Книга «Слово після страти»



Сторінка18/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

15



 

Через півгодини до ревіру підкотив чорний «майбах» з п'ятьма есесівцями. Серед них були рапортфюрер табору — оберштурмбанфюрер Веллінг на прізвисько Скрипаль і головний лікар Освенціма — доктор Йозеф Менгеле. Їх зустрів начальник ревіру гауптшарфюрер доктор Вольф — Сірий Вовк — зі своїм помічником шарфюрером Целлером — Круцифіксалілуйя. Після рапорту Сірого Вовка всі посунули в його кабінет. В'язні, спостерігаючи через вікна цю картину, сполошилися. «Селекція!» — злякано крикнув хтось. Це страшне слово спалахнуло в свідомості кожного і навело на ревірників безтямний жах. Менгеле зі своєю свитою у супроводі Скрипаля, Сірого Вовка та Круцифіксалілуйя бридливо почав обходити усі приміщення ревіру. У першій штубі на нарах знову хтось у відчаї крикнув: «Тримайтеся, братва, до нас головний людоїд приїхав!» Хворих охопила паніка. Більшість уже не сподівалися ні на що, тож апатично мовчали і ждали кінця, як порятунку від усіх страждань. Інші сподівалися на чудо. А дехто вирішив перехитрити Менгеле — прикинутись фізично здоровим, бадьорим і в такий спосіб «проскочити» селекцію. «Оптимісти» почали щипати й розтирати собі щоки, щоб викликати рум'янець. Спершу до штуби влетіли Хельмут і лікар з числа «зелених». Вони поспішно почали шикувати усіх, хто міг триматися на ногах. Більшість хворих, мобілізувавши усі свої сили, злазили з нар і ставали в стрій, знаючи, що доходяг селекція не пощадить. У проході між двома рядами чотириярусних нар, які тяглися з кінця в кінець штуби, вишикувано сотні дві кандидатів у крематорій. Дехто з них продовжував розтирати й щипати собі щоки, щоб бути свіжішим і бадьорішим. Цього разу лікар і Хельмут були без палиць. Вони нікого не били, ні на кого не кричали і навіть запобігали, тихо інструктуючи хворих, і рухались по штубі безшумно, як коти. Грізна річ — селекція! Присмиріли навіть мучителі. Вони пояснювали, як треба зустрічати таке високе начальство. Мабуть, ще ніхто ніде й ніколи не подавав команду «струнко!» хворим, напівживим і напівголим людям. Історії відомі випадки, коли царі чи імператори в госпіталях турботливо поправляли на їхніх койках ковдри, підкреслюючи цим своє бодай удаване співчуття. Та нікому не приходило в голову кричати на помираючих. Тільки гітлерівці могли придумати порядок, за яким при появі начальства громовим голосом подавались команди: спочатку «увага!», затим «струнко!». При цьому ходячі повинні витягуватися в струнку, лежачі — витягнути руки вздовж тіла. — Глядіть же, ніяких скарг! Режим у нас нормальний, як і в усіх таборах. У нас усе нормально! — вкрадливо повчав лікар — замшілий, як трухлявий пень, кримінальник із зеленим вінкелем на грудях. Разом з Хельмутом він поспішно став на правий фланг, а через хвилину пронизливим голосом гаркнув: «Ахтунг!». До штуби влетів есесівець: масивна нижня щелепа, як у горили, маленькі, колючі очиці, різкі рухи. Він нервово пройшовся вздовж строю, нищівним поглядом посвердлив кожного і повернувся лицем до дверей. Запала зловісна тиша. Через деякий час у коридорі пролунав тупіт чобіт. — Ахтунг! — гаркнув есесівець і широко розчахнув двері. Першим увійшов доктор Менгеле, за ним двоє помічників-асистентів, які водночас виконували функції особистих охоронців. Потім вкотився семипудовий Скрипаль, далі — Сірий Вовк та Круцифіксалілуйя. Ревірники були вишикувані з таким розрахунком, щоб найнижчі на зріст стояли у першій шерензі, і Володя потрапив якраз у цей ряд. Він одразу впізнав Менгеле, його жваві, виразні очі. Зараз доктор був одягнутий дуже тепло і, незважаючи на есесівське вбрання, скидався на купця давно минулих часів. Та й форма на ньому не стандартна: широка й довга шинеля з дорогого сукна, підшита зі споду білячим хутром, а на плечах — довговорсий бобровий комір, який закривав погони. В цій шубі йому було жарко, і Менгеле розстебнув її, решта ж есесівців — туго затягнуті реміняччям, застебнуті на всі гудзики. Зимовий темно-зелений сукняний шолом з довгим козирком і хутряні навушники надавали доктору цивільного вигляду. Лише емблема смерті — череп і схрещені кістки на шоломі — видавала в ньому есесівця. Окинувши бридливим поглядом штубу, Менгеле почав обходити щільний стрій напівголих в'язнів, які зі страхом чекали вироку сатани. Між строєм і нарами прохід був занадто вузький, і есесівцям довелося просуватися вервечкою — один за одним. Першим ішов асистент доктора, за ним — сам Менгеле, далі ще один асистент. Ще в липні у центральному карантинному секторі Освенціма Володя бачив цю нерозлучну трійцю під час інспекційного візиту Гіммлера. Менгеле мав красиве, випещене обличчя, а його помічники, немов для контрасту, були просто потворами. У одного хрящуватий ніс задертий догори, з-під рудих насуплених брів похмуро блимають недобрі очі. Другий нагадував орангутанга. Він намагався наслідувати свого шефа й привітно посміхатись, але від цього у нього тільки високо, як у пса, оголювалися ясна й гострі, криво натикані, жовті від нікотину зуби. Менгеле йшов повільно, пильно придивлявся до в'язнів і посміхався своєю завченою посмішкою. Мимохідь кинув фразу своїм колегам: «Працездатних тут я не бачу, усі вони потребують медичної допомоги». Хто-хто, а Володя добре знав, що криється за цими словами. Тривожне передчуття близької й неминучої загибелі затоплювало свідомість, однак йому вже не було страшно: після загибелі Жори жити не хотілось. Трагічна смерть друга відібрала рештки сили, руки тремтіли, навіть дивно, як ще він тримався на ногах. Якраз біля нього Менгеле й зупинився, пильно придивився до хлопця. Володі аж дух забило пахощами парфумів. Розстебнута шуба доктора торкнулася його грудей. Секунди спливали аж надто повільно, однак хлопець витримав — безстрашно дивився у вічі людоїдові. Вираз обличчя Менгеле змінився, як у людини, яку несподівано чимось дуже здивували. Він звів, як курок, брову, затим примружив одне око, немовби прицілюючись, а потім, після паузи, сказав: — Знайоме обличчя… Я десь тебе бачив… — Так, ми бачилися, — підтвердив Володя, не відводячи погляду. — Де й коли? — швидко спитав Менгеле. — В Освенцімі, під час візиту рейхсфюрера Гіммлера. — Саме так! — зраділо вигукнув Менгеле. — Справді, це ж було зовсім недавно — якихось півроку тому! Есесівці роззявили роти від здивування: нічого собі зустріч! Та ще більше вони здивувалися, коли Менгеле повернувся до них: — Панове! Ви навіть не уявляєте, що це за гефтлінг. Це унікум! Рейхсфюрер особисто бесідував з ним, і він справив на рейхсфюрера враження. Рейхсфюрер навіть запропонував випустити його на свободу. І що ж ви думаєте? Ні, ви просто не повірите — він виявив бажання залишитися у таборі! Обергрупенфюрер Шеленберг, який був присутній при тому, сказав, що це єдиний випадок в історії таборів, коли гефтлінг відмовляється від свободи! Уявляєте? При тій розмові були присутні з десяток генералів і офіцерів есес, і ми здивувалися, що на всі запитання рейхсфюрера цей гефтлінг дав дуже цікаві відповіді. Він сподобався і рейхсфюрерові, і Адольфу Ейхману, і Рудольфу Гессу, та й усім, за винятком хіба що Скорцені. Мені дуже приємна ця несподівана зустріч… Усі були вражені почутим, а Володя закипав гнівом. Перед очима стояла картина розправи над Жорою, тисячі інших жорстоких, звірячих розправ. Брови, повіки — все обличчя почало нестримно сіпатися, неначе крізь нього пропускали електричний струм. Тим часом Менгеле продовжував, явно стараючись, щоб його чули усі в'язні: — Я тобі співчуваю. Шкода мені тебе, бо на вигляд ти дуже хворий. Але не журись: я поставлю тебе на ноги — усіх вас! І дуже швидко. Фюрер нічого не знав про існування Освенціма, про страждання гефтлінгів, про їх масову загибель. А коли дізнався, дуже обурився і суворо заборонив усі ці неподобства. Бити гефтлінгів і знущатися з них категорично заборонено! То були прикрі помилки адміністрації. За це обер-комендант Рудольф Гесс[28] уже знятий з посади. Наше завдання полягає у тому, щоб зберегти робочу силу. Німеччині зараз, як ніколи, потрібна робоча сила. А тому ми будемо лікувати в'язнів і нормально їх харчувати. В Освенцім уже прибули перші ешелони з продовольством. Є все — аж до фруктів і молока включно. Біркенау з трьома сотнями бараків перетворений на грандіозний лазарет. Крематорії припинили роботу, найближчим часом розпочнеться їх демонтаж. Ми поставимо вас на ноги, і ви працюватимете на заводах Німеччини. Звичайно, поки що немає можливості нагодувати мільйони гефтлінгів одразу в усіх таборах. Тому ми почнемо з найслабших, таких, як ви. Скрипаль добродушно посміхався, посміхалася й решта есесівців. Навіть горилоподібний асистент доктора Менгеле вишкірив свої криві зуби. Для нього задум шефа був гранично ясний. — Завтра вас усіх повезуть в Біркенау, там буде краще харчування: хліб, масло, макарони, овочі, фрукти. Калорії! Вітаміни! — смачно цокнувши язиком, пообіцяв доктор. — Після такого харчування ви швидко станете здоровими і бадьорими! У Володиній душі закипала буря. Він добре знав, що усіх цих людей відбирають на знищення. Не хотілося бути покидьком, якщо вже помирати — то померти людиною, а не слимаком. Втрачати нічого: його вже й розстрілювали, і вбивали, й калічили… Досить! Натягнута струна нервів лопнула, і Володя втратив самовладання. Не володіючи собою, він несамовито закричав на увесь ревір, задихаючись від гніву й ненависті: — Брехня! Підла брехня! Я не вірю вам! Гади! Вбивці! Катюги! Як крізь глуху стіну почув голос Менгеле: — Ти дуже хворий, а тому забув, з ким розмовляєш. За ці слова тебе треба було б повісити, але я помилую тебе, щоб ти і всі інші переконалися, як ти помиляєшся, Я вилікую усіх вас! Це я обіцяю як лікар і офіцер, — сказав Менгеле, намагаючись бути спокійним, однак його красиве лице взялося рожевими плямами. А Володі щось здушило горло, голова запаморочилася. Його підхопили й поклали на нари. За наказом Менгеле ревірні лікарі кинулися шукати ліки. Володі вливали в рот якусь рідину, він слухняно ковтав. Зуби цокотіли об склянку, хлопця лихоманило — він був упевнений, що дали отруту. А ще за хвилину йому зробили укол, ввівши під шкіру шприцом якийсь розчин. Свідомість його затьмарилася, і він поринув у тяжке забуття, немов у безодню… Нарешті все затихло. Селекція закінчилася, і в ревірі запанувала могильна тиша. Цього дня нікого не били, в туалетах, що правили за катівні, ніхто не кричав. Але це був цвинтарний спокій. Люди мовчки прощалися з життям.  

16



 

Настала ніч — остання ніч їхнього перебування в Явожницькому таборі. Перша штуба поринула в пітьму. На нарах, як і раніше, нерухомо лежали люди — не добереш, де мертві, де живі… Серце кожного обливається кров'ю, але зуби стиснуті: ні стогону з вуст. Вони знають, що їм уже не допоможе ніхто і ніщо — порятунку нема, усе тут глухе до страждань і болю, до скарг і благань. Бо тут — табір для знищення людей. Жити в ньому неможливо. Та й чи варто? Колись кожний з них був людиною, а тепер вони у печах крематорію перетворяться на добрива для поміщицького поля. І все. Краще кінець без мук, ніж муки без кінця — таким було останнє бажання. Гіркий кінець невідворотний, завтра вони вже належатимуть минулому… Так думала більшість приречених, які давно вже втратили сили й здатність до опору. Ні в кого з них не було бажання затягувати агонію, повну невимовних страждань і мук. Вони вже знали, куди їх повезуть і що з ними зроблять. Вони вже перейшли ту межу, до якої людина ще зберігає надію на кращу долю. Надії згасли. І вони прощалися з життям. Прощалися по-різному: хто зі слізьми, хто з прокляттям… Серед них знайшлися два священики: один — єврейський рабин, а другий — з баптистської секти. Обидва зібрали довкола себе групки віруючих і палко молилися, закликаючи присутніх віддати свої душі у владу Всевишньому. Закликали до смирення і прилучення до великої таїни потойбічного світу. Деякі віруючі злазили з нар, і, стоячи на колінах на холодному цементі, пристрасно шепотіли молитви, благаючи бога простити гріхи, прийняти в своє ясне лоно, в царство вічного блаженства… Володя проспав після уколу майже півдоби. Прокинувся він, коли було вже за північ. Отямившись, почав перебирати в пам'яті усе, що з ним трапилося. Він здогадався, що йому дали не отруту, а справжні ліки для заспокоєння, після чого шприцом ввели посилену дозу снотворного. Очевидно, Менгеле не хотів прилюдно чинити розправу над в'язнем, якого все одно разом з іншими спалять у крематорії. Менгеле мав свій стиль і методи у катівській службі: намагався робити все лагідно, тихо й артистично, без ексцесів, застосовуючи найхитріші і найпідліші прийоми обману. У цьому для нього взірцем був Адольф Ейхман. Ото віртуоз! Сам, без війська, без ніяких зондеркоманд, об'їздив і облітав усю Європу і за допомогою обману, обіцянок і підлих махінацій зумів спрямувати тисячі ешелонів з євреями в Освенцім — на винищення. І все те — без жодного пострілу! Талант!.. Недарма фюрер призначив Ейхмана відповідальним за «остаточне вирішення єврейського питання». І той «вирішує», взявши на озброєння настанову фюрера: «Чим більший обман, тим більше шансів, що людська маса повірить у цей обман, і тим легше досягти мети». Менгеле був у доброму настрої. Після закінчення селекції в кабінеті лагерфюрера відбулася коротка нарада. Доктор висловив задоволення чіткою роботою ревіру, порядком і кваліфікацією ревірних працівників. Згадали і «вибрик зухвалого в'язня, який зробив спробу зіпсувати всю справу». Менгеле заспокоїв лагерфюрера і навіть висловив задоволення непередбаченою витівкою зухвалого, а скоріш за все, психічно ненормального гефтлінга і тим невеличким інцидентом, який дав можливість продемонструвати «гуманізм і добрі наміри» адміністрації стосовно хворих, заспокоїти їх. Тому-то й не покарано зухвальця, і в ревірі протягом дня не вчиняли ніяких екзекуцій. Після цього по телефону доповіли освенцімському начальству про успішно проведену «акцію», а звідти повідомили, що завтра вранці прибудуть грузовики для вивезення «сировини» до Біркенау. Сп'янілий від «успіхів», тостів, похвал, вин і коньяків на обіді в лагерфюрера, Менгеле повертався в Освенцім. У машині було тепло, добре гріла й шикарна шуба, і він солодко задрімав. Його, як завжди, супроводжували асистенти-охоронці. Зараз їм спати не можна, і вони, тримаючи в руках автомати, із заздрістю позирали на сплячого шефа — лагідного й грізного водночас, перед яким запобігали усі офіцери освенцімського гарнізону, саме ім'я якого сіяло панічний страх серед тисяч в'язнів. Коло нього їм жилося непогано: завжди знаходилося і місце за бенкетним столом, і добра чарка, і добра шкварка. Його слава побічно торкалася і їх, зігріваючи не дуже переобтяжене турботами і добре оплачуване казною Гіммлера життя. Поїздка в Явожницький табір була для них чудовою передноворічною прогулянкою… Після чималої дози снотворного міцно спав і Володя. А прокинувшись, задумався над своїм становищем. Гіркий освенцімський досвід підказував йому, що криється за хитрою тактикою Менгеле. «Нічого тепер не вдієш і нічого не зміниш… А все ж таки я сказав у вічі мерзотникам усе, що про них думаю!» Ця думка трохи втішила хлопця. Він почав прислухатися до нічних звуків сонного ревіру. Увагу привернуло моління віруючих, і він, як ніколи раніше, був вражений їхньою наївністю. «Хіба ж є на світі бог? Нема! А якщо і є, то я ненавиджу його! До чого ж гидке й підленьке створіння, отой бог, якщо дозволяє такі страхіття на землі! Бога нема! Він існує лише в потьмареній свідомості отих нещасних молільників Я ненавиджу усіх богів і плюю на них!..» О четвертій ранку, як завжди, проревіла сирена побудки. У ревірі почалося сум'яття, як на пероні вокзалу перед відходом поїзда. Із складу принесли купу смердючого шмаття, пропахлого незнищенним запахом дезинфекції. Ревірникам видали смугасті роби, халати й чепчики, а на ноги — довбанки-гольцшуги. Тепер вони знову стали каторжниками. В ревірі з'явилися Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, а разом з ними — десятків зо два автоматників. Почалося перераховування і звірка номерів за списком. Усе проходило як ніколи чітко, ніби за мовчазною угодою в'язнів з есесівцями. Ніхто не розмахував киями, не чути було ні несамовитих криків, ні навіть стогонів. Есесівці ходили по коридорах — похмурі, мовчазні, зосереджено спостерігаючи, як метушаться санітари, допомагаючи важкохворим одягтися, як виносять померлих, акуратно складаючи їх у рядочок на снігу біля входу. Звірка номерів проходила швидко: закотив лівий рукав, показав витатуйований на руці номер, відзначили в списку — готово! Іди, шикуйся в коридорі. Хто не міг самостійно рухатись, того санітари виводили під руки, а в строю підтримували ті, хто стояв поруч. Коли процедура реєстрації номерів закінчилася, їх п'ятірками повиводили у двір, де знову вишикували в колону по п'ять. Жорстока холоднеча пронизувала до кісток. Різкий, пронизливий вітер гуляв по відкритому полю довкола табору, зі свистом проривався крізь колючий дріт, несамовито метався між бараками. На низькому небі в ополонки між хмарами злякано визирали й знову ховалися поодинокі тьмяні зірочки. Глибокий сніг лежав скрізь, скажена віхола крутила по табору, шарпала ветхе дрантя ревірників, і холод гострими голками впивався в тіло. Арбайтскоманди уже пішли на роботу, і в спустілому таборі не чути ні пострілів, ні гавкоту сторожових собак, ні свистків, ні криків. Розвиднялося. Народжувався останній день 1943 року і останній день у житті ревірників. Тепер вони викинуті за борт, як сміття, викреслені з життя остаточно і безповоротно. Все! Не треба сліз! Потрібна лише мужність! Востаннє… Прибуття машин чекали мужньо, без паніки. Неначе мала відбутися звичайна поїздка куди-небудь на роботу. Володя думав про Жору. Не міг змиритися з трагічною загибеллю дорогого побратима. А може, він ще живий? У свідомості ворухнулась несмілива надія. Володя тішив себе наївним припущенням, що Жора, можливо, лишився живий і з арбайтскомандами вийшов на роботу. «Вони давно вже вийшли з табору і, мабуть, перетнули полотно залізниці, а там рукою подати до будови. Хлопці розвантажуватимуть вагони, носитимуть остогидлі мішки з цементом, ящики з деталями — і водночас учинятимуть диверсії, продовжуватимуть боротьбу. Стільки друзів, стільки шанувальників його таланту, та невже ж вони не врятують Жору? Він повинен витримати, пережити табори і повернутися на Батьківщину. Можливо, йому пощастить розшукати мою матір і розказати їй про все, що ми пережили…» Не відчуваючи скаженого холоду, Володя подумки йде за своїми друзями по знайомій дорозі на будову. Та раптом перед очима встає вчорашня картина розправи над Жорою: кривавий сніг і нерухоме, закривавлене тіло товариша… У Володі серце наливається болісним щемом, і сльози повзуть по блідих щоках. Вітер висушує їх, а очі знов і знов наповнюються вологою… Години зо дві простояли, дубіючи на холоді, і вже навіть з нетерпінням чекали проклятих машин — скоріше б! Нарешті вони прийшли — сім п'ятитонних дизельних грузовиків з високими бортами та брезентовими тентами, спеціально обладнані для перевезення в'язнів. Із кузовів повискакували по п'ять автоматників, а з кабін, крім озброєних есесівських шоферів, ще по одному унтеру. Відкрили задні борти, почали навантажувати — по п'ятдесят в'язнів на кожну машину. Шість грузовиків завантажили живими, а сьомий призначався для мертвих. Володя потрапив у шостий, передостанній грузовик. У кузові стояли щільно, як сірники в коробці, притиснувшись один до одного. Нікому не хотілося стояти скраю, бо в середині гурту хоч трохи тепліше. Скориставшись цим, Володя став позаду, біля краю кузова: щоб можна було бачити, як виноситимуть з трупарні мертвих і вантажитимуть на останній грузовик. Так хотілося пересвідчитися, що серед мертвих немає Жори. Концтабірний досвід підказав йому, що машини неодмінно зупиняться біля трупарні — забрати трупи. Володя не помилився. Спершу їх, живих, відгородили сталевою сіткою від лави, поставленої біля заднього борту, на яку вмостилися п'ять автоматників. Заревіли мотори, машини рушили з місця, але через півсотні метрів зупинилися — біля трупарні. Крізь сталеву сітку й через голови автоматників Володі добре видно було, як трупоносці разом із санітарами ревіру виносили задубілі трупи, як складали їх штабелем у кузові сусіднього грузовика. Він вдивлявся з таким напруженням, ніби від цього залежало його життя. Шалено калатало серце. Кого-кого, а Жору він впізнає навіть із зав'язаними очима… Перший, другий, третій… п'ятий… десятий… двадцятий… тридцятий… тридцять другий… Володя здригнувся, впізнавши у тридцять другому Франца Нордена. А тридцять третім був розтерзаний черкащанин Сашко… У Володі затуманилося в очах, він напружив зір, щоб не прогавити, не помилитися. Нарахував уже сімдесят дев'ять навантажених трупів. Жори серед них не було. Хвилювання досягло межі. І раптом хтось із есесівців голосно крикнув: «Усе! Можна їхати!» Володя мало не зомлів: «Значить, Жора живий!» Йому хотілося гукати про це на весь білий світ. Значить, не обірвалася тонесенька життєва ниточка — Жора живий! Він житиме! Він переможе — неодмінно! По Володиних щоках котилися рясні сльози, а в душі Жориним голосом лунали слова улюбленої пісні:  

Орлёнок, орлёнок, мой верный товарищ,


Ты видишь, что я уцелел.
Лети на станицу, родимой расскажешь,
Как сына вели на расстрел…

 

Знову заревіли мотори, машини рушили. Усі знали, куди їдуть, і вже спокійно, без страху думали про крематорій. Нехай! Досить страждань! Перед Володиними очима востаннє промайнула розчахнута залізна брама, колючий дріт табору, де за кілька років перемолото десятки тисяч людських життів, де залишився покалічений Жора… Колона машин, підковою обігнувши ліс, довго й важко долаючи свіжі замети, виповзла на Явожницьке шосе і потяглася на Освенцім, Прощай, Жоро! Прощайте, друзі! Прощай, життя!..  



17



 

В дорозі лютувала хурделиця. Пішов густий лапатий сніг, мороз забивав подих, за бортами грузовиків вирувала непроглядна сіра каламуть. Здавалося, що в усьому світі — від неба до землі — один тільки сніг та мертва порожнеча. У цій холодній пустелі повз, важко долаючи снігові замети, караван смерті. Сім потужних дизельних грузовиків везли на спалення, немов брикети спресованої соломи, кілька сотень людських життів… Лютий холод проникав Володі в груди, він уже не відчував ні рук, ні ніг. Він з усіх сил зціплює неслухняні зуби, щоб не цокотіли, та марно. Розпач, ненависть, лють, відчай і страх злилися в ньому воєдино, паралізували все тіло. Навпроти, на відстані одного метра, сидять на лавці закутані в шинелі автоматники, відгороджені від в'язнів сталевою сіткою. Крізь неї Володі видно байдужі пики, насторожені очі, які пильно стежать за бранцями. Щоб не бачити ненависних катюг, він відвернувся. Юнак намагається зосередитись і осмислити свій, уже пройдений, такий короткий життєвий шлях, завдовжки в неповні вісімнадцять літ… Через два місяці йому виповнилося б вісімнадцять. Виповнилося б… Усі пережиті страхіття тепер здавалися лише сумною прелюдією до трагічного й страшного фіналу, який чекає на нього сьогодні. Ну що ж, не тільки в нього така жорстока й несправедлива доля. Його життя, власне, вже скінчилося. Сьогодні від нього лишиться тільки жменька попелу, який розвіють за вітром… Нехай так, але ж яким буде життя на землі через десять, двадцять чи сорок років? Чи згадають колись усіх загиблих в оцих проклятих освенцімах? Чи пам'ятатиме людство страхітливі злочини фашизму? Повинне пам'ятати! Він заплющив очі й відхилив голову назад. Спогади напливали різні, але зараз, у ці останні хвилини, переважали картини страхіть, неймовірних жахів і нелюдських страждань, пережитих ним та його побратимами, безліч смертей, страт і екзекуцій, тисячі трагедій і драм, море крові і сліз. І тим кращими, милішими й дорожчими здавалися картини дитинства і мирного, довоєнного життя. «І якими ж щасливими будуть люди, коли знищать найбільше зло на землі — кривавий фашизм!» — з тугою думав він. Прийдешні покоління, можливо, й не знатимуть нічого про муки давно загиблих жертв фашизму, зате не знатимуть і жорстоких катів, а отже, будуть щасливими… «Але ж ні, Освенцімський попіл не зникне безслідно… Фашизм захлинеться у морі людської крові. Життя їм не вбити, бо життя незнищенне…» Під монотонний гуркіт двигунів хлопець думав і мріяв. Просто неймовірно, що в такі трагічні хвилини людина здатна думати й мріяти… Юнак намагається уявити майбутнє, яке настане уже без нього. Воно ввижається йому сонцесяйним, наповненим дзвінкою радістю й щастям. В уяві виникають п'янкі простори рідної землі, зелені поля, буйноквітні сади, безліч щасливих облич, до болю дорогих і прекрасних. І все здається настільки реальним, що на очах закипають сльози радості. Він навіть не помічає, як за сталевою сіткою есесівці азартно дудлять із солдатських баклажок шнапс, голосно варнякають, регочуть і пробують затягти «Стояв млин у Шварцвальді…» Через кілька годин колона машин прибула в Біркенау. Ще здалеку Володя побачив закіптюжені цегляні димарі трьох гігантських крематоріїв, з яких валував густий, чорний, як сажа, дим, виривалися багряні язики пекельного полум'я. У повітрі витав страшний сморід горілого людського м'яса. Згадалось брехливе запевнення Менгеле: «Усі крематорії припинили роботу. Найближчим часом розпочнеться їх демонтаж…» Півроку тому Володя бачив лише один крематорій — у центральному освенцімському таборі, за два кілометри від Біркенау. Отже, за якихось півроку їх уже стало чотири… А ще ж Володя не знав, що в Біркенау недавно почалося будівництво п'ятого крематорію, який за своєю потужністю мав перевершити всі існуючі, разом узяті. А поки що діяли чотири крематорії, вісім газових камер, сорок шість триступінчастих печей і кілька величезних смоляних ям. Усе це господарство функціонувало цілодобово, перемелюючи за одну добу сорок тисяч одиниць, тобто сорок тисяч чоловік. Добре налагоджена індустрія знищення працювала на повну потужність і навіть з перевантаженнями. Черга для привезених з Явожно мала підійти через кілька годин, тому їх спершу повезли в табір. Колона машин проїхала через центральну браму, і явожницькі «гості» опинилися у найбільшому і найстарішому таборі смерті фашистського рейху. Мимо бортів повільно пропливала багаторядна стіна колючого дроту з повислими над нею сторожовими вежами, чіткі лінії величезних нестандартних бараків. З висоти кузова Володя бачив усе це і за давньою звичкою почав рахувати бараки. У кожному ряду, праворуч, він нарахував по двадцять бараків, ліворуч — по вісім. І так у кожному ряду. Вражала дивовижна чіткість розбивки території табору на однакові за розмірами сектори, прямі, як лінійка, ряди вгрузлих у землю бараків. Сам же табір мав форму правильного квадрата, тут не зміг би заблукати навіть сліпий — так просто і чітко все сплановано. Автоколона втяглася в табір і повільно пішла по круто насипаній і добре укатаній дорозі, обабіч якої пролягли глибокі канави, наповнені болотяною рідиною, яка не замерзла навіть на морозі і блищала матово, як нафта. Біркенау побудований на болотах. На будівництві доріг, крім щебеню, шлаку і піску, використовували дроблені людські кістки. У 1942 році з Німеччини було привезено кісткодробильні машини. Їх установили недалеко від крематоріїв — замаскували в лісочку. Людські кістки дробили і мололи, просіювали на решетах і ситах, дбаючи про «сортність продукції». Дробленими кістками утрамбовували дороги і аппельмайданчики поміж блоками, а кістяне борошно у паперових мішках вивозилося в Німеччину для удобрювання полів, для відгодовування худоби. На замовлення Гіммлера кісткодробилки збудувала одна з баварських фірм — «Зауерверке». Таким чином, Біркенау стояв не тільки на болотах, а й на людських кістках. На в'язнівські бараки перетворили конюшні колишньої польської кавалерії, яка дислокувалася тут до 1939 року. У кожну таку конюшню поляки колись ставили сімдесят вісім коней, гітлерівці ж умудрялися набивати туди від двох до трьох тисяч в'язнів. Табір розбудовувався, у ньому вже одночасно перебувало сто п'ятдесят тисяч чоловік. Гіммлер поставив собі за мету перетворити Біркенау разом із сусіднім Освенцімом на гігантське місто рабів з такими умовами, щоб тривалість життя кожного бранця не перевищувала шість місяців… Усі освенцімські в'язні добре знали, що таке Біркенау, тому прибульці з Явожно, почувши страхітливий сморід від крематоріїв, з відчаєм ждали страшного кінця. Тим часом автоколона, заїхавши у четвертий сектор, зупинилася біля барака за номером тринадцять. «Все ж таки тринадцять — число нещасливе, — з сумом подумав Володя. — Блок номер тринадцять у Явожно, з якого рили тунель… Команда «Гаст», де захворів і з якої попав у ревір, мала тринадцятий номер… Сума цифр мого освенцімського номера 131161, витатуйованого на лівій руці, складає цифру 13, та й перші дві цифри цього ж таки номера теж 13. А тепер привезли до барака за номером 13. Та й остання моя втеча з концтаборів нещасливо закінчилася тринадцятого червня…» Це була якась незбагненна містика. Володя ще не знав, що скоро йому випаде ще одна цифра 13, яка зруйнує усю цю страхітливу містику… Машини розвантажили швидко. Мертвих поскидали в купу просто на снігу, а живих загнали до барака і зачинили двері на засуви. Машини з есесівцями зникли, а в бараці — ніякого начальства: ні капо, ні штубових, ні писарів, ні блокових — взагалі нікого. Порожньо. Одні лише нари. Долівка тут земляна, нерівна, страшенно брудна. Чотириярусні нари збиті з грубих, погано обтесаних, але вже добре обчовганих людськими тілами дощок, — видно, через цей барак пройшли уже не одна і не дві тисячі чоловік. Посеред барака, на всю його довжину, два ряди стовпів підпирали дощатий дах, накритий зверху толем. Нари брудні, аж липкі. Змучені прибульці відразу ж залізли на перший ярус і очманіло дивились один на одного. Тваринний страх оволодів ними і немовби паралізував. Нічний цвинтар не буває таким німим, як ці зігнані докупи люди — напівживі, зацьковані, бліді й хирляві, як зів'ялі рослини. І раптом… «Люфт!» — промовив хтось. Це коротке німецьке слово означало не просто «повітря», яким людина дихає, а процес перетворення на ніщо, тобто випаровування людини в повітря через трубу крематорія. Це слово в'язні чули не раз, здавалося, звикли до нього. Але зараз воно викликало у всіх нервовий дрож. Біркенау схопив їх у свої смертельні обійми — і порятунку вже нема… Володя сидів на нарах і похнюплено дивився на таких же, як і сам, приречених. Очікування загибелі страшніше, ніж сама смерть. Язик присох до піднебіння, ноги, руки терпнуть. Здається, зараз лусне череп від болю, а серце вискочить з грудей. У скронях гупає тільки одне: смерть! Он чорно димлять крематорії, скоро й тебе туди… Тепер це неминуче, і тобі вже байдуже до всього: і до життя, яке закінчується, і до загибелі, яка наближається. У потьмареній свідомості нав'язливо зринає: «Нехай! Однаково!» Так думали усі чи майже всі. Змирившись із долею, вони йшли на смерть тупо і байдуже. А дехто в душі навіть утішався, що такому жорстокому і безглуздому життю нарешті настає кінець. Дехто з євреїв, греків, французів, німців і поляків почали нишком молитися. А Володині співвітчизники проклинали усіх богів, фашистів, війну, полон, ненависний табір і свою нещасливу долю… Раптом у бараці загудів, як у порожній бочці, густий бас польського «отченашника»: — Любі друзі, брати во Христі, віруючі й невіруючі! Усі ми агнці божі. Помолімося господу-богу, отцю нашому милосердному. Всевишньому нашому найсвітлішому, нашому захиснику, нашому спасителю!.. Єврейський рабин, стрепенувшись, теж звернувся до своїх одновірців єврейською мовою. Просто неймовірним вдавалося тут, у цій темній конюшні, відчайдушне і водночас комічне суперництво двох фанатичних шаманів. «Брат во Христі» виявився енергійнішим, своїм густим сильним голосом він геть заглушив старенького рабина. Невгамовна тарабарщина «отченашника» лилась, як з відра. Безглузді фрази вилітали з міцного горла обоймами і звучали урочисто, піднесено, весь він аж світився дикою радістю. — Любі брати во Христі! Найсвітліший і наймилосердніший наш Всевишній обдарував нас своєю божою ласкою, своєю божою милістю. Він почув наші молитви, зглянувся на наше благання, не послав у огненнії печі, а відвернув страшну загибель і надав можливість замолити гріхи. Молімося ж отцю нашому милосердному, він жде від нас покаяння, він кличе нас у своє чисте небесне лоно, шле нам свої щедрі милості. Ось вона, сила Всевишнього: у бараці немає жодного посланця злого духа, нам створені усі умови для моління, для очищення наших грішних душ. Молімося, брати мої, станьмо на коліна, віддаймо душі наші отцю милосердному…. Він гепнувся на коліна, за ним опустилися ще кілька його «братів», гарячково бурмотіли молитви. У бараці було темно, холодно й вогко, як у могилі. Важкими, гіркими краплинами спливав час — секунди, хвилини, години… Ніхто не спав. Була вже ніч, коли в бараці зненацька спалахнуло яскраве світло, заскреготіли знадвору залізні засуви, розчахнулися важкі двері і до барака ввалилося з десяток писарів із папками в руках під охороною п'яних есесівців з автоматами. Стало ясно: це — кінець.  
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка