Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка4/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
***

Незгоди і суперечності в більшовицькому таборі, урядова криза та її подолання, звісно, відволікали увагу й зусилля, вимагали непродуктивних витрат часу на справи, які не були безпосередньо пов'язані з керівництвом процесом відновлення радянської влади, військовими діями проти УНР. Однак, якщо загалом негативний ефект і виявився, його гальмівна складова не була вирішальною. Паралельно діяли чинники, які, набираючи сили, дедалі розхитували національну державність, підривали її захисні можливості, зумовлювали важкоздоланні труднощі. Повсюдно активізувалися виступи проти Директорії українських лівих есерів, які вели за собою досить численні загони трудящих. Загальна ситуація була вкрай заплутаною, суперечливою, важкопрогнозованою. Сучасники були не в змозі осягнути того, що відбувалося, й часто в розпачі констатували: «Вся Україна запалала повстаннями. Дві сили: національно-демократична й соціалістично-радянська… повстали разом… Витворилась маса повстанських відділів, загонів, окремих сотень, куренів, полків і т. п. Грізні народні хвилі застали наших політичних провідників непідготовленими. Вони не знали, на яку ступити і балансували між совітами й Антантою. Політична дезорієнтація передавалася й до повстанських частин. Кожний отаман такої частини, особливо коли мав когось у «центрі», діяв за його вказівками, а ті вказівки були надто різноманітні й суперечні… Вносилось недовір'я як до вищого командування, так і до інших отаманів, що знаходились під впливом інших діячів. Були й такі отамани, що, попектись на гарячому, студили на холодне, цебто нікого не визнавали. З'явились, як то буває в таких випадках, і дуже активні люди легкої наживи, що під прапором соціальної революції зайнялися присвоюванням чужого майна. Особливо зловживали боротьбою з «буржуями» різні «курені смерті», яких було декілька. З них найбільше відомі — «червоний курінь смерті» отамана Ангела на Чернігівщині й «чорний курінь смерті» отамана Гуцола на Волині. Перший був спантеличений на соціальній революції, а другий просто ловко й зручно використовував моменти… Дуже подібний по своєму поступуванню до чорного куреня смерті був полк ім. Винниченка, яким командував отаман Гришко»[46]. У революційному вирі, громадянській війні оформлювалися, зміцнювалися і сили, які взагалі дистанціювалися від полярних державницьких орієнтирів і, не бажаючи підкорятися жодній владі, створювали своєрідні анклави — селянські повстанські республіки з маловиразним політичним забарвленням і спрямуванням. В умовах гігантського розколу, розламу тогочасного суспільства скільки- небудь серйозної перспективи вони, звісно, не мали. Рано чи пізно їх мали змолоти могутні жорна соціального зриву. Однак на певний час рухи на зразок махновщини набули великої сили, масштабності, перетворилися на активний чинник перебігу подій у цілих регіонах. Саме після знищення гетьманської влади на значній території Катеринославщини утверджується влада Н. Махна. Центром (столицею) повстанської республіки стає містечко Гуляй-Поле, звідки «батько» рішуче заявляє про свою непохитну позицію: «Української Директорії ми визнавати не будемо. І якщо перед очима більш небезпечних контрреволюційних сил в Україні ми не будемо зараз зі зброєю боротися проти Директорії, то ми будемо дні і ночі не спати, будемо найсерйозніше готуватися до цієї боротьби проти неї». Тоді ж він випустив «листівку проти Української Директорії, як влади взагалі, і як влади зрадників інтересів революції, зокрема»[47]. Щоправда, «батько» вдавався до хитрощів — у певний момент він дозволив мобілізацію до армії УНР на «власній» території в обмін на озброєння, яке пообіцяв йому С. Петлюра. Однак, як тільки були перевантажені зі складів на селянські вози гвинтівки й набої, Н. Махно почав «викривати» мобілізаційну політику Директорії й розгорнув наступ на Синельниково, Лозову й Павлоград[48]. Розгорілися бої петлюрівців з махновцями. Критичної межі вони досягли в передноворічні дні 1919 р. Уклавши союз із більшовиками, які передали під команду «батька» свої сили, повстанці оволоділи 28–30 грудня 1918 р. Катеринославом, вибивши з міста загони Директорії. Розбої, грабунки, насильства, що почалися у місті, зупинити не вдалося, хоча відчайдушні зусилля до того докладав і сам Н. Махно. Здійснивши контрнаступ, петлюрівці 31 грудня 1918 р. — в перші дні січня 1919 р. завдали махновцям такого удару, якого ті до того ще не зазнавали[49]. Події тих днів добре відомі пересічному читачеві з трилогії О. Толстого «Ходіння по муках». Однак поразка не зламала Н. Махна, який ще з більшим ентузіазмом і наполегливістю почав гуртувати селян, які однаково неприхильно, навіть вороже ставилися до всіх влад, небезпідставно вважаючи їх чужими й грабіжницькими. Так на Півдні України виникла сила, не рахуватися з якою вже не могла жодна з ворогуючих сторін, у тому числі й Добровольча армія А. Денікіна, що на початку січня об'єдналася з донськими козаками генерала П. Краснова, завершивши формування збройних сил Півдня Росії. Вона контролювала все узбережжя Приазов'я й від Маріуполя, Бердянська та Геничеська зайняла лінію вздовж залізниці Оріхове-Пологи-Воскресенка-Волноваха, оточивши «махновські степи» півколом від Дніпра до Кальміусу. Це означало повну втрату Директорією контролю над усім степовим Лівобережжям. Виникла загроза захоплення більшовиками Катеринослава, до якого з півдня почали просуватися й білі. На початок третьої декади січня 1919 р. радянські війська оволоділи майже всіма промисловими центрами Лівобережжя, нестримно просуваючись до Дніпра. Дедалі зрозумілішим ставало, що українським силам, як і рік тому, Києва не втримати. При цьому Голова Директорії продовжував обстоювати думку, що не стільки російські війська вирішували долю України, як її власний народ: «І от, вдруге, рівно через рік українські селяне й робітники під керовництвом російських совітських полків виганяли з столиці української держави українську владу, — з сумом констатує політик. — Знову бідна, недоладня хуторянка (йдеться про українську соціалістичну демократію. — В. С.), яка тепер побралася з власним генералом-отаманом, мала йти й тинятись по закутках своєї землі, вигнана своїм власним народом. Не помогли знову ні червоні шлики, ні паради, ні «тверда влада»»[50]. З Винниченковими оцінками внутрішніх і зовнішніх чинників поразок Української революції, їх співвідношенням у долі української державності кореспондуються переконливі міркування І. Лисяка-Рудницького[51]. Вони ґрунтуються на суворій оцінці фактів. Тому об'єктивний дослідник не потрапив у полон ідеологічних пут, створених емігрантською історіографією, стереотипи якої активно використовуються і в новітніх публікаціях, виступах[52]. У цілому виявляє солідарність з іншими авторами-соціалістами у визначенні головних причин слабкості військових сил Української Народної Республіки І. Мазепа. «Те саме, що надавало повстанню масового характеру, врешті робило його слабим і безсилим: це — селянський характер української нації, - зауважує він. — Тільки селянські повстання починаються і кінчаються так, як починалося й потім закінчилося повстання протигетьманське. Бистро, як гірський потік, виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Це була армія головно з повстанської армії селян, маси неорганізованої, яка боролася проти влади поміщиків і не мала ще потрібної свідомості для того, щоб боротися за Україну. Тому відібравши землю назад і вигнавши поміщиків, селяни почали розходитися додому. Армія, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, фактично перестала існувати як цілість»[53]. У з'ясуванні причин поразок Директорії не варто зациклюватися лише на зовнішньому чиннику, як це робить більшість дослідників, а слід намагатися віднайти пояснення, що випливали з внутрішньої природи тогочасного українського суспільства, поведінки окремих політичних сил. «…Як і при Центральній Раді, - зізнається В. Винниченко, — всю вину ми склали на руських большевиків. Вони, мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били нас. І знов треба щиро й одверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас. І знов, як і тоді, не большевицькі агітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша балбачанівщина, петлюрівщина, коновальщина. І не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні одного повіту з нашої території»[54]. Звичайно, лідер держави не заперечував, що російський уряд мав намір воювати з УНР і посилав свої війська проти неї. Винниченко неодноразово наголошував, що російський уряд хотів воювати, він воював, він посилав для того свої війська. Але тих військ було замало, й вони не стільки билися з українськими військами, скільки організовували повстанські загони й керували ними. Це давало РНК якщо не формальне, то моральне право стверджувати, що Радянська Росія з УНР не воює, що з нею бореться український народ, і в тому винна не вона, а Директорія. Несприятливою для вдалої оборони України вважав ситуацію, що склалася, І. Мазепа й аргументував він свій висновок таким чином: «Помимо тяжкого стану, в якому перебувала відступаюча армія, всередині самих українських провідних кіл під впливом большевицьких успіхів відбувався глибокий процес розєднання на два табори: одного протибольшевицького і другого, що схилявся до ідеології большевиків. Невдачі Центральної Ради в попередню добу революції і поширення симпатій до большевиків серед українських мас — все це на багатьох вплинуло так, що, мовляв, треба й нам, українцям, стати на позицію совітів, щоб не розійтися з своїм народом. Зміцненню цих настроїв ще більше сприяли тодішні події в Німеччині та Австро-Угорщині, де утворилися правительства на чолі з соціялістами. Був майже загальний погляд, що почалася світова соціялістична революція, а тому й на революцію на Україні дивилися, як на «початкову фазу» світової революції»[55]. Наведені міркування ключових постатей української соціал- демократії дають змогу краще зрозуміти їхню тодішню поведінку, пояснюють кроки урядових структур, які сьогодні багато в чому здаються не зовсім виваженими, а то й сумнівними. Ретроспективно сучасний історик цілком логічно доходить висновку, що В. Винниченко, його оточення не могли не знати про ті дії, які здійснювала РНК Росії щодо України. Вони, мабуть, не знали документів, таємних рішень про оперативні й організаційні заходи на підтримку «повстання робітників і селян проти гетьмана», які ухвалювались ще до створення Директорії[56]. Але вони, звичайно ж, знали про конкретні дії Ради Курського напрямку, Українського революційного штабу, а також про наступ більшовицьких військ. Тому, мабуть, варто визнати за небезпідставні критичні закиди на адресу В. Винниченка, що їх висловлювали сучасники й повторювали автори, які аналізували історію війни між УНР і Радянською Росією[57]. Так, М. Шаповал створення Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з «україножером» Г. Пятаковим вважає обманом, який Москва використала для приховування своєї агресії проти України[58]. Мету агресії один з лідерів есерів пояснював прагненням РСФРР дістатися до українського хліба, іншого продовольства. «Грабіж України Москвою — така причина війни. Ліцемірні заяви про голод просто обурюючі: найбільша держава в світі та ще рідко заселена не може себе прогодуватице штука»[59]. Аналізуючи документи російського наркомату закордонних справ, М. Шаповал доводить, що Москва вдавалася до «крутійства» у відповідь на пропозицію мирних переговорів, що містилася у ноті, підписаній всіма членами Директорії 9 січня 1919 р. Зрештою ж, РНМ запропонувала відрядити до Москви делегацію УНР для проведення переговорів. Місія (соціал-демократ С. Мазуренко і есер Ю. Ярослав) офіційно заявила, що Директорія згодна «на утворення влади трудових рад, на економічний договір і військовий союз з сов. Росією з метою захисту обох республік від добровольчеських акцій і наступу Антанти, але під умовою признання самостійності України з верховною владою, яку утворить Трудовий Конгрес, і припинення наступу та вивід большевицьких військ»5. М. Шаповал схильний також пояснювати зрив переговорів з РСФРР не стільки «крутійством» Москви і навіть не стільки її позицією, скільки суперечностями всередині українського руху. Висловлюючи думку, що досягнення угоди з Москвою позитивно позначилось би на подальшій долі УНР, автор із жалем констатує: «Але українська політика розкололася. Частина військових начальників взагалі була проти всякого порозуміння з Москвою, а навпаки, за порозуміння з Антантою і за війну проти большевизму, навіть взагалі проти соціяльної революції. Всякі українські умірковані (власне дрібно-буржуазні) політики гнули туди ж. Український рух взагалі складався з двох головних течій: соціяльно-революційної (с-ри і с-д) і буржуазно-демократичної (с-фед., соц-самост. і всякі безпартійні патріоти). Так от власне оці дві течії, завжди боролися між собою. Коли була гетьманщина, то буржуазно-демократична течія навіть готова була піти на співробітництво з гетьманщиною, але ж коли ця пішла уперто проти всього українського, то наші буржуазні демократи «революціонізувалися» і почасти навіть підпирали наше повстання, вливались в систему УНР. Але як наша революція перемогла, а Москва почала нахрапом лізти на Україну, то наша буржуазна демократія стала рішуче проти всяких спроб трудової демократії (с-р і с-д) знайти порозуміння з Москвою»1. Додаткові аргументи для своєї антибільшовицької позиції праві елементи вбачали в інтервенції країн Антанти на Півдні України й просуванні на Волині польського війська[60]. Спрощеного підходу до конфлікту Директорії з більшовиками, радянською владою намагається уникнути П. Христюк. Він звертає увагу на те, що, хоч і без укладання певних конкретних угод, зобов'язань, все одно Д. Мануїльський та X. Раковський ще до антигетьманського виступу запевняли В. Винниченка, Ю. Мазуренка, С. Мазуренка і В. Мазуренка у бажаності злагоди між Радянською Росією і відновлюваною Українською Республікою. П. Христюк припускає, що, вірогідно, так би й сталося. Проте він не може втриматися на одній позиції, коли аналізує війну між Радянською Росією й УНР. В одному місці він пише, що ініціаторами й організаторами боротьби проти Директорії були «руські комуністи в Україні, а вели її трудящі республіки»; в іншому — спростовуючи аргументи Москви в «дипльоматичній телеграфічній суперечці» (січень 1919 р.), намагається довести, що справжню війну вела РСФРР, а більшовики України виконували роль якщо не прикриття, то агентів РКП(б). Слід визнати, що досить непросто пояснити суть нового конфлікту між Радянською Росією і УНР. Поверховий підхід до складної і суперечливої проблеми (він посилено продукується й досі) полягає у тому, що вся провина беззастережно покладається на більшовиків, РСФРР. Допоміжний чинник — КП(б)У, яка подається як організація російських комуністів в Україні, та ще російський (руський) або ж зросійщений пролетаріат. Безпосередні учасники Української революції, її провідники в оцінці тогочасних подій, хоч і особливо болісно реагували на поразки від радянської влади, та все ж намагалися бути всебічними, ґрунтовними, об'єктивними. П. Христюк, порівнюючи політичний курс більшовиків і Директорії, робить висновок, що антирадянською політикою, репресіями проти рад, що нерідко виникали ініціативним порядком, ставали дійсним витвором народних мас, а також антиробітничими й антиселянськими заходами провідники українського руху об'єктивно виводили УНР на ворожі щодо РСФРР і власних трудящих позиції. Водночас керівництво радянської Росії він також звинувачує у великодержавницькому курсі, що маскувався ідеями спільної, інтернаціональної боротьби проти об'єднаних сил контрреволюції. П. Христюк вважає, що політика нейтралітету, якої намагалася дотримуватися Директорія, не могла сприйматися більшовицьким урядом Росії, оскільки найкоротший шлях до прямого протиборства з авангардом світового імперіалізму — Антантою, що, в свою чергу, висувала на вістря війни з соціалізмом білогвардійщину, лежав через Україну. Додаткові ж сприятливі для УНР перспективи вимальовувалися у разі відновлення в Україні радянської влади. Вважаючи, що Україна на початок 1919 р. опинилася «між молотом і ковадлом», І. Мазепа намагається аргументувати закономірність вибору українським керівництвом орієнтації на Антанту. Розуміючи, що власних сил для відсічі більшовицькому наступові замало, потрібно було шукати надійного союзника. «Одеський десант» сприймався як «початок поважно задуманого Антантою плану боротьби з большевицькою владою». Про реальні сили, якими диспонували інтервенти, тоді відомостей не було, та й ніхто не міг сподіватися, як швидко обернеться та кампанія катастрофою. Всьому ж «культурному світові» намагалися довести, що українці — не більшовики, і розраховували, що «тоді українська справа знайде для себе більш прихильне відношення на міжнародному полі»[61].

***

Основні політичні колізії тим часом розвивалися в Києві, де Директорія й Рада Народних Міністрів відчайдушно силкувалися опанувати ситуацію. Досягти цього за умови неухильного «полівіння» низів і одночасного «поправіння» верхів було непросто. Адекватної становищу лінії поведінки ніхто не міг запропонувати. Наочною ілюстрацією до цього стала державна нарада 16 січня 1919 р. Крім членів Директорії й уряду в нараді брали участь представники УПСР, УСДРП, соціалістів-самостійників, Селянської спілки й Січових стрільців. Відкриваючи нараду, В. Винниченко заявив, що з огляду на небезпечний стан республіки, Директорія, не чекаючи поки розпочнеться Трудовий Конгрес, визнала за необхідне вислухати думку представників ширшого українського громадянства щодо подальшого ведення революційної боротьби. Він зазначив, що серед українського суспільства побутує три напрями, а саме: за продовження попередньої політики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріату й за диктатуру військову. Отже, бажано обмінятись думками й виробити якусь спільну лінію[62]. Представники Стрілецької ради О. Назарук і Ю. Чайковський зажадали передати всю владу в республіці «тріумвіратові»: січовим старшинам Є. Коновальцеві й А. Мельникові та С. Петлюрі. Це мала бути військова диктатура, насправді ж то була б диктатура корпусу Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем. Однак пропозицію січовиків було відхилено. Обурений домаганнями січовиків, представник Селянської спілки О. Янко заявив, що, коли взагалі заходить мова про диктатуру, то серйозно можна було б говорити лише про диктатуру трудового селянства, конкретно — Центрального комітету Селянської спілки й Всеукраїнської ради селянських депутатів. Осадний корпус Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем за такої ситуації міг би перебрати на себе функції, які виконують у московських більшовиків латиські та китайські військові частини. Представник УПСР М. Шаповал обстоював радянський устрій і вимагав передати державну владу майбутньому Трудовому конгресові. Ліве («незалежницьке») крило УСДРП виявило солідарність з УПСР. Натомість, праве крило УСДРП більше схилялося до диктатури (але не січовиків); речники цього крила висловилися за обмеження прав майбутнього конгресу дорадчими функціями і за «мілітарізацію державного устрою на час війни». Соціалісти-само- стійники виступили за диктатуру Директорії. Розлад був повний. Справу вирішила Стрілецька рада: її промовці наприкінці наради заявили, що все має залишитись по-старому[63]. Паралельно з підготовкою Трудового конгресу України тривав процес об'єднання двох гілок українського народу, двох етнічних українських територій. Звісно, на його ході позначався несприятливий перебіг воєнних дій. Так, провід Західно-Української Народної Республіки, не встигнувши ратифікувати Передвступний договір у Фастові, змушений був переїхати зі Львова спочатку до Тернополя, а потім до Станіславова. Саме там, 3 січня 1919 р., на першому ж засіданні УНРади була одностайно затверджена Ухвала про Злуку ЗУНР з УНР. «Українська Національна Рада, — зазначалося в ній, — виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку. Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятови негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку. До часу, коли зберуться Установчі Збори з'єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орган»[64]. Оцінюючи цей документ, президент УНРади Є. Петрушевич, зокрема, зазначив: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з'єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе дух і скріпить наші сили. Від сьогодні для нас існує одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе». З нагоди ухвалення історичного документа УНРаду гаряче привітали представник УНР Р. Трохименко і представник Закарпаття С. Клочурак, які брали участь у засіданні. Останній, зокрема, наголосив на тому, «щоби галицькі українці подали помічну руку, щоби допомогли їм злучитися з Галичиною, а через неї і з Великою Україною в єдину Соборну Україну від Тиси до Кубані»[65]. Під впливом ухвали УНРади про злуку в багатьох містах і селах ЗУНР відбулися велелюдні урочистості, на яких західні українці принципово висловили свою волю щодо об'єднання українських земель. Зокрема, 12 січня 1919 р. таке свято відбулося в Товмачі, 14 — в Чорткові, 20 — в Дрогобичі. На святі в Заліщиках, що відбулося 12 січня, присутні одноголосно ухвалили на відзнаку свята об'єднання республік назвати найкращу вулицю іменем 3-го січня. Важливим засобом пропаганди ідеї соборності була періодика. Всі центральні й місцеві українські газети регулярно вміщували на своїх шпальтах матеріали, в яких активно пропагувалися плани всеукраїнської єдності, соборності українських земель, роз'яснювалися їхні історичні та правові підстави, містилися гарячі заклики до всіх українців об'єднатися в єдиній суверенній Українській державі. Так, «Остріжська Народня газета» надрукувала в перший день 1919 р. велику статтю «Неподільна Україна». Зазначивши, що багато мільйонів українців не за власною волею виявилися відірваними від УНР, друкований орган з особливою силою наголосив: «Урядові нашої новонародженої Народної Республіки треба ясно сказати, що у територію Республіки входять всі без винятку, землі з абсолютною українською більшістю, що національну волю і незалежність ми боронитимем до останку, що інтегральности української національної території українська нація боронитиме зі зброєю в руках, що кожен, хто посягає на її землю — її ворог. З руїни й неволі повинна встати міцна ладом і волею об'єднана, неподільна Українська Республіка»[66]. Об'єднавчі настрої панували тоді повсюдно. «Наша радість сьогодні превелика і кажемо се без докору других і цілим серцем кличемо: Нехай живе вільна з'єдинена Українська Народна Республіка!», — говорилося у передовій статті «З'єдинена Україна», опублікованій львівською газетою «Вперед»[67]. З метою урочистого нотифікування Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р., завершення юридичного оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового конгресу України до Києва було виряджено представницьку делегацію ЗУНР на чолі з віце- президентом УНРади Л. Бачинським. До її складу ввійшли О. Бурачинський, Д. Вітовський, С. Вітик, С. Витвицький, І. Мирон, Я. Олесневич, І. Сандуляк, Т. Старух, В. Стефаник, Л. Цегельський та інші — всього 36 чоловік. Делегація прибула до столиці УНР 18 січня. Наступного дня відбулася урочиста нарада Директорії та Ради народних міністрів УНР з приводу об'єднання республік за участю президії делегації ЗУНР. Члени делегації вручили Директорії вірчу Грамоту УНРади про об'єднання Західно-Української Республіки з Великою Україною[68]. Нарада заслухала й схвалила всі акти соборності, у тому числі й текст Універсалу Директорії. Щоправда, при їх обговоренні дехто, зокрема М. Шаповал, виступили з критикою обраної форми об'єднання республік, що, як відомо, передбачала широку автономію й, по суті, тимчасову суверенність ЗУНР. М. Шаповал вимагав не ратифікувати Передвступний договір, підписаний у Фастові, й Ухвалу УНРади, а відразу створити спільний уряд, який призначив би на західноукраїнські землі управителя («генерал-губернатора») із наддніпрянців. Однак більшість присутніх відхилила цю пропозицію. Тим часом прагнення до соборності зростало, охоплюючи найвіддаленіші українські землі, в тому числі й Закарпаття, яке на той час стало об'єктом агресії відразу кількох держав. В самому краї, спираючись на підтримку ззовні, розгорнули діяльність різноманітні громадські рухи. Угро-русинська народна рада виступила проти відокремлення Закарпаття від Угорщини й входження його до складу ЗУНР. Пряшівська карпато-руська центральна рада домагалася приєднання цього краю до Чехословаччини. Мараморошська руська народна рада палко підтримувала Директорію УНР і ЗУНР. Що ж стосується переважної маси населення Закарпаття, то воно, незважаючи на численні перешкоди, тягнулося до матері-України. Це яскраво засвідчили всенародні збори закарпатських українців, які відбулися в Хусті 21 січня 1919 р. В них брали участь 420 делегатів від 175 міських та сільських громад краю і понад 1,5 тисячі осіб без мандатів. Виконуючи волю населення Закарпаття, делегати одностайно висловилися за приєднання краю до соборної України. «Всенародні Збори угорських українців з дня 21 січня 1919 ухвалюють, — наголошувалося у прийнятому рішенні, - з'єдиненнє комітетів: Мара- морош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шаріш, Спіж і Абауйторпа з Соборною Україною, просячи, щоби нова держава при виконанню сеї злуки узгляднила окремішне положеннє угорських Українців»1. 22 січня 1919 р. Київ набув святкового вигляду. На будинках державних установ замайоріли синьо-жовті прапори. Балкони будинків прикрасили килими й полотна з українськими вишиванками та малюнками. Тріумфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софійський майдан прикрашало велике панно, а по боках — старовинні герби Наддніпрянської України й Галичини. Під звуки оркестрів сюди почали підходити українські військові підрозділи, студенти й учні, численні делегації різних установ і відомств. З усіх київських церков прибули хори. Зібралося багато людей, які заполонили весь майдан і навіть прилеглі до нього вулиці. Рівно опівдні з'явилися депутати Трудового конгресу, члени Директорії, делегація ЗУНР, члени УНС, міністри на чолі з головою уряду, представники дипломатичного корпусу, духовенство. Урочистості розпочалися промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Л. Бачинського, який, зокрема, сказав: «Світла Директоріє, Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами нашого народу обрані представники Західньої України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Руси, та доносимо Вам, і запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західноукраїнських земель, будучи одною кров'ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо одновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани — Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Відсьогодні Західна Україна лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу»[69]. Потім Л. Цегельський зачитав вірчу Грамоту УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР до Директорії, в якій були подані акти, що вели до злуки, зокрема Ухвала УНРади від 3 січня 1919 р. про об'єднання ЗУНР і УНР. Щоб підкреслити присутнім представникам іноземних держав міжнародне значення даного акта, член західноукраїнської делегації Я. Олесницький прочитав його французькою мовою. Після цього Л. Бачинський урочисто вручив прочитану грамоту Голові Директорії. Прийнявши її, В. Винниченко привітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій підкреслив історичне значення Акту Соборності. На підтвердження ратифікації Передвступного договору від 1 грудня 1918 р. і Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р. Ф. Швець оголосив Універсал Директорії про злуку УНР і ЗУНР (Універсал соборності). «Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику подію в історії землі нашої Української. 3-го січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західної Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Українською Народньою Республікою — в одноцільну суверенну Народню Республіку. Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти й здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західної Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду»1. Наступного дня, в перший же день своєї роботи, Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши акти соборності, з великим піднесенням схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал соборності, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. Президент УНРади Є. Петрушевич незабаром був обраний до складу Директорії. У статті «Дух віків», написаній по гарячому сліду події, С. Єфремов дав їй таку оцінку: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох, досі порізнених частин України. Розпанахане од віків, переполовинене тіло національне зробило останній акт до того, щоб зростись не тільки духом — бо це давно вже зроблено, але і в політичних формах. Акт справді історичний. Він завершує довгу нашу попередню історію і заразом спложує думки — про те, що має бути. І знов виразно по залі проноситься дух історії»[70]. Високо оцінюючи акт злуки ЗУНР з УНР, сучасники разом з тим неодноразово наголошували, що цим зроблено лише перший крок на шляху до соборності українських земель. «Святкуючи торжественно об'єднання Галицької України з Наддніпрянською, — підкреслював доктор І. Зілінський в одній із столичних газет, — мусимо пам'ятати і добиватися, щоб такі торжества святковано незабаром і в Холмщині, і в Бесарабії, і в Криму та на Кубані. Інакше покажемось політичними анальфабетами, яких цілі покоління проклинатимуть»[71]. Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку причин не було доведене до кінця. Головна з них — скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд, змушені під натиском радянських військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації опинилася й ЗУНР. Північна Буковина була загарбана Румунією, Закарпаття окупувала Чехословаччина, Східна Галичина вела тяжку й нерівну боротьбу проти агресії польських мілітаристів. Практично Ухвала УНРади від 3 січня й Універсал Директорії від 22 січня 1919 р. лише задекларували проведення державного об'єднання в майбутньому, що його мали закріпити Всеукраїнські Установчі збори, скликати які в тих умовах виявилося неможливим. До того часу встановлювався подібний до конфедеративного державний зв'язок між двома українськими державними утвореннями з окремими урядами, системами державної адміністрації й збройними силами. Ця організаційна окремішність зберіглася навіть тоді, коли територія ЗУНР була повністю окупована польськими військами, а її уряд, разом із армією, опинився на території, контрольованій безпосередньо Директорією. Головні дійові особи процесу об'єднання по-різному оцінили події, логічною вершиною яких було 22 січня 1919 р. В. Винниченко не вважав Акт злуки чимось надзвичайним. Скоріше він згадував про нього як про документ і про факт, обминути який просто незручно. «В цей же сумний час (22 січня 1918 р.) (помилково, має бути — 1919 р. — В. С.), — лапідарно занотовує він, — урочисто одбулося свято поєднання двох століттями одірваних одна від одної галузів єдиного українського народу, — наддністрянців і наддніпрянців, Західної Української Республіки (Галичини) й Східної Української Народньої Республіки (Великої України). (Розуміється, на Софійській площі, з дзвонами, молебном, парадом і Головним Отаманом). А для негайного, фактичного переведення в життя цього акту представників Галичини було включено в склад Трудового Конгресу як активних учасників його, при чому в склад президії вибрано було галицького с-д. С. Вітика. Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньому політичному устрою, який мала (Національна Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім, коли би настав спокійніщий час, було би вироблено норми, які мали би сприяти якнайтісніщому об'єднанню двох республік»[72]. І. Мазепа, хоч і назвав «проголошення української соборности» — «великим історичним актом в житті українського народу», водночас зазначив, що «фактично воно мало декларативне значіння»[73]. І не лише тому, що ратифікацію домовленості мали здійснити Українські Установчі збори, яким так і не судилося відбутися. Набагато гіршим виявилось те, що «недовершена злука» українських республік «стала джерелом того роздвоєння влади, що так тяжко помстилося потім на українській боротьбі 1919 р.»[74]. П. Христюк наводить надзвичайно короткі відомості про утворення Західно-Української Народної Республіки і зусилля її керівництва щодо об'єднання з УНР — стислий сюжет про це він вміщує навіть не в основному тексті, а в примітках до нього. Автор згадує (і то — побіжно) лише Акт соборності українських земель[75]. М. Шаповал також висуває суттєві застереження: «Одначе, ця злука була більш теоретично-юридичною, ніж фактичною, бо галицький Державний Секретаріят уперто стояв на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Зборах буде остаточно установлено закон про форми включення західних земель в одну державну систему і організацію єдиної влади, а до того Західна Область УНР мусила б бути цілком незалежною в своїм існуванні. На жаль, Директорія згодилась на подібну «злуку», а з того потім виникли необчислимі нещастя для українського народу. Двоєвласття — це найбільший ворог всякої єдности, а в злуці 22 січня двоєвласття на одній українській землі було поголошено офіційно»[76]. Не заперечуючи морально-політичного значення події, своє критичне ставлення до Акту злуки українських земель, М. Шаповал виводить, передусім, з відмінності соціально-економічних і політичних характеристик УНР і ЗУНР, тобто державних утворень, що не мали від самого початку підстав для органічного з'єднання. На відміну від УНР, де влада свідомо формувалася Директорією так, щоб вона належала трудовому народові (через Трудовий конгрес), утворена на західноукраїнських теренах Українська Національна Рада склалася «з українців-депутатів бувшого австр. парляменту і краєвих соймів (галицького і буковинського), з представників трьох партій (націонал-демократів, радикалів і соціял- демократів) та «кооптованих» приватних осіб. На жаль, на Західних Землях владу не було створено шляхом вибору від народу в цей новий час: ні селян, ні вояків не спитали галицькі і буковинські політики. Коли б на Західних Землях було негайно після перевороту поскликувано селянські, робітничі і військові депутати, то весь би народ через них виявив справжню свою волю в цей важний час. Тоді б увесь народ піднявся на громадську роботу. Події пішли б иншим шляхом! Перехід же влади до старих австрійських, в більшості реакційних політиків, спричинився до того, що широкі маси були усунені від участи в громадському будівництві — це раз, а друге — що галицько-українська політика була реакційною і стояла в повній суперечності з політикою революційної влади на Великій Україні. Ви це самі бачите, коли порівняєте деклярацію Директорії і склад уряду УНР з політикою галицької Національної Ради і складом її уряду (Державного Секретаріяту) та візьмете на увагу конкретну політику обох українських влад. Потім ця обставина стала фатальною для всеукраїнської революції»[77]. Безперечно, лідери УНР, автори перших історичних творів про Українську революцію, розповідаючи про січневі події, не могли абстрагуватися від їхніх наслідків, хоч, очевидно, і не хотіли кидати тінь на саму високу ідею соборності, свідомо замовчуючи, зокрема, ступінь тогочасного юридичного оформлення процесу, який, між іншим, так негативно позначився в майбутньому. Варто зауважити, що їхні колеги нерідко були ще категоричнішими. Так, М. Лозинський, член Державного секретаріату ЗУНР, у своїй книзі «Галичина в рр. 1918–1920» присвятив правовому аспекту соборності окремий розділ «З'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народньою Республікою»[78]. Проаналізувавши документи, якими регламентувався об'єднавчий процес, М. Лозинський робить висновок: «Всі сі акти про з'єдиненнє не утворили нової, з'єдиненої з дотеперішніх двох українських держав зложеної Української Народньої Республики, а тільки проголошували утвореннє її і намічали шлях до її утворення. Утворити сю нову, з'єдинену Українську Народню Республику мали Установчі збори, скликані з територій обох держав так, як коли б сі території творили вже одну державу… До часу утворення одної держави Установчими Зборами обі держави оставали окремими державами, незалежними одна від другої. Про се говорить ухвала Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. в останніх двох уступах, застерігаючи до часу Установчих зборів незалежність законодатної і виконуючої влади ЗахідноУкраїнської Народньої Республики»[79]. М. Лозинський досить переконливо обґрунтовує думку, що з усіх документів, точно кажучи, випливало тільки одне — зобов'язання лідерів ЗУНР і УНР здійснити за сприятливіших обставин фактичне з'єднання обох державних утворень, а виключним способом досягнення мети залишалися обопільні воля й прагнення до порозуміння. Останнє ж, як добре відомо, юридичною категорією ніколи не було. «Очевидно, де нема одної державної влади, а тільки з'єдиненнє має здійснюватися двома незалежними владами на основі порозуміння, там мусять бути також непорозуміння», — цілком резонно зауважує автор. У поєднанні з вкрай несприятливими конкретно- політичними обставинами відсутність надійних правових засад не могла обіцяти скільки-небудь втішної перспективи. «Коли б українська державність на територіях обох українських держав укріплялася, тоді непорозумінь було б щораз менше і в кінці швидке скликаннє Установчих зборів було би з'єдинило обі держави в одну. Одначе українська державність не укріплялася, обі українські держави під натиском Польщі і Росії тратили територію і наслідком сього попадали в хаос і в сім хаосі непорозуміння росли, аж доки не довели до повного розриву»[80]. Відповідальні, серйозні історики, незважаючи на істотні трансформації у підході до оцінок Акту злуки, його значення й наслідків (з ідейно-політичних міркувань гору поступово почали брати позитивні й навіть звеличувальні тони), завжди залишалися об'єктивними. З їхнього погляду, об'єднання в 1919 р. завершити не вдалося, а суперечності, що виявилися під час розпочатого процесу, настільки негативно вплинули на весь подальший розвиток Української революції, що це згодом стало однією з причин її поразки. І. Лисяк-Рудницький у статті «Українська Національна Рада й ідея соборності» зазначає: «Соборність України, врочисто проголошена універсалом Директорії 22 січня 1919 р., в тій добі не дочекалася своєї повної практичної реалізації… Творці акту 22 січня розуміли його як вступний договір про об'єднання обидвох українських державностей. Саме практичне проведення відкладено на пізніше, коли парлямент, вибраний на цілій українській території, випрацює нові спільні основні закони (конституцію) соборної Української Народньої Республіки та введе в чинність спільні державні органи. Як знаємо, це ніколи не сталося. Наддніпрянщина й Галичина існували далі: до самого кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома урядами та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що не були позбавлені розбіжних тенденцій»[81]. Обережна констатація загальновідомих фактів наповнюється в автора й конкретнішим змістом, коли він переходить до предметного аналізу «непереборних об'єктивних перешкод», що постали на шляху об'єднання, і мали своїм наслідком «…наявність двох українських стратегій, і дипломати, які могли між собою шукати зближення, але які не могли точно покриватися, бо в них були дві різні спрямованості: в галичан односторонньо антипольська, а в наддніпрянців односторонньо антимосковська. До цього головного, засадничого моменту прилучався цілий ряд інших: чималі об'єктивні відмінності в соціальній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом. Ці речі корінилися в довгій минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій волі, зліквідувати соборницькими декляраціями чи урядовим декретом»[82]. Узагальнююча праця «Україна: альтернативи поступу» містить «соборницькі сюжети» і прикметні висновки. «Та «злука», — наголошують автори, — була швидше формальною. Як засвідчили нові події, націонал-демократам за будь-яку ціну хотілося мати окрему область для свого суверенного керівництва. Лише 30 березня між урядами УНР та ЗУНР було укладено угоду про спільну закордонну політику. До скоординованої внутрішньої політики справа не дійшла, і в цьому весь корінь зла. …Отже «держава в державі». Завдяки цьому значною мірою формувалися передумови тієї величезної катастрофи, яка спіткала Україну в 1919 році»[83]. Таким чином, запідозрити перших істориків Української революції у поспіхом зроблених висновках щодо процесу об'єднання українського народу в 1919 р., тим більше — у «регіональному патріотизмі», який позначився на інтерпретації дій галичан, і спробах «заднім числом» звалити на них всю провину за кінцеву поразку ніяк не можна. В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал, І. Мазепа, М. Лозинський просто об'єктивно оцінювали події і факти, що мали місце. І чимдалі в процесі, що вивчається, виявлялися негативні моменти, тим різкішими ставали їхні висловлювання й оцінки.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка