Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка5/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
***

Доводиться констатувати, що не вдалося досягти очікуваного ефекту й від інших заходів, кроків, які здійснював провід Української революції. Великі надії пов'язувалися спочатку і з Трудовим конгресом України — як одним з центральних завдань стратегічного курсу на відновлення й зміцнення УНР. Щоправда, не всі вважали рішення про скликання подібного форуму за всебічно виважені й об'єктивно зумовлені. Наприклад, І. Мазепа розцінював його як просту поступку більшовицьким настроям і гаслам. Інші дослідники дотримуються погляду, згідно з яким Конгрес мав стати визначною віхою прогресивного поступу Української революції. Згідно з «Інструкцією для виборів на Конгрес Трудового Народу України» (затвердженій Директорією 5 січня 1919 р.), на Конгрес мали бути обрані 593 депутати від трудового селянства, робітництва й інтелігенції. По губерніях встановлювалися такі норми представництва[84]:



 

Такий склад делегатів конгресу давав підстави його організаторам розраховувати, що на ньому справді відбудеться передача влади трудовому народові — і тим самим буде реалізовано один з основних ідеалів революції. Але й робітництво, й селянство поставилися до виборів досить пасивно, особливо ж на Лівобережжі, де отамани розганяли робітничі й селянські з'їзди. Революційні соціалістичні партії були позбавлені можливості здійснювати відповідну агітацію, а часто навіть і проводити встановлені законом повітові й губернські виборчі зібрання. На час виборів до Конгресу частина Лівобережжя вже була зайнята радянськими військами, на решті території селянство та робітництво вели війну з військом УНР: отже було не до виборів. На Правобережжі йшла брудна погромна хвиля. На півдні французи й Добровольча армія без перешкод захоплювали повіт за повітом. «При таких умовах, коли все базувалось на «осадних», «обложних» і «військових» станах, що здушували цілком всякі прояви вільного громадського життя, коли розливалась хвиля погромів, звичайно, не можна було й думати про правдиве виявлення волі пролетаріату і безземельного та малоземельного селянства України. В додаток до цього всього, незважаючи на однодушні постанови селянських зїздів про те, щоб конгрес складався з представників селянства, робітництва і вояцтва, виборчих прав була позбавлена (на домагання Петлюри, Коновальця й инших отаманів) вся революційна республіканська армія, найбільш свідомий і революційний елемент в селянстві. Натомісць було утворено спеціяльну курію так званої трудової інтелігенції. Одночасно було закликано до участи на Конгресі з рішаючим правом голосу депутатів з Галичини від Національної Ради. Галичина переживала саме початкову стадію національно- буржуазної революції; перед вела там дрібна буржуазія яка зовсім не розуміла і не хотіла розуміти наддніпрянського «большевицького» селянства. Сповняючи бажання Директорії, Національна Рада виправила до Києва «вишколену» антиреволюційну, націоналістично настроєну делегацію. Так спільними силами соборної української дрібної буржуазії утворювався бажаний для Директорії і «отаманів» склад Трудового Конгресу»[85]. Організатори Конгресу були розчаровані результатами його роботи і вкрай критично оцінювали ухвалені документи. В. Винниченко назвав форум «мертворожденим», а П. Христюк дав красномовну назву відповідному розділу «Заміток і матеріалів» — «Трудовий Конгрес — похорон трудового принціпу». «З Трудового Конгресу доля просто посміялася, — писав один з лідерів Української революції. - Інституція, що покликана була утвердити на Україні диктатуру працюючих, організувати тверду революційну робітниче-селянську владу і тим підвести міцний ґрунт під революцію, виповнила протилежні завдання: поховала ідею трудової диктатури, санкціонувала директоріянсько-отаманський режим, висловилась за горожанський міжклясовий мир — демократичний парляментаризм. Головною причиною такого «жарту» був реакційний курс директоріянської політики, що геть здіскредитував Трудовий Конгрес ще до його скликання»[86]. Не випадково, що питання про якісний склад делегатів конгресу привернуло увагу політичних сил, спричинило гостру реакцію деяких з них. Так, фракція УСДРП («незалежних») в оголошеній на Конгресі декларації зазначала: «Трудовий Конгрес — це є плід хисткої й двох- сторонньої політики Директорії. Скликаючи Трудовий Конгрес, Директорія мала намір задовольнити як соціяльні сили, так і імперіялістичні, і не задовольнила ні тих, ні других. Ми не можемо вважати Трудовий Конгрес правдивим представництвом революційних мас України, як по його конструкції, так і по умовам, в яких переходили вибори робітництва; позбавлення прав участи в Трудовому Конгресі революційного війська; одночасне скликання Трудового Конгресу і руйнування органів трудового народу чи недопущеня їх істнування на місцях: переведення виборів при умовах урядового нажиму, без свободи агітації; скомканість і спішність виборів в несприятливих умовах військового часу, — все це позбавляє Трудовий Конгрес правдивого в ньому представництва революційних мас і не дає йому ніякої сили в його роботі, бо немає тих органів, на які б він міг опертися. Через те, коли Директорією буде передана йому вся повнота влади, Трудовий Конгрес не має права задержувати її в своїх руках, а повинен передати цю владу справжньому, єдиноздатному до переведення в життя величезних завдань української соціяльної революції представництва революційних мас — робітниче-селянським радам»[87]. На загальноукраїнський форум врешті-решт прибуло всього близько 300 делегатів — тобто фактично половина складу, що спочатку передбачався[88]. Дещо більшу цифру наводить І. Мазепа, вважаючи, що в роботі Конгресу брали участь понад 400 делегатів, з них 36 — від Західноукраїнської Народної Республіки[89].Однак, навіть невідповідний настроям мас склад делегатів непокоїв військове керівництво УНР: воно серйозно побоювалося, що під тиском обставин зібрання може пристати на ліву політичну платформу. Поповзли чутки, що в такому разі Січові стрільці силою розженуть форум. Звісно, це не сприяло продуктивній праці. В нервовій атмосфері ще наочніше виявилися внутріпартійні суперечності, зокрема у фракції есерів. Тривалий час не вдавалося сформувати навіть авторитетну президію[90]. На думку автора фундаментального історичного дослідження, «засідання 25–28 січня були рішаючими. В ці дні під пресією військових подій і Дирекорії було рішуче і остаточно порвано з українською робітниче-селянською революцією, ліквідовано нещадно мрії директоріянської весни, поставлено дальшу боротьбу на старий, двічі за часів української революції переживший себе, ґрунт — «демократичного ладу і парляментаризму»[91]. Ключовим на Конгресі став виступ Голови Директорії В. Винниченка, в якому найбільшої уваги надавалося історії боротьби за відновлення УНР і тяжкому військово-політичному стану республіки. Заключні слова промови були такими: «…Директорія, намітивши широкі демократичні реформи, переведе їх в життя. Наші реформи — не большевизм. Ми не большевики. Директорія в своїй діяльності орієнтується на культурний Захід. Особливі умови життя в Росії породили совіти, але соціяльна революція в інших країнах відбувається в інших формах. Совітська форма російської революції засуджена на загибель. Большевики умирають, бо Антанта заперла їх в усіх портах, але вони хотять, щоб і ми загинули разом з ними. Большевики вішають нам петлю на шию, тому можливо, що у нас будуть китайсько-латишські совіти. Але наш народ нікому не дозволить сісти йому на плечі»[92]. На тлі тривожних виступів військових оптимізмом позначалася лише промова С. Петлюри, який вважав наявні сили достатніми для оборони Києва від радянських військ[93]. Сформований же В. Винниченком відхід від нещодавно визначених соціальних орієнтирів, з ентузіазмом підхопили й інші делегати. «За В. Винниченком пішли инші «ура-патріотичні» промови. І знову, як і, приблизно, рік тому (в грудні 1917 р.) на Всеукраїнському робітниче-селянському та салдатському з'їзді, соціяльно-економичний, клясовий момент в українській революції було затушковано моментом національно- політичним. Питання про радянську форму влади знов було цілком ідентифіковано з питанням національного поневолення України Московщиною. Національний момент робив такий вплив, що не то що промови представників радянських соціялістичних партій, а навіть промовці фракції української партії соціялістів-революціонерів центральної течії, що пропонували передати владу в Українській Республіці в центрі і на місцях на трудовому принципі, не знаходили співчуття більшости конгресу. Під час фракційних промов, що почалися 26 січня, конгрес робив надзвичайно сумне враження. Фракція української партії соц. — революціонерів (центральна течія), що могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відограти рішаючу ролю в цім важнім моменті української революції, - розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололась на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної плятформи, і в результаті виступила і голосувала (відповідно до свого поділу) за ріжні резолюції. Фракція українських соціяль-демократів (офіціяльна партія) прикладала всіх сил, щоб утворити на Конгресі дрібнобуржуазну, націоналістично- войовничу більшість, залучаючи до себе так звану галицьку фракцію (що зовсім не орієнтувалася в обставинах і складалася з представників дрібної, переважно селянської, галицької буржуазії) та правицю фракції селянської спілки. Пропозиції і промови представників радянських соціялістичних партій (промова лівого укр. с.-р. Тараненка, укр. незалежника Зіновєва, пізніще бундовця Рафеса) зустрічалися криком та свистом. Найменший натяк на необхідність миру з Совітською Росією, на передачу влади в Українській Республіці робітниче-селянським радам, викликав обурення з боку розпаленої відповідними промовами й агітацією галицької та соц. — демократичної фракції. Отамани Петлюра та Коновалець — закликали до рішучої боротьби з російськими большевиками, вимагали від конгресу одобрення своєї контрреволюційної політики, погрожували репресіями лівим партіям і запевняли, що переможуть всі і все»[93]. Очевидно, в цій (можливо, дещо й задовгій) цитаті П. Христюк влучно передав сутність подій, що розгорнулися на Конгресі. З принципових позицій лінію більшості, уособлювану В. Винниченком, критикували «незалежні» українські соціал-демократи. В проголошеній ними декларації давалася досить неприємна оцінка політиці Директорії, уряду УНР, обґрунтовувалася думка про доцільність передання влади в УНР в інші руки. «Директорія відограла в українській революції свою велику організуючу ролю, — говорилося у документі. — Але вона не змогла удержатись на тому шляху, яким повинна розвиватися українська соціялістична революція, вона не змогла оцінити тих завдань і цілей, які висунуто світовою революцією, вона не стала на твердий соціяльний ґрунт і тим розхитала той соціяльний фундамент, на якому лише й мала укріпитися революція. Причинами цього є як сама структура влади Директорії, так і та обстановка, в якій їй довелося провадити свою діяльність. Характер складу Директорії, як коаліції національних революційних українських партій, і відсутність ясно вираженого клясового характеру її (а соціялістичну революцію тільки й може переводити клясова влада) опреділили хисткий і нерішучий характер її політики, як внутрішньої, так і зовнішньої… У великій мірі до цього ходу подій спричинилося міжнародне становище України. Опинившися між двома сторонніми силами — з одного боку, Совітська Росія, а з другого, імперіялістична Антанта, Директорія, з страху перед Антантою, не зайняла відносно неї рішучої позиції. В той же час наступ російського совітського війська і авантюра правительства Пятакова спричинилися до того, що урядовий курс політики на Україні пішов вправо, а не вліво, як того можна було сподіватися. І в результаті ми маємо війну з соціялістичною Росією і можливість союзу з імперіялістичною Антантою. Ми не можемо цього допустити. Одинокий вихід з цього становища, який зможе удержати революцію і не дасть її роздушити, який дасть організуючі гасла революційним масам і поведе їх до боротьби, — це є якнайшвидча передача влади робітниче-селянським радам»[94]. Закінчувалася декларація «незалежників» низкою категоричних вимог, які були дуже близькими до позиції, що займав Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради селянських депутатів: «1. Одержавши од Директорії всю повноту влади в Українській Республіці, Трудовий Конгрес не задержує її в своїх руках, а передає єдино правдивому представництву сили й волі революційного селянства і робітництва — радам робітничих і селянських депутатів. 2. Трудовий Конгрес оголошує Україну незалежною Соціялістичною Республикою. 3. Трудовий Конгрес пропонує російському світському урядові приступити до мирових переговорів і згоди між: двома соціялістичними республиками. 4. Трудовий Конгрес вимагає виводу з України чужостороннього імперіялістичного війська і невтручання імперіалістичних держав в українські справи. 5. Трудовий Конгрес складає тимчасове робітниче-селянське правительство з представників партій і груп, які стоять на ґрунті влади рад, якому доручає перевести по певній, виробленій Конгресом інструкції передачу влади робітниче-селянським радам і скликання Конгресу робітниче-селянських рад України, який вже і має утворити нормальний лад Української Соціялістичної Республіки Рад і організувати постійний уряд. 6. Після цього Трудовий Конгрес повинен розпуститися»[95]. Якщо взяти до уваги, що аналогічні, а то й радикальніші думки обстоювали й ті сили, які не брали участі в конгресі, але помітно впливали на настрої мас (більшовики, боротьбисти, частина бундівців), то стане зрозуміло: оголошення декларації незалежників було не прикрим епізодом для керівників конгресу, а позицією більшості політично активних верств суспільства, якою не варто було нехтувати і яку просто небезпечно було долати. Однак гору взяла інша логіка — розстановка сил у керівному ядрі державного центру УНР, який неухильно дрейфував управо. Наочним виявом цієї тенденції стали процеси у фракції УПСР (центральної течії), що розгорнулися безпосередньо на конгресі. До фракції пристала велика кількість селянських депутатів, які вбачали саме в есерах своїх найперших захисників. Це додало нової гостроти тим суперечностям, які виявлялися ще до форуму, — на самому конгресі під час засідань фракції з великим ентузіазмом сприймалися виступи М. Грушевського, який енергійно захищав трудовий принцип, ідеали соціалістичної революції й критикував реформістську позицію Директорії. Лише з великими труднощами вдалося узгодити спільну декларацію фракції. В ній, зокрема, вказувалося: «Оцінюючи великий подвиг українського трудового народу, котрий виключно своїми силами визволив свою країну з-під гетьмансько-поміщицького ярма, фракція УПСР вважає, щоцим повстанням трудового люду почалась нова ера соціяльного будівництва і національної творчости, і через це кладе в їх основу трудовий принціп, як єдину гарантію успіху в будуванню нового життя. …В сфері соціяльного будівництва фракція стоїть на принціпі соціялізації землі, конкретизуючи його, згідно з умовами окремих місцевостей; в робітничому питанню фракція підтримує і провадить в життя принціпи, покладені в основу робітничого закону Центральної Ради. …Виходячи далі з покладеного в основу трудового принціпу і маючи на увазі інтереси робітництва, а також інтереси загальнодержавні, фракція вважає за необхідне націоналізацію приватних залізниць, цукроварень, фабрично-заводських, фінансових та инших підприємств широкого суспільного значіння. …Для переведення в життя і закріплення соціяльних здобутків революції мусить бути відповідно сконструйований державний аппарат. Беручи в основу принціп децентралізації влади і широкої областної автономії, зазначений в Конституції Центральної Ради від 29 квітня 1918 р., і розвиваючи його згідно прийнятому трудовому принціпу, фракція визнає, що державні органи влади — як в центрі, так і на місцях — мусять належати колективам, складеним із представників трудового люду — селян і робітників, обраних на основі рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосовання. …Такими колективами мусять бути сільські, волосні, повітові і губерніяльні трудові ради селян і робітників, котрі, маючи в межах своєї території певні права і підлягаючи одна другій по інстанціях, будуть підпорою і допомогою в переведенні зазначеного соціяльного будівництва і забезпечення від адміністративної розрухи та анархії. …Органом верховної влади має бути Всеукраїнський Конгрес Трудового Народу із депутатів, обраних по вище зазначеному способу, а виконавчим органом — відповідальна перед ним Рада Народніх Міністрів. Верховна влада зараз належить нинішньому Конгресу Трудового Народу України»[96]. Це був компромісний документ. Особливу увагу привертало те, що ключове на той час питання про ставлення до радянської Росії, з якою УНР вела війну, взагалі виявилося у ньому замовчуваним. Не дивно, що під час голосування за проекти резолюцій з поточного моменту фракція УПСР узагалі поділилася на три частини. Одні делегати утрималися, інші підтримали А. Степаненка, який запропонував проект резолюції з пропозиціями про передання влади Трудовому конгресу й формування органів влади за трудовим принципом — згідно із засадами вищенаведеної декларації УПСР. Цей варіант документа був відхилений конгресом. Третя група з есерівської фракції, що тяжіла до правих поглядів, підтримала точку зору Директорії і Ради народних міністрів, тобто позицію правого крила УСДРП. Це забезпечило перевагу спільному проекту резолюції, запропонованому від імені УСДРП (офіційної) і УПСР (центральної течії — правої). У резолюції висловлювалися подяка і повна довіра Директорії за її діяльність. Зважаючи на загрозливе внутрішнє і зовнішнє становище УНР, конгрес вирішив припинити свою роботу. Водночас було ухвалено виділити зі складу делегатів комісії з законопідготовчими й контрольними функціями, що мали розробити законопроекти для наступної сесії Трудового конгресу, а також допомогти урядові в оздоровленні адміністративного апарату. Мали бути створені комісії: з оборони держави, земельна, бюджетна, закордонних справ, харчових справ і культурно-освітня. Щодо ключового питання — про організацію влади в УНР — конгрес ухвалив: «З огляду на небезпечний військовий часдоручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником од Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового Конгресумає бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республики, при чім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового Конгресу. Виконавча влада УНР належить Раді Міністрів, котра складається Директорією і в часі первої сесії Конгресу відповідає перед Директорією»[97]. Президії форуму, за погодженням з Директорією, доручалося найближчим часом скликати чергову сесію Трудового Конгресу України. Програмні пункти резолюції були дуже короткими, але виразними й чіткими: «Конгрес Трудового Народу України стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні. В цілях закріплення демократичного ладу правительство УНР разом з комісіями має підготовити закон для виборів всенароднього парляменту Великої Соборної Української Республики. …На основі всенароднього голосовання мають бути скликані нові органи влади на місцях, а до того місцева власть, в інтересах національної оборони, повинна належати довіреним правительства УНР — комісарам, які повинні працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників»[98]. Не такий виразний та категоричний, начебто позначений настроями приреченості, мають вигляд слова про війну за незалежність УНР, за збереження національної державності, її цілісності: «У відношенню до захватів української території військом держав Антанти, арміями совітськими, польськими, донськими, добровольческими та румунськими Конгрес Трудового Народу України заявляє свій рішучий протест проти замахів на цілість, самостійність і незалежність Української Народньої Республики. Український народ хоче бути нейтральним і в дружніх відносинах з усіма иншими народами, але він не потерпить, щоб яка б не було держава накидала збройною силою свою волю українському народові»[99]. Ухвалена Конгресом резолюція ніяк не може претендувати на роль програми революційних перетворень (навіть щонайстисліших, найзагальніших). Це лише декларація принципів, політичних орієнтирів, які навряд чи були концентрованим утіленням інтересів, домагань учасників визвольної революції, тим більше всього українства. Підтвердженням такого висновку стала заява, подана до президії Конгресу блоком фракцій, що обстоював владу рад (українські соціал-демократи-незалежні, українські есери-ліві, російські соціалісти-революціонери і Бунд), які відмовилися брати участь у голосуванні за пропоновану правою більшістю з'їзду резолюцію. В заяві говорилося: «Не визнаючи з самого початку правомочности Конгресу, що було зазначено нами в декляраціях, ми бачили своє завдання лише в тому, аби з трибуни Конгресу оголосити вимоги трудового селянства та пролетаріяту, що боряться за соціялізм, за владу рад. Це завдання за два дні праці Конгресу виконано. З другого боку, з деклярацій фракцій, які складають більшість Конгресу, видно, що: 1. Конгрес цілком ухвалює політику Директорії, котра веде боротьбу проти революційних мас; 2. Конгрес ухвалює війну з Совітською Росією і згоду з імперіялістичними урядами Антанти, прикриваючись машкарою нейтралітету. Уряд, що скликав цей Конгрес на непевних підставах при умовах репресій проти революційно-соціялістичних партій, досяг своєї цілі, здобувши покірну більшість. Ми ще раз заявляємо, що цей Конгрес не має права говорити від імени трудових мас України. Виконуючи наказ своїх виборців, зазначені вище фракції залишають Конгрес і складають з себе всяку відповідальність за постанови Конгресу та за їх наслідки»[100]. Отже, схвалений Трудовим конгресом України документ (інших просто не встигли розглянути перед загрозою захоплення Києва радянськими військами) свідчить, що дальшого розвитку платформи (програми) Української революції, всупереч сподіванням, не сталося. У результаті було ухвалено резолюцію про поточний момент (універсал) — єдиний документ, що його встигли прийняти до 28 січня 1919 р. — далі працювати було просто небезпечно, і форум поспіхом закрився. В резолюції говорилося, що представники трудового народу України в складних умовах ворожих агресій і надалі доручають провадити державну роботу Директорії, яка поповнювалася представником від ЗУНР. У багатьох політиків того часу такі рішення викликали глибоке розчарування. П. Христюк дав безжалісну й гостру характеристику ухваленому документові, його духу й сутності, а відтак — і всій роботі Конгресу: «…Взятий Директорією з отаманами курс ліквідації революції й ідеї диктатури працюючих було стверджено правицею Конгресу. Українську Республіку мала возглавляти й далі скомп- ромітована вкрай Директорія, а після — Установчі Збори, обрані «всенароднім голосованням». Влада на місцях мала належати і далі не менш скомпромітованим отаманам і комісарам, а після — демократичним органам самоврядування. Утворені в процесі революції трудові ради на місцях мали залишитися тільки в силу необхідності, як тимчасові революційні органи з неясними контрольними функціями; ради робітничих депутатів, очевидно, мали бути просто розігнані, як символи засудженої Конгресом «робітничої диктатури». В зовнішній політиці ухвалювалася і надалі політика директоріянського нейтралітету. А що то був за «нейтралітет», не було вже ніякого сумніву. «Червоний Прапор» (№ 4.2.ІІ.1919) мав рацію говорити, що нейтралітет Директорії фактично виявлявся, головним чином, в боротьбі з «червоним імперіялізмом» і в співробітництві в тій чи иншій формі з своєю, російською і антантською буржуазією. Та й сама Директорія вже не ховалась з цим, а українські соціяль- демократи, ті самі, що в резолюції Конгресу так «задиракувато» виступали проти імперіялістичної Антанти, спокійно приймали до уваги доклад Військового Міністра, от. Грекова Конгресові про зроблені вже з Антантою умови, після яких між иншим відступа- лося Антанті все Чорноморське Побережжя «в стратегічних цілях союзників». …Конгрес відбувся, але того Конгресу, про який йшла мова в дні революційного піднесення робітниче-селянських мас проти гетьманщини, Конгресу пролєтаріяту і революційного селянства не було»[101]. Завершення роботи Трудового конгресу України не стало стимулом для нового піднесення Української революції. Навпаки, були наявні всі ознаки її кризового стану. Про тривожність ситуації свідчило, зокрема, те, що розгубилися навіть Січові стрільці — «пропала їхня хвальовита самовпевненість і хлопчача зарозумілість». Виявом цього стала пропозиція січовиків запровадити особисту диктатуру B. Винниченка. Останній, за його словами, відмовився на користь C. Петлюри, але ініціаторам такого кроку Головний отаман не підходив «ні з політичного боку, ні, навіть з військового»[102]. Численні факти переконливо доводять, що ані Директорія, ані Рада Народних Міністрів (не говорячи вже про партії) не мали ніякої реальної влади. Директорія розривалася внутрішніми суперечностями. В. Винниченку і А. Макаренку практично з усіх питань протистояли С. Петлюра та П. Андрієвський. Ф. Швець брав бік то перших, то других. Під час обговорення принципових питань, ухвалення законів, декларацій, заяв «терези», як правило, схилялись на користь B. Винниченка. «Але фактична, реальна політика поза Директорією проводилась тими силами, виразником яких у Директорії були C. Петлюра й П. Андрієвський»[103]\'7b1\'7d. Не маючи змоги змінити таку протиприродну практику, В. Винниченко вже під час роботи Трудового Конгресу, в двадцятих числах січня 1919 р., робить спроби вийти з Директорії, що підтверджується його щоденниковими записами[104]. Перебування Директорії в Києві завершувалося під знаком глибокого роз'єднання українських національних сил. Революція вступала в смугу найтяжчих випробувань, в яких вирішувалася її доля. Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде, в силу дії об'єктивних чинників і дотримання принципової лінії (нерідко то була просто вперта непоступливість), перевагу і подальший хід подій розвиватиметься за її передбаченнями і сценарієм.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка