Книга «Слово після страти»



Сторінка14/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

5


 

Групка Антека переконалася, що в обліку вантажів, які щодня надходили на будову, панував справжній хаос. Це аж ніяк не в'язалося з німецькою точністю, акуратністю і педантизмом, одначе було саме так. Головні причини — війна, часті бомбардування, безладдя на залізницях, а крім того — катастрофічна нестача кваліфікованих кадрів і відсутність належного контролю. Облік одержаних вантажів вів старий гермайстер. Він списав кілька гросбухів і врешті остаточно заплутався. Одного разу навіть сказав: «До пенсії я вже давно дослужився. Вирвуся звідси і буду розводити канарок. Плювати я хотів на цю будову — нехай працюють інші». Невдовзі він захворів і поїхав «нах фатерлянд». Його змінив спорохнявілий стариган, котрий, якби не війна і не тотальні мобілізації, давно вже грів би старечі кісточки біля натопленої груби. Цей замшілий гросфатер був хирлявий, хворобливий і нервовий. Німці прозвали його старим геморойником. З Німеччини він привіз багаж: шкірянку, шубу, валянки, дві парасолі, два плащі, кілька пар вовняної білизни, кілька грілок, електроплитку, кавник, кавовий млинок, похідний набір посуду, чималу аптеку і клізму. Усе це він тримав на будові, оскільки щохвилини йому потрібна була та чи інша річ. У літніх будиночках, де розміщалися контори численних фірм та роздягальні для німецького інженерно-технічного персоналу, гросфатеру одвели якийсь закапелок, де він тримав свої речі, хоча й жив, як усі інші німці, в містечку. Гер Мульман — так називали його офіційно — обожнював ліки. У його кишенях було повно різних коробочок, пляшечок і флакончиків з найрізноманітнішими таблетками, порошками, пілюлями і мікстурами, а також пакети стерильних бинтів, дві піпетки і вата. Це була ходяча аптека. Через кожні чверть години гер Мульман виймав з кишені ту чи іншу коробочку, пляшечку або флакончик, ковтав таблетку чи піпетками закапував свої червоні трахомні очі і напівглухі вуха. На відміну від свого попередника, гер Мульман крутився на розвантажувальному майданчику цілий день, навіть покрикував, як то кажуть, на всяк випадок, однак порядку навести не міг — це було йому не під силу. Він мав сто болячок: то хапався за живіт, то за поперек, то за скроні, морщився, гикав і поспішав у туалет або в свою комірчину, де відпочивав і робив собі медичні процедури. У перший же день хлопці переконалися, що гер Мульман — стопроцентний склеротик. Накаже, наприклад, поставити ящики «сюди», хлопці перенесуть, а чере п'ять хвилин каже: «Я ж, здається, просив вас перенести ящики ось сюди». І показує на те місце, де вони стояли раніше. І так без кінця. Дійшло до того, що Антек робив усе так, як сам вважав за потрібне, та ще й вводив в оману гермайстра: «Гер Мульман, ми виконали ваш наказ: оці вантажі ми поставил сюди, а оті — он туди». Старий склеротик у наївному захопленні, як дитина, вигукував: «Чудово! Я ж про це вас і просив». Це була не робота, а лялькова комедія, як висловлювався Антек. Доводилося тільки дивуватися, як німці могли поставити на таку роботу цього жалюгідного типа. Мабуть, завдяки значку члена націонал-соціалістської партії, пригвинченому до лацкана піджака, Мульман і потрапив у гермайстери. Старий так тепло одягався, що було просто незрозуміло, як він ще може пересуватися. Вовняна білизна, вовняні панчохи, та ще й теплі шкарпетки, светр, жилет, піджак, величезний шарф і довжелезне шкіряне пальто, підбите хутром, важка шапка, та ще й з навушниками, підбитими хутром, рукавиці, валянки… Одного разу він метушився поміж стосів і в нього з-під пальта випала гумова грілка, наповнена гарячою водою. Володя підняв грілку і віддав її старому. Той пошастав по своїх численних кишенях, знайшов потрібний флакончик, дістав з нього одну маленьку горошинку і, як винагороду за послугу, дав її хлопцеві. Піднявши угору палець, таємниче мовив: «Вітаміни. Дуже цінна і корисна річ — зміцнює організм». А потім з грілкою в руках почалапав у свою комірчину, щоб змінити воду і надійніше прив'язати грілку до живота. Хлопці не боялися гросфатера, позаочі називали його «гером Пульманом» і навіть трішки жаліли його, знаючи, що краще, ніж цей трухлявий склеротик, ніхто не зуміє заплутати облік вантажів і будівельних матеріалів. Комічний гросфатер цілком влаштовував їх, бо не заважав їм у саботажі. Та це тривало недовго. Через тиждень гера Мульмана обікрали. Нагло, серед білого дня. В його комірчині лишилися лише радіоточка і клізма, все інше — як корова язиком злизала. Викликали поліцію, але вона нічим не змогла допомогти Мульману, оскільки прибула на місце пригоди з великим запізненням і не виявила ні злодіїв, ні їхнього сліду. До того ж інспектор поліції відзначив, що сам гер Мульман допустився серйозного порушення якоїсь інструкції, перетворивши «робоче місце» мало не на квартиру, у якій тримаві безліч особистих речей, «непотрібних для виробничого процесу». Детективам так і не вдалося з'ясувати, куди ж поділися речі. Можна було тільки здогадатися, що їх вивезли на машині, оскільки якраз там завжди зупинялися грузовики, а шофери заходили в контору оформляти документи. Маючи спеціальні перепустки, водії безперешкодно залишали територію будови. Есесівських вартових турбувало лише одне: щоб не втік в'язень, а якесь там барахло в кабіні їх не обходило. Гер Мульман зліг від апоплексичного удару, потрапив у лікарню — і більше його не бачили. Гросфатера змінив молодий рудий німець — лихий і підлий нацист, який завдяки багатим і впливовим родичам мав броню від мобілізації і уник фронту. Мерзотник відрізнявся від есесівців лише тим, що носив не есесівську форму, а цивільний одяг. Першого ж дня він з'явився на роботу з києм у руках і побив кілька десятків в'язнів, змушуючи їх працювати не розгинаючи спини. На другий день рудий побив Антека і відправив його в штрафну команду, а на його місце взяв справжнього капо. Для в'язнів з команди «Гаст» настали важкі часи. Порадившись, вирішили триматися купи, гуртом боротися за життя кожного. Підпільну групу очолив Жора… А тим часом табірне життя йшло своїм узвичаєним порядком: люди страждали, пухли від голоду, помирали від хвороб і ран, гинули від звірячих знущань і нелюдських страждань, їх відправляли в освенцімські газові камери і крематорії, а натомість привозили нових бранців. З кожним днем освенцімський конвейєр смерті набирав обертів… Насувалася зима. Холодний грудневий вітер зривав з мокрих дерев останнє мертве листя, по низькому сірому небі пливли брудні, подерті хмари. Люто періщив дощ упереміш із сніговою крупою. В'язнів охопила паніка, ніби під час найстрашніших селекцій, бо ж гниле концтабірне дрантя не могло захистити від холоду. І, як не дивно, саме в ці холодні грудневі дні сильніше розгулялась дизентерія, яка спалахнула ще в липні, коли стояла шалена спека і над смітниками, вигрібними ямами, нужниками у трупарні і в бараках роїлися хмари мух. Тепер епідемія косила усіх підряд, набула масштабів загальної катастрофи. Есесівці ледве встигали відвозити мертвих і привозити живих, щоб забезпечили робочою силою об'єкти. П'ятого грудня випала неділя. Німці пунктуально дотримувалися днів відпочинку, тому робота на будові припинялася і в'язнів з табору не гнали. По неділях у таборі проводились «спортивні змагання», мета яких полягала не в тому, щоб виявити сильніших, а навпаки — слабших, і відправити їх у крематорій. В програму «змагань» входило три вправи: стрибки по-жаб'ячому в швидкому темпі, біг рачки наввипередки та біг на колінах наввипередки. Важко було придумати щось підліше й мерзенніше за ці «змагання»… А цієї неділі навіть вони не проводилися через масовість епідемії — в'язні і так мерли сотнями. У таборі запанувала настільки тяжка атмосфера, що пригнічені були навіть катюги — блокові й капо. Як-не-як, а кожен з них перебував серед в'язнів і в будь-яку хвилину міг сам стати жертвою нещадної хвороби. Адже навіть есесівці, яким лікарі робили усі необхідні щеплення, тепер намагалися уникати будь-яких контактів з в'язнями, і блокфюрери, швидко провівши аппель, моментально щезали з табору. А цієї неділі староста табору Бруно наказав усім промінентам перебувати в бараках, а решті в'язнів від підйому до відбою стояти на повітрі для загартування. Отже, бранці мусили промучитися на холоді, під дощем дев'ятнадцять годин — з четвертої години ранку до одинадцятої години ночі. Без їжі, без тепла, без надії, без шансів вижити… З півночі дув пронизливий вітер, сипав і сипав дощ, у свинцевому небі каламутилися темні хмари. Зіщулені, мокрі в'язні сірими привидами блукали по табору з надією хоч якось утриматися за життя. Чалапали по калюжах з кінця в кінець, аж поки не падали в знемозі на мокру землю, замішану тисячами ніг до густої каші. В'язні збивалися в гурт, намагаючись зігрівати один одного власними тілами, але скільки того тепла у промерзлих скелетів… Найслабші, у яких опухлі від голоду ноги не витримували, падали, і їх затоптував натовп. Більшість намагалися рухатися, щоб не замерзнути, не бути затоптаними. Скрізь валялися трупи, і територія табору стала моторошним полем смерті. Володя з Жорою теж блукали по табору й цокотіли від холоду зубами. В свідомості билась тільки одна думка; «Дотягти до вечора, дотягти до нар…» Несподівано Жора сказав: — А сьогодні ж свято. — Яке свято? — здивувався Володя. — День Радянської Конституції. Невже забув? І Володі згадалось, як святкували цей день до війни. Червоні прапори на фронтонах будинків, транспаранти, лозунги, збори, доповіді, концерти художньої самодіяльності… На святково вбраних вулицях і майданах радісні люди, дзвінкоголоса дітвора. Скільки було тоді щастя! «Чи ж уміли ми тоді по-справжньому любити наше щастя, берегти його і захищати?..» — з гіркотою і болем думав Володя. Тепер для нього усе те навіки втрачене, лишилися самі болючі спогади… Зненацька їх зупинив якийсь поляк — виснажений, мокрий, посинілий. Лише в молодих очах ще жеврів слабенький вогник життя. Ці очі пильно дивилися на Жору. — Я впізнав тебе: колись ти співав на полі смерті, де ми корчували пеньки. — То й що? — насторожився Жора. — Я штрафник. Учора поруч зі мною працював Антек Сташевський. Ми розговорилися, і він дуже тепло згадував тебе. — Де він? — стрепенувся Жора. — Учора ввечері його убив Зепп… Ця звістка приголомшила хлопців. Незнайомий ще щось казав їм, але вони уже нічого не чули. Немає більше Антека… І знову проклятий Зепп! Вони навіть не помітили, як почалапав далі незнайомий поляк. Стояли мовчки, тремтіли задубілими тілами, і не знати було, то сльози чи дощові краплини стікають по їхніх запалих щоках… Дрібна мжичка сікла просто в лице — та так гостро й різко, немов скалочками потовченого скла. Слизькою мрякою вилискували чорні толеві дахи бараків, неначе кришки гігантських домовин. Крізь морок дощової завіси то там, то тут просвічували великі калюжі з купинами задубілих трупів… А живі продовжували механічно рухатись. Цокотіли зубами, дрижали на холоді, як епілептики, однак продовжували відчайдушну боротьбу за життя. Ніякі жахи на них уже не діяли, ось тільки холод проймав, і захиститися від нього можна було лише роботою м'язів, а це залежало від запасу фізичних сил. Отак і змагалися зі смертю, і цьому безнадійному змаганню не видно було кінця… Чалапаючи по калюжах, Володя відчував, як дедалі більше охоплювала його глуха туга. Іноді натикався поглядом на якийсь труп, хлопця струшувало всього, неначе від різкого удару струмом, і проймав жах. Тоді він намагався дивитися на живих, немов просив у них мужності й сили. Оці нещасні страдники тільки й зв'язували Володю з життям. Він не просто звик до них, братів по нещастю, — зріднився з ними. Неначе незнищенне коріння, вони тримали його у цьому жахливому житті, допомагали чіплятися за найменшу іскорку надії. Та сили танули і гасла надія. Іноді Володі здавалося, що відчуває, як сивіє голова і як впритул заглядає у вічі смерть… Під вечір йому стало зовсім погано. Володя зрозумів, що він захворів. І невдовзі у нього справді пішла кров — бацили проникли і в його організм. Аж до вечірнього апелю просидів він над вигрібною ямою, корчачись від нестерпного болю в животі і в усьому тілі. Жорі доводилося підтримувати його, щоб не впав у яму, довкола якої навпочіпки сиділи сотні таких же хворих. Гострі болі не припинялись. Володя втрачав останні сили… У таборі за день не сталося ніяких змін. Живі в'язні, як і раніше, похмурими привидами бродили по табору, механічно переставляючи ноги і боячись зупинитися, місили й місили грузьку, в'язку, липку кашу, і цьому не було кінця. А мертві дубіли в грязюці в неприродних позах. Здавалось, умирає життя на землі, умирає все людство — і ніщо не спроможне зупинити фатальний процес умирання… І все ж таки Володя з Жорою дотягли до апелю. А потім упали на нари, тремтячи так, що аж зуби вицокували, і втішалися тим, що не опинилися сьогодні в трупарні. На апелі з'ясувалось, що це був рекордний день смертності у цьому таборі. А вранці ударив мороз. Поземка несла з голих полів колючий сніжок, замітаючи приземкуваті бараки. Уранці Жора і Петро під пахви ледь виволокли Володю на роботу. Команда «Гаст», як і всі інші, помітно зменшилася. А звір-капо раптом став шовковим, бо сам тяжко захворів і ледве плентався в хвості команди. До місця роботи якось дійшли. Рудий гермайстер дав розпорядження на цілий день і зник — пішов зустрічати дружину, яка мала приїхати з Німеччини. Скориставшись цим, капо розклав невеличке багаття і безжально обсмалював себе на вогнищі, намагаючись зігрітися і вбити невидимі мікроби. Однак його трусила лихоманка. «Невже тиф?» — у розпачі бурмотів він. Вчорашній вовк раптом став ягням. Його вже не цікавила ні робота, ні в'язні — ніщо на світі. Тим часом хлопці знайшли між штабелями затишне місце, кинули туди кілька оберемків стружок і пакувального паперу. Володя заповз у той барліг, і його закрили ящиками. Він ніяк не міг зігрітися. В голові тьмяною вервечкою снувалися важкі думи, а серце ятрила пекуча туга. Крізь щілину він дивився затуманеними очима на холодне небо, ніби благав у нього допомоги. Та небо було байдужим до його страждань. Володі здавалося, що безнадійна боротьба за життя уже програна — лишилося тільки додати кінця. Тим часом друзі-підпільники за інструмент виміняли у одного форарбайтера з сусідньої команди пайку хліба. Хліб засмажили на вогні, майже перетворивши його на вугілля, і дали з'їсти Володі, сподіваючись, що це допоможе зупинити кровотечу. Однак хворому стало ще гірше. Так і пролежав він на холоді до вечора — мокрий, знесилений, напівживий. А як ударив гонг і почалося загальне шикування, його віднесли і поклали на сніг у кінці аппельплацу поміж трупів. У померлих було одне право — право на транспортування. — Біля трупарпі у таборі ми тебе заберемо. А зараз закрий очі, не ворушись і удавай, буцім ти мертвий, бо коли побачать, що живий, доб'ють як симулянта, — попередив Жора. Начальником конвою сьогодні був Боксер, біля якого увесь час крутився Зепп. Вони ж і перераховуватимуть живих і мертвих перед відправкою в табір. Володя нерухомо лежав поміж трупів, з усіх сил удаючи мертвого. І раптом виявилось, що не всі тут мертві. Коло нього двоє «трупів» неголосно перемовлялися між собою — значить, ще живі. Із почутих фраз Володя здогадався, що то греки. Греків привезли в цей табір зовсім недавно — з останнім транспортом. Із свого сонячного міста Салоніки вони одразу ж потрапили в обійми тутешніх страхіть, та ще й тоді, коли люта епідемія косила усіх підряд — і виснажених в'язнів-старожилів, і грецьких новачків, що ще не втратили навіть свого південного загару. Не дивно, що вони дуже швидко майже всі перемерли. Серед них переважну більшість складали грецькі євреї. Вони зовсім не готові були — і морально, і фізично — переборювати тяжкі випробування і нелюдські страждання, бо майже всі новачки з Греції — з багатих сімей, звикли жити в розкошах, непристосовані до фізичної праці, а тим більше — до голоду, холоду, епідемій, терору і тяжкої неволі. Це були типові представники зманіженої буржуазії — купці, торгаші, бізнесмени, власники магазинів і фабрик, фруктових плантацій і багатих угідь, торговельного і риболовного флоту, банків, фешенебельних санаторіїв тощо. Гітлерівська окупація Греції майже не позначилася на їхньому добробуті. Деякі з них хвалилися, що мали вдома кількох слуг, які подавали їм перший сніданок прямо у ліжко і в ліжку ж робили педикюр, масаж. А тут — кирка, лопата, над головою — залізний кий жорстокого капо. Зрідка, правда, траплялися й бідняки — прості робітники. Саме вони й змогли перебороти усі труднощі і жахи концтабору. В'язні Освенціма знали багато такого, що стало відомо світові лише через декілька років, та й то завдяки історичному Нюрнберзькому процесові. Освенцімці, особливо підпільники, спілкуючись із громадянами майже сорока країн, звезеними в Освенцім на винищення, скрупульозно збирали інформацію, знали все, що відбувалося в різних країнах Європи. Чимало чого розпатякували й самі есесівці, вважаючи, що таємниці помруть разом з в'язнями в газових камерах. Однак сталось не так, як гітлерівцям гадалося… Гітлерівці вивезли з Греції 70 тисяч чоловік. Їх привезли в Освенцім тридцятьма ешелонами і трьома партіями: взимку 1942–1943 років, навесні і наприкінці 1943 року. Вони й розповіли, що гітлерівці, окупувавши Грецію, відразу ж розгорнули там шалену агітаційну компанію по вербуванню греків та грецьких євреїв для «переселення на нові землі». «Новими землями» гітлерівці називали територію Радянського Союзу, нібито вже завойовану ними. Ці землі треба освоювати, тож з цією метою, мовляв, і вербують людей ділових, заповзятливих, ініціативних, спритних, здатних вдихнути життя в торгівлю, ремесла, економіку. Спішіть, поки не пізно, — аж захлиналися нацистські та ейхманівські пропагандисти, — інакше ми заселимо нові землі іншими, як в свій час європейці заселили Америку. На східні землі пожадливо дивиться уся Європа, так що бажаючих досить. Ось чому фюрер дав вказівку вирішувати це питання належним чином — серйозно, організовано, на найвищому рівні. Тому ми й створюємо наші вербувальні бюро, видаємо солідні документи на придбання земель, а також монопольне право на виробництво промислових товарів та сільськогосподарських продуктів, на торгівлю. Німецькі банки допоможуть вам, бо фюрер кревно зацікавлений в освоєнні східного простору. Але за землю треба платити, бо вона завойована кров'ю солдатів фюрера. Гроші у вас є, ми це знаємо, бо ви ж ділові, заможні люди. Ми пропонуємо вам благородний бізнес, бо добре знаємо, кому пропонуємо. Адже євреї і греки здавна славились своїми діловими якостями, особливо ви, євреї іспанського походження[23]. Тих, хто ухилятиметься від пропозицій, німецька адміністрація розглядатиме як злісних саботажників і симулянтів, котрі хочуть зірвати реалізацію епохальних накреслень геніального фюрера…» Це було нечуване шахрайство, але, як не дивно, шістдесят тисяч євреїв іспанського походження, які «здавна славилися своїми діловими якостями», і десять тисяч греків охоче клюнули на цей страхітливий обман. Вони вибрали дорогу у вербувальні бюро штандартенфюрера Адольфа Ейхмана, віддавши їй перевагу перед дорогою в партизани. А партизани в Греції діяли з перших днів окупації, бо цьому сприяли кліматичні і природні умови, незначна кількість окупаційних військ, — Гітлер змушений був майже всі збройні сили рейху кинути на Східний фронт. Отже, була можливість влитися в партизанські загони, повести боротьбу за визволення. Але ці 70 тисяч торгашів і бізнесменів, охоплені жадобою наживи, вибрали шлях, запропонований гітлерівцями. «Навіщо нам партизани, навіщо ризикувати життям — ми ж бізнесмени! Нехай ідуть в партизани ті, хто хоче опинитися на шибениці. Гітлер пройшов Європу — це ж сила! А наша справа — торгівля. Німці пропонують вигідне діло — поїдемо!» І поїхали. Але потрапили не на обітовані землі, а в газові камери Освенціма. Про все це жертви обману — грецькі євреї і греки — розповідали освенцімським в'язням щиро, і гіркі, пекучі сльози розпачу і каяття текли по їхніх змучених лицях. «Якби ж ми знали, якби ж ми тільки знали, що збираються з нами зробити! Яка підлість!» — вигукували вони, ридаючи. Адольф Ейхман діяв за принципом Адольфа Гітлера: чим більше брехні і чим більший обман, тим більше шансів, що простачки повірять у цей обман. І справді, 70 тисяч грецьких простачків повірили. Проводячи в Греції операцію «переселення», гітлерівці сподівалися, по-перше, пограбувати євреїв і багатих греків, по-друге, знищити тих і тих, не допустити, щоб вони влилися в партизанські загони, по-третє, зміцнити свій тил, а по-четверте, за вилучені у жертв коштовності закупити через швейцарські банки в різних країнах дефіцитні стратегічні матеріали, необхідні для ведення війни. І справді, їм удалося одним пострілом убити одразу кількох зайців… За гроші, золото і діаманти обмануті жертви купували у вербувальних бюро земельні ділянки на «нових землях». Обмежень, ясна річ, не було ніяких, і хто мав золото, той міг «купити» будь-яку ділянку — хоч сто тисяч гектарів. Взамін за коштовності видавалися солідні документи на гарному гербовому папері з водяними знаками і залізничний квиток на проїзд. Усе це була «липа», за винятком хіба що квитка на проїзд. І коли завербовані добровольці, опинившись в Освенцімі, показували ці документи, есесівці сміялися мало не до сліз, знущалися з греків як хотіли, навіть придумали пісеньку про грецько-єврейських ослів. Із Салонік у Берлін безпечно летіли шифровки, а з Головного імперського управління безпеки в Освенцім — вказівки Рудольфу Гессу: мовляв, зустрічай дорогих гостей, та не забудь гарненько їх потрусити — бо ж гості при гаманцях. Ясна річ, освенцімські есесівці про це не забували. Із одежи й речей, привезених з Греції, із тисяч низок сушеного інжиру «канадці»[24] без кінця витрушували золото. І на землю до ніг есесівців сипалися й сипалися золоті монети усіх чеканок світу, як казковий золотий дощ. За це золото грецько-єврейські гешефтмахери збиралися поскуповувати усі східні, тобто радянські землі, і розгорнути на них бурхливу діяльність. Ці плани лопнули, як мильна булька. В Освенцімі більшість греків і грецьких євреїв відразу ж потрапили в газові камери, а решта — відправлені в арбайтскоманди. Незнання німецької мови і концтабірних порядків ускладнювало їхнє становище, а суворий клімат, голод, епідемії, нестерпні умови і непристосованість зніженого організму — усе це прискорювало їхню загибель. За два тижні їх не стало. Тільки ліченим одиницям пощастило пережити освенцімське пекло, та й то лише тим, хто на дні цього пекла зумів знайти шлях до антифашистського підпілля, до колективної, організованої боротьби за життя. Головним організатором операції «переселення» в Греції, як і в багатьох інших країнах окупованої Європи, був Ейхман. Його правою рукою і головним виконавцем був Дітер Вісліцені. Їм також допомагали постійний представник Ейхмана штурмбанфюрер Рольф Гюнтер, гауптштурмфюрер Брунер і, нарешті, військовий радник доктор Мертен — начальник військової адміністрації при головнокомандуючому в Салоніках. Ними командували поперемінно то Мюллер, то Кальтенбруннер, які підлягали безпосередньо Гіммлеру. Всі вони разом і кожен зокрема немало потрудилися над «остаточним вирішенням єврейського питання» і над створенням таборів смерті, у яких сатрапами і поплічниками було знищено дванадцять мільйонів чоловік — громадян 39 країн, представників майже всіх національностей і народностей світу… Володя не знав грецької мови, однак з інтонації збагнув, який відчай охопив його сусідів. Спробував попередити їх, якраз зараз не можна ні ворушитись, ні розмовляти. Сказав німецькою, російською, польською, чеською, однак вони нічого не второпали. «Замовкніть!» — сказав ще й французькою. Та греки залопотіли ще голосніше й розпачливіше. Володю вразила їх недогадливість. «Чорт з вами, осли!» — вилаявся він, розізлившись. Якраз пролунало «ахтунг!» — і на аппельплацу почалося перераховування вишикуваних сотень. У морозній тиші було чути кроки — під чобітьми Боксера і Зеппа сухо, як крохмаль, рипів сніг. Начальство було вже близько, а двоє греків, підвівшись на ліктях, продовжували один одному щось тарабанити. Схоже було, що хочуть привернути увагу начальства — може, пожаліють! І вони таки привернули увагу. — Зепп, а що там за лялькова комедія під час апелю? Чи, може, тут приморський пляж? — долинув веселий голос Боксера. — Зараз я поворушу цих пляжників, — відповів Зепп, азартно ляснувши палицею себе по халяві. — Не поспішай, зробимо це удвох. Вони підійшли до греків, які, плачучи, почали щось доводити Боксеру, чим страшенно розсмішили його. — Ах, Салонікі! — весело вигукнув він, а потім проспівав першу фразу пісеньки, яку склали про греків самі ж есесівці: — «Салонікі екстраприма, Салонікі, екстрагут!» І після цього, підстрибнувши, наступив чоботом на горло греку. Зепп те ж саме вчинив з другим греком. Обидві жертви не встигли навіть крикнути… Володя виразно почув глухий хруст зламаних шийних хребців і мало не знепритомнів. Він затамував подих, заплющив очі і не поворухнувся навіть тоді, коли довгі поли есесівської шинелі черкнули його по обличчю, коли Боксер наступив чоботом йому на руку. І знову смерть обминула Володю — лише обпекла своїм холодним подихом… Колона вирушила у табір. Останні сотні несли на руках мертвих, а разом з ними — й ще живого Володю, який уже не мав сил рухатись…  
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка