Книга «Слово після страти»



Сторінка13/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.98 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

4


 

Сорокарічний польський єврей Яша Фуксман з Катовіце до війни працював шахтарем і, як усі рядові робітники в буржуазно-поміщицькій Польщі, встиг сьорбнути горя й страждань навіть у мирні, довоєнні часи. Безробіття, голод, безпросвітні злидні, расова дискримінація для Яші Фуксмана були не книжними поняттями, а самим життям, живою долею бідного, безправного і приниженого єврея, що звідав усе те на власній шкурі. Ось як він про це розповідав сам. «Я мав дружину і дві дочки. Наші батьки були дуже бідні, а бідність, як і багатство, передається в спадщину. Батьки не дали нам ні гроша, бо й самі нічого не мали. Доводилося розраховувати на власні мозолі. Виручало міцне здоров'я, яким, на щастя, бог мене не обділив. З допомогою кайла й лопати добував черствий шматок хліба, та й то не завжди. Перед війною в Польщі заворушилися різні єврейські релігійні секти, синагоги, сіоністські організації. Усі вони намагалися втягти євреїв у свої общини. Моя мати, темна, затуркана, змучена злиднями жінка, просила мене зробити так, «як роблять усі євреї». Та виявилося, що для вступу в сіоністську організацію, яка нібито бореться за права євреїв, потрібно спершу внести чималу суму грошей, а потім платити регулярно щось із двадцять процентів від усіх своїх прибутків чи заробітку. Я послав під три чорти усі ці аферисгські контори. Одного нахабного сіоністського функціонера, який занадився в наш дім і не хотів розуміти моїх делікатних натяків, довелося просто виставити за двері. За це мене почали цькувати свої ж сіоністські паскуди, що охрестили мене «скаженою собакою» і «зрадником». Через це почалися сварки з дружиною. Вона продовжувала відвідувати синагогу, а я — ні, тому дружба з сіоністами у мене не витанцювалась. І тут я помітив, що всі більш-менш помітні сіоністські верховоди, — а це були багатії, — почали потихеньку збувати своє майно; лавки, магазини, аптеки, перукарні тощо, аж до заводів і фабрик, — і виїжджати за кордон. Мені стало ясно: у повітрі запахло війною. І справді, скоро почалася війна. За три тижні Польща була розтрощена. Коли прийшли гітлерівці, у Польщі не лишилося жодного відомого сіоністського діяча — усі вони завчасно втекли, прихопивши з собою усі власні капітали, а водночас і кошти громадські, зібрані до війни сіоністськими організаціями серед єврейського населення. Якщо врахувати, що в Польщі до війни проживало три мільйони триста тисяч євреїв, неважко уявити, який капітал випорснув разом з сіоністськими верховодами за кордон — у Швейцарію, Англію, Сполучені Штати Америки. А тим часом окупанти в Польщі ретельно реєстрували усіх євреїв, що залишилися. Це здійснювалось під суворим наглядом спеціальних референтів поліції безпеки і СД, які займали посади уповноважених з єврейського питання. Розповсюджувалися чутки: кожен єврей може вільно виїхати в Радянський Союз (сам або з сім'єю), якщо заплатить відповідне мито німецькій владі і купить візу та проїзний квиток. Віза і квиток коштували шалених грошей, та, крім того, треба було давати ще й хабарі сіоністським керівникам, яким німецька влада надала «ініціативу» складати списки, оформляти «клопотання» тощо. Оскільки всі сіоністські лідери ще до війни разом з касами вислизнули з Польщі, то новоспеченим діячам довелося затіяти повий збір грошей і коштовностей — цього разу вже «для евакуації усіх євреїв до Радянського Союзу». Більшість євреїв ненавиділи Гітлера, тому й вирішили за будь-яку ціну емігрувати в Радянський Союз, де нехай і нема приватних лавок, контор, магазинів, зате немає й расової дискримінації. Але для виїзду потрібні були гроші, тому все, що тільки можна було продати, перекочувало на чорний ринок. Сіоністські організації, заохочувані окупаційною владою, розгорнули бурхливу діяльність. В єврейську масу кинули лозунг: «Усі євреї — брати. Бідних кидати напризволяще не слід. Тому заможні євреї повинні фінансувати еміграцію бідних євреїв, а розрахуємося потім». З цією метою провадився так званий еміграційний збір, який мав іти на покриття витрат, пов'язаних з еміграцією бідних євреїв. Але знову сіоністи повернули справу так, що в першу чергу виїжджала єврейська буржуазія: торгаші, підприємці, власники лавок, ресторанів, кафе, перукарень, учені, юристи, лікарі, артисти, спекулянти, валютчики, аферисти і всяка наволоч. З їхніх листів ми скоро дізналися, що прийняли їх у Радянському Союзі як рідних, розмістили в містах України і Білорусії, забезпечили житлом, пристойною роботою, видали безвідплатну допомогу грішми як таким, що постраждали від фашизму. Усіх нас охопила еміграційна сверблячка — виїхати якнайскоріше! Я продав усе до крихти, навіть кофту з дружини, але цього виявилося замало, щоб одержати візу. Того ж вечора ми посварилися з дружиною. Вона докоряла мені за те, що я колись не вступив у сіоністську організацію, і тому, мовляв, ми лишилися в дурнях. На другий день я відніс останнє — шлюбні каблучки, знаючи, що той, хто віддає золото, може розраховувати на прихильність і підтримку сіоністів. Але вони, прийнявши дарунок і пообіцявши поклопотатися, усе ж таки пригадали мені, що я колись відмовився від їхньої общини. Минали дні і тижні. Ми з дружиною вже зневірилися в чеканні. І тут блискавично поширилася нова чутка: радянських німців, які бажають емігрувати в Німеччину, будуть обмінювати на польських євреїв, котрі хочуть виїхати в Радянський Союз. І без ніяких грошей! Тепер нас охопила справжня лихоманка. Сіоністи вирішили спорядити делегацію до генерал-губернатора Франка з проханням заступництва і сприяння в справі «остаточного вирішення питання еміграції євреїв в Радянський Союз». Для успіху місії було вирішено піднести Франку «скромний» подарунок — купу золота і діамантів на золотій таці. До Франка їх, звісно, не пустили, але за великий хабар влаштували аудієнцію у ад'ютанта генерал-губернатора — молодого есесівського генерала. Він прийняв коштовності, нагородив усіх чарівною посмішкою і пообіцяв передати їхній дарунок за призначенням, а також доповісти про візитерів. Чекати довелося цілий день, а увечері їх відвезли машиною в управління поліції безпеки і СД до іншого есесівського генерала — референта генерал-губернатора і головного уповноваженого з єврейського питання в генерал-губернаторстві. Це був фон дем Бах-Зелевські. Делегації знову довелося добряче трусонути гаманцем, і все пішло як по маслу. Фон дем Бах-Зелевські був дуже веселий і привітний — навіть запропонував стільці, уважно вислухав сіоністських посланців. Бесіда тривала цілу годину. Під час розмови генерал кілька разів виходив у сусідню кімнату, нібито в службових справах, кожного разу чемно вибачаючись. Безсумнівно, він зв'язувався по телефону з вищими інстанціями, погоджуючи зміст переговорів. Нарешті фон дем Бах-Зелевські заявив таке: — Панове! З Радянським урядом у нас тепер справді добросусідські стосунки. І це правда, що є угода на еміграцію радянських німців у Німеччину і на в'їзд польських євреїв до Радянського Союзу. Але одне до другого не має ніякого відношення, бо це не обмін німців на євреїв, а дві різні, самостійні акції. Німці виїжджають з СРСР самі по собі, а євреї виїжджають з генерал-губернаторства самі по собі. Німецький уряд виявив справжній гуманізм до польських євреїв, дозволивши їм виїзд і взявши на себе чималу частку витрат на таку складну операцію. Ви повинні це розуміти. Правила виїзду ніхто не змінював і змінювати не буде. Вони непорушні. Ви скаржитесь, що багаті виїхали, а бідні зосталися. Але ж німецький уряд не зобов'язаний забезпечувати бідних євреїв. До того ж бідні євреї можуть мати багатих родичів за кордоном. А ще в багатьох країнах існують сіоністські організації, зрештою, Всесвітній сіоністський центр. Я не вірю, щоб вони залишилися байдужими до вашої долі, адже польські євреї, як і всі інші, платили чималі внески сіоністським організаціям і мають повне право розраховувати на підтримку своїх братів за кордоном. Ось вам адреси іноземних сіоністських організацій, Всесвітнього сіоністського центру. А ось вам офіційні бланки: напишіть на них листи з проханням надати вам матеріальну допомогу для виїзду з генерал-губернаторства. Ми потурбуємось, щоб ваші листи і списки євреїв потрапили за призначенням якнайшвидше. Нехай шлють валюту, а за нами діло не стане — організуємо все як треба. Ви ж переконалися, що жодному єврею, який правильно оформив виїзні документи, ми не чинили ніяких перешкод. Вони уже в Радянському Союзі, ви читали їхні листи і знаєте, як їх там прийняли. Так що не гайте часу… Після такої заяви спеціального уповноваженого рейху в генерал-губернаторстві єврейські делегати тут же, у нього в кабінеті, дружно взялися писати те, що запропонував генерал, додавши списки усіх євреїв, що проживали на той час на території окупованої Польщі. У кабінеті фон дем Бах-Зелевські вони залишили тридцять томів списків євреїв з точними даними: прізвище, ім'я, по батькові, вік, стать, спеціальність, освіта, адреса. Генерал пообіцяв розмножити списки в друкарні, розіслати їх разом з листами в іноземні сіоністські організації. Важко повірити, щоб ця делегація не розуміла, яку величезну послугу для гестапо вона зробила, давши точні списки й адреси усіх польських євреїв. Можна з упевненістю сказати, що скоріше за все деякі члени цієї делегації давно вже були завербовані і працювали на гестапо… Делегатам тут же виписали спеціальні документи і перепустки, що гарантували їм безпеку і вільне пересування по всій території генерал-губернаторства, видали спеціальні продовольчі і промтоварні картки, а разом талони, на які вони могли одержувати продукти і різні товари, а також гарячі страви на будь-якому постачальному пункті, призначеному для німців — як цивільних, так і військових. Крім того, делегатам видали документи, в яких наказувалось усім органам влади сприяти пред'явникові, забезпечувати його транспортом тощо. Затим їх почастували доброю вечерею і на гестапівських легкових машинах розвезли по домівках, наказавши підтримувати постійний контакт з місцевими відділами поліції безпеки і СД, під контролем яких нібито буде проводитися масова відправка євреїв у Радянський Союз. Через кілька днів вийшов сіоністський інформаційний бюлетень трьома мовами: єврейською, польською і німецькою. У ньому повідомлялось, що німецька адміністрація, враховуючи клопотання сіоністських організацій і загальне бажання усього єврейського населення генерал-губернаторства емігрувати в Радянський Союз, вирішила упорядкувати і прискорити розв'язання цього питання. З цією метою створюються транзитні формувальні пункти для збору і організованої відправки емігрантів. Усім євреям необхідно з'явитися на формувальні пункти, при собі мати рушник, мило, змінну білизну, тижневий запас продуктів, теплий одяг, взуття. Дозволялося брати багаж вагою не більше десяти кілограмів на людину. За будь-які порушення цих вимог чи спроби внести дезорганізацію на винуватців чекало покарання. В цьому ж таки бюлетені вмістили заклик керівників сіоністських осередків, старійшин єврейських общин і відомих єврейських священиків, який починався словами: «Організовано з'явимось на формувальні пункти збору!» Сіоністські функціонери повсюди роз'яснювали мету цього заходу, закликали дружно й організовано з'явитися на збірні пункти. «Доведемо німцям нашу організованість!» На тинах, на стінах будинків були розклеєні оголошення про це. Почалися гарячкові збори в дорогу. Ми наївно вірили, що таки переселяємося в Радянський Союз! Якщо деякі скептики й висловлювали свої сумніви, їх просто не хотіли слухати, як набридливих буркунів. Ми всі з'явилися на збірний пункт «дружно і організовано», наш багаж не перевищував норми. Обман розкрився дуже швидко. Так звані транзитні збірні пункти виявилися транзитними гетто для євреїв. Чому «транзитні»? Бо звідти маси євреїв безперервним потоком рухались у великі стаціонарні гетто, а далі — у табори винищення: Майданек, Тремблінка, Собібор, Хелм, Белжец, Освенцім. Зі мною були дружина і двійко діточок — восьмирічна Роза і шестирічна Франя. Не буду розказувати, що пережили ми в гетто протягом майже двох років, де від голоду і хвороб загинули сотні тисяч людей. Скажу тільки, що мене і дружину порятували наші маленькі діти. Ми перебували за дротом. Дорослим почепили на одежу «зірку Давида», а малолітні діти ходили без таких знаків. Гетто охоронялося гітлерівцями і польською поліцією. Біля кожного проходу в огорожі з колючого дроту стояв німець, кілька польських поліцейських і член єврейської служби внутрішнього порядку — єврейський поліцай. Як тільки німець на секунду відвертався, діти вискакували за колючий дріт. Куплений хліб, картоплю та інші продукти вони ховали під своє лахміття, а потім проскакували назад. Польська поліція дивилася на це крізь пальці, знаючи, що єврейські дітлахи годують своїх батьків, яким без цієї допомоги довелося б померти з голоду. Німці-вартові поводилися по-різному, але, як правило, жорстоко. Однак траплялося, що вартовий (якщо поблизу не було начальства), побачивши дітей, які скрадалися до дроту, демонстративно повертався до них спиною, даючи можливість малечі вийти за огорожу. Серед охоронників був один німець, на якого ми просто молилися. Коли він стояв на посту, усі діти, навіть слабенькі, які не мали сил швидко бігати, сміливо йшли «на полювання». Цей німець сам придумав систему сигналізації — просту і надійну — і запропонував її дітям. Вона полягала ось у чому: якщо карабін висить у нього на плечі — значить, ніякої небезпеки нема, можна йти за огорожу туди й назад; якщо карабін в руці — значить, треба зачекати; якщо карабін в обох руках напоготові — значить, небезпека, необхідно ховатися. Так тривало більше місяця. Але потім той добрий німець зник… Не всі німецькі вартові убивці й кати — це факт. Але, на жаль, більшість із них стріляли в дітей за порушення «порядку». Це теж факт. Один з охоронників — єфрейтор — своєю жорстокістю і підлістю переплюнув багатьох своїх колег і навіть освенцімських бандитів. Бувало, закурить, відійде від воріт, повернеться спиною до дітей, щоб ввести їх в оману, а коли вони намагаються проскочити, затримує їх і вишиковує в одну шеренгу. Діти плачуть, благають відпустити, а єфрейтор сміється: «Не плачте. Ви не помрете, але й не будете вибігати в заборонену зону». Затим перешиковує їх, добиваючись, щоб ніжки кожної дитини стояли на одній лінії. В шерензі три хлопчики і одна дівчинка — семи-восьмирічні. Єфрейтор присідає збоку і, примруживши одне око, ще раз підрівнює шеренгу, стволом карабіна підштовхуючи одного на сантиметр вперед, а іншого на сантиметр назад. Робить це спокійно, статечно, із скрупульозною точністю. Діти затихають, думаючи, що він змусить стояти струнко цілу годину. І справді, єфрейтор дає команду «струнко!» і стріляє в ноги правофланговому з таким розрахунком, щоб одна куля скосила усіх чотирьох. Однак ніякі страхіття не могли зупинити відважних діточок, які пролазили попід дротом. Здебільшого це їм вдавалося, оскільки вартові перебували на чималій відстані один від одного, а загороджувальна система не була такою досконалою, як у концтаборах, та й без електричного струму. З допомогою дрючка хлопчик підважував нижню нитку дроту, а інші на животі проповзали за дріт. Якщо єфрейтор помічав — негайно стріляв. Стріляв, гад, влучно — багато дітей поплатилися життям. А немає ж на світі більшої підлості, ніж убити дитя… Інколи в гетто приїжджали автобусами німецькі туристи. Мабуть, Геббельс хотів їм на живому прикладі проілюструвати, що таке фашистська влада, що таке «нижча» раса і як треба ненавидіти істот чужої, «нижчої» раси. Дика і моторошна картина гетто і людського горя викликала на лицях туристів гидливі, презирливі посмішки. «Сила через радість!» — проголошував транспарант на автобусах. Для них це було — ніби екскурсії в зоопарк. Вони гребували навіть вийти з автобусів і з огидною цікавістю клацали фотоапаратами з вікон автобусів. Поза всяким сумнівом, для цих пропагандистських туристських поїздок відбиралась публіка особлива. А одного разу приїхала ціла зграя кінооператорів із геббельсівського відомства. Ці не гребували. Навпаки — як голодні шакали, заглядали в усі щілини і без кінця фотографували… Знімали на кіноплівку все: помираючих бабусь і дітей, знімали трупи, знімали доходяг на смітниках і навіть вигрібні ями та нужники… Особливо полювали на божевільних, на тих, у кого потворне обличчя чи скалічене тіло. Цих знімали крупним планом — одягнутих і голих. Зняли цілий фільм. Пізніше, в Освенцімі, мені випало зустрітися з німцем, який ще до свого ув'язнення бачив цей фільм, навіть не підозрюючи, що скоро сам опиниться у такому ж пеклі. Фільм називався «Недолюдки»… Що й казати, в гетто ми надивилися усякого, а горенька сьорбнули стільки, що якби його розділити на частинки, вистачило б на всіх людей світу. Одного разу я запитав свою маленьку Франю: «Ким ти хотіла б бути?» Вона відповіла: «Кицькою. Тоді я змогла б вільно пролазити під дротом і приносити нам їсти…» Уявляєте?! Що на світі може бути дорожче за дітей? Для батьків їхні власні діточки завжди здаються найкращими. Але ж повірте, мої дві крихіточки були настільки чарівними, що їх любили усі — навіть поліцаї та німці, завжди пропускали Розу і Франю за дріт. Ніяких грошей у нас не було, тож дівчатка просто жебрачили на базарах, на вулицях і ніколи не поверталися з порожніми руками. Знаходилися добрі люди, які годували їх, поїли молоком, навіть купали й переодягали в чисті платтячка. Серед польських сімей знайшлися такі, що виявили бажання нелегально від властей удочерити дівчаток, писали нам записки, просили дозволу зробити це для врятування діточок, обіцяли повернути їх нам, якщо ми залишимося живі. Та Роза і Франя захотіли залишитися з нами, щоб рятувати нас. І вони нас рятували. Майже цілих два роки вони нас годували… Зараз я не можу собі простити, що не віддав дівчаток… Єврейські сім'ї, як правило, були багатодітні, тож у величезному Люблінському гетто, де ми тоді мучились, перебувало чимало дітей. Дітлахи здебільшого виснажені, змучені, брудні, а мої маленькі доці — як дві яскравенькі трояндочки серед похмурих картин пекла. Знайомі і незнайомі люди нам, бувало, казали: «Ви — щасливі батьки, а ваші дочечки — щасливі діти. Які квіточки, яка краса!» Навіть коли в гетто приїхали кінооператори й побачили моїх дівчаток, то були просто вражені їх красою й схопилися за кінокамери, але налетів якийсь начальник і закричав на них у присутності євреїв: «Ідіоти! Ви що, хочете угробити фільм — не знаєте, що і як знімати?!» Це й зрозуміло, адже Геббельсу для переконливості потрібні були євреї-потвори, щоб довести німецьким кіноглядачам «неповноцінність єврейської раси». Після цілої серії гетто, які нічим не відрізнялися одне від одного, в грудні 1942 року ми втрапили на транспорт. Нам оголосили, що повезуть у єврейський трудовий сімейний табір, де ми будемо працювати й одержуватимемо нормальний пайок, житимемо сім'ями і навіть зможемо листуватися з родичами. Перед дорогою нагодували гарячою стравою і дали по буханцю справжнього хліба. Про яку ж небезпеку можна було думати? І ешелон прибув у Освенцім. Уночі в Біркенау на платформі смерті вагони відкрили. Есесівський офіцер чемно пояснив, що прибули ми в трудовий сімейний табір, де житимемо сім'ями в теплих, добре обладнаних гуртожитках. Але спершу необхідно помитися в лазні і пройти дезинфекцію. Завтра вранці — медичний огляд, щоб діти, жінки, старики і хворі, які потребують медичної допомоги, одержали її. Здорові ж чоловіки пройдуть усе це в другу чергу, оскільки лазня перевантажена, а завтра почнеться розподіл по роботах. «Свої речі залишити у вагонах — у нас ніщо не пропаде», — додав офіцер. Тут же розпочалося сортування прибулих: ліворуч, в групу «першої черги», ставали жінки і діти до шістнадцятирічного віку, а також старі, хворі й немічні, праворуч, у групу «другої черги», — здорові мужчини. Сортували есесівські офіцери, а їм допомагали польські євреї в смугастій концтабірній формі — усі як один відгодовані, кремезні, здорові як бугаї. Вони виводили з вагонів під руки хворих, виносили малих дітей, посміхалися, підбадьорювали. Ніяких пов'язок на рукавах у них не було, і вони аж ніяк не скидалися на поліцейських чи старост. Тут, на платформі, їх було чоловік триста, і всі до одного — геркулеси, та й годі. Саме вони, ці євреї, своєю зовнішністю, настроєм, поведінкою і діями внесли повне заспокоєння, забезпечили порядок під час сортування. Одного з них я запитав: «Як тут?» Він відповів: «Нормально! Вам тут буде добре». Сортування пройшло швидко і спокійно, люди самі поспішали, бо ж нікому не хотілося мерзнути на морозі. Скоріше під теплий душ і в теплу постіль! Моя маленька Франя на ходу запитала: «Татку, ти не з нами?» — «Ні, золотце, спершу ви, а я потім…» Оце й усе… Півтори тисячі чоловік «першої черги» повели до лісочка, де диміла якась споруда, схожа на котельню чи завод. А нас, чотириста мужчин «другої черги», під конвоєм відправили у табір. Привели в карантинний сектор, блок номер один, вишикували біля барака. Перед нами стояв десятипудовий громило із залізним прутом в руках, а біля нього — кілька помічників. Усі до одного — євреї. Єврейські старости і поліцаї в гетто, де нам довелося побувати, у порівнянні з цими скаженими звірами були просто ангелами. Блоковий повідомив, що ми в таборі, розташованому в загробному світі. «Тут заборонено все і дозволено лише те, що наказано. Ви, мабуть, чули щось про богів, але справжніх богів ще не бачили. Тепер вашим богом буду я! Звичайно, я не Ісус Христос, мертвих воскресити не вмію і не берусь, але з живих робити мертвих — це я вмію, як бог, з гарантією на сто тисяч років! Ось дивіться», — сказав він і гахнув залізним прутом по голові чоловіка, який стояв у першій шерензі. Навіть не зойкнувши, чоловік упав на землю і більше не поворухнувся. «Тепер ви переконалися, що це за табір? Хто хоч ворухнеться — скуштує моєї симпатичної залізної палиці і відразу ж познайомиться з крематорієм. А зараз — стати усім на коліна і підняти руки вгору!» — наказав громило. Так і простояли ми на колінах до ранку на снігу з піднятими вгору руками. А оскаженілі катюги били й добивали тих, кого полишили останні сили… Уранці — голих, по снігу, — нас погнали під холодний душ, а потім назад у барак. Ну, все це ви знаєте. Скажу лише, що ім'я блокового — Леон. Він французький єврей, а всі його полигачі — виродки із середовища польських євреїв. Так почалося моє знайомство з Освенцімом. Карантин тривав з місяць. Витримали його лише десятеро з чотирьохсот моїх нещасних земляків, в тім числі і я. Після карантину побував у багатьох командах, блоках, секторах. Сам дивуюся, як зміг витримати цілий рік у таборі смерті. Втягся, навчився переборювати муки й страждання. Зустрічав чимало людей, які підтримували мене морально, а інколи й шматком хліба. Навчився розбиратися в людях. Найсильнішими виявилися комуністи — я в цьому не раз переконувався. Ненавиджу фашистів, сіоністів і всяку націоналістичну погань. Усі ці дванадцять місяців в Освенцімі я жив однією лише ненавистю. Моє життя було б марним, якби я не помстився гітлерівцям за всі свої муки, за смерть моїх дорогих крихіток, які сняться мені кожну ніч…» Отакою була душевна сповідь Яші Фуксмана. Його сила волі викликала у побратимів почуття глибокої поваги. Ні загибель сім'ї, ні освенцімські страхіття, ні найтяжчі страждання не зломили його. Він любив життя, людей, сам зумів у цьому пеклі залишитися людиною. Яша любив гумор і сам умів жартувати. Одного разу, дивлячись на смужку лісу за колючим дротом, він сказав Володі: «Як ти думаєш, друже, що забороненого може бути у тому лісі — чому він обплутаний дротом?» Це було сказано так, ніби не вони, а ліс оточений дротом і есесівськими сторожовими вежами. Іншим разом, дивлячись на вартового, сказав: «Люблю їх за відвертість. Одягнувши на себе есесівську форму з емблемами смерті, вони самі собі підписали смертний вирок. Одне слово, смертники. Не ми боїмося їх, а вони бояться нас». Яша Фуксман був колективіст у найкращому розумінні цього слова. В ньому пульсувала та робітнича жилка, та істинно пролетарська струнка, яка не дозволяє свої особисті інтереси ставити вище інтересів колективу. Якраз у явожницькій шахті «Рудольф», де працювали в'язні, за загадкових обставин стався обвал. Загинуло відразу дванадцять чоловік: двоє німецьких інженерів, четверо німецьких штайгерів, троє капо і троє форарбайтерів — найкращі спеціалісти гірничої справи. Ходили чутки, що це диверсія в'язнів. Але ж чому і як під обвал не попав жоден рядовий шахтар, а загинуло відразу стільки спеціалістів? Чому вони опинилися усі вкупі? Це залишилося таємницею. Як би там не було, але адміністрація шахти опинилася у важкому становищі. Ще й до цього на шахті катастрофічно не вистачало кваліфікованих спеціалістів, а тут одразу загинуло стільки фахівців! А з Берліна грізне начальство вимагало збільшення видобутку вугілля. В результаті у таборі з'явилося оголошення, що будь-який в'язень, який добре знає гірничу справу і німецьку мову, може зайняти посаду капо або форарбайтера в команді шахтарів і що він буде забезпечуватися харчуванням із есесівської кухні, а також додатковою пайкою, куди входитимуть такі продукти, як молоко, шоколад і фрукти. Це безпрецедентне оголошення щодня читали перед строєм у кожному блоці на вранішніх і вечірніх апелях. Яша Фуксман, який до війни цілих п'ятнадцять років працював у шахті й добре знав гірничу справу, а також досконало володів німецькою мовою, міг тепер скористатися можливістю «вибитися в люди» й стати табірним «аристократом». Тоді б йому не загрожували ні голод, ні селекції, ні крематорії. Проте він сказав: «Проміняти друзів на шоколад? Нізащо!»  
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка