Книга серії «Україна в революційну добу»



Сторінка29/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.45 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Довідки


1

Довідка: Андрієвський Панас (Опанас) Михайлович (1878–1955) — український політичний, державний діяч, юрист. Народився в Уманському повіті на Київщині. Закінчив юридичний ліцей у Ярославлі (1906 р.), займався адвокатською практикою в Києві. В 1917 р. — член Української партії соціалістів-самостійників, входив до її керівного ядра. 13 листопада 1918 р. П. Андрієвського обрали до складу Директорії. Прихильник парламентської моделі державного устрою. Конфліктував з С. Петлюрою. Після заколоту В. Оскілка, до якого мав причетність, був у травні 1919 р. виключений зі складу Директорії. Перебуваючи в еміграції в Чехословаччині, займався педагогічною діяльністю. 2


Довідка: ЩОРС Микола Олександрович (25 травня (6 червня)1895 р., м. Сновськ Чернігівської губернії — 30 серпня 1919 р., с. Білошиця Коростенського повіту Волинської губернії) — український радянський військовий воєначальник. Народився в сім'ї залізничного майстра. Закінчив військово-фельдшерську школу в Києві та прискорений курс Віленського військового училища в Полтаві (1916). В роки Першої світової війни військовий фельдшер, потім — молодший офіцер на Південно-Західному фронті, в 1917 р. — підпоручник. Повернувшись після розвалу російської армії в рідні місця, створив у лютому 1918 р. в Сновську партизанський загін. Частина влилася до об'єднаного загону Новозибківського району, яким під час відсічі австро-німецьким окупантам командував М. Щорс. У вересні 1918 р. сформував у районі Унечі («нейтральна зона») з окремих повстанських загонів 1-й Український радянський полк ім. Богуна. Командував ним в боях з німецькими окупантами, гетьманцями. З листопада 1918 р. — командир 2-ої бригади 1-ї Української радянської дивізії (Богунський і Таращанський полки), яка в боях проти військ Директорії зайняла Чернігів, Київ, Фастів, інші міста і села Чернігівщини й Київщини. 5 лютого 1918 р. М. Щорс був призначений комендантом Києва. З 6 березня до 15 серпня 1919 р. — командир 1-ї Української радянської дивізії, яка в процесі наступу зайняла Житомир, Вінницю, Жмеринку, одержала серйозні перемоги над петлюрівцями в районі Сарни- Рівне — Броди-Проскурів, а влітку 1919 р. вела запеклі бої з польськими і петлюрівськими військами і змушена була відступати на схід. З 21 серпня 1919 р. М. Щорс став командиром 44-ої стрілецької дивізії (до неї влилася і 1-а Українська радянська дивізія). Під час оборони Коростеня на передовій лінії вогню був убитий. Тіло було вивезено й захоронено в Самарі. 3


Довідка: ГРЕКІВ Олександр Петрович (24 листопада 1875 р., с. Сопич Чернігівської губернії — 2 грудня 1959 р., Відень) — український військовий діяч. Закінчив гімназію, Московський університет, Московське військове училище. Учасник російсько-японської війни. Далі служив у Туркес- тані, навчався в академії Генерального штабу. У роки Першої світової війни — на Південно-Західному фронті, начальник штабу 24-ї піхотної дивізії, командир полку 1-ої гвардійської дивізії, начальник штабу 6-го армійського корпусу, з 1915 р. — генерал-майор. У 1917 р. О. Греків прилучився до українізації армії. Командир 11-ої Сердюцької дивізії, в січні 1918 р. — начальник штабу Київського військового округу. З 30 березня 1918 р. — Військовий міністр УНР. Під час гетьманату заарештований. Після відновлення УНР призначений Директорією головнокомандувачем українського Південного фронту. З 9 січня 1919 р. — військовий міністр УНР, наказний отаман. Очолював військову делегацію УНР на переговорах з представниками Антанти в Одесі й Бірзулі. 25 травня 1919 р. призначений командувачем УГА. Провів відому Чортківську офензиву (червень 1919 р.). В липні 1919 р. виїхав з місією до Румунії, пізніше — до Австрії. Залишився у Відні на еміграції. Співпрацював з УВО-ОУН. У серпні 1948 р. заарештований у Відні органами НКВС і засуджений до заслання в Сибір строком на 10 років. Помер невдовзі після звільнення. 4




Довідка: ОСТАПЕНКО Сергій Степанович (6 листопада 1881 р., м. Троянів Житомирського пов. Волинської губ. — ?) — учений- економіст, професор Кам'янець-Подільського державного університету, автор більш як 20 наукових праць. Народився у багатодітній селянській родині. Працювати почав із 7 років, здобув початкову освіту у м. Кам'янці-Подільському, навчався в середній школі; з 1903 р. працював народним учителем на Волині (Ковельщина). У 1905 р. був заарештований за зберігання нелегальної літератури та намагання створити селянську спілку і до 1907 р. утримувався у в'язниці м. Орла. Потім екстерном закінчив середню школу, навчався у Київському комерційному інституті, де вже на другому курсі написав наукову працю, удостоєну золотої медалі. Після одруження працював у земстві, а з 1914 р. — у Харкові, в районному комітеті з постачання та розподілу палива. Наприкінці 1917 р. його викликали до Києва і направили як консультанта з економічною делегацією УНР до Бреста-Литовського на переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. На початку 1918 р. Голова Ради народних міністрів В. Голубович запрошував його на посаду міністра торгу і промисловості, але С. Остапенко відмовився. Протягом 1918 р. працював у органах статистики, вступив до Української партії соціалістів-революціонерів, яка висунула його на посаду міністра торгу і промисловості у складі уряду В. Чеховського (26 грудня 1918 р. — 11 лютого 1919 р.). У цей період разом з іншими міністрами уряду розпочинає переговори з представниками Антанти у Одесі та Бірзулі. Із залишенням В. Винниченком і В. Чеховським 10 лютого 1919 р. своїх постів, С. Петлюра поступово перебирає керівництво в Директорії до своїх рук, а С. Остапенко 13 лютого 1919 р. був призначкений Головою Ради народних міністрів УНР і сформував кабінет. Однак, міжнародна та внутрішня обстановка склалася не на користь цього уряду, який постійно критикували соціалістичні партії, наполягаючи на розриві зносин з Антантою, реалізації ідеї «трудових рад», що зрештою привело до заміни 9 квітня 1919 р. уряду С. Остапенка новим «соціалістичним» кабінетом Б. Мартоса. З того часу С. Остапенко практично залишив політику, вирішивши зосередитися на науковій роботі. У Кам'янець-Подільському університеті він працював над курсом політичної економії. 1920 р. переїхав до Києва, де подав до радянської преси заяву із засудженням своєї колишньої урядової політики та наступних кроків Директорії. Однак ця декларація була визнана недостатньо викривальною і не з'явилася на сторінках газет. 25 квітня 1921 р. С. Остапенко був заарештований Київською губчека за свою колишню діяльність та за підозрою у зносинах із повстанцями (отаманами Орликом або Мордалевичем), які діяли на Київщині. У травні він проходив як звинувачений у справі членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (В. Голубовича, Н. Петренка, І. Лизанівського, І. Часника, Ю. Ярослава та ін.) і був засуджений до 5 років концтаборів. Але з урахуванням «рішучого засудження всієї політики УНР і дій банд» трибунал замінив міру покарання на 5 років примусових робіт без позбавлення волі, з використанням за фахом. Подальшу долю і рік смерті не встановлено. 18 грудня 1991 р. за висновком Генеральної Прокуратури України реабілітований. 5

Довідка: МАРТОС Борис Миколайович (20 травня 1879 р., Градизьк Лубенського пов. Полтавської губ. — 19 жовтня 1977 р., США) — громадсько-політичний діяч, учений-економіст, організатор кооперативного руху. Походив з давнього козацького роду. Навчаючись на математичному факультеті Харківського університету, став активним учасником українського національного руху, за політичну діяльність тричі арештовувався й відбував покарання. Член РУП (з 1905 р. — УСДРП). У 1906–1910 рр. викладав у гімназіях та на вищих курсах Харкова, але як «неблагонадійний» був позбавлений педагогічної практики. Протягом 1910–1914 рр. працював у кооперативних організаціях Волині, Полтавщини та Кубані, до 1917 р. — інспектор кооперації Полтавського губернського земства. Був одним із організаторів кооперативних товариств, головою ради Дніпросоюзу. Член Центральної і Малої Ради. Входив до складу ЦК Селянської спілки, був заступником голови. 17 червня 1917 р. Б. Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ, а 21 серпня 1917 р., в новому кабінеті В. Винниченка, затверджено товаришем генерального секретаря земельних справ. Один із авторів земельного закону Центральної Ради. У 1917 р. Б. Мартос був головним редактором тижневика УСДРП «Воля». У 1918 р. очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпросоюзу. У грудні 1918 р. його було призначено міністром продовольчих справ в уряді В. Чеховського. З квітня до 27 серпня 1919 р. очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів. У 1920 р. емігрував до Німеччини, згодом — до Чехословаччини. Був одним із організаторів та професором Української господарської академії в Подебрадах, у 1936–1938 рр. — директором Українського технічно-господарського інституту. У 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945–1949), працював в Інституті вивчення СССР. З 1958 р. жив у США. Займався науковими дослідженнями, пов'язаними з теорією кооперативного руху та фінансовою справою. 6


Довідка: Григор'єв Микола Олександрович (1878 — 27.VII.1919, с. Фентове Олександрійського повіту Катеринославської губернії) — учасник повстанського руху, отаман. Кадровий військовий, штабс-капітан царської армії. В 1917–1918 рр. служив на командних посадах в українізованих частинах УНР, потім Української Держави. В грудні 1918 р. — на початку 1919 р. очолив повстанські загони, що виступили проти гетьманської влади П. Скоропадського. Підтримав Директорію. У лютому 1919 р. в умовах перемоги червоних і поразок військ Директорії на Півдні України, під впливом повстанців проголосив себе лівим есером, визнав владу рад, був призначений командиром 1-ої бригади Задніпровської дивізії. Брав участь в операціях проти інтервентів Антанти, які під загрозою неминучої поразки залишили порти України. Водночас М. Григор'єв чинив спротив переформуванню керованих ним повстанських загонів на регулярні частини Червоної армії, встановленню військової дисципліни, виявляв ворожість щодо політичних комісарів. В штабі бригади переважали ліві есери, а начальником штабу був ревний прихильник С. Петлюри Ю. Тютюнник. На початку квітня 1919 р. (після визволення Одеси) радянське командування призначило М. Григор'єва начальником 6-ї дивізії, яка мала здійснити наступ на Бессарабію. Однак, всупереч наказам, 8 травня 1919 р. М. Григор'єв підняв повстанців, що йому підкорялися, на заколот проти радянської влади. Після придушення виступу змушений був з частиною прихильників рятуватися у розташуванні загонів Н. Махна. 7


Довідка: МАЗУРЕНКО Юрій Петрович (1885 — 3.ХІ.1937) — український партійний, політичний діяч. Член Української соціал-демократичної робітничої партії. В січні 1919 р. став одним з ініціаторів утворення фракції «незалежних» в УСДРП, яка виступала за встановлення в Україні влади рад та негайні переговори з радянською Росією. Один з організаторів Української Комуністичної партії (УКП), в 1920–1925 рр. незмінний член її Центрального Комітету. Потім працював професором Харківського інституту народного господарства, начальником планово-фінансового сектору Наркомгоспу УСРР. У 1934 р. був заарештований у «справі боротьбистів», засуджений до тривалого терміну ув'язнення і згодом, за постановою Особливої трійки УНКВС по Ленінградській області, розстріляний. 8


Довідка. МАХНО (Міхно, Міхненко) Нестор Іванович. 26 жовтня (7 листопада) 1988 р., Гуляй-Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії — 25 липня 1934 р., Париж. Народився в бідній, багатодітній селянській сім'ї. Навчався в початковій школі, влітку наймитував. Працював на чугуноливарному заводі. Під час Першої російської революції підпав під вплив місцевих анархістів, брав участь у збройних пограбуваннях і, зрештою, потрапив до в'язниці. Був засуджений до страти, заміненої довічною каторгою, яку відбував майже 9 років у Луганській, Олександрівській і Бутирській (Москва) в'язницях. Виявляючи постійну непокору тюремщикам, Н. Махно близько зійшовся з анархістами (П. Аршиновим та ін.), під їх впливом зайнявся самоосвітою. Перебування в ув'язненні дуже негативно позначилося на здоров'ї (туберкульоз, втрата легені, зіпсований зір). Та після Лютневої революції Н. Махно визволився з кайданів і відправився до рідного Гуляй-Поля. Був обраний заступником голови повітового земства, ініціював створення групи експропріаторів «Чорна пантера», з допомогою якої тероризував місцевих багатіїв, став головою повітового селянського союзу, самочинно оголосив себе «комісаром Гуляй- Польського району». 25 вересня 1917 р. Н. Махно підписав декрет повітової ради про націоналізацію землі і поділ її між селянами. Постійно обирався делегатом на повітові й губернські з'їзди рад. Різко негативно ставився до влади Центральної Ради, став ініціатором ухвали повітового з'їзду з вимогою її «смерті». Вітав встановлення влади рад в Катеринославі, очолив Гуляй-Польський ревком, створив озброєний загін для боротьби проти австро-німецьких окупантів, став керівником повстанського руху в Катеринославській губернії. Н. Махно не визнав влади Директорії, прийняв пропозицію більшовиків про спільні дії проти УНР, оголосив Гуляй-Поле «столицею» свого війська, став «головнокомандуючим Радянської революційної робітничо-селянської армії Катеринославського району». Однак з перших місяців 1919 р. ставлення Н. Махна до більшовиків, їх політики переживає складні трансформації, а двосторонні стосунки характеризуються неусталеністю, суперечливістю, нерідко зводяться до взаємної недовіри й претензій-звинувачень. 9


Довідка: ДЕНІКІН Антон Іванович (4(16) грудня 1878, біля Варшави — 8 серпня 1947, Анн-Арбор, штат Мічіган, США) — політичний і військовий діяч, генерал-лейтенант, один з основних організаторів боротьби проти влади рад. Походив із сім'ї офіцера. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1892) і Академію Генерального штабу (1899). Поділяв погляди кадетів. В роки Першої світової війни командував бригадою, дивізією, з осені 1916 р. — VIII армійським корпусом Румунського фронту. В квітні-травні 1917 р. — начальник штабу верховного головнокомандуючого, потім — командуючий військами Західного і Південно- Західного фронтів. Активний учасник корніловського заколоту, за що був заарештований. В листопаді 1919 р. разом з Л. Корніловим втік з Биховської в'язниці на Дон, брав участь у створенні Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л. Корнілова. Восени 1918 р. А. Денікін за співучасті Антанти став головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії, заступником верховного правителя Росії адмірала О. Колчака. Влітку-восени 1919 р. керував походом Білої армії на Москву, а після поразки в квітні 1920 р. передав командування рештками добровольців П. Врангелю. На англійському есмінці виїхав до Константинополя. Хотя до кінця життя залишався ворогом радянської влади, в 1939 р. виступив зі зверненням до білоемігрантів не підтримувати нацистську Німеччину у війні проти СРСР. В 1921–1926 рр. у Парижі-Берліні випустив п'ятитомне мемуарне видання «Очерки русской смуты» (скорочений варіант — «Поход на Москву». — М., 1928). 10


Довідка: ЯКІР Йона Еммануїлович (3(15) серпня 1896, Кишинів — 11 червня 1937) — радянський військовий діяч, командарм 1-го рангу. Народився в сім'ї провізора. Навчався в Базельському університеті й Харківському технологічному інституті. В 1917 р. вступив до РСДРП(б), був обраний членом Бессарабської ради, членом губкуму партії і членом ревкому. В січні 1918 р. очолив червоногвардійський загін, який боровся проти румунських окупантів. Весною і влітку 1918 р. командував батальоном китайських добровольців-інтер- націоналістів в боях з австро-німецькими окупантами. В 1919 р. — начальник 45-ї стрілецької дивізії, Південною групою військ 12-ї армії. До кінця громадянської війни — на високих командних посадах в Червоній армії. У 1921–1924 рр. — командуючий військами Кримського і Київського військових районів, Київського військового округа. В 1924–1925 рр. — начальник Головного управління військових учбовхи закладів РСЧА. В 1925–1937 рр. — командуючий військами Українського (Київського) військового округу. В 1927–1928 рр. навчався у Вищій військовій академії німецького генерального штабу. В 1930–1934 рр. — член Реввійськради СРСР, з 1936 р. — член Військової ради наркомату оборони СРСР. Нагороджкений трьома орденамси Червоного Прапора. 11


Довідка: КОСІОР Станіслав Вікентійович (16(18) листопада 1889, с. Тонча Старовеської гміни Венгрувського повіту Седлецької губернії — 29 лютого 1939). Походив з родини селянина-бідняка. В 1907 р. вступив до партії більшовиків, вів підпільну роботу на Донбасі, в Харкові, Києві, Москві, заарештовувався. Після Лютневої революції повертається із заслання, очолює Нарвсько-Петергофський районний комітет більшовиків Петрограда. Член Петроградського комітету РСДРП(б), учасник Жовтневого збройного повстання. З березня 1918 р. — С. Косіор в Україні. Член Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У його делегат. Член ЦК КП(б)У В травні 1919 р. рішенням Політбюро ЦК КП(б)У призначається секретарем ЦК. 15 квітня 1920 р. Пленум ЦК КП(б)У знову обрав його секретарем ЦК. На цій посаді він працював до листопада 1920 р. Затим — на господарській і апаратній партійній роботі. У жовтні 1922 — січні 1926 — секретар Сибірського бюро ЦК РКП(б), далі — член оргбюро, секретар ЦК ВКП(б), з грудня 1927 р. — кандидат у члени Політбюро, секретар ЦК і член Оргбюро ЦК ВКП(б). У липні 1928 р. — січні 1938 р. — С. Косіор Генеральний секретар ЦК КП(б)У Відкликаний до Москви, був призначений заступником голови Раднаркому, керівником Комісії радянського контролю. В травні 1938 р. заарештований і засуджений до розстрілу. 12


Довідка: Примаков Віталій Маркович (18(30) грудня 1897 р., м. Семенівка Чернігівської губернії — 12 червня 1937 р.) — радянський воєначальник, командир корпусу. Походив з учительської родини. Гімназистом у 1914 р. вступив до більшовицької партії. За антивоєнну пропаганду в 1915 р. був заарештований і засуджений до заслання в Сибір. Після Лютневої революції повернувся, був обраний членом Київського комітету РСДРП(б). Делегат ІІ Всеросійського з'їзду Рад, обраний членом ВЦВК. У січні 1918 р. за рішенням Народного Секретаріату України сформував полк Червоного козацтва. Далі командував полком, бригадою, дивізією, 1-м кінним корпусом Червоного козацтва. Закінчив Вищі військово-академічні курси і Вищу кавалерійську школу в Ленінграді. В 1925–1926 рр. перебував у відрядженні в Китаї. В 1927–1930 рр. — військовий аташе в Афганістані і Японії. В 1931–1933 рр. — командир корпусу, в 1933–1935 рр. — заступник командуючого Південно- Кавказьким військовим округом, з 1935 р. — заступник командуючого Ленінградським військовим округом. Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора. 13


Довідка: ТАРНАВСЬКИЙ Мирон Омелянович (29 серпня 1869 р. — с. Барилів Радехівського повіту Галичина — 29 червня 1938 р. — Львів), — український військовий діяч, генерал-четар УГА. Походив із родини греко-католицького священика. Закінчив німецьку гімназію в Бродах, офіцерську військову школу у Львові й офіцерську військову школу у Відні (1892 р.). В роки Першої світової війни перебував на службі в австро-угорській армії: командир роти, батальону, полку, командир вишколу Легіону Українських січових стрільців. Був поранений, мав бойові нагороди. Під час австро-німецької окупації України в 1918 р. — командир 16-го австрійського полку. З лютого 1919 р. — М. Тарнавський переходить на службу до Української Галицької армії, командиром 2-го Осадного корпусу, одержує звання генерала-четаря. 3 липня 1919 призначається Начальним вождем (головнокомандуючим) УГА. В листопаді 1919 р. звільняється з посади як винуватець підписання договору про перехід у армію А. Денікіна, але в грудні 1919 р. — січні 1920 р. знову виконує обов'язки Начального вождя УГА. Далі командних постів не обіймав. Після повернення у травні 1920 р. до Галичини був заарештований польськими властями та інтернований у табір біля Гданська, де перебував до звільнення в 1921 р. Оселився в с. Черниці на Бродівщині. Підтримував зв'язки з ветеранськими організаціями УГА. Залишив спогади. 14


Довідка: МАКАРЕНКО Андрій Гаврилович (1885(6) р., м. Гадяч Полтавської губернії — 1965 р., Х'юстон, США) — громадсько-політичний і державний діяч. Походив із селянської родини. Служив в управлінні Південно-Західної залізниці. В 1917 р. обраний головою Всеукраїнської спілки залізничників. Під час Гетьманату працював директором департаменту у міністерстві шляхів. Взяв участь у підготовці антигетьманського повстання. 13 листопада 1918 р. обраний до складу Директорії, зробив внесок у відродження й розвиток УНР. Склавши повноваження члена Директорії, в листопаді 1919 р. одержав дипломатичне доручення за кордон. Залишився в еміграції. Жив в Австрії, Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США. В 1921 р. був обраний членом Всеукраїнської національної ради у Відні. 15




ШВЕЦЬ Федір Петрович (11 листопада 1882 р., м. Жаботин Черкаського повіту Київської губернії — 20 червня 1940 р… Прага) — український громадсько-політичний та державний діяч. Після закінчення природничого факультету Дерптського університету (1909) працював там же і в місцевій гімназії викладачем. Повернувшись у березні 1917 р. в Україну, зайнявся громадсько-політичною діяльністю. У квітні 1917 р. був обраний членом Центрального Комітету Української селянської спілки, вступив до УПСР. На І Всеукраїнському селянському з'їзді (червень 1917 р.) обраний членом Всеукраїнської ради селянських депутатів і в такий спосіб став членом Центральної Ради. Під час гетьманського правління — викладач, професор геології та перший проректор Українського державного університету в Києві. Входив до Українського національного союзу. 13 листопада 1918 р. Ф. Швець був обраний до складу Директорії, брав участь у антигетьманському повстанні, у державотворчому процесі як функціонер вищої інституції УНР. Виїхавши в листопаді 1919 р. з дипломатичним дорученням за кордон, склав повноваження члена Директорії. На еміграції жив переважно в Чехословаччині й займався викладацькою діяльністю, зокрема в Українському вільному університеті та Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага), здійснював наукові дослідження в галузі геології.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка