Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка9/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29

РОЗДІЛ ІІІ. ОТАМАНЩИНА

 



За всю добу революційного збурення українська земля безжально, люто краялася фронтами найбільше саме в 1919 році. Перебіг подій можна порівняти хіба що з миготінням картинок у калейдоскопі. Чого тільки не було тоді. Здається, що навіть бодай більш-менш синхронізувати протікання динамічних різновекторних процесів, «вловити» їх логіку, збагнути суть і зміст не під силу досліднику. І все ж, впаховуючи всі очевидні труднощі, гадається доцільним виділити в українському суспільному досвіді весни-літа 1919 р. дві одночасні, точніше — паралельні домінанти — феномен отаманщини і політики «воєнного комунізму». Якщо перше означення було концентрованою характеристикою становища в регіонах, підконтрольних Директорії, то друге — якнайбільше відображало сутність того, що відбувалося на теренах, де функціонувала радянська влада. Оскільки через невпинну зміну ситуації на фронтах і перманентний перерозподіл підвладних територій окреслити кордонм для скільки-небудь тривалого терміну непросто, практично неможливо, слід хоча б у найзагальніших рисах фіксувати увагу на ході й результатах військового протиборства і потім уже «накладати» відповідні уяви про найприкметніші риси в кожний окремий відтинок часу суспільного життя на воєнно-політичну карту України. Чимдалі ставало очевидним, що політичний провід УНР, витративши немало дорогого часу, йдучи на поступки, виправдати які (це багато хто розумів уже тоді) буде проблематично, не лише не одержав підтримки з боку Антанти, а й виявився елементарно ошуканим. Та пригнічений моральний стан, розчарування, можливо, ще якось і можна було пережити. Однак (що незрівнянно гірше) — невідворотно й інтенсивно насувалася катастрофа на фронті. Керівництву УНР доводилося евакуюватися (і знову поспіхом) уже з Вінниці. А Директорія й Рада народних міністрів продовжували втрачати підтримку. Почастішали випадки ворожого ставлення до них навіть з боку тих, хто ще донедавна складав кістяк української армії — Січових стрільців. Їх представники, зокрема, 14 лютого 1919 р. заявили Київському виконкому ради про підтримку робітничо-селянської Ради й попросили зарахувати їх до лав Червоної армії[262]. Бюро української преси повідомляло, що з початку лютого кількість перебіжчиків з петлюрівських військ до червоних сягала 300500 чоловік щоденно[263]. Факти переходу в радянський табір, створення партизанських загонів, підготовки і здійснення повстань проти влади Директорії містяться не лише в документах більшовицького походження, а й у численних повідомленнях, донесеннях, звітах військового командування різних рівнів Дієвої армії УНР. В архівних фондах збереглися такі свідчення про події в містечках Коростишів, Радомишль і Малин Київської губернії, Проскурові й Могилеві Подільської губернії, практично на всьому Правобережжі[264]. Загрозливу тенденцію не могли перервати навіть жорстокі репресії. Маси переходили на бік більшовиків, а «армія Директорії продовжувала розкладатись не днями, а годинами»[265]. Ситуація чимдалі складалася на користь радянської влади. Зробивши після захоплення Києва двотижневу паузу, підтягнувши й перегрупувавши сили, радянські війська у другій половині лютого 1919 р. здійснили успішні удари в напрямку Фастів- Біла Церква й Кременчук-Знам'янка-Цвіткове. На початку березня було проведено операції з захоплення Козятина й Бердичева, а невдовзі — й Житомира. У другій половині березня війська УНР не змогли втримати Вінницю і Жмеринку, внаслідок чого фронт був поділений на дві частини: правофлангову (південну) — тут, в районі Вапнярки, оперувала переважно Запорозька дивізія; і лівофлангову (західну), де діяли війська УНР переважно вздовж ліній Могилів-Летичів-Хмільник, Житомир-Коростень-Сарни. Між цими частинами вклинились радянські війська. Однак, використавши концентрацію головних більшовицьких сил на напрямку Козятин-Вінниця, війська Директори після відповідної передислокації атакували правий фланг червоних і вибили їх з Сарн, Коростеня й Житомира, створивши безпосередню загрозу як Києву, так і тилам 1-ої Української радянської дивізії, що під командуванням М. Щорса вже розгорнула наступ на Жмеринку. Під ударом корпусу Січових стрільців з заходу, з боку Полонного- Шепетівки, опинився Бердичів, тоді як з південного сходу на Козятин розгорнули наступ частини Запорозького корпусу. Війська М. Щорса, що перебували в районі Вінниці між Жмеринкою та Бердичевом-Козятином, у разі здобуття вірними С. Петлюрі силами цих двох вузлових станцій були б відрізані від Києва і опинилися б в оточенні. Зайнявши 23 березня станцію Бородянка, що за 50 км від столиці, українські полки змусили серйозно похвилюватися радянське керівництво. Останнє лише ціною відчайдушних заходів, серйозного збільшення сил змогло відбити загони С. Петлюри[266]. На моральному стані української армії відчутно позначилась і катастрофа антантівських інтервентів на Півдні, які саме в той момент не витримали першого ж військового натиску. Тут здійснило блискавичний наступ угрупування колишнього петлюрівського отамана М. Григор'єва, що перейшов на бік Червоної армії. Його загін налічував 5–6 тис. чоловік[267] (в історіографії трапляються й дані про 15–20 тис. «напівпартизанського війська»[268], однак, гадається, це завищені дані). Їм протистояв антантівський десант у 60 тис. забезпечених всім необхідним військових4. Проте це не завадило загонам М. Григор'єва раптовим ударом 2 березня 1919 р. ввійти до Херсона (бої тут тривали до 10 березня), 12 березня захопити Миколаїв, а невдовзі й залізницю Березівка-Веселинівка-Воскресенськ, загрожуючи таким чином з півночі Одесі, а з півдня — незахищеному правому флангу південної групи військ Директорії — Запорозькому корпусу. 14 березня (за іншими даними — 15) французьке командування проголосило Одесу в стані облоги. За кілька днів було створено Комітет оборони, однак протягом наступних двох тижнів ніяких активних дій проти сил М. Григор'єва війська Антанти й добровольці (їх було близько 5 тис.) не здійснювали. Це дало змогу радянським військам розпочати наступ на південне угруповання сил Директорії, примушуючи його відходити до Дністра. Внаслідок цього все лівобережжя Дністра, від Могилева-Подільського майже до самої Одеси, в кінці березня опинилося в руках більшовиків. 3 квітня інтервенти Антанти почали панічну евакуацію з Одеси, а за 3 дні до міста ввійшли війська М. Григор'єва. Тим часом під натиском радянської армії і у зв'язку з несприятливою стратегічною обстановкою війська УНР 7 квітня залишили Коростень, 12 квітня — Житомир, 17 — Кам'янець-Подільський, 20 квітня — Гусятин і Новоград-Волинський. Практично паралельно з цими подіями остаточної поразки зазнало й південне угруповання армії УНР. Його головну частину — Запорозький корпус (близько 8 тис. чоловік) було відтиснуто в районі Тирасполя до Дністра. 16-17 квітня війська УНР змушені були відступити через Бендерський міст на румунську територію, де були інтерновані, а їхнє військове майно стало здобиччю Румунії. Друга частина (близько 10 тис. чоловік) обрала інший шлях. Істотне полівіння, практичне «збільшовичення» Південно-Західного республіканського фронту привело до створення 21 березня 1919 р. Революційного комітету на чолі з отаманом Волохом. Комітет того ж дня оголосив на станції Вапнярка універсал, в якому заявляв, що українське військо стає на платформу радянської влади і прагне до миру з радянським урядом. Проте з різних причин Революційний комітет не перетворився на серйозний політичний осередок. З його спроб домовитися з радянським військом нічого не вийшло. У відповідь на пропозицію миру більшовики повели ще енергійніший наступ; окремі українські військові відділи, що перейшли на бік більшовиків, було роззброєно, багато козаків перебито[269]. Військові поразки змусили українську армію відступити на захід, притиснутися до колишнього австрійського кордону на вузькій смужці північного Поділля й Волині. Наддніпрянська армія розташувалася у районах Луцька (Холмська група), Сарн (Північна група), Рівного (група Січових стрільців) і Крем'янця (Запорозька група)[270]. Міць війська Директорії була підірвана. За 5 місяців війни армія УНР скоротилася з 300 тис. до 30 тис. вояків, з яких не більше 15 тис. були боєздатними[271]. Безнадійність ситуації, безпорадність дій керівництва УНР навесні 1919 р. були майже абсолютними: «Опинившись без війська, втративши зв'язок з Одесою, оставлена революційним селянством та робітництвом, остапенківщина розбіглась з Проскурова хто куди: Голова Директорії і Головний Отаман С. Петлюра на Волинь, де ще було трохи республиканського війська під командою «отамана» Оскілка; члени Директорії — П. Андрієвський до Галичини, Швець і Макаренко — застрягли на лінії Ярмолинці-Гусятин; два міністри попали до Кам'янця, кілька опинилось в Галичині, решта зникла була десь без вісти. Так сама себе зліквідувала остапенківщина, а разом ледве не зовсім зліквідувала й українську державність, возглавляєму Директорією»[272]. І це зовсім не поодиноке свідчення активного учасника подій, добре обізнаного зі станом справ. Подібну картину змальовував через дев'ять років й І. Мазепа. Він говорив, зокрема, що «бувши в кінці березня 1919 року членом «комітету охорони республіки», який утворився в Кам'янці в наслідок повної анархії для тимчасового виконання функцій вищої державної влади, я бачив на власні очі ту дезорганізацію центральних державних установ, яка в той час панувала, як в тилу армії, так і на фронті. Ще раніш, в середині лютого 1919 року, я був участником делегації із представників укр. с.-д. і укр. с.-р., що їздила до Козятина для переговорів з командою корпусу Українських Січових стрільців. Під час цих переговорів вияснилося, що командування цеї найдисциплінованішої частини старалося власними силами, минувши вище командування армії, знайти шляхи для продовження боротьби за Українську Республіку»[273]. Проте навіть за таких обставин лідери Директорії знехтували ультимативними вимогами ЦК УПСР (центральної течії) і соціал- демократів негайно припинити переговори з представниками Антанти і відновити взаємини з РСФРР на основі визнання радянського устрою Української Республіки Директорією і незалежності та суверенності цієї республіки радянською Росією[274]. «Те, що почалося після втрати Жмеринки, було майже цілковитою ліквідацією українського фронту, — пише І. Мазепа. — І коли дальша організована українська боротьба ще довший час не припинялася, то найбільша заслуга в цьому належить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав в одчай. Навпаки, з великим ентузіязмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його як національного провідника, він непохитно продовжував працювати для організації наступу проти большевиків на північному фронті. Це, на мою думку, спасло український фронт від остаточного розпаду. Без Петлюри, з його популярністю, в решті українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав би в руки окремих, не об'єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що заявлялися тоді сотками»[275]. Той стан, яким характеризувалося становище територій під офіційною назвою «Українська Народна Республіка», де верховодили отамани «знизу-доверху», аж до Головного отамана включно, і одержав у історіографії назву «отаманщини». Сам термін увійшов у політичний лексикон уже тоді, в 1919 р. Ним широко оперували перші історики Української революції — В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та інші. Узагальнюючи їх спостереження і висновки, як і міркування пізніших дослідників, автор даної праці наступним чином окреслив параметри непростого суспільного феномена. Отаманщина — це домінування в реальному житті Української Народної Республіки, в управлінні всіма її процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні, військового начала, аж до його практичної абсолютизації, підміни військовою владою будь-яких і, зрештою, — всіх інших регуляторів суспільних відносин і процесів. Чи не найрельєфніше цей український феномен виявився в непокорі армійських командирів різних рангів державному проводові, перманентних виступах проти нього, практиці регіонального сепаратизму, супроводжуваної військовим терором, єврейськими погромами й т. ін.[276]. Отаманщина в історичному сенсі стала злим фатумом всієї національної державної організації (й навіть ширше — самої національно-визвольної революції), оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, підтримані провідними українськими партіями (переважною частиною тогочасного політикуму), Трудовим Конгресом України (у певному наближенні — «видання» Установчих зборів — ідеалу українства всієї революційної доби). Висловлене дисонує з позицією деяких авторів, які інакше дивляться й витлумачують непросте явище (звісно, мова не йде про тих, хто не визнає і самого терміна отаманщина і тих життєвих проявів, які ним позначаються — не нав'язувати ж свого розуміння тим, хто апріорі не готовий до наукової полеміки). Певне поширення має точка зору, яку тривалий час з ентузіазмом відстоює С. Литвин. Палкий апологет С. Петлюри, історик намагається знайти будь-які підстави для того, щоб зняти відповідальність за отаманщину, її історичні наслідки з Головного отамана. Для цього він, по-перше, намагається явища усього суспільно-політичного життя штучно завузити до одного аспекту — внутрівійськового, подруге, звинувачує у тенденційності В. Винниченка, який начебто з ревнощів, першим розкрив роль С. Петлюри у формуванні отаманщини, по-третє, перекласти провину за бунти проти Петлюри і Директорії на більшовиків (останній чинник настільки гіпертрофується автором, що ставитись до подібних сентенцій всерйоз зовсім не варто). Однак кілька сторінок, витрачених С. Литвином на описання добре відомих фактів[277], не стільки доводять непричетність Головного отамана до започаткованої і виплеканої таки ним тенденції, скільки переконують у зворотному. Ті ж дві-три цитати з архівних документів, які наводяться в книзі, свідчать про прагнення С. Петлюри хоча б частково, якщо не приборкати отаманщину, то продемонструвати, що вища політична влада готова на рішучі дії проти тих, хто, користуючись військовою силою, перевищує межі своєї компетенції[278]. Наведеними документами, які зовсім не суперечать змістом і характером давно відомим фактам, С. Литвин ще раз підкреслив, що отаманщина виходила далеко за рамки вузьковійськового чинника. Автор змушений згодитися врешті і з тим, що С. Петлюрі не вдалося впоратися з отаманщиною[279], яка не лише зашкодила військовому будівництву, а й постійно дестабілізувала ситуацію в УНР, зривала її зсередини. Інший підхід уособлює Р. Коваль — автор, співавтор численних книг-нарисів, укладач документальних збірників про отаманів, так би мовити, місцевого рівня. З досягненнями, думками, висновками енергійного, пристрасного шукача історичних знань широкий загал був ознайомлений завдяки циклам передач на українському радіо. Вивчаючи події 1917–1921 рр. в Україні, Р. Коваль доходить висновку, що українська або точніше «малоросійська» інтелігенція в особах М. Грушевського та В. Винниченка не виконала покладеної на них долею ролі перед нацією: «Українська інтелігенція перебувала в наркотичному полоні «передової російської культури». І раз у раз «заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної проросійської демагогії». «Кімнатний теоретик» М. Грушевський «не мав наміру одривати Україну од Росії, а Винниченко виступав проти творення українського війська»[280]. Діячі Центральної Ради гальмували революцію від самого її початку. «Народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії. Народ прагнув війська, а міністри-соціалісти погоджувались на міліцію. Українці на мітингах і вічах кидали виклик Москві, а Генеральний секретаріат посилав до Петрограду делегації, щоб узгодити те, що узгодити неможливо… Центральна Рада потонула у безплідних і непотрібних дискусіях із проханням освятити їх державотворчі ініціативи»[281]. Отже, інтелігенція не розуміла настроїв народу, його інтересів, тому не могла бути його провідником та лідером. «Саме тоді, - продовжує Р. Коваль, — відповідальність на себе взяли українські отамани за справи в селі, волості, повіті, столиці…». Автор переконаний, що «український феномен 1917 р. полягав в тому, що не провід, а так звані темні, насправді покозачені маси — виявили пасіонарність, прагли революційної творчості, були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах Російської імперії величну українську державність»[282]. «Перелякані писаки» (термін Р. Коваля) були нездатні на це. Саме тому «українська державність творилась «знизу», народом, а не владою навіть всупереч їй»[283] — підводить підсумок своїм логічним вибудовам Р. Коваль. Найяскравішим проявом величі та патріотизму українців він вважає отаманію як доказ самоорганізації українців, «а це означає здатність до життя». Зародилася отаманщина, на думку історика- аматора, не в 1919 році, до чого схиляються більшість фахівців початку і кінця XX століття, а в 1917 р., під час формування загонів українського вільного козацтва. Він дає власне визначення суспільно-політичному феномену як бурхливої української стихії — бунтівної, вогненної, нещадної, здатної змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. Отаманія — невід'ємна риса національного характеру, завдяки якій українці збереглися як нація. А відтак отаманію потрібно було не критикувати, а очолити. У цілому схвально оцінюючи український повстанський рух та щиро захоплюючись його керівниками, автор згадує, що були серед отаманів різні люди, в тому числі самозакохані авантюристи. Але інших — вольових, рішучих, сміливих, справжніх патріотів — було набагато більше. До таких імен і привертає увагу читачів та слухачів Р. Коваль. Серед них М. Григор'єв, Зелений, Кость Блакитний, Гулий-Гуленко, М. Омелянович-Павленко та Ю. Тютюнник. Піддаючи нищівній критиці погляди та особисті якості лідерів Центральної Ради, зокрема М. Грушевського та В. Винниченка, іноді С. Петлюри, публіцист протиставляє їм постаті отаманів, наділених виключно позитивними рисами. Їх образи яскраві, майже ідеальні. Хоча деякі все-таки мали один недолік: своєчасно не зрозуміли небезпеки більшовизму і тому певний час воювали на боці радянської влади як, наприклад, М. Григор'єв чи Зелений. Підтримуючи Р. Коваля в актуальності зачепленої теми, далеко не у всьому можна погодитись з методами творення галереї історичних портретів отаманів та отаманщини як явища в цілому. Головний недолік його публікацій полягає в абсолютизації мемуарних джерел, які лежать в основі розвідок. Некритично поставившись до праць, у яких учасники, очевидці різного роду повстанських акцій «заднім числом» підкориговували факти, Р. Коваль відбирає до своїх творів все, що тільки можна витлумачити позитивно, і емоційно-захоплено подає це у нарисах. Нерідко при цьому допускається відхід від об'єктивної передачі навіть тієї інформації, яка міститься у спогадах. Так, факти, які, на погляд публіциста, можуть зіпсувати портрет отамана-патріота обходяться, замовчуються. Окрім того, що це веде до деформацій відтворюваних реалій, це ще й вияв ретроспективної несправедливості щодо тих, хто не зміг реалізувати проектів державотворення через розгул отаманської стихії, а також тих, хто безпосередньо постраждав від погромів, якими, як правило, супроводжувалися бойові шляхи й здобутки більшості отаманів. Ще один момент, на який варто звернути увагу, це ототожнення Р. Ковалем понять «отаманщина» і «повстанство». Вочевидь, друге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівники повстанців іменувались отаманами, які переслідували часто не стільки суспільні, скільки вузькокорисні, а то й індивідуальні цілі, їх не можна урівнювати. Це все ж різновеликі, навіть різнопорядкові явища. Гадається, повстанством є сенс іменувати прояви непокори наявній політико-державній системі, більш-менш масового (масштабного) збройного спротиву існуючій владі, прагнення поводитися, діяти за особливими (власними), нерідко специфічними, регіональними правилами («законами»). Це явище загалом характерне для громадянської війни, набрало різноманітних форм, розмаху й гостроти. Основним соціальним елементом повстанців були селяни, а підставою поведінки — невдоволення своїм становищем, несприйняття офіційної політики (або ж її важливих, принципових елементів), протидія їй, пошук і всіляке відстоювання власних інтересів, уподобань, орієнтацій, позицій. Такі повстання мали місце і проти режиму Директорії і проти радянської влади, і проти обох влад водночас. У контексті проблеми, яка розглядається, повстанство є сенс вважати за безпосереднє, логічне породження воєнно-політичного владарювання, що запанувало в Україні з кінця зими — початку весни 1919 р., а відтак і сприймати його слід за невіддільну складову тогочасних суспільних процесів. Отаманщина як сутність режиму Директорії, як визначальна й найприкметніша її риса, сформувалася поволі. Її витоки легко відшукуються ще в часи антигетьманського повстання, коли центральними політичними фігурами стали ті, хто спрямовував військові дії. Це був, як відомо, Головний отаман і когорта військових керівників різних рангів, які йому підпорядковувались. Останні дивилися на С. Петлюру як на ключову постать у поваленні гетьманської влади та її заміни на республіканську. А Головний отаман, дедалі проймаючись вірою у свою месіанську роль, намагався забезпечити побільше переваг у реальній владі підлеглим йому отаманам. Фактичне формування режиму отаманщини почалося ще в ході антигетьманського повстання. Уже в зверненні Головної команди Українських республіканських військ, очолюваної С. Петлюрою, від 16 листопада було накреслено хоч і не дуже чітку, однак стратегічно ясну програму дій повалення гетьманату, відновлення УНР, повернення до законодавства Центральної Ради[284]. Яким же чином забезпечити бажаний результат, в документі нічого, крім природних репресивних заходів щодо керівництва попереднього ладу та тих, хто його підтримував не говорилося. А ось в наказі Штабу революційних військ УНР щодо перебирання влади від гетьманського режиму від 24 листопада 1918 р., після повторення положень попереднього документа, йшлося і про механізми реалізації переходу влади і закріплення її в нових руках. Закликаючи до повсюдної організації військових частин, наказ визначав: «Команду над народнім військом беруть в свої руки в кожному повіті (тут і далі підкреслено мною — В. С.) найстарші чином військові старшини української народности»[285]. А ось ці командири й одержали звання отаманів. До слова, наказ офіційно підписали відразу два отамани: Головний Отаман С. Петлюра і Начальник штабу отаман Осецький. Два начальні отамани наказували: «Всім отаманам брати владу в свої руки, при чому, по-перше: владу взяти військову, адміністративну, судову; і останні дві до того часу, поки Директорія не призначить відповідних особ; друге: всіх зрадників Українському Народові арештувати та поступати з ними по закону військовому; третє: не допускати заколоту та запобігати тому негайними воєнними росправами на місці; четверте: Директорія надає повну владу під час боєвих подій командірам окремих частин; за боєвими подіями влада отамана земель така: за головну зраду Українській державі, за військову зраду, за невиконання бойових наказів, за мародерство та грабунки виключно до розстрілу після постанови військового Польового Суду»[286]. До цього додавалмся досить істотні уточнення: «Мати на увазі, що до влади адміністраційної належать також залізниці, пошта, телеграф та иньші інституції в межах земель, зазначених отаманам по згоді меж собою. Шосте: супроти зрадників і ворогів державної самостійности поступати рішучо і безпощадно»[287]. При всій самоочевидності наведеного як своєрідної концентрованої моделі отаманщини, не можна не звернути уваги хоча б на три найважливіші моменти. По-перше, Директорія ніколи не ухвалювала рішень про передачу «повної влади… командирам окремих частин». А відтак самовільно сформульована теза може бути кваліфікована як оформлення узурпації влади військовими, ще точніше — отаманами, які спиралися на силу зброї. Забігаючи дещо наперед, слід сказати, що на спроби Директорії (за часу головування в ній В. Винниченка) поставити отаманів під політичне державне начало С. Петлюра реагував дуже нервово, різко, ревно захищав своїх підлеглих отаманів від будь-якої відповідальності, навіть тоді, коли їх провини були безсумнівними. По-друге, концентрація всієї повноти влади в одних руках явно дисонувала, більше того — прямо суперечила декларованим демократичним засадам відновлюваної УНР. Територіально ж отамани мали ділити владу «по згоді меж собою». Природно, на роль найвагомішої постаті в державі за такої моделі висувався головний отаман. По-третє, можна припустити, що статус Головного отамана для С. Петлюри завжди важив більше, ніж статус члена і, навіть, Голови Директорії. З цього погляду дуже цікавий ухвалений Кабінетом Міністрів Закон про новий склад Директорії від 7 травня 1919 р. Полишимо за дужками весь алогізм (а якщо прямо — всю абсурдність) рішення виконавчого органа влади — з юридичного боку він ні за яких обставин не мав повноважень приймати закон про формування вищого органу державної влади в УНР. Варто згадати, що Директорію обрав вищий представницький орган — Трудовий конгрес України. На травень 1919 р. у складі Директорії сталися зміни. Ще в лютому пішов у відставку В. Винниченко. За причетність до заколоту В. Оскілка у кінці квітня проти С. Петлюри, останній видалив зі складу Директорії П. Андрієвського. Ось тоді й було ухвалено згаданий закон, який заслуговує на повне відтворення. «Іменем Української Народньої Республіки ЗАТВЕРДЖУЄМО: 7 травня 1919 року. Голова Директорії Петлюра Члени: А. Макаренко Член-Секретарь Ф. Швець Посвідчую: Т. в. о. Державного Секретаря Іван Лизанівський Ухвалений Кабінетом Народних Міністрів ЗАКОН про склад Директорії Української Народньої Республіки 1) Всі постанови Директорії Української Народної Республіки дійсні і законні лише в тому разі, коли в засіданні приймав участь Головний Отаман Петлюра. 2) Для законности постанов і наказів Директорії необхідні підписи двох членів Директорії в тому числі обов'язково підпис Головного Отамана. 3) Директорія має право винести постанову про вихід зі складу Директорії одного з її членів, коли це буде визнано необхідним в державних интересах. 4) Для дійсности постанови про персональні зміни в складі Директорії необхідні підписи 3-х членів Директорії, в тому числі Головного Отамана. 5) Закон цей ввести в життя по телеграфу. Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос. Народній Міністр Юстиції Андрій Лівицький»[288]. Як видно, вага Головного отамана у будь-яких комбінаціях тут виняткова, ключова. Без згоди Головного отамана будь-яке рішення було унеможливлено. Водночас, цим як би прокладався шлях до одноосібної влади знов-таки не стільки очільника Директорії, а Головного отамана. Дуже точно модель отаманщини лапідарно охарактеризував В. Винниченко (хоча писав він про це з відвертою огидою й, здавалося, міг без кінця нанизувати епітети негативного спрямування, однак не в спромозі був вичерпно охарактеризувати потворне явище. «Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до організації, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм, словом, усі ті риси, якими означалась отаманщина з самого початку, але які в кращих умовах стримувались сторонніми факторами, тепер випнулись, оголились, як смердючі рани, й отруювали круг себе все оточення»[289], - щиро обурювався політичний діяч і художник, коли звертався до періоду весни-літа 1919 р. Велику долю відповідальності за розгул отаманщини несли, за В. Винниченком, керівні центри УНР, в першу чергу Голова Директорії, Головний отаман С. Петлюра. «Отаманом міг стати всякий, хто хотів, — зазначав автор тритомника про Українську революцію. — Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий-то має формувати «загін», йому давалось кілька міліонів карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальности за гроші й за свою «діяльність» ці «національні герої» за прикладом «головного національного героя» не визнавали. Формально вони немов підлягали «Головному Отаманові», але, по суті, ця славолюбна «балерина» боялась цих отаманців, запобігала їхньої ласки й не сміла ні за які злочинства покарати цих «героїв», щоб не загубити серед них своєї популярности. І через це отамани й отаманці вільно розкрадали гроші, пиячили, бешкетували й робили єврейські погроми»[290]. Важливо мати на увазі, що в якості політико-правової конструкції отаманщина не мала жодного ідейно-теоретичного обґрунтування. Не було зроблено навіть спроби зробити щось подібне. Як відомо, політики з моменту створення Директорії витратили чимало зусиль, щоб довести переваги одного з двох альтернативних шляхів розбудови УНР — на основі трудового принципу (трудові ради), чи парламентської моделі західного зразка. І на Трудовому конгресі, і на численних державних і партійних нарадах, і на партійних з'їздах, і у пресі весь час точилися гострі дискусії, в ході яких перевагу здобував то один, то інший підхід. Навіть при численних урядових перестановках вважалося, що почергово перемогу здобувають прибічники саме згаданих несумісних орієнтацій. Насправді ж до ідейно-теоретичних аргументів ніхто не прислухався, а ухвалені на їх основі рішення незмінно ігнорувалися. І якщо ця тенденція могутньо виявлялась ще тоді, коли на чолі Директорії був В. Винниченко, то з його відставкою намірам отаманів безоглядно чинити так, як тільки бажалось, уже ніщо не заважало. Не заперечуючи певної об'єктивної зумовленості феномена, отаманщина як своєрідна, специфічна, переважно кон'юнктурна модель управління суспільними процесами, принаймні, для окремих моментів (скажімо, критичного воєнного стану) могла б розраховувати на виправдання, або хоча б сприйматися з тією чи іншою долею розуміння. Однак винятковим, надзвичайним прийомом у політиці й державотворенні було надано самодостатньої ваги і характеру, а ще більше — ними було підмінено всі інші, не менш важливі напрямки функціонування суспільного організму. Іншими словами, — отаманщина перетворилася на державну політику. Природно, не просто прихильником, а головним натхненником і організатором у проведенні відповідного курсу був С. Петлюра. І чи не найбільші складнощі в науковому визначенні ролі С. Петлюри в долі української нації, історії Української революції полягають у логіці співвіднесення його особистості з політикою отаманщини. Весна 1919 р. — листопад 1920 р. — це апогей політичної кар'єри С. Петлюри, час, коли він був спочатку неформальним, однак безперечним лідером УНР, потім став законно обраним керівником вищого державного органу республіки і, зрештою, на завершальному етапі Української революції, залишився єдиним функціональним членом Директорії. Водночас означений період у розвитку УНР якнайбільше асоціюється з «розквітом» отаманщини, її «торжеством». Ось тут і виникають головні проблеми у авторів, які понад усе прагнуть звеличити роль Головного отамана і, звичайно, витлумачити сутність подій, в центрі яких він опинився, на перебіг яких впливав.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка