Книга «Слово після страти»



Сторінка2/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

3


 

Короткий тривожний сон розпанахало несамовите виття концтабірної сирени. Чотири години райку: підйом! Він ніколи не щезне з пам'яті тих, хто його звідав. Починаються нові страждання, попереду день — як вічність. Чи дотягнеш до вечора? Адже за день може трапитися стільки несподіваних, прикрих, фатальних випадковостей, і кожна з них може обірвати твоє життя… З'явилися люті зі сну Псякрев, Шакал і Змій, засвистіли нагаї, і зразу все заворушилося, закопошилось. Почалося шикування. Лайки, стогони, зойки, погрози, побої… На лівому фланзі лежать на піску рівним рядочком дев'ять мертвих тіл. Ці невільники померли вночі — не витримали в карантині навіть першої доби. Вони, мабуть, пройшли вже не через один табір, де з них висотали всі сили, а тут, нещасні, дійшли до своєї останньої межі. Вони пішли з життя, не попрощавшись, не назвавши товаришам по нещастю власних імен, імен своїх рідних, не залишивши адрес. Загинули в муках, з прокляттям фашизму в останньому сплеску своєї свідомості. Їх ніхто не ховатиме і не оплакуватиме. Після апелю їх віднесуть і кинуть в трупарню на поживу щурам… Фашисти байдуже викреслять у своїх чорних гросбухах їхні номери в списках живих, на їх місце впишуть номери інших і — алес ін орднунг[11]. Для мільйонів таких, як вони, війна придумала коротку, як атестат, гірку і безнадійну фразу-долю: пропали безвісти… Їхні імена не з'являться ні на обелісках, ні на меморіальних стелах, ні на сторінках книжок… Вони не дійшли до перемоги, але заплатили за неї своїм життям. Вони були просто Люди. Жертви фашизму. Діти усіх народів. Діти всієї Землі… Починався новий каторжний день. Чорне вороння, принаджуване смородом трупарні, зловісною хмарою кружляло над табором, над кар'єром. Їхнє лихе каркання потьмарювало свідомість невільників, викликало душевне сум'яття. — Ви переконалися, прокляті смердюхи, — реготав Псякрев, — що у вас тут райський куточок? Повітря — справжні райські пахощі, пісочок, музика яка он згори. Комфорт! А нудьгувати вам не доведеться. Ми вас так полоскочемо й розвеселимо, що о-го-го! Знову носили своїми смугастими очіпками пісок, але вже у зворотному напрямку. За день височенний піщаний курган, насипаний учора в далекому закутку табору, перекочував назад, у кар'єр. Ця безглузда робота, розрахована на моральне приниження й фізичне вимотування, тривала чотирнадцять годин без жодної перерви, без їжі, без води. Гумовий кий і шкіряний нагай замінили невільникам сніданок, обід і вечерю. На вечірньому апелі рядочок мертвих тіл на лівому фланзі строю збільшився майже вдвічі. Тільки на третій день одержали по черпаку баланди — гіркуватого, несолоного пійла, звареного з торішньої гнилої, нечищеної й немитої брукви. Цього дня їх погнали на роботу в зовнішню арбайтскоманду, яка рила траншею довкола Явожницького лісу, оголошеного есесівцями забороненою зоною. Хоч так само знущалися з них озвірілі капо і ті ж есесівці походжали там із собаками й автоматами, все ж ця робота здавалася кар'єрникам деякою полегкістю, бо поруч був ліс, пахло живицею, грибним духом і зеленню. Невільники потайки жували траву, зелене листя з дрібних кущиків, кінський щавель, насолоджувалися чистим повітрям. Темп роботи, як завжди, був шалений, а капо своїми гумовими киями безперервно ще й підганяли. Один вкрай виснажений літній єврей (на грудях у нього на смугастій робі було нашито спеціальний вінкель: жовта шестикутна зірка) раптом покинув лопату, видерся з рову і, дико регочучи, кинувся до лісу. Пролунала різка автоматна черга, і він спіткнувся, упав на землю. Володя пам'ятав його з учорашнього дня. Той укладався спати на піску в кар'єрі неподалік від них із Жорою, проте не ліг, а довго сидів, ридаючи навідхлип. Юнаки навіть хотіли підповзти до нього, якось утішити нещасного, але закопошилися інші, ближчі. І ось тепер… «Як усе жахливо просто, — думав Володя. — Був чоловік — і вже його немає… Що ж то воно з ним коїлось учора? Чи відчував свою смерть, чи вже тоді почалося в нього божевілля?..» Володя брав на лопату потроху піску, викидав його з траншеї, відчуваючи, як і йому в душу заповзає відчай і безнадія… Булькатий есесівець з охорони знічев'я пильгикав на губній гармошці якісь нудні мелодії. В одній з них Жора розпізнав мотив популярної журливої народної пісні, яку селяни-німці часто співали у родинному колі. Не припиняючи роботи, спочатку тихо, а потім голосніше Жора затягнув ту пісню. Есесівець почув, підійшов ближче, з цікавістю розглядаючи в'язня-співака, потім почав підігравати ту ж мелодію на губній гармошці. Убивця в есесівському мундирі акомпанував в'язневі! Коли Жора скінчив пісню, есесівець придивився до червоного вінкеля з літерою «R» на грудях юнака, що означало «політичний росіянин» і похмуро буркнув: «Гут». Подумавши ще якусь мить, відкрив свій ранець, вийняв четвертинку хліба і кинув його Жорі. А сам відійшов убік і зразу ж втратив інтерес до талановитого співака. Юнак миттю сховав хліб за пазуху… Володя за цей час, доки Жора співав, аж похолопув увесь: як то воно обернеться? Улучивши хвилину, коли поруч не було ні капо, ні есесівців, Жора розломив хліб пополам і віддав половину Володі. — Відчуваєш, малюк, силу мистецтва? — усміхнувся. — Ним можна й хліба заробити… Вони одкушували по маленькому шматочку і не жували, а смоктали, як цукерки, ті дорогоцінні шматочки хліба, щоб надовше вистачило. Не переставали й працювати, аби не відчути на своїх плечах кийка капо. — Жоро, можна тебе попросити? — спитав раптом Володя. — Про що, друже? — Ти не співай їм більше. Звичайно, хліб — то наше життя, але не співай… — Ну що ти, Володю? Що ж тут поганого? Народна пісня… Та й не сподівався я на хліб. Просто так, пісню згадав. А пісня гарна. От сама й полилася… — Ти пробач, Жоро. Я не подумав про тебе погано, і люблю твій голос, і люблю пісню, і люблю тебе, а все ж якось гидко у них брати… — А баланду не гидко брати? — розсердився Жора. — А побої терпіти не гидко? Все гидко, все! Ось копирсаємось, укріплюмо їм оборону цього містечка. Це не гидко? — Ти не сердься на мене, Жоро… — Я не на тебе, Володю. Не на тебе… Ясно, що наша лиха доля принизлива, ганебна. Ну що ж нам робити? Найлегше — піти під автоматну чергу есесівця, як пішов оцей нещасний єврей, або кинутись там, у таборі, на дріт. Ну й що? А нічого. Був і нема. А нам же треба зберегти життя для помсти, для боротьби. Іншого шляху в нас з тобою, Володю, немає… Карантин для кар'єрників продовжувався. Їх примушували чистити нужники, вигрібні ями, знову ж таки заставляли носити пісок або ж виконувати «спортивні вправи». Зрідка виводили на роботи в зовнішні арбайтскоманди, де, крім черпака баланди, вряди-годи давали й двохсотграмову пайку ерзацброту, спеченого з якогось посліду й перемеленої тирси. Кар'єрники вимирали. А ті, що були ще живі, уже здавалися сірими тінями, страшними привидами, що встали з потойбічного світу. Смерть уже нікого не дивувала. До неї звикли, як до чогось звичайного, повсякденного і щохвилинного, як до неминучого завершення мук, витримати які просто неможливо. Володя геть підупав на силі, вже відчував, як у його висхлому тілі кістки труться об кістки… Як не дивно, не дуже міцний здоров'ям Жора в цей період виявився витривалішим. Він всіляко підтримував товариша, коли одержували баланду, віддавав йому частину своєї мізерної порції і примушував ковтати те пійло, аби хоч трохи підкріпити фізичні сили. Коли закінчувався так званий карантин, з кар'єрників, привезених у липні, лишилося менше третини. Витримали найсильніші — ті, у кого було більше фізичних і душевних сил, свідомості, розуму і вміння. На власному досвіді Володя і Жора переконалися, що поодинці, без братерської підтримки, тут вижити неможливо. У неймовірних стражданнях свідомі бранці згуртовувалися, у всіх випробуваннях опорою їм стала інтернаціональна дружба, якої якраз і боялися фашисти. Тому, крім кривавого терору та винищення, вони безперервно перетасовували в'язнів, перемішували їх і в самих таборах, і між таборами усього рейху. Ось-ось мав настати день розподілу карантинників з кар'єру в блоки. Володя і Жора побоювалися того розподілу. Від однієї лише думки про те, що їх розлучать, в обох боляче стискалися серця. Ні про чехів, ні про Франца Нордена й досі нічого довідатись не вдалося. Та й як дізнаєшся? Адже карантинники з кар'єру не мали ніякої можливості спілкуватися з іншими в'язнями табору. Всі надії покладалися на щасливий випадок, а такого випадку все ще не траплялося. За цей час з'явився в них новий товариш — Кость Соснін, дев'ятнадцятирічний юнак із Севастополя. Украй виснажений, він якось після відбою підійшов до них і приліг поруч на пісок. — Я давно за вами дивився, хлопці, — сумно сказав він, — і радів за вас, що так зворушливо дружите між собою. Давно хотів підійти, та якось не насмілювався Якби мав сили чимось вам допомогти, то зразу й підійшов би, а так, думаю, ви самі ледве ворушитесь, а тут ще й я… Ноги вже опухають, голова паморочиться. Може, й до завтрашнього дня не дотягну, тому вирішив хоч побути коло земляків, а то все сам та сам. Ви не сердитесь, хлопці? — Ну, ти дивак! — сказав Жора. — За що ж сердитись? — Що підійшов до вас. Може, ви не хотіли цього… — Як же ти погано про нас думаєш! — дорікнув Жора. — Чого б то ми не хотіли? Розказуй… — Що розказувати? — Про себе розкажи. Для знайомства. — А-а… Та я ж для цього й прийшов. Думаю: помру, то хоч ви будете знати, що був такий тут. — Що ти все про смерть та про смерть? — втрутився Володя. — На ось, підкріпись… Володя подав йому маленький, як нігтик, сухарик. Він зберігав його про чорну хвилину для Жори, аби в скруті порятувати товариша. Жора глянув на Володю, усе зрозумів — і також вийняв з пазухи маленьку шкориночку хліба, яку теж беріг для свого побратима. — І мій «ензе» візьми. Тобі це зараз — найкращі ліки… — Та що ви, хлопці, — замахав руками той. — Якби знав, що віддасте останнє, то й не підійшов би… — Як тебе звати? — строго запитав Жора. — Костянтин. А прізвище — Соснін. Із Севастополя я… — От що, Костю. Ти розводиш якісь дикі речі. Давай не будемо… Раз дали — значить, так треба. І негайно з'їж. Тобі скільки років? — Дев'ятнадцятий. — Я трохи старший. Отже, слухайся старших. Мене звати Георгієм, Жорою. А це мій побратим Володя. Один шматочок хліба Костянтин пожував, але не ковтав — посмоктував, довго смакував хлібним духом. — Моя історія сумна, хлопці, — поволі почав він. — А в кого вона весела? У всіх сумна. — Правда твоя, Жоро, у всіх сумна. Усе звалилося, як сніг на голову, що й досі не можу до пам'яті дійти. Родини як і не було… Мати моя родом з Вінниччини, подолянка. У громадянську війну була медсестрою у воєнному госпіталі. Там подружила з пораненим червоноармійцем Сосніним, колишнім моряком з Севастополя. Вони одружилися й поселилися в Севастополі. Я народився в 1924 році. Коли вже підріс, тяжко захворів батько. В тілі у нього лишилося чимало осколків з часів громадянської війни. Почалася гангрена ніг. Спершу ампутували одну ногу, потім другу. Так мені шкода було батька! Він був мужній і добрий, як ніхто. Я намагався вчитися лише на «відмінно», щоб хоч цим радувати його… А на початку червня 1941 року, я якраз кінчив дев'ять класів, тато помер. Бідна мама так побивалася, що й не розкажеш… Через десяток днів одержали телеграму з села, що помирає баба Катя, мамина мама, — майже кожного літа ми бували в неї. Увечері 21 червня ми виїхали туди і в дорозі дізналися, що почалася війна. Налетіли літаки й розбомбили поїзд за Проскуровом. Мене контузило, а мама… загинула. Пам'ятаю, як уже в сутінках червоноармійці маленькими солдатськими лопатками поспіхом копали спільну могилу — для загиблих солдатів, жінок і дітей. Незнайомі люди підтримували мене під руки, я дивився, як у яму складали тіла загиблих. І матір туди поклали… Я лише по одежі її впізнав… Все те сталося так швидко, що я навіть не заплакав тоді… Я ще не набрид вам, хлопці? — Ну що ти, Костю… Ми слухаємо. — Контузія в мене була легка, через деякий час ніби й пройшла. Пам'ятаю, після похорону всі раптом заспішили і швидко кудись позникали. Тільки якась молода жінка, розпластавшись на могилі, безтямно билась головою об землю, страшно так стогнала й задихалася… До села, де жила баба Катя, було ще з півсотні кілометрів. Якісь місцеві жінки, що їхали з нами в одному вагоні, підхопили мене під руки й забрали з собою. Манівцями й глухими дорогами ми пройшли кілометрів з десять. Спотикались, падали, грузнули в болоті, збивалися з дороги і навіть заблукали, адже була ніч. Змучені й знесилені, лягли перепочити на валки свіжого сіна, а коли розвиднілось, схопилися й бігли далі, наче хтось нас переслідував. І тут у мені сталося щось дивне. Я врозумів, що мами вже немає й ніколи не буде. Я закричав страшним голосом і знепритомнів. А коли дійшов тями, то поривався назад, до тієї могили в степу, де лишилася мама. Жінки стримували мене, щоб не вертався до могили. Казали плачучи: «Туди не можна, дитиночко рідна, там бомблять залізницю. Ми знаємо те місце… ми ще туди повернемось, обов'язково повернемось…» Коли згадую це, хлопці, — сльози давлять… Так ми проминули кілька сіл. Бабу Катю застав ще живу у її маленькій, вгрузлій у землю хатині. Як узнала, що мами вже нема, довго молилася перед іконами. А потім вбралася на смерть у заздалегідь приготовлену одежу, благословила мене, попрощалася, лягла і тихо померла… Після похорону мене взяли до себе сусіди баби Каті — прості, добрі й сердечні люди. А через два дні вже й фашисти в селі з'явилися. Сяк-так відмучилися ми зиму, а навесні 42-го року всю молодь із села, і мене також, вивезли на роботи в Німеччину. Почав працювати у багатого бауера. Робота каторжна, а життя — гірше собачого. Стайня, короварня, свинарник. День і ніч, день і ніч… Від утоми з ніг падав. Бауер нацистом був, бив мене канчуком, знущався… Особливо збиткувався його внук, член гітлерюгенда. Він так хизувався своєю жовтою формою… Якось оте гаденя, підкравшись іззаду, зштовхнуло мене в бетонний сечовідстійник і, поки я дерся звідти нагору, шмагало мене канчуком по обличчю. Я згріб його і вкинув у сечовідстійник. А тут якраз нагодився старий. Побив мене мало не до смерті і напівживого здав у поліцію. Там мені ще добавили синців, повибивали зуби. А тоді завели справу, в якій значилось, що я злісний більшовицький симулянт, злодюга й бандит. Ну який же я бандит? Красти — крав: картоплю крав, якою годував свиней, і їв сам, крав овес, яким годував коней, і сам їв, бо голодував. А те, що вкинув оте гаденя в сечовідстійник, то який же то бандитизм? Але, бач, підняв руку на гітлерівського патріота, а за фашистськими законами за це мене треба було повісити. У поліції, правда, вирішили інакше. Петля, мовляв, занадто легке покарання для такого злочинця. Краще відправити в табір смерті, як політичного в'язня. Ось так я після штрафної в Освенцімі опинився тут… — У кожного з нас, Костю, доля важка, як і в тебе, — сказав Жора. — Якби ти знав, скільки мук перетерпів Володя… А бачиш, духом не падає, мріє ще й помститися фашистським мерзотникам. Так що ти, друже, також тримайся. Будемо разом. Нікуди від нас не йди. — Не знаю, як і дякувати вам, хлопці. Оце розповів вам про себе — і вже якось легше стало…  

4


 

Наприкінці серпня ночі стали прохолодні, рясно випадала роса. На голому вогкому піску кар'єрники, що ще лишалися живими, збивалися щільніше докупи, щоб зігрітись. Знекровлені, виснажені до краю, вони й у сонячний день відчували, як холонуть руки, ноги, все тіло, а вночі дрижали від холоду, як у лихоманці. Всі троє хлопців по черзі розтирали один одного, розганяли по висхлому тілу кров, а інакше навряд чи й вставали б під час підйому. Неволя навчила всіх, що були тут, триматися гурту, підтримувати один одного, допомагати. Як тільки бачили, що хтось (незалежно від національності: німець, поляк, бельгієць, француз, єврей чи словак) збайдужів до життя, бралися всі разом розраювати його, викроювали з черпака баланди зайвий ковток — і, дивись, той уже трохи збадьорився, повернув собі надію на порятунок. Це зворушувало, породжувало довір'я один до одного… Настав день, коли кар'єрників погнали в лазню. Це означало кінець карантину, а тому в кожного зажевріла надія на краще. Звичайно, лазня — це лише назва. Біля камери дезинфекції та прожарки їх роздягнули і, поки прожарювалося брудне, вошиве лахміття, стригли й дезинфікували так, що аж випадало волосся, горіло все тіло. Потім їх, зовсім голих, з годину тримали в строю. Це називалось «загартовуванням». Така процедура і влітку, і взимку влаштовувалася за будь-якої погоди. Ті, що витримували, потрапляли нарешті в душову, під потужні струмені крижаної або нестерпно гарячої води. Ні мила, ні рушників, звичайно, не було. Вода в душову завжди подавалася така, що ті, хто, не витримавши спраги, ковтав її, через кілька годин гинули в страшних муках — настільки вона була отруєна хлоркою. Після цього «душу» видавали прожарене лахміття і гнали в барак чи на роботу. Начальник лазні — давній кримінальний злочинець, злодій і скотоложець на прізвисько Філософ — любив «пофілософствувати» перед голими в'язнями про те, хто з них має право жити на світі, а кому жити не варто. — Щоб ви знали, вошивці, опера — не драма, шляпа — не панама, курка — не птиця, в'язень — не людина, а табір смерті — не санаторій, — просторікував він. — Всі ви, звичайно, кретини. Та серед кретинів інколи трапляються грамотні, бо грамотність — це пошесть двадцятого століття. Так от. Теорію Дарвіна вивчали? У нас ви з нею познайомитесь на власній шкурі. В рослинному, тваринному і людському світі перемагають найсильніші — у кого пазурі й зуби міцніші. І це правильно. На землі повинні жити тільки сильні, а кретинам і всяким виродкам тут робити нічого. Людей розплодилося — як комах. Просто жах! Планета стогне від перенаселення. Винищується краса землі, природа. Хіба ж допустиме таке неподобство? Ось гляньте на себе і подумайте, чи ж може отаке лайно бути часткою людства? Та й що станеться, якщо людство засмічувати покидьками — кретинами, сифілітиками, дистрофіками, алкоголіками, жидами, слов'янами і ще отим бидлом — неграми? Так от, настав час зробити селекційний відбір людської породи, щоб удосконалити її. Наші табори — це якраз те що треба. Табір смерті — це надія майбутньої цивілізації, до якої геніальні ідеї великого фюрера освітлюють людству дорогу. Табір — найкращий сепаратор і фільтр. Слабкі істоти повинні щезнути з лиця землі. Ну, а сильніші, якщо вони є серед вас, можуть ще трішки пожити. До наступного банного дня. Сподіваюсь, питань нема? От і добре. До наступного банного дня. Хто доживе! — додав він і розреготався. Та гидке варнякання Філософа було ніщо у порівнянні з тим, що сталося потім. До голих в'язнів вийшов собачий фюрер Зеєбом зі своїм Рексом на повідку. Нацькований, спеціально навчений Рекс у шаленому стрибку блискавично хапав зубами статеві органи того чи іншого в'язня і рвав… Стрій бранців заціпенів од жаху. А двоногий сучий сип задоволено погладжував збудженого чотириногого вихованця, їх розтерзані жертви корчилися на плацу в останніх агоніях… Після «банної процедури» в'язнів погнали на центральний аппельплац. Жора і Володя брели, ледве переставляючи ноги, підтримуючи під руки знесиленого Костю. У Сосніна страшенно розпухли ноги, синюшною одутістю взялося лице, і лише сповнені глибокої журби і страждання сині очі дивляться на товаришів і вдячно, і винувато. — Потримаймось іще, потримаймось, друзі, — весь час повторював Жора то благальним голосом, то тоном наказу. — Ми повинні бути разом. Наші номери записували підряд. Може, пощастить потрапити в один блок… — Все може бути, — погоджувався Володя. — Хоч треба готуватися до гіршого. Але куди б я не потрапив, я шукатиму вас, хлопці… — Це само собою, — кивнув Жора. — І я шукатиму, але чомусь вірю, що будемо разом. — А я хоч і помру, — задихаючись, мовив Костя, — та все одно дякую своїй нещасливій долі, що звела мене з вами. — Не будемо помирати, Костю, не будемо, чуєш? — заперечив Жора. — Облиш навіть думку про це. Ще раз почую чи побачу, що духом занепадаєш, — не товариш ти тоді мені. Зрозумів? — Зрозумів, Жоро. Спасибі тобі… На аппельплац з'явилося високе начальство: рапортфюрер Скрипаль, лагерельтестер[12] Бруно і обершрайбер[13] на прізвисько Бочка Фред. Йдучи сюди, вони зустрілися з шарфюрером Зеєбомом, від якого ще раз почули про досягнення в дресирувальній справі. Тепер вони жваво теревенили про це, захоплюючись здібностями Рекса та успіхами собачого фюрера. — Справді, Зеєбом — наша гордість, — захлинався Скрипаль. — Талант! Адже він постачає видресируваних собак високим чинам у Берлін. У нього там зв'язки… Собаки — річ перспективна. На них він зробить непогану кар'єру, повірте мені. — Звичайно, — підтакував Бочка Фред. Скрипаль і Бочка Фред дуже схожі один на одного — і голосом, і мімікою, і темпераментом, і зовнішністю. Обидва — семипудові туші. Відрізняються лише вбранням: на Скрипалеві зелений мундир оберштурмбанфюрера, а Бочка Фред у літньому костюмі цивільного крою з шовковою пов'язкою обершрайбера на рукаві, в руці — незмінна шкіряна тека з паперами. Лагерельтестер Бруно — широкоплечий, кряжистий, двометрового зросту, з правильними рисами суворого обличчя. На його строгому чорному мундирі — зелений вінкель і освенцімський номер — одиниця. Цей мовчазний тип був першим нумерованим в'язнем Освенціма! Це найбільше вразило Володю. А ще поведінка Бруно і Бочки Фреда, які в присутності підполковника-есесівця трималися так, наче той був для них звичайнісіньким дружком. Втім, дивуватись було нічого, бо до свого ув'язнення вони займали в рейху пости значно вищі, ніж тепер займав Скрипаль. Просто десь на чомусь прогоріли й опинилися тут… Скрипаль, обвівши бридливим поглядом вишикуваних в'язнів, що стояли з непокритими головами і ждали вироку начальства, спроквола крізь зуби процідив: — Цих кретинів, мабуть, час розтикати по блоках. Вони, здається, уже ввійшли в нормальну кондицію і схожі на звичайних в'язнів. Кар'єр потрібен для прийому нового транспорту. — Зараз розсортуємо, — відповів обершрайбер, дістаючи з теки список номерів живих кар'єрників. З допомогою цілої тічки капо, що вигулькнули, як з-під землі, обершрайбер, називаючи по списку номери, розділив стрій в'язнів на дванадцять невеликих груп — по одній на кожен блок. Як і сподівався Жора, друзі потрапили в одну групу. Мабуть, допомогло те, що вони скрізь трималися разом: в кар'єрі, на роботі, в строю, — отже, під час щоденних перераховувань і переписувань їхні номери ставили поруч. Крім них, до цієї групи потрапили француз, бельгієць, серб, поляк і троє євреїв з різних країн. Хлопці з полегкістю глянули один на одного. Це була таки радість — лишитися разом, — хоч ніхто, звісно, не знав, що буде з ними далі. З центрального аппельплацу їхню групу погнали в другий блок. З власного досвіду в'язні знали, що на новому місці почнеться й нове мордування. І як же вони були здивовані, коли у другому блоці їх зустрів штубовий з числа тих політв'язнів, які скрізь і завжди залишалися справжніми людьми. Він завів їх у приміщення, запропонував сісти на лавку і сказав таке, що вразило й схвилювало всіх: — Будемо знайомитись. Я політв'язень, поляк. Звати мене Сигізмунд. Два місяці тому також страждав у кар'єрі. Уявляю, що вам довелося там пережити, отож вважаю своїм обов'язком допомогти вам чим зможу. Сказано це було польською, потім німецькою мовами, після чого Сигізмунд запитав, чи всі зрозуміли. Француз і двоє італійських євреїв мало що второпали, тому Жора переклав для них їхніми мовами. Сигізмунд подивувався, що Жора так гарно володіє мовами, пильно подивився на юнака, на його червоний вінкель з літерою «R». Потім перевів погляд на Володю й Костю, на їхні вінкелі. — Радянці? — приязно всміхнувся юнакам. Вони ствердно закивали головами. — Дуже слабий ваш товариш, — сказав Сигізмунд, вказуючи на Костю. — Ідіть-но сюди. Він повів їх в окреме приміщення посередині величезного барака. Тут жило начальство — блоковий, двоє штубових, писар і більше десятка капо (їх зараз у бараці не було). Приміщення вражало ідеальною чистотою — за цим стежили спеціальні прибиральники, що вилизували все до блиску. Праворуч — двоярусні дерев'яні ліжка з матрацами, подушками і вовняними ковдрами. Всі вони акуратно заправлені й застелені. Біля них — шафки, тумбочки, табуретки. Вишаруваний піском і щітками великий дубовий стіл посередині вилискував, ніби дзеркало. Окремо в затишному кутку стояло нестандартне ліжко з різьбленими спинками й перинами. Над ліжком замість килима — квітчаста ковдра з фотографіями голих красунь у найрізноманітніших позах, а на суміжній стіні — колекція нагайок з гуми, сириці, волових жил і дроту. Тут жив блоковий на прізвисько Картяр. На його тумбочці завжди лежало з десяток колод гральних карт. Цей куток приміщення називався панським, а протилежний — господарчим. У господарчому стояла масивна шафа, а біля неї — оббита цинковою бляхою скриня для зберігання продуктів. — Це «заброньовано» від пацюків, — пояснив Сигізмунд. — Від трупарні вони навідуються й сюди, прямо порятунку від них немає… Він відімкнув замок на скрині, підняв важку ляду і вийняв невеликий, герметично закритий кесель[14], миски, ложки, черпак, ніж і два буханці хліба. Хлопці зачаровано дивилися на все те багатство. — Беріть. Тримав спеціально для вас, кар'єрників, бо ще вчора дізнався, що сьогодні вас розподілять у блоки. А що найперше треба вам — я знаю з власного досвіду. Головне — хоч трохи підкріпитися, відпочити… — Не знаємо, як і дякувати вам, — схвильовано сказав Жора. — Та яка там дяка, — махнув рукою Сигізмунд. — Як будемо живі і вийдемо з цього пекла, отоді вже й подякуємо один одному. Тебе як звати? — Георгій, Жора. — Гарний голос у тебе. Чи, бува, не співак? — Співав, але зараз не до того. — Це правда, — сумно мовив Сигізмунд. — На співи тут не потягне… Так ви всі троє з Радянського Союзу? — Всі, — відповів Жора. — Я з Одеси, Володя ось із Київщини, а Костянтин — із Севастополя. — І давно потрапили до швабів? — Давно. Вже років зо два. — Ого! — здивувався Сигізмунд. — То ви вже бувалі в'язні. За два роки мало хто лишився живим у цих катівнях… А оті сім чоловік, що разом з вами, добре вам знайомі? — Як вам сказати… — знизав плечима Жора. — Цілий місяць у кар'єрі були разом. А що вас цікавить? — Може, серед них є такі, що не заслуговують допомоги? Не хотів би допомагати підлим людцям. — Ні, підлих, здається, немає. — Ну, тоді добре. Спробую завтра залишити вас у блоці. Зроблю вас прибиральниками. А якщо це й не вдасться, однаково допомагатиму вам. Хоча б на початку, поки трохи зміцнієте. А зараз — несіть… — Спасибі вам, дорогий Сигізмунде! Ніколи не забудемо вашої доброти. — Несіть, несіть. І ось зворушені до сліз кар'єрники обідають, тремтячими руками тримають ложки й хліб, а на очах бринять сльози вдячності. Цей добрий Сигізмунд з сивими скронями й теплими очима повернув їм віру в життя, і це здавалося таким несподіваним дивом, в яке важко було й повірити. А їхній рятівник тим часом занотував у свій записничок їхні номери. — Будете спати ось на цих нарах, поближче до дверей, внизу, на першому ярусі. У спеку не так задушливо. На аппель всі разом ставайте на лівий фланг. Будьте завжди разом і допомагайте один одному, — порадив бранцям. — До мене звертайтесь лише у виключних випадках і тільки офіційно: гер штубенельтестер. Ну, і як належить, виструнчуватися й знімати мютце. А втім, я завжди буду в блоці і керуватиму вами… Жора перекладав Сигізмундове напуття французькою та італійською мовами, в'язні кивали у відповідь, що все, мовляв, розуміють, і продовжували обідати. Від хвилювання у кожного тремтіли пальці — фізичне виснаження і пережиті страждання давалися взнаки. — Скажи пану Сигізмунду, — звернувся француз до Жори, — що ми ніколи не забудемо його доброти. За п'ять місяців неволі я вперше зустрічаю таку чуйну людину в особі штубового. Ми зобов'язані йому життям. Скажи, що життя марсельця Мішеля Камю належить йому. Нехай візьме моє життя будь-коли, якщо буде в тому потреба. Жора переклав Сигізмундові схвильовані слова француза і додав від себе: так, ми всі вам зобов'язані, дорогий Сигізмунде, і спасибі вам ще раз за те, що ви така чуйна людина. — Перестаньте сипати словами, — раптом розсердився Сигізмунд. — Пусте це все: реверанси, подяки. Кожна нормальна людина на моєму місці робитиме те саме. Ми вже відвикли від нормальних людей і нормальних вчинків. Поки є можливість, лягайте і спіть. Я буду тут, розбуджу… Пообідавши, в'язні слухняно почали влаштовуватися там, де вказав Сигізмунд. Жора й Володя відвели геть знесиленого Костю до нар, зайняли там собі місця скраю од дверей, потім удвох взялися за посуд. — А де можна помити? — запитав Жора. — Поки що несіть сюди. — Сигізмунд знову повів їх до панської штуби. — Може, віднести посуд на кухню? — Не треба. Це зроблять дармоїди — піплі. — А де ж вони зараз? — У другій штубі. Ріжуться в карти. Там їх чортова дюжина. Страх ненавиджу цих проституток… — А нас тут не застукає блоковий? — з острахом запитав Володя. — Ні, не бійтеся. Він з писарем і другим штубовим у центральному блоці пиячить. Вся табірна аристократія завжди розважається там аж до вечірнього апелю. А наші капо в арбайтскомандах. Повернуться увечері за годину до апелю. Отже, — всміхнувся Сигізмунд, — командую блоком я. Маю також свого спостерігача у другій штубі. Через вікно він стежить за всім, що відбувається в таборі і біля нашого барака. Коли що-небудь — доповість, — заспокоїв він хлопців і почав розпитувати, як і звідки вони потрапили сюди. Жора коротко розказав йому про свої й Володині поневіряння по фашистських катівнях, попросив Сигізмунда розповісти про себе. — Довго б довелося розказувати, — сумно похитав він сивою головою. — Всього й не розкажеш. Сьогодні у мене якраз ювілей: десять років в'язнівського стажу маю. — Десять років? — вражено перепитали хлопці. — Атож, — гірко посміхнувся Сигізмунд. — Якраз десять. Саме тому я такий добренький сьогодні, щоб ви знали, — справляю свій сумний ювілей. Десять років… Ніби за димом спливли. Як ціле століття. Третина життя. — Хіба вам лише тридцять? — Так, хлопці. Тільки тридцять, а вигляд маю, бачте, на всі п'ятдесят. Більше шести років протрубив у польських тюрмах і таборах, потім майже чотири — у гітлерівських. Одне слово, «візитна картка» досить солідна, як-то кажуть, не гріх і похвалитися. Тим більше — в день оцього «ювілею». — А за що ж ви сиділи при Польщі? — Про мене піклувалася «рідна» польська поліція, чимало клопоту їй завдавав… — Ви, напевне, комуніст? — здогадується Володя. — Як вам сказати, хлопці? Мабуть, що так, але справи мої не гучні. Давно те було… Хлопці були вражені почутим. Справді, їм здавалося, що Сигізмундові не менше п'ятдесяти років. На це вказували і густа сивина, й глибокі зморшки на обличчі. Тільки очі, теплі й привітні, ще не втратили молодого блиску і живої виразності, притаманної молодим, енергійним, вольовим людям. — Якщо не секрет, то скажіть, Сигізмунде, що ж мала до вас «рідна» польська поліція? — допитується Жора. — Та які тут секрети? Брав участь у повстанні в Лодзі на початку тридцятих років. Поліції це дуже сподобалося, — Сигізмунд при цьому гірко всміхнувся, — от і взяли мене. Відтоді й почалася моя десятирічна «екскурсіям по тюрмах і таборах — спочатку в буржуазній Польщі, а потім транзитом, без пересадки — в гітлерівському рейху… Ех, хлопці, якби вдалося дожити до перемоги над фашизмом і вийти на волю, то передовсім узявся б писати мемуари. Треба, щоб світ знав, що ми пережили… Завжди я намагався дружити з радянцями, допомагати їм. Часто вони допомагали мені. Ось і недавно, в Мисловіцькому штрафному пересильному таборі… — Ви були там? — вражено запитав Володя. — Де я тільки не був. У Мисловіцах перебував три місяці тому. — А в якому блоці? — В четвертому. Двадцята камера. А що? — Два місяці тому я теж там гибів, — зітхнув Володя. — І також у четвертому блоці, в тій же двадцятій камері. — Та невже? — щиро здивувався Сигізмунд. — Така дивна випадковість… То ти теж натерпівся від старости камери Бубнового Туза і його холуя Стодвадцятьтрикуплети? За цими типами давно вже плаче шибениця. — Уже не плаче. Обоє вони знищені. — Як? Розкажи, розкажи… — Ви ж, мабуть, знаєте, що вдвох вони щодня пиячили й грали в карти на золото. Багато коштовних речей ховали вони в своїх матрацах і подушках. Ну, в'язні й використали те. Бубнового Туза задушили вночі, а вранці пояснили есесівцям, що задушив його, п'яного, холуй, бо програв йому в карти все, що мав. Есесівці знайшли в матрацах та подушках золото, а тому повірили, що так воно й було, і знищили того холуя, а золото забрали собі. — Володя не сказав Сигізмундові, що й сам був причетний до відчайдушної акції. — Молодці! Собакам і смерть собача. Ти порадував мене, Владеку, гарною звісткою в день мого сумного ювілею. Дуже вдячний тобі. — Це ми вам дякуємо, — відповів Володя. — Ми не забудемо вашої доброти, Сигізмунде… Але як вам вдалося стати штубовим? — Уявіть собі, — щиро зізнався Сигізмунд, — його величність випадок. У в'язниці я добре навчився грати в карти. І ось це знадобилося. Після кар'єру, як і ви, потрапив у другий блок. Тут нас вишикував п'яний блоковий і питає: хто вміє добре грати в карти? Всі мовчать. Тоді він вирішив заохотити: хто виграє в нього — одержить буханець хліба, а якщо програє — матиме двадцять п'ять нагаїв. Ніхто не зголошувався, а я вирішив ризикнути. Мені пощастило — і ось уже місяць випробовую долю. — Ну і як проходить це випробування? Сигізмунд важко зітхнув: — Складно. Спочатку все йшло блискуче. Мабуть, із сотню разів підряд вигравав я у блокового. Він, ошелешений такою майстерністю, вирішив зробити мене своїм тренером і партнером у групових іграх на збіговиськах запеклих картярів з числа вищих промінентів, які щодня збираються в центральному блоці і грають на коштовності й золото. Тому й зробив мене штубовим і поселив у ці панські покої. Днів зо три ми напружено тренувалися. Картяр готував мене до виходу у «вище товариство», тобто на нічну картярську оргію в центральний блок, а я вчив його, як треба грати і як грати не слід, розкривав секрети і тонкощі найпоширеніших варіантів, доводив, що віртуозне артистичне махлювання — це також своєрідне мистецтво, але покладатися треба не на нього, а на суворий математичний розрахунок, врахування різних вірогідностей, слід також розвивати власну математичну пам'ять — тренувати її і вдосконалювати. Тоді це буде мистецтво справжньої гри, а не віртуозне шахрайство. «Але ж там всі шахраюють!» — обурювався Картяр. «На те вони і шахраї, щоб шахраювати», — відповідав йому я. Так ми й не дійшли згоди щодо методики гри і спільних дій, але все ж пішли в центральний блок. Та грати мені там не довелося. Мій червоний вінкель політв'язня прийшовся не до смаку бандитам, зокрема старості табору Бруно, який зразу ж витурив мене і дав зрозуміти, щоб не попадався йому на очі. Ось і сиджу тут. Поки що якось тримаюсь, але становище моє дуже хистке й ненадійне… — Справді, — зітхнув Жора, — вам не позаздриш. — А ви думали як? Все це гірше, ніж здається на перший погляд. Я вже каюсь, що вискочив, як Пилип з конопель, з проклятою грою в карти. Ходжу тепер — як по лезу бритви. Уявіть собі: у цій панській штубі я лише один політичний, а решта — кримінальники: вбивці, бандити, садисти з числа імперських німців і польських фольксдойче, які особливо ненавидять мене. От і танцюй на решеті й не попади на дірку… Терплять мене лише тому, що бояться блокового. Я ж їх ненавиджу всіх, і вони це відчувають. Ось гляньте на колекцію оцих нагаїв — і вам стане ясно, з якими типами доводиться дихати одним повітрям.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка