Книга «Слово після страти»



Сторінка16/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

8


 

Для чого існував цей ревір? Щоб швидко, без зайвої мороки відправляти знесилених в освенцімські крематорії. Так згрібають в купу сміття, щоб легше було навантажити й вивезти на звалище. Усе залежало від того, коли з Освенціма надійде заявка на «сировину», бо п'ять гігантських крематоріїв, газові камери та «смоляні ями» працювали там з перевантаженням, спалюючи щодня десятки тисяч людей. Не вистачало й автомобільного транспорту для перевезення такої маси людей з тридцяти дев'яти філіалів Освенціма. Явожницький табір був найменшим серед них, до того ж найдалі від Освенціма, а тут ще снігові замети. Це на деякий час загальмувало вивезення трупів та конаючих з Явожно в Освенцім. Для відбору приречених проводилися селекції — залежно від того, коли подавали транспорт. Масштаби цих селекцій диктувалися наявністю вантажних машин. Тому селекції бували різні й проводилися по-різному: вибірково в тих чи інших блоках, чи тільки в одному ревірі, або ж — тотально — одразу в усьому таборі. Безнадійних дистрофіків і мертвих вивозили регулярно, але ревір ніколи не пустував — одразу ж заповнювався іншими. В ревірі хворих сортували на тих, кого ще можна було якось використати, і на тих, хто вже не придатний ні до якої роботи. Лікарі з числа в'язнів, які працювали в ревірі, з благословення есесівців перетворювалися тут на вбивць. Та й чи були тут лікарі? Начальник ревіру есесівець доктор Вольф, якого в'язні охрестили Сірим Вовком, мав до медицини таке відношення, як папа римський до затемнення сонця. Не кращим був і його помічник шарфюрер Целлер на прізвисько Круцифіксалілуйя[25]. Тяжкохворих вони «лікували» гумовим києм і підкованим есесівським чоботом. Усіх вважали симулянтами, а щоб з'ясувати, хто «найзлісніший», наказували по три доби не видавати їжу. Якщо хворий помирав — туди йому й дорога, а якщо витримував — значить, його можна відправити на роботу. Від такого «лікування» більшість дистрофіків помирали під час першого ж «медичного» експерименту. Сильніших чекали нові випробування. На стінах висіло гасло: «Одна воша — твоя смерть!» Це треба було розуміти не в переносному значенні: якщо під час лайзеконтролю у тебе знаходили вошу — вбивали як злісного розповсюджувача тифу. Не кращими за есесівців були і їхні блюдолизи — ревірні санітари. Тут їх зібралась чимала зграя, і у кожного — необмежене право вбивати. Раз чи двічі на добу в ревір з'являвся Круцифіксалілуйя, або, як його ще прозвали, «диспетчер смерті». Він записував кількість трупів, звіряв їхні номери і стежив за відправкою до трупарні. Цей меломан, що вчився грати на акордеоні, любив повеселитися. Особливо полюбляв першу штубу, бо вона найбільша, а йому кортіло численної аудиторії. Тут «диспетчер смерті» влаштовував імпровізовані «вистави», потішаючи санітарів ревіру. Наприклад, змушував хворих скандувати гасла й афоризми: «Одна воша — твоя смерть!», «Чистота — запорука здоров'я!», «Я сюди прийшов — я звідси не вийду!» При цьому добивався чіткої, «музичної» синхронності голосів. Цей «жартівник» у золотих окулярах вислуховував рапорти санітарів і штубових, забавляючись складеним учетверо аркушем паперу. Він бачив, як дивляться приречені на той аркуш, в якому для деяких був записаний вирок. За заздалегідь складеним списком він відправляв в ізолятор важкохворих. В ізоляторі для «профілактики шлунка» тримали без води і їжі, доки не помреш. Це стосувалось дизентерійних хворих. Порядок номерів, яких викликали, угадати наперед було неможливо, тому кожен з жахом чекав виклику, а це давало неабияку насолоду катові. Начальник ревіру Сірий Вовк з'являвся рідше, зате за півгодини він встигав обійти усі приміщення, розсипаючи удари наліво й направо. Після кожного його візиту десятки людей, харкаючи кров'ю, помирали. Лікарі, санітари і прибиральники, усі як один були з числа німецьких «зелених» — тобто кримінальні злочинці. Усі жорстокі — хто більше, хто менше. І не дивно, адже ці «кадри» для роботи в ревірі підбиралися і виховувалися Сірим Вовком та Круцифіксалілуйя. Один тільки єврей-музикант нікого не мордував, оскільки, крім уроків гри на акордеоні для Целлера, не займався більше нічим. Талант музиканта поки що рятував його від сваволі садистів і вбивць, які, як не дивно, теж любили музику… В обід принесли бачки з баландою. В каламутній ріденькій юшці, як інфузорії, сиротливо плавали малесенькі шматочки пропущеної через машинку недовареної брукви. Двохсотграмовий черпак цього жалюгідного пійла був єдиним засобом існування мешканців ревіру. Бачки з баландою здавалися галюцинацією, сумним плодом хворобливої уяви, а солодкуватий запах гарячої баланди викликав спазми порояшього шлунка. Хельмут роздавав баланду по списку, голосно викрикуючи номери. Баланду наливав у іржаві, пом'яті бляшанки. Ті, хто одержав свою порцію, повинні негайно її проковтнути, а порожню бляшанку передати іншому. Але кожний намагався затримати хоча б на секунду цей «посуд», аби ретельно його вилизати, за що отримував «добавку» — удар гумовим києм від іншого санітара. Під час роздачі баланди навіть безнадійні дистрофіки раптом оживали і, мобілізувавши усі свої сили, злазили з нар, з божевільним блиском в очах поспішали в коридор, боячись втратити те, про що вони з болісним нетерпінням думали протягом нестерпно довгих годин. І — дивна річ! — у цій колотнечі можна було почути навіть жарти, якими хтось намагався розвіяти дику нервозність. — Хлебчи, Ванька, щі лаптями, поки гарячі. Вони тлусті, як бараняча щерба! Запасайся калоріями до великодня! — насмішкувато підбадьорював хтось. — Лови калорії, їх у твою миску штук з десять залетіло, а вітамінів — цілий ківш. Кріпи організм, поки не попав у трупарню! Щоправда, ці рідкісні сплески жартів повисали в повітрі, не викликаючи ніякої реакції. Загальна увага була прикута до процесу роздачі. Більшість дистрофіків розпачливими, зацькованими очима дивилися на бачок з баландою, нервово тупцюючи на місці. Інші, проковтнувши свою порцію, намагалися випробовувати щастя й далі: шикувалися в другу чергу, сподіваючись одержати добавку після закінчення роздачі, хоча наперед було відомо, що її не буде. А деякі, випивши свою порцію, одразу ж поверталися в штубу, лягали на нари, заплющували очі, аби нічого не бачити й не чути, щоб зберегти ті жалюгідні рештки сил, що ледве жевріли в змученому тілі. Володя стояв, спершись на стіну, і чекав своєї черги. Це було дуже важке вичікування, хоча черга просувалася швидко. Металевий дзвякіт черпака, хлюпання баланди викликали спазми голоду. І раптом Хельмут оголосив, що роздача закінчена, баланди більше немає. Розум не міг збагнути почуте. Перед очима попливли жовті кола. Хапаючись за стіни, Володя якось доплентався до першої штуби… Минуло дві доби. За цей час Володя жодного разу нічого не їв і не пив. Відчував катастрофічне згасання сил, не було вже ніяких бажань, крім одного: ще хоч раз побачити Жору, попрощатися з ним. Тим часом ревірні жорна повільно, але впевнено перемелювали тих, хто сюди потрапив. Минулої ночі один збожеволів. Під ранок, коли все затихло, він схопився, немов уколотий шилом, люто лаявся, чухмарився, істерично кричав щось нерозбірливо, потім упав на тверді дошки нар, заливаючись моторошним, диким сміхом. З'явилися розлючені санітари, але нещасний уже не реагував на удари, що сипалися на нього, і ще дужче реготав, аж поки його не оглушили гумовими киями. Удень прийшов сам Круцифіксалілуйя: вирішив простежити за божевільним, за його поведінкою. «Диспетчер смерті» стояв посеред штуби, картинно, руки в боки, і з якоюсь садистською насолодою слухав напади реготу в хворого. Божевільний неначе чекав цієї зустрічі: з несподіваною проворністю зіскочив з нар, зупинився перед Круцифіксалілуйя, посміхаючись важкою, недоброю посмішкою. І, немовби позбавившись божевілля, раптом сказав цілком осмислену фразу: — Здрастуй, диспетчер смерті, давно не бачилися з тобою, голубе! Круцифіксалілуйя нутром відчув небезпеку. Його рука машинально потяглася до парабелума. І в ту ж мить божевільний блискавично, немов шуліка, вчепився своїми кістлявими пальцями в горло шарфюреру. У того очі полізли на лоба. Тільки фізичне безсилля нападника врятувало шарфюрера Целлера від смерті. Він з трудом відкинув божевільного і тут же розрядив у нього обойму, поранивши при цьому ще кількох в'язнів. І швидко вийшов. Усі зі страхом чекали масової розправи. Випадків, коли хтось із в'язнів піднімав руку на есесівця, в історії таборів було небагато. І кожного разу — масова розправа. Це було відомо всім. Однак цього разу обійшлося без екзекуцій. Целлер, який сам побував якусь мить в пазурах смерті, пережив хвилини страху й потрясіння, боявся, щоб про це не дізналися есесівці та не підняли на сміх: мовляв, який же ти есесівець, якщо дистрофік душив тебе за горло! Усі розуміли ситуацію. Санітари з ревіру удавали, що нічого не сталось. Та, власне, ніхто нічого й не бачив, бо в штубі в момент пригоди не було нікого з персоналу, а якщо хтось і чув постріли, то який же дурень побіжить на постріли! Прийшли згодом, мовчки віднесли розстріляного у трупарню, а поранених забрали в тифозний ізолятор, який був одночасно і карцером. Ця подія справила на Володю, як і на інших хворих, тяжке враження, бо ще раз нагадала про глуху безвихідь. Ішов уже третій день Володиного перебування в ревірі. І якраз у цей день сталося диво: припинилася кровотеча. Молодий організм все ж таки переміг страшну хворобу. А увечері прийшов Жора! В штубу його привів Хельмут. — У нас тепер новий капо. Мерзотник, звісно. Але все ж таки щось робимо. Знову ухекали кілька ящиків з цінним обладнанням. Не забуваємо й про букси. Зараз у нашій групі знову дванадцять чоловік — залізні люди! Таємно провели серед вільнонайманих збір пожертвувань. Зібрали тридцять штук сигарет і кілька шматків хліба. Для тебе. Підсмажили сухарів. Ну, а сигарети діють краще, ніж золото. Десятком сигарет підкупив свого штубового — відпустив аж до відбою. А десять дав Хельмутові. Тепер у мене з ним контакт. Завтра він мене знову впустить, і я щось тобі принесу — маю ж бо в запасі ще десять штук сигарет. Тримайся, малюк! Ми поставимо тебе на ноги! І остання, найголовніша новина. Слухай уважно, — сказав Жора і, нахилившись до Володиного вуха, продовжував пошепки: — На смітнику ми знайшли пожмакану німецьку газету — берлінська, фашистська, та ще й за минулий місяць. Однак ми її уважно прочитали. Виявляється, «відважні» повітряні аси Герінга уже «наносять бомбові удари по ворожих комунікаціях і скупченнях більшовицьких військ, зокрема, по залізничній станції Київ, а також по самому місту». Отяе, дорогий малюк, Київ уже звільнено! — Невже?! — стрепенувся Володя. — Ну! Ми це перевірили, обережно розпитали деяких цивільних. Усі підтвердили, що Київ звільнено шостого листопада, вже більше місяця тому! Наші наступають! Хлопці сиділи на нарах, обнявшись, і мовчали в тихій задумі, переживаючи таку велику радість. З'явився Хельмут і наказав Жорі злазити з нар. — До побачення, малюк. Прошу тебе: кріпись! Завтра я знову загляну. Хлопці шлють тобі привіт. Видужуй! Ну, до завтра…  

9


 

Так минуло ще зо два тижні. Закінчувався грудень, на порозі вже стояв новий, 1944 рік. Жора майже щодня приносив Володі сухарів, пляшку чаю або кип'яченої води. Володя потроху набирався сил. Одного разу, як завжди, прийшов Жора. І ледве встиг Володя з'їсти принесене, як до штуби влетів темпераментний Хельмут і наказав обом злазити з нар. Він приніс із собою верхній одяг і гольцшуги для Володі. — Одягайся. Я заведу вас у таке місце, де ви зможете побути аж до відбою, нікому не мозолячи очі. Та й мені не доведеться потерпати через вас. Есесівців у ревірі вже нема, але береженого й бог береже… — сказав Хельмут і повів їх у коридор, забитий дистрофіками-новачками. У протилежному кінці довжелезного коридора був ще один туалет. Сюди й привів їх Хельмут. У кутку стояла залізна бочка з використаними смердючими бинтами й гнилим мотлохом. За бочкою — невеличкі низькі двері. — Двері ведуть у комірчину. В ній безпечно, як у бога за пазухою. Там помирає один доходяга — не зважайте на нього. До відбою ще дві години. Хвилин за десять до апелю я прийду за вами, так що не турбуйтесь, — сказав Хельмут і зник. Хлопці прочинили скрипучі двері, зігнувшись, переступили поріг і опинилися у напівтемній, ледь освітленій слабенькою лампочкою комірчині, схожій на тамбур для звалища сміття. Тут було повно відер, бочок з сміттям і закривавленими паперовими бинтами, швабри, віники, лопати, банки з карболкою, бочка негашеного вапна… У цьому склепі можна було задихнутися від смороду. І серед усього цього страхітливого мотлоху стояло єдине іржаве залізне ліжко з купою брудного лахміття, з-під якого виглядало пергамептно-сіре обличчя старої людини. Від її пильного погляду робилося моторошно. Хлопці розгублено пробурмотіли слова вибачення. У відповідь висушені губи старого ворухнулися і щось прошепотіли. Жора вловив пару німецьких слів — це був німець. — Добрий вечір. Ви не заперечуватиме, якщо ми… Жорі не вдалося закінчити фразу, бо висушене лице помираючого спалахнуло лютою ненавистю, і хрипкий голос виразно проказав: — Невже усі до одного звірі, невже ні в кого в душі не лишилося й краплі людяності! Я ж їсти не прошу, і нічого мені не треба! Тільки одне бажання: дайте спокійно померти! Хіба не можна віднести мене в трупарню завтра? Завтра я буду вже мертвий. Чи вам треба сьогодні? Ну що ж, беріть, несіть! Нехай вам дадуть за мене черпак баланди! Хлопців вразило почуте. Цей нещасний, помираючий німець сприйняв їх за трупоносців, які заробляють баланду транспортуванням трупів! Першим опам'ятався Жора, пояснив, хто вони і як сюди попали. — Ах, он воно що! Ну, тоді пробачте й ви мені за грубість. Повірте, мені не хотілося в останні години життя лаятись. Для мене це несподівана радість — остання радість… Ви ж звідки самі будете? — Ми з Радянського Союзу, — сказав Жора. — Ви так гарно володієте німецькою… Присядьте, будь ласка, поговоримо трішки. Я помираю… І так хочеться поговорити з ким-небудь по щирості… Але ж з ким? До мене заходять лише санітари і носії трупів. Хіба це люди? І хоча всі вони німці, мені з ними нема про що говорити. А ви, я бачу, зовсім інші люди. Присядьте ж, будь ласка, не тікайте… — Його висхле лице пожвавилось, ожили й потепліли очі. Перевернувши догори дном відра, хлопці сіли на них біля незнайомого. — Як вас звати, юнаки? — запитав він тихим голосом. Хлопці назвали свої імена. — А я — Франц Норден. Із міста Кельна… — Як?! — вигукнув Володя. — Невже з Кельна?.. — Так, з Кельна. А що тут дивного? Хлопці були приголомшені. Земляк і друг Ганса Максфельда, Франц Норден, якого хлопці так довго і безнадійно шукали в Явожницькому таборі, — ось він, перед ними! Аж не вірилось. Забувши про те, що старий помирає, Володя відкинув купу лахміття, схопив його за руку. — Покажіть кисть вашої правої руки! — Рука як рука. Правда, не вистачає двоє пальців, та це нічого не значить, — байдуже сказав Франц. — Як не значить! — схвильовано вигукнув Володя. — Адже ми тепер переконалися, що ви — земляк і друг Ганса Максфельда, який у Освенцімі півроку тому врятував мені життя! — Невже?! — схвилювався Франц. — Дорогий Франц, ми вас довго розшукували — цілих півроку! А зустріли випадково, як бачите… Вам сердечний привіт від вашого й нашого великого друга Ганса Максфельда! — схвильовано сказав Жора. тиснучи покалічену Францеву руку. Франц плакав. Хлопці теж пригнічено мовчали: їм жаль було Нордена, який гинув у цій смердючій могилі. А вони ж так довго його шукали, стільки надій покладали на нього, розраховуючи на його допомогу! Виявилося, що він сам потребував порятунку… В глибокій печалі дивилися хлопці на нещасного Франца, не знаючи, як його втішити. Час від часу старий кашляв, від чого судорожно здригалися запалі груди. Він важко дихав, ніби його душила астма. Трохи віддихавшись, уже спокійно запитав: — Ви давно бачили Ганса? Як він там? Хлопці коротко розповіли про свої зустрічі з Гансом, про те, як Максфельд, ризикуючи власним життям, рятував Володю та й багатьох інших. Так зав'язалася задушевна розмова. Францу важко було говорити, але все ж він попросив їх вислухати його: — Я помираю… Мені просто необхідно вилити душу людям, які можуть мене зрозуміти. Я повинен сказати все, поки є хоч крапля сил і не погасла свідомість. І дуже добре, що ви з'явилися саме в такий момент. Дякую долі, що послала мені вас… І Франц Норден почав свою сповідь.  

10



 

Народився я у 1892 році. Батько — простий робітник, мати — прачка. Вони мали п'ятеро дітей, тяжкою працею заробляли шматок хліба. Наша тісна, вогка квартира в робітничому кварталі Кельна скорше нагадувала пральню, а не квартиру, оскільки мати змушена була щодня приносити тюки білизни, прати, сушити, прасувати, розносити її клієнтам і знову приносити брудне. І так без кінця. Ми, діти, змалку допомагали матері. Ми мали кількох постійних заможних клієнтів, в тому числі обслуговували й сім'ю одного професора математики. Роботи у нас вистачало. Бракувало тільки грошей, щоб прогодувати таку велику родину… В дитинстві я тягся до книжок, до знань, найбільше захоплювався математикою. Та після закінчення початкової школи навчання довелося припинити, треба було заробляти шматок хліба. Професор математики, якому я відносив пакунки з білизною, нерідко використовував мене як посильного. Я бігав на пошту, по магазинах, робив різні покупки для сім'ї професора. Найчастіше доводилося ходити в книжкові магазини та в бібліотеки і одержувати для професора різні книжки. Моя пам'ять чіпко тримала десятки різних рахунків, цифр, адрес, номери телефонів, суми витрачених грошей. Мені не треба було записувати все це, бо я все пам'ятав і блискуче звітував професорові про всі фінансові операції, які мені доручались. Професора дивувала чіткість і точність моїх усних звітів. Він влаштував мені екзамен і сказав: «У тебе феноменальна математична пам'ять і здібності. Якби тобі дати систематичні знання й освіту, ти б став добрим математиком». На різдвяні свята він подарував мені кілька підручників. Це були задачники для різних класів середніх загальноосвітніх та комерційних навчальних закладів. Я самотужки студіював їх, потай мріючи стати вчителем математики. Син професора, студент математичного факультету, під час канікул потроху зі мною займався. Він, як і професор, вважав, що я математично обдарований хлопець. Минали роки. В сімнадцять літ я мав дворічний стаж пакувальника на картонній фабриці, не кажучи вже про гори перепраної і перепрасованої білизни — чужої білизни! А згодом мене забрали в армію. Солдатська служба в німецькому війську ніколи не була легкою. Вона завжди грунтувалася на дикій, отупляючій муштрі, на приниженні людської гідності, на виснажливих фізичних перевантаженнях. Усе це мало сприяти «залізній дисципліні, військовому духу і прагненню перемоги». Мене виручало тільки неабияке фізичне загартування. Мріялось: відслужу, повернуся в Кельн, здам екстерном на атестат зрілості, працюватиму і вчитимусь далі. І нехай там що, але доб'юся свого — стану вчителем математики. Та якраз почалася війна, усі мої плани і надії рухнули, я відразу я попав на Західний фронт… Серпень 1914 року, перша світова війна. Під Льєжем гримотять німецькі важкі гармати, з гуркотом лопаються броньовані ковпаки французьких польових укріплень під ударами важких снарядів. 18 серпня правий фланг німецьких військ почав навальний наступ. Французи та англійці панічно відступали, німці блокували Антверпен. Почалася вирішальна битва на Марні, в якій довелося взяти участь і мені. Обстановка склалась так, що здавалось: перемога не за горами! Але французи, мобілізувавши всі автомобілі Парижа, у вирішальний момент підкинули свіжі сили і вперше зупинили німців. Битва на Марні залишилася в пам'яті, як суцільне криваве побоїще… Я був витривалим солдатом, вихованим у дусі німецького патріотизму й відданості Гінденбургу. Воював, мабуть, непогано, бо 8 вересня мене нагородили Залізним хрестом. Таку нагороду в нашому полку одержали тільки три чоловіки: один унтер і двоє рядових. Увечері, коли стих гуркіт бою і припинилась артилерійська канонада, ми зібралися в бліндажі оберфельдфебеля Шульца, щоб відзначити цю подію. Шнапсу було в достатку, консервів — теж, а тут ще й роздобули десь дві пляшки справжнього рейнвейну. Настрій у всіх піднесений. Серед нас, нагороджених Залізним хрестом, був солдат Адольф Шікльгрубер. Ми з ним були майже однолітки, чи не наймолодші в полку, отож трималися купи. За імпровізованим столом із снарядних ящиків ми сиділи поруч. Мій новий знайомий не палив, не пив, не вживав вульгарних слів у розмовах, та й взагалі був дуже мовчазний. Оберфельдфебель Шульц, сп'янівши, сказав, звертаючись до мого приятеля: «Послухай, Адольфик, ти тепер кавалер Залізного хреста і повинен бути справжнім лицарем. Але лицарського в тобі нема ні на пфеніг: сидиш, як непорочна гімназистка, не куриш, не п'єш і взагалі навіть не схожий на солдата, який пройшов крізь вогонь війни. Невже усі австрійці отакі ганчірки?» Я бачив, як спалахнули щоки у мого колеги, як нервово пересмикнулося його обличчя. Але він узяв себе в руки і не обмовився й словом, лише нервово тарабанив пальцями по ящику. Акцент видавав у ньому австрійця, це й стало причиною уїдливих кепкувань пруссака Шульца. Я вирішив стати на захист Адольфа. — Гер оберфельдфебель, хіба лицарство полягає в грубощах і в тому, хто більше випив? Навпаки, лицарство — у благородстві, честі й гідності людини, — сказав я голосно, сам злякавшись своєї сміливості. — Мовчати! — гаркнув Шульц і передражнив: — «У бла-го-род-стві»… Що ви, жовтороті, розумієте в тому благородстві? Цвірінькаєте, як горобці, та ще й намагаєтесь повчати старших! У цьому корінь усіх наших бід. Мабуть, по ваших сідницях не гуляв ні батьківський, ні солдатський ремінь, а шкода!.. Пропоную тост за справжнє, німецьке, залізне лицарство, щоб ніщо ніколи нас не зігнуло! Прозіт! «Справжні лицарі» напилися, як свині. У бліндажі стояв галас, висів цигарковий чад, а ми з Адольфом немовби усамітнилися. Ми обмінялися десятком фраз, з яких я дізнався, що до війни він мріяв стати художником, вчився у Віденській художній академії, яку не встиг закінчити, і що у нього нема нікого, хто міг би допомогти матеріально. Я зрозумів, що він бідний, як і я. Це ще більше потягло мене до цього хлопця. Імпонувала мені і його стриманість, мовчазність. І навіть очі — якісь зеленкуваті, трішки нібито вирячені, — здавалось, випромінювали душевне тепло, заспокоювали і приваблювали. Одне слово, мені він тоді дуже сподобався. «Адольф, що думаєш робити після війни?» — запитав я його. «Не знаю… там буде видно…» — якось невпевнено відповів він. У бліндажі п'янка була в розпалі, на нас ніхто не звертав уваги. Ми ще довго говорили б, але несподівано пролунала команда: «Усім по місцях!..» Вилетіли з бліндажа, неначе викинуті вибухом. Потім виявилось, що це була помилкова тривога. Уже в своєму окопі, перебираючи в пам'яті події дня, я згадав, як гаряче потиснув мені руку Адольф після того, як я став на його захист перед знахабнілим Шульцом. І навіть засумував, що ми з Адольфом не встигли попрощатися та обмінятися адресами. На другий день зовсім несподівано припинився наступ німців. Навіть гірше: почали відступати до річки Ене. Це був прорахунок нашого командування, яке неправильно оцінило обстановку. Цим скористалися французи та англійці й розпочали переслідування. Але німецькі війська, швидко отямившись від паніки, зарилися в землю й зуміли створити міцну оборону. Після жорстоких боїв, які велися з поперемінним успіхом, фронт стабілізувався на всьому просторі від Альп до Північного моря. Саме тоді, 9 вересня 1914 року, під час відступу до річки Ене я був поранений, і мене відправили у тиловий госпіталь. А коли вже видужував, раптом захворів на тиф. Довелося пройти ще через кілька госпіталів, аж поки не виписали в команду видужуючих, а через деякий час відправили на формувальний пункт. Так я знову опинився на фронті. І в січні 1916 року, в першому ж бою, знов був поранений. Найбільше дісталось правій руці: вона вся була потрощена осколками, відбило два пальці. У тиловому госпіталі в місті Вюрцбург мене гарно позаштопували й підлікували. Наприкінці березня я з радістю попрощався з лазаретом, де так багато надивився людських страждань, і, одержавши одяг, документи, продукти й гроші, вийшов у госпітальний двір. На душі було радісно і водночас сумно. Радісно — від усвідомлення, що вцілів у тій кривавій м'ясорубці, сумно — від усього пережитого. Але все це уже позаду, а попереду — зустріч з вітчизною. Війні, боям, атакам, траншеям, бліндажам і окопам, вошам, тифу і госпіталям, генералам, офіцерам і грубим унтерам — усьому й усім можна було сказати «прощай!» Я більше не вояка! Я інвалід, і плювати мені тепер на всіх генералів і унтерів, разом узятих! Я відвоювався і знову вільний, я сам собі пан! І хоча в країні розруха, майбутнє мене не лякає, адже я молодий, повний енергії, надій і оптимізму… Я закурив у дворі госпіталю, постояв з хвилину, солодко затягуючись димом. В цей час у двір заїхав цілий санітарний обоз: привезли поранених. Десятки санітарів снували з ношами, переносячи важкопоранених у будинок госпіталю, ходячі ж хворі самі злазили з санітарних возів і дибали до приймального пункту. Лице одного з них здалося мені знайомим. Поки він злазив з воза, я дивився на нього, намагаючись пригадати, де і коли я міг його бачити. Якраз був похмурий березневий день, сніг ліпив разом з дощем, тож і цей чоловік, як і всі поранені, був обкутаний промоклою ковдрою і скидався більше на полоненого, ніж на солдата. Права його рука, уся в бинтах, висіла на марлевій косинці, підв'язаній до шиї. Я підійшов ближче і пильно подивився на бліде, стомлене, заросле щетиною лице. — Здрастуйте, Франц, — сказав він, посміхнувшись. — Адольф! Та чи ж це ти?! — скрикнув я і кинувся його обіймати, як рідного брата. У пам'яті ожив далекий вересень 1914 року, незабутній вечір у бліндажі з нагоди нагородження Залізними хрестами… Оце так зустріч! І почалася та размова, яка складається в основному з радісних вигуків: «А пам'ятаєш?» Як не пам'ятати, фронтова дружба не забувається… До нас підійшов офіцер санітарної служби. Він був «під градусом», але зрозумів, що зустрілися фронтові друзі. — Вам як єфрейтору і кавалеру Залізного хреста дозволяю п'ятнадцятихвилиину прогулянку, — сказав він Адольфу. — Яволь! Дякую, пане лейтенант медичної служби! — виструнчився Адольф. Потім, уже в поїзді, я згадав цю дрібну деталь і подумав: який все ж таки скромняга Адольф — навіть не заїкнувся, що вже єфрейтор. Хто ж міг тоді подумати, що згодом цей «скромний єфрейтор» стане в Німеччині першим горлохватом і демагогом, а потім — і «великим фюрером» німецького народу! Чи ж міг я припустити, що наше випадкове знайомство з ним може призвести до фатальних наслідків?.. А тоді у госпітальному дворі ми поговорили з ним про те, про се, згадали перші бої, наступи й відступи. Власне, і говорити вже не було про що, а тут я ще й боявся запізнитися на поїзд. Ми тепло попрощалися, я подарував йому на пам'ять свій портсигар і запальничку. Він, як і раніше, не палив, однак подарунок прийняв з вдячністю. Знічено вибачившись, сказав, що не має нічого такого, що можна було б подарувати навзаєм. «Не переживай, Адольфе. Я вже відслужив, а тобі, мабуть, трубити ще, як мідному котелку. Матимеш час, єфрейторе, навчитися курити», — пожартував я на прощання. На цьому й розійшлися, щоб більше ніколи не зустрітися. У ті хвилини він здався мені приємним співрозмовником, а погляд його трохи витрішкуватих зеленуватих очей здався щирим, довірливим і привабливим. Зараз я люто ненавиджу «скромного єфрейтора» з його вирячкуватими жаб'ячими очима, цього підлого душогуба, політичного гангстера, афериста і шарлатана, який так безсоромно й підло обдурив німецький народ! Вся Німеччина сп'яніла від нацизму, згвалтована й перетворена на насильника і ката. Я вірю, що вона стане іншою — кращою, чесною, працелюбною. А поки що Німеччина — країна погромників та політичних шарлатанів, які замахнулися на все людство. Що таке теорія і практика фашизму? Людиноненависницька диктатура злочинної зграї озвірілих гангстерів і вбивць, приправлена соусом «турботи» про благо «вищої, богом вибраної раси». Своїм цинізмом, брехнею і демагогією, своєю жорстокістю, насильством і злобою вона перевершила усе, що досі знала історія людства. Радянський Союз дає бій фашизму. Це битва не на життя, а на смерть. І хоча вона ще не закінчена, однак остаточний її результат безсумнівний: фашизм буде розтрощено! Я у таборах з грудня 1933 року — рівно десять років За цей час багато пережив, пізнав. І навіть зараз, на смертному одрі, я стежу за ходом подій. Червона Армія великою відвагою, великою кров'ю і волею «навчила» гітлерівців відступати, котитися на захід. Вірю: червоний прапор Перемоги гордо майорітиме над Берліном!.. Перед арештом я важив 90 кілограмів, зараз — не більше сорока. Чую, настала моя остання година… Я радий, що у ці скорботні хвилини можу висповідатися перед друзями. Я вдячний вам. Але як мені шкода вас, молодих! За які гріхи ви і мільйони таких, як ви, повинні страждати і гинути? Проклятий фашизм! Але ж слухайте далі… Після демобілізації я повернувся в Кельн. Батька вже не застав — помер. Троє моїх братів загинули на війні, залишилися тільки ми з матір'ю та ще сестра. Старенька, згорблена мати, як і раніше, прала білизну, яку щодня приносила мішками. В прогнилій квартирі давно вже обсипалася штукатурка — двадцять років не робився ремонт. Не кращі справи були і в сестри. Вона одружилася на початку війни. Чоловік загинув на фронті ще до того, як народилась дитина. Сестра одержувала мізерну допомогу за убитого чоловіка, якої не вистачало навіть на те, щоб прогодувати дитя, і вона пішла працювати на пороховий завод. Військова промисловість — це було єдине місце, де ще можна знайти роботу. Я теж подався на військовий завод. Математичні здібності допомогли стати обліковцем на складі готової продукції. Це більш-менш забезпечувало шматком хліба. В ті роки про більше не мріяли. Тоді я не цікавився ніякою політикою і, природно, нічого в ній не тямив. Десять годин я працював на складі, а увечері студіював підручники, допомагав матері, не цікавлячись ніякими подіями. А тим часом по всій Німеччині прокотилася хвиля масових революційних виступів пролетаріату. На початку 1918 року, після зради правих соціал-демократичних лідерів, власті терміново забрали в армію і відправили на фронт 50 тисяч робітників. Їм довелося влитися в шеренги таких же одягнених у шинелі робітників, які відбивали удари переважаючих сил противника, марно стікаючи кров'ю. Все вище здіймалась хвиля обурення і на флоті. Коли в кінці жовтня 1918 року командування віддало безглуздий наказ вступити в «останній бій» з англійським флотом, моряки відмовилися виконати його. Червоний вимпел, що здійнявся на сигнальній щоглі одного з торпедних катерів у військовій гавані Кіля, став іскрою, з якої спалахнув вогонь повстання. Були створені матроські ради і піднято червоні стяги на бойових кораблях. Їх приклад підхопили пролетарі Гамбурга. 5 листопада 1918 року портовики і корабели колонами рушили в центр міста, захопили ратушу, роззброїли поліцію і офіцерів, створили робітничо-солдатську раду. В її відозві говорилось: «На місці похмурої фортеці капіталізму треба звести світлу споруду вільного соціалістичного суспільства». Полум'я революції охопило усю Німеччину. Через кілька днів у руках революційних робітників і солдатів уже були Бремен, Любек, Дрезден, Хемніц, Лейпціг, Штутгарт, Нюрнберг, Мюнхен, багато інших міст. Скрізь організовувалися робітничі та солдатські ради. У зв'язку з цими подіями випуск військової продукції скорочувався. Наш завод нерідко простоював, але мені справно платили зарплатню і видавали продовольчі картки, і мене це цілком влаштовувало. Часто, зачинившись у приміщенні складу, я годинами просиджував над підручниками, все ще мріючи про вчительську кар'єру, про те, коли зможу міцно стати на ноги і завести сім'ю. Ніяка політика мене не цікавила, я не помічав навіть того, що тисячі кваліфікованих учителів сидять без роботи і голодують. Тобто на той час я був аполітичним обивателем, обмеженою людиною. А тим часом революція палахкотіла по всій Німеччині. Берлін охоронявся відбірними військами: тут був зосереджений апарат влади кайзерівської Німеччини. 9 листопада 1918 року робітники пішли на штурм Берліна. Монархія була повалена. Кайзер Вільгельм, рятуючись від народного гніву, втік до Голландії. З балкона імператорського палацу Карл Лібкнехт під бурхливі овації робітників і солдат проголосив соціалістичну революцію. Щоб забезпечити перемогу, робітничому класу необхідно було врахувати уроки історії, досвід Паризької комуни і Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії. «Не тільки заміна усіх службових осіб зверху донизу, а й нова організація влади знизу доверху», — така була вимога історичного моменту. Революційна буря охопила всю країну. Перед своєю ганебною втечею Вільгельм у відчаї благав командуючих армійськими корпусами дати йому надійні фронтові частини для придушення революції. Вони з таким же відчаєм відповіли, що зробити це неможливо: солдати відмовилися виступити проти народу. Правлячі кола побачили єдину можливість уникнути поразки: 9 листопада 1918 року вони передали пост рейхсканцлера голові соціал-демократичної партії Німеччини Фрідріху Еберту. Еберт і соціал-демократична верхівка не збиралися міняти старий державний апарат. Навпаки, він таємно уклав угоду проти революції з генералом Тренером — наступником Людендорфа. Еберт зобов'язувався відновити «порядок» і «розчавити більшовизм», а Гренер забезпечував йому допомогу реакційного офіцерського корпусу. В цій критичній для німецького народу ситуації робітничий клас Німеччини ще не мав міцної партії — такої, яку викував Ленін у боротьбі проти ревізіоністів та опортуністів. Спартаківці лише 11 листопада 1918 року створили свій Центральний комітет, але не порвали своєчасно з незалежною соціал-демократичною партією. Героїзм революційних робітників і солдатів не міг компенсувати відсутність високоорганізованої революційної партії. Трудящі маси Німеччини бажали миру, хотіли повернутися до мирної праці і жити по-людському, народу осточортіла війна. Цим підло скористалися в інтересах своєї опортуністичної політики праві лідери соціал-демократії, НСДПН і профспілок. Коли на 16 грудня 1918 року був призначений Загальнонімецький з'їзд Рад, який мав вирішити подальшу долю революції, вони зробили так, щоб на нього були послані «спокійні, розумні делегати». Еберт і Шейдеман добре попрацювали, щоб забезпечити бажаний їм склад з'їзду. Під впливом правих соціал-демократичних лідерів корінне питання революції — ліквідація влади імперіалістів і встановлення Радянської влади, або ж збереження імперіалістичного панування в парламентській формі шляхом скликання Національних зборів — перший Загальнонімецький з'їзд Рад вирішив на користь буржуазної держави. Він передав владу урядові і проголосував за Національні збори. Так контрреволюційним соціал-демократичним лідерам пощастило розколоти і дезорганізувати робітничий клас і врятувати німецький імперіалізм. Рішення Загальнонімецького з'їзду Рад викликало по всій Німеччині обурення і водночас породило атмосферу розброду та пригніченості. В цій складній ситуації 30 грудня 1918 року в парадному залі прусської палати депутатів зібрався засновницький з'їзд Комуністичної партії Німеччини. Антинаціональній політиці війн і катастроф комуністи протиставили свою політику, яка відображала інтереси німецького народу: боротьбу за соціалізм, за мир, за демократію і дружбу між народами. Компартія рішуче виступила за дружний союз Німеччини з молодою Радянською країною. Партії німецьких комуністів зразу ж довелося пережити суворі випробування: ворог не зупинявся ні перед якими злочинами. Крупп, Стіннес, Гренер і Носке розуміли, що означає для них виникнення цієї партії. Спираючись на змову між Ебертом і Тренером, їм пощастило змінити співвідношення класових сил на користь контрреволюції. Реакційна преса підбурювала. Щоночі стіни будинків обклеювалися плакатами, які закликали вбивати спартаківців: «Робітники, громадяни! Вітчизна — на краю загибелі! Врятуйте її! Їй загрожує небезпека не зовнішня, а внутрішня, вона йде від групи «Спартак». Знищіть її вождів! Убийте Лібкнехта!» Соціал-демократичний «Форвертс» не відставав від буржуазної преси в цьому погромному цькуванні. 13 січня 1919 року він під заголовком «У морзі» опублікував ганебні вірші, які підмовляли вбити «Розу і компанію» — Карла Лібкнехта, Вільгельма Піка, Лео Йогіхеса і Германа Дункера — керівників революційного руху німецького робітничого класу. Через два дні Карл Лібкнет був убитий, а тіло Рози Люксембург, обплутане колючим дротом, кинули в Ландвер-канал… Під захистом багнетів контрреволюції 19 січня 1919 року відбулися так звані «вільні», «демократичні» вибори. На них перемогли буржуазно-капіталістичні партії. На Національних зборах, що відкрилися 6 лютого 1919 року в Національному театрі у Веймарі, переважали депутати колишнього кайзерівського рейхстагу. Контрреволюційні «добровольчі корпуси» генерала Маркера охороняли ці збори, які визнали основою республіки капіталістичний устрій і вибрали її президентом соціал-демократа Еберта, а рейхсканцлером — депутата від соціал-демократів Шейдемана… 28 червня 1919 року був підписаний Версальський договір, за яким держави-переможниці зберегли німецькому імперіалізму основи його економічної і політичної влади — адже саме йому призначалась роль ударної сили проти молодої Радянської держави. Таким чином Версальський договір ніс в собі зародок нової війни… Тягар Версальського договору було перекладено на плечі трудящих. Кайзерівська Німеччина залишила в спадпишу державний борг 156 мільярдів рейхсмарок. Почалась інфляція, яка відняла у мільйонів людей останнє, що у них було. На зарплату робітника чи службовця неможливо було прожити. Зубожіння народних мас набуло катастрофічних темпів. Майже дві третини трудящих не мали роботи або ж працювали по декілька годин на тиждень. Восени 1923 року трамвайний квиток коштував 100 тисяч марок, а кваліфікований робітник одержував за тиждень, при повному завантаженні, 125 мільйонів. За ці гроші можна було купити продуктів лише на два дні. Почався голод. В країні знову випикла революційна криза. Правлячі кола були зацікавлені у тому, щоб заохочувати монархічні елементи і особливо фашистський рух, який розгорнув дику реваншистську, антикомуністичну і антидемократичну пропаганду, що грунтувалася на махровому шовінізмі. Ось тут і виплив на світ божий Гітлер. Найагресивніші кола фінансового капіталу дедалі більше орієнтувалися на гітлерівську партію: адже прихід до влади нацистів, вплив яких на маси в умовах кризи зростав, з їх національною і соціальною демагогією, авантюризмом і ненавистю до комуністів цілком відповідав розбійницьким інтересам німецького імперіалізму. Після провалу фашистського путчу в Мюнхені у 1923 році проти Веймарської республіки здавалося, що ця партія приречена. Та коли робітничий клас перейшов до масових страйків, нацисти при підтримці монополій знову випірнули на поверхню і на виборах до рейхстагу у травні 1928 року навіть одержали дванадцять місць. Потім настала велика криза. Вона розорила дрібних та середніх підприємців, зруйнувала матеріальну базу існування середніх прошарків і довела до відчаю масу селян-бідняків, які не вилазили з боргів. Брехливими лозунгами на зразок: «Ліквідація процентного рабства» або «Поділ великих маєтків» — нацистам пощастило здобути прихильність селянства. Демагогією про «народ без життєвого простору», про «арійську расу панів», яка повинна владарювати над іншими, гітлерівці роздмухували вогнище націоналізму та шовінізму. Закликами «проти ненажерливого капіталу», «за ліквідацію універсальних магазинів» вони вводили в оману розорених кризою ремісників, кустарів, службовців, чиновників, людей вільних професій, нацьковуючи їх проти робітничого класу. Очолюваний Брюнінгом уряд робив усе, щоб мільйони злидарів опинилися в обіймах расистських фанатів зі свастикою. Скрізь, як гриби після дощу, з'являлися «кав'ярні штурмовиків» і «будинки CA», що належали нацистській партії. Там давали гарячу страву, там напували пивом і шнапсом, там було де переспати — і все безкоштовно! Чимало безробітних ішли в ці заклади і завербовувалися нацистами. Невдовзі по вулицях уже демонстративно розгулювали в чорних мундирах члени «охоронних загонів» — Schutzstaffeln, тобто СС, марширували «штурмові загони» — Sturmabteilungen, тобто CA. У містах і селах розклеювалися нацистські плакати, поширювалися листівки. Раніше мізерні тиражі газет зі свастикою досягли рекордних цифр. Вони оповіщали настання «нової ери», народження «третього рейху»: усі лиха минуться, якщо тільки «сильна особа», «фюрер» твердо візьме в свої руки державне кермо. А він кермо візьме і швидко покінчить з цією «жалюгідною, безпорадною демократією» і з цією «прогнилою парламентською системою»! Джерела, з яких гітлерівській партії і її бандам погромників текли багатомільйонні суми, не були засекречені. Це ті ж самі джерела, з яких ще до першої світової війни фінансувались «Пангерманський союз» та інші шовіністично-мілітаристські організації. Для круппів, кірдорфів, гугенбергів, тіссенів, стіннесів нацистська партія була чудовим знаряддям для протидії революційному натиску мас. І оскільки соціал-демократичні лідери відмовилися об'єднати дії робітничого класу перед виборами до рейхстагу у вересці 1930 року, в помпезному палаці на березі Шпрее депутатські місця зайняли 107 суб'єктів зі свастикою на рукавах. На політичному горизонті Німеччини спалахнула зловісна заграва, яка віщувала національну катастрофу… Дорогі друзі, якщо вам пощастить вирватися з цього пекла, я впевнений, ви захочете розібратися в минулих подіях і причинах, які привели вас на дно фашистського пекла. Ви будете вивчати історію, бо, не знаючи добре минулого, не зможете успішно будувати майбутнє. Перед вами знову й знову вставатимуть картини неймовірних страждань жертв фашизму, звірячої жорстокості мерзенних фашистських катюг. Можливо, згадаєте і оцю мою передсмертну сповідь. Мені вже важко говорити — я помираю, але я повинен сказати, ідучи з життя, хто я був і хто я зараз, ким я став… В ті далекі роки я був темним обивателем, політичним невігласом. Я тоді не розумів, що справжнє особисте щастя невід'ємне, взагалі неможливе без загального щастя народу. Та й те сказати, батьки мої, крім тяжкої праці й церкви, більше нічого не знали і виховували в своїх дітей лише покірність. Так учила релігія. «Усяка влада на землі — від бога», «багаті і бідні завжди були, є і будуть— це теж від бога», «в поті чола свого будеш здобувати шматок хліба» і так далі. У мене тоді навіть думки не виникало, що це несправедливо. Я думав лише про те, як заробити шматок хліба. Після підписання Версальського договору військовий завод, де я працював, припинив своє існування. Десять років мене кидало, як тріску в бурю. Працював сміттярем, двірником, пакувальником у миловарного фабриканта Зельдте, вантажником на маргариновому заводі «Юрген-Ван дер Берг», був нічним сторожем, асенізатором. Одне слово, сповна пізнав, що таке злидні… І тут з'являється людина, яка присягається, що покінчить з отими злиднями, обіцяє дати робітникові роботу і хліб, зробить Німеччину багатою, могутньою і щасливою. Тоді багатьом, і мені також, здавалося, що Гітлер прагне прогресу. Усі кіоски були завалені нацистськими брошурами. Інколи я їх читав. Малограмотному робітникові важко розібратися в політичній демагогії. Особисто я думав: книжки пишуть люди розумні — їм видніше, що й до чого. І я, як і інші, сліпо вірив брошурам. Мені здавалося, що Гітлер — та людина, яка відстоює права простого робітника. Широко розгорнулося будівництво доріг, заводів і фабрик, поступово щезло безробіття, на столі у кожного з'явився хліб. І всі щиро кричали: «Хайль!» І все ж таки я щасливий, що в найтяжчі хвилини, пухнучи з голоду, я не піддався спокусі безкоштовно харчуватися і одягатися в добротне сукно, в яке одягали всіх, хто ставав під гітлерівські штандарти. В ті роки по вулицях упевнено марширували відгодовані, добре зодягнуті штурмовики. Щось мене відштовхувало від них. Тисячі загонів було створено по всій Німеччині! А коли ці штурмові загони зміцніли, «великий фюрер» привів їх у зал засідання рейхстагу і заарештував усіх комуністів та інакомислячих. Почався кривавий терор. В ті часи я ще думав, що мені з комуністами не по дорозі. Але коли мене теж заарештували і спарували одними наручниками з моїм другом-комуністом, я переконався, що в нас спільна життєва дорога. Гітлер в усьому світі дискредитував саме слово «німець». Тепер-то я добре знаю, що німецькі комуністи захищали наші національні інтереси. На жаль, до 1933 року я не був знайомий з комуністами. Чув, що всі вони борці Рот Фронту, що вітають один одного міцно стиснутим кулаком, що вивішують лозунги, прикрашені п'ятикутною зіркою, серпом і молотом. Хіба могло мене запалити тільки це? Чесно кажучи, до 1933 року мені було байдуже, про кого йде мова — про бійця Рот Фронту чи молодчика з СА. Я намагався відгородитися від того і від другого, вважаючи, що вчиняю розумно, як порядний німець. В душі визнавав тоді тезу нацистів: «Правильно те, що корисно». Але потім, коли СД мене покалічили на першому ж допиті, я остаточно прозрів… До арешту я все ще вірив, що зможу стати вчителем математики. Тому кожну вільну хвилину присвячував роботі над підручниками. Програма екзаменів в усіх навчальних закладах в обов'язковому порядку включала «Майн Кампф» Гітлера, програму нацистської партії, «Міф XX століття» Альфреда Розенберга, «Народ без життєвого простору» Грімма та інші подібні «твори». Я їх, звісно, простудіював, але прихильником расової теорії не став. Навпаки, грунтовно проаналізувавши теорію «життєвого простору», я дійшов висновку, що добробут народу залежить не від кількості квадратних кілометрів, а від суспільного ладу, ступеня розвитку продуктивних сил і політики. На початку 1933 року Гітлер кричав на увесь світ: «Дайте мені шість років — і ви не впізнаєте Німеччини!» Це був черговий нацистський обман. По-перше, світова економічна криза ще в середині 1932 року пройшла свою кульмінаційну точку. А по-друге, економічні заходи гітлерівського уряду були спрямовані на гонку озброєнь, будівництво автострад служило стратегічним цілям — підготовці війни. Проте осліплені антикомунізмом праві соціал-демократичні лідери тішили себе надією, що гітлерівський уряд збереже їм колишні позиції і вони зможуть протриматися до того часу, поки фашизм сам собою не зазнає краху… Якось (як зараз пам'ятаю, це було 10 травня 1933 року, в Берліні) увечері я випадково опинився на майдані перед університетом. Там спалахнуло величезне багаття. Під особистим керівництвом Геббельса, під спів «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» спалювалось на вогні все те, що здобуло німецькому народові глибоку повагу усього світу: праці Маркса і Енгельса, Бебеля, Мерінга, Карла Лібкнехта, книжки Генріха Гейне, Альберта Ейнштейна, Генріха і Томаса Маннів, Бертольда Брехта, Стефана Цвейга, Леонгарда Франка, Фейхтвангера, Ремарка, багатьох інших письменників, учених. До цього часу перед очима стоїть те зловісне полум'я, юрба нацистських фанатів навколо, кіптява і чад тисяч запалених факелів, зблиски юпітерів, камери операторів, які поспішали увічнити для нащадків «історичний момент» — дику картину вандалізму. Під безтямні вигуки «хайль!» гітлерівський горлохват Геббельс, який так само, як і Адольф, привласнив собі право говорити від імені усього народу, кричав у мікрофон: «Ми не хочемо бути країною Маркса, Гете і Ейнштейна! Німецький народ назавжди очищається від погані, гнилятини і бруду…» — «Хайль! Ха-а-йль!» — істерично ревів натовп, несамовито розмахуючи смолоскипами, немовби збираючись спалити увесь світ. Це була зловісна картина. Тоді я ще трохи симпатизував Гітлерові. А після того дикого видовиська відчув, як у мені щось надломилось. Якраз перед тим я прочитав томик Генріха Гейне, був зачарований прочитаним. І раптом — усе те палять на вогнищі! І хто? Ті, які самі нічого не створили і нічого не дали людям… Як виявилось, страхітливий спектакль на майдані перед університетом був лише початком давно запланованої кампанії. Наступного дня усі газети видавничого концерну Гугенберга із шкіри вилузувались, намагаючись скомпрометувати, облити брудом прогресивних діячів науки, культури, мистецтва — усіх, хто не поділяв поглядів нацистів, не хотів визнавати їхньої ідеології. Цим хрестовим походом проти гуманізму розпочалося дике цькування відомих діячів науки і культури. Це був злочин не тільки проти німецької, а й проти світової культури. Тоді ж на увесь світ пролунали гнівні, пророчі слова Тельмана: «Гітлер — це війна!» І справді, Гітлер, який безперестанку вітійствував перед мікрофоном радіо та на різних мітингах, доводячи, що єдиною метою його боротьби є мир в усьому світі, водночас створював агресивні збройні сили. Згодом він заспівав іншої: «Армії існують для війни». І вдерся в Рейнську область, ремілітаризувавши її, щоб полегшити собі в майбутньому напад на Австрію, Польщу, Францію, Чехословаччину, Голландію, Бельгію, Югославію, Грецію, Норвегію, Радянський Союз… Моя віра в Гітлера вмерла давно, ще в кінці 1933 року, коли молодчики із СД відбили мені печінки. З того часу я ненавиджу його… Втім, я зараз не про себе… Всі злочини Гітлера не перелічити. Він розігнав профспілки, всі політичні партії, застосував силу проти християнської церкви. Він знищив культуру. Хіба змогли б у сьогоднішній Німеччині жити й творити великі уми? Такі як Лессінг — послідовник гуманізму і борець за свободу совісті? Або Гердер, який учив прислухатися до голосу інших народів? Чи Шіллер — великий співець свободи? Або Гете, який виступав за всебічну, повноцінну освіту? Чи Гейне? А такі мислителі з світовими іменами як Лейбніц, Кант, Фейєрбах, Гегель? І нарешті — Маркс, Енгельс, Тельман? Сьогоднішня офіційна Німеччина чужа і ворожа для цих великих умів. Справжнє лице Німеччини спотворено, справжній німецький дух задавлений, верх взяла груба сила звірів у людській подобі, насильство, підлість і жорстокість. Знищено все, чим пишалась Німеччина, що було її національною гордістю. Гітлер підло обманув увесь народ. Гітлера і гітлеризм треба знищити! Покінчити з фашизмом і війною — це насущне веління часу. Гітлера треба знищити не тому, що він програв війну, а тому, що він її розв'язав. Німеччина зараз проходить через пекло. Але вона не загине, вона відродиться в сім'ї вільних народів. Я помираю з твердою вірою, що так буде… Між іншим, до 1933 року я не знав, що Гітлер — це той чоловік, якому я в кінці березня 1916 року у дворі військового госпіталю в місті Вюрцбурзі подарував свій портсигар і запальничку. Звичайно, фотографії фюрера не сходили зі сторінок газет, та я до них не придивлявся. А коли в січні 1933-го побачив великий портрет нового рейхсканцлера, то ахнув від здивування, впізнавши свого давнього знайомого Адольфа. Першою думкою було написати вітального листа Гітлеру і скромно нагадати йому про наше знайомство. Ця спокуслива думка кілька тижнів не давала мені спокою. Написати лист главі держави, фюреру — хіба це жарти! Адже якби Гітлер позитивно зреагував на мій лист, мені не довелося б шукати роботу, житло, шматок хліба. Йому тільки ворухнути пальцем — і я б мав добру роботу, квартиру, посаду, автомобіль — все, що завгодно. А може, Гітлер захотів би зробити мене особистим камердинером, шофером чи ще ким-небудь — адже при кожному королівському дворі, при кожному монархові є безліч не дуже обтяжливих посад! Так думав я Але щось утримувало мене від цього кроку, листа я так і не написав. А про своє знайомство з колишнім єфрейтором ніколи нікому навіть не говорив… У лютому 1933-го я опинився в Берліні. На біржі праці, де я з тиждень оббивав пороги, мені дали направлення на фортепіанну фабрику Георга Гофмана, де потрібен був комірник, добре знайомий з бухгалтерським обліком. Здавалось, мені пощастило нарешті витягти щасливий квиточок у долі. І як же я був засмучений, коли, приїхавши туди, дізнався, що ця посада уже зайнята і на фабрику більше нікого не приймають… Виявилось, що якраз цього дня адміністрація фабрики звільнила з роботи половину робітників. Виробництво скорочувалось, бо німцям у ті часи було не до фортепіанної музики. Пригнічений, зайшов я до кафе, де на останні гроші взяв чашечку кави, намагаючись не дивитися на пірамідки апетитних булочок і бутербродів. Біля мене присів один молодий, симпатичний юнак — на вигляд студент чи артист. Його білі, тендітні руки, як видно, не знали фізичної праці. «Мабуть, музикант», — подумав я. Довірливо посміхаючись, він поскаржився на погану погоду, я підтримав його. Так ми розговорилися, познайомилися, і обидва були приємно здивовані, дізнавшись, що ми земляки. Більше того: з'ясувалось, що жили ми в Кельні майже по сусідству. Хлопець замовив для нас іще по каві, бутерброди з шинкою, по булочці. Добре погрівшись, ми вийшли на вулицю. У мене в руках був невеличкий чемоданчик, набитий підручниками, з якими я ніколи не розлучався. Я попросив нового знайомого потримати чемоданчик, щоб знайти в кишенях сигарету і закурити. — Що ви в ньому носите, чи не залізо? — пожартував хлопець, зважуючи в руці мій чемодан. — Книжки, — відповів я. — І які ж книжки ви носите? — поцікавився він. Я коротко розказав про своє захоплення математикою, про палку мрію стати вчитзлем. Юнак слухав з величезним інтересом і якось аж просвітлів. — У вас гарні мрії. Людина повинна завжди прагнути до знань і постійно удосконалюватися. Усе життя. На те вона і людина. Шкода тільки, що у багатьох можливості обмежені, а в декого взагалі їх нема. Це дуже прикра несправедливість будь-якого класового суспільства. Наприклад, узяти нашу Німеччину. Високорозвинена капіталістична країна, а скільки в ній темних, затурканих, неграмотних! А скільки бідних, голодних, нещасних і взагалі обездолених! — з гіркотою сказав юнак. Ми пішки пройшли кілька кварталів. З розмови я дізнався, що моєму землякові лише 22 роки, а він уже закінчує медичний факультет. Як відмінник уже два роки працює помічником хірурга в приватній клініці якогось професора. Ось тобі й «білоручка»… — Куди ж ви тепер? — запитав він, коли я зупинився, щоб попрощатися. — Не знаю. Квартири нема, роботи нема, грошей нема. Піду знову на біржу — може, посміхнеться доля… — Ось що, друже. Ходімо до мене. Я наймаю кімнату на двох чоловік. Зі мною жив один студент, але він виїхав. Все одно я сплачую за двох. А роботу згодом підшукаємо, і все влаштується, — сказав він щиро і рішуче підхопив мій чемодан. Невеличка кімнатка на горищі з двома койками, столом і шафою, набита книжками, здалася мені райським куточком. А юнак, який дав мені притулок, допоміг у скрутну хвилину, став для мене назавжди найдорожчим другом. Це був Ганс Максфельд — комуніст, підпільник, боєць тоді вже підпільного Рот Фронту… Ганса я бачив дуже мало. Додому він приходив після півночі. Страшенно стомлений, падав на ліжко і за хвилину вже спав як убитий. О шостій ранку біля його подушки деренчав будильник. Ганс підхоплювався, як по тривозі, п'ять хвилин робив фіззарядку, вмивався і біг невідомо куди. І так щодня — невтомно, без вихідних, без відпочинку, без скарг і хникання. Ясна річ, бігав він не на гулянки: крім роботи в клініці і навчання в університеті, Ганс виконував багато доручень підпільників. А час був тривожний. У ніч з 27 на 28 лютого нацистські погромники під керівництвом Герінга підпалили будинок рейхстагу, щоб звинуватити в цьому комуністів, ввести в оману світову громадськість і, так би мовити, підкріпити «аргументами» виданий тоді ж «Декрет про захист народу і держави», що й стало початком жорстокого переслідування комуністів. Будинок рейхстагу ще й не встиг загорітися, а вже було заарештовано понад десять тисяч комуністів. Така «оперативність» поліції відразу ж впадала у вічі. Навіть дурневі стало ясно, що підпал рейхстагу — давно спланована і ретельно підготовлена провокація самих же нацистів. Услід за арештами комуністів, погромами настала черга профспілок. Замість «вільних» та «християнських» профспілок нацистський уряд створив «Німецький трудовий фронт» — скорочено ДАФ, який знаходився під контролем фашистів і в який зобов'язані були вступити всі робітники Німеччини. Керівництво попередніх профспілок було ув'язнено і піддано жорстоким тортурам аж до фізичного знищення. Так була проведена «уніфікація» профспілок, почався розгром Комуністичної партії Німеччини. Соціал-демократичну партію Гітлер спочатку не чіпав; адже вона не становила для нього ніякої небезпеки і навіть зробила величезну послугу своєю зрадою робітничому класу. Але пізніше, зміцнивши свої позиції, обрушився й на неї. Декретом від 24 червня 1933 року соціал-демократична партія була заборонена, усе її майно і гроші в касах та банках конфісковано, а всі керівники заарештовані… Та повернемося в нашу з Гансом кімнатку на горищі. Уже місяць я жив там за рахунок Ганса. Він намагався влаштувати мене в університет або в клініку, де сам працював, хоча б двірником чи гардеробником, але вакантного місця не знайшлося. І я продовжував щодня ходити на біржу праці. А тим часом хвиля безробіття почала різко спадати. Цим негайно скористалася геббельсівська пропаганда: вона невтомно трубила про «істинно батьківську турботу фюрера про добробут трудящих». Росла кількість робочих місць, марка піднялася в ціні. В усякому разі, кваліфікованому чи дипломованому спеціалістові вже можна було одержати роботу за фахом, більш-менш забезпечити сім'ю. Але при наймі на роботу простого робітника насамперед запитували, чи він член нацистської партії. Якщо ні — шанси одержати пристойну роботу дорівнювали нулю. А якщо такий робітник ще й інвалід — тут уже не допомагало ніщо. Ні на які бойові заслуги перед батьківщиною в минулому, ні на які воєнні ордени ніхто не звертав уваги. Я якраз і належав до такої категорії: безпартійний, інвалід, некваліфікований. А тут ще й осколок у стегні, який колись військові хірурги не помітили… Ганс прооперував мене, вийняв осколок, вилікував. Житло, харчування, лікування — усе за його рахунок. Шкода, що мій борг лишився несплачепим. Совість мучила мене: скільки можна бути утриманцем цього доброго, благородного хлопця? Я вже збирався піти від нього, але раптом знайшлася робота, та ще й пристойна. Мій знайомий з біржі праці знайшов для мене місце скарбничого у місцевому відділенні соціал-демократичної партії. Це сталося десь у середині червня, тобто за якийсь тиждень до розгрому партії. Робота оплачувана добре, але щоб її отримати, необхідно було вступити в соціал-демократичну партію. Тоді я подумав, що не буде нічого поганого і ганебного, якщо я вступлю в цю партію, яка, як мені здавалось, була найнейтральнішою на світі. Вона нібито не провокувала ніколи ніяких ексцесів, ніяких страйків, бунтів, революцій і контрреволюцій, не підбурювала робітників до повалення уряду, нікого не грабувала і не вбивала. За один день я пройшов усі формальності, приступив до роботи і навіть одержав аванс! Як на крилах летів увечері додому і не міг дочекатися Ганса, аби похвалитися доброю новиною. Вперше на столі з'явилася зготована мною багата вечеря і пляшка шампанського, а на видному місці лежали гроші — решта авансу. От зрадіє Ганс! Але, всупереч сподіванням, Ганс сприйняв усе це байдуже. — Ну що ж, хай буде так, Франц, але все одно життя зробить з вас комуніста. Рано чи пізно, — сказав він. — Навіщо мені ваш комунізм, вічна війна з експлуататорами? Мені з вами не по дорозі. Я не борець. Я людина тиха, мирна, люблю тільки ось такі постріли, — пожартував я, вистреливши пробкою шампанського, і налив у склянки. — Спасибі, Франц, за частування, вип'ємо за все найкраще, але запам'ятайте, будь ласка, мої слова: з нами вам по дорозі! Я не став розпалювати дискусію. Через п'ять хвилин стомлений Ганс міцно спав, а я вперше задумався над його словами, хоч уже й не раз їх чув. Уранці я йшов на роботу, як на свято. За тиждень я довів до ладу усю досить заплутану документацію. Ось де знадобилися математичні знання і практичний досвід, набутий колись на складах військового заводу! Начальство задоволене, я — теж. Через тиждень — перша зарплатня! Після роботи зайшов до книгарні, щоб вибрати Гансові подарунок. Купив величезний двотомник кольорового анатомічного атласу і тритомник «Загальної хірургії». З важкеньким пакунком повернувся додому і знову мучився до півночі, чекаючи свого друга. І дуже зрадів, побачивши, що Гансу сподобався подарунок. У нього від утоми злипалися очі, але він ще з півгодини перегортав сторінки подарованих книяок. Ганс щиро подякував, але й трошки покартав, щоб я не витрачав гроші. «Невідомо, — сказав він, — скільки ти протримаєшся на тій роботі». Його передчуття швидко справдилися… 24 червня 1933 року в приміщення, де я працював, вдерлася поліція. «Іменем закону» були заарештовані усі керівники місцевого відділу соціал-демократичної партії, накладено арешт на всі гроші, цінності й майно. До мене підійшов якийсь поліційний фюрер і «іменем закону» зажадав ключі від сейфів та всю документацію. Набравшись духу, я чітко доповів йому, що для мене як для колишнього солдата і ветерана війни закон і наказ — понад усе, а тому всю документацію і цінності я здам до останнього пфеніга. Це сподобалось фюрерчику. — Я бачу, ви чесний німець, і обіцяю вам, що за чесну роботу одержите відповідну нагороду. Складіть детальний фінансово-бухгалтерський звіт. — Для цього потрібен тиждень, — зауважив я. — Працювати по дві зміни. Строк — три дні. Це — наказ! З ранку до ночі я напружено трудився, фіксуючи в актах усе — аж до віників. Цього разу поліція дотримала слова: за усі відроблені години я одержав належну зарплату. Моя ретельність, Залізний хрест і гарне враження, яке я справив на фюрерчика поліції, врятували мене від арешту. Довелося заповнити й підписати стандартний бланк про те, що я більше не вважаю себе причетним до соціал-демократичної партії, оскільки вона ворожа ідеям націонал-соціалізму і німецькому народу, що я «зобов'язуюсь ніколи не вступати ні в які партії, угрупування, організації, вороягі націонал-соціалізму і народу, і визнаю тільки партію фюрера як керівну силу німецької держави і німецького народу, в чому й розписуюсь». Спустошений, повернувся я додому. Переді мною знов постало тривожне питання: як жити далі? Ось що сказав мені тоді Ганс: «Я чекаю арешту. Це може статися в будь-який день. Але поки цього не сталось, тобі, Франц, краще було б перебратися на іншу квартиру і більше зі мною не зустрічатися, щоб не постраждати даремно. Навіщо тобі йти в тюрму? Я дам трохи грошей — з місяць проживеш, а за цей час знайдеш якусь роботу. Зараз із влаштуванням трохи простіше: масові арешти звільнили багато робочих місць, а згодом буде ще більше. Все йде до того, що скоро виникне навіть нестача робочих рук, бо Гітлер взявся за створення масової армії, за розвиток військової промисловості і за будівництво стратегічних доріг». Я погодився з Гансом, почав шукати роботу й житло. Пошук не увінчувався успіхом, та це мене й не засмучувало, бо ж так не хотілося розлучатися з Гансом… А тут ще двірник будинку, в якому ми жили, погодився взяти мене собі в помічники, правда, за мізерну плату, але все ж таки не безробіття. Одне слово, я залишився з Гансом, який, власне, й не наполягав, щоб я його покинув. Так тривало до листопада 1933 року. На всяк випадок я відвідував біржу праці, і 30 листопада мені повезло: одержав направлення на роботу в зоопарк — там потрібен прибиральник. Я любив тварин, птахів і звірів — звичайно, не тих, що носять емблеми з черепами на кашкетах — і того ж дня приступив до роботи. Адміністрація зоопарку, дізнавшись, що я інвалід і одинак, пообіцяла місце вахтера і скромне житло — комірчину в тому ж таки зоопарку. Про краще годі було й мріяти. «Вахтери живуть непогано, робота не тяжка, спокійна. Як порадіє Ганс! Та й зустрічатись зможемо завжди, бо кому ж спаде на думку стежити за вахтером якогось зоопарку», — подумав я, повертаючись з роботи додому. Гай-гай! Дома я застав справжній погром: усе перевернуте догори дном, у кімнаті хазяйнують поліцейські. Виявляється, Ганса заарештували ще вранці в університеті. Тут і мене почали допитувати. Я не розгубився, вирішив ні в якому разі не скомпрометувати Ганса. Мене запитали: «Ви знали, що він комуніст?» У відповідь я заторохтів: мені, мовляв, відомо лише те, що він студент, і що у мене з ним не було нічого спільного, оскільки я двірник, а він людина вчена, і що я відчував себе приниженим, бо змушений мешкати з якимсь студентом, не маючи свого житла, а тепер я сам собі господар: маю роботу і скоро матиму житло. Показав їм свій Залізний хрест і з пафосом наголосив, що я — колишній солдат і для мене закон — понад усе. «А чому ж ви, такий патріотичний, дисциплінований німець, у найтяжчі для нас часи не стали штурмовиком, де вас забезпечили б усім, що треба для нормального життя?» — запитали мене. «Мене не взяли через інвалідність», — збрехав я і показав їм свої шрами. Це справило враження. Мені наказали залишатися в цій же квартирі і не йти на роботу до особливого розпорядження. «Робоче місце в зоопарку буде збережено за вами, зарплату виплатить поліція. Ваше завдання полягає в тому, щоб повідомляти нам по телефону про будь-якого відвідувача, хто постукає до цієї квартири. Максфельд уже в наших руках, але нам потрібні його спільники. Квартплату за вас ми внесемо на місяць наперед. Ви згодні?» — «Яволь!» — гаркнув я. Мені дали підписати якийсь папірець, який я навіть не став читати, бо це вже не мало для мене ніякого значення. В мені закипіла люта ненависть до цих мерзенних типів і блискавично виник план помсти: я завдам оцим бовдурам нищівного удару руками самого Адольфа Гітлера і врятую Ганса!.. Все майно Ганса конфіскувалось, і ті негідники змусили мене й двірника носити книжки і речі мого друга у поліцейську машину. Довелося нести і мій недавній подарунок: двотомний атлас і тритомник «Загальної хірургії». Добре, що на них не було дарчого напису. Власниця будинку фрау Матільда — вдова загиблого на війні кайзерівського офіцера, гладка, як розгодована свиноматка, — взялася допомагати нам, аби засвідчити свою відданість фюреру. «Подумати тільки! Комуніст у моєму будинку! Який жах, яка ганьба!» — стогнала вона. Лише опівночі все утихомирилось, і я залишився сам у порожній кімнаті, відчувши себе сиротою. Батьки померли давно, брати загинули на фронті ще в 1914 році. Лишилася сестра, яку не бачив багато років, відтоді, як вона вдруге вийшла заміж. А Ганс за гратами, і його, мабуть, катують… Врятувати! Що б там не було — врятувати Ганса! Я сів за стіл і взявся писати лист Гітлеру. «Мій фюрер! Передусім дозвольте поздоровити Вас із найвеличнішими перемогами на політичному та ідеологічному фронтах. Я, як і кожний чесний німець, схиляюсь перед Вашим великим генієм, Вашою мудрістю, Вашим умом і Вашим талантом. Ви — титан німецького духу! Ви — найвеличніший національний герой, яким пишатимуться усі покоління німецького народу! Слава Вам! Ваш образ я ношу в своєму серці з того щасливого моменту, коли вперше побачив Вас. Це було на Західному фронті, 8 вересня 1914 року, коли нам з Вами вручали Залізні хрести. Ви, можливо, пам'ятаєте той вечір в бліндажі, наше знайомство і нашу розмову. Можливо, пригадаєте і нашу зустріч наприкінці березня 1916 року у військовому госпіталі міста Вюрцбурга, а може, у Вас навіть зберігся мій скромний солдатський подарунок — портсигар і запальничка, які я Вам тоді подарував з любов'ю від щирого серця. Що може бути дорожчим за фронтову солдатську дружбу!..» Після цього патетичного вступу я виклав суть справи, поручившись головою за порядність, благородство і чесність Ганса Максфельда, і попросив Гітлера заступитися й випустити його на волю в ім'я справедливості, гуманізму і нашої фронтової дружби. В цьому ж листі виклав свою біографію, розповів про братів, які віддали своє життя за фатерлянд, про свої численні поранення й поневіряння і висловив надію, що «великий фюрер» візьме до уваги моє слізне прохання. Удосвіта я вже був на головпоштамті і відправив рекомендований лист. Поштову квитанцію затиснув у руці як дорогоцінну реліквію, не знаючи, куди її сховати. Тиждень я жив немов на вулкані, з тривогою чекаючи відповіді. «Не може бути, щоб гітлерівські сатрапи не показали Гітлеру листа від його фронтового друга. І не може бути, щоб Адольф, той Адольф, який гаряче тиснув мені руку в бліндажі й казав «я не забуду цього», коли я заступився за нього перед грубіяном Шульцом, — не може бути, щоб він відмовився допомогти мені!» — думав я. 8 грудня, в п'ятницю, о дев'ятій годині ранку поштар під розписку вручив мені офіційний конверт зі штампом міністерства внутрішніх справ. На офіційному бланку було надруковано: «Шановний гер Норден! Просимо Вас прибути 8 грудня о десятій годині в міністерство внутрішніх справ на Кенігсплац, 6. Цей лист пред'явите в Бюро перепусток (там же). Перепустка Вам уже замовлена. З повагою. Хайль Гітлер!» Від радості й хвилювання я аж заплакав. Не будуть же просто так викликати в міністерство! Значить, одержали наказ згори! Значить, Гітлер мене прийме! Молодець Адольф, не обманув моїх надій! Цікаво, в чому мене поведуть до нього — у цьому чи переодягнуть у щось пристойніше? Втім, яке це має значення! Головне — врятувати Ганса!.. У моєму розпорядженні залишалося 55 хвилин. Я швидко одягнувся, бо ж готувався до візиту давно: почистив і відремонтував старе пальто, випрасував поношений костюм, черевики блищали. На лацкані потертого піджака красувався Залізний хрест, одержаний разом з Адольфом Гітлером! А як зрадіє Ганс, коли я його обніму, можливо, навіть сьогодні! Все ж таки є правда на світі! Без десяти десять я одержав перепустку, а ще через кілька хвилин есесівець повів мене через зал чекання і далі по лабіринту довгих коридорів і мармурових сходів. Боже, яка тут розкіш! Ноги утопають у дорогих килимах, а які сходи, стіни, стеля, люстри! Усе розкішне, добротне й міцне, як символ міцності і непохитності влади. Здавалось, усе розраховане на тисячоліття. Ніколи раніше мені не доводилося бачити таких апартаментів. А що ж буде в кабінеті Гітлера! Від хвилювання у мене підгиналися ноги в колінах, і я увесь змокрів. Есесівець показав мені на двері, куди я повинен зайти. Я подякував. Його кам'яне лице не виражало ніяких емоцій. Він байдуже відвернувся. Я обережно постукав у двері і з завмиранням серця переступив поріг, по-військовому клацнув підборами, витягнув уперед тремтячу руку і по-нацистськи ушкварив: «Хайль Гітлер!» — Підійдіть ближче. Ваша перепустка? Я подав картонний голубенький квадратик з цифрою «3» і червоною орластою печаткою. Його поклали в ящичок, щось відзначили в реєстраційному журналі і дістали з папки мій лист. У кімнаті, крім мене, було ще троє: один у цивільному і двоє в уніформі з парабелумами на ременях. Над письмовим столом на стіні висів великий портрет Гітлера на повен зріст: рішучий погляд, права рука на пряжці ременя, на лівому рукаві — пов'язка зі свастикою, а на кітелі, нижче нагрудної кишені, — такий самий, як і в мене, хрест. Я посміхнувся: так, це той хрест, який я мацав своїми руками у тому вогкому бліндажі… Чоловік у цивільному встав з-за столу і підійшов до мене. В його руці був мій лист. — Оцей лист написали ви? — Яволь! — Ви самі його скомпонували чи вам хтось допомагав? — Звичайно, сам. Почерк неважний, зате від щирого серця. Адже ми з Адольфом Гітлером колись разом гнили в окопах на Західному фронті, разом годували вошей в окопах і в госпіталях, одне слово, ми з ним фронтові камеради, а таке не забувається. Та що там казати, при зустрічі ми все згадаємо, — сказав я, відчуваючи неймовірне піднесення. Чоловік переді мною криво посміхнувся. — Ви працюєте в зоопарку? — Так. — Ким? Сміттярем? — Як вам сказати… Щось на зразок сміттяра, прибиральника і двірника. Та це не має ніякого значення, адже я міг би виконувати й іншу роботу — варто Адольфу ворухнути пальцем, адже я, по суті… власне кажучи… та що там казати… Язик у мене почав заплітатися, я не розумів, що відбувається, чому оті троє так голосно заіржали, а наіржавшись досхочу, присунулися до мене. — Досить! А тепер викладай, ти, брудна свиня, смердючий сміттяр, як ти, мерзотник, насмілився бруднити святе для народу ім'я великого фюрера?! — визвірився один з них і почав бити мене по обличчю. Не володіючи собою, я закричав: «Мерзотники! Бандити!» І враз ніби розверзлась земля, і я полетів у безодню. Ще кілька хвилин я чув їх злобні вигуки «червона сволота!», відчув, як тріщать, ламаються мої кістки під ударами кованих чобіт, і знепритомнів… Отямився я в тюремній камері і вперше за все своє доросле, свідоме життя заридав — од болю й відчаю. Мені поламали ребра, здавалось, повідбивали усе всередині. Я не міг рухатись, важко було навіть дихати. До того ж очі запливли кров'ю, і я нічого не бачив. Не минути б смерті, якби не допомога політв'язнів, комуністів. Тижнів через п'ять мене вивели в тюремний двір. Бачив я ще погано, тож не міг розрізняти обличчя. Нас вишикували попарно і наділи наручники таким чином, щоб кожна пара наручників з'єднувала двох чоловік. Я не знав, з ким мене «обвінчали», а мій напарник не міг мене впізнати, оскільки я дуже змінився: посивів, змарнів, згорбився, лице було в синяках і саднах, зуби вибиті на допитах, а очі все ще були наповнені внутрішніми крововиливами. Мій напарник, поправляючи наручники, мацнув мою праву кисть, на якій бракувало двох пальців. Навіть сліпий мене впізнав би по цій руці, а Ганс — тим більше, адже він був хірургом і володів професійною «анатомічною» пам'яттю. Він і впізнав мене по руці, а я його— по голосу. — Франц, що з тобою — ти погано бачиш? — почув я рідний голос, і мої напівсліпі очі наповнилися слізьми. — Дорогий Ганс, тепер я бачу все, що відбувається в світі… Ось так ми зустрілися у дворі берлінської гестапівської тюрми. Нас привезли в табір «Штайнбрук — Шербур». Робота пекельна. Наше щастя, що майже всі в'язні там політичні. Це істотно полегшувало наше існування. Ганс організував допомогу хворим. Різними шляхами й методами діставали медикаменти, дефіцитні ліки, продукти харчування. Здебільшого це здійснювалось через вільнонайманих, а точніше — через тих, хто в душі ненавидів фашизм. Незримий антифашистський фронт діяв, не припиняючи свою діяльність ні на хвилину. Важко перелічити, скільком нещасним допоміг Ганс, скількох вилікував, врятував від загибелі, скількох підтримав, скільком полегшив лиху годину. Це — свята людина! Гансу пощастило влаштуватися на роботу в табірний лазарет. Він був єдиним хірургом у таборі і швидко здобув авторитет, повагу і любов усіх в'язнів. Його репутація як спеціаліста була настільки висока, що до нього за допомогою зверталися навіть охоронники, яких він теж лікував і оперував. Ця обставина відкривала широкі можливості для добування медикаментів. Одне слово, місяців за два чи три Ганс поставив мене на ноги, повернув мені зір і вставив штучні зуби, зростив усі переломи. А головне — повернув мені віру в життя. То був ще тільки 1934 рік. Попереду на нас чекало ще багато випробувань У тому першому таборі серед усіх ув'язнених Ганс був наймолодшим і найшанованішим. Він був життєрадісний і красивий — і внутрішньо, і зовнішньо. Свій невичерпний оптимізм умів передати іншим. У нього це виходило природно, дотепно, влучно, з тонким гумором. Одного разу він мені сказав: «Пам'ятаєш, Франц, колись я обіцяв, що зроблю з тебе справжнього комуніста? А вийшло навпаки: комуністом тебе зробили самі гітлерівці». Я відповів Гансу в такому ж дусі: «Маєш рацію, Ганс, у житті все виходить навпаки. Пам'ятаєш, я говорив колись тобі, що з комуністами мені не по дорозі? А сталося так, як ти й казав: мені з вами по дорозі. Назавжди. На все життя». У таборі існував підпільний комуністичний гурток. Керував ним професор історії та філософії, колишній викладач Берлінського університету Хофер. Він читав нам лекції з історії і філософії, а також про міжнародне становище і поточну політику. Та головне, що ми виносили з тих таємних лекцій, — це розуміння змісту й суті праць Маркса, Енгельса, Леніна. Членами цього гуртка були викладачі, інженери, вчителі, прості робітники і навіть один колишній священик, який, так само, як і я, остаточно прозрів і потім став активним антифашистом. Для усіх нас цей гурток став університетом політичної освіти, ідейного загартування. В усьому моєму житті цей період виявився найзмістовніший, незважаючи на те, що я перебував у фашистському концентраційному таборі. Ось що значить колектив однодумців, об'єднаних спільними поглядами, спільною долею і спільною боротьбою! Ми ділилися не тільки знаннями, а й крихтою хліба, кожний був готовий віддати своє життя за товариша. Самосвідомість, організованість і згуртованість політв'язнів з кожним днем міцніли. Але гітлерівці теж не дрімали. Безперервно нарощуючи по всій Німеччині мережу таборів, вони почали перемішувати політв'язнів з кримінальними злочинцями, передавати бандитам усю повноту внутрішньої табірної влади. Крім того, збільшення кількості концтаборів дозволило фашистам застосувати тактику «постійного пересіювання і переміщення ув'язнених». Що це значило? Найнебезпечніших політв'язнів «відсіювали» і знищували. А всіх інших десятки разів переміщали з місця на місце: із одного блоку — в інший, із однієї арбайтскоманди — в іншу, із одного сектора — в інший, із одного філіалу — в інший, із одного табору — в інший. І так без кінця. В цій надзвичайно складній ситуації важко було створювати підпільні організації. В результаті політики «перемішування, пересіювання та переміщення» ув'язнених та з допомогою кривавого терору гітлерівцям удалося надовго ослабити рух Опору. Але навіть у найтяжчі часи наша боротьба не припинялась ні на хвилину — тільки змінювалися її форми та методи. З початком війни обстановка багато в чому змінилася. З одного боку, в Німеччині виникли тисячі таборів військовополонених, куди звозили громадян з багатьох країн Європи, а водночас розбухали й концентраційні табори. Це нібито збільшило потенціал сил антифашистського руху Опору. Але, з другого боку, створився своєрідний Вавілон, безладдя і сум'яття. Безперервна циркуляція, багатомовність в'язнів, терор «зелених» і жахливі умови — усе це породило атмосферу відчаю і безнадії. Взяти хоча б Явожницький табір. Тут не було жодного німецького комуніста. Чув, нібито були чеські комуністи, але загинули при спробі втекти… Радянських громадян тут не підпускають до жодної промінентної посади. Усі вони виснажені і більше шести місяців не витримують — гинуть. Чимало поляків, які тут є, здебільшого націоналісти або відверті фашисти, помічники німецьких кримінальників. Євреї, звезені зі всіх кінців Європи, не можуть знайти спільну мову навіть між собою — усі вони інертні й пасивні, тільки слухають проповіді своїх рабинів про покірність долі, замкнулися в собі. Спробуй в тутешніх умовах згуртувати й підняти їх на боротьбу. Одне слово, тут немає міцного комуністичного ядра. А якби було хоча б з десяток справжніх комуністів, таких, як Ганс Максфельд, збагачених досвідом багаторічної концтабірної боротьби! Так от, у липні 1934 року мене розлучили з Гансом та іншими товаришами. Табори мелькали — як телеграфні стовпи. В одному тільки Дахау затримався на цілих три роки, та й то випадково. Скрізь я знаходив комуністів, скрізь включався в підпільну роботу. А в 1941-му «удостоївся» й Освенціма. Я вже пройшов там карантин, і ось — відправляється транспорт у Явожно на будівництво оцього табору. «Зелених» якраз не вистачало. І, оскільки я імперський німець, та ще й соціал-демократ (за документами), рапортфюрер, не довго думаючи, чіпляє мені на рукав пов'язку капо і включає в транспорт. Почали заганяти нас на машини і — уявіть собі! — в цей момент я побачив Ганса, який проходив неподалік. Я гукнув його, він підскочив, і ми стиснули один одного в обіймах. Вісім років розлуки, вісім років таборів! Ледве ми встигли обмінятися двома фразами, як мене погнали в машину. Заревіли мотори, машини рушили. — Прощай, Франц! — Прощай, Ганс! Оце й усе, що ми встигли крикнути один одному. І знову розлука — тепер уже назавжди… Тут, у Явожно, я так-сяк протримався на посаді капо цілий рік. Жалів, оберігав в'язнів як тільки міг. Поки не впав у вічі Боксеру. Ви, звичайно, знаєте цього типа. Він мене побив, зірвав пов'язку капо, передав Зеппу на «перевиховання». У штрафній Зепп знущався з мене цілий день, а увечері я, напівживий, попав оце сюди, в ревір. Санітари пожаліли мене — поклали в цей смітник, щоб нікому не муляв очі. І ось настав кінець. Шкода тільки, що в гестапівській документації моє ім'я буде числитись в списках колишніх соціал-демократів, а не в списках комуністів. Та це вже не має значення. Головне те, що я прозрів, знайшов свій шлях у житті, і ви свідки цього. Як бачите, я пройшов нелегкий шлях, але скаржитись на долю не можу. Адже не тільки страждань я зазнав, були й радощі: радість великої дружби і великого братерства антифашистів-борців, радість від того, що став свідком краху фашистських ідей, свідком розгрому фашистських полчищ на Східному фронті, свідком початку загибелі усього гітлерівського рейху! Я вже бачу зорю свободи. Я багато пережив, пізнав, усвідомив. Я знайшов ту істину, яку так довго шукав. Фашизм — найбільший ворог людства і найбільше зло. Тому він повинен бути знищений. І буде знищений! Я прожив на світі 51 рік, з них два роки в окопах і десять — у таборах смерті. Помираю з чистою совістю. Прошу вас, ніколи не думайте погано про німецький народ. У всьому винна породжена імперіалізмом гітлерівська банда… Кінець! І якби вам пощастило ще раз зустрітися з Гансом, передайте йому все, що я казав: нехай німецькі політв'язні знають, що помер я комуністом. І скажіть йому, що я любив його… Я сказав усе… Як добре, що у мене вистачило на це сил. Я вдячний вам і вдячний долі за цю зустріч! Прощайте, боріться за життя…  

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка