Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка6/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
***

Сподівання на те, що ситуація сама-собою якось владнається, звісно, були безґрунтовними і безперспективними. Тим більше, що, здається, жодна із сил, що брали участь у Трудовому конгресі України, не збиралася виконувати його рішення. Власне, не встиг форум припинити роботу, як на противагу визначеним орієнтирам заявила про себе одна з сил, що зробила вагомий внесок у схвалення підсумкового документу. 28 січня 1919 р., тобто в останній день роботи Трудового конгресу України, в Києві відбулася конференція УПСР (центральної течії). Спочатку на 24 січня призначався з'їзд, але провести його в нормальних умовах не вдалося, й зібрання, відкрившись 28 січня за участі 58 делегатів (переважно з Правобережжя), конституювалося як «Конференція УПСР центральної течії». Активну участь у роботі форуму брав М. Грушевський. На конференції не спостерігалося тієї розбіжності думок, як у фракції УПСР Трудового конгресу, — позначилася відсутність селян, які об'єктивно (не з свідомого розрахунку) здійснювали моральний тиск на делегатів. В ухвалених резолюціях конференція констатувала, що осібне існування УПСР (центральної течії) на чолі з Організаційним комітетом було необхідністю, що об'єднання (злиття) з лівою течією партії в даний момент є неможливим, «але переобраний Центральний Комітет УПСР ц. т. повинен намагатись працювати в якнайближчому контакті з Центральним Комітетом лівих і прямувати до з'єднання партії»1. Обговоривши проблему влади в Україні, конференція УПСР констатувала, що«велика українська революція з національно- політичної розвинулась в революцію соціяльну, що зберегти і закріпити здобутки соціальної революції зможуть лише клясові органи, тому Конференція УПСР визнає за необхідне, аби влада перейшла до рук клясових органів, себ-то Рад Селянських та Робітничих Депутатів. Маючи ж на увазі, що деклярацією фракції УПСР ц. т. на Українському Трудовому Конгресі про створення клясових органів державної влади в формі Трудових Рад Селянських і Робітничих Депутатів, обраних на основі рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосування, було визнано конче необхідним утворення Трудових Рад з тим, щоб такі ради, маючи адміністративно-політичні і господарські функції в межах своєї території і підлягаючи одна другій по інстанціях, були підпорою і допомогою в переведенні соціяльного будівництва і забезпечили від адміністративної розрухи та анархії, -Конференція УПСР закликає всі партійні комітети до утворення таких рад в формі, як то зазначено в деклярації УПСР ц. т., приймаючи зазначену в деклярації назву «Трудових Рад Селянських і Робітничих Депутатів», не допускаючи сепаратних виступів до захвату влади. … З огляду на те, що пункти тої деклярації не лягли в основу постанов Трудового Конгресу, Конференція констатує, щоприйнята Трудовим Конгресом резолюція ставить УПСР в таке становище, коли вона, як партія, не може брати на себе віповідальности за урядову політику. Але, зважаючи на скрутний стан УНР і потребу інтелектуальних техничних сил для неї, УПСР дозволяє своїм членам входити у всі урядові органи для органичної роботи, коли ця робота не стоїть на перешкоді організації вищезазначених клясових органів»[105]. Закріплення розколу було завершене обранням Центрального Комітету УПСР (центральної течії) у складі: Н. Петренко, І. Лузанівський, М. Любинський, І. Миколайчук, А. Степаненко, Д. Одрина, І. Часник, О. Щадилів, В. Голубович (останній — кандидат у члени ЦК). Проведені новим керівним центром переговори з лівою течією партії успіху не мали, й обидві партії існували окремо. Визнавши за необхідне підтримувати радянську форму влади, УПСР (центральної течії) водночас наполягала, щоб у лавах селянських і робітничих депутатів українське трудове селянство мало представництво, відповідне його соціально-економічному значенню в житті краю. В цьому своєму домаганні партія виходила з міркувань подвійного роду: соціально-економічних і національно- політичних. Зважаючи на аграрний характер України і відповідно малу чисельність міського робітництва, партія вважала диктатуру пролетаріату в Україні нездійсненною без підтримки багатомільйонної верстви безземельного та малоземельного селянства; тільки в тісній злуці міського пролетаріату з трудовим селянством і спільній їх революційній праці в радах робітничих і селянських депутатів УПСР убачала запоруку перемоги революції в Україні. З іншого боку, й національно-політичний момент сприяв відстоюванню партією відповідної участі трудового селянства в державно- господарському і культурному будівництві в Україні. Віддати всю складну справу формування нового суспільно-державного життя в Україні виключно в руки пролетаріату, частково — неукраїнського, частково — зрусифікованого та денаціоналізованого, українські соціалісти-революціонери вважали небезпечним для культурного, економічного й політичного розвою українських трудящих мас. Це лише підкопувало б ґрунт під державністю України, яку обстоювала УПСР, убачаючи в незалежності реальну ознаку національного визволення українських трудящих мас і необхідну передумову завершення національно-визвольної боротьби українського народу. Об'єктивно рішення конференції українських есерів (центральної течії) звужували можливості для впровадження у життя Директорією і Радою народних міністрів настанов, вироблених Трудовим конгресом України. Водночас вони змушували керівні державні кола УНР шукати підтримки серед партій правого політичного спектру, швидше еволюціонувати на позиції, що донедавна вважалися лише ймовірними або віддалено-перспективними. Сповзання Директорії й уряду вправо спричинило зростаюче невдоволення лівих партій і широких мас учасників визвольної боротьби, трудящих, які інтуїтивно відчували в «демократичних» «парламентських» принципах маскування чужих їхнім інтересам тенденцій. Окрім стихійного спротиву політиці Директорії, що знаходив і певне ідеологічне відбиття та оформлення в документах лівих українських партій, течій і груп, дедалі виразнішого логічного обґрунтування набувала й тенденція тяжіння до радянських форм влади. Вона не тільки була неминучою реакцією на еволюцію настроїв величезного масиву учасників визвольного руху, специфічним баченням перспектив останнього, але й великою мірою зумовлювалася розвитком світової соціалістичної думки, розмахом міжнародної революційної боротьби й, конкретніше — вільним чи невільним залученням до цієї боротьби України. Успіхи радянських військ і, відповідно, невдачі й поразки армії УНР змушували лідерів лівих українських партій і груп шукати теоретичні моделі поєднання соціалістичних і національних процесів, радянської влади і національної державності. Для РКП(б), КП(б)У, місцевих більшовицьких організацій єдиною безсумнівною перспективою (якщо не вдаватися у мотиви, а обмежитися констатацією) поставала Українська Соціалістична Радянська Республіка. І цієї стратегічної мети вони домагалися будь- якими засобами. Не рахуватися з такою реалією, звісно, було просто неможливо. Тому ліві українські партії і течії робили певною мірою вимушені політичні кроки, намагаючись водночас захистити національні ідеали та інтереси. Так, наприклад, «незалежні» українські соціал-демократи рішуче засудили Робітничо-селянський уряд Г. Пятакова-X. Раковського як ненаціональний, узурпаторський, окупаційний[106]. Проте вони не лише не виключали можливості співпраці з ним, але й вважали за доцільне спорядити до його складу своїх емісарів для здійснення цілком визначеної програми. її найголовніші параметри були втілені у спеціальній постанові Організаційного комітету фракції незалежних УСДРП: «ходити в правительство і нести повну відповідальність за нього тільки в тім разі, коли: 1. Буде всіма офіціяльними органами вищої влади — не тільки української, але й російської — визнано незалежність і самостійність Української Соціялістичної Республики; 2. коли на Україні буде вестися твердий національний курс, як і соціяльний, і офіціяльною мовою буде тільки українська»[107]. Однак маючи велику перевагу у військовій силі, відчуваючи зростаючий авторитет у масах, лідери більшовиків, уряду УСРР негативно реагували на пропозиції співпраці, в основі яких були взаємні поступки. Як інтернаціоналісти, вони бачили соціалістичну, радянську Україну лише у міцному, нерозривному союзі з РСФРР — оплотом світової соціалістичної революції. Партійно-радянське керівництво УСРР ще більше дистанціювалося від Всеукраїнської Ради селянських депутатів та Української партії соціалістів-революціонерів (центральної течи), які намагалися скоригувати систему радянської влади в Україні з урахуванням національної специфіки. Очевидно, найнеприйнятнішим для більшовиків було заперечення українськими партіями диктатури пролетаріату й забезпечення через ради принципу диктатури трудового селянства й робітництва, на чому й надалі наполягали ті українські сили, які в цілому схилялися до радянської платформи. Так, у декларації ЦК УПСР (центральної течії), яка розвивала постанови конференції місячної давності, зазначалося: «Шлях соціальної революції, на який ступила Україна, ставить її в ряди радянських держав і вимагає повної солідарности і спільної акції з ними в ім'я світової революції. Революційна активність України на інтернаціональному фронті може виявитись з найбільшою силою лише при її суверенному існуванні. Державної незалежности вимагає вся сучасна кон'юнктура: особливости національні, економичні й соціяльні, необхідність найскоршого залучення Галичини у вир соціяльної революції. Порушення суверенности України неодмінно викличе нове загострення національно-політичної боротьби, що загрожує соціяльній революції на Вкраїні і відбивається шкідливо на всьому світовому соціяльному рухові. Союз суверенних радянських держав для спільної боротьби проти світової контрреволюції — найліпша форма об'єднання в сучасний момент, яка гарантує максимум успіху. Та ж сама вищезазначена кон'юнктура вимагає відмовлення від переведення соціяльної революції на Україні шляхом диктатури пролетаріату в чистому виді. Лише поширення соціяльної бази і встановлення диктатури трудового селянства і робітництва забезпечить твердий хід соціяльної революції і не допустить небажаних ускладнень, які може використати буржуазія та контрреволюція. Вся система радянської влади на Україні, на підставі досвіду з практичного переведення її в Російській Соціялістичній Радянській Республиці, а також з огляду на необхідність пристосовання її до місцевих умов, мусить прийняти відмінні форми, які забезпечили б для неї найміцніший ґрунт. Ці форми перш над усе повинні будуватися з метою надання всій системі радянської влади характеру майбутнього устрою суспільства. Нівелювання людности до одного стану працюючих невідривно мусить сполучатися з відновленням сили демократичних принціпів. Нещадна зовнішня і внутрішня боротьба з буржуазією і контрреволюцією в цей час — головне завдання радянської влади, яке по- трібує величезної енергії і кількости борців, тому ця влада мусить мобілізувати й притягти до активної праці якнайширші маси трудових кляс, а також: створити умови, які б сприяли співділанню всіх радянських партій»[108]. Вироблені партією відправні принципи діяльності, оригінальне бачення місця Української революції в світовому революційному поступі (що враховувало й національну специфіку та національний інтерес, і спільну суспільно-політичну мету) зумовлювали й конкретизацію завдань, за які розгортала боротьбу УПСР (центральної течії): «1. За суверенну Українську Республику і союз її з иншими радянськими державами. 2. За диктатуру трудового селянства і робітництва в формі об'єднаних рад селянських, робітничих і військових депутатів з відповідною пропорціональністю представництва. 3. За внутрішнє удосконалення рад шляхом демократизації їх, як то: забезпечення прав партійних меншостей в радах, прямі й тайні вибори, фактична залежність виконавчих комітетів рад від пленумів і т. д. 4. За незалежне існування клясових професійних організацій. 5. За соціялізацію всієї землі з запровадженням вільного переходу до колективної обробки землі. 6. За вжиття найрішучіших державних заходів до інтенсифікації сільського господарства, піднесення кустарної промисловости і кооперативно-артільних підприємств ріжних родів. 7. За соціялізацію фабрик, заводів, будинків та інших підприємств широкого суспільного значіння. 8. За націоналізацію залізниць, копалень, фінансових установ та инших підприємств, які мають загально-державне значіння. 9. За введення трудової повинносте для всіх громадян України і 10. За утворення єдиної клясової української армії по принціпу загального призиву працюючих»[109]. Звісно, без порозуміння з керівними колами УСРР, РСФРР подібні плани залишалися лише на папері. Ще менше надій на реалізацію мали проекти примирення більшовиків з Директорією, які розроблялися деякими місцевими есерівськими організаціями, їхніми регіональними з'їздами[110]. Особливу занепокоєність у комуністичних лідерів УСРР викликали самостійницькі наміри українських сил, що поділяли радянську платформу. Тому обіцяне радянським урядом легальне існування соціалістичних організацій, які «чесно стали на ґрунт радянської влади», зіткнулося з численними труднощами. Всеукраїнську Селянську спілку було невдовзі розпущено, діяльність УПСР (центральної течії) по суті унеможливлено, а українських соціал- демократів (незалежних) навіть тероризовано[111]. Серед українських партій лівого флангу тогочасного політичного спектру найближче до більшовицьких позицій перебували боротьбисти. Їхні організації самі наголошували на схожості платформ, поглядів. Так, збори Київської організації лівих українських есерів на початку лютого 1919 р. ухвалили: «Через те, що з ідеольогичного і тактичного боку, особливо за останні часи, Комуністична Партія (больш.) України наблизилась до Української Партії Соц. — Революціонерів, звернутись до Центрального Комітету УПСР з пропозицією, аби він, в інтересах всесвітньої соціялістичної революції і зокрема революції на Україні, вжив заходів до скликання Партійного З'їзду для розв'язання питання про можливі форми об'єднання діяльности обох партій — УПСР і КП(б)У». Інші збори Київської організації, що відбулися у другій половині лютого і на яких, між іншим, було обрано делегатів на V з'їзд партії, ухвалили таку резолюцію: «1. Не бачачи великих ріжниць між УПСР та КП(б)У в питаннях програмової тактики; 2. Рахуючись з бажанням широких кіл партії додати до назви «УПСР» назву «комуністів» або відповідним чином переіменувати УПСР і зовсім; 3. застерігаючи партію, що при окремім її існуванню в опозиції до проводирів КП(б)У події, а також і підтримка її з боку «надійних» елементів неминуче приведуть її в табір контрреволюції, а також, 4. беручи на увагу, що вже існує ядро справжньої комуністичної партії, організаційно зв'язаної з комуністичними партіями инших країн та їх правильними позиціями; 5. Уважаючи своїм обов'язком по змозі краще і повніше ці позиції підтримувати; 6. Вважаючи своїм обов'язком усунення дезорганізації в УПСР, яка може виникнути через несвоєчасний вступ до КП(б)У окремих товаришів або груп УПСР, — збори, на підставі всього вищесказаного, маючи на оці інтереси успішного розвитку соціялістичної революції, ухвалили: Вимагати від Центр. Комітету Партії, щоб він вступив в переговори з Центр. Комітетом КП(б)У з метою об'єднання УПСР з КП(б)У і успішного переведення цього злиття на V З'їзді УПСР»[112]. У цьому прагненні до злиття відігравали велику роль, поряд із мотивами ідеологічного характеру, міркування практичного плану — небажання опинитися на нелегальному становищі й намагання активно впливати на розвиток подій навіть ціною значних поступок. Однак нігілізм більшовиків тривалий час поширювався і на цю, здавалося, споріднену їм партію. Тому точок дотику для проведення спільної політики не було (або їх просто не бажали знаходити). Таким чином, можливості для впровадження в життя платформ Української революції, яких дотримувалися ліві українські партії, були надто обмежені. Дедалі чіткіше вимальовувалася перспектива: задля досягнення власних ідеалів Українська національно- демократична революція мала боротися проти соціалістичної революції більшовицького напряму. Однак тоді навіть для самих себе виникала очевидна неузгодженість між соціальними й національними чинниками й програмами революційного поступу. Розв'язати суперечливості, що мали очевидну тенденцію до загострення, було непросто. Ще складніше було пояснити спрямованість політичного курсу масам, на підтримку яких орієнтувалися ліві українські політичні сили. Їх провідники добре розуміли об'єктивну природу труднощів і просто не мали іншого виходу, як з вірою у правоту своєї позиції, сподіватися на завоювання шляхом переконань прихильності до себе, а також шукати такі ідейно-політичні рішення, реалізація яких у загальнонаціональному масштабі забезпечувала бодай повільно наближатися до обраної мети. РОЗДІЛ ІІ.АНТАГОНІЗМ ОРІЄНТАЦІЙ




Аналізуючи події перших двох місяців 1919 року, важко відкинути думку, що дуже подібний етап свого розвитку Україна проходила роком раніше. Адже й тоді також українську владу виганяли з Києва радянські війська (українські й російські). Адже й тоді вживалися екстрені заходи, щоб зберегти завоювання Української революції, національну державність за допомогою міжнародних чинників, дипломатичних комбінацій. Адже й тоді існували серйозні сімніви щодо вибору зовнішньополітичного вектора. Щоправда, розстановка сил на геополітичному просторі істотно змінилася. Після поразки Четверного союзу у світовій війні всемогутньою силою поставала переможниця — Антанта, від союзу з якою рік тому довелося вимушено відмовитися. Тому — хочеш-не хочеш — треба було, «здійснивши каяття», шукати порозуміння, покладатися на допомогу чужоземної сили. Робилися і спроби врахувати гіркий досвід переведення конфлікту з радянською владою у воєнну площину, спробувати вичерпати наявні суперечності мирними, дипломатичними засобами. Однак, попри істотні відмінності, загальний результат вимальовувався знову дуже невтішним. Ще наприкінці січня, під час проведення Трудового конгресу України — своєрідного варіанту національних Установчих зборів як ідеалу всієї доби визвольної революції — стало абсолютно ясним: утриматися в історичній столиці українській владі знову не вдасться. То ж конгрес поспіхом згорнув роботу, не встигнувши належним чином опрацювати державотворчі документи програмної ваги. У Києві тимчасом зростали настрої проти влади Директорії. Дедалі поширював діяльність обласний ревком, керований більшовиками. Досить впливовими особистостями стали С. Косіор (секретар обкому), А. Бубнов (голова ревкому), П. Дегтяренко, О. Ластовський, М. Майоров, П. Слинько, В. Чернявський та інші[113], що активізувалися буквально з кожним днем, особливо під враженням поразок армії УНР. Про безнадійність становища на протирадянському фронті делегати Трудового конгресу дізналися з доповідей і В. Винниченка, й С. Петлюри, й О. Грекова, й інших промовців. Як згадував І. Мазепа, «оповідали, що багато в цьому завинив своєю самовільною політикою командуючий лівобережною Україною отаман Балбочан… Були відомості, що Балбочан не виконав наказу головного командування і не підійшов до Києва з лівого боку Дніпра, чим відкрив більшовикам фронт на лінії Київ-Бахмач. Замість того, щоб підійти до Києва, він самочинно почав відступати на Полтаву, Кременчук і далі до Дніпра для з'єднання з російськими добровольцями, забираючи по дорозі цукор та інше майно і все це направляючи на Одесу. Наслідком всього цього 22 січня Балбочана арештовано разом з двома російськими старшинами з його штабу, полковником Гайденрайхом і полковником Селіванським і привезено до Києва. Російські старшини з-під арешту втекли, а Балбочана перевезено до Станіславова в Галичину. У зв'язку з Балбочанівською історією «Українська Ставка», орган інформаційного бюро армії, 25 січня писала: «Розкривається нарешті загадка, чого Лівобережна Україна так легко піддавалася агітації проти Директорії УНР і чого вона ставила такий слабий опір крайнім елементам і наступові чужих ворожих сил. Виявляється, що це діло грандіозної провокації чорної сотні, що захопила була командування лівобережною групою українського війська і свідомо проводила свою роботу в напрямі викликання серед народу недовір'я і ненависті до Директорії і до цілої української справи»[114]. Уже 27 січня 1919 р. радянські війська наблизилися до Броварів — головної опорної бази УНР на підступах до Києва. Назустріч богунцям, якими командував М. Щорс, С. Петлюра висунув військові формування, чисельність яких в Києві сягала 40 тис. солдатів і офіцерів[115] (1-ша українська радянська дивізія загалом мала трохи більше 10 тис. багнетів). Три дні унерівці стримували атаки богунців (особливо запеклі бої зав'язалися під Димеркою й Богданівкою). Однак, коли залізницею з Ніжина прибуло підкріплення (Таращанський полк 2-ї української радянської дивізії під командуванням В. Боженка), петлюрівці змушені були відступити, залишивши Бровари. Чималу роль при цьому відіграв не надто високий морально- психологічний стан українських вояків. Командири систематично скаржилися на відсутність дисципліни, розклад, масове дезертирство, перехід цілих частин на більшовицький бік і боротьбу проти своїх вчорашніх співбратів[116]. Доки керівництво червоних підрозділів готувалося до штурму Києва, з'ясувалося, що Директорія разом з вірними їй військами евакуювалася в напрямку Василькова-Фастова-Білої Церкви. Вранці 5 лютого 1919 р. радянські війська на чолі з М. Щорсом та В. Боженком вступили до столичного міста[117]. Його комендантом відразу ж було призначено М. Щорса\'7b2\'7d, який наказом № 1 оголосив, що «вся влада в Києві належить Виконавчому комітету Київської Ради робітничих депутатів. Органи колишньої влади відміняються»[118]. Рада, своєю чергою, видала розпорядження про запровадження радянських законів, відміну попередніх порядків. Зокрема, 8 лютого було оголошено про розпуск міської Думи. 10 лютого при виконкомі Міськради було створено Київський раднаргосп, на який було покладено завдання керівництва промисловістю, транспортом, постачанням паливом і продуктами. Раднаргосп розпочав націоналізацію підприємств, налагоджував їх роботу, спрямовуючи зусилля, передусім, на задоволення воєнних потреб. Значної уваги надавалося функціонуванню комунального господарства, де на одне з чільних місць постало завдання переселення робітників і службовців до нових помешкань, із яких виселяли багатіїв. Тимчасом продовжувався наступ проти військ Директорії на південному напрямку і Правобережжі. Значно активізувалася боротьба повстанських загонів на Поділлі, яку координував і скеровував сільський учитель з Деражнянської волості, більшовик В. Ткачук1. Подібні процеси протікали і на Київщині, Волині та Поліссі[119]. Паралельно потужно наростала військова допомога з Радянської Росії[120]. Все це разом зумовлювало стрімке посування лінії фронту. Буквально кожного дня надходили повідомлення про встановлення влади рад дедалі в нових пунктах і районах[121]. Достатньо інтенсивною була й розпорядчо-законотворча діяльність робітничо-селянського уряду, засвідчуючи, що він пильно контролював розвиток подій, тримав руку на пульсі життя[122]. Великої уваги надавалося, зокрема, ідейно-виховним заходам у військах, зміцненню дисципліниб. Продовжуючи відступати, Дієва армія УНР неухильно втрачала бойові якості, скорочувався її кількісний склад. Після відходу з Києва на боці Директорії було близько 26 тис. військовиків[123], однак їх число дедалі тануло. Знайшовши притулок у Вінниці, провід УНР гарячково шукав шляхів переламу несприятливої ситуації. Відсутність скільки-небудь узгодженої спільної платформи принаймні для більшості політичних сил, об'єктивно зацікавлених у продовженні і поглибленні революції, прагнення кожної політичної сили висунути на перший план власні завдання, аморфність і розколи практично всіх українських партій, амбітність їхніх лідерів, яким часто бракувало серйозного політичного досвіду, — далеко не повний перелік внутрішніх причин того кризового стану, в якому опинилася Українська революція вже на кінець зими — початок весни 1919 р. Якщо додати до них вкрай несприятливі, навіть ворожі зовнішні чинники і невдалі дії, спрямовані на те, щоб їх хоч якимось чином нейтралізувати, стає зрозумілою вся трагічність ситуації після евакуації проводу Української Народної Республіки на Поділля. «…Роз'єднання українських сил катастрофально збільшилося, — «бив» у найболючішу точку проблеми І. Мазепа. — …Після переїзду Директорії в Винницю безладдя, яке панувало в Києві, ще збільшилося»[124]. Тобто зростали, примножувалися передусім негативні прояви і тенденції. Головною їх причиною стало те, що дії Директорії, уряду УНР після Трудового конгресу України дедалі розходилися із інтересами мас. «Масла у вогонь» підливали самочинні дії отаманів, які теж виступали від імені Директорії. Невдоволені маси протиставляли себе керівним центрам українського руху. Факти й документи свідчать про зростаючу ворожість трудящих до Директорії. Так, головне інформаційне бюро республіканської армії 15 лютого повідомляло про настрої селян Подільської губернії: «Склалась у селян думка, що їм землю дають зимою, а землею літом порядкують пани… Селяни настроєні проти Директорії, елементи більшовицькі мають великий вплив, як тільки прийдуть більшовики, то все населення пристане до них… Населення дуже хоче, щоб більшовики прийшли якнайскоріше, бо вони б'ють панів і передають народові панське добро…»[125]. Подібна атмосфера була характерною для всього Правобережжя. Селяни дедалі активніше відгукувалися на заклики більшовиків підніматися на збройну боротьбу проти Директорії, уряду УНР. Створювалися партизанські загони, які ліквідовували владу місцевих органів у цілих повітах, особливо ж із наближенням радянських військ. Вельми показовими тут були дії селян Чигиринського, Уманського, Звенигородського, Таращанського, Черкаського повітів, для яких непокора будь-якій владі ставала звичним явищем[126]. У Придністров'ї та на Поділлі також утворилася досить розгалужена мережа партизанських загонів, що один за одним ставали на шлях збройного опору владі. Бої ставали чимраз запеклішими і кривавішими. Безпосереднє керівництво ними здійснював Подільський губернський військово-революційний комітет, обраний підпільним з'їздом ревкомів 10 лютого 1919 р. Більшість у ньому належала більшовикам, а до складу входили боротьбисти та російські ліві есери- борбісти, що підтримували радянську платформу і брали участь у повстанському русі. У ніч на 15 лютого 1919 р. за наказом ВРК розпочалося повстання в Проскурівському, Могилів-Подільському, Летичівському, Вінницькому та Гайсинському повітах. Надзвичайної напруги набули події у перших двох повітах, передусім у їхніх центрах — Проскурові та Могилеві-Подільському4. Поступово повстанський рух охоплював степову зону — південь Катеринославщини, Херсонщину, Північну Таврію. Про його розмах можна судити навіть з такого короткого газетного повідомлення: «Всі залізничні лінії між станціями Корсунь-Цвіткове- Бобринська-Кам'янка-Фундуклеївка-Цибулеве-Єлисаветград- Знам'янка-Користівка-Олександрія-Волинська-Кривий Ріг-Долгінцево-Апостолово перебувають у руках партизан, які ведуть боротьбу під прапором Радянської влади»[127]. Антиурядові виступи один з лідерів УПСР П. Христюк кваліфікував як «оружну боротьбу українського робітництва й безземельного та малоземельного селянства проти Директорії» (назва відповідного параграфа книги «Замітки і матеріали до історії української революції»), як «внутрішній, цілком український робітниче- селянський фронт»[128]. Це істотно допомагало військам радянської Росії і Тимчасового робітничо-селянського уряду України переможним маршем просуватися углиб України. Сил для ведення війни з ними у Директорії практично не було. Населення масово відмовлялося вступати до лав армії УНР, дуже нервово і чимдалі ворожіше реагуючи на зусилля вербувальних комісій і спроби розв'язати цю проблему силовими методами. Утрачаючи підтримку українських мас, політичний провід УНР змушений був дедалі покладатися на зовнішні чинники, намагався будь-якою ціною залучити їх для втримання влади. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж, не могла не вплинути фатально на долю цієї влади, зрештою — всієї державної організації. В. Винниченко і В. Чеховський, еволюціонуючи вліво (хоч і не так швидко та радикально, як «незалежні» в УСДРП), прагнучи зреалізувати «трудовий принцип» (і для них це було виявом щирої вірності інтересам трудового народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на порозуміння з більшовиками, радянською владою. Хоча воєнні дії набрали достатньо виразних обрисів уже на зламі 1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розв'язати кризу влади передусім дипломатичними засобами. 31 грудня 1918 р., а затим 2 і 4 січня 1919 р. одна за одною до Москви летять радіотелеграми з вимогами негайно припинити силові акції, вивести російські війська з українських територій. Раднарком РСФРР витримав дипломатичну паузу і вперше відповів на претензії уже тоді, коли Харків був радянським, а повстання проти Директорії охоплювало повсякчас дедалі нові райони. 6 січня 1919 р. нарком іноземних справ Г. Чичерін направив ноту голові українського уряду В. Чеховському. «Ваші радіотелеграми з 31 грудня та з 2 і 4 січня ми отримали, — повідомлялося у ноті. — Насамперед ми примушені пояснити Вам, що відомості, які Ви маєте у Вашім розпорядженні, не відповідають дійсності. Перечислені Вами військові частини Совєтської Росії на Україну не посуваються і навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між військом Директорії і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок»[129]. Відхиляючи звинувачення у прямій причетності РСФСР до військових дій в Україні, російський дипломат вправно переводив у соціальну площину сутність конфлікту, який вибухнув в регіоні через антинародні дії проводу УНР. Перераховуючи репресивні акції влади, передусім військової, що здійснювалися іменем Директорії (розгін Харківської ради, заборона зібрань і мітингів як в Харкові, так і в інших місцях; розгони з'їздів селянських рад Харківщини; арешт харківських страйкарів, зокрема комітету залізничників; наказ отамана Харківської губернії під загрозою розстрілу видати в двадцять чотири години керівників страйку; його ж телеграма командуванню флоту Антанти із заявою, що Директорія поставила собі на меті боротьбу проти більшовиків; видані в Києві накази Директорії щодо заборони будь-якої агітації, яка йде врозріз з її політикою тощо), Г. Чичерін видавав їх як основну причину виступу трудящих мас України проти національної влади і наголошував на природному прагненні народу до відновлення влади рад: «Виставлене у Ваших телеграмах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення совєтського устрою. Це є та сама боротьба робітного люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естонії, Польщі й Білоруси проти кляси експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних та проти всіх їхніх прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який має на меті заведення Совєтів на українській території, без сумніву й надалі буде вливатися в форму збройної боротьби, доки Директорія буде вживати щодо Совєтів сучасну тактику насильного придушення»[130]. Не залишаючи сумнівів у симпатіях до прибічників радянської влади, Г. Чичерін водночас вкзав на неприпустимість звернень Директорії до Антанти з проханнями про допомогу в боротьбі з радянською Росією, яка, за його словами, намагається знищити національну й державну самостійність України. Кінцівка ж телеграми більше нагадувала ультимативні умови, за яких можна було розраховувати на підхід до дипломатичного розв'язання суперечностей: «Ми чекаємо, — заявляв російський нарком, — щоб наперед переконатися, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України та вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу англо- французького і американського імперіалізму. При цих умовах ми з охотою приймемо в Москві Вашого пред- ставника»[131]. Зміст і тон російської ноти викликали обурення у керівників УНР. Відтак, 9 січня 1919 р. до Москви була направлена відповідь, яку підписали всі члени Директорії і глава уряду В. Чеховський (щоправда, в документі він позначений лише як міністр закордонних справ). В українській ноті, передусім, спростовувалися твердження російської сторони про невтручання у внутрішні справи України та відсутність на території останньої збройних сил РСФРР. «Твердження комісара закордонних справ, ніби на територію України російське військо не вступає, по перевіреним відомостям, є або умисним перекручуванням правди, або ж цілковитою непоінформованістю, — заявляли лідери УНР. — В районі Харкова оперує регулярне військо російської армії. Складається воно переважно з Китайців, Латишів, Мадярів та по-части Руських. Звідси й друге твердження комісаря справ закордонних, нібито це військо складається з Українців, явно не відповідає дійсності. Це китайсько-лотишське військо, переходячи по території Української Республіки, спустошує села, грабує у селян та всього населення все їхнє майно, складає на вози, вантажить на захоплені поїзди й відправляє в Росію. Представників української народної влади селян, робітників і інтелігенції Латиші та Китайці розстрілюють без жадного суду, чинячи перед тим над ними звіряче катування, і просуваються в межі Української Республіки, зазіхаючи на життя і майно робітників та селян України. З огляду на те, що сказано вище, лотишсько-китайське військо утримується і формується за кошти Російського Уряду, а з другого боку з огляду на те, що комісар справ закордонних Російської Республіки, який ухиляється від прямої відповіді на поставлене йому Урядом України запитання про мету наступання на Україну, яке провадить російське військо, Директорія Української Народної Республіки востаннє запитує уряд Російської Республіки, що повинно означати це наступання російського війська та його поводження на території України, як на завойованій землі»[132]. Асиметрія тверджень в дипломатичних документах — річ поширена. В даному разі й російська, й українська сторони зайвий раз це блискуче демонстрували. При цьому, крім суто дипломатичної мети (тобто, суті справи), документи обох сторін несли очевидне ідейно- пропагандистське навантаження. Останній компонент нерідко перевищував межі розумного, що, врешті, не наближало сторони до розв'язання проблем, а переводило стосунки у площину галасливих, але зовсім неконструктивних дискусій, банальних сварок. Так, надмірна апеляція до чинника «найманих латишів і китайців» викликала іронію, однак у запалі полеміки провід Української революції на це зовсім не зважав. Заперечуючи очевидні, добре відомі факти повсюдної боротьби місцевих трудящих за владу рад, автори ноти безапеляційно заявляли: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою «большевицьких Совєтів» захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіялістів. Через те влада в Україні в руках місцевого дійсно українського народу, головним чином селянства, являється перешкодою для імперіалістичної мети Російського Совєтського Уряду і тому цей уряд вже заздалегідь не визнає Конгресу Трудового Народу України, віддає його на глум і вважає причиною, що виправдує наступання на Україну. Директорія Української Народної Республіки доводить до відома всього трудового народу України й усього світу, з якою метою наймані совєтські Китайці і Латиші йдуть на Україну, та повторює, що трудовий український народ не дозволить насилувати свою волю — найманим Латишам та Китайцям він протиставитиме свою силу і до останньої краплі крові боротиметься проти насильства за право порядкувати своєю долею»[133]. Підкресливши кілька разів прагнення керівництва УНР до широкого співіснування з сусідами, українська нота пропонувала уряду РСФРР протягом 48 годин відповісти на питання: «1. Чи згоден уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? «2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?»[134]. За умови виконання висунутих вимог Директорія висловлювала готовність до вступу в переговорний процес і відновлення товарообміну. Незгода ж радянської сторони, або відсутність відповіді до 24 години 11 січня 1919 р. розцінювалась би як оголошення війни РСФРР Українській Народній Республіці. Навіть ті дослідники, які беззастережно беруть бік Директорії, ніяковіють з приводу вад її дипломатичних документів. Втім, частина з них, зокрема М. Стахів, вважають, що на зміст і характер («редакцію») нот впливала позиція В. Винниченка і В. Чеховського[135]. Офіційна ж Москва вважала за потрібне продовжити гру-дис- кусію. В направленій до Києва відповіді майже словами попереднього документа доводилося, що твердження Директорії, зокрема про латишів, китайців, мадяр — то суцільні вигадки, частково запозичені з арсеналу імперіалістичної, антирадянської пропаганди. Спростовувалися і положення української сторони про те, що за радянську владу виступає лише зросійщений пролетаріат промислових центрів («приходьки» — більшовицькі агенти Москви, величезна меншість народу). Г. Чичерін перераховував численні повстання селянства в усіх губерніях і переконував, що відповідальність за громадянську війну в Україні несе Директорія з її антинародною політикою. Відкидалися як безпідставні спроби керівництва УНР видавати громадянську війну за війну між Україною та радянською Росією[136]. Водночас нота наркома закордонних справ РСФРР закінчувалася пропозицією: «З огляду на виявлене з боку Директорії бажання полагодити всі суперечні питання шляхом офіційних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо Вашим делегатам прибути в Москву. Не дивлячись на те, що Вашою останньою телеграмою замість того, щоб іти назустріч нашій пропозиції, погрожуєте нам проголошенням війни, ми лишаємося при нашій пропозиції, яка має на меті усунення сутички між Совєтською Росією та Україною. Підходячим місцем для переговорів ми вважаємо Москву, звідки Ваші делегації, користуючись звичайною недоторканістю й екстериторіальністю, матимуть змогу зноситися по прямому дроту з Директорією»[137]. Поведінку Раднаркому РСФРР чимало дослідників схильні кваліфікувати як вкрай нещиру, як прагнення затягувати якомога довше обмін подібного роду пустопорожніми нотами з показною готовністю вичерпати конфлікт мирними засобами, а насправді, використовуючи дипломатичні акції для прикриття продовження військових дій, що складалися однозначно сприятливо на користь Радянської Росії та її прибічників всередині України[138]. Гадається, це не зовсім так. Звертає на себе увагу, по-перше, оперативність, з якою зовнішньополітичне відомство РСФРР реагувало на всі звертання проводу УНР. По-друге, через дипломатичну риторику проглядало прагнення домогтися від Директорії легітимізації КП(б)У і входження її до урядової коаліції. Це був би явно безболісніший, «менш витратний» крок до відновлення в Україні влади рад (як не згадати тут про стратегію більшовиків кінця 1917 р.! - і тоді, і на початку 1918 р. вона виглядала привабливою, перспективною). Крім усього іншого, це б дозволило використовувати обмежені збройні сили РСФРР, яка потрапляла у дедалі щільніше кільце фронтів, на критичних напрямках. По-третє, радянська сторона прагнула за будь-яку ціну знайти в уряді УНР якщо не союзника в боротьбі з оголошеним походом Антанти проти більшовицької Росії, то хоча б спробувати зашкодити ймовірному альянсу між інтервентами й Директорією. Що ж до останньої, то тут ще раз варто наголосити на певних моментах, які, принаймні для частини вищого державного органа, мали принципове значення. Йдеться про сутнісні орієнтації В. Винниченка — Голови Директорії та В. Чеховського — Голови Ради Народних Міністрів. В. Винниченко, судячи з усього (особливо переконливо свідчать про це щоденникові записи), з величезною відповідальністю аналізував вибух нової кризи в українсько-російських стосунках і болісно шукав шлях відвернення катастрофи на кшталт минулорічної. А що до того йде — він усвідомлював дедалі гостріше й наочніше. Додавався і ще один достатньо істотний момент. Під впливом поразок Центральної Ради, випробувань нації гетьманщиною і тяжіння мас до більшовицьких гасел В. Винниченко в ті дні прискорив свою світоглядну еволюцію вліво. Для нього трудовий принцип залишався якщо і не тотожним, то близьким до радянського принципа, в усякому разі не був ворожим йому. То ж для нього переговори з Росією були не соломинкою, за яку хапається потопаючий, а принциповою лінією на єднання новонароджуваної народної влади (хай у дещо відмінних конкретних втіленнях) проти сил старого світу — проти імперіалізму[139]. А відтак він не просто готовий був згоджуватися на дипломатичні варіанти розв'язання кризи, а й сам якнайбільше прагнув того. Що ж до В. Чеховського, то тут крім соціал-демократичної позиції важливе значення, на думку М. Стахіва, мали його релігійні погляди. «Прем'єр Чехівський був не тільки провідним членом Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, але також одночасно глибоко віруючим християнином, який пробував переводити християнську мораль також в міждержавних справах, — зауважує історик. — Він дуже боявся відповідальности за продовжування оборонної війни України проти російської совєтської агресії. Коли проф. Ісаак Мазепа переконував його, що ця війна є неухильна, бо Москва має явні імперіалістичні цілі і ніщо її не спинить перед дальшим воєнним походом проти України, хіба тільки повна капітуляція на ласку і неласку Москви, то Чехівський відповів: «Я маю сумніви, як християнин: чи маю я право посилати на фронт наших козаків на смерть, коли зовсім неясно мені самому, які наслідки для України принесе ця війна. Я сам можу йти на фронт воювати за те, в що я вірю. Але других примушувати — це на мою думку неморально». Ці погляди в даній ситуації, коли російські большевицькі армії сунули на Україну червоною хмарою, були не від світу цього. Проте, вони доказують поза всяким сумнівом, що цей прем'єр Уряду УНР справді прагнув миру і напевно не мав ані тіні бажання воювати агресивно проти Росії, бо зрештою таких бажань не мав ніхто: слаба тоді мілітарно Україна не могла хіба нападати на мілітарно сильну Росію»[140]. Звісно, ці міркування заслуговують на увагу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка