози,
але не без коня.

А коли я сідаю на коня,


я скачу верхами Чорногори
у хмарах, що пахнуть морем — дужче, ніж море;
я скачу печальними полями Галичини,
мужньо смиренними у неживому повітрі;
я скачу в цьому повітрі —
це мій ритм,

це ритм народжених у середині двадцятого віку,


коли немовлят ще колисали в колисках,
прив ‘язаних до сволоків.

А коли нас колисали повільно,


ми ніколи не засинали,
ми синіли від плачу, ми задихались,
ми ненавиділи протяжні колискові предків;
і наші матері

мусили колисати нас так,

як тікали вони, вагітні,

як бігли печальними полями Галичини

і верхами Чорногори у хмарах,

що пахнуть морем — дужче, ніж море.



10


Поет у повітрі,
у якому зник дзвін,
біжить з усіма за саньми,
на яких з Ґрегота звозять
мертву стару гуцулку;
і в неживому повітрі він остро чує,
як оглушливо біжить він у снігах,
як паморочливо задихається з усіма,
бо треба поховати, доки зайде сонце
(мовби сонце цього віку ще не зайшло);
а дорога до цвинтаря неблизька,
а день зимовий короткий,
і він біжить за труною з усіма,
і він провалюється у глибокі замети
зі свічкою в руці

і з усіма своїми задиханими видіннями,


де в найпершому маленький хлопчик
запитує гонорову темноволосу жінку на коні,
нутром кричить:

«Ну коли вже той цвинтар, коли?!»;


а вона тільки усміхається,

переливається сміхом, як весняна вода бескида,


і кінь відносить її у високі смереки,
що падатимуть,

падатимуть,

падатимуть
упродовж усього цього розвеселого життя
на цю землю,

де мусиш догнати домовину.

Щоб розповісти про того хлопчика,
я розітру на долоні опеньок
і ви не почуєте запаху свічки,
бо коли задихається поет,
він покидає повітря
зі свічкою в руці,
щоб той, хто прийде після нього,
не носив при собі дві.

11


1745 — ПЕТРІВКА

Петрові Мідянці

Сіли у корчмі. А Федьо — на під.

Той і в негурі вздрить: хто і куди.
Орфєнюк, Баюрак. Корчмар Давид
запитально виходить.Довбуш: «Сиди».

Історичні постаті*. Крім Федя


й корчмаря. Хоча ні: корчмар — Давид.

В нього — збір, коли в землю піде гаддя,


чи то пак, гаддє, як казав мій дід.

Та гаддє гаддєм. Я не про те.

Я про трійцю руську, гуцульську, ту,


що в корчмі при дорозі план плете,
чим би ще ощасливити бідноту.

Аби пан із хлопа Дідушком не став,


бо не відав той Дідушко страму —
в Білий Черемош молоко виливав, .
тому - Білий, а Чорний - чорний чому?

Від проклятих питань гуде корчма


і Давид робить те, що робить Давид,
а в гуцульської трійці стриму нема,
а Федьо як Федьо- спати виліз напід.

Там історію він і проспить. Але ж ці!

Ці ще вшкварять, хоча... Я ж не про те,
що попроситься Довбуш на топірці
вже у серпні... За ним Орфєнюк піде

ще у цьому році... Лиш Баюрак


погуляє в цих горах дев’ять літ

* І ситуація не вигадана. Федьо — опришок Федір Вошук. Корчма —
у селі Ясиня на Закарпатті, де за місяць до загибелі Довбуш зібрав
найближчих.

12


і на страті попросить у посіпак
станіславських — сопілку. Й заплаче Давид!..

Я ж таки не про те, а про те, що трьох


цих любили, і нікого — отак, як цих!

То для польської шляхти опришок — лотр,


але ж був поет Карпінський Франциск —

мав би зватись Олексою. Та яка


вдячність польської пані? — відомо яка.

Спас Олекса опришка у пелюшках,


чи то пак, поета — для Баюрака*,

що пригубить сопілку у небесах


тих жалів, яким тісно на цій землі...
Скорбний буйвіл зі свічами на рогах
в ніч поета стоятиме на скалі.

Спас опришок поета. Поет не спас.

Церква Спаса на іншій скалі стоїть.

Та Петрової ночі завше враз-з —


з-змах сокири — гра поета злетить,

чи то пак, опришка. Гра й голова,


що в сопілку висміяла свій туск
і котилася довго, як живаа,—
вмліла панна якась — вкусила якусь.

То є, хлопе, опришки. Що в тім нове?


Четвертує кожного кат в акурат
на коронний розподіл Павла Беное:
де який виставляти тіла шмат.

Тільки голову — у Космач на храм —


як розбійник, вдихну петрівку вночі.

Без Павла — мов язичник, знаю сам:


я не можу старіти у Космачі.

  • Дев’ятилітній поет бачив страту Баюрака у Станіславі, про що
    пізніше написав.

13



Задихаюся вже навіть тут, бо скрізь
де я дихав в цих горах, я чув «Аркан»!
Може, то Чорний Черемош? Чорний Ліс,
де усус воскресе — мій дід Іван?

Хто з води Чорногори — одна керва —


йде у землю. А з кожним хоч ледь живим
розрахується храмова голова,
стерши простір осклілим оком рудим.

Трішки нічки-петрівки. Вдихнув — нема.


Тільки сколють легені зорі злі —
впустить протяги плоть, мов стара корчма
при дорозі на цій заклятій землі,

чи то пак, перекопаній... Де скарби!?

Між; рукою і серцем — рукоять.

Благодать, кажуть, сходить на ці горби —


безкінечна, Господи, благодать.

Чорні хлопці, Черемош вас колисав,


тому — Чорний. Він потече назад,
лиш ватажко на ніжку б не налягав:

«Не каліч мене, брате. Ти ж рідний брат...»

Хлопці, в домі Давида — суддя один.

Та приходить Довбуш — ніби не вмре.

Ніби прийде в ці гори Божий Син
й знову тільки розбійника забере.

Тріє царі гір сіли в корчмі.

При дорозі. Під зорями. При свічках.

А що далі буде, знають самі.

Скоро серпень, Олексо,— як сойчин мах.

Так у грудях млосно й прозоро, що аж!
Запах сіна бавить запах ожин.

Аж застогне вві сні на горищі страж,


бо він Довбуша любить, бо скурвий син.

14


Бо на світі мусить бути гуцул,
що орел ‘го носив, а любов уб’є.

Й не втекти в Трансильванію до дракул,


бо нема в горах правди, а Дзвінка є!

Та хіба я про те? — я шукав корчму.

Він ще є. Хоч вже ясно: хто і куди.

Не до мене на Спаса буде йому.


Прощавайте, опришки. Довбуш: «Сиди».

Вже я всіх пересидів за тим столом


і холодних космацьких отав діждав...

Зле ходив я під Богом, а під Федьом


з усіма все пропив і переспівав.

Не поможуть, Олексо, мої псалми.

Ні найтяжче з прозрінь, чи то пак, похміль,
бо гаддє — в цієї землі під грудьми —
опустив карабін мій дід Василь.

Знав Федьо, чого вилазить на під —


він над ними проспить рівно двісті літ.

А вони сидітимуть — доки світ,


і наразі це знає тільки Давид.

15


СИГЛА*

Костеві Москальцю

Щоразу в очах олень,

який п’є воду з потока —

тоді щось відбувається у піднебессі.

Тонким дотиком губ

все на світі приведене в рух.

Необережний крок
і гіллясті роги звіра —
тріщина перевернутого неба.

Видовжена водою,


іде вглиб —

саме так, все приведене в рух:


і стебло і камінь,
і верхи лісів, і верхи Карпат.

Саме так, щось відбувається у піднебессі,


коли олень
воду п’є.

Щоразу в очах олень,

щоразу щось відбувається зі всім на світі,

коли олень воду п’є —

навіть із запахом,

у якому ти затримався,

відчув: облава.

Але.


Але навіть коли облава,

так, навіть коли облава,

ти не забував запросити косарів на завтра,

старих косарів,

малих косарів,

сказати Анні: готуй толоку.

«Буду по чужих хатах варити
і зносити на кішню?»

«Будеш».


* Густий смерековий ліс, непрохідний.


Олень змусив знайти
велику польську валізу.

«Верету не треба — тільки файну вберю».


«Що ти все принюхуєшся?»

Пахли пісенники зі стрілецькими піснями,


навіть гроші кількох держав,
і документи, і відозви провідників.

«Що ти все принюхуєшся?»

І тільки запаски Аннині,
хустки і намиста
пахнули висхлими паханицями,
натиканими похапцем.

Облава.


Якщо затримався в запахові,

багато чого забуваєш,

але збагнеш:

тут тебе пам’ятають —

навіть ту молодість,

яку ти з Анною мав ось тут,

і посьогодні

вона тут, вона пахне,

втрутилась навіть

у малюнки моху на скелі.

Одна лише сигла —
поза нею.

Темна вдень, як вночі.

Там не чути, як олень воду п’є.

Там ніколи не думаєш про молодість.

Там про облаву думаєш, як про телицю,
що забігла туди і не вернулась.

Ввечері підкрадешся

і сховаєш валізку на дальній стайні,

де літує маржина,—

може, не залізуть у ясла корові.

«Та ж вона пожирає матерію».

«Знаю — з’їла мою сорочку».

17

[І11ІІІІІІІІІІ1ІІІІІ1ІІІІІІ11ІІІІІМІІ


Тому:

валізу в ясла — на мерву,


а зверху гній,
а на гній — знову мерву,
а на мерву — траву корові.

Не буде худобина длубатися в гною.

Щоразу в очах олень.

Щоразу щось відбувається у піднебессі,


коли олень воду п’є.

Роздуваються незримі ніздрі


в тебе над головою,
щось відбувається навіть у запаху,
в якому ти затримався,
відчув: облава.

А коли все трапиться на землі,


ти завернеш таки до стайні
і встигнеш побачити,
як на скелі
проти сонця
павучок сплітає
образ Богородиці,
і побачиш, як дожовує корова
Аннину хустку шалінову.

«А папір же не їсть холєра!»

Кинешся, як мішіґіний,—
куди воно все поділося?!

Олень воду п’є.

І коли добіжиш нарешті до сигли,

до своєї нори,

одразу ж упізнаєш

на важкому гіллі смереки

Аннині хустки шалінові —

як це їх занесло сюди

за стільки кілометрів!

Що за мара?

Що за планета?

18


І рука тягнеться — перехреститись,
піднімаючи погляд до неба,
аж на тонку

дівоцьку бинду Анни — стрічку барвисту,


що обхопила верхівку смереки —
не відпускає.

Вже не земна.

І ти спинишся.

Отак: спинився і все.

Тримаєш зброю.

І не принюхуєшся.




крук

(Із циклу «Сім віршів»)

ти поет
ти літаєш


навіть нині

ти живишся щоб літати


нині чим
усе струпішіло
кажу ти крук

кажи чому


гинеш від омерзіння
ти ж крук
перетравлюй падло

ти ж поет


живишся
щоб літати

20

* * *


Цілуючи дах дзвіниці,
летиш на серпневий степ.

Твоєю слиною птиці


язик мій не перетерп.

Як осінь твоїм волоссям


повіяла з темноти,
сказав їй: «Прийди, як осінь».
Шепочу тобі: «Лети!..»

Ти будеш за перевалом


і літ лукавих, і слів,
де світ не буває вдалим,
мов сам він себе створив.

А є тільки кров і легіт.


Невловно на зір і слух
ти навіть камінний Ґрегіт
під мохом приводиш в рух.

А ліс тобою, мов клавіш,


затоплений у блакить.

Під музику відлітаєш,


а музика не летить.

Бо їй у зграю не треба —


їй треба у змрок печер,
щоб якнайдалі від неба
трубив мій нерв — трупний черв.

Ще буде її замало.

Ще буде її обвал.

Побачиш за перевалом,


що музика — перевал.

Не треба тобі у зграю,


не треба на світі цім.

Я долю не проклинаю,


і я за все відповім.

21

* * *


Ну хто ж, як не Хоре, порозвіяв твої чорно-сині?
Й завмер, і роки прошмигнули,

й дивлюся — нема.


Скінчилось кіно — ти зіграла в сорочці зі скрині,
і згини на вічних полотнах стояли сторчма,

і в пам’яті закарбувалися — все поламали


і стерли...

ні, крім чорно-синіх — їх визміїв Хоре!


Порозповивали безумні свої кримінали
і позаплітали — і смертному дивом здалось.

Що далі? А далі ти вийшла під білі вітрила!

Невже на Стамбул? Розповий чорно-сині — і вже.
Творила в сорочці зі скрині — ти що натворила?!
Ми все переплутали. Хай тебе Бог береже.

Ти знаєш удосвіта храми, як знає черешня.

Ти любиш цей край сновидінь. Ці одвічні жалі

розвіюєш танцем по світу і юно смієшся

над нами й над тими, що ждуть свого часу в землі.

Ну ким, як не Хорсом, навіки відкинуті плечі,


розправлять для нас полотно — те, що знало ріку
і пагорби знало.

Прости, якщо можеш.

Для втечі
тобі

я навмисно мелодію вибрав легку.



22

* * *



Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.

Один — щонайменший — стезю твою переступає.


Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.

Бо є в нього ангел — в такого, ти думав, немає?

Ти думав: хоч нині не треба оцих в самоті.
Найменшого просиш: хоч ти не дивися на мене.

І він опускає зіниці свої золоті,

бо в нього є ангел — ти думав, також прокажений?

Та хто ще поткнеться сюди, де гуляє братва,


хто цих заховає в тумані на ратному полі?

Хто з хворою кров’ю летить під зорею Різдва,


якщо опускає зіниці найменший в юдолі?

Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать,

коли наближається

Вірую...

Що ж ви, сараки!

Ви ще на землі, де іще не пройшла Благодать
Господня... І доки несете дзвінки Благодаті,

вам треба іти. Бо леправі не можуть не йти.

Й не можуть вертатись. Лиш ангел вертає додому.
Він ангел найменшого, то ж не питає, хто ти.

Він Господа бачить, заплющивши очі малому.



23



ПАВУКИ ПАМ’ЯТІ

(Симетричний триптих сновидінь)

І

... І рука, що уві сні затерпла,


згадує на спротив мисль нагу.

Сіна верхового срібні стебла


стежку вітру пишуть на снігу.

Чув і чую: фрела і тилинка...

Це така вже музика — сповна.

Сіна верхового стебелинка,


не вернусь у верхові сіна,

звідки, вітром вирваний азійським,


я лечу, як той зловісний птах,
що кружляє над полеглим військом...
Вірші, тілом білим на снігах

писані... Лиш на такі скриптури,


на страшні і вірні письмена
мітить око хиже і понуре —
на отих, що підняли сіна

верхові й лягли в сніги високі.

Вітром вихоплений в мить лиху
і занесений в їх вічний спокій,
я зостався з круком на снігу.

Вдвох живі на всю затерплу тишу...

Я волів бодай вовків виття
з тих снігів, де срібні стебла пишуть
схоже на прокляття вороття.

24

II


... І слово не спалахне,
бо хиже воно й дочасне.

Крізь мене у тьму шугне,


у нетрі, як сарна, шасне

крізь мене, глухого, для


панічного сну — світитись!
Лиш серце моє здаля
прострелить дробом копитець.

Ще вгледжу, як порина


в дерев верхів’я кудлате,
мов ласиця, а вона
кусає лише на свято.

Не зникни хоч би з очей,


бо в мене Трійці не буде.
Прости празникову чернь
за спрагу твоєї трути.

Без тебе, мов без лиця,


тікаю від долі й туги,
й від тебе, як від ловця,—
не буде ловитви вдруге —

цієї погоні вспак,


цієї втечі губами.

Засну, розтисши кулак


з пальцями-павуками.

25

III. Сонет



Мій ангел — вогонь,— прошепочу услід
повітрю, що відблиск його видихає
з отроцтва мого, де мій ангел читає
сни смерти — смерековий запах санскрит.

І жінка виходить з високих воріт,


в ногах мого ангела хвойно сідає.

Крім запаху в світі отроцтва немає,


де ангел палає, холодний, мов лід.

Я знаю той холод отроцтва — до дна.

Я знаю ту жінку отроцтва. Вона
з безсмертного леготу вихопить те лиш,

котре хоч почуєш, але не збагнеш —


лиш димом дитинних кісток обів’єш.

...І вже не проциндриш і не промерфелиш.






СТИЛІЗАЦІЯ: СОНЕТ

Я прокидався дальнім. І зумів
щоразу не приховувати збитки,
бо музика тоді — не знаю звідки —
з’являлась, мовби здвиження років

проклятих, не моїх, та я прожив,


здається, кожен і на те мав свідки —
залізні пальці музики — до клітки
страми був кинутий, тому вцілів.

Возили на розшарпаних підводах


мене по цих базарах, цих торгах,
бо та земля, де перехопить подих,

кружляла вже над головами. Страх


отверз отроцтво, і вселенський протяг
куйовдить шерсть, залежану у снах.

27


СОВА

(Із циклу «Дев’ять віршів»)

Спочатку стихають вівці,


потому пси,
і тоді у нічному лісі
чути сову,

хоч переслідує від самої полонини,

заважаючи нести кров,

щокрок піднімаючи її

до себе,—

кажуть: виє сова —

понура посередниця в покликах крови,
бо вона там,
де вона є,
а нас немає.

Я одягав маску вівці,


а пізніше маску пса,
щоб не чути її голосу,
і тому тепер
серед ночі,

я нічого на світі не розумію,

і душа корчиться змією під списом,

мовби ухиляючись від нагадувань сеї пташки,

чим насправді оплачуються

свобода і поезія,

і тому тепер

прошу Бога,

аби швидше закінчився ліс.

Я Господа прошу, сово.



28


* * *

Кров запікалась на кігтях,
земля зимувала на лапах,
крізь ніч колісниця гриміла,
свистів батіг на хребті.

Я тебе тьмі не поверну —


я готував, як замах,
твій переписаний образ
голосом у темноті.

Я смиренню не вчився


в ангельської худоби.

Богом не називаю


сонце, місяць, зорю.

Вовка не викликаю


з ночі, з мови, з утроби.

Я тебе відшепочу.

Я не знав, що творю.

Кінь весільний у водах


несе тебе на верховітті —
барвінком пахне і тихо
співають сиві жінки.

Я музик поскликаю,


стомлених в тім столітті...
Гуцульської! Вічні гості
Крізь ніч ідуть навпрошки.

29

* * *


На весіллі раптом заголосять.

Третя річка проковтне ключі.

Діви із розпущеним волоссям
над мерцем заплачуть уночі.

Молодий — попереду! У схлипи


б’ють копита. Ігри і пісні.

А за ним, на конях — смолоскипи.

Й Молода стрічає на коні.

Він рамено праве поцілує


старцеві. Й застогне Молода!

Він є Князь. Вона його роззує.

Нас не видко — мов несе вода

крізь туман труну... О діви, діви!

Він є Князь. У ваших водах спить —
ще в утробних чує ваші співи
й стогони... Допоки молоді ви,

нить жива, тому що рветься нить.



зо


НІЧНІ КІОСКИ - 93

Тарасові Федюку

Згорають. Як завше. Як мовиться, так на роду


написано. Ким і навіщо? І як, по якому?

Згорають циклічно — румун* говорив. А потому


залізні, смішні легіони зберуться в аду.

Залізна Острого, за твій літургійний летарґ,


за ніздрі вологі твоїх кобилиць і туманів
заплачено стільки малих і великих Іванів,
що це вже, здається, нікому не тисне на карк.

Згорають. Порожнє, понуре повітря вдихнеш,


яке піднімає над твердю, Залізна Острого,
лиш мертвих. До ранку дожити б. А як? До якого?
Євбазом** нічним до нічного кіоска бредеш.

Минаєш будинок, де жив Параджанов. Євбаз


навколо. Осінній євбаз у кривавому злоті.
Трамваям досвітнім кидаєшся вслід, мов кінноті,
що мчить від Софії — крізь морок, і мозок, і час.

Залізна Острого, до ранку ще пару годин,


і вершник розтане —

останній залізний, досвітній.


Боги кам’яні, золоті, дерев’яні і мідні
прийдуть до кіосків нічних, аби ти не один.

Ще й душу, недобитки, ніби зійшли з вишини,


поможуть нести тобі — тут, на євбазі осіннім.
Шепочеш в імлу,

задихнувшись різким омерзінням:

«О Діво потоків, полотна стрілецькі згорни».

*М. Еліаде.

**Єврейський базар — район Києва.




Згорають. Як завше. Циклічно. Сліпе і слабе
повітря заліплює вуха — і спасу немає.

У цьому повітрі настільки вже не вистачає


стількох, що нема і тебе. Вже й не треба тебе.

І навіть того, хто прокинеться завтра з отав


твоїх сновидінь на горі — в небі третьому — білій,
куди не проникне пронизливий

погляд рептилій —


незмигний, мерзкий, що справіку усіх увібрав.

Згорають, аби відпустив цей коханий пейзаж,


а вас, мої любі, не збила верхом або низом
кіннота з кіосків нічних — Аполлон з Діонісом
на Галицькій площі*,

що зветься євбаз, бо — євбаз.

В кривавому золоті, в млосній, задиханій тьмі,
де ті, що, як завше згорають,— згоріли. А з ними
у вас щось відмерло. Тому ви тепер невразимі
у цій кам’яній, дерев’яній і мідній страмі.

Цілуєш порожнє, понуре, пекуче. А все ж


вогонь вже не страх — на євбазі, вночі. І крім того
вже зовсім нестрашно й недовго,

Залізна Острого,—


ти ж знала, хто ким заплатив, де кого підбереш.

  • Галицька площа — давня назва площі Перемоги.
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка