Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка8/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29
***

Внутрішні суперечності, що існували в Директорії з моменту створення, із загостренням ситуації, природно, виявляли себе дедалі сильніше. Особливого значення набули різноспрямовані зовнішньополітичні орієнтації в українському проводі. Симпатії С. Петлюри та його прибічників до Антанти не були платонічними і рано чи пізно, особливо ж з активізацією дій В. Винниченка, неминуче мали вилитися у практичні кроки і рішення. Звісно, перспектива налагодження стосунків з країнами Антанти залежала не тільки і не стільки від прагнень і планів С. Петлюри та його однодумців, скільки від тих, хто, як переможці світової війни, продовжували поставати незаперечною силою планетарного масштабу і впливу. Те, що Антанта визначила для себе незаперечним пріоритетом підтримку єдинонеділимського руху і практичне нехтування українським чинником — неодноразово відзначалося в історіографії і знайшло своє нове підтвердження у фронтальному аналізі джерел у наші дні[205]. Цікаво, що в даному разі щодо українства, як виявляється, можна було й поступитися принципами, які американські правлячі кола проголосили щодо всього світу, принаймні, мати сумніви щодо їх застосування. Идеться про відомі «14 пунктів» В. Вільсона. Так, у коментарі до документа президента США, що з'явився у жовтні 1918 р., американський уряд офіційно заявив: «…Те, що визнане правильним для поляків, безумовно доведеться визнати правильним і для фінів, литовців, латишів, а можливо (! — В. С.), і для українців»[206]. Навряд чи можна стверджувати, що лідери Антанти поспішали визначитися із підтримкою Директорії. Навпаки, їх дратував і насторожував соціалістичний характер останньої, а понад усе — підняте нею антигетьманське повстання. Иого Прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж на засіданні «великої п'ятірки» 16 січня 1919 р. прямо назвав більшовицьким, С. Петлюру — авантюристом, а Україну державою, на котру марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму[207]. Лідери держав Антанти, аналізуючи доступну інформацію, приходили до висновків, що Директорія є не просто «пробільшовиць- ким» органом, вона латентно опозиційна стабільній владі в країні, владі гетьмана, який зрештою виявив свою лояльність до союзників, а, значить, опосередковано вона опозиційна й щодо союзників. Зрештою, вона сепаратистська, адже руйнує російсько-український антибільшовицький блок, що означився. Відтак лідери Антанти дійшли думки, що лише інтервенція військ союзників може запобігти підйому «антисуспільних і обмежених націоналістичних елементів, що штовхнуть країну в хаос анархії»[208]. Отже висадка союзників у південних портах розпочалася як ворожа до Директорії та очолюваного нею руху. Виразником такої лінії був французький консул в Одесі Е. Енно. В нарисі взаємостосунків Добровольчої армії і французького командування, складеному представниками російських антибільшовицьких сил, відзначалося: «Енно займав щодо українського питання позицію визначену і тверду: українці в усіх напрямках визнавалися ним елементом, шкідливим для створення єдиної Росії, а Добровольча армія вважалася єдиним здоровим державним началом на півдні Росії»[209]. Варто зазначити, що консульські повноваження Е. Енно були досить непевними. Рішенням Ясської конференції, яка відбулася 16–23 листопада 1918 р. за участю представників держав Антанти в Румунії та російських антибільшовицьких сил, він був призначений консулом Франції в Україні та «повноважним представником держав Антанти в південній Росії», тобто йому були делеговані повноваження виступати від імені усіх союзних держав. Сам Енно сприймав свою роль з усією серйозністю. Однак це призначення не було офіційно визнане французьким урядом та урядами інших держав Антанти. На засіданні французького парламенту в кінці березня 1919 р. міністр закордонних справ Франції Пішон заявив, що Е. Енно ніколи не був призначений урядом, ніколи не був консулом Франції і ніколи не мав ніяких дипломатичних доручень. Однак тривалий час саме він був уособленням Антанти в Україні. І Енно, і командування інтервенційного корпусу від самих по- чатків своєї місії були на боці Добровольчої армії, з неприхованим упередженням, недоброзичливістю ставилися до української влади. Враховуючи це, по суті вороже ставлення до Директорії з боку французького командування і прагнучи бодай скоригувати його, ще 27 грудня 1918 р. Голова Ради Міністрів України В. Чеховський направив представнику УНР в Швейцарії Лукашевичу листа, в якому зазначалося, що в Одесі проводиться провокаційна робота з метою викликати загострення відносин між Директорією і Антантою і тим самим скомпрометувати всю українську справу. Лукашевичу доручалося «дипломатичним порядком, безумовно минаючи пресу», повідомити уряди Антанти, передусім Франції, що УНР готова ліквідувати або взяти на себе ту матеріальну відповідальність або борги, що припадають на неї з цілої суми колишньої Росії, перед Францією і взагалі Антантою шляхом мирного дипломатичного обговорення всіх фінансово-економічних справ; Антанта не має ніякої рації вступати з Україною в конфлікт через свої капітали, оскільки це доцільно врегулювати шляхом згоди, бо кожний конфлікт «може кинути Україну в обійми російського більшовизму»[210]. Поступово розбираючись в ситуації в Україні, одержуючи докази того, що Директорія — то не більшовицька сила, антантські політики поволі змінювали своє ставлення до неї, хоч їх і бентежили самостійницькі позиції українського проводу. В інтересах західно європейців було не розмежування, тим більше — протистояння антимосковських сил, а їх єднання, що на практиці означало б підпорядкування української державності білому рухові. Е. Енно, який не міг збагнути такої «складної діалектики», був позбавлений будь-яких дипломатичних повноважень і відкликаний до Парижа[211]. Після приїзду до Одеси 14 січня 1919 р. командуючого союзними силами на півдні Росії генерала д'Ансельма та начальника штабу полковника Фрейденберга активізувалися їх стосунки з українцями. Перше ж питання, поставлене генералом д'Ансельмом Е. Енно торкалося того, чи бачив Е. Енно генерала О. Грекова, направленого до Одеси з Києва[212]. Новоприбулі дотримувалися точки зору, що не слід відкидати прагнення Директорії до співробітництва, а намагатися налагодити союз двох місцевих антирадянських сил — українців та Добровольчої армії. Тому з середини січня 1919 р. французьке командування підтримувало відносини водночас з обома сторонами. При цьому, попри, здавалось би, очевидні стратегічні переваги від союзу з Добровольчою армією, паралельно набирали сили й чинники, що відкривали перспективи для зближення інтервентів з українською владою. Це, передусім, — суперечності між французьким командуванням і Добровольчою армією. Загони добровольців на півдні України виявилися нечисленними та малобоєздатними, спроби провести мобілізацію виявилися практично безрезультатними. Певною проблемою було призначення військовим губернатором Одеси Грішина-Алмазова, який уважав себе офіцером, підлеглим А. Денікіну, і тому саме з ним узгоджував свої рішення та дії. Але Денікін оперував в англійській зоні — Дон, Кубань і, з французької точки зору, не повинен був мати повноважень впливу в Одесі. Тобто, тут виявлялася й давня елементарна ревність до англійців. Означене вище говорить на користь того, що передумови налагодження українсько-антантських контактів також мали певною мірою об'єктивну природу, не були лише вимушеною реакцією на наступ більшовицьких військ на Київ, як те постає з багатьох, мабуть, із більшості мемуарних тверджень активних учасників тогочасних подій. До цього слід додати й загальні світоглядні орієнтації та політичні уподобання С. Петлюри — основного поборника зближення з Антантою, діяча, в політичних розрахунках якого зовнішнім чинникам завжди надавалося особливого значення. На цей момент звернув увагу близький соратник Головного отамана О. Лотоцький, коли писав: «С. Петлюра рішуче заперечував так популярну в деяких політичних колах «орієнтацію на власні сили», що звичайно розуміється як нехтування і відкидання будь-яких закордонних чинників. Він визнає необхідність «допомоги політичної, технічної, економічної» — у визвольній боротьбі, у відбудуванні зруйнованого революцією і війнами краю. Ця необхідна допомога здобувається мотивами не ідеалістичними, а надто реальними, матеріальними розрахунками заінтересованих сторін»[213]. Французьке командування, йдучи на контакти з Директорією, не відмовлялося від мети інтервенції, а лише змінювало тактику. її сутність сформулював полковник Фрейденберг: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз справа полягає не у вирішенні тих чи інших політичних питань, а виключно в тому, щоб використати для боротьби з більшовиками всі антибільшовицькі сили, в тому числі і сили українців»[214]. За таких загальних обставин і швидкомінливої атмосфери, врешті, й дійшло до прямих контактів представника Директорії генерала О. Грекова\'7b3\'7d з командуванням інтервенційних сил. Військовий міністр УНР прибув до Одеси ще 5 січня 1919 р., та перша його офіційна зустріч з французьким генералом д'Ансельмом сталася лише через 10 днів. Посланець Директорії попросив у Антанти підтримки для протидії більшовикам, зокрема — технічної допомоги. Можна припустити, що саме тоді народився проект документа, який уже в той момент видавався за погоджений і підписаний обома сторонами. Скоріше за все, один з підготовчих варіантів був добутий радянською розвідкою — це зробив колишній есер і політичний каторжанин Ройтман, що пізніше був покараний на смерть своїми ж за підозрою у зраді[215]. Більшовики, вочевидь, не вивчали питання про те, чи був підписаний документ, чи набув чинності, а поспішили використати його в ідейно-політичній і дипломатичній боротьбі. Вони поширили його серед учасників Трудового конгресу України[216], а Раднарком України 26 лютого 1919 р. заявив уряду Франції ноту протесту з приводу досягнутих домовленостей, які були спрямовані проти радянської влади в Україні й Росії[217]. Як повноцінний документ угода потрапила до серйозних наукових видань[218], а фахівці «ламали голови» над деякими важкозрозумілими моментами[219]. Згаданим варіантом документа передбачалося входження Української Народної Республіки на федеративних началах до єдиної і неподільної Росії, яка відроджується; Директорія створює коаліційний уряд, якому передає всі свої права. Основна увага документа зосереджувалася на використанні українських військ для боротьби з більшовиками: вони мали бути підпорядковані спеціально створеному штабу для наступальних дій проти більшовиків. Штаб формувався б у складі: голова союзницького командування — генерал д'Ансельм, по одному представнику від Добровольчої армії та польських легіонерів. Начальником штабу передбачалося призначити представника українських республіканських військ генерала Матвіїва. У місцях, зайнятих республіканськими військами, допускалося необмежене формування загонів Добровольчої армії, передбачалося звільнення заручників і ув'язнених добровольців. Знімалася блокада Одеси. УНР зобов'язувалася вжити негайних заходів, щоб не допустити скликання Трудового конгресу, а також створення на своїй території рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Союзницьке командування, в свою чергу, зобов'язувалося сприяти допуску української делегації на мирну конференцію у Парижі, всіма засобами підтримувати УНР в її боротьбі з більшовиками, зокрема постачанням бойової амуніції. З української сторони під документом позначені підписи генералів Грекова і Матвіїва[220]. З наведеного можна зробити кілька висновків. По-перше, хронологічно документ народився близько середини, можливо, у другій половині січня 1919 р., десь — до 22 січня — часу скликання Трудового конгресу України. По-друге, в документі повністю зреалізовано тогочасну (на середину січня 1919 р.) позицію французької сторони. По-третє, не можна не звернути уваги на те, що до обговорення певних положень, зокрема про відродження єдиної і неподільної Росії, про самоліквідацію Директорії і передачу її повноважень коаліційному уряду, українська сторона була тоді явно не готова. Тим більше — підписати подібні пагубні умови вона не могла. В. Винниченко з цього приводу зауважував: «Розуміється, цей «договір», для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б «контрреволюційна» не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самовбивчого договору»[221]. Звісно, достеменно знаючи, що Директорією підписано подібного документа не було, В. Винниченко тим не менше обережно писав, що то могло бути «або агітаційним наклепом, або результатом того, що самі большевики мали не зовсім точні інформації»[222]. Однак ще цікавіше те, що Голова Директорії не виключав підписання такого документа за спинами державного проводу генералами О. Грековим і Матвієвим, признаючи, «що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всадити своїх агентів у ворожий табор, вивідувати все до найменших подробиць і рухами цих агентів зсередини пхати собі в пащу — це доказує велику майстерність у провокаційно-шпигунських справах»[223]. Останній момент-припущення був явно абсолютизований І. Борщаком, іншими зарубіжними, емігрантськими дослідниками, які твердили, що згаданий документ був спеціально сфабрикований більшовиками для того, щоб сенсаційно вплинути на настрої делегатів Трудового конгресу України, посіяти в масах недовіру до Директорії[224]. Тут знову логічнішою, переконливішою виглядає точка зору В. Винниченка, який з хорошим знанням сутності справи зауважував: «…Коли прослідити з самого початку до кінця на протязі майже одинадцяти місяців усе відношення Антанти до українського питання, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою, якою керувалась Антанта й особливо Франція в своєму відношенню до української державности? (розрядка В. Винниченка — В. С.). Нема особливої потреби докопуватися, де саме вироблялося цю програму: чи спочатку в Парижі, а потім прислано до Одеси «на предметъ исполнения», чи одесько-бухарестські майстрі й «знавці орієнтальних відносин» змазикували її й послали на «предмет утверждения и одобрения» до Парижу. Важно те, що вона, іменно ця програма, в формі цього договору сістематично, настійно й послідовно переводилася в життя як в Одесі й Бухаресті, так і в Парижі»[225]. Як завжди, В. Винниченко глибше бачив сутність проблеми, не збочував на другорядні елементи. І, спираючись на його переконливі докази й авторитет, по-четверте, слід відзначити, що означені положення документа були не сфабриковані, а слугували тією реальною платформою, з якої виходила і в наступному французька сторона. По-п'яте, виходячи з того, що до відзначених питань на переговорах в Одесі й Бірзулі сторони поверталися іще не один раз, інтенсивно дискутували навколо них, згаданий документ підписаний таки не був, зумовивши дальші контакти й пошук прийнятніших рішень. Невдовзі до Одеси була направлена нова українська місіяміністр преси О. Назарук і міністр народного господарства С. Остапенко. З огляду на несприятливу воєнну ситуацію, перед від'їздом міністри одержали тверді інструкції: погоджуватися на будь-які компроміси для отримання допомоги, крім двох моментів, які повинні були залишатися недоторканими — незалежність УНР і аграрна реформа[226]. Хід переговорів докладно висвітлений у споминах їх учасників, а також у численних дослідженнях. Основні вимоги, які висунув полковник Фрейденберг, що представляв французьку сторону, зводилися до наступного: — виведення В. Винниченка зі складу Директорії і В. Чеховського зі складу уряду за їх «збільшовичення»; — тимчасовий вихід з Директорії С. Петлюри як «командира бандитів»; — УНР зобов'язується виставити проти більшовиків в трьохмісячний термін армію в 300 тис. чоловік, яка підпорядковується верховному командуванню Антанти; — залучення до української армії в разі недостачі власних кадрів російських офіцерів з Добровольчої армії; — на час боротьби з більшовиками фінанси і залізниці України мають бути під контролем Франції; — припиняється війна з Польщею; — справа державної незалежності України та її західних кордонів вирішується Паризькою мирною конференцією; — Директорія мала звернутися до Франції з проханням прийняти Україну під протекторат[227]. На питання О. Назарука про необхідність попереднього визнання української держави Фрейденберг заспокоював його і твердив, що кращого «визнання як підписання цієї угоди, яка тут запропонована, і бути не може… з добровольцями ви, певне, і самі прийдете до угоди, з питання вашої автономії — ви надто маленька держава, щоб існувати самостійно»[228]. Після завершення місії О. Назарука і С. Остапенка переговори в Одесі продовжував віце-міністр зовнішніх справ А. Галіп, а наприкінці січня туди виїхав А. Марголін — делегат УНР на Паризьку мирну конференцію. Хід переговорів французького командування з українськими представниками демонстрував, загалом, неприхильну позицію Франції щодо державності України. Певну зацікавленість французи виявили хіба щодо пропозицій А. Марголіна про здійснення «федералізації знизу», «побудованої на добровільній угоді, як рівних з рівними, державних ланок, які утворились на руїнах старої Росії». Прагматизм плану полягав у тому, що «питання державного влаштування цих… одиниць може мати швидке і відповідне розв'язання лише шляхом здійснення засад державності і порядку в кожній з них»[229]. Як відзначав міністр закордонних справ Франції С. Пішон, створення незалежної Української держави буде можливим за умов, коли цей національний рух матиме істотну підтримку населення. «Безумовно, ніхто не буде пропонувати Україні відновити союз з Росією до того часу, поки не закінчиться більшовицька криза»[230], - наголошував він. Перекладаючи цю формулу з дипломатичної мови на загальнополітичну, можна говорити, що затягування «більшовицької кризи» збільшувало шанси УНР на її тимчасове визнання, однак у перспективі неминучим мав бути федеративний союз з Росією. У розмові з представниками російських політичних кіл 1 лютого 1919 р. Фрейденберг заявив: «Формулу петлюрівців — через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації»[231]. Торкаючись проблеми співробітництва з Директорією, Фрейнденберг відзначив, що головним завданням на той час було врятувати Київ від захоплення більшовиками. «Якщо війська Петлюри можуть це зробити — я їм допоможу, — говорив він. — Якби я мав дві дивізії, я б обійшовся без петлюрівців, але в мене їх немає… Я не боюсь претензій Петлюри; я йому поставлю такий ультиматум: я допоможу українцям, але за це вони зобов'язуються коритися мені безумовно»[232]. Варто наголосити при цьому на прикметних моментах тогочасних українсько-антантських стосунків. Французи, які представляли інтервенційні сили, принципово так і не погодилися на перспективу існування незалежної української державності. Для них визнання УНР було лише вимушеним епізодом, тимчасовим тактичним компромісом. Незважаючи на загалом підозріле ставлення до Директорії, нарікання на її соціалістичний характер, контакти вибудовувались з прибічниками (посланцями) С. Петлюри, а сам він, отримуючи також чималу дозу критичних закидів, фігурував як реальна сила, на яку робили ставку європейські дипломати і військові у боротьбі з радянською владою. Однак евакуація Директорії з Києва істотно похитнула сподівання французів на військовий фарс С. Петлюри, зумовила їх прохолодніше ставлення до Директорії. Остання ж, навпаки, зазнавши невдачі в порозумінні з більшовиками, активізувала зусилля щодо пошуків допомоги у Антанти. Перебравшись до Вінниці, Директорія скликала 4 лютого 1919 р. Державну нараду українських політичних партій та членів комісій Трудового конгресу. На ній були вироблені умови подальших переговорів з французьким командуванням: — визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирну конференцію в Парижі; — суверенність Директорії; — забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні; — визнання автономності української армії з правом представництва у вищому командуванні; — недопущення до складу української армії російських офіцерів; — боротьба з більшовиками лише в етнографічних кордонах[233]. З цими умовами до Бірзули, де продовжилися переговори, 6 лютого 1919 р. було направлено нову делегацію у складі О. Грекова, І. Мазепи, С. Остапенка та С. Бачинського. Посланці УНР мали письмові повноваження підписати договір. У радянській історіографії було поширене твердження, нібито представники Директорії навіть дали Фрейденбергу хабаря в розмірі 5 млн. карбованців, щоб завоювати його прихильність[234]. Оскільки посилання на документи ніде не наводили, залишаються сумніви щодо вірогідності подібних тверджень. Та й апетити у французької сторони були незрівнянно масштабнішими. Посол Директорії у Франції і голова української делегації на Паризькій мирній конференції Г. Сидоренко повідомив про умови, на яких уряд демократичної європейської держави погоджувався надати допомогу українцям: «1. Франція одержує концесію на 50 років на всі українські залізниці. 2. Україна зобов'язується виплатити Франції борги, які залишились їй від царського і Тимчасового урядів. 3. Виплата відсотків гарантується тією частиною доходів від залізниць, яка належить українському уряду. 4. Директорія повинна протягом року сформувати трьохсоттисячну армію. 5. Вся фінансова, торгова, промислова і військова політика України протягом п'яти років від дня підписання договору проводиться під безпосереднім контролем представників французького уряду»[235]. Українська сторона висунула контрвимоги: 1. Визнання Антантою самостійності України і допущення української делегації на мирну конференцію в Парижі. 2. Суверенність Директорії. 3. Забезпечення народного ладу і соціальних реформ в Україні. 4. Забезпечення українських колоній в Сибіру. 5. Повернення Україні Чорноморського флоту, контроль над яким здійснювало антантівське командування, перевівши частину кораблів за кордон. 6. Визнання автономності Української Армії з правом свого представника в командуванні. 7. Недопущення до складу Української Армії російських офіцерів. Реакція французької сторони була досить бурхливою, і відповідний епізод увійшов мало не до всіх праць з історії української дипломатії у переказі І. Мазепи: «Фрейденберг спочатку слухав Остапенка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки вимагаємо, сказав він, усунення Винниченка, Петлюри та Чеховського, але й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою. Для нас ця вимога принціпова, і коли на це не погодитись, тоді зайві всякі розмови. Винниченка і Чеховського, додав він, треба вигнати як собак (Nasser comme les chiens) за большевизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожний бандит називає себе петлюрівцем»[236]. На природні заперечення членів делегації, що Директорії в цілому тільки-но висловив довіру Трудовий конгрес, тобто український народ, «Фрейденберг продовжував зарозумілим тоном, що, мовляв, Франція і Антанта не мають довір'я до Директорії в її теперішньому складі, тому якщо Директорія є виразником волі українського народу, то французьке командування не може обіцяти нам ніякої допомоги: в такому випадку воно піде і проти большевиків, і проти українського народу»[237]. І хоча після відповідних демаршів Фрейденберг змушений був дещо пом'якшити тон розмови, його контрпропозиції, що по суті позбавляли українську владу навіть обмеженого суверенітету на власній території, виявилися знову абсолютно несприйнятними, і делегація без будь-якого результату повернулася до Вінниці. ***

7 лютого 1919 р. французьке командування видало «Загальний наказ № 28», яким роз'яснювалася мета інтервенції — надання всім благонадійним елементам і патріотам можливості відновлення в Росії «порядку». Про Україну, Директорію в документі навіть не згадувалося[238]. Подібний поворот подій викликав у С. Петлюри та його прибічників настрій негайно відреагувати новими поступками Антанті, аби будь-що домогтися допомоги у війні з більшовиками. Хоча проти подальших контактів і переговорів з інтервенційними силами була більшість міністрів кабінету В. Чеховського, вони (переважно соціалісти за партійністю) були вкрай пригнічені (звичайно немалу роль тут відігравав факт провалу планів замирення з Москвою), здеморалізовані. Єдине, на що вони були ще здатні, так на те, щоб рефлекторно боронити (бодай про людське око) свою політичну й національну честь. «Єдиним консеквентним висновком з тої імпотенціальної позиції, яку зайняли українські соціалістичні партії (головним чином у с.-д., а почасти і група с.-р.), було відкликання своїх представників зі складу Директорії і правительства і розв'язання рук українській дрібній буржуазії, яка мала перебрати від соціалістів державну керму й справу переговорів з Антантою: инакшими словами — признання своєї повної поразки, безсилля і нездатности оборонити інтереси революційного селянства і робітництва, — підсумовує П. Христюк. — Соціялістичні партії так і зробили. 9 лютого Центр. Комітет УСДРП постановив відкликати своїх представників з уряду. В резолюції з цього приводу Комітет констатував, що зовнішні сили — «німецький імперіялізм, зрадницький удар з боку Совітської Росії і, нарешті, Антантський імперіялізм, вкупі з Польщею, Румунією і Доном, розбили сили української революції і поставили українську демократію на роздоріжжу. Ще раніш відкликали своїх представників з уряду і українські соціялісти-революціонери. Після цього Кабінет Чеховського остаточно подався в одставку. Члени Директорії й уряду, що не схотіли скоритися постановам своїх партій (С. Петлюра, Ф. Швець, С. Остапенко), заявили про свій вихід з партій. В. Винниченко, голова Директорії, не бажаючи виходити зі складу партії, скористувався нагодою, щоб вискочити з тієї каші, яку заварив своєю безладною політикою й розхльобувати яку не мав найменшої охоти: 11 лютого він вийшов зі складу Директорії, передавши свої повновласти на руки отамана С. Петлюри»[239]. Таким чином, для П. Христюка персональні зміни в Директорії і Раді народних міністрів постають не як випадковий збіг обставин, не як результат безпардонного тиску, до якого вдалася французька сторона під час переговорів з представниками УНР в Одесі (хоч останнє і не заперечується, його значення не применшується), а як цілком логічне завершення того шляху, на який став провід Української революції, зрадивши своїм ідеалам[240]. Це підтверджує і «виправдувальна» стаття у провинниченківській «Робітничій газеті» (надрукована вже у Кам'янці-Подільському): «Мусимо пристосувати свою тактику до надзвичайно тяжкого часу (який переживаємо), щоб не вийти з нього остаточно роздавленими, знищеними, — писав орган УСДРП. — Присутність на півдні України французького війська, війська буржуазної республики, робить з неї форпост антантського імперіялізму на сході. Це надзвичайно збільшує сили наших буржуазних кіл і тим самим (релятивно) зменшує наші сили, сили революційної демократії, і без того розбиті, понівечені большевицьким наступом, большевицькою політикою на Україні. Серед таких умов соціялістична влада на Україні вдержатися не може. Це починають вже розуміти большевики. Тепер з безсумнівністю виясняється, що цілий їх похід на Україну мав на меті не визволення українських «робочих і крестян», а завоювання України для того, щоби можна було нею відкупитися від французьких імперіялістів. Через наші голови хотять большевики порозумітися з Антантою за наш кошт. Отже не тільки ми, українські соціялісти, є безсилі проводити у себе свою соціялістичну політику, але й большевики, що мають піддержку в Московщині, бачуть себе змушеними пожертвувати Україною для збереження своєї влади в Московщині. Отже так само, як здатися на ласку та неласку Франції, так само і капітуляція перед большевиками, згода з ними є зрадою українського народу, українського робітництва передовсім. Перед нами стоїть ділема: або зуміти відкупитися від Антанти (передовсім Франції) і тим зберегти саме своє існування, зберегти нашу самостійність як базу нашого національного і соціяльного відродження, або дати змогу большевикам продавати нас гуртом і вроздріб, торгувати нами по своїй уподобі»1. Далі «Робітнича газета» намагалася переконати читачів: якщо не нинішнє керівництво досягне угоди з французами (тобто визнає свою капітуляцію), то це зроблять інші сили: чи то буржуазні, чи то більшовицькі. Це, на думку українських соціал-демократів, цілком виправдовувало їхнє рішення: «Отже, утворення у нас власти з елементів соціяльно-споріднених з нинішніми правлячими колами держав Антанти, це є, при даних умовах торжества імперіялізму і обезсилення революційної демократії у нас на Україні, одиноким шляхом спонукати держави Антанти до признання нашої самостійності, оскільки набере вона форми буржуазної республики. Те, що не можемо, безсилі, зробити ми — соціяльно-ворожі Антанті, - може зробити лише українська буржуазна демократія…»[241]. Формування нового кабінету Директорія доручила С. Остапенку, який був палким прихильником порозуміння з Антантою. Незадовго перед тим, як вище відзначалося, С. Остапенко вийшов з УПСР, отже виступав тепер як безпартійний діяч. Але сформувати новий уряд на засадах широкої коаліції, на яких було організовано попередній, йому не вдавалося. На нараді з Директорією 8 лютого 1919 р. С. Остапенко навіть заявив, що відмовляється від узятого на себе зобов'язання сформувати нову Раду міністрів. Свою заяву він мотивував тим, що УПСР не дозволила М. Шаповалові стати міністром військових справ, хоча сам М. Шаповал свою згоду дав. Як це нерідко трапляється в суспільному житті, розрядила ситуацію випадковість (але така випадковість, яка ще рельєфніше висвітлила закономірність всього, що відбувалося). 8 лютого 1919 р. С. Петлюра передав І. Мазепі листа, що його отримав від П. Дідушка, який ще з Києва виїхав у складі української делегації до Парижа і тепер разом з іншими членами делегації чекав у Женеві дозволу на в'їзд до Франції. В цьому листі П. Дідушок писав, що в антантівських урядових колах панують праві антисоціалістичні настрої, і тому радив подумати над тим, чи не слід в інтересах справи створити, бодай тимчасово, український уряд з представників несоціалістичних угруповань. І. Мазепа дав прочитати листа іншим відповідальним членам УСДРП. Наслідки були несподівані: вже другого дня — 9 лютого 1919 р. — Центральний Комітет УСДРП за участі В. Винниченка, В. Чеховського та інших одностайно ухвалив: «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликати своїх представників як з уряду, так і з Директорії. Есери, які після київської конференції перебували на роздоріжжі і не знали як їм ставитися до формування нового уряду, прийняли аналогічну постанову. В. Винниченко відразу ж вийшов з Директорії і почав готуватися до від'їзду за кордон. Він мотивував це тим, що в умовах хаотичного життя в Україні не зможе знайти для себе потрібного спокою для літературної праці. С. Петлюра не вийшов з Директорії і надіслав 11 лютого 1919 р. до ЦК УСДРП листа, в якому заявив, що тимчасово виходить з партії. «Сучасна ситуація для України, — писав він у цьому листі, - незвичайно складна і тяжка… я не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу, перед батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці»[242]. Заміна уряду В. Чеховського на уряд С. Остапенка, відхід від справ В. Винниченка кваліфікується М. Шаповалом як поворотний момент в історії Української революції: «Так в середині лютого розбився український політичний фронт, і це стало початком кінця українського визвольного руху. Друга українська революція вступила в добу затяжної і трагічної кризи. Українська молода революційна армія була ще слаба організаційно і ідеологічно. Козаки — селяне і робітники — були настроєні революційно, але старшинство не все думало про соціяльну революцію. Петлюра набрав багато «спеціалістів» у штаби. Ці «спеціалісти» думали по-старому і хоч боролись за Україну, але за буржуазну. Молодше і соціялістичне старшинство було за революцію, але впливу на провід не мало. У війську багато мітінговано, але реакційна політика деяких штабів (напр. січового корпусу в Київі, штабу Балбачана на Харківщині, деяких штабів на Полтавщині і Поділлі) з розгонами селянських з'їздів, розпусканням робітничих професійних спілок, з насильствами під закидом большевизму над жидами і т. п., дала великий агітаційний матеріял в руки як большевиків, так і українських їх півприхильників (напр. лівих с-рів — боротьбистів і с-д. незалежників). Владу Рад хотіла завести не лиш в своїх цілях Москва, але й українські збольшевичені групи, які агітували українською мовою за українську владу Рад. Ось це й допомогло Москві, бо українське військо почало розпадатися. Ще й присутність в Одесі військ Антанти і поїздки до Одеси представників української влади давали агітаційну зброю проти Директорії. З усуненням революційного уряду і відходом Винниченка з Директорії процес розпаду війська, започаткований трохи раніш, збільшився нечувано, так що за короткий час під прапором УНР з 400-тисячної армії залишалось все менше і менше»[243]. Звертає на себе увагу цікава деталь: під час кризи влади у Вінниці М. Шаповал намагався відродити Український національний союз і відновити його керівні функції. Однак ЦК УПСР (центральної течії) заборонив роботу в цьому напрямі й ініціатива «заглохла»[244]. Звісно, що відтворюваний В. Винниченком, М. Шаповалом, П. Христюком процес персональних змін у складі Директорії, Ради Народних Міністрів, пояснення, які таким змінам даються, не влаштовують, навіть дратують прихильників С. Петлюри, а то й просто прибічників антисоціалістичних поглядів. Наприклад, М. Стахів таким чином передає епізод з трансформацією вищих державних інституцій в Україні: «Володимир Винниченко в середині лютого уступив з відповідального становища Голови Директорії УНР. Тоді ж зголосив свою демісію прем'єр Чеховський разом з цілим своїм кабінетом. Сталося це тому, що міг прийти до Уряду УНР більш реалістичний елемент, а не мрійницький типу Чеховського. Така, а не інша була причина відклику членів УСДРП і УПСР з Уряду і Директорії. Це мало уможливити угоду з Антантою і її допомогу для України в її оборонній війні з Сов. Росією, коли одночасно було тоді ясно, що абсолютно ніякого вигляду на дійсний мир з Сов. Росією нема. …Петлюра знав, очевидно, що в тодішній ситуації нема іншої особи, що могла б заступити його ліпше в державній і військовій роботі, й тому листом з 11 лютого повідомив свою партію, що він тимчасово (тобто доки існує постанова ЦК про відклик членів партії з Уряду і Директорії) виступає з членів партії. Проф. Швець залишився також у Директорії, виступивши з УПСР»[245]. Новий склад уряду виявився таким: Голова Ради народних міністрів — С. Остапенко\'7b4\'7d (колишній член УПСР); міністр військових справ — О. Шаповал (УПСС); міністр внутрішніх справ — Г. Чижевський (колишній член УПСР); міністр фінансів — С. Федак (УНДП, Галичина); міністр господарства — І. Фещенко-Чопівський (УПСФ); міністр земельних справ — Є. Архипенко (УНРП); міністр закордонних справ — К. Мацієвич (УПСФ); керуючий міністерством юстиції — Д. Маркович (УПСФ); керуючий міністерством шляхів П. Пилипчук (УНРП); керуючий міністерством освіти — І. Огієнко (УПСФ); керуючий міністерством культів — І. Липа (УПСС); керуючий міністерством народного здоров'я — О. Корчак-Чепурківський (УПСФ); керуючий міністерством морських справ — М. Білинський (УПСС); керуючий міністерством єврейських справ — А. Ревуцький («Поалей- Ціон»); керуючий управлінням преси й інформації — О. Назарук (Українська радикальна партія, Галичина); державний контролер — Д. Симонів (УПСС); державний секретар — М. Корчинський (УПСФ). Оскільки С. Федак потрапив у польський полон, на його місце було призначено М. Кривецького (УПСФ)[246]. Звичайно ж, такий склад уряду, його виразно права орієнтація спричинили критично-вороже ставлення лівих. З неприхованою антипатією сприйняв Раду народних міністрів, очолювану С. Остапенком, її практичну діяльність П. Христюк. Особливо ж його обурювало те, що новий кабінет відмовився опублікувати розроблений своїм попередником і затверджений Директорією закон про трудові ради, що мали бути після постанови Трудового конгресу організовані на місцях як тимчасові контрольні органи для боротьби з контрреволюцією і допомоги урядові у здійсненні різних заходів. Делегації від Селянської спілки і від українських есерів намагалися вплинути на Директорію (Ф. Швеця, А. Макаренка і П. Андрієвського), умовляли їх енергійніше відстоювати свої «верхові» права, але з того нічого не виходило. Директорія не почувала себе дуже ображеною чи приниженою в своїх правах «неслухняністю» уряду, й закон так і не був опублікований. Відмовившись оголосити закон про трудові ради, уряд С. Остапенка одночасно приступив до ліквідації вже утворених у процесі революції трудових рад і рад робітничих та селянських депутатів на місцях як самочинних і незаконних інституцій. Був обраний «твердий» курс на реакційну соціальну й економічну політику, розвинутися якому повною мірою не давали змоги тільки військові поразки — швидка втрата території, підконтрольної Директорії. Міністр земельних справ Є. Архипенко, задоволений з того, що його попередник М. Шаповал за час свого керівництва нічого не зробив для практичного здійснення земельного закону, накреслив власну програму земельної реформи, що рішуче поривала з «есерівськими експериментами». Міністр внутрішніх справ Г. Чижевський разом із «особливим комендантом» м. Вінниці М. Ковенком нещадно тероризували пресу, яка виходила в той час у місті. Не тільки російська, але навіть українська соціалістична преса не мала змоги виходити через цензурні утиски. «Робітнича газета» кілька разів була розгромлена спеціальними «цензорами» — ватагами «ковенківських кривошабельників». «Трудова Республика» — орган ЦК УПСР (центральної течії) — частково через технічні умови, а головне — через цензурні утиски, змушена була після виходу одного числа закритися. Дослідники виявляють чимало документів, у тому числі офіційних, навіть таких, як ухвали Трудового конгресу України, з яких під час публікацій вилучалися «шкідливі» абзаци. «Так українська дрібна буржуазія складала іспит на свою «спорідненість» з «правлячими колами держав Антанти», намагалася заговорити до імперіялістичних антантських держав «їхньою мовою» і таким чином прихилити їх до ідеї незалежної української держави»[247]. Великі претензії до уряду С. Остапенка висував І. Мазепа. А найголовніша з них полягала у тому, що Рада народних міністрів не спромоглася «за весь час свого існування (до квітня 1919 р. — В. С.) ні на одну деклярацію або відозву від свого імени до населення, з яких би було видно програму діяльності цього уряду. В умовах великого революційного руху це була непростима пасивність з боку нового українського проводу, бо до кличів дуже прислухаються маси, і пропаганда потрібна навіть у мирний час. А на Україні була війна і революція. Цим пояснюється, що саме в ту добу загальна анархія та хаос на українському фронті дійшли до найвищого щабля. За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю. Тому грубі мільйони, що видавалися на різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі»[248]. Все нові й нові зусилля, спрямовані на досягнення угоди з Антантою (С. Остапенко і М. Греків без кінця «подорожували» до Одеси), також не давали жодних результатів, кожного разу зменшуючи надію на те, що порозуміння взагалі можливе. 12 лютого представники Антанти навіть повідомили про припинення українсько-французьких переговорів. Однак катастрофічне становище на фронті змушувало обидві сторони потамовувати амбіції й шукати нового порозуміння. Вже 14 лютого генерал Бертело, який прибув до Одеси 12 лютого, прийняв у себе А. Марголіна і заступника міністра закордонних справ УНР К. Мацієвича[249]. 14 лютого представник французького військового командування при Директорії капітан Ланжерон надіслав прем'єру С. Остапенку лист, в якому вказувалося на необхідність прийняття Директорією маніфесту. У відповідності з ним Україна фактично підпадала під опіку Франції. В листі наводився текст маніфесту, що був продиктований особисто генералом Бертело. Пропонувалося негайно прибути до Одеси комісії з підписаним Директорією маніфестом для детального врегулювання умов угоди3. Зрештою, 17 лютого 1919 р. Директорія, зі згоди уряду і таємно від керівництва соціалістичних партій, надіслала командуючому французькими військами генералу д'Ансельму декларацію, в якій говорилося: «Українське правительство задоволене тим, що благородна Франція, вкупі з другими державами Антанти та Злученими Державами Північної Америки, готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевиками… Користаючись з нагоди, звертаємося до французького народу та інших народів держав Антанти з закликом допомогти нам в справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування української державності». Директорія просила представників військового командування Франції «безпосередньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій, дипломатичній, політичній, фінансово-економічній і військовій впродовж всього часу, доки буде проводитися війна з більшовиками»4. Однак і за таких обставин, які, здається, могли дещо прискорити українсько-французькі переговори, інтервенти не поспішали вийти на «фінішну пряму». У відповідь на декларацію Директорії від 17 лютого генерал д'Ансельм надіслав 1 березня 1919 р. на ім'я С. Остапенка листа, в якому повідомляв, що документ Директорії він відправив до Бухареста на розгляд головнокомандуючого військами в Румунії та Південній Росії генерала Бертело. Далі д'Ансельм писав, що, «взявши на увагу виявлення доброї волі, яку має правительство української зони», він готовий, не чекаючи на відповідь із Бухареста, надати певну реальну допомогу відразу, як тільки С. Петлюра і П. Андрієвський перестануть бути членами Директорії. Разом із цим листом д'Ансельм надіслав Директорії проект, який у загальних рисах повторював думки, висловлені полковником Фрейденбергом під час переговорів у Бірзулі. В проекті говорилося, що договір укладається між головнокомандувачем союзними силами в Південній Росії та Директорією «для боротьби проти большевизму». Вступ нових членів у Директорію на час боротьби з більшовиками здійснюється за згодою головнокомандуючого союзними силами в Південній Росії. Українська армія щодо своєї внутрішньої організації створює окрему незалежну одиницю, але всі війська «української зони» підлягають єдиному загальному командуванню союзних військ. Союзне командування, говорилося далі, має «контролювати і направляти залізниці» і докладе зусиль «для впорядкування фінансів». Союзне командування допоможе Директорії надіслати українську місію на мирну конференцію і не чинитиме опору економічним і соціальним реформам, «які не будуть порушувати порядку». Союзне командування докладе всіх зусиль, щоб припинити стан війни між Польщею та військами Директорії, і вимагатиме, щоб відповідна міжнародна компетентна комісія встановила умови перемир'я, окупаційні межі, вирішила питання про Львів і т. д. Так само воно подбає про встановлення добросусідських відносин між УНР і Румунією. Місце перебування Директорії буде визначено за згодою із союзним командуванням[250]. Як видно, французи планували активно втручатися у внутрішні справи України, навіть керувати її політичним життям. Уряд С. Остапенка вочевидь вже був морально готовий підписати договір із французькими вимогами. Однак бурхливий розвиток воєнних подій завадив цьому. Відсутність у розпорядженні дослідників підписаного, ратифікованого документа призводить до того, що в різних публікаціях аналізуються варіанти, запозичені із мемуарних джерел[251]. Щоправда перелік і зміст положень договору в принципових моментах тотожні. Однак ще раз варто наголосити, що до офіційного оформлення документа не дійшло. Крім вищезазначеного, згадуються й інші мотиви. За словами А. Марголіна, «проект угоди був вже виконаний в письмовій формі. Залишалося його тільки підписати. Раптом, зовсім несподівано в останніх числах березня, французькі представники заявили, що переговори про угоду, по телеграфному розпорядженню з Парижа, призупиняються»[252]. А через декілька днів після цього відбулася евакуація французів з Одеси. Аналогічну інформацію подає також М. Галаган[253]. Причини зриву угоди наводяться різні. Значна частина авторів вважають головною з них залишення С. Петлюри у складі Директорії[254]. Французьке командування справді надавало великої ваги змінам у персональному складі Директорії. Розглядалися різні варіанти — повна заміна усіх її членів, тимчасовий вихід С. Петлюри, введення до складу Директорії генерала М. Грекова, «хліборобів» (Григоренка), «великоросів» тощо[255]. За будь-якої комбінації Директорія мала бути максимально «слухняним» для Антанти органом. І якби інтервенти мали в Україні реальну силу, могли надати УНР справжню допомогу (а не блефували, що ставало дедалі очевидним), український провід швидше за все виявив би потрібну лояльність і оперативність. Проте до Вінниці, де перебували Директорія й Рада народних міністрів УНР, надходили об'єктивні повідомлення про погіршення становища інтервентів в Одесі, що не викликало в українського проводу великого ентузіазму для поспішного виконання французьких вимог. Лідери УНР переконалися в найголовнішому — Франція не зможе подати Україні негайну допомогу, навіть якщо угода буде підписана. До цього висновку прийшов після двох місяців переговорів з французами навіть генерал О. Греків. Незалежно від дипломатичних успіхів на переговорах Антанта, на його думку, навіть при бажанні не могла надати ніякої реальної допомоги Директорії; десант в Одесі був настільки незначний, що не міг утримати навіть саму Одесу; зброї і одягу, привезених в Україну, французи також не мали; військові частини в Румунії — «більше балачки»[256]. З іншого боку, українська армія переставала бути для французького командування принадним союзником. Адже наприкінці зими — на початку весни вона з великою натугою лише оборонялася і, врешті, все одно відступала під ударами більшовицьких військ. В результаті втрачався взаємний інтерес, що раніше зумовлював тяжіння обох сторін до підписання угоди. Крім того, небезпідставні сумніви щодо щирості французького командування взагалі в справі досягнення угоди з українцями. Створюється враження, що Франція планувала обмежитися стосунками, які дозволили б їй використовувати українські збройні сили і, одночасно, ні до чого її не зобов'язувала. Як відзначив Бертело в розмові з російськими представниками 13 лютого, стосовно переговорів з українцями д'Ансельму «було наказано нічим себе не зв'язувати; твердих обіцянок петлюрівці від французів не отримали…»[257]. Не дуже визначеною, послідовною була позиція уряду Франції щодо інтервенції на півдні Росії. Виникає враження, що уряд загалом мало цікавився розвитком подій і надав французькому командуванню в Одесі право діяти на власний розсуд. Не дивно, що поведінка французького уряду в Україні стала предметом гострої критики з боку парламенту Франції вже в кінці березня 1919 р. 24 березня в палаті депутатів відбулися дебати з приводу ситуації в Одесі. Депутат Лафон, критикуючи уряд, заявив: «Ви зараз чіпляєтеся за українців… Ви чіпляєтеся за генерала Петлюру, який, здається, був мало відомий уряду, коли я говорив про нього в грудні. Ви досягли прогресу, але ви чіпляєтесь за Петлюру в момент, коли він розбитий, коли він більше не існує, коли його армія не отримує ніякої підтримки від французьких військ, що знаходяться в Росії… Далі Лафон звинуватив міністра закордонних справ С. Пішона в підтасовці інформації про українців, яку той надавав. Врешті-решт, депутат рішуче підкреслив: «Українські селяни стали більшовиками завдяки вашій політиці; найбільший більшовицький агент в Європі — це французький уряд»[258]. Звинувачення Пішона підтримав депутат Франклін Буйон: «В той час, як ми хотіли в грудні вести переговори з представниками України, Енно було дозволено публічно поширювати висловлювання, які були справжньою декларацією війни… Українська проблема є найделікатнішою з усіх… Як ви можете хотіти, щоб перед лицем поширення більшовизму вони не вимагали своєї незалежності?.. Більше року Україна пропонує союзникам свою допомогу проти навали більшовиків, її представники зробили всі спроби зацікавити союзників в цій справі. Вже рік, як Україна веде війну; їй достатньо дати зброю, і вона буде врятована. Вся російська проблема таким чином зміниться…»[259]. З іншого боку, з критикою політики уряду виступили і прихильники А. Денікіна, назвавши її надто «українофільською», а генерала д'Ансельма і полковника Фрейденберга звинуватили в діяльності на користь українців4. Слід відзначити, що на той час, коли розгорталися згадані дискусії, про українців говорили вже більше в минулому часі. Адже українська армія була майже розбита, а спільний російсько-український антибільшовицький фронт не вдалося створити. Тут далася взнаки орієнтація Франції передусім на білий рух. У відповідь на запит генерала д'Ансельма Париж телеграфував командуванню в Одесу наказ «робити спільну справу з російськими патріотами». Тобто вибір було зроблено на користь Добровольчої армії. Роз'яснюючи політику Франції, міністр закордонних справ С. Пішон у листі французькому послу в Англії Комбону 23 березня писав: «Розчленування нашого союзника не може бути кінцевою метою нашої політики. Тому ми не можемо заохочувати це розчленування, доки жодна з частин Росії не може гарантувати власного існування і розвитку, наша політика (в південній Росії) повинна ґрунтуватися на одній силі, яка тут існує — Добровольчій армії, хоча вона і є посередньою»[260]. Брак союзницької підтримки, їх відмова надіслати в Україну військове поповнення змусили Прем'єр-міністра Франції Клемансо, парламент ухвалити рішення про припинення інтервенції. М. Маргулієс 28 березня писав з цього приводу: «Загальний відгук — з російською справою погано. Вирішений санітарний кордон в Румунії і Польщі, на Росію майже махнули рукою, соціалісти здолали»[261]. Згідно французьких політиків та військових стало очевидним, що план інтервенції, зорієнтований переважно на внутрішні сили Півдня Росії, не виправдався. Рішення про евакуацію союзних сил з України значною мірою пов'язувалося з поразками армії УНР та втратою українським урядом Директорії своєї території.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка